FAN-WBC Футбольний сезон набирає обертів, а тому у нас буде ще більше цікавого матеріалу. В цьому номері ми згадаємо виїзд до Донецька, а також домашні ігри з Чорноморцем та Таврією. І звичайно ж, розгорнутий матеріал про наступний виїзд – Запоріжжя. Крім того читайте в номері одразу два великі інтерв’ю: перше – з організаторами графіті-конкурсу “Битва за місто”, друге – з представником севастопольського ОФ. Багатьом сподобалась рубрика “Інші Динамо”, тому ми будем пробувати робити її регулярною, і сьогодні поговоримо про команду з міста Панчево. І це ще далеко не все…
Ідея вирушити в Донецьк автостопом виникла достатньо спонтанно. П’ятниця, 2 серпня – останній робочий день перед двотижневою відпусткою. Настрій – лайно, спричинений відсутністю будь-яких планів щодо проведення цієї, як здається, “золотої”, в плані дати, відпустки. В неділю мене очікує черговий виїзд в Мордор (до речі, ювілейний, 10-й для мене). Відправлення фан-потягу на Донецьк заплановано на 0:30 неділі. Пропозиція пограти суботнім ранком у футбол не мала підтримки серед знайомих колег по фанатському сектору. Неминуча перспектива проведення цілого дня в стилі “НіхєраНєДєланія” ще більше мене пригнічувала. Під час довготривалої нічної переписки (в стилі – одне повідомлення на чотири години) зі знайомою, також “хворою футболом”, дівчиною Т-ю, під ранок дізнаюсь, що вона з друзями, вибравши переміщення методом “автостопу”, вже знаходиться під Дніпропетровськом. Там вони планують провести весь день і ввечері вирушити “собаками” на Донецьк.
І тут в моєму мозку промайнула ідея, а чому б і собі не спробувати досі невідомий мені метод пересування Україною. На годиннику 9-та година ранку. Пізній, звичайно, час для старту мандрівки таким чином, але до Дніпра, як мінімум, дотягнемо. А там – по ситуації… Віддзвонюю Б-су:
Я: “Привіт! Ти на роботі?”
Б-с: “Здарова! Нє.”
Я: “Спиш?”
Б-с: “Да.”
Я: “Погнали в Донецьк автостопом!”
Б-с: “Та нє.”
Я: “Та не гані. Що робити цілий день? Погнали!”
Б-с: “Бля, ти гониш. Ну окей… Коли виїжджаємо?”
Я: “Давай через півтори години – в 10:30 на “Героїв Києва”.”
Б-с: “Ок!”
Далі – швидкий перекус, чистка зубів, пробиття приблизного маршруту, скидання на телефон скрінів з мапою, збір необхідних речей – і я вилітаю з квартири. На місце збору прибігаю з 10-хвилинним запізненням, і ми вирушаємо в напрямку стартової точки нашого турне – метро Бориспільська. Трамвай, метро – і ось в 12:00 ми на стартовій позиції.
Б-с майже одразу ж знаходить картонку з рекламою послуг різноробочих, вантажників тощо, на звороті якої через кілька хвилин вже значиться лаконічний напис – “НА ФУТБОЛ”. Символічне фотографування з табличкою і витягнутою вбік рукою на мобільний телефон.
Перше авто, як і очікувалось, довелось стопити доволі таки довго – півтори години. В цей час зупинялись кілька машин – до Черкас, Кременчука, Лубен, але коли дізнавались, що ми не готові їм платити гроші за проїзд, їхали далі. Але ми не журились – знали, що початок завжди дається тяжко, і тішили себе думкою, що далі має бути легше. І все-таки нам щастить – зупиняється бусік NISSAN, який везе нас приблизно 40 км до селища Бзів. Подякувавши за проїзд і попрощавшись, виписуємось на зупинці і займаємо позицію. Ледве розгорнувши нашу картонку з ціллю поїздки, як зупиняється фура VOLVO. Радості не було меж. Водій прямував до Харкова, тому для нас це був доволі таки успішний варіант продовження турне.
Б-с сів на пасажирське місце, я ж влаштувався на спальному диванчику. Водій розповів, що запримітив нас ще на Бориспільській, але не було можливості зупинитись. Дізнавшись кінцевий пункт нашої поїздки (який значився – їдемо в Донецьк на футбол, але поки прямуємо до Дніпра), водій, покрутивши пальцем біля скроні, порекомендував нам виписатись в Решетилівці і далі прямувати трасою Р52, бо саме по ній проходить основний трафік вантажних перевезень між Києвом та Дніпропетровськом/Донецьком. І проблем з подальшим нашим рухом виникнути не повинно.
Майже тригодинна поїздка проходить у розповіді водія про його 12-річне життя в Барселоні, близьке знайомство з батьком видатного мотогонщика Дані Педроси, діяльність європейської системи автострахування і нікчемність нашої, роздумами на тему “Куди ми їдемо”, навіяними суцільною чорнотою і спалахами блискавки попереду. Проїхавши 250 км і проскочивши два епіцентри зливи, прибуваємо до Решетилівки, звідки наші шляхи з водієм розходяться. Потиснувши один одному руку і побажавши щасливого шляху, вистрибуємо перед поворотом із вказівником “Дніпропетровськ 158”.
Через хвилини три відбувається подія, яка в результаті стала найбільшим особистим розчаруванням виїзду – не виявлений телефон в кишені моїх шортів. Пошуки по відділеннях рюкзаку не приносять позитивного результату. Посіяний телефон, відсутність коштів на рахунку у Б-а, а як наслідок – майже повна втрата зв’язку, відсутність єдиного пристрою з функцією фотографування приводить мене до тимчасового панічного шоку. Позичений у водія припаркованої на узбіччі фури телефон і спроби додзвонитись на мій номер не приносить успіху – вібрація попередньо переведеного в беззвучний режим телефону не доходить до вух водія. Після невдалих кількох дзвінків віддаємо телефон власнику і з відчуттям деякого розчарування відправляємось на наступну позицію для зупинки транспорту.
Буквально через кілька хвилин перед нами зупиняється Жигулі 99-ої моделі з дивакуватим водієм зі “скляними” очима і його, як я зрозумів, жінкою на передньому пасажирському місці з обіцянкою підкинути нас до “Заправки”. Вмощуємось на задніх сидіннях авто і, після першого ж питання з боку водія: “Ви ж не будете нас душити?”, відправляємось в дорогу. Злива за бортом, шалена швидкість на вузькій дорозі, явно не в адекваті водій – все це навіює нотки страху на мою душу)) 10-ти хвилинна 18-ти кілометрова поїздка – і ми зупиняємось біля магазину навпроти заправки.
Від пропозиції підкинути нас до Кременчука ми ввічливо відмовляємось – трішки не по дорозі. Пройшовши метрів 200, в черговий раз стаємо “на позицію”. Кілька хвилин, і наступний транспорт – самоскид SCANIA пригальмовує на узбіччі. На питання, чи видно напис на нашій табличці, водій відповідає схвально. Каже, не зупинився би в іншому випадку. Розповідає, що сам полюбляв грати в футбол. На воротах стояв. Випускали на поле, коли рахунок був 0:4 не на їхню користь. Дивується з нашого захоплення. 25-ти кілометрова ділянка шляху проходить в розмові про футбол, ремонт траси Київ – Харків… Як наслідок, дарує нам так звану “Шайбу” – круглу картонку з різними цифрами і піктограмами. Обіцяє, що з її допомогою ми зупинимо будь-який транспорт менше ніж за 10 хвилин. Охоче зупиняються іноземці – поляки, турки, росіяни. Розповідає нам коротку легенду, яку ми можемо розказати, якщо нас запитають, звідки взяли даний папірець. Але попереджує, сильно не придумувати, бо “розколють”…
Котовське перехрестя – самоскид прямує праворуч, нам же дорога прямо. Наступного транспорту знову ж таки очікувати прийшлось не довго – хвилин 10 від сили. Ним виявилась вантажівка MAN, що прямувала до Дніпропетровська. Проїхавши кілька кілометрів, водій бере ліворуч і зупиняється на парковці для вантажівок – вирішує прийняти душ у придорожньому закладі, що надає різного виду послуги для далекобійників – душ, прання тощо. В цей час зідзвонюємось з Т-ю. Дізнаємось, що вони запізнились на собаку в напрямку Донецька, і тому залишаються на вписці в Дніпрі, вірніше, в його передмісті – с. Іларіонове, куди вони вирушають о 22:15 на електричці. Домовляємось про додаткову вписку для нас двох, якщо, звісно, встигнемо добратись до вказаного часу відправлення “собаки”. На годиннику – за двадцять хвилин восьма. В запасі – дві з половиною години. До Дніпра – трішки більше сотні кілометрів. Маємо встигнути. Домовляємось стосовно чергового зідзвону о 22:00. Чекаємо водія після водних процедур ще хвилин 10 і відправляємось далі в дорогу. Час в дорозі проводимо в розмовах “ні про що”. І ось о 21:20 ми в’їжджаємо в Дніпропетровськ.
Гра із чморцем розпочалась задовго до стартового свистка. Деякі хлопці зустрічали гостей із хлібом та сіллю на трасі, а хтось біля НСК Олімпійській на пекучому сонці роздавав агітки пересічним вболівальникам, щоб вони долучались до нашої акції “Приходь у білому”. Ця акція не є разовою, вона розрахована на перспективу і, безумовно, продовжиться, адже більш цікаві ігри ще попереду.
Зайшовши на самі трибуни, можна було побачити, як над фанатським сектором з верхнього ярусу звисав текстовик, закликаючи людей “Приходь на стадіон у білому!”. У нас же, на секторах 41-43, все відбувалося за стандартною схемою – розвішування, підготовка прапорів, налаштування звукової системи, і біле море фанатів, які вже чекали початку гри.
Із приємних несподіванок цього дня було те, що одна з найстарших ДК фірм – ТР – нарешті презентувала своє творіння. Круте лого хлопців тепер красується серед нашої банерної лінії. Це дуже хороший приклад того, як мають діяти всі новоявлені ультра-ОФ групи, які ростуть, як гриби після дощу. Перш за все, слід своїми справами заробляти ім’я та повагу серед соратників, а вже потім херячити фірмові наліпки, банери і т.д., але, на жаль, у нас поки чомусь все навпаки.
На трибуні був помічений новий дворучник, але ось яка фігня прослідковується: люди-то їх роблять, але приносять на сектор нерегулярно, і тому, маючи велику кількість цього стафу, ми якось неефективно його використовуємо. Тому велике прохання до власників розтяжок – приносьте їх на КОЖНУ гру.
Стосовно матчу, то стартовий склад, як і футбол, продемонстрований нашою командою, не піддається осмисленню, а кінцевий рахунок – то взагалі тема окремої статті, тому щось про шизу, яка була цього дня, також не дуже хочеться писати.
До зустрічі на трибуні.
Черговий домашній матч у складний для команди час видався по-своєму цікавим і не зовсім звичайним. Низка не надто вражаючих попередніх поєдинків призвела до появи на центральних секторах банеру з написом «Ігоре Михайловичу, оголосіть цілі на сезон!». Стосовно дотримання білого дресс-коду, то, попри сподівання, заклик був почутий менше, ніж очікувалось. Приємно, що з напівпорожніх секторів таки вирізнялося серед інших кольорів світле вбрання, але прохання прийти в білому все ж було проігнороване як частиною рядових вболівальників, так і деякими представниками фанатського сектору. Чорні, сірі, зелені, червоні і навіть рожеві кольори траплялись частіше, ніж це можна було назвати прикрою, але випадковістю.
На трибунах нарахували 21 тисячу та ще й 322 присутніх осіб. Кузьма обрала, на диво, не типову для себе поведінку – на стадіоні панувала, підкреслю, адекватна віра в перемогу. Все менше хаотичних та поодиноких викриків, і все більше злагодженості в пориваннях зробити звук.
Перший тайм, в цілому, нічим особливим не відзначився, як в плані шизи (окрім незвичних експериментів з барабаном), так і в плані рахунку на табло. Команда йшла в роздягальню під сердите і наболіле «Нам потрібна перемога!..».
Другий тайм – з відкриттям рахунку Романом Безусом підтримка покращується, що вже традиційно, тому нагадування споука щодо гучності заряджання лунали помітно рідше. Не можна не згадати про довгоочікувану перкличку «Слава Україні – Героям слава» з гостьовим сектором, яка майже одразу переросла у непогану перекличку з усім стадіоном. Дуже приємно помічати зусилля людей в дії – будь то дисципліна, організованість в кольорах чи ввіддача із сусідніх трибун. По завершенню переклички, наче почувши «от би зараз гол», Андрієм Ярмоленком був забитий другий м’яч, після якого шиза виконувалась з неабияким задоволенням як зі сторони споука, так і зі сторони трибуни; а чим ближчим ставав час фінального свистка, тим більше драйву та емоцій супроводжували гру. Рахунок 2:0 подарував вболівальникам напрочуд гарний настрій та надії на майбутнє.
Тож, варто подумати над тим, що підтримка команди в умовах кепського турнірного становища може приносити більше користі та задоволення, ніж саппорт за інших обставин. Попереду ЛЄ та виїзд в Запоріжжя, і команді потрібна присутність кожного вірного Великому Клубу фаната.
Ми давно «хворіли» ідеєю великого банеру. Велике складне шоу вже було реалізовано (модулі в два перевороти, з очима Святослава та надписом «Злее будем»), а от новий виклик – малюнок на весь сектор – стращав та не давав спати вночі. Ніхто з нас не робив нічого подібного, за виключенням порівняно невеликого банеру в підтримку Павліченків на матч з хорями та досвіду олдфагів в контексті кореографій на старому та милому стадіоні імені В.В.Лобановського.
Команда вже давно «хворіла», і зовсім не ідеєю чемпіонства, а всілякими болячками типу поганих тренерів, не тих гравців, відсутністю мотивації, і цей сезон мав нагоду перетворитись на черговий провальний. Точкою кипіння, матчем року (вже після того, як ВКДК програли боротьбу за чемпіонство) стала гра із кротами вдома.
Першим в ланцюгу дій став меседж Д-ра з планом № 0: «Банер із гравцями та кубком, з написом «Не згасне полум’я слави», потім модульне шоу та піро з прапорцями».
План № 0 трансформувався у дещо більше і крутіше – план № 1. Зіштовхуючись у процесі підготовки з тими чи іншими проблемами, ми все далі відходили від плану № 1, або «бомбезної концепції» (так його анонсував М-с), що еволюціонувала з першої ідеї:
D-r 14 березня 2013 23:37:
«1. Піднімаються модулі на два сектори, велика динамівська літера Д синього (чорного) кольору та біло-блакитний фон.
2. Перед модулями з’являється текстовка довжиною 36 метрів із написом “Не згасне полум’я слави!”. Висота або 1,5 метри, тоді вона просто вішається на бордюр, або 3 метри, тоді треба городити якусь конструкцію, але напис буде більш читабельний.
3. З верхнього ярусу опускаються стрічки і утворюється полотно, яке накриває собою два сектори. На полотні зображений Святослав з мечем, такий самий, як на графіті на нашій величезній стіні.
4. Центральні полоси перевертаються, і замість Святослава утворюється зображення молодого Блохіна з кубком. Бокові полоси залишаються без змін.
5. Стрічки затягують назад на верхній ярус, після чого починається піро.»
Ескіз зі Святославом (трохи ускладнений літерою Д на фоні та вишивкою) вже був використаний в якості графіті у Вишгороді, присутнім він сподобався, тому сумнівів на етапі вибору зображення не було.