Ця історія сталась на крайньому виїзді в Одесу. Вже немолодий чоловік з довгою біло-синьою в’язаною розою намагався пройти на наш сектор, але менти його не пускали. Чоловік казав, що він - з Одеси, хто ж одесита пустить на сектор киян? На допомогу прийшов В-т, який пояснив ментам, що не важливо з якого міста людина. Якщо вона вболіває за Динамо - їй місце на гостьовому секторі. "Роки йдуть, а менти не міняються!" - загадково сказав чоловік - "А колись я бачив як все це починалось. Маю мрію колись написати свої спогади для майбутніх поколінь!". В перерві В-т привів мене до цього мужчини, так ми і познайомились. Звуть його Олег, живе в одеській області, працює тренером жіночої футбольної команди. Але серед старшого покоління він відомий як фан Очки. І він бачив на власні очі, як зароджувався фанатський рух київського Динамо. Ще тоді, на секторі, Олег почав показувати мені фотографії сектору початку 80-х, а вже на наступний день у мене на е-мейлі лежали скани всіх цих фотографій і величезне інтерв’ю, зроблене журналістом Олександром Шхалаховим, але так жодного разу і не опубліковане. Прочитав я його на одному подиху... Доповнивши власними питаннями, на які фан Очки одразу ж дав відповіді, я отримав матеріал, який зараз і буде представлений Вашій увазі. Більшість фотографій зроблені самим Олегом, і раніше також ніде не публікувались... До Вашої уваги третя, остання частина цього матеріалу, перші дві можна знайти в попередніх номерах. [ПЕРША ЧАСТИНА] [ДРУГА ЧАСТИНА]

— Дуже цікаво було б почути від тебе про виїзди в Москву. Там, як в столиці СРСР, було найбільше і футбольних, і хокейних клубів? До того ж, найбільш непримиренними суперниками в футболі були саме «Динамо» Київ та «спартак» Москва?

В Москві доводилось бувати дуже багато разів, починаючи з 1981-го року. І на футболі, і на хокеї. Їздили дивитись «Динамо» та «Сокіл», і на ігри збірної Союзу. Було вкрай цікаво. Якщо приїжджав в Москву і йшов «на кольорах», то конфлікту було не уникнути. Причому, оскільки з фанатами-москвичами, навіть одноклубниками, ми не дружили, то це все були наші вороги. Хоча, пам’ятаю, в 1981-му ми приїхали, і Утюг намагався через Ріфата, нині покійного, домовитись по-хорошому з «м’ясниками». І тоді більш-менш все спокійно пройшло, але і то не у всіх. Когось все ж таки побили. Найбільше фанатське угрупування – це були фанати «спартака». А далі відносини зовсім зіпсувались, особливо після того, як наші їх «тепло» прийняли в Києві. І понеслось… Бували бійки і до футболу, і після, і в знаменитому переході-тунелі від Лужників до станції метро «Спортивна». Ти повз цей тунель пройти не можеш. А в ньому ти в закритому просторі. Тобто, якщо когось вже і чекати, то чекати там. Тож кликати і відставати від своїх було небезпечно. Хоча в міліції манеру поведінки своїх фанатів знали прекрасно, і достатньо швидко реагували. Там, в Москві, я вперше побачив кінну міліцію. В Києві не було такого. Пригадую той випадок, коли хтось зі спартаківських фанатів підкрався ззаду і підпалив коню хвоста. Жах, але таке було.

І от з допомогою цієї кінної міліції вони весь цей натовп гнали до метро. Їм треба було швидше, швидше від нас всіх позбавитись, щоб ми звідти пішли. Пам’ятаю речівку, коли натовпи спартаківських фанатів заходили в метро без квитків, перестрибуючи через турнікети, то звучало: «В честь победы «спартака» мы пройдём без пятака». Кричали і проходили.

- А таке практикувалось і в Києві також?

Я не пам’ятаю такого.

- До речі, ти бачив різницю в поведінці київських і московських фанатів?

Московські фанати з’явились в Союзі раніше за всіх. І я знаю, що вони з’явились в Києві десь у 80-му році, і той же Утюг та Юра-Петя сідали з ними, спілкувались, дізнавались, що і як. Переписували в блокнотик заряди, намагаючись все це під себе переробити. І перероблювали, бо потім частина кричалок вже до нас перейшла, перероблені. Звідти все прийшло, це треба визнати. Особливість московських фанатів була в тому, що вони поводили себе нахабно, з викликом, і в Москві, і в Києві. Манера поведінки не змінювалась. Через те, що вони знаходились в Києві, вони, як мені здавалось, анітрохи не комплексували. Бо їх завжди приїздило достатньо багато. Вони почували себе масою, і розуміли, що можуть дати здачі. Але бувало по всякому. Бувало, що і їм перепадало конкретно. Було це знамените побоїще в 1987-му році. Багато хто пам’ятає, як в районі вулиці Червоноармійської, Троїцьких лазень величезне побоїще почалось. Це навпроти центрального стадіону. Потім на Саксаганського, потім на залізничному вокзалі. Напевно, це була наймасштабніша битва між фанатами в СРСР. В даному випадку між фанами «Динамо» та «спартака». Більшої за неї, мабуть, не було. Ні до, ні після.

- Яка кількість фенів київського «Динамо» могла виїжджати на матчі в Москву?

Все залежало від того, який матч ми грали. Припустимо, якщо ми грали фінал кубку Союзу з «Торпедо», то, звісно, була величезна маса фанатів – тисячі. Але це разом зі звичайними вболівальниками. Якщо була рядова гра, наприклад, в 1983-му ми їздили на хокей «спартак» – «Сокіл», то нас було всього декілька чоловік. Намагались в палаці кричати удвох з Томагавком: «Было, есть и будет так – «Сокол» лучше чем «спартак!» Там була можливість підійти до наших хокеїстів. Ми розмовляли з ними, брали автографи на програмці. У Олега Ісламова і у нашого кумира – Жені Шастіна. Це був наш улюбленець. І хоча настрій був і у нас, і у них не дуже – команда програла тоді, але що робити… Це гра. Взагалі, залежить ще й від дальності поїздки. Якщо, наприклад, був виїзд в Баку, то наших тільки чотири людини їздило. А в Москву, як правило, їздило багато людей.

- Я знаю, що у тебе був товариш, який жив в Москві, але вболівав за київське «Динамо», і ти багато років листувався  з ним. І він був там, як «свій серед чужих». Чи таких в Москві було багато? Може, вони підходили до вас спілкуватись?

Так. Такі люди були. Він був не один. Багато було таких, які жили в Москві та вболівали за «Динамо» Київ. Навіть серед знаменитих. Наприклад, хокеїст Олександр Мальцев, гравець збірної Союзу, суперзірка. Він за Москву грав, але вболівав за «Динамо» Київ.

А товариш мій – Володя Яценко, прізвисько Кулик, ми з ним познайомились на початку 80-х в Москві. Зійшлись на підґрунті фанатського руху. Він вболівав за Київ і був пристрасним фанатом – вів всю статистику, збирав програмки, ходив на всі ігри. Він приїжджав до мене в Київ, а я до нього в Москву, і ми достатньо багато спілкувались. Його багато хто з наших фанатів знав, і я знаю, що він допомагав багатьом, хто приїжджав в Москву, вписуватись–ночувати та інше. Допомагав, як міг.

Фан Кулик з Москви та перші динамівські графіті
- Як ви проводили час в Москві до і після матчу?

До матчу старались особливо не світитись. Гуляли містом – ВДНГ, Червона площа. Під час матчу намагались зібратись в один сектор. А після матчу – на Київський вокзал. Поїздів було достатньо, і поїхати не складало проблеми. Хтось на «собаках» їхав. Хтось поїздами. Домовлялись іноді з провідницями. Хто не мав грошей, то і в «гробах» - ящиках під нижніми полицями, кому ріст дозволяв, пересиджували. Хтось на верхніх, багажних полицях забивався. По-різному. З вагона в вагон переходили, щоб не платити. Хто як вмів. Бувало таке, що студентки будзагонів працювали влітку провідницями – до них можна було попроситись. Зі студентами простіше було домовитись.

Одного разу був проїздом в Москві, і дізнався, що грає «спартак», але не з «Динамо» Київ, а з «Динамо» Тбілісі. Це був 1988 рік. Думаю, піду подивлюсь. Все-таки одноклубники, цікаво. Взяв квитка на центральну трибуну, в середину. Сиджу, вболіваю за грузинів. Вболівальники московські так на мене поглядали, як на якесь непорозуміння. Пхали в бік – чого ти, мовляв, скачеш тут. І тут на 65-й хвилині забивають грузини гол. Як я підскочив, як загорлав… І все. Решту 25 хвилин чого я тільки не почув про себе. І «йди звідси», і «де ти взявся». Я сиджу, вболіваю. Не тому, що я такий великий фанат грузинів, просто мені чим гірше «спартаку» - тим краще. А тут таке щастя. «Динамо» Тбілісі – коли вони востаннє вигравали у «спартака» в Москві? І тут раптом виграють. І я це все бачу – як «спартак» за такої величезної маси вболівальників принижують. Прекрасно! Але наслухався, звісно. Я був не на кольорах, як звичайний вболівальник, тому пальцем ніхто не зачепив.

- Ти дивився в Москві якісь міжнародні ігри? Збірну СРСР?

Збірну дивився неодноразово, СРСР – Фінляндія, та інші.

- Вдалось в Москві поспілкуватись із зарубіжними вболівальниками? Зробити ченч?

Ні. Там були свої «бомбіли», які теж цим займались. Хоча, коли грав «спартак» з «Арсеналом» лондонським, той же Володя Яценко за моїм проханням, (як він пробрався – не знаю) зібрав на програмці автографи «Арсеналу». Це тоді було фантастикою, і досі це дуже цінна програмка.

- Розкажи про виїзд у Тбілісі.

В 1983-му році, полетіли ми 2-го березня в Тбілісі. «Динамо» Київ приймав в Європейському кубку команду «Гамбург» з ФРН. Справа в тому, що в Києві було холодно. Вирішили, що в Сімферополі поле «нещасливе», і тому поїхали грати до Тбілісі. Там і одноклубники, і приймають добре, і публіка вболіває за Київ.

Поки ми з товаришем (був такий хлопчина Малий) зустрічаємось в аеропорту «Бориспіль» і розуміємо, що всі наші вже полетіли. А нам летіти нема чим. Нема вже рейсу, так само, як і квитків. А летіти треба – завтра гра. Тоді ми беремо квитки до Сухумі, а там спокійно полетимо собі далі – в Тбілісі. Ми прилітаємо в Сухумі. Звісно, після зимового, холодного Києва, Сухумі – просто казка! Несподівано така теплинь. Маса зелені. Вздовж доріг всі сади засаджені мандариновими деревами, яких дуже багато, і в принципі можна підійти, зірвати та з’їсти…

Ми на кольорах, і люди розуміють, що ми чиїсь вболівальники, але не розуміють чому ми в Сухумі? Ходили ми з каси в касу, але виявилось, що нема квитків на Тбілісі. Ми сідаємо і летимо в Кутаісі. Нам пояснили, що так буде краще і ближче, Інтернету тоді не було, і ми не могли дізнатись, чи будуть там рейси. Ніхто нічого толком сказати не міг. Тому полетіли. В літаку до нас підходить чоловік років 40 і каже:

- Хлопці, ви взагалі звідки? Хто ви такі?
Ми говоримо: От ми з Києва. Летимо на футбол. Завтра Київ грає з Гамбургом, в Тбілісі.
- Та я знаю, - він говорить – А чого ви тут? Адже це зовсім інше місце?
Ми пояснили, що от так вийшло – спочатку Сухумі, потім Кутаісі. З Кутаісі перелетимо в Тбілісі. Він говорить:
– Я розумію, але я добре знаю розклад, і ви не зможете полетіти в Тбілісі. Хіба що поїздом поїхати. До потяга ще є час. Зараз до мене додому. Посидимо, поїсте, відпочинете, і потім я вас відвезу на вокзал, поїдете в Тбілісі.

Нам з одного боку стрьомно. А з іншого – що робити? Грошей особливо не лишилось, все в обріз. Прилітаємо в Кутаісі. Не знаю, як зараз, але тоді місто мало славу небезпечного. Прилітаємо. Грузин цей, Важа його звали, бере таксі, і ми їдемо. Він розмовляє з таксистом, ясна річ, грузинською. Ми сидимо позаду. Про що вони говорять – уявлення не маємо. Трохи хвилюємось. Приїхали на місце – такий великий дім. Зайшли, привітались. На великій веранді його сини. Важа їм щось сказав. Вони принесли, поставили перед нами великий стіл. Потім стільці та посуд. І тут невістки та його дружина почали швидко накривати. Він їх підганяв, аби скоріше. Маса була різноманітних напоїв – і чача, і вино. І, що мене вразило, посеред столу була така миска величезна, і вся була заповнена зеленню. Різною. Він нам показував, як їсти, припустимо, шашлик – з якою зеленню. Загалом, що до чого. Здорово.
Фан Малий по дорозі в Тбілісі. 1983
Я тоді оцінив грузинську кухню. Не пам’ятаю всіх назв страв, але все це було смачно, довго, з безліччю тостів. Гучно та з музикою. Потім почали підходити сусіди, приносити своє вино. Говорили, що вони дуже поважають Важу, що у нього дуже хороше вино і чача. Але може ви хочете наше скуштувати. Ми куштували і це вино теж. Коротше кажучи, під кінець застілля ми були повні вражень. Я почав їм вимпели дарувати, програмки. І цей Важа говорить, що я, мовляв, потім синам це все перекладу. Я здивувався, чесно кажучи, вважав, що в Радянському Союзі всі знали російську мову. Виявилось, що вони її абсолютно не знають. І не хочуть особливо її знати. Не знають, і живуть собі в Кутаісі – говорити грузинською їм цілком достатньо.

Потім він викликав таксі, дав нам ще сумку з собою – їжа та випивка. Нас вийшли проводжати всі гості. Серед ночі. Завезли нас на залізничний вокзал, купили квитки, і ми в цьому грузинському поїзді приїхали до Тбілісі. А в Тбілісі, як на зло, - кажуть, що весь тиждень перед матчем була прекрасна погода. І в ніч перед зустріччю пішов дощ зі снігом. І поле стало нічим не краще, ніж в Києві. Як на зло. І холоднеча дика. Гра була… Погано зіграли – 3-0 програли, до того ж три голи забив один і той самий футболіст. Данець Баструп.

- Це була вирішальна зустріч, чи була потім відповідь?

Матч-відповідь виграли 2-1. А толку. Не готові наші були. Німці грають всю зиму, а у нас це початок сезону. Перша гра сезону. Що вони могли награти? Вони були просто не готові. А тут ще й поле таке важке та в’язке. Це треба мати фізику, щоб вибігати. Того року в команді з’явились нові гравці. З’явився Кузнецов, Заваров, Євсєєв. Перехід Заварова – це тоді було сенсацією. Ніхто не думав, що Лобановський візьме його. Заваров  тоді мав не дуже хорошу репутацію. Він грав тоді за «СКА» Ростов, і тут його беруть в «Динамо». Але у нього була видна перспектива. Просто півзахисник «від Бога». Недарма він потім опинився в «Ювентусі», в Італії. Лобановський ризикнув – взяв до себе і направив на правильний шлях.

Скінчився матч, і треба було летіти додому. Грузини приймали просто неперевершено. На стадіоні. На вулиці, наприклад, до фанатів підійшов міліціонер, витяг 10 рублів і сказав: «На тобі гроші, іди випий за «Динамо». Ми взяли вина в гастрономі, зайшли під арку, буквально біля гастроному, і тут відкриваються бокові двері, звідти виходить чоловік. Каже:

- Що ви тут робите?
- Та от вино п’ємо.
- А чого ви так п’єте? Нема де вам присісти? Хто ви такі взагалі?
- Та ми от фанати Києва. Приїхали.
- Ай молодці! На футбол приїхали. Давайте заходьте.

Виявилось, що це директор того гастроному. Завів в кабінет. Швиденько накрили стіл, і ми прекрасно посиділи. Потім вже коньяк лився… І так скрізь! Дуже доброзичливо. Від Грузії я досі під враженням знаходжусь, скільки б і де не їздив…

Через це, коли люди упереджено говорять про кавказців, то вони трохи плутають національності. Грузія – це було щось феноменальне! Нам звідти їхати не хотілось. І, до речі, фанати «Зеніту», з якими я спілкувався, це підтверджують. Вони їхати звідти не хотіли - зависали тижнями. Так вони приймали жителів міста Ленінград. А от до жителів Москви, наскільки я знаю, грузини трохи по-іншому ставились. Але жителі міста Москва самі винні в такому прийомі.

- Як вам вболівалось на тому матчі? Не шикали на вас там?

Навпаки. Вони – за «Динамо», і ми за «Динамо». Одноклубники.

- Чи відрізнялись грузини від жителів інших радянських республік? І порядки в Грузії від порядків в інших республіках?

Була одна особливість, яка впадала у вічі. Наприклад, купуємо програмки на футбол, а брали багато – для друзів в Києві, обмінюватись… Сидить бабуся, продає програмки, одна коштує, припустимо, 27 коп. Вона бере 40. А ззаду на програмці написано ціну. Ми говоримо:

- Бабусю, вибачте, тут 27 копійок. А вона говорить:
- Слюшай, дарагой… Тобі 13 копійок, йому 13 копійок. Що вони для вас? А бабусі на пенсію.

Тобто це було нормальне явище для них. Те ж саме в магазині. Якщо, припустимо, треба давати 30 копійок, а давав однією монетою 50, то ще якісь перші рази я очікував на решту. Потім зрозумів, що ніякої решти не буде. Решту в Грузії не давали. Якщо ти очікував на решту – отже, ти приїжджий. Але з іншого боку, якщо ти винен 1 рубль, а дав 90 копійок, то до тебе претензій також ніяких не було. Я не знаю, чи лишилось це зараз, але тоді це було так. Видно було тоді, що це просто спосіб життя, так вони живуть.

Фанати Томагавк, Утюг, Компот і... Доктор. 1982
Пам’ятаю, що дуже скромні були дівчата-грузинки. Ми були молоді хлопці. Нам було цікаво поспілкуватись. Але ні. Познайомитись десь на вулиці, як у нас, припустимо, це було нереально. Нам одразу всі грузини говорили, що, мовляв, хлопці, це малоймовірно, що ви зможете тут з кимось познайомитись – в Грузії, з грузинською дівчиною, на вулиці. Саме на вулиці. Десь в сім’ї – нема питань, але на вулиці – ні.

Зі всім своїм південним темпераментом, грузини ставились до нас з повагою і ненав’язливо. По-перше, вони розуміли, що ми вболіваємо за «Динамо», а по-друге - ми з Києва. Це велика різниця. Це не Москва і не Росія. По-третє, багато хто з них знав, що Леся Українка померла в Грузії, і навіть знали її вираз: «Якщо б я не була українкою, я хотіла би бути грузинкою.» Тобто з нічого таке не могло виникнути. Це на рівні підсвідомості, що нас тягне одне до одного. Але я знаю, що як і тоді, так і зараз, не будуть так ставитись до грузина в Україні, як ставились до українців в Грузії, на жаль. Я маю на увазі масово. «От ходімо зі мною, я тебе хочу пригостити, бо ти любиш футбол. У тебе шарф, шапка та значки. Ти от приїхав – ай молодець! Ходімо, я хочу тебе пригостити». Це ж було постійно.

Потім же ж потрібно додому їхати? Як же їхати? Частина фанатів полетіла – очевидно, вони мали квитки в обидва кінці. А я і один мій товариш на прізвисько Адмірал думали, як повернутись в Україну. В аеропорту наші вже полетіли, і команда полетіла… І тут оголошують в касі, що є квитки до Запоріжжя. Що робити? Треба летіти в Україну, а там вже якось доберемось. Прилетіли в Запоріжжя, їдемо з аеропорту в місто. В автобусі підходить чоловік і питає:

- Хлопці, чи не були ви вчора на футболі в Тбілісі?
- Були.
- Я вас по телевізору бачив.

Приїхали в центр міста, здається, вул. Леніна центральна, вийшли з автобусу, вдихнули повітря і зрозуміли, що щось горить… Причому дуже сильно. Стоїть сморід якийсь. Дихати просто неможливо. Іде якийсь чоловік. Я його питаю:

- Товаришу, тут щось горить, мабуть?
- Ні, це просто повітря із Запоріжсталі.

- У вас в той час, звісно ж, були виїзди і до східної України. В славне місто Донецьк, де сьогодні виблискує команда «Шахтар». Як цей клуб грав раніше, у 80-ті роки?

В Донецьк виїжджали постійно. Як правило, ігри були якісь невиразні. То нічия 0-0, то 1-1. Наскільки я розумію, можливо, це вирішувалось десь згори, де всі рахунки завчасно оговорювались. Поїдеш в Донецьк, хочеш команду підтримати, але дивитись і підтримувати особливо і не хотілось. «Шахтар» - це була більш кубкова команда, але і тут вони поступались «Динамо». Сам Донецьк ніякого особливого враження в той час не лишав. Пам’ятаю, як сіли в тролейбус, щоб їхати на стадіон. І тут бачу в тролейбусі один, другий, третій пасажири - чоловіки з підведеними очима. Я здивувався, а коли розмовляли з місцевими хлопцями, то виявилось, що це шахтарі, у яких так в’їдається вугільний пил, що його складно відмити.

Пригадую величезну, чомусь, кількість міліції. Стадіон «Шахтар» був заповнений вболівальниками, але було дуже багато міліції. Навіть, як для Києва, це було б дивно. Хоча нас ніхто не чіпав. Ми собі вболівали. Ні про яких місцевих фанатів тоді і розмови не було. За традицією хотілось розпити пляшку вина, але в районі стадіону просто нема де було сховатись, знову ж таки через міліцію. Ми зайшли в під’їзд якогось дому, потихеньку. В Києві це було набагато простіше. Ти міг зайти на подвір’я будь-якої багатоповерхівки, що були навколо стадіону, на Червоноармійській. І там на подвір’ї точно такі самі компанії прекрасно розпивали перед початком матчу.

Фани Томагавк і Очки на виїзді в Мінську. 1982
- Яке враження на тебе справив донецький стадіон?

Ніякого. Звичайний, середній. Такий самий невиразний був і в Одесі, наприклад, і в інших містах. Хіба що публіка різна. В Дніпропетровську вже з’явились перші фанати, і я пам’ятаю, що коли ми виїжджали до Харкова, то з Дніпра разом з нами була група фанатів футболу. Їздили з нами вболівати за Київ проти Харкова, переймали досвід.

- Яке положення було тоді у «Шахтаря» в турнірній таблиці чемпіонату СРСР?

В 81-му році – 7 місце. В 82-му – 14 місце. 83-й рік – 9 місце. 1984 рік – 13 місце в чемпіонаті. Отак от. Хоча там грали пристойні футболісти: і Дегтярьов, і захисники Варнавський та П’яних. І Роговський – прекрасний футболіст, півзахисник. У нападі грав у них Грачов та Віталій Старухін, який грав у збірній. Футболісти там були, просто не було…

- Ахметова?

Можливо… Пам’ятаю, якось добирались з Донецька. Квитків – нема. Провідниці нас не беруть. Так дійшли ми з товаришем аж до тепловозу. У нас була пляшка горілки. Підійшли до машиніста і попросились до Києва. А він нам відповів, що може взяти лише до Дніпропетровська, бо там заміна тепловозу. Ми погодились, і в тепловозі, в задній його частині доїхали до Дніпропетровська. Звісно, жорсткі сидіння, дико трясло і спати було неможливо, але доїхали.

- Про «політику» чемпіонату того часу. Що ви думали і бачили?

Я думаю, що домовлялись між собою, мовляв, навіщо нам, українським командам битись між собою? Нам треба битись проти Москви. Товариш Щербицький був живий-здоровий, і ніхто не хотів мати діла з ним. Собі дорожче. Краще поступитись.

- Щербицький був вболівальником футболу?

А хто ж був «татом» «Динамо» Київ? Ти що?! Він – перший вболівальник! Саме під його керівництвом вони так піднялись. А чи прогинались перед ним всі? Всі українські команди прогинались та віддавали очки.

- До речі, а Брежнєв же з Дніпропетровська. Чи мало це якийсь вплив на український футбол?

Ніякого. Л.І.Брежнєв був більше вболівальником хокею. Він любив хокей і ходив на нього в Москві. У нього була своя ложа. Кажуть, що коли він був ще в нормальному стані, то часто з’являвся на хокеї. А В.В.Щербицький був фанатом українського футболу. На Республіканському стадіоні у нього була своя ложа. Всі знали, що він керує футболом. У нього була своя людина із Спорткомітету УРСР, М.М.Бака, який особисто йому доповідав ледь не щодня, що відбувається в команді. Хто напився, хто одружився – там суворо все було. Я якось навіть спілкувався з ним.

Донецький стадіон та купа ментів. 1984
- Чи пам’ятаєш ти якісь організовані кампанії проти фанатів? В пресі, наприклад, або по лінії комсомолу?

Саме комсомол і починав все це. В центральних газетах, в «Комсомольській правді» давали статті, я їх збирав, до речі. І потім – нижче, нижче…

- Ми цю тему потім окремо обговоримо. Ми говорили про «мужиків-кузьмичів», про міліцію, спортсменів. Але ми не говорили про взаємовідносини влади та фанатів.

Влада почала займатись цим рухом вже трохи пізніше – наприкінці 80-х років. Почали створювати клуби вболівальників. З членськими квитками та газетою «Атака». Намагались  надати цьому всьому якусь організовану форму. А на початку просто тупо тиснули. На комсомольських зібраннях опрацьовували людей. Виганяли з комсомолу, догани ліпили, з навчальних закладів виключали і т.д. Комусь, як Юрі-Петі, статтю за дармоїдство пришили. А потім вирішили, що для того, щоб знешкодити – треба очолити. Тому в секретарі Подільського райкому комсомолу потрапив Вітя Заглада. Тобто таких людей вони намагались прилаштовувати. І я в комсомол теж потрапив. Але це все не прижилось.

- Давай трохи поговоримо про персоналії. Фанатів, що складали собою «ядро» руху, тих, хто стояв у його витоків. Що ти можеш про них згадати?

Як я вже казав, керував всім, на той момент, Вітя Заглада, на прізвисько Утюг. Через нього йшов весь рух фанатів – виїзди, збори, поїздки, в Києві на секторі, спілкування з командою та адміністрацією клубу – все через нього. Обов’язково треба згадати і інших: Юра-Петя, Вова Орден, Парамон, Компот (саме Компот дав мені прізвисько Очки. Я тоді окуляри носив, а він говорить пацанам: У «зенітників» є фан Очки, і у нас буде). Мітя Лисий, Мотя, Доктор, Адмірал, Колобок, Дракон, Томагавк, Прохазка – це все старі фанати, що збирались в той час на ігри. Вітя всім цим об’єднанням намагався керувати. Якщо хтось потрапляв в якусь халепу, то він займався цим і часто виручав товаришів. Навчався він в той час у педагогічному інституті, в Києві. На вчителя математики. Потім працював вчителем, а ще пізніше працював в райкомі комсомолу – секретарем Подільського райкому комсомолу. На той час комсомол намагався фанатську двіжуху організувати та підім’яти під себе, і їм потрібні були такі люди, як Утюг. Далі, наскільки я знаю, Вітя займався тренерською роботою. Тренував жіночі команди. В 90-му році ми зіткнулись з ним, коли я організовував товариську гру «Динамо» Київ дівчата проти команди «Вікторія» - це дівчата, яких він тренував.

- Ти ж і досі дівчат тренуєш?

Так, так, я й досі працюю тренером жіночих футбольних команд... Так от, на тій грі ми з ним теж зустрічались. Було цікаво знов зустрітись з Парамоном, Юрою Хитриченко та іншими фанатами. З Юрою це взагалі окрема історія. Юра Хитриченко на прізвисько Хитрий пішов до армії, навесні 1984-го року. За півроку і я пішов служити. В грудні потрапляю до військової частини. В Московський воєнний округ, Нарофомінський район, селище Селятино. В будівельну військову частину. Потрапляю до роти. Я вже мав на той час певний досвід, після інституту, і в гуртожитках жив. Трохи знав, як себе поводити. Але все одно обстановка була незвичною та новою. Армія, одним словом. Потрапляю я в роту. Проходить декілька днів, дивлюсь – іде людина, дуже мені знайома. Десь я бачив обличчя… Потім я розумію, що це – Хитрий. Ясно, що не хочеться помилитись, бо він старший на пів року по службі, і такі помилки можуть не зрозуміти. Різні варіанти бувають в армії. Але все ж таки я бачу, що це він. І він на мене поглядає.
Фан Очки зі своїми підопічними
Ясна річ, що ми ніколи не бачили один одного у воєнній формі. Знаходжу момент, підходжу і питаю: «Юрик, це ти?» А він у відповідь: «Олег, це ти?» Ось така зустріч відбулась. В підмосковному лісі. Величезний Союз, і ми потрапили до однієї роти. От служили разом в армії, з Хитрим, два товариші. Пам’ятаю, це було таке щастя, коли весною 1985-го року ми почули по радіо, що наш улюблений та обожнюваний «Сокіл» став, вперше в історії, третім в чемпіонаті Радянського Союзу! Це було свято. Я не пам’ятаю, щоб ми це гучно святкували, але на душі це було таке щастя… І от Юра мені про це перший повідомив. Потім після армії зустрічались в Києві, було дуже цікаво побачитись вже в Києві на цивілці.

В інституті у себе теж я з хлопцями спілкувався, хто захотів спілкуватись на підґрунті футболу, їздити на матчі. Був такий Олег Григорець, жив зі мною в кімнаті гуртожитку. Він вболівав за «Динамо» і хотів катати. Я інститут закінчив, пішов до армії, а він це продовжив, катав. Отримав прізвисько Професор. Їздив у різні екзотичні міста – Кишинів, Шепетівку. Туди, до речі, їздили вп’ятьох. На гру ветеранів київського «Динамо». Він, Вова Орден і ще декілька хлопців.

Після армії я повернувся додому, на Одещину, і вже катав за "Динамо" звідти... і на виїзди, і на домашні матчі до Києва. Але це вже було не так активно, як в студентські роки. Катав, в першу чергу, аби побачитись з друзями, але їх ходило на трибуну все менше і менше, і на початку 90-х було вже не до футболу. А середині 00-х почав знову навідуватись на знакові матчі до Києва, просто приходив на трибуну і відривався, хоч нікого із знайомих на секторі вже практично не лишилось. Ну і одеські матчі теж не пропускав...

- Для інтерв’ю ти надіслав багато фотографій. Це все ти сам знімав?

Фанатські фотографії. Я намагався фотографувати. У мене був фотоапарат, старенька «Смена 8-м», і я намагався знімати. Але бувало таке, що береш на виїзд фотоапарат, припустимо, в Москву, кинув до сумки та забув про нього. Настільки багато подій, все бігом-бігом, що не встигав навіть цей фотоапарат дістати та сфотографувати. В Мінську це вийшло, в Харкові. Але часто просто забував. Були ще хлопці, які знімали, але, наскільки я пам’ятаю, фотографій таких не дуже багато. Я думаю, що найбільша колекція фотографій в Утюга. Я бачив його альбом – там багато всього. По молодості я не надавав цьому великого значення. Думав, що ще буде, і буде не один раз. Що все це ми ще побачимо, потім можна буде сфотографувати… В пам’яті це якби лишилось, але якщо були б фотографії, запам’яталось би ще набагато більше. Як починався фанатський рух в Києві. Зараз передивляюсь деякі сайти, читаю фанатські спомини та статті людей, яких тоді і поруч не було. І хтось пише, що фанатизм в Києві почався в кінці 70-х, а хтось пише, що в 90-х, і т.д. Хтось пише, що це все почалось зі знаменитої бійки із спартаківцями в 1987-му році… Це все повна нісенітниця. Почалось все в 79–80-му році, а якщо бути точним - 23 березня 1980-го року. Саме цю дату варто вважати початком біло-синього фанатизму, адже в цей день відбувся перший виїзд за "Сокіл" до Москви. На початку 80-х Утюг кожного року влаштовував святкування дня фаната в цей день, і, я думаю, не важко здогадатись, як ці святкування відбувались).
Фан Професор. Друге фото - на стадіоні київського СКА