Можливо, в попередніх номерах журналу я вже всіх утомив довгими розповідями про євройські подорожі, але цього сезону це вже точно остання). Під час жеребкування я дуже хотів, аби випала саме Іспанія, і моє бажання здійснилось. Одразу після жеребу квитки на прямий рейс до Валенсії розгребли. Буквально за годину. Ну тобто не розгребли, а вони злетіли в ціні на +1000 грн. Але прямий рейс - це не наш вибір, наш вибір - закрутити маршрут якомога хитріше і цікавіше. Калькулятор в руки, стоп’ятсот вкладок різних авіаліній в браузері, і за кілька годин на руках вже був готовий маршрут подорожі: 5 нових для мене міст за 7 днів. Скласти мені компанію погодився лише фан ХХ, решта хлопців з банди обрали більш короткі, та менш ризиковані в плані отримання візи маршрути.        | День 1 | День 2 | День 3 | День 4 | День 5 | День 6 | День 7 | Тюремні хроніки |

Субота, 23 лютого. День втечі Ялинковича з країни. У мене на квартирі живе ціла юрба людей з Майдану, а я ще роздумую, чи їхати мені на виїзд, чи таки лишатись тут і бути корисним своїй країні. Втім, вирішую таки їхати з надією, що Яника зловлять і без мене. Вранці до мене приїхав ХХ, і ми зробили одну дуже корисну річ, яка потім нам ставала в нагоді протягом всієї поїздки: закачали на планшет оффлайн-карту і нанесли на неї мітки в тих містах, куди ми їхали: аеропорти, вокзали, наші хостели і туристичні цікавинки, які ми планували відвідати. Коли ти в незнайомому місті бачиш на карті своє місцезнаходження в реальному часі, можна зекономити дуже багато цього самого часу. По обіді вже поїхали в аеропорт. В залі очікування всі пасажири просто прикипіли до телевізору, з якого показували як Верховна Рада штампує закони один за одним - про відсторонення хряка, про призначення тимчасового уряду, про звільнення ЮВТ. Всі думки і всі розмови тільки на одну тему: події в нашій країні. А тим часом наш літак прямував до німецького міста Гамбург...

Політ, митниця, трансфер - це все якось геть не відклалось в моїй пам’яті. І ось ми з ХХ вже в Гамбурзі, знаходимо свій хостел біля вокзалу, скидаємо речі, поглинаєм привезені з дому бутерброди і обговорюємо подальший план дій. Паралельно спостерігаємо, як в холі хостелу бухають фанати дортмундської Борусії разом з фанами Гамбургу. В цей день якраз був матч між цими командами, а фанати, виявляється, дружать між собою. Чесно зізнатись, наші ультрас до такого стану не напиваються, принаймні, я вже давно такого не бачив.



На годиннику вже 22-га. Субота, вечір, мабуть найкращий час, аби побачити на власні очі справжній євросодом. Я маю на увазі Ріпербан - знамениту вулицю червоних ліхтарів в районі Санкт-Паулі, куди ми і попрямували. Туристів просто неміряно, яскрава реклама з заохочуючими назвами типу Sex Point або Love Center.



Випадково натрапили і на таких от "хлопців", які одним поглядом здатні викликати блювотний рефлекс.



Ці створіння мешкають в будівлі з написом Oliva Jones Bar - краще обходьте це місце стороною).



Всі будівлі в кварталі використовуються під розважальну індустрію - тут є і борделі, і нічні клуби та дискотеки, і стриптиз-бари, і ще багато всякої всячини. Отака от танцююча попа у вікні заманює туристів всередину.



Навіть якщо ваш заклад просто продає хот-доги, у вас є можливість зробити його тематичним, придумавши цим хот-догам цікаві назви.



Дівчаток в таких от прикидах було немало. Це така мода, чи що... Під'їжджають на таксі, вискакують з машини - і в найближчий клубасик, без верхнього одягу, і більшість напідпитку.



Вирішили пройти за ними в один з клубів, адже гроші на вході ніхто не брав. Всередині якась трохи пом'ята діваха намагалась завести публіку танцями на шесті, але публіка (більшість якої фанати Борусії та Гамбурга) просто заливала сливу, не звертаючи на неї уваги. Зрозумівши, що всередині дуже нудно, продовжили нашу екскурсію. До речі, за весь час перебування в Гамбурзі лише раз бачив фанатів Санкт-Паулі, обісраних панків на вході до залізничного вокзалу, вони там вгашені співали під гітару і просили у перехожих гроші на бухло. А от фанати Гамбурга були повсюди, і навіть в районі Санкт-Паулі багато було на біло-синіх кольорах.



Володіння Капітана Еротики - на вході мадам з п'ятим розміром, з цигаркою в зубах і практично без одягу починає пропонувати послуги своїх підопічних, називаючи прейскурант. Але послуги нас не сильно цікавили, цікавіше було просто поторгуватись і обламати її в кінці.



Не знаю, чи актуальні ще такі фільм-центри в часи швидкісного Інтернету, але відвідувачів всередині не було...



А це - клуб звичайних мужиків, яким насрати на всі ці євросодомітські приколи, вони просто бухають. І вивіска про це красномовно свідчить.



Перейдеш через дорогу - і там вулиця вже геть спокійна. Отак виглядає Ріппербан зі сторони... Далі ми попрямували назад в хостел пішки, аби не платити за проїзд. Ішли хвилин 35-40 по безлюдному і якомусь геть невиразному місту.

А вранці Гамбург виглядав зовсім інакше - модернові парки, старовинні споруди поряд із сучасними будівлями... Гуляти ми пішли з самого ранку і просто по прокладеному на карті маршруту одне за одним оглядали цікаві місця.





Гамбург - портове місто. І хоч воно знаходиться не на морі, а на березі річки Ельба, порт тут один з найбільших. А якщо бути точним - третій за обсягом перевезень в Європі після Роттердама і Антверпена. Гамбург займає перше місце серед міст Європи за кількістю мостів, а також в Гамбурзі знаходиться найбільший у світі район портових складів на дерев'яних палях, між якими прокладено водні канали. Власне такі склади ви і бачите на наступному фото. Зараз вони використовуються як офісні центри, і вантажні кораблі по каналах вже давно не ходять.







Музей контрабанди і Фольцваген, на якому раніше контрабандистів відловлювали.



Цей дитячий майданчик мене вразив, особливо сподобалась дитяча іграшка-екскаватор - в моєму дитинстві таких не було...





Сучасна набережна з модерновими ліхтарями і футуристичний офісний центр на березі ріки.





А це - вид на порт, що знаходиться на протилежному березі Ельби. Вже по-весняному тепле сонце і чудова погода виманили на набережну багатьох жителів міста. Заклад з продажу морозива поставив біля входу шезлонги, аби всі бажаючі могли зручно спостерігати за прибуттям вантажних кораблів.







Типовий для Гамбурга краєвид. По висоті свай можна уявити, наскільки сильно може мінятись рівень води в річці.





А далі нас занесло в музей мініатюр під назвою Wunderland. Знаючи мою любов до всякого роду іграшкових моделей, ХХ не зміг відмовити мені у задоволенні зайти всередину, хоч і не сильно горів бажанням витрачати 12 євро за вхід. Чесно зізнатись, це був мій найяскравіший спогад за всю подорож. На вході вам дають номерок, після чого сидите і чекаєте, поки на моніторі він висвітиться, і можна буде зайти всередину. В цей час можна безкоштовно набрати собі різних напоїв і подивитись книгу про історію створення музею.



В першій кімнаті мініатюри виглядають якось отак:







А в наступій кімнаті все вже значно грандіозніше. Рухаються потяги, працюють світлофори, підйомні крани таскають вантажі, а на канатних дорогах рухаються вагончики.







День поступово змінюється на сутінки, а потім настає ніч. В будинках вмикається світло, запалюються ліхтарі та фари на автомобілях... Доба триває 15 хвилин.



Роздивлятись це все можна годинами, а деталізація вражає. На вході видають брошурки з цікавими деталями, які потрібно знайти в експозиції.





Навіть є аеропорт. На табло висвічується графік рейсів, і по графіку прибувають і відлітають "за ширму" літаки. Супроводжується зліт досить гучним звуком, все максимально наближено до реальності...







Вздовж всієї експозиції розташовані такі от кнопочки. Натискаєш - і якийсь об’єкт макету починає рухатись.



Загалом музей розбитий на кілька експозицій, кожна під окрему країну... І займає два поверхи величезної будівлі. В більш нових експозиціях рухаються не тільки потяги, а й автомобілі, зупиняючись на світлофорах і перебудовуючись з одної полоси в іншу на дорогах.







Пульт керування всім іграшковим світом. Диспетчери мають можливість керувати кожним потягом чи автомобілем.



Є навіть стадіон, де матч Гамбург - Санкт-Паулі завжди закінчується з одним і тим самим рахунком)



І навіть кораблі на керуванні...





Роздивлятись це все можна годинами. Більше трьох годин точно ми там лазили...



Насправді на фото зовсім не відчувається, що багато об'єктів рухаються. Можете проглянути офіційне відео музею, щоб ще більше захотіти туди потрапити.





На виході стоїть стенд з пожежними та швидкими, які тільки готуються до потрапляння на експозицію. А в сусідній кімнаті можна спостерігати, як працівники музею виготовляють все нові і нові модельки.



Після музею ми продовжили гуляти містом...





Міська ратуша



Собор Святого Михайла, на дах потрапити ми не встигли.



Набережна, з якої різного вигляду пароми та пароплави відвезуть вас у найвіддаленіші куточки міста.







Нагулявшись досхочу, попрямували в напрямку хостелу відпочивати та читати новини з України. Вранці нас чекав переїзд до Бремена. Гамбург вивявився не тим містом, в яке хотілось би повернутись, але побувати там хоча б раз потрібно.

Пообіді третього дня подорожі на нас чекав літак з Бремена в Барселону. Але до Бремена ще треба було доїхати... Скористались ми послугами популярного в Німеччині сервісу BlaBlaCar - власники автомобілів, що їдуть з одного міста в інше, розміщують оголошення на сайті з метою знайти собі попутників. Виходить дешевше, ніж їхати автобусом, і тим паче дешевше ніж потягом. Дівчина Крістіна підібрала нас з ХХ на одній із станцій метро і буквально через годину висадила на околиці Бремена. Вона їхала далі по трасі, і заїжджати в центр міста їй було не з руки... Але там, на окружній, ми познайомились з веселим мужиком, який погодився нас підкинути в центр.

- Пацани, ви звідки?
- Україна
- Оу шіт! А яке місто?
- Київ
- ОУУУ ШІІІТ!
потім вже їдем в машині, ми йому щось розповідаєм, і він такий дуже голосно:
- ОУУУ ШІІІТ!
- Ща таке?
- Та це я не вам, це в мене вантажіка щойно ледь не в’їхала ззаду)
По всіх німецьких радіостанціях і каналах крутили новини з України, і йому було дуже цікаво про все послухати з перших вуст. Крістіна теж трохи розпитувала про політику, і, як я зрозумів, німці справді підтримують Кличка, бо все розпитували саме за нього... Завіз нас цей веселун в самий-самий центр, і вже о 8-й ранку ми точили сендвічі на одній з лавочок в центрі. Це було значно швидше, ніж ми розраховували.



Через тиждень Бремен очікував прийняти найзапекліше Nordderby



М'ясо на виїзді





Ми приїхали занадто рано). Прилавки тільки починали відкриватись, магазини і кафешки ще були зачинені, а на вулиці страшенний холод...





Ті самі знамениті Бременські музиканти. Вся туристична індустрія міста зав’язана саме на них - вони і на всій сувенірній продукції, і на вітринах магазинів, і в оформленні різних кафе. Справжній символ міста.



Всі туристичні об’єкти міста знаходяться на одній центральній площі. Музиканти теж знаходяться тут. Побував на площі = побачив місто.









Ще одна, але менш приваблива скульптура Музикантів. І теж на центральній площі.



За півтори години ми обходили вздовж і поперек центральні вулиці і вже не знали, чим себе зайняти...



Пішли потинятись в парк - там вже розцвітали перші проліски.



Походили по магазинах, позазирали в різні кіоски...



І вкотре повернулись на центральну площу. Спроби знайти якийсь нормальний заклад харчування так і не увінчались успіхом.



Бремен теж стоїть на березі ріки і має дуже потужний порт, але тут це так сильно не відчувалось, як в Гамбурзі. В центрі міста ріка досить вузька і спокійна...



Переліт до Барселони пройшов знову ж таки без пригод. Відіспались в літаку після раннього підйому, і вже о шостій вечора ми ступили на іспанську землю. Ще півтори години потрібно було їхати на автобусі з аеропорту до міста, віддавши за квиток 16 євро.

Ла-Рамбла - найвідоміший бульвар в Барселоні. Наш хостел знаходився саме на ньому. Тут одразу відчуваєш, наскільки тихо і спокійно було в Німеччині в порівнянні з шумними вулицями, купою машин і натовпами людей в Барсі.



Зовсім поряд з хостелом знаходилась знаменита Casa Calvet, збудована по проекту Антоніо Гауді ще в 19-му сторіччі.



Кинули речі в хостел і пішли гуляти в напрямку моря. Барселона - вона дуже різна, кожен район має свої характерні особливості і архітектуру. Це, як порівнювати Поділ з Позняками, але тут різниця ще більш відчутна. Так от, саме так виглядають вулички Старого міста, в які ми звернули з Ла-Рамбли в пошуках їжі. І таки знайшли невеличку венесуельську кафешку з прийнятними цінами...



Початок барселонського Порту - тут припарковані різноманітні яхти і катери.







А ось і мета нашої вечірньої прогулянки. Море відносно холодне (+12), і купатись зовсім не хотілось. Але на набережній для цього є всі умови - душі, переодягалки, поряд стоять турніки, зроблені майданчики для волейболу і настільного тенісу... все для людей.

Вранці прокинулись від того, що сусіди по кімнаті шуміли... Хостел був досить дивним - в ньому не закривались двері в кімнати, не було стандартного ресепшну, а кухня була, як у звичайній квартирі, але персонал був мегапозитивний.





Накупили продуктів в маркеті і повернулись в хостел, аби їх нормально приготувати. Після цього вже відправились на екскурсію містом.





Як відомо, Барселона - столиця Каталонії, яка давно мріє відділитись від Іспанії та проголосити свою незалежність. Тому тут повсюди вивішують прапори Каталонії на балконах...



Храм Святого Сімейства (або Sagrada de Família) - найзнаменитіша споруда Барселони. Будується за проектом Гауді з 1892 і до сьогоднішніх днів. Загалом, архітектор Антоніо Гауді - визначна персона для Барселони, тут за його проектом побудовано дуже багато знаменитих споруд. Знаменитих, в першу чергу, химерністю форм і незвичністю архітектури.







Біля Сагради на вулиці зловили безкоштовний міський wi-fi і трохи підзависли в Інтернеті. Вирішили їхати в Парк Ґуель - парк, в якому знаходиться музей Гауді. Знаходиться парк на околиці міста, про що і свідчила навколишня архітектура.





Заходили ми до парку якимись чигирями навпростець, але навігатор не підвів.



Парк поділено на платну і безплатну частини, хоча ми і з безплатної побачили все найцікавіше. З парку відкривається чудовий вид на місто...





Найдовша в світі лавочка (принаймні, на момент її побудови). Звичайно ж, за проектом Гауді.







В парку досить багато дивних об’єктів, які важко описати словами...







Наступний пункт нашої подорожі - гора Тібідабо, але до неї ще треба доїхати). Що мене вразило, так це ескалатори. Просто посеред вулиці, на околиці міста, аби людям було простіше підніматись по дорозі додому...







Гора Тібідабо на горизонті. Туди мав би ходити фунікулер, але виявилось, що він на ремонті. Довелось їхати в об’їзд.



Кінець лютого, а у них вже абрикоси цвітуть...



Дорога до Тібідабо виявилась не такою і простою. Проїхати на метро, пересісти на міську електричку, з неї на фунікулер і на автобус. Все це можна було зробити за один квиток. По дорозі стався невеличкий курйоз... Електричка приїжджає на нашу станцію, проїжджає її і зупиняється в тунелі. Вийти ми, відповідно, не можемо, і доводиться їхати на наступну зупинку, а потім повертатись назад. Як виявилось - платформа на станції коротша за довжину потяга, тому перший вагон заїжджає в тунель, не відкриваючи двері. І всі пасажири про це знають, тому не сідають в перший вагон, якщо їм треба вийти саме тут. Станція в якихось єбєнях, з якої нам довелось повертатись в зворотньому напрямку.



Фунікулером піднімаємося на гору, звідки вже відкривається непоганий вид. Але це ще не Тібідабо).





А оце вже воно. На горі знаходиться храм і парк атракціонів.









Верх маразму, як на мене, замість свічок в храмі лампочки. Кидаєш монетку 20 євроцентів, натискаєш кнопочку, і лампочка загоряється...



Зеніт -> Галатасарай -> Динамо Москва -> Динамо Київ. Татко не той, у кого більший, а той, хто зверху!



Автобус чекати треба було хвилин 15 (а вони там всі за розкладом ходять), тож вирішили прогулятись пішки. Ще кілька видів на Барселону...









Чувак з хостелу порадив нам з’їздити в іншу частину міста на берег моря і побачити на власні очі іншу Барселону. Але приїхавши туди, ми були розчаровані - такий самий берег, такий самий пісок. Звичайний спальний район з 5-поверховими будинками. Що він мав на увазі, ми так і не зрозуміли... По дорозі до моря встигли пообідати в закладі типу "All you can eat" - за 9,5 євро стільки, скільки подужаєш. І напої враховано у вартість... До речі, на набережній дуже багато бігунів. Прямо дуже-дуже, якийсь національний вид спорту у них.



Прогулюючись по набережнй, дійшли до якогось елітного яхт-клубу. З одного боку дорогущі яхти, з іншого - ресторани, в яких мужики в піджаках вирішують свої ділові справи.









По дорозі додому вирішили зайти глянути на будівлю Парламенту Каталонії, яка знаходиться прямо посеред зоопарку). Сама будівля - нічого особливого, але в парку були цікаві скульптури:



Тріумфальна арка



Пізно ввечері ми повернулись в хостел і на вході якраз зустріли наших хлопців - ЖП, Н-ту і А-на. Вони щойоно прилетіли з Києва і планували також іти на море... Втім, від цієї ідеї вони потім відмовились і, повечерявши, ми відправились назад у хостел спати.

На ранок хлопці сказали, що теж хочуть побачити Sagrada Familia, і ми пішли туди вдруге. ХХ десь прочитав, що тим, хто не був всередині храму, поїздка в Барселону не зараховується, але я таки зажлобився платити 15 євро за вхід, пішли лише ХХ та ЖП, я віддав їм фотік і через годину знайшов на карті пам'яті оці знімки:













Ще один вид храму. Біля дерев цих постійно літають різнокольорові папуги.





Наступний пункт екскурсії по Барселоні (після сніданку, звичайно ж) - відвідини пагорба Монжуйк. Карта показувала, що туди ходить фунікулер + канатна дорога. Але канатка не працювала - довелось лізти пішки.







На вершечку Монжуйка знаходиться фортеця з одноіменною назвою.





З фортеці вид на всі 360 градусів, можна контролювати всю навколішню територію на багато-багато кілометрів.











Рів зараз більше декоративний, а всередині фортеці нічого немає, просто порожня площа...











В 1992-му Барселона приймала Олімпійські ігри, наш шлях пролягав якраз повз колишнє олімпійське селище. Олімпійський стадіон зараз використовується для різноманітних легкоатлетичних змагань.







Національна галерея - просто грандіозна споруда з величезною кількістю фонтанів.











Далі стрибаєм в метро та їдемо до стадіону Камп Ноу.



Власне стадіон. На входах на сектори висять пам’ятні таблички про всі трофеї ФК Барселона... Всередину стадіо не заходили, екскурсія - задоволення не з дешевих, та і цьому клубу ніхто з нас не симпатизував. Але от в клубний магазин вирішили зазирнути. Про його розміри ходять легенди, і таки справді вражає... Три поверхи повністю забиті найрізноманітнішим стафом місцевого клубу.







Після стадіону хлопці попросили показати їм той "All you can eat", і ми зайшли в нього знову. Перша порція, так би мовити, розминка перед обідом)



А, ледь не забув, ще було у нас полювання на Равальського кота. Я так і не зрозумів, в чому знаменитість цієї скульптури, але А-н дуже хотів її побачити, і за два дні прожужжав нам всі вуха, типу побувати в Барселоні і не побачити кота - це великий гріх.



За весь цей час ЖП, Н-та і А-н так і не побували на морі, тож ми заскочили на пляж буквально на пару хвилин перед відправленням потягу.







З Барселони до Валенсії потягом ми доїхали трохи більше, ніж за три години, і притьопали до нашої зйомної квартири вже після півночі. Само собою, там нікого не було, довелось дзвонити власнику... Справді були побоювання, що лишимось ночувати на вулиці. Але хазяїн квартири приїхав, і ми завалились спати.

За дві ночі ми заплатили щось типу 150 євро на 5 чоловік, але квартира була шикарна - 4 кімнати, велика кухня, одним словом, повний фарш...







Прогулянка по Валенсії розпочалась з пляжу, на який ми доїхали на метро+трамвай.





Сонце, пальми, пісок... Що може приємніше взимку, коли на Батьківщині мінусова температура.













Науковий музей та Палац мистецтв - візитівки Валенсії. Будівлі чудернацької форми дуже приваблюють туристів. Щоправда, всередину ми не заходили.













Отака от паркова зона тягнеться через все місто. Схоже, на її місці колись була річка, яка потім висохла, і її перетворили на зону відпочинку.



Арена, на якій тореадори вбивають биків.



Центральна частина міста геть старовинна. Тут не так шумно, як в Барселоні. На одній з вулиць ми зустріли компанію наших виїздюків і разом з ним скуштували місцевої паельї (традиційне іспанське блюдо типу плову з морепродуктами). А далі наші шляхи знову розійшлись, і ми домовились зустрітись вже на точці збору.











Футбольна галявина теж знаходиться в тому великому рові, який колись був річкою.



Torres de Serranos (Серранські ворота) - одна з найбільш збережених архітектурних пам’яток Валенсії.



Як це не дивно, на ворота можна залізти, і звідти відкривається чудовий вид на місто.







Забігли в хостел, взяли банери-рози - і на точку збору...

На місці збору чоловік 40 хохлів. Ще з десяток підібрали по дорозі, коли рушили в сторону стадіону. Вже в центрі міста до нас на хвіст впали карабінери. При тому, що ми практично всю дорогу йшли тихо, без зарядів. Я давно читав про неадекватність іспанських ментів, а тут мені вдалося пересвідчитись у цьому на власні очі. Їх вважають найбільш йобнутими у всій Європі, не рахуючи Україну та Білорусь звичайно ж). Але все починалось непогано - менти просто слідували на певній відстані за нами. На підході до стадіону вони вирішили, що фанати Динамо таки становлять небезпеку для оточуючих. При цьому вони справді боялись, їм по новинах розповідали про ультрас-бойовиків. В одній з провінційних іспанських газет так і було написано дослівно: ультрас Динамо Київ повалили режим Януковича. Перший крок, який вони додумались вчинити - не пускати нас до гостьових кас. Попросили всіх скинути мені і Р-ному гроші за квитки і йти до гостьової трибуни, нас же в оточенні трьох ментів повели до кас разом з Джулаєм, який виступав в ролі перекладача. Найбільш цікаве те, що діаспора спокійно могла собі брати квиточки в цій же касі без жодних проблем, а до нас чомусь приставили акабів.

Під сектором же почалась нова серія пригод: огляд банерів. Начальник СБ Валенсії російську/українську не розумів, тому намагався забороняти всі банери з кирилицею. Аби уникнути конфіскації банерів, кілька хлопців, що вже пройшли кордон, стояли і спостерігали за процесом огляду. Поряд зі мною стояв Б-т і так само спостерігав. Раптом один мент тицяє його дубиною в спину і агресивно так іспанською каже щось на кшталт: "Чого став, давай проходь далі!" Б-т огризнувся типу "Що ти від мене хочеш?" І тут акаб починає виштовхувати його за межі периметру. Б-т пручається, але його таки виводять за кордон. Хлопці, які ще контроль квитків не пройшли, біжать до нього. Р-ний прибігає першим і відштовхує Б-та від мента, моментально збігається решта копів, Р-ного валять, заламують руки і одягають наручники, інші хлопці просто не встигають добігти, і розуміють, що менти замість дубин зараз витягнуть стволи... В цей же час акаби починають заштовхувати людей на сходах всередину сектору...

В результаті цієї сутички Б-ту спочатку пробували приписати стан алкогольного сп'яніння і штраф 3000 євро, але все скінчилось тим, що йому дали бан на відвідування стадіону Валенсії. За те, що "заважав проходу на стадіон". Б-т пішов купив квиток на інший сектор і спостерігав за матчем не на гостьовому. З Р-ним було все серйозніше, його дії трактувались, як напад на поліцейського, його одразу забрали в автозак і повезли у відділок. Що було з ним далі, читайте в його Тюремних хроніках наприкінці статті.

Після таких пригод настрій трохи впав, на секторі акаби теж ходили дивились, аби ніхто не стояв в проходах... На секторі, як і завжди на єврокубкових виїздах, половина діаспори, яка мовчки спостерігала і підтримувала лише прості заряди. Друга половина - фанати з Києва. Але нон-стопів практично не було - були дуже довгі проміжки між зарядами. Підтримка поступово згасала, так само як і команда втрачала шанси на успіх за сумою двох матчів. Про гру і говорити годі - її просто не було. Хочі всі і так розуміли, що шансів пройти у Динамо було небагато. Десь нагорі сектору було розгорнуто банер з написом "Glory to heroes of Maydan" (Слава Героям Майдану!), а діаспоряни весь матч намагались з листів паперу викласти напис "Слава Україні!", і у них весь час виходило криво. Одним словом, матч - печаль печальна, і геть не хочеться його згадувати.

Втім, після матчу наша подорож не закінчувалась. На ранок я і ХХ відправлялись потягом в Мадрид, решта хлопців летіла з Валенсії в Бергамо (Мілан). На вокзалі до нас приєднався Ю-а з дружиною, і Мадрид ми роздивлялись вчотирьох. Знову проклали маршрут на мапі і ходили від точки до точки. Кришталевий палац.



Штучне озеро в цьому ж парку (Парк дель Решеро).



Отакі от цікаві дерева в цьому ж парку.



Palacio de Cibeles - один з відомих мадридських палаців.



Типова вуличка в центрі Мадриду.



Площа Пуерта дель Соль, на якій розташовано символ міста - ведмедя, що об'їдає суничне дерево. До площі примикають кілька пішохідних вулиць, і всі вони переповнені людьми.





На самій же площі сила силенна вуличних артистів, деякі просто пропонують з ними сфоткатись, але більшість - завмирає в якійсь позі і, коли їм кидаєш монетку, починають рухатись. Серед усіх інших сподобався оцей мотоцикліст, який махав рукою і рухав головою та ногами...



На центральній площі міста проходив якийсь конкурс лісорубів, ми встигли лише на самий кінець.



На останніх двох фото - Собор Альмудена і Палац Реал (Королівський палац). Грандіозні споруди, хоча, як для іспанського короля, то все якраз так і має бути.





Загалом, Мадрид мені здався чимось дуже схожий на Будапешт, в який ми відправились у п’ятницю ввечері. В самому ж Будапешті ми навіть не гуляли, лише переночували і на ранок суботи вилетіли на Київ, а прямо з аеропорту я попрямував на прибирання на Грушевського. Отакий от видався виїзд - максимум туризму, мінімум екстріму. Хоча такі виїзди теж час від часу потрібні, від роботи відпочити та і світ побачити. Сподіваюсь, Динамо ще даватиме таку можливість. А поки почитайте про екстремальні пригоди Р-ного).

Це мав бути зовсім звичайний виїзд на південний схід Іспанії, але я отримав купу нових емоцій, і хоч не всі вони були приємними, але те, що я запам’ятаю цей тріп надовго, це точно.

Прибули в Валенсію ми за кілька годин до матчу і одразу ж пішли насолоджуватися красою, яку могла запропонувати нам Валенсія. Це місто – центр південного стилю Іспанії, в ньому поєднані стародавня історія міста з найсучаснішими досягненнями архітектури. Перше, що кидається в очі – це мости. Ні, вони, звісно, не таких колосальних розмірів, як на заокеанському материку, але їхньою конструкцією можна милуватися довго. Пролетіли старим містом і, опинившись на центральній площі, зустрівшись з усіма хохлами, рушили в сторону стадіону. Стадіон «Месталья» - мрія мого дитинства: його незвичайна конструкція дозволяє спостерігати за футболом, немов у театрі, але цій мрії так і не вдалося здійснитися.

Коли основна частина хохлів була вже на секторі, а до матчу лишалося всього кілька хвилин, ми вже були готові пройти через турнікети і насолоджуватися грою киян. Але прямо біля турнікетів почався конфлікт, я досі на 100% не знаю, через що все почалося, але буквально за 10-15 секунд я вже лежав обличчям в асфальт, а сірі слуги темряви одягали на мене наручники. Вилучивши увесь вміст моїх кишень, мене провели до машини, яка відвезла мене до їхнього царства. Ще сидячи в машині я був упевнений, що все це за годину скінчиться, і я ще встигну на другий тайм, але після того, як вони поставили мені питання, коли я їду додому, а я їхав наступного дня о 7 ранку, то в свою сторону я побачив лише єхидну посмішку і фразу, що це навряд чи.

Відділок знаходився відносно недалеко, і в дорозі ми пробули лише 5-10 хвилин. Опинившись там, мені одразу зачитали мої права, після чого одразу відвезли в госпіталь. Він знаходився буквально на сусідній вулиці. Кінець кінцем, я так і не зрозумів, навіщо мені було потрібно туди їхати, але, можливо, це мінуси іспанського законодавства. У госпіталі мене завели в кабінет, де сидів старий лікар, який абсолютно не знав англійської, як і сірі. До мене запросили двох молодих симпатичних медсестер, які намагалися в мене дізнатися, чи нема в мене скарг на якісь болі, але діалог не надто зав’язався, бо їх рівень знання мови лишав бажати кращого. Послухавши мене, лікар щось пробурмотів, і мене одразу ж відвезли назад у відділок. Дорогою до відділку сірі постійно намагалися мені щось сказати про Україну, але їх монолог весь час зводився до трьох слів: «Якубевич», «деазь», «фіар». Опинившись у відділку, вони мені повідомили, що завтра о 10 ранку буде суд, і я буду вільний. Тут в мене з’явилася надія, що я ще встигну впасти на денний експрес до Мадриду, а звідти ввечері був літак до Будапешту, і в мене вийде наздогнати хлопців. Перед тим, як завести мене в камеру, ще був огляд в одній з камер, де мене роздягнули догола, забрали шнурки, шкарпетки, куртку. Після цього видали ковдру і завели в камеру. Ні, звісно, у мене були в житті складні дні і ночі, але я все-таки сподівався на щось більш адекватне, адже це толерантна Європа. Але ні, я побачив лише невелику кімнату приблизно 2,5 на 3,5 метри, без ліжка, хоча ні… абсолютно без нічого. Закутавшись, я сидів і просто дивився на грати. Були сподівання, що раптом пощастить, і мене випустять вже сьогодні, але, на жаль, ні. Я навіть не помітив, як вночі мене розбудили і повели в сторону виходу, але це була лише секундна радість, так як в мене відкатали пальчики, зробили кілька фото і відвели назад в камеру.

Прокинувшись зранку, а це було десь після 7 ранку, мене випустили в туалет, де сказали, що я можу попити води з крану. Це було дуже милосердно, але я був і тому радий. Видали 2 печива, це і був мій сніданок, обід та вечеря. Час ішов просто невимовно довго, у цьому тимчасовому ізоляторі людей слов’янської зовнішності було аж… я один. Доводилося слухати якісь арабські крики, пісні та інші дурниці, які просто виносили мені мозок. Ближче до 10 всіх почали забирати на суд, я був у очікуванні, що от-от і мене заберуть. Але після того, як я почув крик «Цей останній!», моєму розчаруванню не було меж. Я намагався покликати хоч кого-небудь, щоб пояснили ситуацію, але врешті-решт ніхто не прийшов. Почали з’являтися якісь не надто розумні думки, і як раз в цей момент відкрилися двері камери, на мене наділи наручники і повели до адвоката. Адвокат мені повідомив, що обов’язково все буде нормально, але потрібно дочекатися перекладача, а коли він буде – невідомо. Потім вона сказала, щоб я розслабився, насолоджувався Іспанією. Я так і не зрозумів, що це було: може, це гумор у них такий специфічний. Час до 3 години ночі йшов дуже повільно, чим я лише не намагався себе зайняти. Але нарешті прийшов той момент, на мене одягли наручники, прикували до якогось араба, загрузили в машину і повезли на суд. Приїхавши туди, нас завели в камеру, яка розмірами була ідентична тій, де я сидів один, тільки цього разу нас було 7 чоловік. Час там минав дуже довго, але нарешті в мене з’явилося хоч якесь заняття: у одного з арабів я позичив монету 1 євроцент і на стіні в камері я зайнявся тюремним мистецтвом. Я вирішив залишити по собі те, через що я тут і опинився: «Dynamo Kyiv». Напис на метр забрав у мене близько 4 годин. Усіх арабів уже повели на суд, я лишився один, і час потягнувся ще довше. Убивати його я вирішив тим же самим чином, і наступним моїм творінням мало стати «ЗХРГГЮСС», але зупинився я рівно на половині, так як мене забрали на засідання. В принципі, дивним було те, що засідання проводилося близько 9 вечора, при тому, що суд працює до 7, але мене це мало цікавило: я був радий тому, що нарешті цей момент настав. На суді мені зачитали обвинувачення, від яких я сам був шокований, бо мені приписували напад на офіцера поліції, хоча з моєї сторони це навпаки більше виглядало як захист. Ну гаразд, про це я вже мало думав. Мені поставили кілька звичайних питань і сказали, що сьогодні я буду вільний, але засідання на цьому не закінчується, наступне буде 4 березня о 10 ранку. На ньому допитуватимуть сірого, на якого я нібито «напав». Наприкінці засідання адвокат віддала мені папірець, на якому був написаний номер телефону. Вона повідомила мені, що це мої друзі, які чекатимуть мене під судом.

Моїй радості не було меж, але, вийшовши з будівлі суду, на вулиці я нікого не знайшов. Просидівши близько години на тому ж місці, я вирішив йти, не важливо, куди, просто йти в надії на те, що хтось з хохлів ще лишився у Валенсії, і мені вдасться когось зустріти. Ця прогулянка тривала більше години, але знайомих облич зустріти не вдалося. Потім я побачив на лавці трьох хлопців, які щось голосно обговорювали. Я вирішив узяти в них телефон, щоб якось зв’язатися з Денисом (це ім’я було записано на папірці). Після того, як я пояснив ситуацію, хлопці дійсно вникли в проблему і з того моменту старалися мені допомогти. Додзвонитися Денису не вдалося, але вони дізналися номер посольства, там ніхто не відповів; потім дізналися номер гарячої лінії для українців в Іспанії, які стикнулися з проблемами. Набравши туди, я вперше за 27 годин почув рідну мову. Пояснив ситуацію і їй, дівчина одразу ж відповіла, що вона про мене знає, що їй уже дзвонили і казали, але вона знаходиться в Мадриді, тому нічим допомогти не може. Але насправді вона мені дуже допомогла: вона дала мені номер помічниці Консула в Барселоні. Набравши на цей номер, я почув дуже гарний жіночий голос. Дівчину звали наче як Світлана. Вона також сказала, що знає про мене, але не розуміє, чому мене ніхто не зустрів. Я сказав, що в мене є номер телефону, і чи не могла б вона на нього подзвонити. Дівчина одразу почала з другого телефону набирати номер. З іншого кінця я почув, що їй відповіли, і вона спитала мене, куди мені було б зручно підійти, щоб зустрітися з хлопцями. Я сказав, що готовий йти куди завгодно, і ми вирішили зустрітися біла залізничного вокзалу НОРД. Хлопці самі запропонували мене туди провести, адже це було зовсім поруч. Уже за 10 хвилин ми стояли біля центрального входу. За кілька хвилин підійшов і Денис з хлопцями, їх було троє. Я подякував іспанцям за допомогу, а ми відправилися в костел. До цього я з Денисом не був знайомий, але бачив його на кількох євровиїздах. Він сам родом з України, але вже більше 11 років живе в Ганновері.

Першим ділом я почав пробивати, як можна швидше виїхати звідси. З Валенсії прямий виліт був лише на неділю, я почав шукати якісь альтернативні шляхи, але моїм пріоритетом був прямий рейс одразу в Україну, не важливо, чи в Київ, головне, щоб в Україну. За 10 хвилин я знайшов прямий переліт з Жирони на завтра, на вечір, та ще й прямо в Київ. Ціна, звісно, була захмарна: майже 200 євро, але іншого варіанту все одно не було. Сходивши в душ, ми відправилися на площу недалеко від хостела, де провели доволі непоганий вечір. Повернувшись додому, ми одразу ж усі вирубилися. Прокинувшись зранку, я пішов шукати варіант, як би дістатися до Барси. Першим ділом я пішов на вокзал, де взяв квиток на перший же потяг об 11 ранку, який коштував 43 євро. Повернувшись в хостел, ми випили по чашечці кави, я подякував хлопцям за все і вирушив у сторону вокзалу. Прийшовши на вокзал за 15 хвилин до відправлення потяга, мені повідомили, що цей потяг відправляється з іншого вокзалу, до якого йти якраз 15 хвилин. Я схопив сумку під плече і побіг. Напевно, я ще ніколи в житті так швидко не бігав, навіть 100-метрівку в школі біг повільніше. Забігши в потяг буквально за кілька секунд до відправлення, я вже був упевнений, що нічого не завадить мені повернутися додому. Потяг був майже пустий, тому я слухав місцеве радіо і спостерігав за тим, що відбувається за вікном. А подивитися було, на що. Майже всю дорогу потяг йде вздовж пляжу і набережної. 3,5 години дороги пролетіли майже непомітно. Я вийшов на вокзалі і одразу почав шукати автобус, який їде в Жирону, але ніхто не міг мені підказати, де він і звідки відправляється. Майже година пошуків, і одна жінка мені підказала, що мені потрібно проїхати 7 станцій метро, і звідти йдуть автобуси. Приїхав я туди і одразу ж придбав квиток на автобус. У мене в запасі лишалося ще майже 45 хвилин, тому я вирішив насолодитися тим, чого так давно хотів: купив кілограм полуниць. Від Барси до Жирони трохи більше 80 кілометрів, 75 хвилин дороги. Зайшовши в аеропорт, мене хвилював лише паспортний контроль. Я здав багаж і пройшов у дюті-фрі чекати на посадку. Аеропорт в Жироні дуже маленький, як наші Жуляни, тільки там зовсім не було людей, і все зачинено. Але нього відкривався дуже гарний вид на гори, адже Жирона знаходиться на кордоні з Францією. Коли оголосили посадку на рейс, біля стійки паспортного контролю я опинився першим. Взявши мій паспорт, чоловік довго крутив його в руках, потім попросив пройти за ним. Мене завели в кімнату, де намагалися щось запитати, але все іспанською. Я дав йому номер консула, щоб той все йому пояснив. Чоловік набрав на той номер, недовго поговорив, чомусь засміявся і сказав, що я можу бути вільний. Я зітхнув з полегшенням і покрокував до літака. Я зайняв місце в передостанньому ряду. До мене так ніхто і не прийшов після зльоту, тому я майже одразу заснув і прокинувся вже в Києві: найріднішому і найкращому місці на Землі.

В кінці хотів би подякувати всім, хто мені допоміг, підтримав, просто переживав за мене.

Дякую вам, хлопці! Всім сірим слон! 1.3.1.2.

Любіть Динамо в собі, а не себе в Динамо. І частіше катайте виїзди, це весело! Правда, зараз я згадую це все з посмішкою.

Р-ний 2014