Матч у Відні був першою главою осінніх пригод хохлів у Європі. І виглядав цей євровиїзд найдешевшим серед трьох ігор на виїзді. Тому виїхав до Австрії досить хороший склад. Подорож кожного - це окрема історія зі своїм набором пригод, в якихось місцях всі ці історії перетинались і нарешті зійшлись до купи на 90 хвилин на стадіоні у Відні. Одну з таких історій пропоную Вашій увазі і я... Серед більш ніж тисячі фотографій я відібрав найкращі, аби найбільш повно відобразити атмосферу цієї поїздки.       | День 1 | День 2 | День 3 | День 4 | День 5 |

Все розпочалось в понеділок, 30-го вересня. Після матчу в Полтаві ми повернулись додому о другій ночі, і я вирішив не заїжджати додому, переночувавши у родичів і формально пробивши двійник. Так було простіше дістатись вранці аеропорту, а бути там треба було вже о восьмій ранку. З банди летіло нас семеро, для М-ши, Ж-П і А-на це був перший євровиїзд. Більш того, це був їх перший в житті політ на літаку, тому всіх трьох посадили біля вікна. Переліт до Будапешта пройшов без особливих пригод, і вже об 11-й за місцевим часом ми стояли на виході з аеропорту. Для подальшої подорожі потрібні були квитки на міський автобус, аби доїхати до метро, а придбати їх можна було лише за місцеву валюту "форінти", яку Ж-П одразу переіменував у "фурігани", і так ми її і називали до кінця поїздки. Обмінний курс в аеропорту був просто грабіжницький, але ми знайшли альтернативу - квитки можна було придбати, розрахувавшись кредитною карткою. Для загального розвитку скажу, що 100 фуріганів - це приблизно 4 грн. Разовий проїзд в міському транспорті коштує 350ф, але ми взяли 2 денні групові проїзні (на 5 чоловік), аби його "відбити", необхідно було проїхатись мінімум тричі за день.

Перша несподіванка - абсолютно такі самі поїзди в метро, як і в Києві, тільки більш брудні та обшарпані. Але на вході замість турнікетів стоять два контролери (майже на всіх станціях пенсіонери) і перевіряють квитки вручну. На виході з метро я читав по очах хлопців "ну ось же вона, Європа", але першим, що ми побачили на вулиці, був брудний бомж, який лежав практично поперек дороги. По мапі ми досить швидко знайшли наш хостел, виглядав він досить оригінально:



А це вже наша 8-місна кімната, зі стіною, на якій можна писати маркером. На ній одразу з’явилось трохи наших написів...





Скинули речі в хостелі й одразу ж пішли в місто - міняти гроші та шукати щось поїсти. Хлопець на ресепшн рекомендував один заклад неподалік, туди ми і направились. Одразу зазначу, що далеко не всі угорці розуміють англійську, меню чи написи англійською теж зустрічаються рідко, а сама угорська мова страх яка незрозуміла. Тому з меню ми зрозуміли, що за вказану суму грошей нам принесуть перше, друге і десерт. А от що принесуть - фіг його зна, тикали пальцями навмання. Пощастило не всім... Якщо Г-ф, Н-та і М-ша отримали на тарілках отаке:







то мені принесли страву під назвою фузільок, і виглядало воно не дуже апетитно.



Виявилось, що це шпінат із фрикадельками. До того ж солодкий. Але їсти можна...



Обід обійшовся десь близько 80 грн на наші гроші. Далі нас чекала прогулянка на будайську гору. Ж-П ще перед від’їздом отримав завдання підготувати екскурсійні маршрути по кожному з міст, які ми планували відвідати, тому напрямок нашого руху, зазвичай, обирав він. Рухаючись широким проспектом в бік Дунаю, мимоволі помічаєш особливість місцевої архітектури. Немає сірих панельних будинків і наворочених скляних бізнес-центрів, все якось гармонійно поєднано і доповнено скульптурами.





Наступна світлина має продемонструвати читачам, що з гарними дівчатами в Угорщині не склалось...



Будівля Угорського національного музею.



Запримітивши здалеку знайомі фари Ікаруса, згадалось, що колись і у нас в Києві такі були. Але коли він під’їхав ближче, то виявилось, що це не автобус, а тролейбус.



Так, потроху ми дійшли до моста Свободи. На мою думку, найкрасивішого моста в Будапешті. З цієї точки відкривався чудовий вид на Буду, а також на будянську гору, на вершину якої ми і збирались піднятись. Хто не знає, раніше Буда і Пешт були окремими містами на різних берегах Дунаю. Об’єднались вони в 1873-му році.









Отакі от "невеличкі" кораблі катають туристів по Дунаю, аналог наших катерів по Дніпру. Особливо цікаво спостерігати, як ці махіни розвертаються, займаючи подекуди ледь не дві третини ширини ріки.



На виході з мосту зустріли хлопців із KCS, і це було трохи неочікувано. Ми думали, що ми перші виїхали з України, одразу після Полтави. Але виявилось, що хлопці розпочали свою подорож ще у неділю...



Підніматись на гору до цитаделі потрібно вузькими доріжками, байдуже по якій підеш - всі вони приведуть в одну точку. По дорозі розташовані оглядові майданчики, і з кожного наступного вид відкривається все краще і краще. Тому, за логікою жанру, ми робили знімки на кожному з них.







В якийсь момент хлоців переклинило, і почались експеременти над силої тяжіння перед об’єктивом... після цього не закінчувались вони вже до кінця поїздки.









Хохли на виїзді, йопта.



Чим вище лізеш, тим більше видно навколо. В якийсь момент відкрився вид і на іншу сторону Буди. Від побаченої навколо краси почало перехоплювати подих.













Вид на Будайську фортецю - історичний замок угорських королів.





Оскільки хороший фотоапарат був лише у мене, то фотографування проходило досить кумедно - шість хлопців шикуються в чергу і один за одним позують на фоні якогось краєвиду. Потім переходять до наступного об’єкту, і історія повторюється). Досхочу намилувавшсь краєвидом, ми вирішили іти в напрямку цієї Будайської фортеці, причому іти навпростець... В результаті тривалої прогулянки, вийшли до муру, в якому були відчинені ворота. І хоч вказівники показували, що вхід до фортеці з іншого боку, вирішили таки зайти через ці ворота.



Ворота виявились не зовсім входом. Точніше, ми потрапили в якусь частину замку, закриту для відвідувачів. Навколо лише старовинні височенні стіни і ні душі навколо. Через вікна ми бачили, що в будівлі знаходяться якісь архіви. Як потім виявилось, то була бібліотека. З інтересом ми заглиблювались все далі і далі, скаладалось відчуття, що ти в якомусь фільмі жахів, і зараз вискочить монстр.



Хлопці відібрали у мене камеру, і поки я роздивлявся все навколо, вони примудрились якимось чином наклацати більше 50 знімків. Повернули мені фотік із фразою "гіфку зліпиш"... ну ось якби і вона:



Поблукавши дивними лабіринтами, ми натрапили на зовсім непримітні двері. За дверима - сходи, а далі ще двері...



З іншого боку двері вже не виглядали непримітними. Ми потрапили туди, куди і збирались з самого початку - в основну частину королівського замку. Зараз на його території знаходяться музеї та галерея.





Навколо досить багато туристів, 88% з яких - китайці. Доводилось довго вичікувати момент, аби зробити знімок без їх мордашок.







Головний вхід в Угорську національну галерею, і пам’ятник принцу Савойському перед нею.



Звідти також відкривається чудовий вид на місто, зокрема, на Парламент і базиліку святого Іштвана. Як і на більшості оглядових майданчиків, тут встановлені великі біноклі, в які треба вкинути монетку, і можна роздивлятись панораму. Ж-к виявив, що апарат чудово приймає наші 50 копійок, навіщо платити більше?)





Пройти трохи далі - і біля палацу Шандора (офіційна резиденція президента Угорщини) стояли двоє вартових. Ми хотіли поугорати з них, аж раптом з-за рогу з’явились ще кілька таких же бійців. Купа туристів бігла за ними, аби зняти зміну караулу, а це ціла процедура...





Із замку ми потрапили до старої частини міста, зокрема, до церкви Матіаса та Рибацького бастіону.









Вид з Рибацького бастіону на Пешт. От біля тієї статуї зправа на горі ми були зовсім недавно...







А ось і сам Рибацький бастіон. Оцініть концентрацію китайців в кадрі.





Вузькими вулочками вийшли до набережної прямо навпроти будівлі Парламенту. Будівля і справді вражає своїми розмірами і оздобленням.



Після такої прогулянки дуже хотілось їсти, і ми стрибнули на метро, щоб знайти якийсь заклад в центрі. Хотів сфотографувати потяг, щоб показати, що він такий самий, як і в Києві, але на цій гілці потяги виявились зовсім іншими. Проїхали буквально пару зупинок, а за цей час на вулиці стемніло.





Базиліка святого Іштвана зблизька. Тут ми зустріли хлопців з KCS вдруге, і вони порадили дешеву менюшку в фастфуді, на яку троє хлопців повелись. 500 фуріганів за бургер, картоплю і колу виглядало якось дуже дешево, в порівнянні з іншими кафе. Навіть в супермаркетах сендвіч коштував ті самі 500ф.



Я ж, Г-ф, Ж-П і Ж-к пішли в заклад, який сильно розхвалювали користувачі в Інтернеті. По факту це виявився хумус-бар, якась чи то ліванська, чи то єменська кухня. Ми сильно не вникали, що таке той хумус, і вирішили замовити. Вийшов другий провал за день, тому всі наступні рази ми вже просили меню з картинками і англійською. Більше знімків з їжею в цьому звіті не буде, обіцяю).



Всі знають про мою пристрасть до вечірніх фото, тому хлопці без питань погодились повернутись до Парламенту ще раз, аби роздивитись його зблизька. Але на набережній проводились ремонтні роботи, тому підійти впритул так і не вдалось. Та нагулялись ми вечірнім Будапештом того вечора досхочу. Сили лишались тільки на те, аби скупитись в супермаркеті і почитати новини в Інтернеті перед сном.

Другий день вирішили розпочати з прогулянки центральними вулицями. Конкретної мети не було, просто йшли туди, де будівлі здавались красивішими.



Якщо я правильно розумію, то так переіменовують в Будапешті вулицю. Стару табличку не знімають, а перекреслюють, і поряд з нею вішають нову.







Випадково ми вийшли на центральну пішохідну вулицю, вулицю Ваци. Купа кафешек і сувенірних магазинів... Що дивувало, так це сильний упор сувенірки на радянську епоху - футболки з леніном, написами KGB і радянськими танками, основний же ходовий сувенірний товар, який висів на кожному кроці - мотоциклетні шапки і шапки танкістів.



Пройшовши вулицю до кінця, ми уперлись в будівлю Центрального ринку. Всередині воно схоже на суміш Житнього ринку і Бесарабки - на першому поверсі продукти, на другому - одяг і сувеніри.





А далі була прогулянка набережною. В порівнянні з київською погодою, тут було дуже тепло.





Хлопців розморило на сонці, і вони поснули, поки я робив чергову порцію знімків. Сказати, що там красиво - нічого не сказати, можна милуватись краєвидом дуже довго.





Так ми потроху дійшли до Сеченського мосту.







Цікава штукенція - автобус-амфібія, катає туристів як по вулицях міста, так і по Дунаю. Але прокатитись на ньому - задоволення досить дороге.





Та сама базиліка святого Іштвана (хлопці хотіли потрапити всередину), і знаменитий кущик у вигляді напису Будапешт, біля якого фоткаються всі туристи.







Ця ж будівля, тільки з іншого боку.



По дорозі, звичайно ж, нам траплялись стікери. Але здебільшого це були не наліпки місцевих Уйпешта і Ференцвароша, а стікери московських Спартака і ЦСКА, а також белградських ЦЗ і Партизана. Заклеювали все без розбору). До речі, що дивно, наліпки ЦЗ і Партизана майже всюди висіли поряд, а не одна поверх одної.



Після швидкого перекусу ми направились в знамениті купальні Будапешта. А якщо точніше, то в найбільшу Сеченську купальню, що в центральному парку. Оскільки на цей день проїзний ми не брали, пішки довелось іти доволі далеченько. По дорозі ми проходили повз площу Героїв, на якій офіційні делегації різних країн саме в цей час покладали квіти до пам’ятника. Було цікаво спостерігати, як працювали поліцейські - ніхто не перекривав рух вулицями, людей пускали на відстань менше 20 метрів до високопосадовців, і все в такому дусі. У нас в країні таке буде ще не скоро...



Вхід до Сеченських купалень коштував 4100 фуріганів (160 грн), але воно того варте. Заплативши раз, можна знаходитись там цілий день. Комплекс складається з понад 20 басейнів та десятка бань під дахом, а також кількох басейнів на вулиці. В кожному з басейнів різна температура (від 15 до 38 градусів) та різний склад води. В принципі, вода тут вважається лікувальною. Бані теж є різних видів: російська, фінська, турецька, ароматична і ще купа всяких.



Народу було відносно небагато, і всі борсались лише в самих теплих басейнах.



На вулиці ж температура води була +34, що також більш ніж комфортно.





В купальнях ми зустріли хлопців з KCS втретє, і, зайнявши центральну козирну джакузю, не пускали туди нікого).



Борсались ми в тих купальнях години три, і цього було більш ніж достатньо. Що там можна робити цілий день, я собі уявляю слабко...



Ще в центральному парку є такий собі замок, а біля нього на зиму заливають каток.



На площі Героїв знаходяться пам’ятники 14 визначних для Угорщини людей, стоять вони всередині колонади. А по центру - колона з архангелом Гавриїлом на щиті і пам'ятник князеві Арпаду, який вважається засновником Угорщини. Колись на цій площі стояли спочатку пам’ятник сталіну, потім леніну, але угорці від них успішно позбулись.





Вечеряти ми зайшли до китайського генделю. Точніше, кухня угорська, але вся прислуга і оформлення закладу - китайські. Єдина вигода від цих китайців в тому, що у них завжди дешево. Також потрібно було зайти на вокзал, аби обміняти електронний квиток на реальний. Робить обмін квитків автомат, щоправда, всі меню угорською, але якось розібрались.



Під вечір вже було бажання завалитись дрихнути, але до Будапешта прибули UF і компанія. І ми пішли гуляти з ними. Вирішили знову лізти на гору... Так я дізнався про Ярого. Походу, це персонаж з цього нового фільму "Навколофутболу", який я не дивився і поки не збираюсь. А М-н подивився вже тричі. Виглядало це якось так: лізучи на гору, наша компанія розтягнулась на кілька десятків метрів, і М-н, йдучи останнім, кричить щосили у темряву:
- Кккк-паааа!
- Шо?
- За Яяяяярогоооо!
- За Яяяяярогоооо!
Так і орали всю дорогу, лякаючи поодинокі парочки закоханих.





Апаснасть стайл)



Ви ж вже знаєте, що з гори круто видно все місто? Так от, ввечері воно виглядає не менш дивовижно.







Змагання на найвищий наклеєний стікер.





Якийсь діскач лупив лазером на все небо. Хлопці спочатку подумували завалитись і туди, але втома брала своє. У А-на на телефоні стояв такий собі додаток "Крокомір", так от, ця штука показувала, що за два дні ми пройшли пішки 75 км. Тому сон був міцним.

Міцним, але недовгим. Прокидатись потрібно було о п’ятій ранку, бо вже о шостій відправлявся наш потяг на Відень.



А це вже перші кроки хохлів у Відні. У М-ші в кульку, звичайно ж, сосиски. 100% фанатський стиль)



Ситуація з квитками на потяг десь така сама, як і з авіа, чим раніше береш - тим вони дешевше. Тому Ж-П і Ак-а їхали на потязі, що відправлявся на годину пізніше. Між Будапештом і Віднем три години дороги, які ми успішно дрихли. І коштує це задоволення 13 євро. За ту годину, що ми чекали хлопців на вокзалі, встигли пройтись по магазинам і навіть придбати кілька пар жовтих джинсів за смішними цінами. Наша відправна точка - Штефанплатц, саме туди ми приїхали на метро з вокзалу.



Відстані у Відні значно більші, ніж в Будапешті, ходити пішки зовсім не варіант, до того ж у нас хостел був десь на околиці. Тому для проїзду на метро довелось придбати дводенний проїзний за 12 євро (разовий проїзд коштує 2,2 євро). На вході нема турнікетів, лише компостери. Тобто можна спокійно зайти, за два дні ми жодного разу не бачили контролерів. Але хлопці з UF квитки не купляли і нарвались на контролерів при першій же поїздці. Але я ніби почав розповідати про Штефанплатц. Собор святого Штефана, який стоїть на цій площі, вважається однією з визначних будівель міста. Але, чесно кажучи, після побачених соборів в Мілані та Кельні, цей не вражав...





Далі була прогулянка якимось каналом, подібним на нашу набережну. Траплялись як чудові графіті, так і відвертий психодел.







Віденське кільце (або, іншими словами, бульвар Ринг) - вулиця довжиною 6,5 км U-подібної форми, вздовж якої знаходиться більшість визначних місць Відня. Саме на початок цієї вулиці ми і направлялись.



Початок, чесно кажучи, не дуже вражав - вулиця, як вулиця, великі охайні будинки, підстрижений газон і бабусі з собачками.





Пам’ятник радянському солдату, який звільнив Відень від "немецко-фашистских захватчиков" і сам собі цей пам’ятник і побудував. Ну, принаймні, так було написано на меморіальній табличці.



А це вже Карлскірхе - ще один величезний собор, але чомусь закритий для відвідувачів.



Віденська опера під різними кутами.







Біля оперного мужички в найрізноманітніших прикидах намагаються впарити вам квитки на концерт Моцарта.



Слід зазначити, що після дводенного маршброска ноги таки трохи просили відпочинку, тому хлопці шукали кожної ліпшої нагоди перепочити і з’їсти М-шину сосиску. В якийсь момент в тіньку біля оранжереї стало так затишно і так не хотілось звідти йти, що стало зрозуміло - пора б уже поїхати заселитись в хостел і скинути всі зайві речі, з якими ми таскались весь цей час. Ах да, фото оранжереї біля галереї Альбертіна, і Гофбургський Імперський Палац, вид ззаду.







Хостел знаходився в єбєнях, але при цьому був дешевше за альтернативні варіанти ледь не вдвічі... Заселились ми досить швидко і попрямували назад в центр дивитись місто. Площа Марії Терези. З одного боку - будівля Природоісторичного музею, з іншого - Музею історії мистецтв. Але будівлі ці абсолютно однакові і просто величезні. От в цьому місці дуже сильно я відчув весь пафос Відня - занадто вже воно якесь вичурне.









До чого там цей слоник, я так і не зрозумів, але явно не для цього...







А це вже наступна пафосна будівля, Гофбургський Імперський Палац. Видно, що не для ніщєбродів будувалось...







У дворику теж все "по-багатому".



А з галявини видно, що далі нас чекає щось не менш цікаве...





Просто якась будівля. Вони там всі такі величні.



Ще один театр, Бургтеатр. А навпроти нього знаходиться віденська ратуша.





Г-ф подивився на карту і сказав: "А ми будинок Парламенту провтикали, давайте повернемось пару кварталів". Але повертатись було справді впадло. Ноги вже просили відпочинку. Тому ми сіли на трамвай і проїхали одну зупинку.





Все роздивились біля Парламенту, сіли на трамвай і проїхали ще зупинку. І так катались, поки не доїхали до кінця Віденського кільця. Після цього вирішили ще прогулятись центральними вулицями.







Головна пішохідна вулиця Відня з купою бутіків.





Собор святого Петера.



По всьому центру стоять автомати з безкоштовною питною водою.



Підходив час вечері. Але нічого бюджетного знайти не виходило. Ж-П знову запропонував ресторан, про який він нам триндів цілий день, і вирішили таки навідатись туди. Але на вході творилось щось подібне на львівську Криївку у вихідні - черга, аби зайти і сісти за столик. Причому всі два десятки людей в черзі були російськомовними. Офіціанта теж звали Антон, але ми чомусь спілкувались з ним англійською. Він сказав, що потрібно чекати хвилин 15, аби знайшовся вільний столик. Ми помітили, що він казав те саме всім людям, які приходили, а черга все зростала і зростала. Зрозумівши, що чекати треба буде довго, розвернулись і пішли... знову до китайців.



А по поверненню до хостела з нами сталась ще одна пригода. У нас було дві 4-місні кімнати, а нас же семеро... Заходжу я, значить, в кімнату, і бачу, що з ванної по підлозі тече вода. Хотів відкрити глянути що там, але двері виявились зачинені. Другий кадр, який я бачу - на столі лежить великий рожевий чемодан і леопардова сумочка, по столу розкидана косметика, на підлозі туфлі з підборами сантиметрів 15. На стільці ж лежить щось волохате... Ціпа в ванній сиділа хвилин 40, а коли вийшла, то виявилось, що то зовсім не ціпа, а динозавриха. З трьома підборіддями, ботексними губами і тушею я думаю під 100 кг. Волохате на стільці - це було її накладне волосся. Динозавриха збиралась на дискотеку. Повернулась під ранок, і тоді я зрозумів, що вона ще й хропе. Взагалі повний комплект! Вранці вона знову закрилась у ванній на годину) Хлопці від побаченого теж переживали легкий шок. А раптом вона нас з’їсть, і все таке...

Вранці після сніданку ми вирішили їхати на чортове колесо в інший кінець міста. В наших єбєнях, як виявилось, теж є пішохідна вулиця з бутіками.





Але бутіки ці були трошки іншого гатунку).



Ось, власне, і чортове колесо. Знаходиться воно в районі Пратер в парку атракціонів. Колесо збудовано вже дуже-дуже давно, і саме тому воно таке знамените.



Але дізнавшись про ціну в 9 євро і подивившись, що зверху ми нічого гарного не побачим, вирішили на колесі не кататись і пошукати собі інших розваг. Нашу увагу привернув атракціон, який назвали не інакше як "обісратись можна". Сідаєте в такі от крісла.



Вас крутять і потихеньку починають піднімати...



На висоту 95 метрів!



От чесно, я ніколи не боявся висоти, але тут долоні таки спітніли. Весь час здавалось, що сильний вітер знесе нас, і ми з розгону вріжемось в башту, що крутила цю карусель. Заплатити за це задоволення довелось по 5 євро.



Далі ми повернулись в центр міста, аби прикупити сувенірів і пообідати віденським шніцелем. Вдень в центрі народу чомусь ще більше, ніж увечері.





Повернулись в хостел, де нас вже чекали хлопці з UF - і разом з ними поїхали на точку збору біля оперного. На місці я побачив, що склад хохлів виїхав дуже і дуже непоганий. З такими темпами скоро на євровиїздах нас буде не менше, ніж по Україні.



Десь за рогом було чутно спів місцевих, але виявилось, що це вуличні співаки, і ніякі вони не фанати. Зарядивши кілька разів ми всі разом поїхали на стадіон на метро.



В метро наш вагон просто гудів, а місцеві з острахом оглядались. Коли ж ми з зарядами вийшли на станцію і співаючи пішли до стадіону, то місцеві кузі привітно піднімали в нашу сторону келихи пива. Деякі кричали в наш бік "Ukraine, vodka!", на що отримали у відповідь заряд "Кенгуру-кенгуру!" (у Відні є купа сувенірної продукції з жартами про те, що тут кенгуру не живуть...) Біля стадіону побачили автобус з людьми в динамівській формі, але то виявились всього лиш журналісти, яких клуб постійно возить з собою. Поки ми йшли до автобусу, прибігли місцеві типи в масках. Перші ряди навіть не встигли зрозуміти, що сталось, як задні почали успішно від них відбиватись. Тип, що прибіг до мене, навіть вдарити жодного разу не встиг, як набігли копи, і він дав дьору. Менти заливали всіх сльозогінним газом, особливо тих, хто побіг місцевих доганяти. До речі, сльозогінний газ той дуже дієвий, Н-та забрали лікарі, але на матч повернули. Не знаю, на що місцеві розраховували, адже нас було більше ледь не вдвічі... Можливо, хотіли дьорнути пару роз і втекти. Перед матчем менти почали вимагати, щоб ми написали заяви на місцевих, бо їх менти половили. Але ми щось писати відмовились.

На секторі зібралось близько сотні чоловік з двіжу, і ще стільки ж діаспори. Заряджали досить гучно, хоч і не нон-стоп. Місцеві вболівають справді круто, і весь їх репертуар - це пісні, зарядів майже нема. Були проблеми з вивішуванням червоно-чорного прапору - делегат матчу почав погрожувати порожніми трибунами в наступному матчі, якщо прапор не знімемо (над Динамо досі висить умовна дискваліфікація), тому довелось піти на поступки. Також був банер в підтримку родини Павліченків, але жодних проблем з ним не виникло. Після голу хтось запалив фаєр, і цю людину стюарди довго шукали по сектору. І таки знайшли, коли хлопець вирішив раніше часу вийти з сектору. Кажуть, впаяли штраф 500 євро.

Результат матчу розчарував, як і сама гра нашої команди, а після фінального свистка лише Гусєв підійшов в сторону нашого сектору. Після гри всі грали в "бомжа". Пластикові стакани, в які наливали пиво, можна було повернути продавцям і отримати 1 євро за кожен стакан. Але діаспора чомусь лишала ці стакани між рядами. І буквально за пару хвилин я з Г-фом підняли на пару більше 20 євро. Від стадіону нас повели менти до однієї із станцій метро, а потім ще якийсь час їхали з нами в вагоні...

В метро трапився ще один курйоз. Поряд з нашою компанією стояла якась дівчина, досить вродлива. І хлопці почали голосно її обговорювати. Типу "А у неї хустка, як у моєї бабусі", "А може вона скаут, що вона там пише на мобільному?" і т.д., а вона все дивилась на нас і посміхалась. Коли ж уже був час виходити, вона нас спитала російською "Парни, а вы откуда?". Багато хто почервонів, адже вона розуміла все, що про неї говорили. Виявилось, що дівчина з Києва і просто навчається в Австрії.

Вечір ми провели в хостелі за грою в настільний футбол з хлопцями з UF. Повертатись в кімнату не хотілось, бо там знову фарбувалась динозавриха...

На п’ятий день нашої подорожі ми відправились до Братислави. Їхати з Відня автобусом півтори години. По приїзду одразу кинулась в очі різниця в цінах (якщо у відні хот-дог коштував 3,6 євро, то тут - 0,7) і згадались кадри з фільму Євротур. Одразу ж відправились в центр міста... Пам’ятник Юліусу Сатинському.



Гастролі київського балету в Братиславі.



Просто архітектура в центрі міста.





Дійшовши до Примаціального палацу, ми взяли в інформаційному бюро карту для туристів, там було відмічено всі визначні місця міста. І просто ходили по вулицях, відмічаючи галочками пункти, які ми вже побачили.







Пам’ятник лінивому каналізатору, який любив заглядати дівчатам під спідниці.



Будівля словацького національного театру.



В центрі якось дуже багато сувенірних магазинів і кіосків.



Всі три міста, в яких ми були, знаходяться на березі Дунаю. В Братиславі також є катери для туристів, ось якраз один з них розвертається...



Братиславський замок - найбільш визначна споруда в місті, правда той же замок в Мукачево виглядає симпатичніше...





Міст SNP - ще один символ міста, в тарілці наверху знаходиться ресторан.



Потім ми вирішили підніматись всередину замку, іти потрібно маленькими затишними вуличками.







Вхід до замку безкоштовний, а з багатьох оглядових майданчиків відкривається чудовий вид на місцеву Троєщину.



Слід зазначити, що замок аж занадто відреставрований, стіни зовсім не схожі на старовинні. На задньому дворі відбуваються розкопки.



Отак от виглядає центральна частина Братислави.







- Ж-к: зроби мені мі-мі-мішну фоточку, типу я тримаю костел за шпиль!
- Я: Ок, ставай, зараз зробим!
- А-н: І я таку фотку хочу, сфоткай і мене.
- Я: Ну ставай і ти.
- А-н: Ти ж Ж-ка з іншої точки фоткав, все вийшло?
- Я: Да, все нормально (сміх за кадром)...





Погляд на замок під іншим кутом.



Старовинні Михальські ворота, колись слугували входом в місто.



А це кафешка, де можна за 6 євро їсти стільки, скільки захочеш. Просто набираєш в тарілку стільки їжі, скільки вміститься. Взявши три тарілки на 7 чоловік, ми наїлись на кілька днів наперед...



Центральна площа міста. Тут ми зустріли моб фанатів ПАОКа, які повертались додому зі свого виїзду. Їх було чоловік 30-40, і всі якісь брудні та бомжуватого вигляду...



Намотавши ще кілька кіл пішохідною частиною міста, ми зрозуміли, що єдине визначне місце, яке ми ще не бачили - резиденція президента цієї країни. Часу було ще більш ніж достатньо, тому відправились туди.



Перед фонтанчиком всі успішно поснули на сонці, і дрихли мабуть більше години.



Але час все одно ще лишався, все цікаве в Братиславі ми обійшли за 4 години, і більше там робити було нічого. Після чергового кола "куди ноги несуть" зустріли хлопців з BadBoys, а потім і шумну компанію UF. Поділившись свіжими новинами, кожен розбігся в свою сторону. Наш шлях прямував назад в Будапешт, тригодинна автобусна поїздка. Столиця Угорщини нас зустріла так само, як і минулого разу - перше що ми побачили...





Переночувавши у вже знайомому нам хостелі, вранці відправились в аеропорт, зустрівши в метро банду старших хлопців, які мали летіти з нами в одному літаку. Одним словом, політ був веселим, ну і приземлення теж.



Як сказав Ж-П після повернення до Києва, після таких виїздів ще тиждень відпочивати треба. Але це справді незабутньо, робіть паспорти і поїхали наступного разу з нами!

З.І. Сильно ніде не економлячи, більшість хлопців "вписалась" в суму 350 євро за виїзд. Але це був далеко не найбюджетніший варіант, і, при бажанні, можна було катнути значно дешевше.