Ця історія сталась на крайньому виїзді в Одесу. Вже немолодий чоловік з довгою біло-синьою в’язаною розою намагався пройти на наш сектор, але менти його не пускали. Чоловік казав, що він - з Одеси, хто ж одесита пустить на сектор киян? На допомогу прийшов В-т, який пояснив ментам, що не важливо з якого міста людина. Якщо вона вболіває за Динамо - їй місце на гостьовому секторі. "Роки йдуть, а менти не міняються!" - загадково сказав чоловік - "А колись я бачив як все це починалось. Маю мрію колись написати свої спогади для майбутніх поколінь!". В перерві В-т привів мене до цього мужчини, так ми і познайомились. Звуть його Олег, живе в одеській області, працює тренером жіночої футбольної команди. Але серед старшого покоління він відомий як фан Очки. І він бачив на власні очі, як зароджувався фанатський рух київського Динамо. Ще тоді, на секторі, Олег почав показувати мені фотографії сектору початку 80-х, а вже на наступний день у мене на е-мейлі лежали скани всіх цих фотографій і величезне інтерв’ю, зроблене журналістом Олександром Шхалаховим, але так жодного разу і не опубліковане. Прочитав я його на одному подиху... Доповнивши власними питаннями, на які фан Очки одразу ж дав відповіді, я отримав матеріал, який зараз і буде представлений Вашій увазі. Більшість фотографій зроблені самим Олегом, і раніше також ніде не публікувались... До Вашої уваги третя, остання частина цього матеріалу, перші дві можна знайти в попередніх номерах. [ПЕРША ЧАСТИНА] [ДРУГА ЧАСТИНА] |
| — Дуже цікаво було б почути від тебе про виїзди в Москву. Там, як в столиці СРСР, було найбільше і футбольних, і хокейних клубів? До того ж, найбільш непримиренними суперниками в футболі були саме «Динамо» Київ та «спартак» Москва? |
Фан Кулик з Москви та перші динамівські графіті
|
| - Як ви проводили час в Москві до і після матчу? До матчу старались особливо не світитись. Гуляли містом – ВДНГ, Червона площа. Під час матчу намагались зібратись в один сектор. А після матчу – на Київський вокзал. Поїздів було достатньо, і поїхати не складало проблеми. Хтось на «собаках» їхав. Хтось поїздами. Домовлялись іноді з провідницями. Хто не мав грошей, то і в «гробах» - ящиках під нижніми полицями, кому ріст дозволяв, пересиджували. Хтось на верхніх, багажних полицях забивався. По-різному. З вагона в вагон переходили, щоб не платити. Хто як вмів. Бувало таке, що студентки будзагонів працювали влітку провідницями – до них можна було попроситись. Зі студентами простіше було домовитись. Одного разу був проїздом в Москві, і дізнався, що грає «спартак», але не з «Динамо» Київ, а з «Динамо» Тбілісі. Це був 1988 рік. Думаю, піду подивлюсь. Все-таки одноклубники, цікаво. Взяв квитка на центральну трибуну, в середину. Сиджу, вболіваю за грузинів. Вболівальники московські так на мене поглядали, як на якесь непорозуміння. Пхали в бік – чого ти, мовляв, скачеш тут. І тут на 65-й хвилині забивають грузини гол. Як я підскочив, як загорлав… І все. Решту 25 хвилин чого я тільки не почув про себе. І «йди звідси», і «де ти взявся». Я сиджу, вболіваю. Не тому, що я такий великий фанат грузинів, просто мені чим гірше «спартаку» - тим краще. А тут таке щастя. «Динамо» Тбілісі – коли вони востаннє вигравали у «спартака» в Москві? І тут раптом виграють. І я це все бачу – як «спартак» за такої величезної маси вболівальників принижують. Прекрасно! Але наслухався, звісно. Я був не на кольорах, як звичайний вболівальник, тому пальцем ніхто не зачепив. - Ти дивився в Москві якісь міжнародні ігри? Збірну СРСР? Збірну дивився неодноразово, СРСР – Фінляндія, та інші. - Вдалось в Москві поспілкуватись із зарубіжними вболівальниками? Зробити ченч? Ні. Там були свої «бомбіли», які теж цим займались. Хоча, коли грав «спартак» з «Арсеналом» лондонським, той же Володя Яценко за моїм проханням, (як він пробрався – не знаю) зібрав на програмці автографи «Арсеналу». Це тоді було фантастикою, і досі це дуже цінна програмка. - Розкажи про виїзд у Тбілісі. В 1983-му році, полетіли ми 2-го березня в Тбілісі. «Динамо» Київ приймав в Європейському кубку команду «Гамбург» з ФРН. Справа в тому, що в Києві було холодно. Вирішили, що в Сімферополі поле «нещасливе», і тому поїхали грати до Тбілісі. Там і одноклубники, і приймають добре, і публіка вболіває за Київ. Поки ми з товаришем (був такий хлопчина Малий) зустрічаємось в аеропорту «Бориспіль» і розуміємо, що всі наші вже полетіли. А нам летіти нема чим. Нема вже рейсу, так само, як і квитків. А летіти треба – завтра гра. Тоді ми беремо квитки до Сухумі, а там спокійно полетимо собі далі – в Тбілісі. Ми прилітаємо в Сухумі. Звісно, після зимового, холодного Києва, Сухумі – просто казка! Несподівано така теплинь. Маса зелені. Вздовж доріг всі сади засаджені мандариновими деревами, яких дуже багато, і в принципі можна підійти, зірвати та з’їсти… Ми на кольорах, і люди розуміють, що ми чиїсь вболівальники, але не розуміють чому ми в Сухумі? Ходили ми з каси в касу, але виявилось, що нема квитків на Тбілісі. Ми сідаємо і летимо в Кутаісі. Нам пояснили, що так буде краще і ближче, Інтернету тоді не було, і ми не могли дізнатись, чи будуть там рейси. Ніхто нічого толком сказати не міг. Тому полетіли. В літаку до нас підходить чоловік років 40 і каже: - Хлопці, ви взагалі звідки? Хто ви такі? Ми говоримо: От ми з Києва. Летимо на футбол. Завтра Київ грає з Гамбургом, в Тбілісі. - Та я знаю, - він говорить – А чого ви тут? Адже це зовсім інше місце? Ми пояснили, що от так вийшло – спочатку Сухумі, потім Кутаісі. З Кутаісі перелетимо в Тбілісі. Він говорить: – Я розумію, але я добре знаю розклад, і ви не зможете полетіти в Тбілісі. Хіба що поїздом поїхати. До потяга ще є час. Зараз до мене додому. Посидимо, поїсте, відпочинете, і потім я вас відвезу на вокзал, поїдете в Тбілісі. Нам з одного боку стрьомно. А з іншого – що робити? Грошей особливо не лишилось, все в обріз. Прилітаємо в Кутаісі. Не знаю, як зараз, але тоді місто мало славу небезпечного. Прилітаємо. Грузин цей, Важа його звали, бере таксі, і ми їдемо. Він розмовляє з таксистом, ясна річ, грузинською. Ми сидимо позаду. Про що вони говорять – уявлення не маємо. Трохи хвилюємось. Приїхали на місце – такий великий дім. Зайшли, привітались. На великій веранді його сини. Важа їм щось сказав. Вони принесли, поставили перед нами великий стіл. Потім стільці та посуд. І тут невістки та його дружина почали швидко накривати. Він їх підганяв, аби скоріше. Маса була різноманітних напоїв – і чача, і вино. І, що мене вразило, посеред столу була така миска величезна, і вся була заповнена зеленню. Різною. Він нам показував, як їсти, припустимо, шашлик – з якою зеленню. Загалом, що до чого. Здорово. |
Фан Малий по дорозі в Тбілісі. 1983
|
|
Я тоді оцінив грузинську кухню. Не пам’ятаю всіх назв страв, але все це було смачно, довго, з безліччю тостів. Гучно та з музикою. Потім почали підходити сусіди, приносити своє вино. Говорили, що вони дуже поважають Важу, що у нього дуже хороше вино і чача. Але може ви хочете наше скуштувати. Ми куштували і це вино теж. Коротше кажучи, під кінець застілля ми були повні вражень. Я почав їм вимпели дарувати, програмки. І цей Важа говорить, що я, мовляв, потім синам це все перекладу. Я здивувався, чесно кажучи, вважав, що в Радянському Союзі всі знали російську мову. Виявилось, що вони її абсолютно не знають. І не хочуть особливо її знати. Не знають, і живуть собі в Кутаісі – говорити грузинською їм цілком достатньо. Потім він викликав таксі, дав нам ще сумку з собою – їжа та випивка. Нас вийшли проводжати всі гості. Серед ночі. Завезли нас на залізничний вокзал, купили квитки, і ми в цьому грузинському поїзді приїхали до Тбілісі. А в Тбілісі, як на зло, - кажуть, що весь тиждень перед матчем була прекрасна погода. І в ніч перед зустріччю пішов дощ зі снігом. І поле стало нічим не краще, ніж в Києві. Як на зло. І холоднеча дика. Гра була… Погано зіграли – 3-0 програли, до того ж три голи забив один і той самий футболіст. Данець Баструп. - Це була вирішальна зустріч, чи була потім відповідь? Матч-відповідь виграли 2-1. А толку. Не готові наші були. Німці грають всю зиму, а у нас це початок сезону. Перша гра сезону. Що вони могли награти? Вони були просто не готові. А тут ще й поле таке важке та в’язке. Це треба мати фізику, щоб вибігати. Того року в команді з’явились нові гравці. З’явився Кузнецов, Заваров, Євсєєв. Перехід Заварова – це тоді було сенсацією. Ніхто не думав, що Лобановський візьме його. Заваров тоді мав не дуже хорошу репутацію. Він грав тоді за «СКА» Ростов, і тут його беруть в «Динамо». Але у нього була видна перспектива. Просто півзахисник «від Бога». Недарма він потім опинився в «Ювентусі», в Італії. Лобановський ризикнув – взяв до себе і направив на правильний шлях. Скінчився матч, і треба було летіти додому. Грузини приймали просто неперевершено. На стадіоні. На вулиці, наприклад, до фанатів підійшов міліціонер, витяг 10 рублів і сказав: «На тобі гроші, іди випий за «Динамо». Ми взяли вина в гастрономі, зайшли під арку, буквально біля гастроному, і тут відкриваються бокові двері, звідти виходить чоловік. Каже: - Що ви тут робите? - Та от вино п’ємо. - А чого ви так п’єте? Нема де вам присісти? Хто ви такі взагалі? - Та ми от фанати Києва. Приїхали. - Ай молодці! На футбол приїхали. Давайте заходьте. Виявилось, що це директор того гастроному. Завів в кабінет. Швиденько накрили стіл, і ми прекрасно посиділи. Потім вже коньяк лився… І так скрізь! Дуже доброзичливо. Від Грузії я досі під враженням знаходжусь, скільки б і де не їздив… Через це, коли люди упереджено говорять про кавказців, то вони трохи плутають національності. Грузія – це було щось феноменальне! Нам звідти їхати не хотілось. І, до речі, фанати «Зеніту», з якими я спілкувався, це підтверджують. Вони їхати звідти не хотіли - зависали тижнями. Так вони приймали жителів міста Ленінград. А от до жителів Москви, наскільки я знаю, грузини трохи по-іншому ставились. Але жителі міста Москва самі винні в такому прийомі. - Як вам вболівалось на тому матчі? Не шикали на вас там? Навпаки. Вони – за «Динамо», і ми за «Динамо». Одноклубники. - Чи відрізнялись грузини від жителів інших радянських республік? І порядки в Грузії від порядків в інших республіках? Була одна особливість, яка впадала у вічі. Наприклад, купуємо програмки на футбол, а брали багато – для друзів в Києві, обмінюватись… Сидить бабуся, продає програмки, одна коштує, припустимо, 27 коп. Вона бере 40. А ззаду на програмці написано ціну. Ми говоримо: - Бабусю, вибачте, тут 27 копійок. А вона говорить: - Слюшай, дарагой… Тобі 13 копійок, йому 13 копійок. Що вони для вас? А бабусі на пенсію. Тобто це було нормальне явище для них. Те ж саме в магазині. Якщо, припустимо, треба давати 30 копійок, а давав однією монетою 50, то ще якісь перші рази я очікував на решту. Потім зрозумів, що ніякої решти не буде. Решту в Грузії не давали. Якщо ти очікував на решту – отже, ти приїжджий. Але з іншого боку, якщо ти винен 1 рубль, а дав 90 копійок, то до тебе претензій також ніяких не було. Я не знаю, чи лишилось це зараз, але тоді це було так. Видно було тоді, що це просто спосіб життя, так вони живуть. |
Фанати Томагавк, Утюг, Компот і... Доктор. 1982
|
|
Пам’ятаю, що дуже скромні були дівчата-грузинки. Ми були молоді хлопці. Нам було цікаво поспілкуватись. Але ні. Познайомитись десь на вулиці, як у нас, припустимо, це було нереально. Нам одразу всі грузини говорили, що, мовляв, хлопці, це малоймовірно, що ви зможете тут з кимось познайомитись – в Грузії, з грузинською дівчиною, на вулиці. Саме на вулиці. Десь в сім’ї – нема питань, але на вулиці – ні. Зі всім своїм південним темпераментом, грузини ставились до нас з повагою і ненав’язливо. По-перше, вони розуміли, що ми вболіваємо за «Динамо», а по-друге - ми з Києва. Це велика різниця. Це не Москва і не Росія. По-третє, багато хто з них знав, що Леся Українка померла в Грузії, і навіть знали її вираз: «Якщо б я не була українкою, я хотіла би бути грузинкою.» Тобто з нічого таке не могло виникнути. Це на рівні підсвідомості, що нас тягне одне до одного. Але я знаю, що як і тоді, так і зараз, не будуть так ставитись до грузина в Україні, як ставились до українців в Грузії, на жаль. Я маю на увазі масово. «От ходімо зі мною, я тебе хочу пригостити, бо ти любиш футбол. У тебе шарф, шапка та значки. Ти от приїхав – ай молодець! Ходімо, я хочу тебе пригостити». Це ж було постійно. Потім же ж потрібно додому їхати? Як же їхати? Частина фанатів полетіла – очевидно, вони мали квитки в обидва кінці. А я і один мій товариш на прізвисько Адмірал думали, як повернутись в Україну. В аеропорту наші вже полетіли, і команда полетіла… І тут оголошують в касі, що є квитки до Запоріжжя. Що робити? Треба летіти в Україну, а там вже якось доберемось. Прилетіли в Запоріжжя, їдемо з аеропорту в місто. В автобусі підходить чоловік і питає: - Хлопці, чи не були ви вчора на футболі в Тбілісі? - Були. - Я вас по телевізору бачив. Приїхали в центр міста, здається, вул. Леніна центральна, вийшли з автобусу, вдихнули повітря і зрозуміли, що щось горить… Причому дуже сильно. Стоїть сморід якийсь. Дихати просто неможливо. Іде якийсь чоловік. Я його питаю: - Товаришу, тут щось горить, мабуть? - Ні, це просто повітря із Запоріжсталі. - У вас в той час, звісно ж, були виїзди і до східної України. В славне місто Донецьк, де сьогодні виблискує команда «Шахтар». Як цей клуб грав раніше, у 80-ті роки? В Донецьк виїжджали постійно. Як правило, ігри були якісь невиразні. То нічия 0-0, то 1-1. Наскільки я розумію, можливо, це вирішувалось десь згори, де всі рахунки завчасно оговорювались. Поїдеш в Донецьк, хочеш команду підтримати, але дивитись і підтримувати особливо і не хотілось. «Шахтар» - це була більш кубкова команда, але і тут вони поступались «Динамо». Сам Донецьк ніякого особливого враження в той час не лишав. Пам’ятаю, як сіли в тролейбус, щоб їхати на стадіон. І тут бачу в тролейбусі один, другий, третій пасажири - чоловіки з підведеними очима. Я здивувався, а коли розмовляли з місцевими хлопцями, то виявилось, що це шахтарі, у яких так в’їдається вугільний пил, що його складно відмити. Пригадую величезну, чомусь, кількість міліції. Стадіон «Шахтар» був заповнений вболівальниками, але було дуже багато міліції. Навіть, як для Києва, це було б дивно. Хоча нас ніхто не чіпав. Ми собі вболівали. Ні про яких місцевих фанатів тоді і розмови не було. За традицією хотілось розпити пляшку вина, але в районі стадіону просто нема де було сховатись, знову ж таки через міліцію. Ми зайшли в під’їзд якогось дому, потихеньку. В Києві це було набагато простіше. Ти міг зайти на подвір’я будь-якої багатоповерхівки, що були навколо стадіону, на Червоноармійській. І там на подвір’ї точно такі самі компанії прекрасно розпивали перед початком матчу. |
Фани Томагавк і Очки на виїзді в Мінську. 1982
|
| - Яке враження на тебе справив донецький стадіон? Ніякого. Звичайний, середній. Такий самий невиразний був і в Одесі, наприклад, і в інших містах. Хіба що публіка різна. В Дніпропетровську вже з’явились перші фанати, і я пам’ятаю, що коли ми виїжджали до Харкова, то з Дніпра разом з нами була група фанатів футболу. Їздили з нами вболівати за Київ проти Харкова, переймали досвід. - Яке положення було тоді у «Шахтаря» в турнірній таблиці чемпіонату СРСР? В 81-му році – 7 місце. В 82-му – 14 місце. 83-й рік – 9 місце. 1984 рік – 13 місце в чемпіонаті. Отак от. Хоча там грали пристойні футболісти: і Дегтярьов, і захисники Варнавський та П’яних. І Роговський – прекрасний футболіст, півзахисник. У нападі грав у них Грачов та Віталій Старухін, який грав у збірній. Футболісти там були, просто не було… - Ахметова? Можливо… Пам’ятаю, якось добирались з Донецька. Квитків – нема. Провідниці нас не беруть. Так дійшли ми з товаришем аж до тепловозу. У нас була пляшка горілки. Підійшли до машиніста і попросились до Києва. А він нам відповів, що може взяти лише до Дніпропетровська, бо там заміна тепловозу. Ми погодились, і в тепловозі, в задній його частині доїхали до Дніпропетровська. Звісно, жорсткі сидіння, дико трясло і спати було неможливо, але доїхали. - Про «політику» чемпіонату того часу. Що ви думали і бачили? Я думаю, що домовлялись між собою, мовляв, навіщо нам, українським командам битись між собою? Нам треба битись проти Москви. Товариш Щербицький був живий-здоровий, і ніхто не хотів мати діла з ним. Собі дорожче. Краще поступитись. - Щербицький був вболівальником футболу? А хто ж був «татом» «Динамо» Київ? Ти що?! Він – перший вболівальник! Саме під його керівництвом вони так піднялись. А чи прогинались перед ним всі? Всі українські команди прогинались та віддавали очки. - До речі, а Брежнєв же з Дніпропетровська. Чи мало це якийсь вплив на український футбол? Ніякого. Л.І.Брежнєв був більше вболівальником хокею. Він любив хокей і ходив на нього в Москві. У нього була своя ложа. Кажуть, що коли він був ще в нормальному стані, то часто з’являвся на хокеї. А В.В.Щербицький був фанатом українського футболу. На Республіканському стадіоні у нього була своя ложа. Всі знали, що він керує футболом. У нього була своя людина із Спорткомітету УРСР, М.М.Бака, який особисто йому доповідав ледь не щодня, що відбувається в команді. Хто напився, хто одружився – там суворо все було. Я якось навіть спілкувався з ним. |
Донецький стадіон та купа ментів. 1984
|
| - Чи пам’ятаєш ти якісь організовані кампанії проти фанатів? В пресі, наприклад, або по лінії комсомолу? Саме комсомол і починав все це. В центральних газетах, в «Комсомольській правді» давали статті, я їх збирав, до речі. І потім – нижче, нижче… - Ми цю тему потім окремо обговоримо. Ми говорили про «мужиків-кузьмичів», про міліцію, спортсменів. Але ми не говорили про взаємовідносини влади та фанатів. Влада почала займатись цим рухом вже трохи пізніше – наприкінці 80-х років. Почали створювати клуби вболівальників. З членськими квитками та газетою «Атака». Намагались надати цьому всьому якусь організовану форму. А на початку просто тупо тиснули. На комсомольських зібраннях опрацьовували людей. Виганяли з комсомолу, догани ліпили, з навчальних закладів виключали і т.д. Комусь, як Юрі-Петі, статтю за дармоїдство пришили. А потім вирішили, що для того, щоб знешкодити – треба очолити. Тому в секретарі Подільського райкому комсомолу потрапив Вітя Заглада. Тобто таких людей вони намагались прилаштовувати. І я в комсомол теж потрапив. Але це все не прижилось. - Давай трохи поговоримо про персоналії. Фанатів, що складали собою «ядро» руху, тих, хто стояв у його витоків. Що ти можеш про них згадати? Як я вже казав, керував всім, на той момент, Вітя Заглада, на прізвисько Утюг. Через нього йшов весь рух фанатів – виїзди, збори, поїздки, в Києві на секторі, спілкування з командою та адміністрацією клубу – все через нього. Обов’язково треба згадати і інших: Юра-Петя, Вова Орден, Парамон, Компот (саме Компот дав мені прізвисько Очки. Я тоді окуляри носив, а він говорить пацанам: У «зенітників» є фан Очки, і у нас буде). Мітя Лисий, Мотя, Доктор, Адмірал, Колобок, Дракон, Томагавк, Прохазка – це все старі фанати, що збирались в той час на ігри. Вітя всім цим об’єднанням намагався керувати. Якщо хтось потрапляв в якусь халепу, то він займався цим і часто виручав товаришів. Навчався він в той час у педагогічному інституті, в Києві. На вчителя математики. Потім працював вчителем, а ще пізніше працював в райкомі комсомолу – секретарем Подільського райкому комсомолу. На той час комсомол намагався фанатську двіжуху організувати та підім’яти під себе, і їм потрібні були такі люди, як Утюг. Далі, наскільки я знаю, Вітя займався тренерською роботою. Тренував жіночі команди. В 90-му році ми зіткнулись з ним, коли я організовував товариську гру «Динамо» Київ дівчата проти команди «Вікторія» - це дівчата, яких він тренував. - Ти ж і досі дівчат тренуєш? Так, так, я й досі працюю тренером жіночих футбольних команд... Так от, на тій грі ми з ним теж зустрічались. Було цікаво знов зустрітись з Парамоном, Юрою Хитриченко та іншими фанатами. З Юрою це взагалі окрема історія. Юра Хитриченко на прізвисько Хитрий пішов до армії, навесні 1984-го року. За півроку і я пішов служити. В грудні потрапляю до військової частини. В Московський воєнний округ, Нарофомінський район, селище Селятино. В будівельну військову частину. Потрапляю до роти. Я вже мав на той час певний досвід, після інституту, і в гуртожитках жив. Трохи знав, як себе поводити. Але все одно обстановка була незвичною та новою. Армія, одним словом. Потрапляю я в роту. Проходить декілька днів, дивлюсь – іде людина, дуже мені знайома. Десь я бачив обличчя… Потім я розумію, що це – Хитрий. Ясно, що не хочеться помилитись, бо він старший на пів року по службі, і такі помилки можуть не зрозуміти. Різні варіанти бувають в армії. Але все ж таки я бачу, що це він. І він на мене поглядає. |
Фан Очки зі своїми підопічними
|
|
Ясна річ, що ми ніколи не бачили один одного у воєнній формі. Знаходжу момент, підходжу і питаю: «Юрик, це ти?» А він у відповідь: «Олег, це ти?» Ось така зустріч відбулась. В підмосковному лісі. Величезний Союз, і ми потрапили до однієї роти. От служили разом в армії, з Хитрим, два товариші. Пам’ятаю, це було таке щастя, коли весною 1985-го року ми почули по радіо, що наш улюблений та обожнюваний «Сокіл» став, вперше в історії, третім в чемпіонаті Радянського Союзу! Це було свято. Я не пам’ятаю, щоб ми це гучно святкували, але на душі це було таке щастя… І от Юра мені про це перший повідомив. Потім після армії зустрічались в Києві, було дуже цікаво побачитись вже в Києві на цивілці. В інституті у себе теж я з хлопцями спілкувався, хто захотів спілкуватись на підґрунті футболу, їздити на матчі. Був такий Олег Григорець, жив зі мною в кімнаті гуртожитку. Він вболівав за «Динамо» і хотів катати. Я інститут закінчив, пішов до армії, а він це продовжив, катав. Отримав прізвисько Професор. Їздив у різні екзотичні міста – Кишинів, Шепетівку. Туди, до речі, їздили вп’ятьох. На гру ветеранів київського «Динамо». Він, Вова Орден і ще декілька хлопців. Після армії я повернувся додому, на Одещину, і вже катав за "Динамо" звідти... і на виїзди, і на домашні матчі до Києва. Але це вже було не так активно, як в студентські роки. Катав, в першу чергу, аби побачитись з друзями, але їх ходило на трибуну все менше і менше, і на початку 90-х було вже не до футболу. А середині 00-х почав знову навідуватись на знакові матчі до Києва, просто приходив на трибуну і відривався, хоч нікого із знайомих на секторі вже практично не лишилось. Ну і одеські матчі теж не пропускав... - Для інтерв’ю ти надіслав багато фотографій. Це все ти сам знімав? Фанатські фотографії. Я намагався фотографувати. У мене був фотоапарат, старенька «Смена 8-м», і я намагався знімати. Але бувало таке, що береш на виїзд фотоапарат, припустимо, в Москву, кинув до сумки та забув про нього. Настільки багато подій, все бігом-бігом, що не встигав навіть цей фотоапарат дістати та сфотографувати. В Мінську це вийшло, в Харкові. Але часто просто забував. Були ще хлопці, які знімали, але, наскільки я пам’ятаю, фотографій таких не дуже багато. Я думаю, що найбільша колекція фотографій в Утюга. Я бачив його альбом – там багато всього. По молодості я не надавав цьому великого значення. Думав, що ще буде, і буде не один раз. Що все це ми ще побачимо, потім можна буде сфотографувати… В пам’яті це якби лишилось, але якщо були б фотографії, запам’яталось би ще набагато більше. Як починався фанатський рух в Києві. Зараз передивляюсь деякі сайти, читаю фанатські спомини та статті людей, яких тоді і поруч не було. І хтось пише, що фанатизм в Києві почався в кінці 70-х, а хтось пише, що в 90-х, і т.д. Хтось пише, що це все почалось зі знаменитої бійки із спартаківцями в 1987-му році… Це все повна нісенітниця. Почалось все в 79–80-му році, а якщо бути точним - 23 березня 1980-го року. Саме цю дату варто вважати початком біло-синього фанатизму, адже в цей день відбувся перший виїзд за "Сокіл" до Москви. На початку 80-х Утюг кожного року влаштовував святкування дня фаната в цей день, і, я думаю, не важко здогадатись, як ці святкування відбувались). |
Фан Професор. Друге фото - на стадіоні київського СКА
|