Ця історія сталась на крайньому виїзді в Одесу. Вже немолодий чоловік з довгою біло-синьою в’язаною розою намагався пройти на наш сектор, але менти його не пускали. Чоловік казав, що він - з Одеси, хто ж одесита пустить на сектор киян? На допомогу прийшов В-т, який пояснив ментам, що не важливо з якого міста людина. Якщо вона вболіває за Динамо - їй місце на гостьовому секторі. "Роки йдуть, а менти не міняються!" - загадково сказав чоловік - "А колись я бачив як все це починалось. Маю мрію колись написати свої спогади для майбутніх поколінь!". В перерві В-т привів мене до цього мужчини, так ми і познайомились. Звуть його Олег, живе в одеській області, працює тренером жіночої футбольної команди. Але серед старшого покоління він відомий як фан Очки. І він бачив на власні очі, як зароджувався фанатський рух київського Динамо. Ще тоді, на секторі, Олег почав показувати мені фотографії сектору початку 80-х, а вже на наступний день у мене на е-мейлі лежали скани всіх цих фотографій і величезне інтерв’ю, зроблене журналістом Олександром Шхалаховим, але так жодного разу і не опубліковане. Прочитав я його на одному подиху... Доповнивши власними питаннями, на які фан Очки одразу ж дав відповіді, я отримав матеріал, який зараз і буде представлений Вашій увазі. Більшість фотографій зроблені самим Олегом, і раніше також ніде не публікувались... Cьогодні ми публікуємо другу частину цього матеріалу, першу ж можна знайти в попередньому номері. [ПЕРША ЧАСТИНА] |
| У своєму рідному Києві ви мали свої сектори. А коли ви приїжджали на інші стадіони, на виїзді, як вас там розсаджували? Існували тоді гостьові сектори? Певний час керівництво команди виходило на керівництво команди суперників, отримувало від них білети під певний сектор, і нам роздавали (продавали). Їм так, певно, було спокійніше. Якщо цього не було, то купляли хто куди, а потім потихеньку пробиралися до своїх, у свій сектор. Зазвичай це був сектор за воротами. Якщо там сиділи місцеві фани, то міліція ставила кордони. Якщо намічалось серйозне протистояння, то були люди, які за це відповідали, і нас намагались розсадити в різні сектори. За воротами – це стара традиція, ще з Англії прийшла. Там всі найзапекліші вболівальники за воротами стоять. Це зараз вже там ставлять сидіння. А раніше ж за воротами не було, були звичайні сходи. Тому що фанати сидіння ламали. А у нас в ті роки які були сидіння? Звичайні дерев'яні лавки. Пластикові сидіння – це вже зовсім інший час. Ні, ніде не бачив, крім Палаців спорту. Ви на лавках, мабуть, весь час стояли? Міліція забороняла стояти. Чи рвали ви ці лавки за необхідністю? Так. Неодноразово це було. Кидались ними і так далі. Коли в нас, особисто в мене, пам’ятаю, в Лужі на «спартаку» кинули куснем сала. Типу – от вам, хохли, жеріть. Це ж ваше. Так було… До речі, я ще хотів запитати. От зараз, коли дивишся репортаж про матч, видно багато дівчат в фанатському секторі. А як у вас в той час, багато дівчат ходило вболівати? Було достатньо мало, одиниці. І я зараз згадував – жодного прізвиська не пам’ятаю. Це були в основному ті, що навчались в ПТУ, приходили зі своїми хлопцями. А таких відчайдух, які з нами моталися б… Я навіть дивився старі фотографії – не знаходжу там дівчат. На той момент, якщо вони і були, то їх було мало. Адже дівчат люблять фотографувати. Тим більш з «розиками», прапорами. А їх там нема. Хоча, коли я дивився стару кінохроніку з Утюгом на трибуні, то біля нього дівчата стоять. Але він був популярною людиною. Їх всього було дві, і обидві стояли біля Утюга. На звичайних трибунах, не серед фанатів, можна було бачити жінок, які достатньо емоційно вболівали. Були і такі жінки, що з сім’ями приходили. У спартачів я бачив дівчат – достатньо велика кількість. Справа в тому, що в Україні це все тоді тільки зароджувалось. В Сімферополі, пам’ятаю, ми прибули на стадіон, на «Астон Віллу», так я взагалі не побачив фанатів сімферопольської «Таврії». В Мінськ приїхали – мало. В Харків приїхали – тільки починається. В Дніпро – пацани підходили, радились, як їм це все грамотно організувати. Пам’ятаю, дніпряни з нами в Харків на виїзд «Динамо» їздили. Очевидно, досвід переймали. Ось так… А в Одесі? Там теж малувато було людей, одиниці. Те, що це все йшло з Києва та Москви – це правда. Першими були, звісно, спартаківські фани, до яких це прийшло з заходу. Взагалі тоді спартаківських фанів було більше за всіх. Торкнімося такої теми, як «ченч». Обмін. Чи можеш ти згадати, що це було, як це було? Були люди, які активно цим займались. Вони жили з цього, чи це був їхній спосіб життя, але для них це було дуже важливо. Був такий персонаж, як Юра-Петя – всі його пам’ятають. Я не скажу, що він був правою-лівою рукою Утюга, але те, що він був одним з тих, хто це все організував – то це точно. Пам’ятаю таку речівку: «Юра-Петя Мітін брат, ярий київський фанат!». Був такий Мітя Лисий. Не знаю, чи були вони братами, але речівка була. Коли ми стояли на секторі, щось скандували, і раптом з’являвся Юра-Петя, то йшла ця речівка. От він займався ченчем цілеспрямовано. Він цю справу поважав. У нього завжди можна було купити щось таке, чого б ти ніколи в житті не дістав. І ця моя програмка, якою весь мій інститут зачитувався – «Астон-Вілла» Бермінгем – «Динамо» Київ, це я в нього купив, здається, за 5 рублів. Звідки він взяв? Я думаю, у нього були щільні зв’язки з кимось із працівників «Динамо» Київ, футбольного клубу. Вони привозили. Можливо, привозили гравці – робили свій невеликий бізнес. Але скоріш хтось з працівників це все йому притаскував. |
Фан Юра-Петя перед виїздом в Мінськ. 20 жовтня 1982
|
|
Юрі-Петі нічого не вартувало, якщо він знав, що приїжджає якийсь серйозний клуб – англійський «Арсенал» чи «Баварія» німецька в Москву з кимось грати, то він міг кинути в Києві все, і махнути туди. Він знав, що разом з «Арсеналом» в будь-якому випадку приїдуть фанати, і для нього це було дуже важливо. Він туди мотався, ченчував, обмінювався, видурював, купував і т.д. І потім це все привозив до Києва. Заодно возив з Києва програмки, вимпели та значки, які скуповував в Києві. В Москві це все скидав людям, які цим цікавились: колекціонерам і звичайним фанатам. Наприклад, люди цікавились вимпелом і програмкою матчу «Динамо» Київ – «спартак» Москва. Він їх міг взяти, припустимо, 100 штук. Вони в касі потім лежали після гри – вже нікому були не цікаві, бо гра пройшла. А він міг все це скупити, туди завезти і там спартачам все це продати. І вся ця його поїздка чудово виправдовувалась. Плюс торти «Київські», знамениті, він десятками в Москву возив. Хороший був бізнес. Програмки продавались в касах стадіону, чи давались безкоштовно до квитка? Ні, ні. Вони продавались окремо. До кожної гри випускався вимпел, і до кожної гри випускалась програмка. Плюс – календарі, календарики маленькі. Також календарі великі – на рік, на стіну. Все, крім символіки. Крім фанатських шарфів, шапок – цього всього я в продажу на той час не бачив. От грузини молодці, в Тбілісі випускалась маса динамівської символіки. «Цеховики» цим займались. Повернімося до іноземців. Як ти пам’ятаєш, у іноземців таких людей цікавила лише футбольна, сувенірна атрибутика чи будь-які закордонні шмотки? Я думаю, що таких людей, як Юра-Петя, цікавило все: і жувальні гумки, і запальнички, куртки, джинси - це все цікавило. Це була звичайнісінька фарца… Людина любила цю справу, їй подобалось. Він знав трохи англійську та спілкувався з людьми, любив про це все розповідати, йому це було цікаво. На той час це давало гроші. Припустимо, на той момент така людина, як Парамон, Сергій – прізвисько «Парамон» - він мотався зі всіма нами по всій країні, добрішої душі людина. Він тоді працював сторожем в Жулянах, в аеропорту, і просто збирав пляшки. От вам два образи – якщо Юра-Петя робив собі гроші на цьому, то Парамоша мав на тому, що здавав пляшки. Пляшка коштувала 12 копійок. Зібрав 10 пляшок – і ти вже непогано себе почуваєш. Принаймні, ти вже не голодний. А на футболі, після футболу цих пляшок була неймовірна кількість: біля стадіону, під лавками. От ходив Парамон зі своєю торбою і все це збирав. Тоді мало таких людей було, але він не соромився. Юра-Петя, звичайно ж, був не один. Там була група людей, яка всім цим займалась. Але з усіх я пам’ятаю його, як найвідомішого. Як ти думаєш… У них було все ж таки більше футбольного інтересу чи навколофутбольного? Я думаю, 50х50. Там було і захоплення, і бажання використати це для своїх цілей. Як він міг знайти всю цю атрибутику? Тільки коли їхав на матч в Москву і там крутився серед зарубіжних вболівальників, які гарантовано були в певному місці, в певний час. Єдине – щоб не було конфліктів з міліцією та КГБ… Олімпіада 80-го року. Як ти її запам’ятав? Справа в тому, що олімпіада 80-го року була не лише в Москві. Вона була у різних містах. Припустимо, водні види спорту, регати були в Таллінні. В Києві також були змагання з різних видів спорту, у тому числі і футбол. Одна з груп грала в Києві. Київ до 80-го року причепурили дуже сильно. У цей момент я ще складав у школі іспити, думав куди мені вступати, і в Київ я приїхав одразу після Олімпіади. Але я застав, коли в магазинах продавали, наприклад, сигарети «Кемел». Фантастика якась! Був момент, коли після Олімпіади все це ще продавалось. Фанта, Пепсі в магазинах. На Республіканському поставили купу автоматів з продажу Фанти. В пластикові стакани вона наливалась. Потім з часом скінчились стаканчики, тож пристосували паперові. Підступна річ. Дно швидко намокало і те, що знаходилось всередині, раптово опинялося на землі. Потім зникли і самі автомати. Достатньо багато в той момент в магазинах з’явилось закордонних товарів. Для інших міст це було фантастикою! |
Фан Адмірал та фан Очки на вокзалі в Дніпропетровську. 1984
|
| Давай поговоримо тепер про виїзди, зокрема про поїздку в Сімферополь на гру «Динамо» Київ – «Астон Вілла» Бірмінгем. Гра мені запам’яталася тим, що ми вперше мали можливість близько спілкуватися з англійськими фанатами. Я думаю, що якби вони приїхали до Києва, де товаришів з «контори» було набагато більше, і вони були набагато більш досвідчені і дбайливіше виконували свою роботу, то нас би ніхто до англійців і близько не підпустив. Так як ми були не в столичному місті, а, хай не ображаються кримчани, на периферії, то кегебістів, звісно ж, було набагато менше, і їхній тиск на початку не був таким відчутним. Ми туди прилетіли вранці 3 березня 1982 року, в день гри, а частина фанатів приїхала на поїзді «Київ – Сімферополь». Справа в тому, що на той час вартість квитка на потяг в плацкарт, чи навіть купе, не сильно відрізнялась від вартості квитка на літак. Я був студентом, міг піти десь підзаробити: десь фарцанути, десь розвантажити - і з цього мав якісь копійки, і міг дозволити собі навіть полетіти. Частина людей їздила взагалі без копійки. На «собаках» - електричках, на перекладних – провідники висаджували з поїзда, вони знов сідали і т.д. Це була їхня принципова позиція, тобто вони за два-три дні виїжджали та приїжджали на місце, не заплативши за це нічого. Коли ми приїхали з аеропорту, то зустрілись з основною масою біля стадіону «Локомотив», де мала ввечері відбутися гра. Поруч там був ринок, де продавались пиріжки та розливне вино з діжки. Було вже тепло? Був контраст між Києвом та Сімферополем? Було тепло, але, як показав матч, коли вийшли футболісти на це поле і трохи його розбили, виявилось, що там таке саме «болото». Загалом, з тим самим успіхом можна було і в Києві зіграти. Щоправда, в Києві ще лежав сніг… На ринку ми одразу оцінили вино. Його продавали, на наш погляд, майже задарма, і його було дуже багато. Це було багатьма дуже сильно оцінено. Далі хтось з наших дізнався, що приїхали англійські фанати у великій кількості, і що живуть вони в готелі «Москва». Ми рушили до готелю. Там зустріли частину англійських фанатів і почався ченч. Обмінювались значками, програмками старими, вимпелами, жуйками, колодами карт, носильними речами – все, чим можна було обмінятись, тим і обмінювались. Коли ми ще тільки-но йшли до готелю «Москва», то вже на вулиці зустрічали групи англійців, які були без супроводу і навколо них не було міліції. Можна було спокійно з ними спілкуватись. Але вони вже були, як ми тоді говорили, «обтрушені», хтось перед нами їх вже «бомбив». Хто був більш жвавий та досвідчений, такі, як Юра-Петя. Ви коли готувались до поїздки, думали про те, що треба буде мінятись? Брали щось завчасно з собою? Так, було зрозуміло, що будуть фени астонвілловські. Готувалась якась кількість вимпелів, значків, програмок. Ясно було, що потрібно буде мінятись, і треба мати з собою те, що міняти. Наприклад, в Києві біля стадіону продавали краватки, типу піонерських, тільки біло-голубі. От цих краваток я і набрав для обміну. Іноземці були в цьому зацікавлені? Думаю, так! Вони на все це дивились величезними очима. Їм все це було дуже дивовижно та незвично. Ми думали, що це будуть якісь молоді люди, такі, як ми. Виявилось, що часто-густо це зовсім немолоді люди. Були літні такі бабусі та дідусі: різного віку люди. І серед них достатня кількість була жінок, що нас теж дуже сильно здивувало. Вони були всі обвішані символікою. Якусь частину символіки своєї вони собі, звісно, лишили – пояснювали, що треба ще на футбол ввечері принести з собою, але решту вони доволі добродушно вимінювали. Вони перебирали з того, що ви їм пропонували на обмін? Спочатку – ні. Потім вони вже відкривали свої пакети та сумки, показуючи, що у нас це вже, мовляв, є. Давайте вже щось інше, чого у нас нема. |
Виїзд в Сімферополь на Астон-Віллу. 3 березня 1982, скріншоти з відео.
|
| А вони питали про якісь конкретні речі для обміну? Так. Їх цікавила, наприклад, воєнна символіка – кокарди, шапки, ремені з пряхами із зірками, якорями. Матрьошки добре мінялись. Хто був більш досвідченим з наших, той вже був до цього готовий. Ось ці вболівальники, які прилетіли в Сімферополь, вони складали враження багатих людей чи ні? Це був «середній клас». Достатньо добродушні люди. Адже серед наших були люди не цілком тверезі. Хтось намагався їх обманювати. Дехто пробував лізти сам до їхніх сумок і діставати те, що йому потрібно. Але в основному все відбувалося достатньо доброзичливо. Ці зарубіжні вболівальники, чим вони, на твій погляд, відрізнялись від наших? Тим, що вони були усміхнені. Вони були веселіші. І видно було, що вони веселі не від того, що тільки-но напились кримського вина чи горілки, а просто, що вони такі. Хоча серед них були вже і ті, хто був «під градусом» уже вдень… Потім це все перемістилось ближче до стадіону, до гри. Там утворився такий собі невеликий «ринок», коли вже обмінювали все, що бачили. Якщо на початку дня ще перебирали – це нам потрібно, це не потрібно, то тут вже мінялось все. У мене вже сумка була наповнена – я пам’ятаю, шоколадку дружині своїй майбутній виміняв, тоді це було щось «неземне», ця шоколадка. Досі зберігаю обгортку… Краватку, пригадую, таку клубну, класну собі наміняв. Значки клубні, програмки, карти гральні, жуйки всілякі, якісь цукерки, вимпели. Багато чого цікавого. Зрештою я захопився і втратив пильність. Міліція на це все дивилась, але не втручалась. Ми не крали, не хуліганили, ми просто спілкувались – і міліція не втручалась. У цей час до мене підійшли два хлопці, ззаду. Взяли мене під ліктики і обережненько потягнули назад. Я спочатку подумав, може наші бешкетують. Озирнувся, дивлюсь – ні. Якісь достатньо серйозні люди. Відвели мене в сторонку і сказали, що, мовляв «дорогий, ти порушуєш тут. Не треба так з іноземцями себе поводити, бо це неправильно. Давай зараз відійдемо в сторону та поговоримо. Ми представляємо відому організацію і нам треба поспілкуватись.» Я кажу – «Так, так, так, так…» Вириваюсь та… тікаю! Але, як кажуть, «своя охота гірша за неволю». Не все наміняв, хочеться ще. Обійшов стадіон кругом, і побачив на іншому вході, протилежному, такий самий натовп і наших же пацанів, які такий же ченч проводять з іншою групою англійців. Я – сюди. Небагато собі чогось наміняв, і тільки вже треба на гру йти, як в цей момент підходить хтось знов до мене ззаду, бере за лікоть та говорить: «Що ж ти, хлопче, втік?» І вже скоро футбол, я бачу, що мене в’яжуть та усвідомлюю, що це серйозні люди, і я вже перед ними провинився. І якщо вони напишуть листа від себе до деканату, то це «прощавай інститут» та «прощавай комсомол». «Привіт, армія!» Це однозначно на той момент – не віталось спілкування з іноземцями. Тут вириватись вже не мало сенсу. Вони взяли мене так щільненько удвох та відвели до кімнати, десь під трибуною стадіону, де наших вже було достатньо багато. Почали шмонати. Забрали більшу частину того, що я мав. Було вкрай прикро віддавати, але іншого виходу я не бачив. Ці люди робили вигляд, що складають протокол… Але я закрив на це очі – беріть все, що хочете, лише мене не чіпайте. Відпиратись не мало сенсу. Вони почали вимагати документи. У мене був з собою студентський квиток. Я не пам’ятаю, щоб вони щось звідти списували. Вони зі слів написали прізвище та ім’я. Потім наді мною хлопці сміялись: «Що ж ти справжнє сказав, навіщо? Ми от попридумували – і нормально». Але – злякався… Я дуже довго після цього боявся, щоб не прийшов лист до деканату. Чекав та боявся, будь-який виклик до деканату – очікування, що ось-ось. Але Бог милував. Або ж вони виявились розумніші і не надіслали, або ж в деканаті пожаліли. Але на якомусь етапі це не спрацювало. Потім ми почали проситись – Давайте якось по-хорошому. Дайте хоч гру подивитись. Адже ми їхали на гру, ми – фанати. І нас відпустили-таки. Пам’ятаю, прибіг в сектор, натовп вже там сидів. Потім почали підходити ще, очевидно ті, кого вони відпускали. Потім був футбол. І ми вболівали здорово – горлали та махали прапорами. Але, якби поле було в більш пристойному стані, то, можливо, Києву би більше пощастило. Були моменти у Блохіна, здорово він їх бовтав, але ніяк не щастило. Ніяк не міг забити. Це була перша гра. Одна четверта Кубку європейських чемпіонів. А кожного року, коли Київ ставав чемпіоном, зазвичай в грудні, ближче до Нового року, відбувалось офіційне нагородження медалями, кубками. І проходив величезний, красивий концерт, що відбувався в Палаці «Україна». І правдами-неправдами ми діставали туди запрошення, які не продавались, а тільки роздавались потрібним людям. Наприклад, я був в «Україні» три рази на цих «чемпіонських» нагородженнях-концертах. Я пам’ятаю, як співали взимку артисти театру оперети: «Чтобы эта «Астон-Вилла» вас в пути не остановила, чтобы вернулись с Кубком чемпионов вы». Це все в голові крутиться досі. Гірко, звісно… Так. |
Кияни на вокзалі в Харкові. 19 вересня 1982
|
|
І якщо б поле було кращим, може гра була б якось цікавіша. У Блохіна було декілька моментів. Вадик (Євтушенко), і про це говорили потім в літаку, забив чистий гол, який суддя чомусь не зарахував. Бив Дем’яненко головою – як він не забив?! У англійців був момент – Чанов потягнув. Просто розстріляв його англієць. Моментів було достатньо. Просто десь трохи не пощастило. Тому, коли ми зустрілись з командою за декілька годин в літаку, на хлопців образ не було. Вони старались як могли, в цьому «болоті». В команді «Астон-Вілла» грали якісь зірки, яких ви знали? Справа в тому, що особливих зірок я там не пам’ятаю. Було мало інформації, цих футболістів ми бачили вперше в житті. Рівень їхньої гри вразив вас у порівнянні зі своєю командою? Ми були нічим не гірші, цілком. Просто їм пощастило трохи більше. У грі-відповіді стояв Чанов і отримав у ближній кут перший гол. Я дивився цей матч по телевізору, і було дуже прикро. Повернімося до матчу. Це там ми крикнули «Що на полі за суддя, він не бачить… нічого». Це коли він не зарахував гол Євтушенко. Ми весь матч не замовкали ані на хвилину. Кричали речівки, махали прапорами та розами. У нас був такий собі «фанатський» острівець, а навколо сиділи мужики. Тоді почались у нас «катаклізми» з міліцією. Обурились місцеві вболівальники і почали щемити нас. А потім почалось з міліцією. Але нічого особливого не було. Не рахуючи того, що всі ми потрапили до спортивної кінохроніки. Вперше в історії нашого руху ми могли спостерігати себе на екрані. Потім ми вийшли з сектора, рушили на залізничний вокзал, дізнались, що найближчим часом ми звідси поїхати не зможемо. Почалось розпиття горілки прямо в залі очікування, хтось навіть розбив, по-моєму, пляшку горілки. А потім частина фенів і я, разом з Утюгом, рушили в аеропорт. Коли ми туди приїхали, дуже швидко Утюг зорієнтувався та прийшов, сказавши, що «зараз летимо разом з командою». Це була фантастика, ми до останнього не вірили. Потім вже, під час посадки, ми побачили, що дійсно сідаємо разом в літак. Футболісти сиділи компактно в салоні? Спереду чи в задній частині літака? Як? Футболісти сиділи в задній частині, а спереду було все керівництво – Спорткомітет республіки, Лобановський та інші… Ще й ця історія з баночкою соку Манго, яка, очевидно, потрапила до нас від фанатів «Астон-Вілли», і якою ми облили одну з пасажирок – випадково, звісно. Можливо, вперше відкривали таку упаковку. А ця пасажирка була родичкою когось з футболістів, і почався дикий скандал – ледь не викидали з цього літака. Адже ми й там були в символіці. Пам’ятаю, як підійшли до Льоні Буряка з пропозицією випити, і він чисто по-одеськи відповів: «Зроби вітер». Але хтось не відмовився, дехто потім ще й до себе додому запрошував – той же Бессонов, посидіти наступного дня. Я не пішов, хоча це і мене теж стосувалось. Нас в літаку-то було небагато, не більш як 10 чоловік. Але мені треба було на пари, і я сказав «Дуже дякую», а хтось ходив. Як ви обирали, куди їхати на виїзд, щоб подивитися гру команди? Були критерії вибору чи їздили на всі матчі підряд? Намагались їздити на все, що було можливо. Чим більше, тим краще. Хтось мав фінансові можливості кататись більше. Дехто мав багато вільного часу і міг, пересаджуючись з «собаки» на «собаку», добиратись до місця гри. 3-4 «собаки» - і ти в Москві дивишся футбол. Отже, як я розумію, фанат – це та людина, яка не пропускає жодного матчу, враховуючи виїзні? Домашні – це само собою. Це треба піти на всі матчі «Сокола» і на всі матчі Києва, в обов’язковому порядку, і на всі матчі дублю також. |
Фанати Динамо разом з дніпрянами в Харкові. 19 вересня 1982
|
| Розкажи, будь-ласка, про деякі виїзди, які найбільше запам’ятались. Це був, наприклад, виїзд до Харкова. Це було 19 вересня 1982 року. У той час суперник «Динамо», команда «Металіст», була доволі посередньою командою. Було видно, що керівництво обох цих команд товаришувало між собою, бо частина футболістів, що не підходили Києву, переходили в «Металіст». Одразу скажу, що зіграли ми там по нулях. Гра була не дуже цікава. Це була гра Чемпіонату Союзу. В тому, 1982 році, «Динамо» Київ став другим – перше місце завоювали мінські динамівці. Харків того року став 12-м. Запам’ятався цей виїзд тим, що, по-перше, нас було не дуже багато, хоча думали, що тут, в Україні гра, і людей буде побільше. Сиділи ми на одній величезній трибуні. У них так в той час було зроблено – одна велика трибуна за воротами, довжелезна та висока. За іншими воротами трибуна взагалі була відсутня, так як йшла реконструкція стадіону. Виходить, у них тоді були дві бокові трибуни і одна за воротами, четвертої не було взагалі. Глядачів було достатньо багато. Навколо нас сиділи «мужики» харківські. Під час нашого вболівання, скандування, кричання, махання та плескання в долоні до нас весь час були претензії: «Не так, не те, мовчіть, тихше, йдіть звідси, пропадіть, їдьте і т.д. і т.д.». Харківських, саме фенів, я бачив всього декілька чоловік. Ми ніяк не спілкувались. Зіграли ми 0-0. Почали виходити з трибуни, і тут почалось. Очевидно, ми їм все ж таки набридли, цим мужикам. Почалась штовханина, мат-перемат. Нас почали піджимати, і ми зрозуміли, що скоро почнуть бити. Це було добре видно. Не фанати, а мужики, як сьогодні їх називають, «кузьмичі». Ми спустились вниз з ярусу і під стінкою стадіону збились в купу. Нас натовп мужиків туди просто притис. Їх було більше в кілька разів. До бійки лишалось зовсім небагато. І вони б нас просто зім’яли. Звісно, у нас ще були люди, які їх провокували. Кричали «давай, давай», щось показували і махали на них. Тобто з нашого боку також йшла провокація. У цей час втрутилась міліція. Вони встали між нами та ними. Тоді – в 82-му році, ніхто зв’язуватись з міліцією особливо не хотів. Це не зараз. Вони горлали з-за стіни міліції, намагались пригати, але міліцію не чіпали. У цей час прийшов якийсь високий чин, по-моєму, полковник, і сказав: «Хлопці, ми вас не можемо так просто вивести. У нас людей малувато. Бачите, який у них настрій – зараз буде бійка. Мені це не потрібно в Харкові, тому ми зараз зробимо так. Зараз ми підженемо сюди наші «бобіки» (по фанатськи це звалось «луноход»), вас туди загрузять, завеземо на вокзал і красиво відправимо до Києва». Він говорив з усіма, але в основному з Утюгом, який стояв попереду і приймав рішення. Вітя йому відповідає, що, мовляв, так, ми зараз сядемо в «бобіки» і опинимось на подвір’ї РВВС. Вам навіть нас в’язати не потрібно, ми самі туди приїдемо… Полковник сказав: «Я даю вам слово офіцера, що ніхто вас ні в яке РВВС не завезе. Ви мені тут в Харкові взагалі не потрібні. Їдьте собі в свій Київ. Гра скінчилась. Все – до побачення!» І вони підігнали «бобіки», нас туди загрузили. Всіх. Запхали, як оселедець в діжку. Коли виїжджали зі стадіону, то публіка ця била, колошматила по стінкам «бобиків» руками і ногами, але вже все – нас вивозили. Цікава була картина – забиті «бобіки», декілька машин, і вони їдуть Харковом, і ми кричимо свої кричалки, співаємо пісні фанатські, ледь не прапорами з машини вимахуємо. Я думаю, такого ніколи раніше в Харкові не бачили. Привезли нас на вокзал, і ми поїхали. Чого було більше в такій поведінці харківських вболівальників – невдоволення від вашої поведінки на стадіоні, чи вони так виказували своє відношення до вболівальників київського «Динамо»? І те, і інше. Справа в тому, що їх дратувало, що ми не такі, як вони. Це по-перше. Вони бачили мало своїх фанатів, тому до такого явища ще не звикли. Наприклад, я сів, починаю махати прапором. Ясно, що при цьому якась частина людей чогось на полі не побачила. Це, звісно, дратує. До речі, про прапори. Виїзди з прапорами – це вічна проблема. То з древком можна на стадіон, то неможна. То древко два метри, то лише півтора. В Києві, власне, та сама картина була. Можна – неможна. Таке можна, таке –ні. То взагалі нічого неможна. І часто-густо древка залишались, викидались, і просто прапори тримали в руках або, якщо ми були на другому ярусі, то частину прив’язували до огородження, а частина була в руках. Якщо на першому ярусі, то ми махали ними або вони просто лежали на колінах. [ЧИТАЙТЕ ПРОДОВЖЕННЯ В НАСТУПНОМУ НОМЕРІ ЖУРНАЛУ] |
Біло-сині біля готелю команди в Харкові. 19 вересня 1982
|