Вперше за багато років київське Динамо вийшло з групи в Лізі Чемпіонів, і, звичайно ж, на виїзд планували їхати всі, якщо не попадеться команда з Англії. Проте фортуна повернулася до нас одним, всім відомим місцем. Після осіннього виїзду в Лондон (на матч проти Челсі) у мене та Ай-а вже були британські візи, що закінчувалися якраз через 5 днів після виїзного матчу в Манчестері, тому питання їхати чи ні залежало тільки від того, чи дадуть відпустку на роботі. Ще в дитинстві я побував у скаутському таборі в Шотландії, і в мене була мрія - повернутися туди ще раз, а тут від Манчестера до Глазго рукою подати. Тож залишалось знайти ще декількох бажаючих їхати на північ - так наш склад доповнився Гр-бом та литовцем Р-м, що фанатіє за Жальгіріс.
І так, визначивши кількість бажаючих їхати та дізнавшись остаточну дату поїздки, почали планувати маршрут. З нашої четвірки всі добиралися різними шляхами, тому точкою зустрічі призначили автовокзал Victoria Bus Station в Лондоні, у день матчу. Спочатку нас мало їхати більше, але Н-е, після поради чітко заповнити анкету та надати документи по фінансам, вірішив підробити довідку з банку, за що отримав заборону на в'їзд в Британію на 10 років, та погоняло "Посол".

На вихідних перед виїздом Динамо грало у Львові з Карпатами, тому не було сенсу повертатися в Київ, оптимальніше було летіти через Польщу. Квитки Люблін - Лондон та Глазго - Варшава обійшлись нам у 25 євро, а баси по Британії в межах 12 фунтів за майже 600км. Лишалось ще знайти бла-бла-кар до Львова та назад, а також арендувати тачку у Шотландії. За місяць до виїзду я спонтанно вирішив поїхати на турнір в Литву, де домовився з Р-ом про всі подробиці подорожі та дуже круто бандою провели час.

Після матчу у Львові я заночував на квартирі у Ан-ло, який наступні пару днів збирався подорожувати замками Львівщини, а зранку після сніданку на бла-бла-карі доїхав до Любліна. Поїздки через Польщу завжди як лоторея - або пощастить, або стоїш пару годин в пробках на кордоні. Цього разу мені пощастило - жінка-водій колись працювала на митниці, і тепер перед поїздкою просто дзвонить і питає на який з пропускних пунктів краще їхати. Тож в мене лишався час після заселення ще прогулятися вечірнім містом.

Висадили мене прямо перед дверима хостелу. Жіночка-адміністратор з радістю повідомила, що в мене в номері один білорус і двоє українців, тому все має бути ок. Яким же було моє здивування, коли виходячи з номеру я зустрів двох наших фанатюків, що також їхали на виїзд через Люблін. Ввечері це польське містечко нічим не відрізняється від інших - в ценрі забиті паби, купи повій, які закликають на масаж, а виходиш за межі старого міста - і попадаєш в мертві троєщинські квартали. Зранку я пройшовся центром, зазирнув на якийсь місцевий стадіон, і зрозумів, що вже все цікаве побачив, а до літака ще 5 годин. По карті до аеропорту 13 км, чому б не пройти пішки?

Під весняним сонцем за пару годин дійшов до летовища, де зустроів тільки охоронця та закриті гейти. Через півгодини приїхала ще частина нашого десанту - Ай-н, який через робочу суботу добирався до Рівного бла-бла-каром, а звідти з С-ю та його дружиною на машині. Час до рейсу провели в теревенях, адже не бачились всі доволі давно. По прильоту на британський острів налаштувались витратити пару годин в чергах на паспортний контроль, але виявилось, що в літаку тільки ми вчотирьох були з країни третього світу, тому заповнили еміграційні картки та пішли до офіцера:

- Яка мета поїздки
- Туризм, футбол
- А хто грає?
- Манчестер Сіті - Динамо Київ
- Покажіть квитки
- Ось
- І що, за кого вболіваєте? (роздивляється)
- Динамо звичайно ж
- А, Ліга Чемпіонів
- Угу
- Це лайно не коштує 30 фунтів, краще б на АПЛ сходили (ставить штамп)

Далі ми на автобусі доїхали до Бейкер Стріт, звідки пішки почимчикували до місця нашої попередньої осінньої вписки. Прошли через весь центр, і біля The Monument забрали Гр-ба, який після тижневого відпочинку у Парижі приїхав сюди на автобусі. Дійшли до хати у бангладешському кварталі, але як виявилось - ніхто не пам'ятав номер квартири. Довелось ловити вайфай і просити А-а вийти на балкон та відчинити нам двері. Вечір провели під смачну вечерю та розмови до 4-ї ранку. А о 8-й вже прокинулись та погнали гуляти містом.

За минулу поїздку ми передивилися більшість цікавих місць Лондона, і цього разу за порадою А-а заздалегідь забронювали квитки на хмарочос, та о 10-й ранку, зустрівшись з друзями з Рівного, вже стояли біля Walkie-Talkie. На вході перевіряли паспорти, а у нас 2 нелегали (квитки були на імена людей, які не змогли поїхати). Проте ми потрапили на лінивого товстуна, який навіть не читав прізвища, і вже за пару хвилин були на висоті 150 метрів над центром Лондона у зеленому саду. Досить цікаво, що одразу за нами товстуна змінила якась жінка, і ми почули краєм вуха: "Покажіть ваш паспорт".

На 35-му поверсі обладнано двоповерховий парк з рестораном, і вигляд звідти казковий (ще й вхід безкошовний). Далі ми розділились та продовжили гуляти містом. Провели екскурсію Гр-бу по всіх визначних місцях у межах пішої досяжності, погодували білок у St.James Park, попили пива в пабі біля ринку Боро. Ще заскочили у китайський квартал біля Soho та побували у 5-поверховому магазині M&M’s. Під кінець дня домовились зустрітись біля офісу А-а, але ми були вже настільки стомлені, що просто завалились в хату і вирубились.

Матч-дей. Метро у Лондоні дороге (приблизно 150 грн за поїздку), тому до автовокзалу йшли пішки. Там зустрілися з Р-ом, і до Манчестера їхали під теревені про проблеми фанатських рухів, історії з виїздів і тому подібне. Вже в Мані на автовокзалі нас чекали німецькі хохли, поляки і литовці. Моб організувався немаленький, і дочекавшись А-а, що сів на наступний бас з Лондона (не встиг на наш через роботу), рушили в бік стадіону. Місто жило футболом, і на кожному кроці зустрічалися люди з розами, що бігли після роботи у паб, щоб заправитись перед матчем. Сам Манчестер - поєднання одно-двоповерхових будиків з чевоної цегли, купи сміття на вулицях та задрипаного індастріалу. Тому по дорозі до стадіону нічого цікавого ми не побачили.

Перед Етіхадом доволі багато фараонів та вболівальників місцевої команди. Досить цікаво, що всі місцеві жителі вболівають тільки за Сіті і ненавидять Юнайтед. Вхід на гостьовий та шмон справили приємне враження - все, що заборонено, - береш з собою, але якщо витягнеш з сумки, то тебе виведуть за межі стадіону. Перекладач перевірив банери - і ми вже на секторі. Ще одну неприємну ситуацію представники Манчестер Сіті спільно з працівниками нашого клубу вирішили просто навідмінно - троє наших фанів загубили квитки на матч. Перевіривши, що потрібні імена є в списках, їх завели у віп-сектор, звідки вони і дивилися гру.

Цього разу заздалегідь викупили в магазин ULTRA перші 3 ряди для фанатів, тому не було проблем з розвішуванням банерів і лівими пасажирами попереду. Перед початком матчу на наш сектор зайшов моб угорців, що катають за Гонвед Кішпешт і нібито дружать з Родичами. Вони намагалися повісити свій банер на лицьову лінію, але їм це не дали зробити і пояснили наші правила банерної лінії.

На початок матчу всі виїздюки зібралися докупи, і зі стартовим свистком почали заряджати на повну. Місцева кузьма підтримувала тільки заряди "Ди-на-мо" та "Київ" (цього разу вже не було "Мо-лод-ці", коли команда програє). Після повідомлень від хлопців з Києва про те, що нас непогано чутно, вирішили продовжувати заряджати у своє задоволення і не орієнтуватись на інертну кузьму. Команда на полі намагалася щось змінити в свою сторону, але, схоже, на даний момент 1/8 Ліги Чемпіонів - це наш максимум. Угорці на секторі запам'яталися тим, що спромоглися якось загубити свій банер та потикали факи англійцям (гостьовий сектор від домашніх відділяв лише метровий паркан та ряд стюардів). В перерві в них кинули пляшку, і фараони вирішили вивести двох угорців зі стадіону. Другий тайм пройшов без будь-яких суттєвих загострень на полі. Ми позривали голоси, але заряджали до останнього. Під кінець матчу на нашому секторі стався цікавий момент - якийсь заробітчанин зняв кофту і опинився у футболці Манчестер Юнайтед. З усіх боків в нього полетіло сміття, пляшки і тд. Фараони за лічені секунди його скрутили та вивели назовні.

Після матчу нас майже не тримали на секторі, і ми пішли в центр міста. Паби закриваються о 23, отже нам лишалось лише закупити продуктів в маркеті та на центральній вулиці під балачки спостерігати за звичним ритмом життя британського містечка: робота - паб - доповзти додому. Далі ми перемістилися на автовокзал, де кожен чекав на свій бас - хто у Лондон і додому, хто на літак, а ми, в свою чергу, у Глазго, на північ.

Приїхали до Глазго о 7 ранку, але аренда машин відкривалася лише о 9-й, тому ще годину потупили на вокзалі, умилися гарячою водою, почистили зуби (на вокзалі ж таки, Карл). На прокаті шотландка за додаткові 30 фунтів на день нам намагалася впарити більшу тачку, ніби-то ми з рюкзаками вчотирьох не вліземо в VW Golf. В якийсь момент взяла Р-та за руку, підвела до машини, зробила коло навколо неї та сказала: "Ви ж ще з рюкзаками! Ви ніяк сюди не влізете, це неможливо!". Добре, що нас там ніхто не розумів, адже ми жартували, що в таку маленьку машину може влізти лише одна доросла шотландка, якщо без сумок, або два тверезі шотландці (нетверезі не змогли б заповзти).

Р-т раніше жив в Британії, тому їздити по дорогах з лівостороннім рухом для нього не було проблемою, але ми, коли прокидалися, то іноді кричали: "Чувааак, не їдь по зустрічній!". Під цікаві поради та історії з життя на острові доїхали до Лох Ломонд, де трохи перекусили бутерами та погодували білих гусей. Погода була доволі холодною, тому вирішили надовго не затримуватись.

За пару годин ми об'їхали черговий пагорб, і перед нами відкрилося чисте небо, подекуди з хмарками, яскраве сонце та засніжені гори. Далі шлях пролягав крісь мальовничі ущелини, безліч водоспадів та гори. Кожні 15 хвилин зупинялись, адже пейзажі були просто нереальні. Також робили деякі відхилення від маршруту, орієнтуючись на те, чи встигаємо до темноти доїхати до хостелу.

Так заїхали на декілька водоспадів і зробили невеличкий гак, щоб побувати біля віадука Glenfinnan, на якому знімали фільм про Гаррі Поттера. Вилазити на нього якось не наважилися, адже усюди були таблички про штраф у 1000 фунтів. А от коли по віадуку почав їхати потяг, то посміялися з китайця, який кинув свою жінку і побіг робити фоточки. Нашою метою було доїхати до острова Скай, а це ще 200 км на північний захід. По дорозі заїхали погодувати Лохнеське чудовисько, і вже вночі доїхали до точки призначення - містечка Портрі.
На наступний день зранку прогулялися містом та продовжили нашу поїздку. По дорозі досить часто зупинялися - то зробити пару фоток, то вівці по трасі бігають. На самому острові безліч дуже цікавих і крутих місць, і, якщо є час, тут можна пару тижнів подорожувати. Але у нас був всього лиш день, тому довелось обирати найцікавіше і в межах доступності на машині. Планували зробити вилазку в гори на декілька годин, і для цього обрали скелі Quiraing.

Надворі було +20, але ми не ризикнули лишити куртки в машині. Пару годин підйому, заряди Динамо у безлюдних горах, що відлунювали нам як стадіон, і ми... заблукали. Стежки особливо не було, і доводилось орієнтуватися по прим’ятій траві на схилах. На одній із таких стежок ми познайомились із нашим новим британським другом - мертвим бараном, і зняли відеопривітання подрузі Гр-ба з Днем народження (виявилось, що стежки в горах Шотландії роблять не тільки люди, а й вівці, які потім там мертві валяються). Коли піднялися наверх, то зрозуміли, що куртки взяли не дарма, адже потрапили у хмару. З’ївши запаси їжі рушили назад іншою дорогою, що пролягала крізь хмару та мокру траву по коліна, що подекуди провалювалась на пару метрів під землю і відкривала погляду піземні водоспади та річку. По дорозі зустріли парочку, що була з ніг до голови у багнюці, і, мабуть, падала в кожну калюжу (при нас це було двічі).

Повернулися до траси, але до машини ще треба було тьопати десь з годину. Тому Р-т застопив якихось китайців, і через 10хв підібрав нас. Погнали у наступне місце - The Neist Point. Це маяк, що знаходиться на скелі, і є назахіднішою точкою Британії, на яку можна доїхати автомобілем. Вже починало сутеніти, тому пора вирушати назад. Біля замку Eilean Donan зробили піт-стоп - попити кави і перекусити. Вночі цей замок не такий гарний. Ночівля у нас була в місті Fort William, біля підніжжя гори Бен Невіс (найвища гора Британії). Можу сказати, що це був один з найкрутіших хостелів за всі мої подорожі. Килими в номері, нормальна кухня, сніданок, душ.
Зранку поснідали та рушили далі. Ми вже віддалялися від океану, але згадали, що виїзд не зараховується, якщо в ньому не покупатись. Тож на пляжі, серед засніжених гір, ми зробили свій ритуал. Висохли на березневому сонці та продовжили рухатись до Единбургу. Дорогою нічого цікавого вже не очікувалось, але Гр-б знайшов замок, в якому знімали серіал "Гра престолів". Не буду описувати вам що ми побачили, але нагадаю - НІКОЛИ! не платіть за вхід в замок, і тричі подумайте, перш ніж заходити всередину. Жодного разу не бачив щось цікаве всередині замків.

Ще до темряви приїхали у столицю Шотландії, пообідали фіш-н-чіпс, прогулялись містом, поклеїли стікери. Раптом Ай-н сказав: "Щось якось не так тут. Наче в європі, але щось не те". І дійсно, ми були досить здивовані, адже на вулицях взагалі не було негрів і усіляких пакистанців. Вже ввечері пофоткались біля замку та рушили до машини. На жаль, на Единбург часу у нас було обмаль, тому наступний виїзд в Британію буде через це місто.

За годину доїхали до Глазго, припаркувались біля хостелу. Виявилось, що у нас в номері був якийсь обколотий дід, що вже, мабуть, помирав, та румун, що сидів на підлозі (далі - циган). Батарея в кімнаті топила на +30, якщо не більше. Ми подивились на цю комедію, та подумали, що краще всі речі скинемо в машину. І пішли гуляти містом. У планах було засісти в якомусь пабі та спробувати місцевого віскі. Проте це виявилось не так просто - всі паби забиті, і асортимент не сильно відрізнявся від наших. Розпитувати місцевих було марно:

- Хай, підкажіть, де можна віскі нормальне в пабі спробувати?
- Хм. Дивись. Підеш прямо - там будуть паби. Там ок. Підеш назад - там теж будуть паби. Підеш наліво - і там паби. Направо - і там теж паби. Тут, б**, усюди одні паби

Через півгодини натрапили на вишибалу, що не сильно відрізнявся зовнішністю та акцентом від Вінні Джонса, біля чергового бару, і він з розумінням сказав нам:

- Ага, паб? З локал віскі? Ясно. Значить дивіться, ідете 300 метрів прямо, потім 2 квартали наліво, потім направо. І зліва на розі буде паб - ось він вам і треба.

І чувак не помилився. Вибір різноманітних місцевих віскікурень був вражаючим, аби мінімально спробувати нам якраз вистачило. В 23 паб закривався, і офіціантки без вагань виганяли всіх клієнтів мітлами. Отже ми ще лазили вечірнім містом та спостерігали, як місцеві у костюмах рачки і блюючи повзуть по домівках.

В хостелі на нас чекав румун. Схоже, він образився, що ми не лиши речей, або це чоботи Р-та загнали його під ковдру, звідки він одним оком спостерігав за усіма нашими діями. Ми повирубалися і вже вранці погнали в аеропорт.
Р-т довіз нас до летовища, здав машину і сам поїхав ще на день у Единбург. А ми полетіли у Варшаву. На прощання на реєстрації жіночка чистим шотландським акцентом сказала нам: "Жентльмін, гейт сіррті ту" (можна по літерах читати). У столиці Польщі повечеряли половиною курчати та картоплею з овочами, і пішли чекати на нашу тачку бла-бла-кар. Проте історія цього виїзду не може просто так закінчитись. Добратись до нічного потяга ми вже не встигали, і розраховували, що без проблем встигнемо на ранковий хюндай. Водій запізнився на годину, і, як виявилось, це був типовий гастарбайтер, що заробляв на поїздках і возив таких самих гастарбайтерів.

О 2-й ночі ми прокинулись, з надією, що зупинились на кордоні, але за вікном був якийсь ліс та село. Виявилось, що водій за навігатором заїхав в якісь чигирі за 30 км від кордону і вперто не хотів їхати туди, куди ми йому казали, бо "навігатор же не бреше". Ще й ця галицька п***та йому піддакувала, бо "то туйво техніку в самій Гєрманії купиу, не може ж брехати, він водіу ха і веде". За годину вивели його на трасу, але не там-то було. Бомбіла почав їхати 40км/год і засинати за кермом. А потім зупинився на заправці і хотів лягти спати.

Ми не витримали, і сказали, що не встигаємо на потяг, і якщо він зараз не поїде, то викинемо його з тачки і самі доїдем, права є. Інші пасажири лише змоги сказати "ну шо ви хотіли, це ж бла-бла-кар, він же не гарантує, що швидко приїдем. Та і знаки тут стоять. Штраф - огого!". Але проїхати 400 км за 8 годин - це діч. За годину до відправлення хюндая приїхали на кордон України з Польшею. За 5 хв все пройшли і погнали до вокзалу. Водій зрозумів, що якщо не встигнемо, то плакали грошенята (і машина теж, мабуть), тому вже по місту летів на червне світло і висадив нас перед пероном за 2 хв до відправлення.

Вже у вагоні поснідали вівсянкою і після нервової ночі полягали спати (не дарма взяли окремі місця, щоб лежачи їхати). Рідний Київ зустрів нас холодною сонячною погодою, і моїм улюбленим краєвидом, коли переїжджаєш Дніпро по дорозі додому. Вже ввечері ми зібралися на стадіоні на домашці з Зорею, і ще довго не могли переварити усі наші пригоди за попередній тиждень. Не можу сказати, що це був найкрутіший євровиїзд, адже всі такі поїздки по-своєму цікаві. Але можу точно сказати, що я б із задоволенням ще раз відвідав матч Динамо на туманному альбіоні!

До речі, за цей тиждень у Британії жодного разу не потрапили під дощ)