Ця історія сталась на крайньому виїзді в Одесу. Вже немолодий чоловік з довгою біло-синьою в’язаною розою намагався пройти на наш сектор, але менти його не пускали. Чоловік казав, що він - з Одеси, хто ж одесита пустить на сектор киян?. На допомогу прийшов В-т, який пояснив ментам, що не важливо з якого міста людина. Якщо вона вболіває за Динамо - їй місце на гостьовому секторі. "Роки йдуть, а менти не міняються!" - загадково сказав чоловік - "А колись я бачив як все це починалось. Маю мрію колись написати свої спогади для майбутніх поколінь!". В перерві В-т привів мене до цього мужчини, так ми і познайомились. Звуть його Олег, живе в одеській області, працює тренером жіночої футбольної команди. Але серед старшого покоління він відомий як фан Очки. І він бачив на власні очі, як зароджувався фанатський рух київського Динамо. Ще тоді, на секторі, Олег почав показувати мені фотографії сектору початку 80-х, а вже на наступний день у мене на е-мейлі лежали скани всіх цих фотографій і величезне інтерв’ю, зроблене журналістом Олександром Шхалаховим, але так жодного разу і не опубліковане. Прочитав я його на одному подиху... Доповнивши власними питаннями, на які фан Очки одразу ж дав відповіді, я отримав матеріал, який зараз і буде представлений Вашій увазі. Більшість фотографій зроблені самим Олегом, і раніше також ніде не публікувались...
Пройшло вже більше 30-ти років, але ти ж пам’ятаєш, як все починалось?

Фанатів я вперше побачив у Києві, в 1980 році на Центральному стадіоні.  В секторі №11 збирались фанати київського Динамо, на всі ігри… і керував цим всім Вітя Заглада, з яким я пізніше познайомився особисто та багато років товаришую. На прізвисько «Утюг». В принципі, якщо згадати, то багато хто, більшість людей, що мали відношення до фанатського руху в Києві, та і не тільки в Києві, а і в інших містах, мали свої прізвиська. Ці прізвиська були різноманітні – інколи смішні, інколи безглузді бували, але це все приліплювалось. Бувало, що людина мала декілька прізвиськ, і, власне, часто люди не знали як звати когось, як прізвище, ім’я. Я, наприклад, довго не знав прізвища Утюга, потім дізнався. Часто люди не знали, як когось звати, як його прізвище, але прізвиська знали всі. Якщо збирались на виїзд кудись в інше місце, або ще на якусь іншу акцію… то все це на рівні прізвиськ – зідзвонювалось, передзвонювалось, передавалось. Ясно, що мобільного зв’язку не було, але по домашнім телефонам, через когось це все збиралось. Я вперше почув прізвища своїх товаришів-фанатів коли мене менти висмикнули на грі з сектора в 1981-му році. У міліції почалося: «Як познайомився з таким-то, звідки знаєш такого-то?». Так з подивом дізнався багато імен та прізвищ.

А коли ти побачив футбол не по телевізору, а на справжньому стадіоні? Це було в Києві, коли ти побачив фанатів, чи це було в Одесі? Чи пам’ятаєш ти цей момент?

В Києві. «Динамо Київ» - «Динамо Мінськ». 80-й рік. Якраз я приїхав складати вступний іспит. Я в той час вже був «втягнутий», до того моменту я вже дуже детально за цим всім слідкував. Я збирав матеріали, статті, вирізки, дивився матчі по телевізору. Це вже було цілеспрямовано, я знав склади команд, я вже знав достатньо багато про футбол. Великий поштовх, звичайно, був під час Чемпіонату світу 1978-го року в Аргентині. Тоді, якось сплеск такий, я підріс вже, був 8-й клас. Я уривками пам’ятаю те, що показували в 75-76-х роках, коли у Києва був «золотий склад», коли вони взяли Кубок УЄФА, Суперкубок. Матч з Баварією… Всі про це говорили. Треба було бути в курсі всього цього. Треба було знати це все, щоб підтримувати розмову навіть в школі. Не тільки про якісь дитячі серіали – «Чотири танкісти та собака», це саме собою, а футбол – як вчора зіграли – саме собою… Я пам’ятаю, як складав в 78-му році іспит за 8-й клас, географію, і вчитель мене запитав ­– Як вчора зіграла Аргентина з моїм улюбленцем Роберто Беттего? Я відповів та отримав 5! І це я прекрасно пам’ятаю. Я і так прекрасно знав географію, але просто це було жартівливе питання «на засипку», і я відповів. Купляв обов’язково видання «Футбол-хокей» та «Радянський спорт», «Спортивну газету».

А чому ти саме за киян вболівав? Це був найкращий клуб в Україні чи в СРСР?

За Динамо вболіваю з дитинства. Скільки себе пам’ятаю. Справа в тім, що їх навіть якось і показували більше. Їх частіше можна було бачити. Про них частіше писали та вони були знаменитіші та відоміші всіх в Союзі в середині 70-х. Коли я поїхав до Києва і ще не вступив до інституту, то я вже побачив фанів, це було неймовірне враження. Фанатизм, і як у них це все красиво виходить.

І як ти прийшов до фанатів? Просто пішов в цей знаменитий 8-й сектор?

8-й це був верхній ярус, і 11-й – нижній. Я розумів, що хтось цим керує. Я постояв, поспостерігав перед грою, після гри… Побачив, що всім цим керує Вітя Утюг, і зрозумів, що треба з ним спілкуватись і треба підійти поговорити. Я побачив, що він того ж віку, що і я. Скоріш за все студент (як виявилось, студент педагогічного ВНЗ). І потім, до речі, була цікава історія, коли він був на практиці, чи то на роботі в київській школі, викладав там математику, до нього підходили учні самих різних класів, в тому числі і молодших, та казали «Здоров, Утюг!» Це, звісно, для вчителя приємно, але статус вже був трохи інший.

Як він до тебе поставився, коли ти до нього підійшов?

Він дуже хороша, доброзичлива людина. Добродушна. За це, власне, його всі поважали та любили. Хоча десь в бійках він ніколи не відступав. Був достатньо сміливим, така відчайдушна була людина.

Був якийсь фільтр? Туди що, кожен міг потрапити? До фанатів? Чи потрібно було пройти якусь перевірку?

Тебе визнавали, якщо ти їздив на виїзди. Тобто статус був такий: Чим більше виїздів - тим серйозніше до тебе ставляться. Є такі «золоті сезони» чи «золоті виїзди», по-різному це називалось. Це коли людина пробивала всі виїзди за рік. Тобто вдома міг приходити будь-хто. Купив квиток – і прийшов. Хоча часто бувало таке, що стадіон хоч і вміщував сто тисяч, але квитків не було. Припустимо, на таку гру, як Динамо Київ – спартак білетів просто не було, фізично. І в касах не знаю куди вони дівались… Звісно вони були, але от куди вони дівались?
Графіті Динамо біля Республіканського стадіону. 1981 рік.
Ну а у вас звідки вони були? Були «свої люди» в касах?

Були свої люди в касах, і просили, і через своїх друзів, і стояли в черзі… Але в певний сектор діставали вже через Вітю, через наших лідерів. Шурік – Спекуль – активно цим займався. По-моєму, через клуб вони діставали, я не знаю яким чином. Можливо, через адміністрацію клуба. Багато хто пробирався на стадіон, перелазячи через паркан зі сторони Верхнього поля.

А чому саме 8 та 11 сектори за вами закріпились?

Це в Києві стара історія. Це за «бессарабськими воротами». Тобто це ворота, які були найближчі до Бессарабського ринку. На той момент вважалось, що ці ворота «фартові», що в них більше голів залітає. Мається на увазі – чужі. Якщо грала чужа команда, то туди мав зайти (в «бессарабські ворота») гол. Я пам’ятаю, як туди забив, в ці ворота, Буряк два м’ячі – Дасаєву. Один з них проміж ніг закатив. А це найпринциповіша гра була, прямо битва, Динамо Київ – спартак москва. І як ти після цього не скажеш, що ворота «фартові»? Навіть за одне за це?

Тобто ти йшов в касу та просив квиток у 8-й сектор? І касир давав квиток в 8-й сектор?

Ні. Там 40 секторів було і квитка в 8-й сектор взагалі могло не бути в касі. Тому ти йшов до фанатів і там це все розподілялось. Були так звані «шкільні квитки». Вони коштували 10 копійок і їх поширювали через школи, щоб школярі ходили на стадіон. Часто ці квитки були в сектори, які потрібні. Ти міг купити квиток в 12-й чи 9-й сектор і потім перейти. Але тут менти могли поставити кордони між секторами. Тоді інший варіант. Ті, у кого були квитки в 11-й сектор, вже на секторі збирали у своїх квитки і хтось один виносив і не привертаючи увагу ментів роздавав всім, кому потрібно. Таким же чином потрапляли в сектор ті, хто зайшов на стадіон взагалі без квитка. Наприклад, пробрався з боку «верхнього поля».

Міліція ніяк цьому не перешкоджала? І взагалі, як міліція до вас ставилась? Вона як зараз була присутня на стадіоні? Тоді ж не було стюардів.

Тоді була міліція і були дружинники. Міліція не звірствувала. Вони просто сиділи собі спокійно. Максимум, що міг бути якийсь спалах: хтось з кимось щось не поділив. Коли починалась бійка, тоді втручалась міліція. Чи хтось був, припустимо, в нетверезому стані. Це теж. Публіка-то була за віком в основному студентська. Школярі та студенти. Могли щось крикнути. Припустимо, нецензурно. Тоді починала міліція активно втручатись. В Сімферополі, я пам’ятаю, крикнули нецензурну «речуху»: «Що на полі за суддя, він не бачить… ніх**». Тоді, я пам’ятаю, з нами міліція активно попрацювала. А так, міліція особливо не лютувала. На самому початку зародження фан-руху. Це вже потім пішло-поїхало. То в «кольорах» заходити не можна, то прапори не можна, то кричати не можна, потім дійшло до того що плескати стало не можна! Адже фаєри тоді не підпалювали. Тоді не було ще всієї цієї піротехніки. Я не пам'ятаю, щоб палили. Ось газети - палили! В обов'язковому порядку - на останній грі сезону.

А взагалі прийнято було, вже в ті роки, перед входом на стадіон обшукувати?

Справа в тому, що ти міг перед входом вже зняти розу, покласти її в пакет, і тоді на тебе не звертали особливої уваги, але лідерів, таких як Утюг чи Юра-Петя, їх звичайно знали і за ними пильно стежили. Вони свої шарфи не знімали – це не мало сенсу.

Тобто забороняли символіку носити?

Ні. Просто якщо ти входив без символіки, то тебе не обшукували.

А обшук робили на предмет чого? Спиртного?

Я думаю, що спиртного. Але це на вході. Потім, на секторі, могли більш предметно подивитись, що ти там несеш в кульку. Але без надмірності.

Чи існували якісь «чорні списки», за якими не пускали когось?

Я думаю, що міліція чудово знала, хто цим всім керує, і всіх лідерів знала наперелік, і, фактично, дуже часто і на наших іграх, і на виїзних саме лідерів хапали. Чи під час гри, чи після гри вихоплювали з натовпу та забирали. І там роботу з ними проводили. Я пам’ятаю прекрасно, як ми збирались біля службового входу на Республіканський стадіон. Там стояв величезний натовп і всі кричали: «Випустіть Утюга!» «Утюга, Утюга!», - скандували, щоб віддали. Його випускали і все – ми йшли додому.

Маса прапорців – з пелюшок чи простирадел зроблена. Вони були недорогі, їх можна було купити. Раз, раз – розмалював.
Вхід на 9-й та 11-й сектори Республіканського стадіону
Хто в’язав тобі шарф?

Дружина. Ниток не було ніде. Знаєш, скільки він проїздив? Ніде не було ниток і ми купили чеки. Тоді були магазини «Каштан», «Берізка». І от на чеки ми купили нитки. Потім вона зв’язала це все. І у мене з’явився шарф. До цього у мене не було. А ось цю футболку подарували мені особисто, пацани передали мені від Веремєєва. Це справжня футболка. Є фотографія команди, де вони в цих футболках. Була ще кепка та краватка синьо-біла, але я її подарував Вові Яценко в свій час.

Я хотів ще запитати, приймали фактично з вулиці будь-якого хлопця, що приходив і хотів тусуватись. Тоді це, до речі, називалось «тусняк» чи «тусуватись»?

Ні, ні. Не було такої назви.

А як ви це називали?

Ми називались «фени». Не «фани» саме, а «фени». На англійський такий зразок. Різні були терміни. Одного разу один з міліцейських чинів видав таку фразу: «Оці малі фанатюки», щось він там обговорював зі своїми. І ці «фанатюки» теж приліпилось. Питали нас: «Хто ви?» - «Ми – фанатюки». Але те, що ми не називались «фірмою» - це однозначно.

Що я ще хотів запитати… Вас на іграх збиралось багато?

На домашніх іграх збиралось багато, але було ядро, яке їздило на виїзди. Ті люди саме і мали більший авторитет. Чим більше виїздів ти зробив, тим більший авторитет ти маєш. Це однозначно!

У вас якось розподілялись ролі всередині цієї групи? Хтось відповідав за символіку, чи кожен сам собі «ліпив» все, що міг?

Кожен сам собі «ліпив», але були люди, які могли домовитись з кимось, у когось бабуся, тітка чи знайомі в’язали. Він міг замовити шапочки і, саме собою, це продавалось своїм же, і з цього така людина мала гроші. Це все розліталось, мов гарячі пиріжки, бігом! Шарфи - те ж саме. Також хтось десь в’язав і все це потім перепродавалось.

Прапори теж кожен діставав і робив де міг. Прапори спільноти «Динамо», з орденом леніна, які купити було неможливо, в основному були крадені – знімали з флагштоків потихеньку. Часто користувались синьо-білими шарфами, що були зняті з фанатів інших команд. Динамівських. Припустимо, «Динамо Мінськ» чи «Динамо Москва». Ці шарфи дуже сильно цінувались – здобуті в «бою». Тобто товариство твоє, але він ще й здобутий в «бою». Так як товариство «Динамо» була структурою МВС СРСР, то в кожній республіці були свої динамівські клуби, а колір символіки був однаковий.

Іще про символіку, раз вже ми заговорили про це. Сам клуб випускав якусь атрибутику в той час: значки, вимпели?

Значки випускались. В кіосках «Союздруку» їх можна було купити. До будь-якої перемоги в першості Союзу – у вигляді медалей чи кубку, то до цієї події випускались значки. Тоді була маса людей, які це все збирали і все це можна було у них вимінювати. У мене теж є маса значків того періоду.

В середовищі фанатів ці значки користувались популярністю?

Величезною популярністю користувались. Адже ти не міг носити шарф постійно в інституті чи ПТУ, або влітку, хоча літом також виїжджали з шарфами. До речі, називали ми це не «шарф», а «роза», «розик», «розочка» - по-різному. Тоді просто значок носили, динамівський ромбик чи ще якийсь динамівський значок, за яким видно було до якого клубу ти належиш. Так як в Києві в той час інших футбольних команд не було, то в Києві боятись нам не було чого, крім представників інших молодіжних субкультур, які навіть якщо і нападали на фанатів, то потім, звісно, це їм боляче обходилось, мається на увазі «отвєтка»…

Місцем зустрічі «фенів» була «труба» - підземний перехід під теперішнім Майданом Незалежності. Там постійно тусувались люди, біля кав’ярні можна було зустріти когось зі своїх. Щось передати, пересказати, попередити про виїзд. Коли їдемо, звідки, як виїжджаємо, де квитки і т.д.
Фан Очки зі своєї в’язаною розою перед виїздом в Мінськ. 20 жовтня 1982
Виходить, що ви ворогували з іншими молодіжними групами? Вони вас не любили за те, що ви фанати Динамо, а ви їх за те, що вони вас не люблять? Чи як?

Ні, ну як можна любити, припустимо, фашистів чи панків? Пацифісти – це теж був доволі дивний рух, але з ними також була ворожнеча. Наприклад, в Москві, де була маса команд – «Торпедо», «Локомотив», «Динамо», «Спартак», «ЦСКА» - їм було кого боятись в своєму рідному місті. Вони якщо між собою стикались, то там була бійка. В Києві боятись було нема чого. Ти міг ходити в своїй атрибутиці скільки завгодно. А інші, не футбольні угрупування не мали такої сили, то малоймовірно, що хтось міг зачепити тебе за носіння атрибутики клубу.

Чекай, а що ти маєш на увазі під словом “фашисти”? Я був впевнений, що наци-панк двіжуха з'явилась в Києві на початку 90-х, і фанати Динамо завжди були її складовою. Ми ж говоримо про початок 80-х…

Я не можу точно сказати, коли саме хохли стали ультра-правими, десь наприкінці 80-х мабуть, але я тоді на секторі вже рідко бував. Можемо цей момент з інтерв’ю вирізати, якщо він протирічить “лінії партії WBC“, але я чітко пам’ятаю сутички з фашистами в Києві на 20 квітня. Вони планували провести імпровізований марш вулицями міста, в німецькій формі. Тоді їх і “накрили” фанати Динамо. Я і гадки не маю де вони роздобули німецьку форму, але схоже вона була справжня…

Який це був рік? І скільки тих фашистів в Києві було на той час?

Чи то 1981-й, чи то 1982-й. І їх було не 2-3, більше десятка, але точно до 50 чоловік. Знаєш, тоді за жовто-блакитний прапор можна було отримати 15 діб, а може і щось серйозніше. Поява ж такої от субкультури в Радянському Союзі була взагалі чимось немислимим. Я не уявляю, що було б з цими людьми, якби вони попались в руки органам. Та і машина пропаганди при Союзі працювала так, що було немислимим як можна підтримувати фашизм. Думаю саме тому поява цих хлопців і стала можливою – міліція банально не очікувала, що поява такої субкультури може бути в Києві. Панки ж були окремою субкультурою, і з ними теж була війна.

А з ким в Києві ще ворогували?

Та більше ні з ким. В Києві тоді була команда 2-ї та 1-ї ліги «СКА» Київ і ми просто по дружбі часто ходили подивитись на їхні ігри. Справа в тому, що на стадіоні СКА була дуже домашня атмосфера. Грав наш улюбленець Вітя Насташевський, вихованець саме київського Динамо. По прізвиську «Настя». Його всі дуже любили-обожнювали та ходили на нього подивитись. І всі обурювались, чого ж він за Динамо Київ так і не зіграв толком. Ходили на «Настю» дивитись. Міліції не було там ніколи на стадіоні. Там можна було спокійно розкласти собі рибку на трибунці, пиво, хто вживав, і сидіти собі дивитись футбол. Ходили туди просто відпочити. І, звісно ж, ходили в обов’язковому порядку  на київський «Сокіл». Вони грали в чемпіонаті Союзу. Власне кажучи, з «Сокола» і почався київський фанатизм.

Ходили ті ж самі вболівальники, що й на футбол?

Фактично, ті ж самі. Та ж сама «банда», тільки «кричалки» були інші. Тоді це називалось «кричалка». Тепер це називається «заряд». Тепер слово «кричалка» навіть не вживається. Всі говорять «заряд». Тоді я цього слова не пам’ятаю, чесно кажучи…

А що змушувало вас ходити і на футбол, і на хокей?

Справа в тому, що в міжсезоння, коли не було футболу, нам хотілось свій адреналін виплеснути. Частина людей ходила на блискучий тоді «Будівельник» - баскетбольну команду. Ходили на своїх динамівських кольорах їх підтримувати.

А які були відносини між фанатами та керівництвом клубу? Клуб знав, що ви є, бачив вас. Він від вас відгороджувався, соромився вас, отримував за вас «по шапці»? Може представники клубу намагались якось з вами взаємодіяти, вас кудись долучати? Чи запрошували вас на матчі, давали якісь преференції? Було тоді таке?

Справа в тому, що офіційно там – сіли, давайте говорити, я такого не пригадаю. Те, що йшло спілкування через Вітю Загладу, через «Утюга» я знаю, що він спілкувався і з футболістами, і з адміністрацією команди. Часто бувало, що нас виручали адміністратори. В 1982 році, коли Київ грав в Сімферополі матч з Астон-Віллою. Це було 3 березня 1982 року. Ми грали з цим клубом першу гру в чвертьфіналі Кубку Європейських Чемпіонів. Грали в Сімферополі, бо в Києві була ще дуже холодна погода, і грати там було неможливо. Тому гра на стадіоні «Локомотив» в Сімферополі. Це, безумовно, була унікальна гра, я потім розповім більш детально. Але зараз ми говоримо про команду та адміністраторів. Зміг тоді Утюг домовитись, щоб ми, не всі звісно ж, частина, полетіли разом з командою чартером назад в Київ. Це було казково, тому що того ж вечора опинився у себе в гуртожитку, в вечір гри, після виїзду. Це було унікально. В літаку, певна річ, було щільне спілкування з футболістами. Керівництво сиділо в передній частині салону, футболісти в основному сиділи в задній частині. Тому ми могли вільно спілкуватись з ними. Я тоді автографи взяв у всіх…
Вітя Утюг та Парамон. Київ. 20 жовтня 1982
А вони цей матч виграли?

Ні. Цей матч ми зіграли внічию, 0-0.

А як поводились футболісти після цього матчу?

Вони були дуже втомлені. Вони намагались говорити про футбол. Намагались нам пояснити якісь тонкощі, навіть десь нам докоряти в тому, що, мовляв, як же ви не бачили – там же був момент, коли ми могли забити. І що ж ви за фанати такі, якщо цього моменту не бачили? Обговорювали з ними гру. Я не скажу, що вони супердружелюбно до нас ставились, але те, що доброзичливо – це однозначно.

Вас не відгороджували від них?

Ні, ми сиділи разом з ними. Сиділи, спілкувались. Була з собою горілка і ми пропонували їм випити з нами цієї горілки. Закуски не було, але був гранована склянка і багато хто пив гранованими склянками, поки Лобановський і все керівництво, що сиділо попереду, не бачило. Були футболісти, які категорично відмовились – той самий Блохін сказав, що «я не вживаю…». Були люди, які з задоволенням це робили, і не один раз, мається на увазі тут же в літаку. І так це все хлопалось склянками, навіть дуже весело. Була так звана тоді «Група здоров’я», в Києві, члени якої могли собі дозволити після гри випити так по-дорослому. Маю на увазі футболістів. Не хочу зараз прізвища називати. Один з них якось сказав в інтерв’ю журналісту, що «випив за своє життя горілки більше, ніж той з’їв борщу». Саме ця людина по-дружньому запрошувала нас до себе додому назавтра, продовжувати «засідання». Знаю, що деякі хлопці ходили і їх добре зустріли. Я не пішов, поїхав зранку на пари в інститут.

Багато хто ці прізвища пам’ятає, і потім ці люди потихеньку з команди пішли. Тому що це все було для Лобановського не таємницею. Він все це бачив, і йому все це доносилось. Через це потихеньку він їх всіх відправив. І, до речі, ми, здається, не платили грошей за цей переліт. Або якщо й заплатили, то чисто символічно.

Добре… А як до вас ставились «звичайні» вболівальники, не фанати, які поруч сиділи на сусідніх секторах? Чи були якісь конфлікти через те, що ви, можливо, їм заважали?

Так, це – регулярно. Роздратування – так. Якось… Совдепія. Вони до цього не звикли. Тут люди вільно, спокійно проявляють свої емоції. Людей, особливо середнє, старше покоління, які були виховані на тому, що свої емоції потрібно стримувати і «нема чого тут горлопанити». Можна двічі ляснути в долоні, і цього достатньо. Їх, ясна річ, це все дратувало. Адже ми не змовкали. У нас було безліч різноманітних кричалок, маса пісень, скандувань, плюс хлопки у найрізноманітніших комбінаціях. Я тоді навчився хлопати дуже голосно. І більшу частину людей це дратувало. Адже бувало таке, що в сектор купляла білет людина, яка взагалі гадки не мала в який сектор вона потрапила.

І що робили люди, які були невдоволені? Вони вголос проголошували своє обурення, обзивали вас?

Так. Бігали за міліцією, дружинниками. В решті-решт вони просто пересідали на інші місця.

А бували випадки, коли футболісти закликали вас до порядку, або хтось з команди – тренер чи адміністратор, підходили та просили вас не ставити їх в незручне становище?

Не пригадую такого… Було одного разу, що я побачив у нас в 8-му секторі двох футболістів дублю київського Динамо. Не знаю, чи були такі випадки раніше. Це були Вадік Каратаєв та Гуйганов. Це були люди, які блищали в той час у дублі Києва і фанати їх знали. Тому що тоді, як і зараз, за день до гри основної команди грав дублюючий склад. На дубль ходила достатньо велика кількість людей, і ми теж обов’язково ходили підтримати. Особливо, якщо приїжджали московські команди, то обов’язково треба було іти. Тому що москвичі-фанати, як правило, приїжджали до гри дублю, за день. Там їх можна було відловлювати і потихеньку з’ясовувати стосунки. За якісь старі образи, нанесені в Москві. І раптом, коли ми побачили їх в нашому секторі (хтось їм, звісно, дозволив прийти) або самі прийшли, це було зі сторони клубу якби визнання. Але в перерві прийшов хтось з адміністрації клубу  і їх забрав. Таким чином вони показали, що вдячні нам за підтримку. Зараз теж можна виявити когось з футболістів, які сидять разом з фанатами, але якщо це відбувається, я маю на увазі в світовому футболі, то це одразу потрапляє до новин. Тобто це і зараз не особливо прийнято.

Бувало так, що хтось з футболістів потрапляв до вас у немилість? Ну, наприклад, постійно бив повз ворота, або поводив себе неправильно. Чи весь склад команди від воротаря до нападника – це все були ваші улюбленці?

Справа в тому, що інформації, яка потрапляла в пресу – її було дуже мало. І все, що там було – суцільні цифри, сухі, дуже мало було чогось живого описано. Вони не могли впасти нам в немилість через щось, бо ми просто фізично їх бачили лиш на полі, якщо розібратись. Футболісти могли всередині команди мати якісь групування і різні відносини. Ну, наприклад, було видно, як той самий Блохін щемив Сашу Хапсаліса або Вадика Євтушенко, словами – це було чудово видно і чутно. Але ми не брали нічиєї сторони. Вони були всі наші улюбленці. Припустимо, комусь не подобалась манера гри того ж Саші Бойка, хтось вважав, що його гра неефективна. Або погано зіграв у захисті Лозинський, але… це була наша команда.
Матч на Республіканському стадіоні. Купа міліцейських машин біля фанатського сектору.
Коли в команді з’являлась нова людина, або йшов хтось зі складу. Як це сприймалось – нормально? Ви реагували на це, чи це було як в шлюбі: «бути разом і в радості і в горі»?

Ні. Я завжди слідкував за тим, що відбувається. І коли, я пам’ятаю, у нас був виїзд в Харків, з «Металістом» ми грали, і після гри поїхали в аеропорт з надією полетіти з командою. Туди приїхав (а в Металісті вже грали колишні гравці Динамо) Вітя Каплун і я підійшов до нього попросити полетіти з командою. Він вже не був гравцем Динамо, але я побачив, як динамівці до нього ставились – «Капа, Капа…», то й ми нормально до нього ставились – це наш, наш… У нас би більше не зрозуміли, якби хтось перейшов до московського клубу. Це б точно не зрозуміли. Це був би ворог – безперечно. Просто кожен знав, що цього робити краще не треба. А Л. Буряк взяв та й перейшов до «Торпедо», показав характер. До цього ми вкрай негативно поставились.

Ви, як фанати, слідкували за життям команди? Як вона грає в сезоні, травми, результативність окремих гравців?

Безумовно. Навіть те, що відбувалось на тренуваннях знали. Часто їздили на динамівську базу в Конча-Заспі, дивитись тренування – було цікаво. Там сітка була навколо поля. Ти просто сідав на пагорбі та дивився. Не пам’ятаю, щоб там була якась охорона. Сиділи собі дивились. Ми ж не втручались. Пам’ятаю дикий випадок, коли Валеру Чернікова свої ж «зламали» випадково на тренуванні і людина закінчила грати в футбол. Хоча був дуже перспективним. По-моєму, Чанов його і зламав. Випадково, цілком. І це на тренуванні було. І люди це бачили. Це ніде в пресу не потрапило, але це бачили. Пам’ятаю загадкову смерть улюбленця публіки Гріши Пасічника, що грав в динамівському дублі нападником. Це просто був улюбленець. На нього всі ходили дивитись. І потім, раптово, він гине… Пам’ятаю ці похорони, і пам’ятаю, як це все приховувалось, і досі так і нема жодного матеріалу… Я пригадую, що це була дуже загадкова історія і до цього часу, що сталось з Пасічником, так ніде толком і не написано. Хоча і зняли на студії ім. Довженка фільм «Звинувачується весілля» про цю історію. Можливо, краще знає про це А. Михайличенко, вони ж разом були того вечора.

Знаю, що завжди є люди, які збираються в певні дні та обговорюють те, чого в газетах не напишуть.

Так. В Одесі, наприклад, це Соборка. А в Києві це були газетні стенди біля стадіону Динамо. Так звана «фанатка». Але на нас там особливо не чекали. І я бачив їх, багато разів слухав всі ці суперечки – хто кому віддав пас і кого треба гнати з команди Динамо… Ми у все це не втручались. Ми по-іншому на це все дивились. Це було інше коло людей.

Ми збирались біля старих кас Палацу Спорту або біля Республіканського стадіону, десь за годину-дві до початку гри. Ти там вже міг побачити своїх. І там було своє місце – біля «м’ячика» - там був такий пам’ятник у вигляді м’яча. Його було зроблено до Олімпійських ігор 1980-го року. Частина олімпійського турніру по футболу проходила в Києві. От біля цього м’яча було наше місце зустрічі. Там можна було програмки собі вимінювати. З якогось минулого виїзду. Хтось був на попередньому виїзді, наприклад, в Алма-Аті або Вільнюсі, і звідти привіз програмки, їх можна було виміняти або купити. Там можна було якісь значки, атрибутику знайти. Багато чого можна було знайти.  Там я допомагав Юрі-Петі продавати фанатам синьо-білі краватки по 5 рублів.

Ви збирались лише перед матчами, або були й інші контакти, в інші дні?

Я не грав у футбол, але знаю, що часто фанати грали між собою в футбол або навіть з фанатами інших клубів. Коли ті приїздили і якщо ми з цією командою дружили, а не ганяли їх по всьому Києву, то тоді з ними грали в футбол.

От давай про це зараз і поговоримо. Отже були фанати команд, з якими ви не лише воювали, а й дружили?

Ну як ми могли дружити, наприклад, з московськими командами? Це з усіма була ворожнеча. Припустимо, з ЦСКА московським (хокейним). Ті були незмінними чемпіонами. За них була федерація. Це, по суті, була збірна Союзу, тобто ясно, що ми бачили, як їх «тягнуть за вуха» і нам це все не подобалось в хокеї, і це все перекинулось на футбол. Ясно, що ми не любили футбольний «ЦСКА». Зі «спартаком» фактично завжди була ворожнеча. Може, на початковій стадії трохи дружили. «Кричалки» й пісні у них «змальовували». З «Локомотивом» - завжди. З «Торпедо» - завжди. Вважалось, що їх всіх тягне спорткомітет Союзу. Звідти і пісня: «Спорткомитет мясниковский притон, снова готовити им первый трон. Но от тайги до британских морей, наше Динамо всех сильней!». Я підозрюю, що це була пісня і «Динамо» московського теж. Часто речівки брались московські і перероблювались під себе.
Старі каси Палацу Спорту. Місце збору динамівських фанатів.
Динамо Київ та Динамо Москва – дружили між собою?

Одноклубники? Можливо, це й було на певних етапах. Але особливої дружби я не пам’ятаю. Тоді там блищав такий нападник Газзаєв, який після всього став ще й тренером Динамо Київ.

Як виходили у вас ці сутички та бійки з фанатами інших клубів? Ви готували заздалегідь чи все від ситуації залежало?

Справа в тому, що зв’язок, звісно, не був таким, як зараз – складно було щось дізнатись заздалегідь. Але, припустимо, те, що на гру приїдуть «спартачі» - це до ворожки не ходи. Чи приїдуть вони на хокей (тому що «партак» московський була ще й хокейна команда) – то там їм було важче. Палац спорту – це замкнений простір. Тобто ми могли блокувати декілька виходів і їм не було куди діватись. Якщо вони потрапляли до нас на хокей, то ясно, що вони були після цього биті. А стадіон, це більш-менш відкритий простір, тут більше виходів і тут їх більше охороняли. Міліція їх зустрічала на вокзалі, намагались садити в автобуси, привозили в якийсь окремий сектор, заводили і звідти не випускали. Вони там вболівали і їх назад супроводжували на вокзал, саджали в поїзд і – на Москву. Але міліція могла десь прогавити, і тоді могла початись повальна бійка. Тобто, коли вони тільки приїжджали, їх починали бити, на вокзалі. Або ж під час гри, чи перед входом на стадіон. Або вже на вокзалі, після матчу, коли їх посадили на поїзд. По-різному бувало…

Я, наприклад, в бійках брав участь вкрай рідко. Лише тоді, коли мене чіпляли. В основному це в Москві. Частина людей заради цього приходила до фанатів. Побешкетувати. Багатьом це не подобалось. Не хотіли ми, щоб це було, але це було. І потім, як правило, москвичі поводили себе дуже зухвало. Вони для цього приїжджали. Вони їхали і знали, куди вони їдуть, але вони їхали. Тобто морально вони були готові. Запасались кастетами або арматурою. Часто бились армійськими ременями. Я думаю, що це було таке чисто молодіжне хуліганство, виплеск адреналіну, ухарство. В бійках не всі брали участь. А часто бувало так, що починали фанати, а потім бились уже всі, кому не лінь… Люди з вулиці, якісь мужики, якісь п’яні. Потім на футбол це вже мало було схоже. Коли зі стадіону 100000 вивалювало на вулиці Києва. Ми щойно перемогли «Спартак», 2-0, і люди йдуть, починають розхитувати тролейбуси або перекидати автомобілі – брали машину і ставили її на бік або на дах, разом з водієм. Але це ж було. Не зі зла. Автомобіль же не московський? Такий от вияв емоцій. Тобто вони проявляли себе там, на полі, а ми – тут. Показати, які ми «молодці». Але з іншої сторони, я пам’ятаю, була дружба з «зенітниками» - вболівальниками ленінградського «Зеніту». Мир-дружба була з «Жальгіріс» Вільнюс.

А чи були серед фанатів люди, які спеціально готувались до бійок з фанатами суперників?

Я думаю, що було таке ядро, яке готове було битись завжди. Не скажу, що вони були всі фізично здорові, я не пам’ятаю навіжених «качків». Всі були курящі, всі були випиваючі, і щоб вони там сильно до цього готувались – не пам’ятаю. Що цікаво, схильністю до хуліганства та бійок відрізнялись якісь щуплі хлопці, по яким не скажеш, що вони дуже фізично здорові. Їх били, умовно, в Москві, бо вони туди регулярно навідувались, а потім вони збирали натовп та били москвичів тут.

Всередині цієї групи фанатської ви якось розбивались на групи – за віком, скажімо, чи за рівнем освіти? Чи це все була однорідна маса?

Я думаю, ні. Ми цим навіть ніколи не цікавились. Я цікавився, хто студент, для того, що так було простіше зв’язуватись. Припустимо, я знаю когось з Політеху, а ти знаєш когось теж з Політеху, і інформацію так передавати було простіше. Спілкуватись було простіше. В Педіні – там своя компанія. У мене в Інституті культури я один в той час був фанатом. Найзапекліші створили «Групу здоров’я», згуртовував їх регулярний інтерес до зеленого змія.

Чи мріяли ви виїхати з командою, от як зараз виїжджають, закордон?

Так, так. Це – мрія, але це тоді було на кшталт польоту на Місяць. Коли просочувалась інформація про якихось «героїв фанатського руху», що раптом туди потрапляли, припустимо, була така напівфантастична історія про одного хлопця, спартаківського фаната, який поїхав на «Кайзерслаутерн» - «Спартак» в ФРН, в якихось товарних вагонах, перетнув кордон та доїхав до Німеччини, то це було так… Це було сильно. Чи було це насправді достеменно не відомо, але такі історії ходили. Люди періодично намагались перетнути кордон, щоб десь подивитись футбол закордоном. Це було цікаво. На початку 80-х років ще ніхто не займався організованими виїздами на зарубіжні матчі. Максимум, що ти міг в той час – це побачити матчі по телевізору, якщо тобі його покажуть. А могли й не показати. Адже часто не показували. Нам цей пробіл заповнювали програмки, що привозились. Хтось з робітників клубу привозив програмки матчу.
Фанати Динамо на виїзді в Донецьк. Крайній зліва - Вова Орден. 15 червня 1984
Мені привезли програмку з Бірмінгема. З матчу-відповіді «Астон-Вілла» - «Динамо Київ». Це було немов вікно в Європу. Я сів, і всю її прочитав. Було дуже цікаво. Я побачив їхні фотографії. І з попередньої гри в Сімферополі, як вони це все висвітлювали. І я побачив, що пропаганда у них теж існує і інформація дуже фільтрується. Наприклад, показова фотографія з Сімферополя, де бабулька стоїть на холоді, в фуфайці, в забрудненому білому фартусі і продає пиріжки. Стоїть ящик, а на ящику миска, з якої вона продає пиріжки, а за ними стоїть натовп. І друга фотографія, де вони дають фотографію сектору, де сидять мужики – руки на колінах, і сидить ряд солдат, ВВ-шників, і пишуть про те, що росіяни так дивились весь матч. Хоча тоді на гру приїхало дуже багато вболівальників Динамо, і ми горлопанили та хлопали не перестаючи весь матч. Навіщо ж? І там жодної нашої фотографії не було. Уявляєш, яке б було нам визнання від англійців? Це б дорогого вартувало. Але – ні. У всій програмці жодного слова про нас не було. Хоча ми з ними дуже щільно спілкувались. З англійськими вболівальниками. Я вперше тоді побачив англійців-вболівальників, які приїхали на футбол. Мене вразило, що там були якісь бабки сиві, діди якісь, і всі були обвішані шаликами, краватками. Потім це все вимінювалось, але це окрема розмова…

По виїздам пам’ятаю ще такий випадок. Були такі баули величезні, в яких хокеїсти перевозили свою форму, ключки. Тобто такі величезні баули, що в них вміщалась людина. Було кілька випадків, пам’ятаю, коли хокеїсти «Сокола», можливо, сміху заради, а може просто хотіли допомогти – возили з собою в баулах вболівальника на гру. Здається, в Уфу. Посадили фаната туди і здали в багаж. А було холодно в багажному відділенні. Він, очевидно, змерз, і почав, для того щоб зігрітись, з баулу скандувати наші речівки, а хтось з екіпажу це почув, і був дикий скандал. Це були такі розповіді про «героїв» фанатських.

Чи розрізняли ви вболівальників, фанатів наших і зарубіжних? Чи були вони для вас якимись буржуями, капіталістами, чужинцями?

Ні, ні. Нам було просто цікаво їх побачити. Дуже важливо було підійти до них поближче. Тому що навколо них кільцем КГБ-шники ходили та міліція. Підійти до них поближче і спробувати у них щось «ченчанути», як тоді говорили. І потім цю «розу», (у мене є від «Фіорентини» - обміняв свого часу у вболівальника), було престижно мати. А з точки зору конфліктів між вболівальниками, то зарубіжних вболівальників ніхто ніколи в житті не чіпав. Навіть коли вони гуляли Києвом і щось кричали, ми дивились на них просто, як в зоопарку на мавп. Але якщо тільки на «Хресті» (на Хрещатику) виходили фанати спартака і починали щось кричати, то отримували. Іноземці для нас були наче якісь «жителі Місяцю». Нам не хотілось цю ауру руйнувати, нам хотілось просто на них подивитись. Адже ми не знали на що нам рівнятись. Свого часу в Києві все це прийшло з Москви. Москва теж це все перейняла з Заходу. Ніяких фільмів, ніяких книг не було, взагалі нічого. Ми мали подивитись зі сторони, як це все відбувається. Як це має бути.

А приїжджали саме фанати, разом з клубами? Чи звичайні вболівальники-туристи?

Я думаю, що якихось ярих угрупувань не приїжджало. Приїжджали просто звичайні люди, просто обвішані символікою. Але у нас, обвішаними символікою прості вболівальники не ходили на футбол. Це вважалось дурним тоном – мов би ти з цими пацанами. Тому я не пам’ятаю, щоб у нас хтось з дорослих приходив з прапором чи «розою». Це вважалось таким хлоп’яцтвом.

Я не пам’ятаю, щоб тоді хтось з зарубіжних вболівальників скандував якісь речівки чи співав. Я пам’ятаю, ми сиділи поруч з вболівальниками «Бенфіки», в Києві на стадіоні. Ми принесли вино і намагались їх ним пригостити. І вони спробували і сказали «дуже дякую, але ми це пити не будемо»… Ми теж додумались – португальців вином пригощати. Хоча нам тоді це було дуже прикро – такі кордони ми подолали, щоб пронести пляшку портвейну.
Офіційний прапор товариства Динамо. Пізніше з нього стали вирізати Леніна...
На важливий для Динамо матч скільки могло прийти фенів?

Міг прийти цілий сектор, чи два. А це біля 5000 чоловік. Але ясно, що в це число входив, наприклад, будь-який школяр, який міг знайти собі шарф чи білу футболку. Або, припустимо, він грав в ДЮСШ Динамо і міг прийти в формі з ромбиком, яку їм видавали. Це вже підходило. І міг вже заходити в цей сектор. Основа стояла в центрі сектору, тобто сам Утюг і ті, хто навколо нього, ті, хто керував всім цим. Утюг, який заряджав, починав всі ці кричалки, речівки і решта підхоплювала. Починав саме він. Тоді не було у нас мегафонів або решти засобів. Утюг голос мав такий, що його чули всі. Ядро людей, які були навколо лідера – це було не більше 50-ти чоловік. На виїзди їздили також не обов’язково тільки люди з «ядра». Могла людина прийти на вокзал, купити квиток та вдягнути на себе шарф, чи що він там взяв.

Як ви дізнавались, що їдете кудись на виїзд? Ви домовлялись?

Був календар, який публікувався в пресі, висів біля стадіону. На стенді було видно, коли і з ким ми граємо. І вже наперед, весною ти знав, куди ти поїдеш. Вже починав прикидати: припустимо, в школі канікули, а виїзд, наприклад, в Алма-Ати, на «Кайрат». А це 3-4 дні. Чи в Москву, на це все потрібно 2 дні. Ти вже прикидав, щоб десь тебе не шукали. На канікулах, чи хто працював – на вихідних, і т.д. І все, звісно ж, залежало від грошей. Дуже мало було людей, у яких були батьки, які могли б дозволити собі витрачати гроші на всі поїздки. Хоча поїздки були різні. Були такі, як тоді казали «на собаках». На електричках в ту ж Москву, якщо не потрапляти до контролерів і їхати безкоштовно, то говорили так: «Три електрички – і ти в Москві». Київ – Хутір Михайлівський – Калуга – Москва. Кілька пересадок – і ти в Москві, безкоштовно.

В зв’язку з цим питання: було важливо просто потрапити на матч, чи було важливо потрапити саме зі своєю групою? Одним поїздом, в одному вагоні?

В одному вагоні – це приємно. Тому що ти разом зі своїми. Ти спілкуєшся, слухаєш історії фанатські. Це досвід. Але є одне «але». Я на той час був людиною малопитущою, а потрапити з компанією, де люди були достатньо питущі, потрапити з ними в якусь історію, за участю інших пасажирів цього ж вагону, з міліцією чи дружинниками – це було раз плюнути. З одного боку тобі було цікаво з ними їхати, а з іншої – ти гарантовано потрапляв в якусь історію, ближче до ночі.

Як ставишся до «обувалова»?

Різко негативно. Мене ніхто з «основи» не «взував", сам я цим ніколи не займався. Але приходили в двіж нові люди, молоді хлопці, а тут наша «Група здоров’я». Давай ділись, давай проставляйся, з тебе поляна. Це розвалювало нашу справу. Відбивало бажання, особливо молодим, їздити на виїзди. А хотілося щоб «фенів» активних було побільше. Інша справа якщо на виїзді, коли на нас чужі стрибають, а молодий побіг, то на секторі йому краще більше не показуватися.

Як часто ти їздив компанією?

В Москву їздили часто. І на хокей, на «Сокіл». І на «Динамо». Це не велика проблема була. Була достатня кількість поїздів, квитки були. Можна було спокійно сісти та поїхати. Навіть якщо ти потрапляв не в той вагон, де їхали твої товариші, то можна було перейти. Часто під час перевірок перевозили фанатів в «гробах». На вокзалі, по приїзду ми домовлялись зустрічатись біля кас.
Фанати київського Динамо розглядають афішу матчу на виїзді в Мінськ. 21 жовтня 1982
Ви вдягали одразу символіку по приїзду?

По-різному. Були відчайдушні люди, які виходили з потяга і одразу ж вдягали символіку, хоча не факт, що там на пероні не чекали вже «м’ясники». Так як зв’язку мобільного тоді ще не було, то хто міг подзвонити до нас в вагон і сказати, що на нас там вже чекають?

А міліція вже очікувала на ваше прибуття на вокзалі?

Очікували постійно. Були, я думаю, люди, яких було прикріплено до цього від міліції і в Києві в тому числі. Були люди, що за це відповідали. Маю на увазі офіцерів. І вони спілкувались з лідерами. Зустрічали нас, проводжали нас. Різні були історії.

Я прекрасно пам’ятаю, як ми приїхали в Мінськ. Тільки вийшли з вагону, тільки рявкнули «Мы здесь и твёрдо верим», як в той же момент міліціонер, що стояв поруч, говорить в рацію: «Прибули, прибули». Комусь він докладав.

І?

І нічого. Ми пішли собі містом. В Мінську нічого не було. Ніхто нас тоді не чіпав. Ми дружили тоді з мінськими динамівцями. І з їхніми лідерами. Там був хлопець по прізвиську «Алеся», бо вони кричали: «Алеся – наш тато!», щось таке… Ми гуляли містом. Їли, пили. Потім підтягнулись ближче до стадіону, ближче до гри. І тут нас вже чекали менти. До того ж у великій кількості. Ще й високі чини. Це нас сильно здивувало. Думали, що десь хтось з нас щось накоїв у місті. Все-таки столиця іншої республіки. Але нас зібрали всіх разом, до нас підійшов полковник, який сказав, мовляв, «Все буде нормально, ніхто вас не чіпатиме. З місцевими, я бачу, ви дружите. Проведем, відведем – все буде добре. Але у мене велике прохання – поводьте себе нормально, цивілізовано, щоб не повторилось те, що вчора було в Москві.» От тоді я зрозумів, що в Москві щось жахливе відбулось. Ніхто з нас тоді не знав. А потім вже, по приїзді в Київ, коли почали з москвичами зідзвонюватись, тоді ми дізнались, що в Москві відбулась страшна трагедія… Це було 20 жовтня 1982 року. В Москві була гра на Кубок УЄФА. Грав «спартак» з «Хаарлемом». Вже була осінь, було холодно, мороз -10, «спартак» вигравав 1-0. Народ масово пішов до виходу. В Лужниках це було. І в цей час спартачі забили другий гол (Швецов) і народ ринувся назад. А ззаду натовп продовжував іти до виходу сходами з другого ярусу. Було слизько, почалась давка і сходинки не витримали. Все почало обвалюватись і маса людей тоді загинула (більше 100) і покалічилась. Це дуже відома трагедія.

В своєму рідному Києві ви мали свої сектори. А коли ви приїжджали на інші стадіони, на виїзді – як вас там розсаджували? Існували тоді гостьові сектори?

Один час керівництво команди виходило на керівництво команди суперників, отримували від них білети, під певний сектор, і нам роздавали (продавали). Їм так, певно, було спокійніше. Якщо цього не було, то купляли хто куди, а потім потихеньку пробирались до своїх, в свій сектор. Зазвичай це був сектор за воротами. Якщо там сиділи місцеві фани, то міліція ставила кордони. Якщо намічалось серйозне протистояння, то були люди, які за це відповідали і нас намагались розсадити в різні сектори. За воротами – це стара традиція, ще з Англії прийшла. Там всі найзапекліші вболівальники за воротами стоять. Це зараз вже там ставлять сидіння. А раніше ж за воротами не було, були звичайні сходи. Тому що фанати ламали сидіння.

[ЧИТАЙТЕ ПРОДОВЖЕННЯ В НАСТУПНОМУ НОМЕРІ ЖУРНАЛУ]
Фанати Динамо на київському вокзалі перед виїздом в Мінськ. 20 жовтня 1982