Насамперед варто зауважити, що писемних свідчень з тієї доби збереглось небагато. А деякі з них не просвітлюють картину, а навпаки лише затьмарюють її, викликаючи ще більше запитань. Як, наприклад, візантійські джерела (де перебільшуються власні перемоги) чи християнські (де заповзятого язичника поливають брудом). Тож давайте підключимо логіку та будемо розбиратись.

Перша згадка про князя датована 946-м роком. Батько Святослава Ігор був вбитий древлянами під час збору данини, тому княгиня Ольга повела військо помститися. Коли дві раті вишикувалися одна навпроти одної, трирічний Святослав кинув спис у бік ворогів. Звісно, дитина не могла сильно спрямувати спис, тому він пролетів між вухами коня і впав біля копит. Однак за давнім звичаєм розпочинати битву князь мав власноруч, очоливши армію. Після чого воєводи Свенельд та Асмуд звернулися до війська: "Князь вже почав бій, потягнемось і ми, дружино, за ним". В тій битві древляни зазнали поразки, а княгиня Ольга спалила їх столицю Іскоростень (якщо ви добре вчилися в школі, то чули легенду про птахів, які принесли у місто вогонь).

Про дитинство Святослава відомо небагато. Вихованням займався Асмуд, а чого він навчив, можна побачити по світогляду князя: зневага до багатства та матеріального статку; ризик життям, але не для здобичі, а задля честі й Батьківщини; повага до зброї, адже в ті часи всі хлопчики мали стати воїнами. Крім безкорисливості та вірності слову, людина княжого роду цілковито присвячувала себе війні та владі, а в мирний час - полюванню, утримуючись від інших занять. Зрозуміло, що моральне виховання доповнювалося вправами з управління військом та володіння зброєю. Всі дитячі ігри русів століттями були спрямовані на виховання воїна. Та й свята завжди включали в себе елементи військової підготовки: змагання з підняття важких предметів, підйом на вкопану в землю колоду, кулачний бій, боротьба, бої стінка на стінку і т. д. Святослав, звичайно, теж грав дерев'яними мечами і луками. А подорослішавши, сходився в кулачних і борцівських поєдинках, навчався битися в строю, володіти мечем, сокирою та їздити верхи. Вивчав маскування, читаючи сліди, ставав витривалим і терплячим, полюючи здобич. Сутичка зі звіром виховувала сміливість, вміння вбивати. Юний Святослав осягав науку бути князем і воїном.

У липні 960-го року візантійський полководець Никифор Фока очолив армію, спрямовану на визволення о. Крит. На той час острів слугував головною базою арабських піратів, котрі спустошували береги Греції та Малої Азії. Десант складався із ополчення, котре довелось навчати військовій справі. Тому головними факторами успіху стали союзники-руси та сильний флот, котрий не дозволяв прийти на допомогу мусульманам. На Криті дружина Святослава, разом з іншими загонами Фоки, перемагає армію еміра Абд-ал-Азіза та починає облогу столиці. Місто Хандак було добре укріплене: з одного боку прикривало море, з іншого - рівна скеля, на якій височів міцний мур. Після восьмимісячної осади, 7 березня 961 р. об'єднане військо пішло на штурм, і піратська столиця була завойована.



Повернувшись до столиці, Святослав, у першу чергу, прожене єпископа Адальберта. Той прибув на прохання Ольги та схиляв до прийняття християнства із рук німецького короля. Чудово розуміючи, що християнізація Русі перетворить її на васала іншої держави, київський князь вирішив питання радикально - Адальберт ледве врятувався, а його поплічників перебили. Ольга намагалася умовити сина перейти у християнство, проте Святослав зауважив, що військо з нього глузуватиме, та не зрадив віру предків. Іншим разом він промовив, що віра християнська є юродством, тобто розрахована на дурників, котрі несповна розуму.

Та окрім внутрішньої загрози, для Київської Русі існувала ще й зовнішня. Адже на сході розташувалася держава-паразит Хазарський каганат. В результаті громадянської війни владу в цій країні захопили юдеї (з типовими іменами Ханука, Ісаак, Беніамін, Аарон або Йосип) і насаджували відповідні порядки. Древньоруських купців там неодноразово грабували або просто вбивали. Деякі слов'янські племена платили данину хозарам не тільки грошима, а й зброєю та навіть людьми. До речі, звідси походять старовинні казки про Чудо-юдо, яке викрадало красунь. Хозарські фортеці будувалися на західних (правих) берегах річок: Дону, Сіверського Донця та Осколу, що було зручно для набігів на землі русів. Для оборони укріплені пункти мали б створювати на лівому березі, прикриваючись річкою. Хазарія не лише перекривала слов'янам шлях на схід, а й заслуговувала покарання за знищення армії русичів, котра не повернулася із Каспійського походу у 912 р. Адже тоді Русь жила за язичницьким принципом "око за око", відповідаючи ударом на удар!



Тож навівши лад у київській державі, Святослав підготувався до війни, і його рать вирушає в похід. Як свідчить літопис, "він пересувався, як барс, і багато воював. У походах же не возив за собою ні возів, ні казанів. Не варив м'яса, але, тонко нарізавши конину, або м'ясо звірів, або яловичину, засмаживши на вугіллі, так і їв. Не мав він і намету, але спав, підіклавши сідло під голову". Такими ж були і всі його воїни. Військо не мало великого обозу, було рухливим та звиклим до суворих умов. Однак цього разу дружина не пішла звичним шляхом, спустившись ладдями по Дніпру. Навпаки, піднявшись Десною на північ через територію союзних сіверян, армія вийшла у землі в'ятичів. Святослав домігся, щоб це плем'я припинило сплачувати данину хозарам. Тим самим військо отримало спокійні тили на час далекого походу.

Виголосивши знамените "Хочу на ви іти", навесні 965 р. флот Святослава виступає по Волзі на територію хозарських союзників - волзьких булгар та буртасів. Не очікуючи удару з півночі, їх війська не чинили гідного супротиву та були швидко розбиті. Розгромивши ворогів та захопивши їх міста, кагана позбавили частини армії, а також відкрили шлях вглиб хозарських земель. Лодійний флот з піхотою русичів рухався далі по Волзі, і, посилившись печенізькою кіннотою, армія дісталася столиці каганату.

3 липня 965 р. під стінами Ітіля відбулася битва, яка остаточно вирішила хозарське питання. Слов'янська рать шикувалася звичною "стіною" у 20 шеренг. У перших рядах еліта війська - найкраще озброєні та захищені дружинники. За ними рядами йшла решта піхотинців. Княжа кіннота та печеніги прикривали фланги. Військо каганату мало значну кількісну перевагу та постало в чотири ланки: кінні лучники, важка кавалерія, численна піхота та гвардія вершників-найманців. Цар Йосип дав сигнал атакувати, проте його ряди один за одним розбивалися об руську "стіну". Вони нічого не могли зробити з воїнами Святослава. Слов'янські полки крок за кроком відтісняли супротивників і наступали вперед, б'ючи ворога списами, мечами і сокирами. Поле бою було вкрите трупами хазар. Зрештою, ті не витримали натиску і побігли. Армія Київської Русі увійшла до ворожої столиці та спустошила її. Святослав помстився за предків - місто було геть зруйноване, причому археологи й досі не знайшли слідів Ітілю! Такої сили була лють нашої вітчизни!

Каганат зазнав страшної поразки: армію було знищено, її залишки розпорошені, а столиця стерта з лиця землі. І хоча Хозарська держава отримала смертельну рану, та Святослав не зупинився і продовжив похід. Він повів дружину на південь, узбережжям Каспію, до старої столиці Хазарії - Семендеру. Це було велике місто, у якому правив власний цар з військом. Однак і семендерська армія була розгромлена та розсіяна по навколишніх горах.

Далі на південь Святослав не пішов, рушивши до узбережжя Азовського моря. Його армія пройшла землями касогів та аланів, легко їх перемігши. Рух війська був стрімким. Поки одні полки відпочивали, інші рухалися вперед: проводили розвідку, розчищали шляхи, збивали ворожі заслони та захоплювали табуни коней. Ще одне велике зіткнення з хозарами сталося поблизу фортеці Семикара, побудованої для захисту сухопутного шляху до гирла Дону. Гарнізон відмовився здатися на милість переможця. Тож фортецю взяли штурмом.

Військо підійшло до Тмутаракані (сучасна російська Тамань), однак серйозних боїв не відбулось, адже місцеві мешканці страждали від хозар і повстали при наближенні визволителів. Рештки ворогів втекли до Криму - в Керчів (сучасне українське місто Керч). Але і там жителі підняли заколот, допомагаючи Святославу взяти місто. У Тмутаракані й Керчеві русичі показали не тільки безстрашність і високі бойові якості, але й дисципліну та справедливість: жителі приморських міст не були ворогами Русі, тому їх поселення розоряти та спалювати не стали. Таким чином, вийшовши до берегів Азовського моря, Святослав Хоробрий розтрощив більшу частину Хазарії.

У тієї лишився останній форпост - Саркел (Біла Вежа). Це була одна з найпотужніших фортець каганату. Саркел мав шість міцних веж та з трьох сторін омивався водами Дону. З четвертої сторони було вирито глибокий рів, також заповнений водою. А на відстані польоту стріли від стін, з боку суші, відкопали другий рів. У Білій Вежі знаходився не лише гарнізон, а й залишки військ Йосипа із значними запасами продовольства, що дозволяло витримати тривалу облогу. Із суходолу до міста підступила руська кіннота, а піхота - по річці на човнах. Рви засипали землею, ворота проламали тараном, а стіни взяли за допомогою штурмових драбин. Останній бій відбувся у цитаделі, де намагався відбитися цар з охороною. Проте ворогів не пощадили, вирізавши геть усіх. Ця битва продемонструвала, що військо Святослава не зупинять навіть серйозні укріплення. Можна підвести підсумок і всієї кампанії - князь Святослав Великий, здобувши військову славу і багату здобич, повернувся до Києва, а від каганату залишилися тільки жалюгідні уламки.

З різних причин деякі автори історичних праць намагаються сплюндрувати славу київського князя. Дехто поливає брудом його батьків. Так стверджують, що Ольга за походженням чи-то болгарка, чи взагалі тюркиня! При бажанні можна знайти уривок в іноземному джерелі та притягнути за вуха ще й не таке. Проте для нас важливіше, що ці "аргументи" свідчать про героїчну перемогу наших пращурів. І, не маючи змоги причепитися до неї, вигадуються докази такого рівня, аби знайти хоч щось негідне у біографії Святослава. Хтось вважає, що його вік занижено і князь був старшим. У літописах дійсно знаходятся і помилки, і неточності, і припущення, однак наскільки великою є різниця: переміг він у 23 роки чи у 33? Важливіше те, що Святослав не зраджував власним принципам та все життя завзято воював із ворогами Русі. До речі, розправу з місією єпископа Адальберта такі "експерти" не засуджують! Однак тут нема нічого дивного, адже з точки зору православних християн єпископ вказував русичам невірний шлях. Проте детальний розгляд недоліків християнства - тема окремого дослідження, тому в це питання не заглиблюємося.



Досить дивно чути звинувачення, що Русь завоювала занадто багато земель і не мала достатньо сил на їх оборону. Захопили дійсно чимало, однак син Святослава Володимир продовжив походи і приєднав до Києва ще більше, зробивши Київську Русь чи не найбільшою державою Європи. Виходить, що для захоплення нових територій сили були, а на захист не вистачало? Та Володимиру аналогічних звинувачень не висувають - воно й зрозуміло, адже хреститель Русі є улюбленцем усіх християнських істориків, тому до нього не чіпляються. Ще є претензія до Святослава, що від його походів нічого не отримали звичайні селяни-орачі. Та не варто забувати, що Святослав переміг державу-кровопивцю, котрій щорічно платили велику данину. Без цієї перемоги звичайні люди і надалі сплачували б данину хозарам. Або під час чергового набігу потрапили б у полон та постали товаром на ринках рабів, як тисячі інших слов'янських невільників.

Дуже популярна думка, що знищивши Хазарію, Святослав відкрив шлях кочовим племенам. Однак і на це можна заперечити: з печенігами бився ще батько Святослава Ігор, тому зненацька орди виникнути не могли. А перша навала половців відбулась за 80 років після загибелі князя. Тож чи справедливо звинувачувати Святослава, що він не передбачив події, які відбутуться майже через сторіччя після його смерті? До того ж після блискучої перемоги над небезпечним сусідом мешканці переможених народів незабаром повернулися на власні землі і частково слугували буфером зі степовиками (а волзькі булгари взагалі протрималися аж до приходу монголів).



І останнє зауваження відноситься до його попередження "Іду на ви" - начебто раптово напасти без оголошення війни ліпше. Та вірячи в хоробрість і силу своїх воїнів, Святослав вважав за краще провести одну вирішальну битву з усім військом супротивника, ніж багато боїв з частинами цього війська. Розшукувати на пустельних степових просторах ворога, ганятися за його розрізненими загонами, обороняючись від їх раптових нальотів, - справа складна, затяжна. Святослав і посилав своє знамените "Хочу на ви іти", щоб противник зібрав військо в одному місці. Коли чутки про перемоги Святослава поширилися по навколишніх землях, його попередження сприймалося, як близька і невідворотна біда. Противник готувався до бою в поганому стані духу, прирікаючи вже цим себе на поразку.

966 р., тобто наступного року після розгрому хозар, повстали в'ятичі. Можливо, вони не захотіли платити данину киянам (з усіх слов'янських племен вони залишалися останніми данниками хозар). Можливо, вони гадали, що Київська Русь надірвала сили у війні з каганатом. Тож князю довелося ще раз відвідати їх землі та приборкати заколотників зброєю. В'ятичів підкорили та змусили сплачувати данину. Тим самим довівши, що Русь зміцніла та готова відстоювати власні інтереси.

Та оповідання доведеться перервати, бо ми підібралися до найцікавішого: стрімкий злет Київської Русі не подобався Візантії. Рано чи пізно дві держави мали почати нове протистояння. І тут знову перед нами постають мужність, відвага та лідерські якості Святослава Ігоровича.

967 р. - Перший болгарський похід.
968 р. - Облога Києва печенігами та швидке повернення князя.
969 р. - Другий болгарський похід.
970 р. - Переможний початок війни з Візантією. Підкорення Східної Болгарії.
971 р. - Битва під Доростолом. Завершення бойових дій.
972 р. - Загибель князя Святослава у пастці.

Та про все це - наступного разу.