Порту. Місто, в яке я закохався в 2008-му, коли потрапив туди вперше, і в яке я хотів би повертатись ще і ще. За ці сім років доля була досить прихильна до мене, і цей виїзд до Порту став для мене вже четвертим, якщо рахувати і минулорічну гру з Ріо Аве. Я не можу пояснити, чим це місто зачаровує, втім, від багатьох хохлів я чув думку, що сюди хочеться повертатись знову. Начитавшись звітів з минулих поїздок, біло-сині вирішили пробивати Порту максимальним складом, по суті, 200+ чоловік з двіжу на матчі в Західній Європі на даний момент є найкращим показником для нашого руху. Варіантів, як дістатись до місця проведення матчу, було безліч, я ж собі поставив за мету нарешті побувати в Лісабоні, а також пробити виїзд і за Дніпро в Римі. Тому маршрут вийшов досить напруженим: Київ - Будапешт - Лісабон - Порту - Лісабон - Рим - Краків - Київ. 7 перельотів за 7 днів.
Компанія підібралась досить велика, аж 12 чоловік, при такій кількості народу тусити весь час разом досить накладно - у кожного свої інтереси, у кожного свій євровиїзний досвід, у кожного свій бюджет, тому ми одразу домовились, що разом лише ночуємо та їздимо в аеропорти, а в містах розбиваємся на менші групки по інтересам. З усіх вищеперерахованих міст я не був лише в Лісабоні, тому маршрут складав так, аби побути там якомога більше. Але до Лісабону потрібно було ще долетіти. Почали ми рано вранці в неділю з перельоту Київ - Будапешт. Вже о 7-й ранку приземлились в столиці Угорщини, а далі... більше години очікування в черзі на паспортному контролі - угорці відкрили лише одне віконце для цілого 200-місного літака.

Втім, летіли в Будапешт не всі - С-жик, А-ха та Н-ше вирішили шлях "туди" пробити хардкорово, через Кошице-Мілан і з ночівлею в аеропорту, зустрітись ми повинні були вже в Порту. Натомість в аеропорту Будапешта нам на хвіст впала Н-ка, яка тут була вперше і їхала на виїзд сама. О другій дня нам вже потрібно було повернутись назад в аеропорт, тому часу на екскурсію було небагато. Угорська мова - це суцільний жах, зрозуміти, що тобі кажуть диктори в метро, нереально, а казали вони, що потяг далі не їде, ремонт на лінії, пересідай на автобус.

Пішу екскурсію ми почали на Kálvin tér, і по старій добрій традиції пішли "на гору". Підйом на Геллерт - це той ритуал, який наша банда намагається виконувати кожного разу при відвідинах Будапешта, починаючи з того знаменитого виїзду до Відня, який зараз зображений на стінах магазину ULTRA. А далі дійшли до старого міста, трохи потусивши в парку біля Várbazár, який от тільки закінчили після реконструкції і зробили дуже і дуже непогано. Від королівського палацу ми дійшли до Рибацького бастіону і спустились вниз на набережну, прямо навпроти Парламенту. Досить стандартний екскурсійний маршрут, але для тих, хто вперше в Будапешті - саме те, що треба.

Починався дощ, тому ми поїхали набивати пузо в славнозвісний Октогон. За 6 євро (раніше це здавалось взагалі смішною сумою, з нинішнім курсом євро вже не так смішно) ти можеш набивати пузо протягом двох годин і їсти все, що побачиш. Втім, вже після першої години обжиралівки хлопці почали тихенько так стогнати). Перепочили і після "ну давайте ще по морозиву на дорожку" ми відправились назад в аеропорт. Як виявилось, частину синьої гілки метро ремонтують лише до 10-ї ранку, далі воно працює в звичайному режимі.

Аеропорт Лісабона - це суцільне пекло. Щоб вийти звідти на вулицю, довелось хвилин 20 блукати довжелезними коридорами і переходами. Наш хостел знаходився в самому центрі, а кімната виглядала досить оригінально: складалась з двох ярусів і містила аж 16 ліжок. Я прогулявся до парку, з якого відкривався краєвид на місто, і, зрозумівши, що мене вже вирубає в сон, повернувся назад спати. Хлопці ж забрали мій фотоапарат і пішли гуляти до ріки.
Після сніданку нас лишилось четверо: я, G-f, Ай-н та G-d, решта поїхала в Сінтру та на мис Рока, що зайняло у них, по суті, цілий день. Ми ж лишились гуляти по Лісабону. В хостелі пропонували безкоштовні пішохідні екскурсії містом, і ми вирішили скористатись пропозицією. Дві з половиною години гід водив нас центром міста і розповідав якусь туфту, ми зрозуміли, що гіди не для нас, і цей маршрут самі ми б пройшли вдвічі швидше. Символом міста вважаються жовтенькі старовинні трамвайчики, привезені сюди із Сан-Франциско, та будівлі, оздоблені синьою плиткою. Але для нас символом міста стали ввічливі наркоторгівці.

- Sunglasses, umbrellas! - кричав тіп підозрілої зовнішності, і потім, підходячи до нас, вже тихенько: May be you need marijuana?
- No, thanks!
- Where are you from, guys?
- Ukraine
- Oh, Ukraine! Cлюші брат, бєлий парашок есть, очінь харашо, пєрвий раз дам бісплатно на пробу, качіство просто вах!

Кожен другий торгаш на вулиці підходив і пропонував наркоту. Хто травку, хто гриби, а хто і герич з коксом. За 50 євро можна було зібрати повний набір молодого наркомана. Але коли вони дізнавались, що нас це не цікавить, практично кожен йшов зі словами "Вибачте, що потурбував, хорошого вам дня!".

Після центральних вуличок ми вирішили відвідати замок Святого Жоржа, але, піднявшись до входу, зажлобились платити 8 євро за квиток, аби оглянути чергові руїни. Пройшовши трохи ще, ми опинились на оглядовому майданчику, з якого було видно добру половину міста.

В планах на день лишалось ще два пункти - Белем і покататись на старовинному ліфті Санта Жушта. Для обох пунктів був необхідний денний проїзний, без нього виходило дорогувасто. 40 хвилин на трамваї, і ми в Белемі - районі міста, в якому розташовано одразу три визначні пам’ятки Лісабона: власне Башта Белем, пам’ятник першовідкривачам і помпезний монастир Жеронімуш. Монастир був на реконструкції і зовсім не вразив, та й від Белему я очікував більшого, але потрапили ми туди якраз на захід Сонця, а це завжди красиво. Повернулись в центр, і перед тим, як готувати собі вечерю, такі пішли покататись на ліфті. З проїзним це діло безкоштовне, а так - 5.5 євро. Перед сном ми вирішили ще й покататись на трамвайчику-фунікулері, не пропадати ж проїзному.
А ось і воно, місто моєї мрії! Але спершу до Порту треба було долетіти. Так, саме долетіти, адже квиток на літак Лісабон-Порту коштував 8 євро, що раз, мабуть, в п’ять дешевше за ціну потяга. Єдине, треба було рано прокинутись і їхати в аеропорт на першому автобусі. На що звернули увагу, в такий ранній час (шоста ранку) в автобусі були лише чорношкірі, в тому числі і водій. Як то кажуть, поки білі пани відсипаються, негри вже їдуть на роботу.

В аеропорту Порту нас вже чекали С-жик, А-ха та Н-ше, втомлені після ночі в аеропорту Бергамо. Першим ділом ми поїхали заселитись, житло знаходилось поряд зі стадіоном Драгао. Ну як поряд, 20 хвилин пішки через якісь чигирі. Причому, коли ми йшли через ці дивні квартали, з кафешок і магазинчиків виходили дідусі і голосно нам показували, що Динамо сьогодні програє Порту. А от вписка виявилась бомбезною. Чотириповерховий будинок був повністю наш, з матрацами на горищі, з власним садом, мангалом, двома гітарами, більярдом і старою приставкою Sega, з якої стирчав картридж FIFA 96! І менше, ніж за 10 євро з носа.

Втім, у нас банально не було часу висіти в будинку, хотілсь побільше подивитись місто. По дорозі до метро ми впали перекусити, і якщо ви не пробували хоча б раз на виїзді в Порту францисінью, то виїзд вам не зараховується. Місцева традиційна страва схожа на гамбургер з підливкою і буває різних модифікацій, але дуже ситна і дуже смачна.

Одразу пішли до собору Се, і вже тут нам почали зустрічатись перші хохли. Далі на міст і вниз на набережну до винарень, пройшовши оці від сили 700 метрів, я встиг разів надцять привітатись зі знайомими обличчями, які також приїхали на виїзд. Вид на набережній зачаровує. Таке відчуття, що тут завжди чудова сонячна погода і завжди тепло. На що я раніше ніколи не звертав увагу, так це на те, що прямо попід берегом неозброєним оком можна побачити, як плавають в річці величезні рибини. Всю цю ідилію зіпсував труп кози, який чомусь плавав попід берегом разом з рибами.

Часу насправді було небагато, тому обходивши всі цікаві локації на набережній та в центрі, ми відправились вже на точку збору. Поїздку на океан відклали на наступний день.
Квитки на матч продавались в магазині ULTRA, і було продано рівно 150 штук, решта людей була змушена брати тікет через клуб. На точці збору ж зібралось від сили чоловік 100, деякі хулігани вирішили спільну ходу проігнорувати, хтось просто не розрахував час, а хтось просто родич. Кожен поспішав поділитись своїми виїзними пригодами, тому стояв досить таки сильний гамір.

Пішки до стадіону потрібно було йти близько години, тому вирішили пройти лише частину шляху, а решту всі разом проїхати на метро. Місцеві були явно здивовані бачити такий гучний і чисельний моб в своєму місті, втім жодної агресії не спостерігалось. А на вході в метро нас зупинила поліція і попросила проїхати одну станцію в іншу сторону, де нам виділять повністю наш вагон до стадіону. Звучало досить резонно, враховуючи тисняву у вечірню годину пік.

Під стадіоном почався досить солідний шмон, причому в когось прикопувались до зображень на футболках і до складових кишень, а когось практично не чіпали. Але в чому вони були послідовні, так це не пускали фотоапарати. В камері схову, крім номерка, давали ще й підписати папір, в якому вказувалась модель фотоапарата і т.д. Досить серйозний підхід.

Копи не дозволяли спускатись в перші кілька рядів, а тим паче вішати там банери. І взагалі сектор на верхньому ярусі дуже незручний, але якось всі наявні банери вдалось примостити, хоч другу лінію не дуже було і видно. Як для такої кількості народу, шиза була дуже непогана. Особливо пішло після того, як кияни відкрили рахунок. Під кінець матчу сектор став по торсу, що досить дивувало місцевих. Португальська діаспора не заважала абсолютно, та й як завадиш, коли приїхав такий великий моб.

Після матчу в дуже піднесеному настрої ми завалились назад в нашу хату, варити гречку та їсти її на більярдному столі.
Вранці було ще трохи часу погуляти по місту. Хлопці планували на океан, я ж хотів трохи познімати схід Сонця в центрі міста, тому ми розділились. Але місто накрив дуже сильний туман, тому я теж вирішив їхати до води. Зустрілись ми вже в метро по дорозі в аеропорт, звідки повинні були повертатись в Лісабон. Хлопці один поперед одного розповідали, як вони купались в океані, і що вода тепла, хоча на вигляд вона такою не була.

В Лісабоні ж ми знову заселились в тому хостелі, що і два дні тому. Навіть в тій самій кімнаті. Але ж нас стало більше, тому хтось хотів просто погуляти, а хтось зробити експрес курс по всім визначним пам’яткам міста. G-f i G-d взагалі взяли в хостелі шарові велосипеди (їх було всього два) і поїхали кататись на весь вечір. А ми всім натовпом знову завалились на оглядовий майданчик ліфта Санта Жушта. Туди не обов’язково підніматись на ліфті, можна зайти і зверху, просто потрібно знати, як зайти через ресторан. Вхід в такому випадку 1,5 євро, але ми просто натовпом зайшли напролом, і контролер квитків вже пізно схаменувся від такої наглості.

А вже вранці нас знову чекав переліт. Цього разу до Риму. Прилетіли до вічного міста ми лише в обід, і часу на екскурсію було зовсім небагато. Точніше, його зовсім не було. Троє наших вирішили не йти на матч і не платити 22 євро за квиток, а просто погуляти по Риму. Загалом, киян до Риму прилетіло в районі 35 чоловік, але до стадону дійшли тільки 20. Я сплавив свій фотоапарат хлопцям, які йшли гуляти в місто, і ввечері просто дивився по фоткам, де ж вони встигли побувати. А побувати вони встигли у Ватикані та його околицях.

Після матчу ми домовились зустрітись на фонтанах Треві і продовжити прогулянку містом вже разом.
Прохід на стадіон в Римі заслуговує окремої історії. За італійським законодавством при купівлі квитка потрібно показувати паспорт, тому тут це відбувалось наступним чином - всі паспортні дані заздалегідь було відправлено до ФК Дніпро, де складались списки з гостьових фанатів. Всього в цьому списку було 175 чоловік, разом з усією місцевою діаспорою. Потім на вході показуєш паспорт, тебе шукають в списку і лише після цього допускають до покупки квитка.

За час проходу було 5 кордонів шмону, частково стюарди, частково поліція, деякі лапали детально, деякі лише металошукачем сканували. Втім, за ці 5 кордонів так ніхто і не виявив мою розу, а G-f навіть не діставав і не розгортав банер. Крім того, хлопець, який продавав квитки, був досить затурканий і нам вдалось трохи промутитись з квитками. С-к протягує йому 22 євро:

- Вам 1 квиток?
- Давайте два! - навіщось ляпнув С-к

Чувак бере гроші за 1 квиток і дає собі без печалі два тікети. Не довго думаючи, G-f бере і повторює цей же фокус.

На стадіо Олімпіко печаль печальна, якби я знав, що все буде аж настільки гуняво, то задумався б з приводу заїзду в Рим. Ультрас Лаціо бойкотують матчі своєї команди через встановлення паркану посеред курви Норд. Звичайні фанати також не ходять, адже в турнірній таблиці вже все вирішено, а Дніпро - не той суперник, на якого прийде балувана місцева публіка. Додати до цього величезні розміри стадіону...

На секторі Дніпра теж було не дуже весело. Дійшло до того, що ми почали підначувати їх споукмена, що давай заряджай, бо зараз своєю двадцяткою почнем співати про Динамо. У діаспори було своє кіно, багато бухих на секторі, якихось розмальованих і неадекватних. Стандартна картина в Європі. А на додачу ще й холод надворі. Після пропущеного гола на перших хвилинах матчу шиза взагалі не задалась.

Після гри нас очікувала невеличка прогулянка містом через фонтани Треві, Пантеон, площу Навона і площу Венеції. Повечеряли під огляд єврокубкових матчів і відправились в хостел хоч трохи поспати.
Втім, поспати нормально не вийшло. Ми ж не спати сюди приїхали - казали хлопці, і знову через силу прокидались о сьомій. Часу було лише до одинадцятої, якраз достатньо, щоб походити навколо колізею, зазирнути через паркан на римський Форум і зайти до Вітторіано, щоб з оглядового майданчика побачити живописні римські краєвиди. Троє з виїздюків вирішили вранці встигнути ще й до Ватикану, тому не встигли на трансфер в аеропорт, змушені були чекати наступний автобус.

Рейс затримувався на півтори години, тому ми просто вбивали час в Інтернеті. Після лісабонських +20 погода в Кракові не радувала, +1 і сніжок на дорозі. Трансфер з аеропорту Катовіце сходу загнув 15 євро, але ми знали реальну ціну і навіть трохи її опустили. Водій без печалі вигнав з автобусу одного пасажира, який вже хвилин 20 сидів всередині і чекав на відправлення, бо нас було багато, відповідно, ми були вигідніші клієнти.

Разом з усіма цими запізненнями заселились ми в хостел лише о восьмій вечора. Гуляти містом я вже не хотів, до того ж бував тут не раз. Тому разом з Ай-ном та А-хою ми пішли шукати їжу та тинятись по магазинах. Це був якраз Black friday, тому ми сподівались побачити якісь круті знижки. Втім, -20% - це був їх максимум. Вже перед тим, як іти в хостел, вирішили хоч зазирнути на Ринкову площу. По дорозі зустріли і решту хлопців, які ще збирались відвідати і Вавель.

Вечір п’ятниці на вулицях Кракова виглядає досить специфічно - купа бухих тіл, купа дівок, які зазивають тебе на стриптиз, і вже повністю різдвяний настрій. На ранок знову треба було прокинутись рано, щоб їхати в аеропорт, і вже зовсім втомлені ми повирубались в літаку аж до прибуття в Київ. Що не кажіть, а 7 перельотів за 7 днів - це забагато.