FAN-WBC Привіт вдруге! За останні два тижні у нас сталось багато цікавого, зокрема нашу команду поповнили два дизайнери і кілька авторів. Тому другий номер вийшов трохи товстішим… А ще ми побували в Ужгороді, сходили в кіно на фільм наших друзяк, відвідали домашню гру із Севастополем, і про це все хочемо розповісти на сторінках журналу. Крім того, найближчими днями відбудуться дві важливі події, які ми не могли оминути увагою. Одним словом, Святослав-онлайн знову в ефірі!
За останні три роки я був в Ужгороді тричі, тому перший виїзд цього сезону хотілось провести якось оригінально. Прикинув що, куди і по чому, і друзі одразу ж підтримали мій варіант проведення вихідних.
П’ятниця, вечір. Відпрошуюсь з роботи на годину раніше і одразу з офісу прямую на вокзал. Там вже чекають мої четверо супутників з провіантом. За квитками у нас місця біля туалету, а у Н-и взагалі фул-хаус – місце №38. Але на диво наш потяг був чистим та акуратним, вікна відкривались, а з туалету пахло ромашками… Весь вечір так і провели за розмовами про наші майбутні пригоди в компанії кефіру, творогу та бананів. Вранці помічаю, що за вікном вже чудові карпатські краєвиди, туман окутує гори, а потяг прямує поряд з гірською річкою, час від часу заїжджаючи в тунелі та долаючи мости. Від захвату я просто дістав камеру і почав знімати…
О дев’ятій ранку приїжджаємо до Мукачево, там на нас вже чекають ще двоє хлопців. Вони прибули сюди іншим потягом на кілька годин раніше, і за цей час встигли відвідати Замок Паланок (найвизначнішу пам’ятку міста) та облазити там все вздовж і поперек. Невеликий їх фотозвіт дивіться нижче.
Наша ж подорож пролягала в місто Берегово, це 30 кілометрів на південь від Мукачево. Таксисти на вокзалі пропонують їхати з ними за 25 грн з людини, але ми прямуємо на автовокзал. Там квиток до Берегово коштує 10 грн. По дорозі помічаю одну цікаву річ – як вивозять сміття з міста… Біля кожного приватного будинку стоять сміттєві баки однакового розміру, і сміттєвоз просто вивантажує їх в кузов спеціальним механізмом. Прямо, як в Європі…
На автовокзалі чекати автобус не довелось взагалі, він проїжджав повз залізничний вокзал, і ми попросили водія пару хвилин почекати прибуваючий потяг. На ньому приїхало ще троє наших хлопців, і в кількості 10 чоловік ми поїхали в Берегово.
Потрапити на євровиїзд, не залишаючи межі України – саме це ми відчули одразу по приїзду. Місто Берегово знаходиться лише в 5 кілометрах від угорського кордону, серед 25 тисяч населення 48% складають угорці і лише 39% – українці. І це відчувається одразу – половина перехожих розмовляє угорською мовою, яку ми зовсім не розуміли. Крім того, вивіски на всіх магазинах двома мовами, що також виглядає досить незвично. Також в Берегово розташований найбільший циганський табір України, за деякими даними кількість циган сягає 8 тисяч, і живуть вони в неймовірно жахливих умовах. Тільки-но ми вийшли з автобусу, і С-к хотів наклеїти перший стікер, як його одразу ж обступили малі циганчата і почали випрошувати… стікери. До речі, стікерів по місту досить багато, як українських (Динамо, Карпати, Металіст), так і угорських клубів.
Центр міста досить невеликий, обійти його можна за півгодини повільним кроком. Тож затарившись
сувенірами, зазнімкувавши найбільш цікаві будівлі та насміявшись, спостерігаючи за місцевими циганами, вирушили снідати в кафе з угорською кухнею. Офіціантка з дуже сильним акцентом говорила російською, звучало угорське радіо, а в меню була купа невідомих для більшості хлопців страв: Банош, Боб-левеш, Торгоня, Чіги, Кремзлики… Ну що таке банош, більшість все ж знає (кукурудзяна каша з бринзою). Боб-левеш – це такий червоний гострий суп з великою кількістю бобових, торгоня – борошняна страва, яка виглядає як каша. А чіги та кремзлики, як виявилось, це звичайні макарони та деруни. Ціни на їжу
виявились більш ніж помірними, наприклад, велика тарілка борщу коштує 12 грн, а тарілка картоплі-фрі – 4 грн.
А далі на нас чекало найбільш відоме місце в Берегово – термальний басейн. Даний басейн вважається лікувальним, наповнюється він мінеральною водою з гейзера, і цілий рік температура води в басейні перевищує 30 градусів. І це при тому, що басейн знаходиться під відкритим небом. Коштує таке задоволення 30 грн за годину, але вже хвилин через сорок ми зрозуміли, що плавати там досить нудно. Пірнати чи стрибати з бортів не можна, вода дуже солона і аж занадто тепла. Сам термальний комплекс знаходиться в досить занедбаному стані і нагадує радянський санаторій. Але в цьому житті потрібно спробувати все (с). Як нам потім розповіли, практично кожного року в басейні міняється директор і намагається вкрасти все те, що не встигли вкрасти попередники.
Сьогодні в гостях у нашого журналу один із представників старшого покоління динамівського двіжу, який вже понад двадцять років є активним фанатом «Динамо».
– Розкажи, будь ласка, як ти почав вболівати за «Динамо», коли вперше побував на стадіоні?
Я почав свідомо вболівати десь із 1985 року. Мій дідусь прищепив мені любов до «Динамо», до київського «Сокола», він був дуже великим вболівальником. На перший матч мене повів батько, це було навесні 1987 року, ми грали з «Нефтчі»(Баку), здається, виграли 2:1. Самостійно на стадіон вперше я пішов тоді, коли нам на тренуванні (я займався футболом) видали квитки, і ми з хлопцями сходили на матч Кубку УЄФА, це був вересень 1989 року, грали проти МТК з Будапешту. Але ще раніше, восени 1985 року я відвідав з батьком домашку Сокола у Палаці спорту. Грали проти Салават Юлаєв (Уфа). Після двох періодів програвали 0:3, але все одно виграли 5:3!!! Це справило дуже яскраві враження на дитячу психіку :).
– Це, я так розумію, був звичайний сектор. А коли ти побував на так званому «фан-секторі»?
Це був 1992 рік. Я був вже, так би мовити, «в темі», але у першому чемпіонаті України все було якось дуже сумно, про якийсь сектор взагалі мови не було. А ось вже з другого чемпіонату почали збиратись якісь групки, і вже у березні 93-го була гра з «жидами», ми виграли 1:0, то нас було в 3-му секторі перед решіткою чоловік 50-60, мабуть. Тут я хочу уточнити, щоб всі зрозуміли. Ось ти кажеш «ультрас сектор» – в теперішньому розумінні його не було в ті часи. Є «домашка», ти приходиш, ще хтось приходить, ви бачите, що вас чоловік п’ять, і все – починаємо спонтанно шизіти. А бувало, що немає таких людей – значить, просто сидиш, дивишся футбол. Цікаво, що у 93–95 роках, ми на шайбі та баскеті («Будівельник») частіше збирали більш-менш нормальний по кількості склад для активної підтримки, ніж на футболі. Я не маю пояснення чому, але так було…
– Розкажи про свій перший виїзд трохи детальніше.
Перший мій виїзд був до Львова, фінал першого чемпіонату з «Таврією», відбувся у червні 1992-го, програли ми тоді 0:1. Це для мене, 13-річного, стало великим шоком. Про сам виїзд нема чого особливо розповідати, сів у потяг, тоді у мами було відрядження до Львова, грубо кажучи, я з нею напросився. На гостьовому секторі було тоді близько 120 чоловік, скоріш за все, то були ще відголоски радянських часів, не пройшло і року після останніх виїздів до Москви, звідти така кількість. Потім ми таку кількість не змогли повторити через півтора роки у Москві.
– Чи багато залишилось людей, які починали катати виїзди ще при СРСР, і зараз більш-менш активно продовжують пробивати виїзди?
На жаль, дуже мало таких залишилось. З тих, кого я особисто знаю, десь чоловік 10-12 залишилось. Це ті, хто більш-менш регулярно ходить на домашні ігри та пробиває не менше 3-4 виїздів за сезон. Але на якісь важливі виїзди (наприклад, Москва, Донецьк) таких людей збирається в рази більше. Може, я когось і не знаю, хто катав по Союзу, але з 1992-93 років, коли я починав, десь стільки й залишилось.
– Який з виїздів найбільше запам’ятався?
Ну тут багато можна розповідати, хоч цілий тиждень :). Виїздів немало було за ці двадцять з лишком років. Наприклад, мій третій виїзд – це «Спартак» (Москва), Ліга чемпіонів 1994 року, ще тільки три роки після розвалу Союзу пройшло, ворожнеча дуже сильна. Не буду все це розповідати, всі розуміють, що таке м’ясо, і що це для нас означає. Виїзд запам’ятався навіть не тим, що закордонний, а тим, що далекий був. До цього були лише Львів та Дніпро. Виїзд до ворожого міста, шлях до Брянська на собаках, потім вдалося вписатись у потяг. Нас троє було, один – це мій друг, з яким зараз продовжуємо ганяти на виїзди. Ще одна людина вже давно не в темі. Прогулянки по похмурій листопадовій Москві. Очікування на наших у юрбі м’ясних біля виходу з метро «Спортівная» перед грою. Десь 70 чоловік на гостьовому. В метро після гри смішні спроби місцевих стрибнути на нас. На вокзалі перемах 1х1 нашого хлопця з московським конем (коні в той день були значно активніші за своїх московських колег). Весела дорога додому в потязі, куди нас менти вписали майже усіх в один вагон. Потім намагання ніжинських ментів дізнатися «кто украл гуся?!» :). Кому цікаво, знайдете в інтернеті докладний звіт мого друга про цей наш виїзд. Думаю, саме тоді, коли я вийшов з московського потягу на платформу київського залізничного вокзалу, я зрозумів, що це назавжди :).
9 серпня відбудеться жеребкування раунду плей-офф Ліги Європи, на якому «Динамо» дізнається їм’я свого суперника. Матчі пройдуть 22 та 29-го серпня. Географія можливих суперників «Динамо» досить велика: від Ісландії до Казахстану.
Але більшість цих команд представляють країни, що входять до Шенгенської угоди (надалі для спрощення будемо писати «країни Шенгену»). Так, в минулому році на цій стадії жеребкування з поміж 31 несіяної команди (нагадаємо, що «Динамо» потрапило до когорти сіяних команд) 20 були з країн Шенгену (це склало 65% від усіх несіяних команд).
Країни, що приєднались до Шенгенської угоди:
Австрія
Бельгія
Греція
Данія
Естонія
Ісландія
Іспанія
Італія
Латвія
Литва
Ліхтенштейн
Люксембург
Мальта
Нідерланди
Німеччина
Норвегія
Польща
Португалія
Словаччина
Словенія
Угорщина
Фінляндія
Франція
Чехія
Швейцарія
Швеція
(Умови в’їзду до таких країн, як Сан-Марино, Андорра або Монако розглядати не будемо через відсутність на цій стадії команд з вищезгаданих країн)
Між цими країнами відсутній паспортний контроль, і перетин кордону між ними не потребує ніякого дозволу. Наприклад, отримана угорська віза дозволяє потрапити також в Італію чи Німеччину, і навпаки.
Отже, якщо у вас є велике бажання підтримати улюблений клуб за кордоном, ви маєте закордонний паспорт та трохи грошей і часу, але ще ніколи не стикалися з процедурою отримання Шенгенської візи, і вас вона дуже лякає, то цією статтею спробуємо трохи полегшити вам шлях до мети і розвіяти ваші сумніви.
Як тільки стане відома команда (і за умови, що вона з Шенгену), то в першу чергу потрібно планувати маршрут. Оптимальний варіант – це, звичайно, літаком. З Києва до європейських міст прямує така бюджетна авіакомпанія, як WizzAir. Тож заходимо на їх сайт (wizzair.com) і дивимось розклад. Але тут може трапитись така халепа, що у літній період, та й ще за два-три тижні до відльоту, квитки можуть коштувати аж ніяк недешево.
Тоді переходимо до наступного варіанту – потяг. Якщо пощастить із жеребом і випаде команда з країни, що має з Україною спільний кордон (як то Польща, Словаччина або Угорщина), то потяг є майже оптимальним варіантом за співвідношенням ціна/зручність.
Але не поспішайте купувати квитки на прямі потяги, як то Київ-Будапешт, Київ-Братислава, або Київ-Краків. Зазвичай, ціна на них в одну сторону сягає 1000 грн., якщо не більше. Як показує практика, то найкращим варіантом в такому випадку буде доїхати на потязі до прикордонного містечка (Чоп, Ужгород, підійде також Львів), перетнути кордон на автобусі/маршрутці, і знову сісти на місцевий потяг до потрібного міста. В таких випадках загальна сума, витрачена на квитки, буде в 2-3 рази менша, ніж на прямий потяг. Ще є третій варіант – рейсовий міжнародний автобус, але звертати на нього увагу треба вже в крайньому випадку – важко витримати сидячи 24 години, а то й більше.
Якщо ви збираєтесь їхати групою більше шести осіб, то можна орендувати мікроавтобус з тих же прикордонних міст, а може і прямо з Києва. По грошам, мабуть, це буде дешевше, ніж рейсовий автобус, також перевагою буде власна весела компанія, та і маршрут можна прокласти доволі цікавий. Залишається знайти тих 6 бажаючих поїхати в такий спосіб.
Отже, маршрут ви проклали. Тепер ваше завдання отримати Шенгенську візу.
Вимоги в усіх країнах Шенгенського простору прописані на папері однакові. Але на практиці, зазвичай, кожне посольство (чи консульство) може виставляти додаткові дрібні умови, які суттєво впливають на отримання візи.
