Цьогорічний жереб Ліги шампіньйонів викинув нам вже в другому турі виїзд до Ізраїлю. Сказати, що у мене було непереборне бажання туди їхати – значило б збрехати читачам, сама країна далеко не з тих, які мені до вподоби. І я б з більшим задоволенням пробив би Казахстан чи яку небудь Румунію. Але зваживши всі за і проти, я вирішив, що якщо мені ніякі обставини не заважають пробити виїзд, то чого, власне, сидіти вдома і залишати Динамо без своєї підтримки? Та й життя коротке, іншої такої нагоди може і не бути.
Компанія знайшлась досить швидко – ОН та ще двоє його друзів (назвемо їх В. та Д.) - всі досвідчені виїздюки, всім уже давно за 30, на відміну від мене. На додачу до компанії доля підкинула ще й бонус, саме в день вильоту ОН святкував День народження, тому спрацювала акція від авіакомпанії - знижка 20% для всіх чотирьох пасажирів. Придбали квитки на літак, і після цього я попросив хлопців вирішити решту питань без моєї участі – маршрут по країні, екскурсії по містах, ночівлі, квитки на матч і т.д. Я цілеспрямовано нічого не читав про Ізраїль, про їх історію та звичаї. В моїй уяві це була країна-загадка, де всі мужики страшенно ліниві, ходять з автоматами і пейсами, торгуються за кожен товар, голосно кричать на вулицях і намагаються тебе перехитрити на кожному кроці. Перед вильотом я ще й примудрився захворіти, з високою температурою ходив на матч Динамо – Говерла, лікувався, як міг, але все одно до кінця не одужав...

Вівторок, 29 вересня, день матчу. Точка збору на метро Харківська о 7:30. Зазвичай, звідси стартуємо на Полтаву чи Харків, цього разу стартували на Хайфу). ОН уже чекав мене на місці, інші двоє мали приїхати з хвилини на хвилину. І тут підлітає таксі, вискакують з нього три мужчини і запалюють фаєри. Перехожі, що поспішали на роботу, не можуть збагнути, що відбувається. В., Д., а з ними ще й Xd-e вирішили привітати ОНа з Днем народження у такий незвичний спосіб. Таксист теж офігівав від того, що йому цих ненормальних ще везти в аеропорт, але мовчав. Промовчав він і коли ОН на весь салон спитав у В. – Ви мені спеціально на День народження викликали таксі з донецькими номерами? Понаїхало тут усіляких, Київ не гумовий.

Огляд багажу, duty free, посадка, і ось ми в літаку. Вже мали б вилетіти, але досі стоїмо на землі. І тут голос з колонки повідомляє неприємну новину: доброго дня, це капітан літака, наш рейс затримується на 2 години через проблеми в повітряному просторі Кіпру, прохання всіх покинути літак. Ну зашибісь, у нас матч ввечері, з Тель-Авіву до Хайфи ще їхати пару годин, все впритик-впритик, і ця затримка нам дуже недоречна. Якщо 2 години розтягнуться на 3-4, то нам взагалі немає сенсу кудись летіти, ми просто не встигнемо на матч. Але вже через 20 хвилин нашого сидіння в залі очікування пасажирів знову покликали на посадку. В результаті запізнення літака склало години півтори.

По прильоту потрібно було пройти ще прикордонників, які чомусь причепились до В., а він не міг і трьох слів зв’язати англійською. Довелось його виручати. При в’їзді в країну замість штампу в паспорті тобі дають папірець зі шрих-кодом, такий собі дозвіл на в’їзд, на якому пишуть, скільки часу ти можеш знаходитись в Ізраїлі. Прямо в аеропорту Бен Гуріона ми сіли на потяг до Хайфи, і через півтори години прибули на місце. Потяги дуже схожі на німецькі двоповерхові електрички. Примудрились ще проїхати свою зупинку, але на станції нам сказали, що без проблем можемо проїхати одну станцію назад безкоштовно, пропустивши через турнікет. Наша квартира знаходилась прямо на набережній, і поки ми до неї йшли вздовж моря, можна було роздивитись місцеві краєвиди. По-перше, дуже душно і важко дихати, пекло сонце і температура повітря була градусів 35. Зате температура води в морі +29, і хлопці вже не могли дочекатись, коли ж можна буде пірнути туди з головою. Але часу було обмаль, купатись вирішили вже після гри.
На стадіон відправились пішки, десь півгодини ходу. Перед цим потрібно було ще забрати квитки на матч. З квитками окрема історія – на офіційному сайті Динамо було написано, що тікет на гостьовий сектор можна придбати через офіційного представника в Ізраїлі – Олександру Грінштейн, в Києві квитки не продавались, гостьової каси теж не було. Хто ця Олександра така, і який її статус, було не дуже зрозуміло, але коли написали їй е-мейл з приводу купівлі квитків, відповідь була досить нестандартна: вишліть номер своєї кредитної картки разом з пін-кодом, ми знімемо з неї потрібну суму коштів. Попахувало якимось розводом, але ми викрутились із ситуації – у ОНа був якийсь знайомий в Хайфі, який поїхав і придбав нам 4 квитки за готівку. От у нього і потрібно було їх забрати. Також дивувала і ціна квитка – 200 шекелів, або майже 55 американських баксів. Переводити на гривні навіть не хотілось, але, як виявилось, для місцевих вболівальників ціни ще вищі. І взагалі, для мене було неочікувано, що Ізраїль – дуже таки дорога країна, дорожче за Німеччину, Італію та Францію, можливо, навіть і дорожче за Англію. Ми просто ходили і офігівали від цін на продукти, не кажучи вже про кафешки.

На стадіон стікались місцеві вболівальники, всі, як один, були одягнені в жовте. І це при тому, що вони грали не в своєму рідному місті, виглядало дійсно вражаюче. Що цікаво, траплялись на очі люди в футболках Борусії, Бока-Хуніорс, жовтій формі лондонського Арсеналу чи Барселони, головне, аби футболка була жовтою! До речі, хто не знає, фанати ізраїльських команд також діляться на лівих і правих, часто можна було побачити перекреслені графіті ”antifa”, адже фанати всіх Маккабі є правими націоналістами, а фанати всіх Хапоелів є лівими. А найбільш радикальними є фанати Бейтара, які не так давно спалили федерацію футболу, а також влаштували потужні протести, коли до їх команди взяли двох чеченців (бо вони були мусульманами) – клубу довелось розірвати контракт з гравцями. Ще здивувало, що при всіх цих тотальних заходах безпеки в аеропортах та вокзалах, при купі військових зі зброєю в транспорті, шмону при вході на стадіон практично не було.

Можливо, ви не знаєте, але Ізраїль знаходиться в стані війни з дати свого утворення в 1948-му році, постійно відбуваються сутички з арабами, які страшенно ненавидять ізраїльтян, тому кожен громадянин країни мусить пройти службу в армії (ЦАХАЛ), жінки служать також. Військовому видається гвинтівка, яку він носить завжди з собою до дембеля, і в транспорті, і в громадських місцях – усюди. На входах в залізничні та автовокзали потрібно проходити через металодетектор, а також сканувати свій багаж. А ще, кожен п’ятий житель Ізраїля розмовляє російською...

Так от, на сектор нас пустили взагалі без проблем, розвісили на верхньому ярусі банери і почали чекати матчу. Місцеві почали шизіти ще задовго до стартового свистка, ми ж зарядили на розминці всього пару разів і вирішили берегти сили вже на сам матч. П’ять секторів для фанатів Динамо заповнились практично по самі вінця. П’ять секторів! Це десь в районі 2000 чоловік, які збирались підтримувати Динамо. З верхнього ярусу заводити весь цей натовп було нереально, тому ми розділились, частина лишилась нагорі з банерами, решта пішла вниз керувати шизою. От тільки з п’яти секторів фанатіти готовий був лише один, решта чотири повсідалась на свої місця і спостерігала матч мовчки. Нагорі навіть почалась сутичка між нашими хлопцями і кузьмою, якій вони заважали дивитись матч своїми зарядами. Фанатіти в такій атмосфері – суцільне пекло, тому ОН лишився з банерами, всі решта пішли вниз.

А той єдиний сектор, який і не збирався сидіти, нормально так давав джазу. І про путіна заряджав, і про “москалів на ножі”, і червону руту співав, і ще якихось українських пісень. Та й заряди підтримував весь матч, практично не змовкаючи. Команда радувала своєю грою, а при кожному кутовому, коли гравці були дуже близько до сектору, вони досить сильно відчували підтримку динамівських фанатів. Не обділили увагою і запасних, які розминались от прямо на відстані витягнутої руки. Одним словом, фанатіння залишило неоднозначне враження, з одного боку півсотні активних кузь, які рвали глотку весь матч, з іншого боку півтори тисячі кам’яних облич, які приїхали незрозуміло для чого. Але від цього нікуди не дітись, принаймні найближчим часом, поки на євровиїзди не почне їздити солідна кількість людей саме з двіжу. А таких назбиралось чоловік 12 цього разу, всі решта вирішили збирати фінанси на інший євровиїзд.
Навіть після фінального свистка, вже майже опівночі, на вулиці було душно, а футболка так і залишалась вологою. Повернувшись в готель і зрозумівши, що нормально поїсти нам сьогодні не вдасться, поскидали речі і пішли купатись у морі, яке було прямо у дворі. Вода +30 о третій ночі – це просто казка.

Зранку до нас приїхав знайомий ОНа, який нам купляв квитки, і на машині повіз в Бахайські сади – найкрасивіше, що є в Хайфі. За законом підлості ці сади зачинені по середах, а ми приїхали саме... в середу. Тим не менш, навіть зверху можна було оцінити всю їх красу. Більше в Хайфі дивитись нема чого – казав нам цей мужчина, який вже 20 років мотається між Ізраїлем та Україною, і при кожній можливості намагається відвідувати матчі Динамо. Тому він закинув нас на вокзал, і ми відправились потягом в Тель-Авів.

І знову шлях від вокзалу до готелю складав хвилин 30 пішого ходу, що дозволяло роздивитись все навколо і хоч трохи скласти уявлення про місто. Тель-Авів схожий на європейський мегаполіс, з високими багатоповерхівками, широкими дорогами і купою реклами. Втім, достатньо звернути з людної вулиці кудись у двори, як навколо з’являються негри з напіврозвалених обшарпаних будиночків, купа пилюки на автомобілях, якісь адські електричні дроти, і ти миттєво переносишся з акуратної Європи в задрипану Азію. Наш готель виглядав не дуже, В. ледь встиг відскочити, коли при вході робочий впустив на нього дерев’яну балку, все якось працювало на соплях, капало, скрипіло, а wifi ловив лише в коридорі. Втім, в готелі хоч трохи можна було перепочити від цієї спеки на вулиці.

Кинули речі і пішли на море. В цей час піднявся вітер, і дихати стало трішечки легше. Поки ми купались, В. весь цей час розмовляв з дружиною, яка хотіла контролювати кожен його крок. Не знаю, скільки він витратив на роумінг. Навіть не хочу знати. Пляж в Тель-Авіві просто шикарний. Тут тобі і переодягальні у вигляді окремої будівлі з туалетом, і душ окремо для ніг, окремо для тіла, і безкоштовні лежаки...

На більшості мап місто називається Тель-Авів-Яффа, що, по факту, є одним містом, але історично в 1950-х Тель-Авів будувався, як передмістя старовинного єврейського міста Яффа, заснованого ще задовго до нашої ери. От до Яффи ми і пішли пішки вздовж узбережжя. Старезні вузькі вулички, товсті неприступні стіни і східна архітектура роблять це місце дуже незвичним, особливо на фоні сучасних хмарочосів.

Страшенно хотілось їсти, тому ми просто всілись в найближчій забігайлівці і відвалили по 250 грн за якусь місцеву шаурму. Знайти щось дешевше було нереально, втім варто зазначити, що розміри приготовленої страви дозволяли добряче задовільнити апетит. Решту необхідного докупили в супермаркеті, хоча ціни там теж кусались. Як приклад, кіло яблук чи кіло бананів коштує в районі 4 євро, що навіть по європейським міркам занадто. Поки ми дійшли назад до готелю, було вже не спекотно, а на вулиці давно вже стемніло.
У нас лишався ще один день, який ми вирішили провести в Єрусалимі. Доїхали туди ми на автобусі, причому автовокзал більше нагадував якийсь Дніпропетровськ – купа торгашів всередині. Півтори години через пустельні краєвиди по автобану, і ми на місці. Отут і почали справджуватись мої стереотипи про пейсатих жидів, яких тут було нереально багато, і місто-базар. Єрусалим є одним з найдревніших міст світу, особливо це стосується його старої частини, яка одночасно є центром трьох релігій – християнства, іудаїзму та мусульманства. Місто є одночасно столицею Ізраїлю та Палестини, які ворогують між собою. А старе місто поділене на 4 частини: єврейську, християнську, мусульманську та вірменську. Тим не менш, місто контролюється Ізраїлем, а з палестинцями тут відбуваються постійні сутички.

Араби вважають, що лише мусульмани мають право заходити на священну для них гору, тому в той час, коли ми там були, досить частими були випадки, коли якийсь араб в людному місці накидався з ножем на перехожих, іноді встигав когось поранити, іноді його одразу застрелювали, оскільки практично кожен другий ізраїльтянин має при собі бойову зброю. Також часто траплялись випадки, коли арабські діти почали закидувати петардами чи феєрверками ізраїльську поліцію. Один з таких епізодів мені вдалось побачити на власні очі, кіпіш піднявся нереальний, збіглась сила силенна полісменів з гвинтівками, а над містом почали кружляти гелікоптери.

Загалом, в Єрусалимі ми розділились, і кожен гуляв сам по собі. Вийшовши за межі міста через палестинську частину, я повернувся назад в мусульманський квартал, де і почався весь цей кіпіш. В цій частині туристів практично не було, тому було трохи не по собі. Мене не дуже цікавили іудейські та християнські святині, набагато цікавіше було просто поблукати вуличками міста, де забудовано все настільки щільно, що просто диву даєшся, як тут виживає стільки людей. Місто має кілька рівнів, можна з одного району перейти в інший суто по дахам, не кажучи вже про підземні катакомби.

Прогулявши цілий день в старовинному Єрусалимі, ми відправились в аеропорт. Здавалось би, всі пригоди вже позаду, але ізраїльтяни чомусь дуже дивно випускають зі своєї країни. Крім звичайного огляду багажу, потрібно ще пройти перевірку безпеки і отримати дозвіл на виїзд. Побачивши в паспорті турецькі візи, почалась ціла купа питань в стилі: а чи не везеш ти бомбу? а ти сам пакував свій багаж чи хтось допомагав? а ти знаєш якихось турецьких терористів? і т.д.

О третій ночі п’ятниці ми повернулись в Бориспіль, і вранці на мене вже чекала улюблена робота, а в голові все крутились враження від побаченого. Ці три дні досить серйозно змінили моє уявлення про Ізраїль, втім, повертатись туди ще раз особливого бажання поки немає.