А що це у нас тут? Так це ж 19-й випуск нашого журналу Святослав-онлайн! Жирний, наче шмат сала, і здоровенний, мов язь. Попередні випуски виходили ще чорт зна коли, а якщо бути точним - в літнє міжсезоння. Тому 19-й вмістив у себе одразу три звіти з євровиїздів, а також огляд кожного матчу з початку поточного сезону. Деякі звіти вийшли настільки крутими, що хочеться перечитувати їх по колу. Вам досі недостатньо жирно? Тоді знайдіть в номері одразу два інтерв’ю: з фанатом Жальгіріса Ботаніком і з нашим відеооператором VD. Традиційна рубрика "Інші Динамо" цього разу розповість про двіжуху з Бреста. Також один з авторів підготував чудовий матеріал про князя Святослава Хороброго. І наостанок... мало хто помітив, але протягом 2015-го року абсолютно на всіх матчах чемпіонату та Кубку за межами Києва на нашому секторі була піротехніка! Такий от собі рекорд. Тому редакція вирішила згадати, як це було... Ну і ложка дьогтю. Скоріш за все, цей випуск стане останнім, за два з половиною роки редакція, відверто кажучи, трохи  заї..лась  втомилась. Випускати журнал раз на місяць не вистачає часу, а частота "двічі на рік" не влаштовує, та й не вписується в загальну концепцію видання. Втім, не поспішайте нас ховати, можливо, ми ще повернемся. Так-с, чого приунили? Ану бігом читати! А якщо не вмієте, то хоч картинки погортайте.

Проходжу нещодавно повз якусь цукерню, помічаю на ціннику "пахлава". Щось давнє в пам’яті ворушиться. Йомайо, я ще ж маю звіт з Одеси написати! І одразу скажу: найменше, чого буде в цьому звіті - експертних роздумів про гру. Адже було вдосталь інших, більш важливих і приємних моментів.

Перший літній виїзд нинішнього футбольного сезону досить вигідно випав на гру за Суперкубок з кротами в Одесі. Практичний бік цієї ситуації полягав в тому, що можна пробити виїзд і відпочити на морі одночасно. Для мене ж, за доброю традицією, халепа полягала в наступному: дата виїзду і дата головного іспиту в магістратуру припадала на один і той самий день. Перспектива сидіти на нікому не потрібному іспиті і дивитись важливий матч по ТБ взагалі не надихала, а пропустити іспит - означало закрити собі шлях до "важливого" вченого ступеня. Години роздумів про можливі варіанти вирішення питання ні до чого не призводили, але серед безлічі думок я уловила якесь дивне ставлення до ситуації: чи то пофігізм, чи то впевненість в успіху...

Писали в той день іспит двоє людей, які прагнули потрапити на віраж. Приблизно в момент, коли я для себе вирішила, що і спеціаліста з мене досить, друг повідомив, що вони з хлопцями їдуть машиною, і якщо швидко впоратись з іспитом - ми маємо шанси встигнути не лише на машину, а й на матч. Це було надто круто, аби бути реальністтю, втім, як і зазвичай буває.

...Ніч перед іспитом мала пройти зосереджено, серед книжок і повторення граматичних конструкцій англійської, але компанія з трьох дівчат, включаючи мене, вирішила зібратись на одній кухні і провети час продуктивніше, із задоволенням. Мої намагання місити тісто на смаколик, паралельно гортаючи підручник, були безпонтовими, сидіння в окремій кімнаті також не принесло і краплини концентрації на іспиті. В якийсь момент включилась найкраща підготовка - шалений відрив у позитив, який до важливої події відношення ну аж ніяк не мав. В підсумку, проспавши кілька годин, вирушаю в ту картонну дурілку, щоб зробити там вітер - і гайда на море.

...Сиджу, значить, над білетом і прозріваю. До таких карколомних питань мій мозок був явно не готовий, навіть якби систематично зубрив якісь знання перед тим. Спочатку навіть були намагання думати, шуршати по перекладачу, але згодом події за вікном здавались все привабливішими, і чим більше було спроб концентрації, тим частіше закрадалась думка: я маю бути в іншому місці, а в цих стінах мені робити взагалі нічого. З другом ми зійшлись на тому, що нам пора на виїзд, і за хвилин п’ять вже сиділи в машині. Дорогою з міста до нас приєдналась ще одна когорта поважних людей, і разом ми погнали в напрямку моря. "Нарешті" - подумав явно кожен з нас.

Відверто кажучи, дорога "туди-назад" і вигляд пляжу в Одесі - ті з речей, які мені сподобались тоді найбільше. Була купа сміху, приколів, пісень, цікавих історій, трошки трешу і, як наслідок, веселих архівних фото. Звісно, не обійшлось без "Формули-1" на одеській трасі між нашими машинами та інших муток, з якими завжди веселіше їхати.

Оскільки двоє з нас вже встигли змотатись в Південну Пальміру того літа, туристичні маршути нам, як і решті тих, хто був в нашій машині, були не цікаві, тому прибувши в місто, компанія розділилась. Хтось пішов на прогулянку, а ми - на пляж і місце збору, бо до матчу лишалось не так вже й багато часу.

Динамо відкривало чемпіонат вперше за декілька сезонів виїзним матчем. Суперником мав стати донецький Металург, що вирішив грати свої матчі в Дніпропетровську. Як тільки визначився точний час проведення гри, я одразу зайшов в Інтернет, на сайт Укрзалізниці, та придбав собі квитки у Дніпропетровськ і назад. Через тиждень, як грім серед ясного неба, з’явилась новина, що донеччани припиняють своє існування та знімаються зі змагань. На їх місце було двоє претендентів: дніпродзержинська Сталь - срібний призер першої ліги минулого сезону та маріупольський Металург – остання команда ПЛ сезону 2014/2015 рр. Перші, у зв’язку з реконструкцією свого стадіону (про яку розповім пізніше), планували проводити свої поєдинки в Дніпропетровську, другі - у Маріуполі. Хоча я і вважав, що вірогідність того, що Прем’єр-ліга не дозволить марікам проводити свої домашні матчі в Маріуполі, складає 88%, і їм прийдеться шукати інший стадіон (в минулому сезоні це був дніпропетровський Метеор), тому матч, з ким би він не грався, буде в Дніпрі. Але все одно я терпляче чекав, що скажуть з цього приводу наші футбольні інстанції. І ось цей день настав. Стало зрозуміло, що Динамо буде грати в місті на Дніпрі зі сталеварами, коли в мережі з’явилися фото друкованих афіш матчу Сталь – Динамо. Після посту в фейсбуці товариша Палкіна про те, що «місце Металурга повинен зайняти Іллічівець і тільки Іллічівець», останні сумніви відпали.

Діставшись до вокзалу, я відшукав на табло розташування потягу на Дніпропетровськ та рушив на потрібну платформу. Кажучи чесно, голова була зайнята більше виїздом до Словаччини на збірну, ніж цим матчем. Мені було потрібно знайти М-ка та обговорити з ним деякі деталі вересневої поїздки в Жиліну. Яким же було моє здивування, коли, зайшовши до вагону, я побачив його на сусідньому зі своїм місці. Крім М-ка, у вагоні було чимало киян, що їхали на виїзд. Дорога до дружнього міста проходила легко і невимушено за розмовами про минулі та майбутні виїзди, чому також сприяв компот, який був у нас в достатній кількості. Коли він закінчився, ми вирушили до провідника купити ще. По дорозі вирішили сфотографуватись в тамбурі. Для більшої колоритності фотографії (а може з чисто практичної точки зору) Д-с десь намутив ліхтар провідника. Коли компот закінчився остаточно, ми уляглись спати.

І ось ми приїхали. Якщо театр починається з вішалки, то Дніпропетровськ − з Пузатої Хати на вокзалі. Тим більше, що вона відчинялася прямо під прибуття нашого потягу. Після сніданку хохли розділились на дві групи: перша направилась підкорювати Парус (радянський довгобуд на набережній), а інша, до якої приєднався я, рушила в напрямку Музею. Сівши в історичний трамвай, що курсує з вокзалу до центру, ми дістались Площі Героїв Майдану. Поки їхали, в трамваї заграла пісня групи Дюна зі словами «Если б было море пивом, я б дельфином стал красивым», яка з легкої руки М-ка стала гІмном цього виїзду. Діставшись до кінцевої точки маршрута та пройшовши пішки до музею, ми дізнались, що він ще зачинений і відкриється через півгодини. Працівники музею були злегка спантеличені наявністю чисельної групи молодих людей спортивної статури, що в неділю о пів на десяту ранку ломляться до цього закладу. Після невеликої прогулянки в дніпропетровському аналогу нашого Парку Слави з військовою технікою, ми таки змогли потрапити у музей. Продивившись всю експозицію, ми стали перед вибором, що робити далі. Працівник музею порадила піти подивитися діораму «Битва за Дніпро», що знаходиться в іншій частині будівлі. І ми не пошкодували. Це найбільша діорама в Україні. Дивлячись на неї з оглядового майданчика, ти немов сам стаєш свідком показаного форсування Дніпра. Описувати її детальніше сенсу немає, це просто треба бачити. Тим більше з екскурсоводом, яка мала інформацію про кожного (!!!) з учасників бою, що був відображений на діорамі.

Другий за літо виїзд в Одесу для киян – давно такого щастя не було, завжди матчі попадали на холодну пору року, і всім було не до моря. Просто пролежати два вихідних дні на пляжі – не діло, в труні вдосталь наваляємось, тому з хлопцями вирішили їхати в Білгород-Дністровський, відвідати фортецю.

На двох машинах з самого ранку рушили по трасі, дорога проходила без пригод, під дикий ржач зоопарку за водійським сидінням і залякування німецьких автомобілістів обличчями в балаклавах на швидкості 130 км/год. На під’їзді до Затоки почалися тягнучки, але до замку ми дісталися майже за розкладом.

Залишили машину, і тільки збиралися йти, як до нас підійшов пацанчік, і сказав «посони, парковка 10 рублєй в час». На питання, з якого переляку, знаку про парковку нема, він відповів «ну ми тут с рєбятами собрались, машини охраняєм». Ми посміялися і пішли бродити навколо замку, шукаючи таємні пролази всередину, адже платити гроші за вхід на купу каміння було ліньки. Ще після виїзду в Гінгам і відвідування Мон-сен-Мішель зрозуміли, що 99% замків гарні тільки ззовні.



Щоправда, декілька відчайдухів нам не повірили і залізли всередину по «неприступній» 10-метровій стіні, походили там півгодини і підтвердили наші очікування.

Виїзд-виїздом, а обід має бути за розкладом. Знайти щось пристойне в туристичному місті виявилося справжньою проблемою. Врешті-решт, зайшли в місцеву пузату хату, де почався треш і угар над офіціанткою

- Що у вас є поїсти?
- А шо нада?
- Ну є меню якесь, щоб подивитись?
- Ви спрашивайтє, а я буду говоріть, єсть ілі нєт

Сервіс, йопт) Але далі ми перевернули її уявлення про світ, коли Д. додумався замовити собі не одну склянку соку, а дві.

- Ми замовляли 8 склянок соку, а ви 7 принесли
- Ну да, вас же сємь
- Ну але ми ж 8 замовили
- Но вєдь вас сємь человєк
- Але я хочу 2 склянки соку випити
- Как ето? Одін человєк і два стакана сока?

Ну і шепотіння між офіціантками – «прікінь, борщ бєз хлєба єдят, вообще сумасшедшиє!»

Скажу наперед – ніхто навіть не отруївся. Дібравшись до Затоки із заходом сонця, підібрали ще двох наших автостопщиків, почали шукати місце для наметів на дикому пляжі, подалі від цивілізації. Вже в темряві встановили 4 намети за 10 метрів від моря, дізнались, що друга машина вирішила ночувати у друзяк із Сум в місті, і пішли купатися під повним місяцем.

Ранок почався досить незвично – прокидаєшся, дивишся, що палатка пуста, вилазиш зі спальника, і поки не оговтався, залітаєш у море! Поснідали, полежали пару годин на пляжі, зібралися і погнали в Одесу.

В місті було справжнє пекло. Пройшовшись містом та найвідомішими пам’ятками, ми зрозуміли, що довго без купання не витримати, і решту часу провели на міському пляжі під квас та купання.

Мусора в Одесі тупі і не знають, що таке саморозвиток, тому на вході знову була тиснява. На секторі зібралася непогана кількість народу, заряди були трохи мляві, адже більшість фанатів перегрілася, мабуть, з незвички під палючим сонцем. Нервовий матч закінчився видовищною кінцівкою, перемогою Динамо та невеликою кількістю піро на секторі.

Дорога додому пройшла під ревіння мотору та храп салону. Зранку вистачило часу поспати пару годин, і далі - початок робочого дня.

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 

Вік, курс університету, кількість виїздів, карта міста... Що у них спільного? Деякі речі доводиться постійно пригадувати. Втім, було ще щось, але ніяк не пригадаю, що :). Тільки після того, як з редакцією затвердили автора звіту, до цього самого автора дійшло, що не згадується, власне, майже нічого. Виїзд був спокійним, релаксовим і приємним, голова відключилась, і ми просто відпочили. Як і зазвичай, цілковито відсутній в планах, можливо, тому й сам факт, що виїзд відбувся, також довелось пригадати...

Літній і трохи більше, ніж хотілось, спекотний день. Двері дому за мною зачинились тоді легко, і відчинились вже за пару днів. Пригоди починаються раніше, оскільки мій коріш мешкає по дорозі до виїзду з міста. Пригадую, за день "до" було анонсовано плетіння сітки для військових в АТО. Не хочеться говорити, наскільки низькою була явка людей на цей захід. Але, вважаю, що це необхідно уявити: якби не одна банда, яка створила кількість і, по суті, результат, вважай, прийшло б... людини дві. Зате на пабліку аншлаг зібрався. "Якби робити корисну справу приходило стільки людей, скільки поставило лайк - ціни б вам не було".

Траса Київ-Запоріжжя - популярний шлях для автостопу, тому більшість наших останніх виїздів в тому напрямку починались саме з піднятого вгору великого пальця в районі ст.м. Бориспільська. Неодмінно, це має бути біля покажчика на виїзд з міста, вже поміченого стікерами. Позаду, як і зазвичай, майже безсонна ніч. Попереду - мальовничий схід сонця, висока швидкість, легкий настрій і, як не дивно, відчуття комфорту.

Не пригадую температуру на трасі в той ранок, але всі фото з виїзду налиті сонцем. Вдвох з корішом займаємо свою локацію за транспортною розв’язкою. Затоваришували навіть з місцевою собачкою, що умостилась в траві обабіч траси, і це, по суті, все, що ми встигли зробити. Трохи далі на трасі вже ловлять вдачу два силуети. Як завжди, не зважаєм, і в гарному настрої згодом зупиняємо перше авто. Добрий і харизматичний латвієць на BMW цікавиться, куди ми прямуємо; а вже за мить ми втрьох підбираємо ті самі силуети, і з вітерцем через відкритий люк прямуємо до свого пункту призначення.



Нам - на футбол, що водія приємно здивувало (адекватна реакція завжди тішить), а водію, власне, до миловидного Пирятина. Там, точніше на відрізку траси повз Пирятин, коріш ледь встигає стікер наклеїти, як вже розвертається і розуміє, що ми залазимо у другу, ще більш розкішну автівку зі шкіряним салоном, до чемного і веселого водія. Шоколадкою нас пригостив.

Одразу після жеребкування стає зрозуміло, що цей виїзд треба пробивати без вагань. Єдине, що одразу насторожило після перегляду фотографій їх стадіону, - це доволі маленький гостьовий сектор. З огляду на те, що відстань від Києва до місця призначення доволі сміхотворна, очікувався нехилий десант вболівальників великого і непереможного. Хоча вже через декілька днів у медіа з'являється інформація, що клуби домовились між собою встановити додаткову трибуну, як свого часу це було зроблено у грі в Кременчуці. Чим швидше наближався день початку матчу, тим незрозумілішою вимальовувалась картина з цією трибуною. Клуб із Комсомольська звинувачував Динамо у тому, що той не хоче сприяти належному проведенню матчу, ВКДК, у свою чергу, вказувало на те, що саме Гірник-Спорт є приймаючою стороною і має зробити все, щоб вболівальники залишились задоволеними.

Ця невеличка незручність, яку важко взагалі назвати проблемою, ніяк не могла вплинути на бажання динамівського руху підтримати свою команду, що зустрічав на своєму шляху за час 35-річного існування набагато більші труднощі. Тому в день гри в місці Х. можна було зустріти багато людей з атрибутикою ВКДК і біло-синім стафом, які дружною компашкою грузились в спринтери, а хто і в авто. Cобачники ще з вечора стартанули у напрямку Комсомольська, і коли дехто лише виходив з квартири у напрямку свого бусіка, вони вже підкорювали околиці цього міста з доволі огидною назвою. Також знайшлись відчайдухи, які вирішили пробити цей виїзд на вельчику або автостопом. Дорога до Борисполя і у напрямку Черкас ще була нормальною, а ось далі починаються пригоди і випробування на міцність ходової та екзамен для водіїв під час екстремальної їзди. Не дивно, що місцеві радили назад вертатись іншим шляхом, виходило трохи більше по кілометражу, але безпечніше для авто і пасажирів.

В дорозі вже почали надходити перші новини, що задовго до гри найбільш емоційні, молоді і зухвалі спробували взяти штурмом порожній стадіон, але були спалені охороною і повернуті за межі стадіону. Ми ж, у свою чергу, одразу попрямували на озеро Барбара та під шашлич і квас відсвяткували 100-й виїзд Мирона. До речі, цей виїзд став ще для одного фаната ДК сотим. Сержик і Мирон, прийміть вітання від нашої редакції! Якраз під це діло надійшли хороші новини, що головняк зняли місцеві правоохоронці - мабуть, це був один з небагатьох випадків, коли вони його якраз знімають, а не створюють. І всіх без виключення фанів біло-синіх пропустять на гостьовий безкоштовно, не дивлячись на протести керівників Гірник-Спорт. Слід констатувати, що буває і таке.

Одразу на підході до стадіону в очі кинулась картина, ніби сьогодні у місті надзвичайна подія. Всюди вдосталь веселої молоді, люди більш старшого віку з усією родиною прогулюються навколо стадіону, чоловіки, зібравшись у купки, обговорюють шанси команди зачепитись за нічию з Динамо, трохи нервові правоохоронці, підігріті всією цією незрозумілою ситуацією, яку заварили керівники. У повітрі по справжньому відчувався дух футбольного свята.

Ось і закінчується літо. Клуби мають можливість зробити перепочинок у сезоні, бо скоро буде перерва, викликана матчами збірних. Динамо нинішнє насичене виїздами літо закінчувало матчем із Зорею в Запоріжжі, куди хохли, починаючи з минулого вересня, приїжджали вчетверте. Для мене виїзд почався, як завжди, з київського вокзалу. Зустрівшись там з М. та А., який в цей день святкував свій День Народження, ми попрямували до нашої тяги. А. вдень казав, що буде виставлятися, але на те, що буде така шикарна поляна, ми з М. не чекали. У вагоні, крім нас, виїздюків, здається, і не було (а їхали ми на колишньому сімферопольському потязі, що з відомих причин тепер їде тільки до Новоолексіївки).

Потяг прибув до Запоріжжя, ми вийшли на платформу та прогнозовано не побачили сірих, хоча у минулі часи в день матчу маленький запорізький вокзал був просто оточений живими кордонами міліції. Навіть була така приказка: «Хто не був у Ленінському РОВД, той не був у Запоріжжі» (ну значить не були ми в Запоріжжі, не були). Сумнівів, куди йти в місці козацької слави, просто не було — однозначно, Хортиця! Маршрутка що їде в ту сторону, коштувала дорожче, ніж у Києві, аж 6.50 гривень! (Як каже мій друг Ваня С., «це грабіж трудового народу!»). Діставшись до пункту призначення, ми обрали підходящу галявину та влаштували пікнік. Згодом А. вирішив трохи покемарити, але злі комарі, що активно літали над ним, немов би натякали, що Запоріжжя - дуже цікаве місто, і тут спати - просто гріх. Тому було вирішено йти в сторону Дніпра.

М. запропонував піти в Музей козацької слави. (От фанати - дивні люди, їм би магазини трощити, а вони по музеям шляються). Та, на жаль, він виявився зачиненим на реекспозицію. Я вирушив у Січ, а хлопці, що були там на попередньому виїзді, чекали мене біля музею. Побачивши, як жили козаки, та поповнивши свою колекцію магнітів на холодильник, ми вирішили проїхати в напрямку до стадіону. В маршрутці зустріли інших хохлів, з якими домовились зустрітись в одній кафешці, поруч зі «Славутич Ареною». Біля стадіону ми вирішили зробити світлини поруч з меморіальною дошкою на честь нашого Великого Тренера, Валерія Васильовича Лобановського, що встановлена на однойменній вулиці (саме в Запоріжжі Валерій Васильович в останнє виводив Динамо на поле в якості головного тренера), а коли місія була виконана, рушили до кафе.



По дорозі я ще встиг сфотографуватись з «вождем світового пролетаріату» (не факт, що він у наступний наш приїзд залишиться на цьому місці). До гри залишалося години чотири з половиною, тому йти кудись далі ми просто не планували. Згодом до нас завітала ще партія киян, з якими домовилися тут зустрітись, а потім і третя, на чолі з паном Д., що добиралися в Запоріжжя на спринтері. Добряче поївши, за годину до матчу всі рушили в напрямку гостьового сектору.

Цього дня в Києві знову зазвучав гімн Ліги Чемпіонів. Останнього разу наш клуб приймав участь в іграх такого рангу восени 2012 року. Так само, як і тоді, у нашій групі виступає португальський Порту. За декілька днів до гри на пабліках WBC з'явилась інформація, в першу чергу, для гарячих і неконтрольованих голів, з проханням утриматись від будь-яких силових акцій по відношенню до португальців. Це було обумовлено тим, що вони одні з перших західноєвропейських рухів проявили солідарність з нашою акцією на підтримку родини Павліченків. Хочеться зауважити, що це ніяким чином не відображається на нейтральних стосунках між нашими рухами, і ні про яку дружбу не може йти мова, і тому навіть ті, хто відправився на матч-відповідь у Португалію, не був застрахований від можливих проблем. Це була свого роду подяка від нас за позицію фанів Порту.

Трибуна, як і більшість стадіону, цього дня була налаштована на активну шизу. Ми рвали горлянки, що є сил. А кузьма, в свою чергу, активно долучалась до перекличок. Верхні сектори над нами без будь-якої агітації підтримували паровоз та інші простіші заряди. Банерну лінію, окрім стандартних розтягів, прикрашав банерок, присвячений 9-річчю ViVa. Від редакції журналу вітаємо хлопців з датою.

На 20-й хвилині гри Олег Гусєв відкриває рахунок, і слем несеться у кращих традиціях старої школи, але не встигли ми вдосталь порадуватись і прокричати прізвище гравця, що відзначився, отримуємо швидкий гол у відповідь. Час у таких матчах летить дуже швидко, а сектор щосекунди не дає споуку перевести подих, закликаючи його розпочинати новий заряд. Такої шизи останнім часом дуже не вистачає в чемпіонаті України. Останні 10 хвилин ігрового часу на нервах, ніхто не хоче пропускати, і тут знову цей Абубакар вирішує епізод на користь Порту. 82-га хвилина - це дуже херово, у мене навіть промайнула думка: ну як так, знову цей програш і гол на останніх хвилинах, але цю думку явно не поділяв споук і, мабуть, більшість сектору разом з Віталієм Буяльським, який у другому таймі вийшов на заміну замість Гусєва.

Ви спитаєте, про що це я пишу? А ви згадайте, що тоді сказав споук, згадайте свої емоції. Йому тоді вистачило лише декілька слів, щоб підбадьорити сектор і розпочати шизу, рівень якої покращився на декілька децибел. Ось вона, 88 хвилина, яка плавно перетікає у 89-ту, ми бачимо це непорозуміння в штрафній гостей, в якій молодий гравець Динамо почуває себе краще за усіх. Над НСК наче грім тричі звучить прізвище Віталія, який значно додав після оренди в Говерлі і зараз демонструє дуже пристойний футбол. Нас знову рятують Бесарабські ворота, а ми, немов діти, радіємо цій нічиїй, як перемозі. Сьогодні по-справжньому було круто на трибуні, а гравці продемонстрували футбол найвищої якості на полі. Динамомашину не зупинити. До нових зустрічей на секторі.

Черговий з небагатьох виїздів, коли ще можна поїхати кудись за межі Києва, на цей раз припав на місто Луцьк. Оскільки більшість вже була і в самому Луцьку, і в усіх навколишніх замках, тунелях і закинутих фортах-психлікарнях, вирішили відвідати нарешті прекрасне місце – Шацькі озера. Захопили з собою палатки і все до них, і за день до гри зранку висадились в Ковелі, де одразу ж забили спринтер і поїхали в село Шацьк. По дорозі водій травив місцеві легенди та байки про чудовиська, велетенських сомів і глибину озер, на що хлопці позаду голосно відповідали реготом, бо в той час в Інтернеті перевіряли всю інформацію. Виявилось, що ділити всі цифри треба було на 10, якщо не на 20 )) «Всім селом в сома з рушниць гатили» (с)

Привіз нас водій прямо під саме озеро, ну і ми, не довго думаючи, вирішили орендувати човни і пливти на острів. Проте, як виявилось, сезон закінчився два тижні тому, і абсолютно все навколо було зачинене – ні ресторанів, ні магазинів. Заточивши бутерброди з м’ясом та млинці, якими запаслися пацани, дочекались хазяїна човнів на ровері, який одразу ж назвав ціну, що була в два рази вища за очікувану. Почувши нашу, він, нічого не кажучи, пішов за веслами і почав відв’язувати плавзасоби. Ми спостерігали за ним, поки він не сказав – «Ось весла – пливіть». Ну нам більше і не треба - завантажились і відчалили.

Спочатку дуже складно було прилаштуватися, але за 20 хвилин ми вже долали шквальний вітер, хвилі, що заливали борти, та дощ, пливучи до шматку суші посеред озера.



Так само раптово буря припинилася, і ми висадилися на безлюдному острові. Частина пішла оглядати околиці, а ми залишились купатися в неймовірно чистій воді. Дзеркальна поверхня води, запах лісу, гробова тиша та ні душі навколо – так можна описати це місце. Через декілька годин ми відправились назад, і пішли шукати щось поїсти. За сотню метрів до берега вирішили позмагатись, хто швидше допливе, й І., намагаючись першим «кинути руку на берег», зістрибуючи, зачепився за борт і впав у воду, промочивши абсолютно всі речі. Сміявся навіть власник човнів, попиваючи пивко.

За пару кілометрів нас нагодували в кафешці, і ми, за невеликий могорич, знову взяли човни в діда. Після заходу сонця вирішили ставити намети.



Але оскільки це була територія заповідника, то табір можна розбивати лише на території кемпінгу. За годину ми вже грілись біля вогнища, насолоджуючись хвойним лісом, зоряним небом та неймовірно чистим повітрям.

Ранок видався похмурим. Зібравшись та поснідавши під дощем, пішли на трасу, де за 5 хвилин піймали маршрутку до Луцька. А далі всі спали, як вбиті, поки не висадились на автовокзалі. Прогулявшись центром, пішли в одну з дуже крутих і маловідомих кафешек, де висушили всі речі і набили шлунки дерунами та варениками.

Далі вже вкотре відвідали замок, і пішли на матч. На секторі стабільно для Луцька приблизно однакова кількість виїздюків, близько 360. Заряджали досить непогано, і команда весь час тиснула на помітно нижчого за класом суперника. Вже до перерви Кравець відкрив рахунок, а опісля Олег Анатолійович подвоїв перевагу, чим дав привід спалити залишки піротехніки.

Ще цей матч був найближчим до річниці трагічної події для Київського клубу, тому на банерній лінії висів банер на честь Андрія Гусіна.

Дорога додому після виїздів вже втратила різноманітність: магазин – вокзал – Київ.

• 
• 
• 
• 
• 

В 1/8 Кубка України було декілька цікавих виїзних варіантів, однак жереб визначив нам суперником столичну Оболонь. Здавалося б, матч із дружнім рухом не буде особливо цікавим, однак були певні нюанси, і стосувалися вони потрапляння на сектор. Звісно, квитків, що нам виділив клуб-господар, всім не вистачило, тому решта вирішували проблему, хто як зміг. Хтось намагався перед грою взяти штурмом кордони міліції і стюардів. Хтось перелазив через паркани та біг вздовж поля - на їх честь позаряджали "собака старая..."!

За гостьовим сектором вишикувались нацгвардійці і відганяли альпіністів, котрі хотіли дертися по стіні. Однак солдати крізь пальці дивилися, як із сектору летіли вниз квитки, і це дозволило проходити по одному білету кілька разів, як в старі добрі часи. А кілька чоловік настільки хотіли переглянути гру, що просто вмощувалися на гілках дерев позаду сектору. Причому на протилежній основній трибуні було чимало вільного місця, і якби організатори підійшли до справи з розумом, то все могли б зробити по-людськи. Ну то таке.

На нашому секторі, котрий охопив і сусідні негостьові, зібралося трохи менше 1000 хохлів. Також у цей день в Києві на Кубок грав Дніпро, тому підтягнулися і дніпряни.

Динамо прогнозовано перемогло Оболонь 2:0, тому про сам матч лише кілька рядків. Під час гри кілька разів запалили піротехніку. У другому таймі частина біло-синіх стала по торсу. А вершиною глуму стало виконання пісеньки карателів, яка краще всього демонструє настрій на секторі того дня. Та це був лише перший матч. Для проходу далі ми мали зіграти вдруге...

Якщо ти доскролив до цього місця і задався питанням "А де ж звіти з домашніх матчів?", то ти - дуже уважний читач. Останнім часом домашніх ігор стало забагато. Особливо враховуючи той факт, що до Києва переносять не тільки ігри з безхатченками типу Олімпіка, а й з іншими клубами типу Чорноморця чи Металурга. На жаль, слід констатувати, що на таких матчах часто бракує драйву на трибуні - результат прогнозований ще до стартового свистка, стадіон напівпорожній, сектор теж. Ніяких перфів чи акцій, стандартний банерний розвіс, рози-розтяжки да заряди по колу. Та й трибуна на таких іграх заповнюється, в кращому випадку, наполовину. Так, можна довго філософствувати на цю тему і казати, що ми самі винні у відсутності драйву, але факт є фактом. Втім, наш журнал претендує на повноту викладу матеріалу, тому давайте згадаємо, як же ж воно було...

Динамо - Олімпік 2:0 (25.07.2015) - Цей матч впевнено можна назвати нудним в плані подій на трибунах. Суддя матчу намагався якось створити інтригу, роздавши аж три червоні картки, але загальну картину гри це сильно не змінило. На сектори Ультрас Динамо завітав Буба - боєць полку Азов з фірми Альбатросс, який отримав серйозне поранення в бою на Донбасі. Що порадувало, так це кількість роз на секторі. В літню-то пору року.

Динамо - Карпати 3:0 (15.08.2015) - Декілька слемів на 41-му секторі - це і все, чим запам’ятався матч. В період літніх відпусток відвідуваність сектора трохи падає, і 600-800 чоловік на трибуні здаються дуже малою кількістю, особливо якщо порівнювати з єврокубками, де сектори забиті вщерть. Втім, якщо порівнювати з іншими українськими рухами, то 800 чоловік на нудній домашці влітку - дуже непоганий показник.

Динамо - Олександрія 3:0 (12.09.2015) - Після матчів збірних команд знову настала черга внутрішнього чемпіонату. Суперником Динамо цього разу була Олександрія. Візуальне оформлення сектору було, як завжди, на рівні - великі прапори доповнилися розтяжками. А з другого ярусу, прямо над нашими секторами, вивісили великий банер WHITE BOYS CLUB. Планувалось, що цей банер буде висіти на кожній домашній грі, втім на фоні напівпорожнього сектору він виглядає занадто великим. Якщо з візуалкою все добре, то з відвідуваністю були деякі проблеми: чи то відзначали день фізкультурника, чи то вважали гру розминкою перед Порту, як переважна більшість кузьми. Тільки дивують такі розділення матчів на важливі та неважливі. Ми ж фанати Динамо і вболіваємо за команду кожну гру. А не на суперників ходимо дивитися. Зрештою, Динамо прогнозовано перемогло і тим порадувало нечисленних глядачів на трибунах.

Динамо - Говерла 2:0 (26.09.2015) - #SaveFCMZ - таку текстівку було розгорнуто на нашому секторі. Ми першими підтримали запорожців в їх складній ситуації з клубом, після чого подібна акція пішла по всій Україні. А ще на матчі були слеми - багато, жорсткі і навіть жорстокі. Після таких "танців" спокійно можна відкривати бюро знахідок.

Фотографії до матчів розташовані у хронологічному порядку, по 4 знімки на матч.

Цьогорічний жереб Ліги шампіньйонів викинув нам вже в другому турі виїзд до Ізраїлю. Сказати, що у мене було непереборне бажання туди їхати – значило б збрехати читачам, сама країна далеко не з тих, які мені до вподоби. І я б з більшим задоволенням пробив би Казахстан чи яку небудь Румунію. Але зваживши всі за і про, я вирішив, що якщо мені ніякі обставини не заважають пробити виїзд, то чого, власне, сидіти вдома і залишати Динамо без своєї підтримки? Та й життя коротке, іншої такої нагоди може і не бути.

Так вийшло, що це був мій перший виїзд в Полтаву на собаках. Зазвичай, добирався туди потягом, машиною, спринтером, але цього разу хлопці з банди сказали – погнали всі на собаках? Ну чому б і ні. Зранку пройшли пішки на залізничну станцію і сіли до вже зайнятого вагону відповідно купленим квиткам. До Гребінки вийшло поспати в лежачому положенні, Д. навіть спальник взяв для цього. Прокидались лише тоді, коли якісь карлани бігали від контролерів з поросячим криком і вилупленими очима.



В місті-герої Гребінці (саме герої, бо стільки років потерпає від нашестя карланів-підрізальщиків) під морозець почекали на наступну собаку, де зразу спробували зайняти собі вагон та заблокувати двері. Але одному діду це не сподобалось, і він гамселив ті двері, поки вони врешті-решт не відчинилися. Просидівши хвилин 10 та на весь голос сказавши «Ї*ануті», він пішов в інший вагон. Наш же вагон потроху забився пасажирами, і вже навіть у тамбурі люди стояли, тому їхати було не настільки зручно, як очікувалося.

В Полтаві на вокзалі нас зустріла купа мусорів, яку ми на досвіді оминули через боковий вихід, про який вони, очевидно, не знали.

Ну от що дивитись в місті? На пляжі були, в музеї полтавської битви були, в музеї авіації були. Пообідавши та провівши екскурсію хлопцям, що приїхали сюди вперше, пішли досипати в парк.

Полтава дуже змінилася за рік. В гіршу сторону. Раніше ми гуляли тихими акуратними вуличками міста з одними з найгарніших дівчат України, а зараз на цьому ж місці знаходиться купа кальян-барів з вихідцями з гір, які безтурботно гуляють під ручку з цими ж дівчатами та роз’їжджають на своїх лада-бакляжанах.

Через годину прийшов косяк бабусь та дідусів кількістю під 30 штук, і такі: «А що це ви тут розляглися, нам нема де сісти, у нас тут завжди вечір музики і т. д. Йдіть геть!». Щось їм довести було нереально, тому вирішили йти вже під стадіо. Але в мить ці бабульки, що ледь-ледь ходили, майже бігом нас наздогнали, і почали верещати «А лавочкі назад поставьтє!!», хоча ми їх не чіпали, бо було ліньки. Довелось виконати ще й цю забаганку. Коли ми відійшли, то побачили, що всі ці бабульки пішли кудись далі щемити наступну компанію на лавках, а наші місця вільні… згадалася фраза діда з собаки «Ї*ануті!»

Під сектором продаж квитків, прохід на стадіо, ну і звична для Полтави картина. Сектор виглядав непогано, але доволі часто відбувались різнобої через відсутність одного споукмена. Ну і як завжди буває на матчах в невеликих містах, коли до них приїжджають гості зі столиці, якесь бухе тіло хоче потикати факи і покричати образливі слова на адресу гостей. Але цього разу це тіло прокотилося півсектора по сходах від декількох ударів ногами київських карателів. Одразу прибігли пси в погонах, але теж отримали літаючими стільцями та всім іншим, що горіло. Цікавий той факт, що і стюарди, і ці ж пси із посмішкою спостерігали, як в декількох метрах від них бухі неадеквати ледь не голою дупою трусять в сторону сектору. Совпадєніє? Нє думаю.

Після інциденту з мусорами сектор помітно збадьорився, і до кінця матчу заряджали досить непогано. Динамо перемогло з розгромним рахунком 4:0, і після закінчення поєдинку ми відправились в кафешку вечеряти і дивитися огляд інших поєдинків.

На вокзалі було ще досить багато часу до потягу, тому вирішили покимарити на лавках на вулиці, Д. ж, маючи при собі спальник, знайшов саму дальню лавку, розклався на ній і заснув. Через годину я вирішив пройтись, і коли повернувся, побачив, що біля Д. стоять два якихось тіпа. «Ми тут йшли після матчу, бачимо – бомж якийсь спить на вулиці. Думали, може замерзне. Підходимо, то не бомж, а нормальний чувак, думали, може погано стало, допомогти треба». Так ми познайомились із засновниками полтавської банди COGE, потеревенили про життя-буття. Виявилось, що вони всі дуже ображаються на прізвисько «колхоз»)

Дорога додому пройшла без особливих пригод.

• 
• 
• 
• 
• 

1500 метрів ненависті – саме так буде називатись моя розповідь про найважливіший матч першого кола, про матч Динамо - Шахтар. Чому так? – дізнаєтесь незабаром. Зазвичай, футбольний поєдинок триває 90 хвилин, ну може трошки довше, адже фанати приходять на стадіон заздалегідь. Іноді може розтягнутись на кілька днів, якщо це стосується виїзду, але для мене і моїх друзів даний матч тривав кілька тижнів... Розпочалось все так, як це буває зазвичай – а давайте зробим перф на кротів! Тільки круто зробим, так, щоб жир потім тік по моніторам інтернет-воїнів по всьому світу. О, придумав, зробим вертикальний банер! Поставим біля сектору два флагштоки, між ними натягнемо трос, і, перекинувши мотузки через цей трос, будем піднімати полотно. Треба зателефонувати на НСК, спитати, чи вони таке можуть... На НСК сказали, що їм сцикотно ставити флагштоки, якщо один такий навернеться і когось перешибе, то буде горе, давайте щось інше вигадуйте. А може зможете нам мотузки на дах закинути? На дах – запросто, - сказали на НСК.



Отже, вже за місяць до матчу було вирішено, що ми робимо банер 30х15 метрів і піднімаємо його, підвісивши до даху. За три тижні до гри закупили тканину і почали її сшивати. Що будемо малювати, тоді ще вирішено не було, це питання було на стадії обгворення. Точніше, як обговорення, жорстких дебатів. О-му хотів зобразити телевізор, в якому зображений наш сектор у прапорцях, а потім банер опускається, і на секторі така сама картинка, викладена прапорцями. Я ж наполягав на тому, що потрібно щось робити в підтримку української армії, обігравши наш стікер “Підримуй найкращих!”. Давайте зобразимо князя Святослава, воїна УПА і сучасного воїна – пропонували то тут, то там. Але мені ця ідея здавалась банальною і якоюсь заїждженою, і чуйка не підвела – за два тижні до нашого матчу цю ідею реалізували хорі в матчі Металіст – Дніпро. Ми ж вирішили зробити і воїнів, і телевізор, щоб усі були задоволеними.



Намалювати якісний ескіз - задача не з простих, значно легше зробити його з фотографії. Але де ж взяти фото вояків, які дивляться телевізор? А давай подзвонимо Д-мо з Азову, може зможе допомогти... Д-мо сказав, що допоможе запросто, ще й зробить так, щоб на фото були саме хохли. Ми йому вислали малюнок олівцем, у відповідь отримали фото через пару днів. Поки я літав на виїзд у Хайфу, М-с повинен був організувати ескіз. Але по приїзду я дізнався, що робота над ескізом навіть не починалась. До матчу лишалось всього два тижні, а у нас була лише сшита тканина і фотографія.

Найбільш очікуваний матч року, на який квитки розлітались, мов пиріжки. Ще задовго до матчу почались дзвінки від фанатів з інших міст, які хотіли відвідати цей поєдинок, з проханням допомогти з тікетами - Дніпро, Львів, Черкаси, Тернопіль, Рівне, Франик, навіть кілька хлопців із Севастополя подолали всі труднощі проходження окупаційного кордону і на перекладних приїхали до столиці. Після масштабного шоу на кротів готувати якийсь великий перф ще й на Челсі (а між матчами було аж 4 дні) вже не було сил, тому обмежились лише текстівкою в знак скорботи за двома дніпрянами, яких не стало за кілька днів до матчу. Також зробили велику розтяжку з поздоровленням братам з Вільнюса, їхній двіж святкував свій 30-річний ювілей.

Загалом, матч пройшов досить сумбурно і нервово. Дуже непогано заряджав споукмен, заводячи трибуну своїм веселим настроєм. Переповнена трибуна практично не філонила і видавала чудовий звук. Тим не менш, кількість зальотних пасажирів на секторі давалась взнаки, без них заряди йшли б ще краще. В перерві до споукмена прибігло якесь тіло з криками "Там на 19-му секторі негри б’ються, зробіть щось!", було видно, що воно, тіло, реально переживає, але не будем же ми зриватись натовпом і йти на іншу сторону стадіону розбиратись що ж там сталось, попередні такі вилазки закінчились дуже погано. Тому запропонували йому подзвонити в нову поліцію, чи хоча б поговорити про це зі стюардами. Ніхто навіть і гадки не мав, що невеличка бійка за участю десятка чоловік може обернутись для клубу двоматчевою дискваліфікацією тільки тому, що кілька учасників конфлікту мають інший колір шкіри. Після цього матчу в клубі почалась антирасистська істерія, але це вже зовсім інша історія.

Євросезон для Динамо починався аж з групового етапу Ліги Чемпіонів, тому всі з нетерпінням чекали на жеребкування, щоб дізнатись, куди витрачати довгоочікувану відпустку. Витягування кульок я зустрів у спортзалі, і в перервах між вправами мені друзі повідомляли, хто в яку групу попав. Коли витягнули групу для Динамо, на весь зал пролунало відоме всім хуліганам «Yes, fucking yes!!».

Ще до початку сезону я вирішив пробивати мінімум 2 євровиїзди, і після жеребкування не змінив свої плани. В Ізраїль не дуже хотілося, тому наступні пару днів були витрачені на пошук оптимального маршруту до столиці туманів та вивчення усіх нюансів отримання візи. Легких (точніше, дорогих) шляхів ми не шукаємо, тому знайшовши компанію для виїзду, взяли квитки на літак Варшава – Лондон – Варшава. Ну а далі по накатаному шляху - пакет документів, і в посольство. Через місяць всі вже були зі свіженькими британськими візами та готували сумки до поїздки.

За тиждень до виїзду один з відомих фанів допоміг нам знайти вписку в Лондоні, але не на весь період поїздки, тому доводилось проводити усілякі махінації з бронями готелів.

Отже, субота, ранок, гречка та вівсяні пластівці в сумках, вогонь у очах, надія в серцях. Шлях лежав до міста Рівне, де до нас мав приєднатися С. із дружиною, і подолати ми його вирішили за допомогою сервісу бла-бла-кар.



Водій перевиконав наш план по часу, тому ми ще близько години просиділи в кафешці, попиваючи каву з приготованими вдома бутербродами. Далі шлях лежав до Варшави. Мабуть, поки інші пасажири по черзі спали, я з С. обговорив майже всі можливі теми, кайфуючи в зручному авто. Найбільше запам’яталася його фраза: «в мене нічого вдома красти, лише дружина та колекція кросівок. От за кросівки порішав би».

Одна з найбільш непередбачуваних частин маршруту – кордон з Польщею. На найгірший випадок у нас був козир – квитки на літак, з якими, теоретично, мають пропускати без черги. Але подолали ми кордон за 3 години, і, як потім дізналися, нам ще пощастило, що так швидко.

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 

Після виїзду до Полтави нас чекала сильна виїзна засуха. Особливо це стосувалось тих, хто не міг собі дозволити євровиїзд... 9 матчів у Києві, і жодного виїзду по Україні! І якщо ігри на кшталт Динамо-Шахтар запам’ятаються на багато років, то були і такі матчі, про які й згадати, по суті, нема чого. Тому до Вашої уваги огляд другого блоку домашок...

Динамо - Оболонь 5:0 (27.10.2015) - Матч проходив при закритих 41 і 43 секторах. Таке рішення до нашого клубу Федерація застосувала вперше, тому отримала у відповідь досить жорстку текстівку "ФФУ, наступного разу спалимо вас!". Цікаво, що офіційно про причини такого жорсткого рішення так і не оголосили. Клуб же отримав листа про те, що сектори закрито через піро на матчі Динамо - Шахтар, руни на одному з бригадних банерів і (!!!) лайливий заряд про путіна. Втім, клуб розумів абсурдність цих звинувачень і списував дану історію на переділ влади в самих кабінетах ФФУ. Тому нам було запропоновано сектори на вибір, де ми будемо фанатіти, до того ж чорні абонементи працювали на вхід. Слід зауважити, що на всьому стадіоні зібралось від сили 3000 чоловік, тому міра покарання у вигляді порожніх секторів на цьому фоні взагалі виглядає абсурдною.

Динамо - Металіст 2:0 (31.10.2015) - власник Металіста довів команду до ручки, гравці не отримують зарплатню вже багато місяців, і тому кожен матч може стати останнім. Паралельно керівництво клубу веде війну зі своїми фанатами. Перед цим матчем вони направили листа до ФК Динамо, в якому просили не пускати харківських фанатів на стадіон. Втім, наш клуб зробив все навпаки - пустив хорів на НСК, ще й безкоштовно. Тому на стадіоні дуже гучно лунала перекличка про те, що Курченко - півник! Наші сектори запам’ятались хіба що крутою і драйвовою шизою.

Динамо - Сталь 2:0 (08.11.2015) - Один з найменш відвідуваних поєдинків на НСК за останні кілька років. На секторах наших теж було не густо. Хто заважав людям прийти на футбол, лишається загадкою...

Олімпік - Динамо 0:3 (20.11.2015) - вечір п’ятниці, противна мокра погода і 1300 чоловік на трибунах, з яких половина - ультрас Динамо. При таких розкладах спокійно можна було проводити матч на Баннікова, так би він хоч чимось запам’ятався, окрім відчуття повної непотрібності команди розбалуваним столичним вболівальникам.

Динамо - Чорноморець 2:1 (29.11.2015) - на матчі знову згадали про Курченка-півня, присвятивши йому цілу текстівку. Також подякували корабелам, які допомогли відбитись від акабів нашим виїздюкам в матчі Динамо-2 за тиждень до того. Нарешті, прямо на секторі народилась нова сім’я - після фінального свистка один хлопець зробив пропозицію своїй коханій, і вона сказала ТАК!

Металург З - Динамо 0:6 (04.12.2015) - і знову п’ятниця вечір, "виїзний" матч на стадіоні Динамо, десь таке ми вже бачили. Повне дежавю з матчем проти Олімпіку, але цього разу народу було таки трохи побільше. Розгорнули текстівку: "Агов, а де всі? Матч без глядачів не сьогодні!", натякаючи на те, що всі, хто винить фанатів в тому, що Динамо - Маккабі пройде без глядачів, могли б прийти і підтримати команду сьогодні. Також знайшли і використали ще раз текстіку #SaveFCMZ - схоже, у нинішнього Металурга це був останній матч. Повідомлення на пабліку "Заборони на піро немає, але побережіть на Маккабі!" кожен трактував по-своєму, і після 4-го голу палати почало досить яскраво. А після 5-го суддя взагалі зупинив поєдинок, бо поле затягнуло димом. Шостий гол кияни забивали, оповиті білими клубами спалених РДГ.

Як і в попередньому блоці, фотографії до матчів розташовані в хронологічному порядку, по 4 знімки на матч.

Два матчі дискваліфікації стадіону за бійку, в якій примали участь лише з десяток чоловік - це верх абсурду від прогнилої структури, керівництво якої зараз підозрюється в серйозних фінансових махінаціях. Ще переглядаючи огляд 5-го туру Ліги Європи, я помітив, що ще кілька клубів грають свої матчі при порожніх трибунах. І кому потрібен такий футбол? ФАРЕ успішно відпрацьовує свої гранти, а гроші з штрафів пливуть комусь до кишені. Виходить дуже вигідно всю свою активність спрямовувати на боротьбу з расизмом, відволікаючи увагу від більш важливих речей на кшталт договірних матчів чи договірних жеребкувань. Втім, з таким рішенням доводиться миритись, стиснувши зуби.

Вперше за 16 років команда мала шанс вийти з групи, тому залишити їх без підтримки ми не мали права. Почалась розробка плану, як би так його пошизіти під стадіоном, аби команді це було чутно на полі. Втім, ретельно дослідивши всі можливі підступи і переговоривши з керівництвом НСК, виявилось, що цю ідею реалізувати практично неможливо. Перегляд матчу на екрані на площі перед НСК теж був ускладнений рядом причин - вже роздобули і проектор, і платну трансляцію зі швидким Інтернетом, і всі необхідні кабелі та подовжувачі, але не склалось...

Втім, зустріти команду ми не втратили можливості. Всі вишикувались вздовж дороги, по якій автобус з командою мав заїжджати на стадіон, і чекали з фаєрами напоготові. Ще перед початком цього дійства Д-р щось знав, тому всіх попередив: "Ви ж не переплутайте наш автобус з автобусом Маккабі", втім, не до всіх це дійшло, і потім ошалілий К-ря бігав перед кордонами міліції, розмахував руками і кричав, що є сили "Це не наші, це не наші!". За автобусом з Маккабі їхав цілий автобус з мусорами, а за ним вже і наша команда. Втім, так вийшло навіть краще - і суперника полякали, і нормально воно все горіло, коли динамівський автобус з’явився в полі зору.

На стадіон потрапило всього пару чоловік - наші фотографи та двоє хлопців, які катають золотий сезон цього року. Саме вони і стали свідками на власні очі, як наші гравці таки зробили те, чого від них очікувала вся країна вже багато років. На цій мажорній ноті і завершився футбольний 2015-й рік.

320x480   640x960   1136x640   1440x900   1536x1024 1600x1200   1680x1050   1920x1080   2048x2048

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 

ПРО ФУТБОЛ

Цього року  "Жальгіріс" став чемпіоном Литви, виграв Кубок та Суперкубок Литви 2014 року, вийшов до півфіналу Кубка Литви 2015 року. Перш за все, вітаємо вас із успішним сезоном, але хочеться запитати — це "Жальгіріс" настільки сильний, чи просто знизилася конкуренція в чемпіонаті? [восени 2015-го, а чемпіонат в Литві проходить за схемою весна-осінь, Жальгіріс знову став чемпіоном країни - прим. ред]

Якщо відповісти коротко – то обидва твердження є вірними. У 2013 році у нас було чимало супротивників, які постійно нас переслідували. Основним з них був "Атлантас (Клайпеда), який зміг потужно провести останні місяці чемпіонату. Цього року єдиним опонентом, який міг би завадити "Жальгірісу здобути чемпіонство, був ФК "Тракай" (який грає свої домашні матчі на тому ж стадіоні, що й "Жальгіріс" у Вільнюсі, а саме — стадіоні Литовської федерації футболу). Але знову останній матч між цими нашими командами завершився з рахунком 3-0 на користь зелено-білих.

Насправді важко порівняти рівень "Жальгірісу" в сезонах 2013-го та 2014-го років, радше за все, він лишився майже незмінним, і ця стабільність і призвела до перемог.

Нещодавно збірна Литви зіграла товариський матч з Україною (нічия 0-0) і виглядала доволі впевнено на фоні українців. У вашій відбірковій групі, за присутності явного фаворита — Англії, йде боротьба за друге місце між Литвою, Швейцарією, Словенією та Естонією. На ваш погляд, чи є у вашої збірної шанс пройти на Євро-2016? [в підсумку Литва зайняла лише 5-те місце в групі - прим. ред.]

Перед товариською грою з Україною Литва програла 0-4 у Швейцарії. Це був жахливий матч, після якого наша національна збірна отримала багато критики, як у пресі, так і від звичайних уболівальників. Матч проти України довів, що наша команда здатна грати краще. Але проблема в тому, що гравці мають доводити свій рівень, перш за все, в офіційних матчах, а не в товариських, адже головним критерієм якості їхньої гри є результат. Наразі наші результати погані.

Литовські уболівальники мають різні емоції щодо збірної. Є багато проблем з нашою футбольною системою, із ймовірною корупцією між збірною та агентами гравців (існує багато чуток навколо того, що деякі гравці попадають у лави збірної не за рівнем їхньої гри, а лише задля того, аби підвищити власну трансферну вартість і т.д.). Тож ніхто не знає напевно, чого очікувати від збірної.

Особисто я не можу відповідати за усіх в цьому питанні, тому що немає єдиної думки щодо наших шансів у турнірі. Точно можу сказати, що всі ми, звичайно, сподіваємося потрапити на Євро-2016 доти, доки є хоча б найменша ймовірність цього. Ще краще було б сказати так — я сподіваюся на диво, хоча я сумніваюсь, що воно стане реальністю. Але надія вмирає останньою. :)

Як складаються стосунки з гравцями, тренерами, менеджментом "Жальгірісу"? Чи часто ви спілкуєтесь? Чи можете ви, наприклад, зателефонувати тренеру чи капітану команди та попросити їх про зустріч з гравцями? Чи були якісь прохання з їхнього боку (від гравців, від клуба) до вас, або з вашого боку до них? Вільнюс — місто досить компактне, тож чи часто ви зустрічаєте гравців десь у кафе чи нічних клубах?

Ми маємо контакти як з гравцями, так і з менеджментом "Жальгірісу". Дехто з ультрас навіть товаришує з гравцями. Три чи чотири роки тому клуб організовував зустрічі з гравцями для усіх уболівальників, але вони не мали великого успіху, і згодом цю практику скасували. Можливо, щось на кшталт таких зустрічей буде організовано у майбутньому.

Основа нашого ультрас-руху зустрічається із керівництвом клубу раз на 2-3 місяці, зазвичай, коли нам є про що поговорити. З іншого боку, якісь невеликі питання можна вирішити по телефону. У 2013 році, коли для перемоги в чемпіонаті нам було потрібно виграти одну гру, але команда постійно грала внічию, ми зателефонували керівництву клубу і попросили про зустріч з гравцями. Керівництво миттю погодилося, і наступного дня ми поїхали до табору "Жальгірісу", де поспілкувалися з гравцями після тренування. Загалом, наші стосунки з клубом чудові, і будь-яку проблему можна вирішити шляхом діалогу. Ми також звертаємося до клубу, переважно, коли нам потрібні дозволи на щось. Ми завжди намагаємося знайти компроміс, який би влаштовував обидві сторони.



Існує традиція, що команда дарує нам торт на день народження Pietų IV. Гравці приносять нам його на сектор після гри, і це дійсно приємно.

Герой нашого наступного інтерв’ю дуже рідко буває на трибуні, хоча у фанатському русі Динамо він ще з кінця 90-х. А все тому, що його хоббі і покликання - відеозйомка, більшість матчів Динамо він проводить на бігових доріжках з камерою в руках. Саме завдяки йому ви маєте змогу бачити відеоогляди нашої трибуни, маршів, вечірок та інших акцій. До вашої уваги інтерв’ю з Владом, більше відомим як V.D.

- Як у твоєму житті з’явилося розуміння того, що для тебе значить Динамо Київ?

Моя історія доволі класична для київських хлопчиків другої половини 1980-х. Все починалося з батька, а оскільки батько в юнацтві серйозно займався хокеєм, то все почалося з хокейного Палацу Спорту. Паралельно ми всією родиною відвідували матчі футбольного «Динамо» та баскетбольного «Будівельника». Але приблизно з початком школи я вже мав чітке визначення, що в моєму житті спорт №1 – це футбол, яким я і займався впродовж 10 років в декількох київських футбольних секціях. Так формувалася моя любов до футболу взагалі, та до київського «Динамо» зокрема.

- Розкажи про початок свого фанатського життя. Як ти прийшов на сектор?

Знайомство з фанатським рухом «Динамо Київ» я би розділив на два етапи – дитячий та свідомий. На першому дитячому етапі я 13-річним хлопцем випадково придбав квиток в 11-й сектор Республіки на фінальний матч Кубка України 1993 року між «Динамо» та львівськими «Карпатами», і так вперше в житті опинився на фанатському секторі. Знайомство з рудими садовими шашками (найпопулярніший різновид піротехніки тих часів) не забути ніколи. А особливий відбиток на все життя залишився від вперше в житті побаченого свавілля ОМОНу (Беркуту ще не було), коли під час кола пошани вся команда на чолі з капітаном Сергієм Ковальцем з Кубком в руках підбігла подякувати фанатам за підтримку, а ті, в свою чергу, повистрибували на паркан (на той час він відділяв нижній ярус від бігових доріжок), після чого декілька омонівців, тримаючи в руках свої шоломи, почали зганяти фанатів з паркану, наносячи удари шоломами по пальцях. Мусора завжди були однакові. Потім буде майстрування димових пакетів із сотень куплених в універмазі "Україна" шкільних лінійок та закидування ними «м’ясного» гостьового сектору в 1994-му. А потім наступить фанатське затишшя середини 1990-х.

Другий етап, вже більш дорослий – це 1998-1999 роки. Тут був вплив сусідського товариша, який вже сам ходив на сектор, і почав потроху підтягувати мене. Це і події в Трубі з одеситами, і незабутня зустріч з білорусами. Це перший виїзд у Дніпро в 2001-му...

- На якому матчі ти вперше з'явився із відеокамерою?

Знову ж таки, так чи інакше, дуже багато в моєму фанатському житті починалося з хокею. То ж і моя перша відеокамера дебютувала на матчі відкритого чемпіонату Білорусі між київським «Соколом» та мінським «Кераміном», коли я зняв махач між «хохлами» та мінськими гостями. Це було на початку лютого 2005 року. Трохи пізніше, 17 лютого 2005 року, на матчі Кубку УЄФА між київським «Динамо» та іспанським «Вільяреалом» відбувся і футбольний операторський дебют.

- Наскільки відрізняється картинка десятирічної давнини від теперішньої?

Відрізняється кардинально. Картинка десятирічної давнини – це пару сотень фанатів на секторі, часто в нетверезому стані, мала кількість банерів та обмежений репертуар пісень і зарядів, і обов’язково постійні трабли з міліцією. Тоді це був неформальний рух, хоча в тому олд скулі, звісно, і була своя романтика, за якою майже всі «старі» дуже сумують. Сьогодні – це повноцінна Трибуна, це яскраві модульні та піротехнічні шоу, це суттєве збільшення україномовного репертуару, це пропагування здорового способу життя, це активна громадянська позиція в житті країни та міста, та багато іншого. Це потужна Організація зі своєю структурою та атрибутами.

- Багатьом на трибунах ти відомий саме, як оператор двіжу, але не багато хто знає про твою фанатську активність в русі. В яких подіях брав участь, скільки накатав виздів?

Багато чого було і без камери, насправді. Це і жорсткі перетини з ворожими фанатами, і перебування у райвідділках міліції, це і організація в середині 2000-х однієї з хохловських фірм, і славнозвісна Охтирка. Всього не перерахувати. Щодо кількості пробитих виїздів, то після ювілейного 10-го я їх більше не рахував, але, за приблизними підрахунками, близько 70-80 виїздів я відкатав.

- Гадаю, багатьом було б цікаво почути про сам процес створення фанатського відеоролику...

Колись, на зорі появи перших відеокамер та програм для відеоредагування, а також дуже повільного інтернету, це було доволі складним процесом. Зйомка, створення та завантаження в мережу найпростішого ролика могло займати від декількох діб до тижня. На сьогоднішній день, зйомка з моїм досвідом вже доведена до автоматизму, програми та відеотехніка вже настільки функціонально вдосконалені, що нічого надскладного в цьому процесі немає, і це доступно майже кожному. Напевно, єдиним проблемним моментом є пошук саундреків для відео, бо майже вся пристойна музика захищена авторським правом, і її використання без згоди автора може мати погані наслідки, але і з цієї ситуації завжди можна знайти вихід.

- Як давно було створено канал Ultras Dynamo Kyiv TV? І чому довелося свого часу всі відео дублювати на Vimeo?

Канал був створений 10 листопада 2007 року. Дублювання деяких роликів на альтернативні відеоресурси було пов’язано з політикою Youtube, коли модератори з окремих країн на свій розсуд визначають, чи підпадає тематика відео під якісь регіональні заборони. Наприклад, в Польщі канал був заблокований за пропагування українського націоналізму, в Німеччині деякий вміст каналу було ідентифіковано, як «неонацистський», і так далі. В 2012 році, після викладання відеозвіту з «хохловської» зимової вечірки, з подібної причини в Італії відео не змогли переглянути музиканти гурту «Gesta Bellica» та їх шанувальники, але вихід було знайдено. Будь-яка країна може повісити власний ярлик і закрити доступ своїм глядачам.

- Що тобі подобається знімати найбільше?

Будь-який фанатський екшн знімати завжди цікаво – бо це дія. Я не дарма роблю акцент саме на фанатизмі, бо ніколи не розумів розподілу на ультрас та хуліганів, для мене, як представника старої школи – всі фанати Великого Клубу. Колись, для мене особисто найцікавішим було знімати трабли з Беркутом, бо в тому була справжня антисистемність. Але добре, що це вже в минулому.

- Однак ти не зупиняєшся лише на грі, а й створюєш відео про речі навколо нашого руху.

Так, намагаюся охоплювати всі аспекти фанатської субкультури, без яких уявити сучасний фанатизм вже неможливо. Це і мотиваційне відео до спільних тренувань, промо-ролики до нових колекцій стікерів, відеозвіти з хохловських турнірів і вечірок, та інше.



- Сумуєш через те, що не можеш дивитися футбол, як ми, і змушений увесь матч проводити спиною до поля?

Буває. Іноді хочеться взагалі зав’язати із цим всім)). Але все одно розумію, що роблю корисну справу, і її потрібно комусь робити. Та й все ж таки, я за дуже рідкісної можливості, намагаюся відвідувати сектор.

В твоєму відеоархіві є багато зйомок із маршів (і справа Павліченко, і передматчеві проходи, і на річниці УПА) - які кадри гарно вийшли і ти їх охоче переглядаєш?

Так, крім суто стадіонного відео, я завжди знімаю й фанатські марші. Також намагаюся висвітлювати й суспільно-політичне життя країни, тим більше в подібних акціях майже постійно присутні фанати Динамо Київ. Це і націоналістичні марші, й інші патріотичні заходи, протестні акції різноманітного характеру. З фанатських найбільше подобаються кадри з маршів у Львові – це завжди яскраво та патріотично, також незабутній радикальний прохід до стадіону у Донецьку в 2005-му з Рамштайном та кінною міліцією. Із суспільних – це альтернативний марш УПА в 2008 році, із спробою прориву на заборонений Хрещатик та зіткненнями з Беркутом.

- Ти брав активну участь в одному молодіжному націоналістичному осередку. Як прийшов до цих ідей?

Так чи інакше, шлях до розуміння націоналістичних ідей починався зі звичайного патріотизму. В дитячі та юнацькі роки, а це були буремні 1990-ті, це був патріотизм до рідного району, за який доводилось стояти у вуличних бійках з представниками інших київських районів. В ті роки це було звичайним явищем. Потім прийшло більш широке розуміння любові до рідного міста, а згодом і до власної Країни.

В середині 2000-х років завдяки молодшому Брату я опинився в одній з молодіжних націоналістичних організацій, де і отримав перше знайомство з ідеологією українського націоналізму. Також дуже велику роль у формуванні націоналістичного світогляду відіграло читання історичної літератури. Ну і, звичайно, футбольний фанатський рух, який невід’ємно пов’язаний з націоналізмом.

- Як вважаєш, які помилки були допущені українцями в історії, та як їх не повторити?

Якщо брати сучасну історію Незалежної України, то найголовнішою помилкою ідейних українців є те, що вони ніколи не йшли до кінця у досягненні своїх цілей. Так було за часів розпаду Радянського Союзу та отримання Україною Незалежності, коли здавалося, що все зміниться само собою, без знищення совкової комуністичної системи, чим і скористалися колишні комуністи, перефарбувавшись у псевдодемократів. Так було і за часів Помаранчевої Революції 2004 року, коли люди знову зупинилися на півшляху, довірившись солодким обіцянкам політиканів, які знову не збиралися змінювати систему, а лише використали час для власного збагачення. Зрештою, так сталося і під час останніх подій на Майдані. Людей знову використали для зміни облич при владі, але не для зміни прогнилої та корумпованої системи та проведення реформ. Але цього разу є один суттєвий нюанс – занадто високу ціну кров’ю патріотів заплатив український народ, аби в нашій країні так нічого і не змінилося. Ми не маємо морального права зганьбити пам’ять про наших Героїв та зробити їх зусилля марними, тож єдиний шлях – довести нарешті справу багатьох поколіннь до кінця.

- Ти певний час працював на телебаченні. Складно було туди потрапити? Чи ти просто приніс на співбесіду власний запис бійки із Беркутом на матчі Україна-Данія?))

Звичайно, без протекції та професійних навиків потрапити на українське ТБ дуже складно. Але й фактом є те, що при співбесіді я показував кадри з фільму «Останній Аргумент», до створення якого мав відношення. Так чи інакше, сучасне телебачення – це пропагування ліберально-розважального телевізійного продукту. В моєму випадку робота на ТБ йшла в розріз з моїм світоглядом, тож з часом довелося її залишити. Жодна гарна зарплатня не вартує більше, ніж мої життєві цінності.



- Із появою інтернету світом ширилася думка про втрату телебаченням своєї ваги. Однак у 2014 році в одній дуже північній країні телевізор настільки промив населенню мозок, що ніякий Геббельс і не мріяв. Як це пояснити?

Насправді, все дуже просто. Людьми, в яких низький рівень освіти та обмежений світогляд, які живуть на межі бідності і ніколи не бачили цивілізованого світу, завжди легко маніпулювати. Такі люди не здатні аналізувати та приймати виважені рішення, тож і перекладають цю відповідальність на зовнішній «розум», в данному випадку – на телебачення. Але це, скоріше, стосується пересічних мешканців Росії.

Всі інші казки від полонених росіян про «передивився телевізора» - звичайний ГРУшний інструктаж на випадок потрапляння у полон.

- Ми активно допомагаємо нашим військовим...

Вважаю, що подібна діяльність повинна проходити без зайвого пафосу, бо це наш борг перед тими, хто на лінії вогню, і в тому немає нічого героїчного. По можливості, намагаюся допомогати, чим можу, це і чергування на нашому складі допомоги військовим, участь в різних благодійних акціях, співпраця с волонтерськими спільнотами. Насправді, футбольні фанати у цій війні скрізь, у всіх формах участі, будь то військові дії на фронті чи волонтерська діяльність в тилу.

- Чи був у тебе коли-небудь чорний день? Так, щоб горизонт завалився, батарея розрядилась тощо.

Незначні, суто технічні трабли бували на самому початку моєї операторської діяльності, але з досвідом вже розраховуєш всі подібні нюанси, і таких випадків не трапляється.

Але бувають інші випадки, які не пов’язані з технічною стороною знімального процесу, а відносяться до емоційної складової. Коли ти опиняєшся в жорстких, бойових умовах і просто забуваєш про існування відеокамери, хоча міг би зняти ексклюзивні кадри. Так було на автостанції в Охтирці в квітні 2008-го, коли лежачи на підлозі розгромленого місцевими аборигенами автобусу, ми проривалися крізь розлючений натовп, і було зовсім не до відеозйомки. Було таке і під час останніх подій на Майдані, коли не отримати кулю від снайпера видавалося набагато важливішим, ніж зняти історичні кадри.

- І навпаки, в який день ти відзняв свої найліпші кадри?

Однозначно, найвдалішими та й одночасно найбільш небезпечними кадрами в своєму житті вважаю відзнятий заряд «Спасибо жителям Донбасса». На той час викладати такі кадри було досить ризиковано, і мені довелося певний час перейматися своєю безпекою. Гордий тим, що це відео стало суспільним каталізатором до початку громадянської активності із відсторонення від влади Президента Януковича.

Як би це не намагалися заперечувати, значимість тієї події зайвий раз доводить, що спорт та політика завжди поруч. Але, все ж таки сподіваюся, що найкращі кадри в мене ще попереду)



- Що порадив би динамівським ультрас? Адже тобі відкривається те, чого ми не бачимо зсередини...

Новим людям на Трибуні – вчити пісні та заряди, молодим та гарячим – прислуховуватися до старших, авторитетним – поменше пафосу. І всім разом – викладатися на повну і пам’ятати, що наша сила в єдності. Динамо – це Ми!

За легендою місто Берестя походить від язичницького капища богу Велесу, що було розташоване серед берізок. Власне, українською мовою назва міста - Берестя, однак у тексті ви прочитаєте про звичний нам Брест). В подальшому місто було нерозривно пов'язане з історією України. У 1596 р. тут була прийнята Брестська церковна унія, яка призвела до окатоличення українських земель та стрімкого зростання козацтва у відповідь. У 1918 р. комуністи підписали з німцями Брестський мир, що засвідчив поразку Російської імперії та її вихід із Першої світової війни. Врешті, у 1991 р. трохи північніше Бресту - у Біловезькій пущі було оформлено угоду про розпад СРСР. Вочевидь, ви вже здогадалися, на чию честь названі Брест-Литовське шосе та станція "Берестейська" київського метрополітену. .

Команда	Динамо Брест, Білорусь
Прізвисько	брести
Кольори	білий і блакитний
Заснування	1960 р.
Змагання	Чемпіонат Білорусі, Вища ліга
Вебсайт	http://dynamo-brest.by

З моменту створення у 1960 р., і аж до розпаду СРСР, брестське Динамо (спочатку створене, як Спартак) перебувало в нижчих лігах радянського футболу і нічого вагомого там не досягло. У першому чемпіонаті незалежної Білорусі Динамо одразу ж взяло бронзу, однак надалі майже постійно знаходилося в середині таблиці, а то й нижче. Вигравши Кубок Білорусі-2007, динамівці зіграли в Кубку УЄФА, де в першому ж раунді програли латвійському Металургу. Це, власне, і всі здобутки клубу за його історію. Але якщо ви вважаєте, що на цьому огляд можна завершити, то дуже помиляєтесь!

Бронзовий призер чемпіонату Білорусі	1992
Володар Кубку Білорусі	2007
Півфінал Кубку Білорусі (4)	1992, 1994, 2002, 2015

Фанатський рух у брестів з'явився доволі пізно - лише 1 серпня 1998 р. створено угруповання Blue-White Devils, котре об'єднало усіх тогочасних фанатів. І хоча у першому сезоні було пробито всього 2 виїзди (чемпіонат грають за системою "весна-осінь"), та з наступного року хлопці відкатали геть усе.

Першим ворогом став Дніпро Могильов. На той час у Білорусі існувало 2 блоки: мінський (Динамо, Торпедо, БАТЕ, Гомель) та могильовський (Дніпро, Бєлшина, Шахтар, Славія). Таким чином, брести стали на бік "мінських".



Рік 2000-й став логічним продовженням: збільшувався домашній сектор, зростали цифри виїзних. І ворогів теж побільшало. Гомель (що примирився із Дніпром), Славія Мозир, Шахтар Солігорськ, Ведрич Речиця, Бєлшина Бобруйськ, Локомотив Вітебськ. Дебют на хуліганській сцені був більше, ніж вдалим. Ряд виїзних перемог, нічия в Могильові в бійці проти переважаючих сил Дніпра та ще одна нічия в тому ж Могильові проти гомельсько-могильовского складу.

В жодному із зіткнень динамівці не програли. До цього треба додати, що здебільшого вік учасників складав 18-20 років. В той же час на зміну бомберам поступово приходить стиль кежуалс на чолі з Umbro та Lonsdale. Відбувається дебютний виїзд динамівців за збірну на гру з Польщею у Лодзь.

2001 року відбулися перемоги над кротами, дніпрянами та паровозами. Єдиним винятком стала поразка у Гомелі. Біло-сині брали активну участь у виїзді за збірну Білорусі до Києва (і якщо в день гри молодіжних складів сябри вийшли переможцями, то наступного дня відбувся реванш, і гості зазнали болючої поразки. Розбиваючи шибки київського Палацу Спорту, вони тікали всередину, аби тільки не потрапити під жовто-синій каток).

Паралельно в русі почався спад, пов'язаний з призовом частини банди до лав армії, а також певною зміною поколінь. До того ж, вдягнувши модні шмотки, основа почала ігнорувати підтримку команди. Проте активною частиною підростаючих фанів створено фірму Valids, котра стала молодіжним крилом BWD. І хоча її створення не в усіх викликало захоплення, та хлопці доводили, що готові до пригод, катаючи виїзди та беручи участь у поєдинках з опонентами.



Наступний сезон був неоднозначним. Після цікавих виїздів до Гомеля та Мозира стався спад виїзної активності. Щоправда, перший виїзд у Гомель відзначився наймасовішою бійкою в історії брестського руху - 74 проти 110 зелено-білих опонентів. Не менш захоплюючим був і наступний візит: 30 динамівців відбилися від сотні гомелів. Що стосується домашок, то лише дніпряни та паровози привезли щось, більш-менш схоже на склад, і в обох випадках їх моби були розігнані.

У 2003 р. потроху стала виправлятися ситуація з відвідинами домашніх матчів. Були досягнуті перемоги у гостях над Гомелем, Шахтарем та Славією. А ось у першому в історії забивоні рівними складами (по 15 осіб) брести програли Дніпру. Щоправда, реванш у другому колі довелося брати у форматі 2 на 2, адже достойного складу в гості не завітало. У листопаді відбулася ключова подія для подальшого світосприйняття брестів. На виїзді за молодіжну збірну у Польщу поліція не дала відбутися забивону білорусів з Лєхом Познань. Та білоруси побачили склад топового колективу Європи і обрали для себе польський фанатський стиль. До того ж, у фанатському інтернеті ще не було засилля школоти, тож брести мали змогу спілкуватися з поляками - це дало свій результат в подальшому. До цього додалося і вдале географічне розташування (найзахідніше місто) плюс знання польської мови більшістю населення.

Значні зміни приніс рік 2004-й. В міжсезоння відбулась чергова спроба вийти на новий рівень, створивши добре організовану фірму. Однак ця ідея випереджала час, та й більшість представників BWD не бажала змінювати своє звичне життя на заняття бойовими мистецтвами і постійні тренування. До ворогів додалося й мінське Торпедо, котре на той час вже вийшло з "мінського" блоку - двічі в забивонах перемагав Брест. З очевидних причин до ворогів потрапляє і шавочний мтз-ріпо. Чергові виїзні перемоги у Солігорську, Мозирі, та поява міліції під час бійки у Гомелі. Ще одним важливим кроком стало укладання союзу (згоди) з клубом 4-ї польської ліги Орлєнта Радзин. Біло-сині погодилися на пропозицію поляків, тож взимку до Бресту завітали двоє лідерів для створення союзу. Відповідно, навесні п'ятеро динамівців відвідали матч Орлєнти з Ладою Білгорай та обмінялись банерами.



Наступний рік видався доволі стриманим на події. На виїзді до Гомеля 70 брестів увійшли в стик з місцевими, проте бійку швидко розігнав ОМОН. У Могильові вдвічі більший склад дніпрян зазнав поразки від динамівців на трасі. А у Мозирі місцеві хулігани програли в забивоні 4 на 4. Також на одній із стадій Кубка біло-сині катнули лівак на дніпрян, атакувавши їх на стадіоні і підрізавши два банери. Традиційно, нормальною кількістю ніхто до Бресту не приїздив. За збірну пробивався виїзд у Молдову.

А ось у 2006-му було багато цікавого. По-перше, участь брестської команди на турнірах у Мінську та Ополє (Польща), де фанати здобули перемогу. По-друге, футбольний клуб з містечка Кобрин заявився у другу білоруську лігу, що дало можливість створити там активну філію, а також відкрити для себе цікаві периферійні виїзди. До Бресту завітали дніпряни, зазнавши поразки у забивоні по 13 осіб. Були переможені мтз-шні шавки (10 на 10), а ось у спарингу з Торпедо молодіжка зазнала поразки. Влітку брести пробили євровиїзд у польский Любін за мінське Динамо. А після гри поїхали до союзників у Радзин на фан-турнір, де зайняли друге місце. По дорозі на матч-відповідь поляки із Заглембє Любін завітали до Бресту, де і відбулася уставка 15 на 15. У махачі з таким серйозним суперником біло-сині програли. На виїзді до Солігорську перемогли місцевих кротів, а під Могильовом автобуси були прийняті міліцією, присутність якої ставала все більш відчутною. Завершилося все тим, що на останній домашці року (початок якої затримали на 2 години) фанати демонстративно покинули стадіон.

Перед стартом чергового сезону брести спочатку провели власний фанатський турнір, а потім брали участь у мінському, де й перемогли. Під впливом поляків 3 лютого 2007 року було створено перше ультрас-угруповання в Білорусі Ultras Group Dynamo Brest, котре почало активно працювати над оформленням сектору та візуалкою. Навколофутбольний рік відкрили перемогою над кротами (по 30). На виїзді у Гомель склад місцевих просто втік від 40 гостей. А у Мінську, спільно зі столичним Динамо, проводили каральні операції по відлову шавок. Також активність проявляла молодь - програли Дніпру, перемогли Бєлшину та, спільно з Барановичами, - ще раз Бєлшину. Перемігши у фінальному матчі Кубку Білорусі команду Борисовського заводу автотракторного електрообладнання (себто БАТЕ;) ), Динамо Брест вперше і в останнє зіграло в єврокубках. І хоча команда швидко покинула змагання, на виїзд у латвійську Лієпаю відправилися 23 людини. А за збірну пробили Болгарію, Словенію та Албанію.



2008 рік почали із перемоги у меншості над Славією (9 на 11). Після чого до традиційних опонентів (Гомель, Вітебськ, Могильов) додалися і українські клуби. Спочатку навесні перемогли луцьку Волинь (по 14 осіб), а влітку двічі здолали львівські Карпати (20х20 основа та 14х14 молодь). Після цих забивонів 15 липня 2008 р. було оголошено про створення навколофутбольної фірми No Comments, яка швидко взялася до справи, і буквально за тиждень брести накривають під будівлею облвиконкому 20 шавок мтз та пізніше перемагають Вітебськ. А молодь два рази виносить Бєлшину. У вересні пітерський Зеніт замість того, щоб вийти на пропозиції московських клубів, завітав до Мінську. Проте сотку бомжів об'єднаний мінсько-брестський моб не потягнув, програвши битву більш досвідченим суперникам. Завершувався рік створенням ще однієї фірми під назвою "Без Мозгов", це сталося 25 жовтня. Після цього рух прогнозовано розділяється на дві частини, що, з одного боку, посилює конкуренцію, а з іншого - не дає змоги перемагати спільними зусиллями. Традиційно відвідали матчі за збірну: Україна та Андорра.



Наступного року брести намагалися вийти на новий рівень, і частково це їм вдалося. Відкривали сезон перемогою знову у меншості над Мозирем, а NC своїм складом здолали луцьку Волинь. У відповідь БМ перемагають Вітебськ і забиваються з шавками. Однак півні на аргументах погнали брестів - це ще раз доводить, що забивони з шавками геть неприпустимі! І ось у березні динамівці домовляються про махач з російським Орлом, проте не добирають по кількості і програють у форматі 25х22. Далі молодь перемагає Слонім, а основа - Вітебськ. Фірма NC забивається з львів'янами з Pride - після 4-хвилинного протистояння по 20 осіб Карпати програють. Однак наступний поєдинок брестська молодь програє Вересу Рівне. Цікаво, що влітку в Бресті проходить футбольний фан-турнір серед 4-х динамівських команд, де кияни теж брали участь та посіли друге місце. Пройшло зовсім трохи часу, і БМ виходять на дуже серйозний рівень навколофутболу, однак Школа+Авангард у меншості (20х19) доводять біло-синім, що виступати проти м'ясного топу їм ще зарано. Молодь знову виносить Бобруйськ. А за збірну катнули до Хорватії.

Щоб набратися досвіду, брестські фанати у 2010 р. знову спробували власні сили у протистоянні з українцями, цього разу з київським Динамо!



Початок 2010 р. відкрили перемогами молоді над Барановичами та Слонімом. А вже у березні NC програли Young Hope (по 20 осіб). Через місяць лише втручання поліції не дозволило виявити переможця у битві общаків Динамо Брест+Динамо Мінськ+Барановічі vs Гомель. Після чого брести повернулися до київського напрямку та провели зустріч із блоком Capitals+HTF+Оболонь (19 білорусів проти 20 киян), котра знову закінчилася перемогою українців. Молодь програла Гомелю, а закінчували рік брести, зазнавши поразки від м'ясних Кабанів (15х15).

2011 рік був дуже скромним, адже рух переживав спад. Не в останню чергу тому, що білоруське спорттовариство Динамо наїхало на клуб і підняло платню за використання назви у 7 разів!! Брестська команда і до того не була серед багатіїв, а щоб зменшити ці витрати, керівництво вирішило змінити назву! Звісно, що фанатів це обурило, і, щоб хоч якось вплинути на це безумство, всі агітували голосувати на офіційному сайті за найбезглуздіший варіант - "Атлетик". Спільними зусиллями "Атлетик" виграв, однак керівництво змахлювало, і клуб отримав назву "Брест". Але це лише консолідувало фанатів, до яких долучилася і кузьма, і почалася боротьба за стару назву. Протести, збори підписів, листи керівництву регіону та країни - і це далеко не всі засоби. В навколофутболі молодь NC програла львів'янам Young Lions (по 12 осіб), а молодь БМ, в свою чергу, перемогла мінське Торпедо (по 14). Коні та м'ясо, розподіливши країну між собою, активно розширюють сфери впливу у Білорусі. Тож брести стали товаришувати із московським ЦСКА (аналогічно стосункам харків'ян зі Школою).

У лютому 2012-го БМ атакували концерт шавок, через це деякі члени групи мали серйозні проблеми із місцевими правоохоронними органами. Львівські Pride намагалися взяти реванш за поразку від NC, однак знову програли у 5-хвилинній битві 20 на 20. Активнішими стають філії, так у Кобрині (ви ж не забули про місцевих?) 15 господарів атакують на бігових доріжках 30 гостьових шавок, через що суддя змушений був перервати гру. Також проявляли себе і хлопці з Волни (Пінськ). Відбуваються соціальні заходи: благодійні акції та допомога дитячим будинкам. Також брестські ультрас брали участь в акції на підтримку сім'ї Павліченко. А завершується рік доволі неочікувано - клубу повертають історичну назву "Динамо"!



Наступний рік провели значно активніше. Черговий турнір у Польщі і перемога на турнірі в Молодечно. Проводиться перший конкурс графіті та відкривається власний фаншоп. А 15-річчя фанатського руху відсвяткували на теплоході! Навколофутбольний рік почали перемогою молоді над Бєлшиною. Після чого NC у форматі 15х15 зустрілися з київськими конями, проте Army Legion виявилися сильнішими. До ворогів також додається і Нєман Гродно. Далі молодь БМ перемагає Могильов, а завершують рік із двома сильними супротивниками. По-перше, NC разом з поляками з Орлєнти (15+9) знову виходить проти київського ЦСКА - і чергова перемога українців. А по-друге, молодь БМ програє забивон пітерським бомжам. За збірну пробивали Фінляндію та Естонію. А також кожна із контор провела власний турнір по змішаним боям: NC - "Берестейська хоругва", а БМ – "Будь чесним".

Рік 2014-й можна назвати дуже важким для всієї білоруської фан-сцени, адже наша революція викликала страх у місцевого керівника. Він дуже добре побачив, на що здатні ультрас в союзі з радикально налаштованою молоддю, та ще й при підтримці народу. Тому репресивна машина, яка і до того постійно тиснула на футбольних фанатів, розправила крила на повну. Знущання змінялися вимогами знімати штани та взуття при шмоні. Врешті-решт, така поведінка мусорів призвела до бойкоту домашніх матчів біло-синіми. Однак на виїздах їх особливо не зачіпали, тому хлопці відривалися поза межами Бресту. Один із фанатів Динамо встановив своєрідний рекорд, пройшовши пішки 500 км до Новополоцьку! А загалом за сезон золото пробили 14 осіб - найбільша кількість в історії руху. Динамівці стали більше уваги приділяти й місцевому гандбольному клубу та навіть пробили євровиїзд до Хорватії. В серпні через внутрішні протистояння у поляків, Орлєнта розриває свій єдиний союз, проте динамівці налагодили добрі стосунки з іншими поляками - Сталь Стальова Воля. У клубі продовжуються труднощі з фінансуванням, і гравці по кілька місяців не отримували зарплатню.



Початок 2015 року брести зустрічали протестом проти міліцейського свавілля і домашок не відвідували. Також у березні фірма No Comments припинила своє існування. Однак неочікувано клуб почав добре грати і вийшов до 1/2 Кубку Білорусі, незважаючи на недостатнє фінансування. Розуміючи, що окрім фанатів команда нікому більше не потрібна, біло-сині повернулися на трибуни і відновили підтримку. І хоча до фіналу не пробилися, однак повернення ультрас дозволило налагодити стосунки з командою. І брести власноруч замовили форму гравцям та презентували її на базі. Однак комусь "нагорі" це не сподобалось, і клуб вболівальників почав пресувати білоруський Мінюст. Активно проявляє себе ще одна філія - Береза. Підтримуються добрі стосунки зі Сталювкою: 13 білорусів поїхали на їх виїзд у Валбжих, а 6 поляків завітали на домашку з Динамо Мінськ.

1 серпня рух відзначив свій 17-й день народження на кубковій виїзній грі проти Берези. На святкування, окрім брестів, підтягнулись філії з Кобрину та Пінська, праві хлопці з Берези та Барановичів, а також Сталь та Орлєнта (хлопці, котрі продовжують спілкування). Загалом, на виїзді було приблизно 250 осіб.



На даний момент загальна картина виглядає не дуже втішною. Репресивно-каральна система душить фанатизм. Деяких лідерів фірм ув'язнено, частина фанатських рухів оголосила бойкот та не відвідує власні матчі - Динамо Мінськ, Вітебськ, Слуцьк і Нафтан Новополоцьк. Ідіотизму ситуації додає абсолютно протилежне ставлення до вболівальників на інших видах спорту, як-то шайба чи гандбол. Ті ж міліціонери нікого не змушують роздягатися в автозаку і не принижують людську гідність на нефутбольних змаганнях. Але у внутрішніх органів є наказ боротися саме з футбольними фанатами, а не з якимось іншими. Тому зараз на деяких футбольних стадіонах панує тиша, проте на льодових та інших аренах хлопці можуть дихати вільно. Можливо, після чергових виборів Лукашенка у жовтні ситуація нормалізується...



У підсумку зазначу, що брести є не тільки "міцним горішком", а й одним з лідерів білоруського навколофутболу. Не буде перебільшенням зазначити, що тріада Динамо Брест-Динамо Мінськ-БАТЕ є авангардом місцевого фанатизму. А на найвищій сходинці існує двовладдя - там закріпилися Брест та Мінськ. Решта ж клубів перебувають у ролі наздоганяючих. І якістю, і кількістю BWD переважають більшість опонентів всередині країни. Та лідери на цьому не заспокоюються і виходять на широкий європейський простір: у пошуках союзників та опонентів, щоб перейняти європейський досвід та перевірити себе.

Долучайся до команди "Святослава" та твори журнал разом з нами! Стосовно допомоги пиши Вконтакті юзеру Dexter 73 (лінк). До нових зустрічей!

З.І. Передрук матеріалів з даного журналу дозволяється лише з дозволів редакції. З повагою, WBC.