Восьмий номер журналу було створено за рекордно короткі строки, тому вибачайте, якщо десь якась помилка проскочить, пишу вам зараз з мобільного телефону з однієї з країн Європейського союзу - вже зовсім скоро Динамо зіграє на виїзді проти бельгійського Генка. Саме через це країній виїзд року до Севастополя перенесли на незручний понеділок, тим не менш Святослав-онлайн традиційно розповість про особливості цього виїзду. Також згадаємо наші попередні ігри - виїзд до Швейцарії та матч в Луцьку, а також домашку проти Говерли. Клуб 100+ поговорив про життя-буття Віктора Математика, також ми підготували інтерв’ю з одним з лідерів черкаської двіжухи, яка зараз бореться за відновлення свого клубу. Курс молодого бійця підготував теж незвичний матеріал - невеличкий лікбез про графіті-райтерів Києва. Отже, приємного читання...

Другий міжнародний виїзд цієї осені випав до маленького швейцарського містечка Туна. В цій країні динамівці не грали достатньо давно, з пам’ятної поразки 2005 року, яка ще влітку завершила тодішній євросезон. В силу ряду причин, в першу чергу, фінансових, пробити цей виїзд зібралося значно менше фанів «Динамо», ніж було у Відні та збирається їхати до Генку. Активних з них не було, мабуть, і двох десятків.

Переважна більшість хохлів вилетіла до Мілану напередодні, щоб потім подолати досить невелику відстань до місця призначення потягами та орендованими автівками. Хоча декілька чоловік очікували на решту у Європі ще з понеділка. Вечірній переліт, після того трохи затягнутий візовий контроль завдяки літаку з Македонії, який встиг прилетіти за декілька хвилин до нашого, і ми вже їдемо до нашого хостелу. Зважаючи на пізній час прибуття та потяг о 7:20 наступного ранку, гуляти нічним Міланом особливого бажання не виникло. Одразу скажу, що наш маршрут ми спланували втрьох – я, К-а та М-н, перші двоє жили в одному хостелі, третій разом іще з трьома товаришами - на квартирі.



Потяг подолав відстань від Мілана до Туна менш ніж за 3 години, за цей час вагонами пройшли італійські та швейцарські прикорднонники, останні досить ретельно перевіряли документи, і навіть до деяких речей придивлялись. До речі, що на зворотньому шляху жодних прикордонних служб у потязі помічено не було, хоча контролери квитки перевіряли. Долаючи перші кілометри по швейцарській землі, ми насолоджувались через вікна потяга чудовими краєвидами гір, річок та озер, а вийшовши на вокзалі, ще й мали можливість оцінити чистоту повітря.



Не дивлячись на вказаний час заселення – 15:00, вирішили одразу йти до нашого готелю (в ньому, крім нашої трійці, жили ще троє хлопців). Він виявився всього у 200 метрах від вокзалу, і являв собою велику квартиру, де разом з нами жили хазяї. Нас одразу ж поселили, ми навіть встигли спробувати їжу зі шведського столу, який залишився зранку. Десь через годинку вийшли до міста. Одразу нагадаю, що у Швейцарії ходить своя валюта – місцеві франки по курсу 1 франк=9 гривень. Всі ціни дуже високі, навіть у супермаркетах, я вже не кажу про кафе. Чи не єдиною можливістю добре попоїсти були ресторани мережі Coop, в яких за певні гроші можна було набирати на тарілку фактично необмежену кількість їжі. Деякі з нас настільки буквально скористались поняттям «необмежено», що подивитись на кількість набраної їжі збігся ледь не весь персонал, відвідувачі фоткали це на мобіли, а власники навіть погрожували викликати поліцію)

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 

Згадуючи попередній виїзд у Волинські простори, душа і тіло потроху здригалися від думки, що третім, за півтора тижні, виїздом по Україні стане саме Луцьк. Вперше, мабуть, переживання перейшли межу «а що буде, якщо не поїду?» . До останніх хвилин перед виходом, щось, наче мотузками, тягнуло лишитись вдома. Але перепони відступають у неспроможності завадити, якщо ти не збираєшся звертати із заданого шляху…



В кращих традиціях фанатизму, десь обов’язково має трапитись халепа з транспортом, яка у підсумку робить подорож незабутньою. Оскільки взяти прямі квитки до Луцька не вдалось, наша невеличка компанія вирішила поїхати через привітну Білу Церкву, де вперше (а за словами самого Сашка - не виключно, що востаннє) мав виступати гурт ТарТак. В усіх нас був цікавий день, а під вечір, простоявши в заторі, наспівуючи пісні з репертуару Сашка Положинського, а також інші шедеври сучасної музики, ми смакували чари майбутніх двох ночей... Доводили свою правоту в суперечках типу «маршрутка - це явище, у якому незадоволена особа поруч має їхати немов у таксі; чи це все таки грьобана тєлєга, в якій треба пхатись мовчки у неспроможності розділити радість з іншими».

Дістались до БЦ, зустріли знайомих, і разом почимчикували в «арт-клуб». По дорозі побачили декілька церков (усі вони, як не дивно, білі та однакові в темряві), а також натрапили на зупинку під назвою «Павліченко» з тематичним стікером. Заклад, де відбувався виступ, досить-таки невеличкий, та і людей назбиралось не більше сотні. Зайшовши до вбиральні, перше що бачиш... Якщо без подробиць, напів-тверезу кралечку, при спогляданні на яку (після раптового шоку) перше, що спадає на думку, так це звіт хлопців з Рапіду, де їм пощастило побачити наживо чарівну динозавриху… Наша тварина, на додачу, ще й добряче догналась вогняною… Цього було достатньо, аби її позиція і вигляд закарбувались у нашій пам’яті і лишились неоспіваними в деталях для читачів. Автентичний провінційний заклад, наповнений неординарними персонажами.

Тартак не змусив себе довго чекати, і, вийшовши на «сцену», одразу почав заряджати позитивом, правлячи чудернацькі байки. В атмосфері привітних людей, теплого суботнього вечора музична апаратура ніяк не хотіла видавати якісне звучання: численні затримки, поломки… То про бас-гітару взагалі забули, то мікрофон сів, то просто звукорежисер пішов на бар.)) В безлічі подібних перерв, Сашко чудово розважав публіку, від чого вона ставала ще більш розслабленою та щасливішою. Пісня за піснею, підлога під ногами відчувалась все менше і менше; а кайфу від веселих пісень народ ловив, відповідно, все більше. Провінційні клуби прекрасні в своїй простоті. Прекрасні посмішками людей, які не ховають за душею нічого з того, чого повно в гламурних фейсах публіки, характерної для пластикової богеми в Столиці Світу… Тож ритми по серцю били (не те слово) приблизно три години… За цей час ми встигли отримати величезну порцію сміху та задоволення. Ну уявити: ти відпочиваєш; знаходишся десь посеред маленького містечка, вночі, по твоїх вухах (в силу маленького приміщення) буквально гепають динамічні ритми, поруч друзі; йде відрив на повну, а на додачу ще й виїзд попереду… Непогано так, як на мене. Було виконано все, що хотів почути народ. Чарівна істота, згадана вище, вже ледь трималась на ногах, дотанцьовуючи вечір босоніж...

Сподобався момент, в якому якесь тіло вилізло на сцену, довго вмовляло виконати пісню «Чорноморець», при цьому ласкаво уточнивши, що Біла Церква вболіває за Динамо. Клубом пронеслось «Ди-на-мо», а після констатації якогось хлопця «Динамо с Днепра!» наче підсвідомо, наші руки самі довершили заряд відповідними хлопками… Отак, знай наших. БЦ вболіває за ДК).

Концерт завершився, і ми, неймовірно щасливі, втамовуємо спрагу дитячим соком. Ще й по пафосу врятовуємо втомленого та бажаючого відпочити Положинського від нервового зриву шляхом відмови від афторгаф - сесії з ним, бо і так знайомі особисто. До речі, познайомились на акції «Свободу Чесним». Отож, ходіть на акції, будьте в темі, це не тільки суспільно корисно, а й вельми пізнавально. На секунду змусив нервувати той факт, що один з наших наплічників успішно простояв весь цей час біля батареї… А в ньому-то ховалось рдг. Перевіривши його цілісність і зітхнувши з полегшенням, ми одразу взялись фантазувати на тему такого роду неочікуваних спецефектів.

-От бачиш, все ж чудово? А, блін, ми ще ж не в Луцьку…
-Ну шо, куди тепер? На вокзал?
-Який вокзал, у нас пів-ночі попереду, гулять!!!




Оскільки потяг на Луцьк дійсно рушав лише о четвертій ранку, довелось гуляти нічною Білою, знаходити в цьому свою романтику та пригоди на різні частини тіла. Окрім вже відомої нам зупинки «Павліченко», ще й натрапили на «заЯрську» вулицю. Дорогою до вокзалу напились крижаного молока та весело правили усілякі байки. У декого з нас це був ще й довгоочікуваний 10-й виїзд, на честь чого була презентована іменна роза…

-Невже у мене нарешті 10-й? Зараза,10-й Луцьк. Не рівень.

Цікавий вечір не змінював того, що попереду місто, від думки про яке вже нудьга в душі шкребеться). На вокзалі мені, на заздрість іншим, навіть вдалось міцно заснути, а вийшовши з теплого приміщення на перон, зубами від холоду цокотілось неймовірно. Ледве встигли знайти свій вагон, а в ньому, як виявилось, вже їхали деякі (не)столичні хохли. Щоправда, звідки в них стікери зеніта і шд – загадка ;)



Зранку (дякуючи касиру, яка не почула прохання «без постілі» і включила тобі в вартість квитка чудові сни) прокидаєшся нібито людиною, але знову поринаєш у сон, бо в черговий раз знаходишся в статусі фігзнаколипосплю. Чим ближчали знайомі краєвиди, тим більше, чомусь, нутро мандражило від думки, що попереду цілий довгий день у Луцьку… Він почався з того, що ми обійшли три автовокзали на предмет нормально дістатись назад. Вони нам не сподобались хоча б орієнтиром з назвою «Луческ». Але, знайшовши потрібну автостанцію, зароджувалась надія виїхати з цього диво-міста бодай якимось чином. Спальні райони Луцьку нічим не кращі за інші аналогічні «соціально-культурні» осередки нашої країни, але у доброму гуморі все сприймається на добрий лад.

На час обіду зайшли в помаранчеве кафе під назвою «Хурма». Не маючи бажання вилазити в місто, там і просиділи «за всю хурму», смачно пообідали та душевно поспілкувались. Приїхавши в це місто знову, вкотре не відвідали той замок, але на цей раз вже принципово, з присмаком пафосу ліниво махнули на нього рукою. Споруді було надано статусу особливих явищ, які обростають легендами і чутками, допоки на власні очі не побачиш, шо то за диво… Тож вирішили, аби не розчаровуватись, лишити в уяві той замок, як щось, що, окрім ДК звісно, спонукатиме повернутись туди. Час потроху спливав, а в пабліку обіцяного місця збору хохлів так і не оголошували… Тож довірившись логіці малого містечка та хохловській інтуїці, ми попрямували містом повз вокзал, промайнули стадіо та пішли знайомими тротуарами у напрямку Українки, споглядаючи по дорозі зміни в місті з часу минулого; і відмічаючи свіжі куски хлопців вже з цього виїзду. Все вірно, ажде що ще в тій місцині робити, як не сліди лишати. Підійшовши до готелю «Україна» ми зрозуміли, що не помилились, бо вухо вловлювало знайомі заряди десь поруч, і таки да - ми встигли на марш, який не афішувався. Дочекались виходу команди до автобусу.

Міліції, звісно, назбирали... Свої завдання сірі, здавалось, мало усвідомлювали, тому по ходу маршу у декого були трабли з акабами через піро. А наостанок, взагалі, просто захотілось заїхати по щелепі цим істотам наглухо за слова «зараз зверюшек за борт загоним и пойдем» … Тиць-триндиць, ну не грьоб твою цю? Взагалі, після таких випадків, моєму мозку важко осягнути ту прірву між вільно-мислячим (і взагалі МИСЛЯЧИМ, здатним до аналізу) елементом суспільства, і сірим стадом, яке має бути зразком для маленьких хлопчаків… Чомусь, все навпаки. Ті, кого прагнуть загнати за борт, далеко не такі «жахливі», якими їх вперто демонструють суспільству… А інші, які мають служити закону на благо цього самого суспільства - за ментальністю та рівнем IQ нагадують щось не надто схоже на істот, вартих поваги…



Традиційно, попри шмон на вході, вдалось пронести чари, а декому навіть скляну чашку й інші чудернацькі штуки... Варто відмітити несподіванку – вимогу сірих вішати речі на паркани при вході на сектор, мотивуючи це розпорядженням начальства… Навіщо, якщо вже все пронесено - не зрозуміло. І взагалі, хто з них, наприклад, у такій ситуації погодився б лишити подібним чином свої особисті речі – теж загадка… Надвечір прохолода огортала нас більше, тому повернувшись до речей за шапкою, нічого, окрім зауважень про фігову організацію цих «гачків схову», на думку не спадало. «Ну а кто вам виноват, что вы себя вести не умеете?» - відчувши свою чи то псевдо-владу, чи то прикру недолугість блядоакаб знітився, коли не знайшов аргументу на питання у чому, власне, полягає моя чи будь-кого іншого з нас провина. Почув він також прохання підбирати вислови, і слідкувати за сказаним вголос…

Одна з найкращих фішок цього «казкового» стадіону – можливість організувати шикарну банерну лінію, що, звісно, і було зроблено. Щоправда, не вдалось пронести банер, присвячений грецьким націоналістам… Під час матчу було розгорнуто банер «Андрій Калахан. Сумуємо» - вшанування пам’яті націоналіста з волинського регіону. У другому таймі привітали Жальгіріс із чемпіонством.



Традиційно, кузьма з обох боків висловила нам свої емоції пляшками та іншим сміттям… «Перемах» тривав довше, ніж очікувалось, але все одно нічим хорошим з боку господарів не запам’ятався.

Що можна сказати про два голи за пару хвилин у різні ворота, про… Старт гри наче в трансі, розігрів нашого віражу з кожним голом, неймовірну шизу другого тайму, яка просто рве твою можливість думати про щось, окрім того, що життя в цей момент - щось вулканічно-бурхливе, яскраве та майорить колективним станом трансу… О-йой, та це ж просто нереально, коли не відчуваєш ані болю, ані проблем, коли зупиняється час, і в цю мить переживаєш не більше і не менше, а найсмачніше від усього, що уявляється щастям…

Рахунок 4:1, на нашу користь, тому під кінець другого тайму шиза летіла на всі мотиви, що спадали на думку розкуражених хлопців... Деінде навіть туалетний папір, і той, наче серпантин, кружляв у повітрі. Веселощі, відпочинок, каааааааааайф. Relax on Sunday night. М’ячик вдався на славу. Кажуть, навіть сам славнозвісний Саня Киевский побував на тому виїзді… )) Очікування після матчу, неймовірна давка в намаганнях вхопити серед стрибаючих по руках саме свій наплічник…

Ще один марш до вокзалу з піро - оплески хлопцям, що привезли з собою дими, пронесли їх на стадіо, не спалили під час гри, і осяяли ними лише тільки нашу дорогу до вокзалу)) Ще й салют на нашу честь. Святковий настрій. Буде що згадати в міжсезоння…

Отже, подія, заради якої все довкола і оберталося, завершилась з рахунком на нашу користь, і знову в голові ця думка «як потрапити додому?!»… Оскільки вибратись з тої місцини найзручніше було б одним єдиним потягом, на який при пошуку вперто видавало лише чотири довбані люкси, то годі було шукати іншого варіанту як: або ловити колісницю; шукати вписку в тягу; або розділитись і робити це окремо. Обрали третій шлях. Показавши квитка до Славути, оцінюючи ситуацію, а саме: склад вагону, входи-виходи, провідників, кількість акабів та моніторячи все інше навколишнє середовище, і файні занавіски з написом «Ковель», заходжу в вагон.



Розмірковую наступним чином. Їду в напрямку Києва; до Славути доїду 88%, якщо надумають виписати - то випишуть на наступній. Наступна це Шепетівка. Звідти є пряма собака до столиці. Отже, в будь-якому випадку я в виграші, а траплялось і не таке. Та і взагалі, в сусідньому вагоні є пуста полиця до Києва, а мені зранку на пари, тому ніяк нема пафосу блукати по Шепетівці, ось чому доїду за таких обставин чудовим чином. Почувши, що, як торік, зачинять перходи між вагонами, інтуїція не підвела, підказавши одразу перестрибнути до сусіднього вагону - через хвилин десять потому такої можливості вже не було б. За розмовами з товаришами доходить, що до Славути якраз я легально їду, тому маю можливість хоч поспати трохи та зменшити втому від екскурсу по мегаполісу… Кроки провідниць, наче стукіт закоханого серця…

Супроводжували мій сон, як завжди це буває при вписці. Прокинувшись посеред ночі на шляху вже десь після Шепетівки, бачу приглушене світло в вагоні, спокій та тотальний сон навколо, розумію що досі їду до Столиці Світу, із самовдоволеною посмішкою знову поринаю в сон. Зранку, за ногу, мене будить провідниця сповіщаючи, що під’їжджаємо до Києва… Вмившись, далі вмощуюсь на полиці. Нав’язливим стукотом в спину ця добра людина ще й поцікавилась, чи не потрібен, бува, мені мій квиток… Вперше довелось сказати, що не потрібен))

Традиційно, сходячи на перон, потрібно сказати за все це «дякую, до побачення», посміхнутись і задоволено попрямувати знайомою бруківкою в сторону метро… Там побачились ми - ті, хто доїхав тягою і ті, хто автострадою. Зустріли світанок на березі Дніпра. Обмінявшись щасливими поглядами щодо наших веселих вихідних, роз’їхались по домівках…

Волинь пробили; до Києва назад шикарно потрапили, на пари встигаємо, та ще й матеріал для трафарету по дорозі «знайшли»… Життя прекрасне.

І ніде це не відчувається так гостро і яскраво, як це буває на виїздах.

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 

Матч із Закарпаттям розпочався вшануванням пам'яті жертв голодомору хвилиною мовчання та розгорнутими банерами «Серп і молот, Смерть та голод» і «Голодомор Геноцид». Після довготривалого мандрування Луганщиною та її волинськими «околицями», на домашню гру чекали настільки довго, що забули, що це, власне, таке. Безліч ознак, навіть відчуття, вказували на те, що гра відбувається наче на виїзді. Наприклад, між присутніми на секторі людьми відчувався деякий резонанс в зарядах. Також нарешті вдалось продемонструвати банер, присвячений пам'яті вбитих грецьких націоналістів, який готувався на виїзд в Луцьк. Туманним недільним вечором розігріти віраж вдалось лише з першим забитим м'ячем. Не дивлячись на старання двох споуків, шиза вийшла досить посередньою. На секторі був присутній гість з Лондону, який, не дивлячись на скажену відстань та фінансові перепони, намагається відвідувати кожну домашню гру, причому не якогось там МЮ, а великої і славетної команди з берегів Дніпра. По чорному абону. Ближче до завершення другого тайму рахунок став 3:0, тобто такий, що сприяв гарному настрою та слему; а також деяким несподіваним зарядам. Загалом, домашній матч виглядав своєрідним відпочинком перед виїздом. Тож, до зустрічі в Севастополі!

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 

- У нас сьогодні в гостях Віктор-математик, і я пропоную трохи нестандартно побудувати інтерв’ю. Про тебе ходять на секторі нереальна кількість легенд, я би хотів, щоб ти їх спростував чи підтвердив. Перше питання – чого тебе називають математиком?

По-перше, хочу сказати, що кожен більш-менш досвідчений фанат має своє прізвисько, певний нік – хтось сам собі його придумує і воно укорінюється, а хтось може й не настільки креативний, щоб це зробити самому) Математиком мене назвав у 2007 році на виїзді в Лісабон, який, до речі, тривав аж 9 днів, один із старих фанів. Дізнавшись, що я викладаю в університеті математику, він одразу сказав – «То ти математик!», звідти і причепилось. Тим більше, що я викладав математику не тільки в університеті, а й у школі. Повинен сказати, що я задоволений – далеко не найгірше прізвисько.

- Отже, ти викладаєш математику в університеті, звідси друге запитання – ходить така легенда, що одного разу ти зняв студентів з пари і повіз на виїзд в Одесу. Це правда?

Ні, це неправда. До такого я ще не доходив. Можливо, це у майбутньому.

- Але ж їздив зі студентами на виїзд?



Так, їздив. Але не тому, що вони мої студенти, і я не мав іншої можливості, як зняти їх з пар, а тому що вони вже були досить активними фанами «Динамо», а до того ж ще й мої студенти. З’ясувалось це через півроку-рік, як ми познайомились, з деякими я був навіть в одній ультрас-групі. До того ж я не зловживаю своїм становищем викладача, так само, як і вони. Ці студенти мені самі казали, що раз ти наш викладач, то нам просто соромно вчитись погано – будем працювати.

- А є такі люди, яких ти «завербував» та привів на сектор?

Важко сказати. Я нікого не вербую, вони самі приходять, але, можливо, на одного-двох людей вплинуло те, що вони бачили мене, були зі мною знайомі. Але повторюсь, що у порівнянні з тим, скільки людей зі мною знайомі, це не є правилом, це, скоріше, виняток. Тим не менш, я цих людей добре пам’ятаю, мені це приємно.

- Ще ходять чутки про знижку у 14% для написання контрольних та підготовку до вступу для фанатів)) Є така тема? Чи не будемо рекламувати це зараз?)

Та ні, це все приколи. Але якщо хтось із молоді, із хороших товаришів потребує допомоги, то я не те що знижку дам – допоможу безкоштовно.



- Ти не боїшся, що до тебе зараз виросте черга, як за стікерами?

Не боюсь, це зараз не користується великим попитом. Не дуже хоче нинішня молодь навчатись.

- У мене не вкладається в голові, як людина, яка має науковий ступінь, може спілкуватись у колі професорів, вони ж всі знають про твоє захоплення.

Треба сказати, що майже всі викладачі-математики є також фанатами, серед них майже немає людей, які байдуже ставляться до футболу, зокрема, до київського «Динамо». Тому вони з розумінням відносяться до мого вболівання, і допомагають мені, зокрема, мій безпосередній керівник, який вже декілька десятків років регулярно ходить на матчі «Динамо». Коли я повертаюсь з якогось матчу і приходжу на роботу, мене колеги весь час розпитують, як воно, про мої враження. Пам’ятаю чемпіонат світу-2006, коли мене ледве не всім колективом проводжали за перемогами нашої збірної. Є й багато інших прикладів.

- Ми багато не знаємо за свій сектор, виявляється…

Ну, ці колеги не ходять на ультрас-сектор, просто вболівають. Я не знаю серед своїх колег таких, які активно пробивають виїзди.

- Коли в тебе був перший виїзд? Я так розумію, що за радянських часів?

Так, можна вважати першим виїздом матч у Дніпропетровську в 1989 році, «Динамо» грало з тодішнім діючим чемпіоном СРСР. Зрозуміло, що в такому ще досить дитячому віці я зміг поїхати завдяки тому, що моя мама родом з Дніпропетровська, дідусь жив там, то це мені допомогло.



- А на фанатський сектор коли потрапив?

Десь в ті ж роки я вже туди ходив, але не можу сказати, що це було регулярно. Я ходив майже на кожен домашній матч із батьком на звичайні сектори наприкінці 80-х років. Пам’ятаю, як ми пішки повертались зі стадіону до площі Перемоги, потім додому на Борщагівку разом з активними фанами у трамваї їхали. У 90-ті роки була певна перерва в активному фанатизмі та у виїздах, треба було вчитись, закінчувати школу, поступати до вузу, до того ж я вже тоді працював викладачем.

- Навчаючись у вузі, вже викладав математику?

Так, школярам на курсах, почав у 18 років. Перші мої учні були на два роки мене молодші, я був другокурсником, вони – 11-класниками. Зокрема, їздив по інших містах України, туди, де розташовані АЕС – Нетішин, Кузнецовськ, Енергодар, у Славутичі був декілька разів.

- Я ще не зустрічав людей, які рахують виїзди на атомні станції)

Я майже все рахую, тому й математиком називаюсь) «Все є число», як сказала одна розумна людина. На АЕС я не рахую точно виїзди, рахую за «Динамо». Просто знаю, що у мене понад 90 відряджень з лекціями були.

- Чи були в тебе золоті сезони?

Ні, не було.

- Як ти вважаєш, правильно рахувати золотий сезон по Україні чи разом з Європою? Суперечки точаться…

Ну, вони точаться лише тому, що зараз виникла можливість пробити золотий сезон з міжнародними матчами. Раніше такої можливості фактично не було. Стосовно мого можливого золотого сезону, скажу таку річ – у 2009-му році «Динамо» зіграло лише три виїзні матчі у Європі, завдяки потраплянню одразу в груповий етап Ліги чемпіонів – це були Барселона, Мілан та Казань. Після чого ми вилетіли з групи, отакий коротенький євросезон був. Всі ці три матчі я пробив, і мав усі можливості додати до них «золотник» по Україні. Але по Україні не вдалось цього зробити, завадила хвороба, інші фактори. Коротше, я не ставлю собі золотий сезон за мету. Інших людей, які пробили «золотник» по Україні, я дуже поважаю. Втім, це зараз стало значно легше, ніж колись. 26 золотників у сезоні 2012-13 – це, як на мене, занадто. Якщо така кількість людей виникає, то саме досягнення трохи нівелюється. А ось у нинішньому сезоні є декілька людей, які поставили собі за мету пробити «золотник» разом з Європою.

- Так, таких аж шестеро є.

А в Туні мені сказали, що їх троє)) І якраз в Туні один з хлопців сказав мені, як йому наразі це важко дається. А це лише половина сезону пройшла. Є навіть така крамольна думка, що аби «Динамо» не виходило на весну, щоб було менше матчів у Європі та легше було це «золото» пробити. Ось цього я вже не розумію. Продовжуючи тему, скажу, що нещодавно був такий сильний виїзд у Відень, там я не зміг побувати, бо майже одночасно відбувалася міжнародна конференція, де я був по роботі. Такий самий сильний за кількістю та складом очікується виїзд до Генку, а може ще й сильніший. Але для мене цікавішими є такі виїзди, як до Туна, коли нас мало, коли нас 15-20 чоловік з Києва приїжджає, коли всі розуміють, що за тебе ніхто не зробить, ти не маєш право перепочити, повинен стояти на першій лінії. Навіть ризикуючи тим, що тебе побачать по телевізору колеги, для яких ти в цей час зовсім не в Швейцарії)) Було дуже приємно отримувати смс із Києва із словами «Ми вас чуємо! Тримайте той же рівень!».



- Який був найменший за кількістю людей виїзд з твого досвіду? Пам’ятаю, ми з тобою були в Порту, де було 8 чоловік. Чи було ще менше колись на твоїй пам’яті?

Ти маєш на увазі тих, хто подолали відстань з Києва? Бо в тому ж Порту було багато гастарбайтерів.

- Маю на увазі тих, хто заряджає весь матч.

Мабуть, цей і був найменший за кількістю. З моїх виїздів, звичайно. Зрозуміло, що подібні нечисленні виїзди, в першу чергу, за кордон відбуваються…

- Але ж бувають такі, як Кубок України десь в Алчевську?

Навіть туди їздять пару десятків чоловік. Згадую виїзд у Донецьк, на матч із «Металургом» навесні 2009-го, так ось там ми просто по головах, а не по фотках, порахували, що нас було 34 чоловіки. Знаю, що були ще менші за кількістю, але туди я не їздив.

- Коли ти відновив активні виїзди після перерви?

Десь на початку 2000-х. У 90-ті була величенька перерва у виїздах, хоча домашки я намагався не пропускати. Наприклад, побував на 20-ти фінальних матчах Кубка України, не тільки за участю «Динамо». Після того, як у Києві було заплановано 21-й фінал, метадон з кротами, я сказав, що на цей матч не піду, десь же ця серія має перерватись. Щодо міжнародних виїздів, то вони почалися в мене у 2001 році. По Україні в той час пробивав мало, не було компанії, з якою можна це регулярно разом робити.

- Я бачу, що ти більше катаєш з молодшими фанатами. З людьми десь твого віку не дуже часто пробиваєш матчі. Можливо, це пов’язано з їх зловживанням алкоголем?

Так якось воно вже повелось, що по життю я більше спілкуюсь з молодшими за мене майже в усіх справах. Їздити зі стариками не те, що нецікаво, з багатьма ми нормально і активно спілкуємось, просто така вже компанія склалася. Можливо, я ще поїжджу зі старими, коли молодь скаже мені, що я для них занадто дорослий)

- Були проблеми з міліцією?

Були деякі. Хто мене знає, підтвердить, що я себе поводжу достатньо помірковано і обережно, трохи перестраховуюсь. Проблеми тоді виникають не з моєї вини. Згадую квітень 2007 року, виїзд у Харків, коли і беркут був на секторі, і сутички, коли вони заламувались на сектор і гамселили всіх підряд. Це зараз так спокійно стало, не буду оцінювати, добре це чи ні. А в кінці травня того ж 2007-го, події у Києві на фіналі Кубка чого варті? Не так багато людей із молоді, що складають зараз основу сектора, були на тому матчі і потрапили «під роздачу». А повертаючись до згаданого матчу у Харкові, там все почалося із фаєра, який прилетів з верхніх рядів, кинутий нашими ж фанами, після чого беркут почав всіх підряд бити, хто опинився в районі цього фаєра. Мого друга витягали із сектору за ноги, а ми його назад за руки. Друга ми відстояли, була команда беркуту відступити. Потім весь сектор розбили кордонами на квадрати два на два метри, до того ж ще й беркут провокував нас в такій ситуації, перекривлюючи наші заряди – можете собі уявити, як важко було на це уваги не звертати. Довелося до старших міліціянтів апелювати.

Згадаю ще моменти у Сумах – там не те, що неадекватна міліція, тут і слів не підбереш. Коли мене із банером «Кyiv-Київ», який ми несли під шаленою зливою, без причин намагалися запхати в автозак. Тільки завдяки допомозі полковника беркута з Києва, вдалося банер відстояти. Ну а інші дрібні проблеми на варто і згадувати.



- Для тебе цікавіше катати по Європі чи по Україні? Не набридла ще «-надцята» Полтава, Луцьк чи Дніпропетровськ?

В принципі, не набридло. Грає «Динамо», і не має значення де. Звичайно, цікаво пробивати нові міста, і тут Європа дає величезні можливості.

- А поїдеш ти в Донецьк!))

Та доведеться) Ось був виїзд у Свердловськ, яким я дуже задоволений, хоча місто не відноситься до видатних європейських пам’яток)

- Якби повернутися машиною часу назад, які моменти ти б хотів ще раз пережити на секторі?

Не буду оригінальним, згадати багато чого хочеться. Книжку навіть написати (може, ще й напишу). Я тільки по віхах пробіжусь. Наприклад, 1997 рік, матч у Києві з «Барселоною», коли були ще лавочки, а не сидіння, і, без перебільшення, було присутньо 120 тисяч. Десять років тому був виїзд до Москви на матч із «Локомотивом», також дуже цікавий. Наступного року, виїзд на перший Суперкубок до Одеси багато вражень залишив. Виїзд на чемпіонат світу до Німеччини у 2006-му. Організація нашої ультрас-групи далі була. До речі, я завжди хотів не просто вболівати разом із друзями, а бути в якійсь організації, виводити підтримку команди на якісно вищий рівень. Можливо, це вже запізно, як-то кажуть, у нас в 23-25 років вже закінчують катати, а я ось тільки почав у 29 щось з ультрас-групою робити. Після цього кожен місяць був дуже інтенсивним. Можу узагальнити, що для мене виїзд у Тернопіль має не меншу цінність, ніж у Порту. Міжнародні виїзди – це дуже цікаво, завдяки ним я познайомився з половиною Європи. Але той самий Свердловськ повинен мати не меншу вагу.

-  Розкажи якусь історію із виїзного життя, знаю, ти любиш багато різних цікавих моментів згадувати.



Згадаю Охтирку, важкий виїзд, ми виходимо вже зі стадіону, не зрозуміло, що взагалі зараз відбудеться, дехто вже постраждав. Ми прориваємось до нашого спринтера, вже майже домовились, що зараз нас пропустять туди, аж ось мене хтось ззаду смикає за футболку, я обертаюсь – там така тендітна дівчина запитує мене «А у нас завтра пара буде?»)) Виявилась, моя студентка-першокурсниця. У мене на декілька секунд мову відібрало, ну уявіть собі таку ситуацію) Відповів – якщо вдасться нам обом до Києва добратись, то пара буде. До речі, я на пару прийшов, а вона – ні! На щастя, додому добралась, все нормально було, просто не прийшла.

- Останнє питання – що краще, факторіал чи диференціал?

Вмієш ти запитати)) Обидві речі для мене зрозумілі, і не можуть бути кращими чи гіршими. Потрібно знати, що це таке, якщо воно тобі потрібно. Або не знати, якщо не потрібне. Але головне, що треба знати, це те, що є київське «Динамо», і за нього треба вболівати!

- Дякую за інтерв’ю!

320x480   640x960   1136x640   1440x900   1536x1024 1600x1200   1680x1050   1920x1080   2048x2048

Кожного дня, по дорозі з дому в універ, з вікна маршрутки я спостерігаю за стінами свого міста. Вже досить давно мене стали цікавити графіті, і деякі питання ніяк не залишали мою голову: хто всі ці люди, як вони виглядають, заради чого вони бомблять місто, як вони проникають у важкодоступні місця, як взагалі у них облаштоване спілкування між собою і т.д. Я переслідував в першу чергу шкурний інтерес - навчитись малювати самому і запозичити у них якихось технічних прийомів і "трюків", аби краще малювати біло-сині динамівські графіті. Інтуіція підказувала, що зазвичай вони малюють групами, адже одним і тим самим балоном в одному місці бачиш різні ніки.



Звичайний пошук в Інтернеті інформації давав мало, я просто брав напис, побачений на стіні в різних місцях, і починав по ньому гуглити, зокрема і на тематичних сайтах. Але графітчики не завжди люблять популярність в мережі, деякі з них взагалі не викладають свої роботи в Інтернет. Проте, з плином часу траплялись випадкові знайомства, у того друг малює, у того брат, і пазл почав потроху прояснятись.

Один досить відомий в Києві райтер згодився допомогти (на анонімній основі) з кількома нашими графіті, потім я вже допоміг йому в малюванні його кусків, і так в мене з’явилась можливість розпитувати про ті речі, які для мене були раніше незрозумілими.



Нещодавно один з учасників "Битви за місто" замалював роботу цього мого знайомого, просто так склалось, що стіна сподобалась. І це привело його в розпач і лють одночасно. Бо по суті було порушено одне з негласних правил всіх райтерів - не перекривати один одного. Для більшості з нас, хто малює за Динамо і перемальовує шавок і коней, всі ці написи на стінах рівною мірою не означають нічого. Та і правила нам неписані, робим що хочем, бо за нами сила... Тим не менш, якісь правила є, тому і виникла ідея створити цю статтю.

- Привіт. Розкажи декілька слів про себе.

Вітаю. Звати мене Олег. Мені 29 років, з яких останні 9 я активно фанатію. Разом з тим я заряджаючий на секторі.

- Як ти потрапив на сектор, пробив перший свій виїзд і т.д.?

Почалося все з того, що ще в зовсім юному віці з другом прийшов на місцевий стадіон. Тоді черкаський клуб називався ФК "Черкаси" і досить непогано виступав у Першій лізі. Але, на жаль, активної підтримки в клубу не було взагалі. От ми з однодумцями, надивившись на ультру по телевізору, почали щось подібне створювати у себе. Спочатку відвідували тільки домашні матчі. Перші виїзди оплачував клуб, і наша група рил в 15 їздила з кузьмою. Точно не пам`ятаю, але, здається, ми вперше пробили виїзд в Олександрію.

- Тобто ти стояв біля витоків зародження фанатизму в Черкасах? Чи при Союзі теж були люди, які активно підтримували команду?

Саме так. Я, та ще декілька хлопців, які досі залишаються в двіжі, створювали все з нуля. Як розповідали старші кузьмічі, на наших трибунах було щось подібне на організований сектор, але насправді то просто більш-менш організована кузьма, не більше.



- Розкажи про перші роки вашого перебування на секторі. Як зав'язувалися відносини з іншими рухами? Хто був ворогами і чому?

В перші роки наша кількість була невеликою: склад на секторі ледве перевищував два десятки, також був молодий вік супортерів, люди в Черкасах дивилися на нас, як на щось дивне. Все це не сприяло росту, люди підтягувалися тільки з числа друзів та знайомих.

В той час, коли формування сектору ще повністю не відбулося, до нас завітали гості з Чернігова. Непривітні заряди на адресу черкащан відповідно налаштували нас проти них. Вони і були нашими першими, так би мовити, ворогами, але ніяк перетнутися з ними не вдавалося протягом довгого часу з об`єктивних причин. Так ця ворожнеча поступово перейшла в неприязнь, а згодом і в нейтралітет. Також наші перші виїзди в Олександрію та Бровари сформували наші стосунки з хлопцями з цих міст. На даний момент ворогами з них залишилися тільки олександрійці, забив з якими за їх банер ми чекаємо вже котрий рік...



- Які перші фірми були тоді на секторі? І як довго вони проіснували?

Першою фірмою була Central Strikers, створена в 2006 році. Проіснувала вона два роки, на той час у нас не було такого розуміння навколофутболу як зараз. Тоді з числа основи фірми спортом ніхто не займався! Потім якось непомітно фірма перестала забиватись і поступово вона розпалася. На зміну їй  з`явилася організація Cherkasy Supporters, яка складалася з так званих бойових ультрас, в той час ми вирішили не розділяти поняття ультрас і хуліган. Ця організація існує досі.

- Розкажи про той період, коли у вас зник клуб. Що на той момент представляв ваш рух в плані ОФу та ультри? Скільки людей було на секторі?

На момент, коли клуб збанкрутував, у нас був непоганий, як для другої ліги, склад. На топових матчах ліги на секторі збиралося понад 200 осіб. Нових фірм тоді ще не було, по ОФ виступали завжди від імені міста. Після зникнення клубу почали катати ліваки та їздити за своїх друзів. Ми вірили у відродження свого клубу і навіть не розглядали варіант розформування, навпаки, почали активніше займатися спортом, підтягувати людей в двіж, домовлятися про забиви.



- Які найяскравіші ОФ події відбувалися на твоїй памяті за участю черкащан?

Найбільше запам`яталися, мабуть, перетини з хлопцями із ЦСКА, на той час крім них до нас ніхто не їздив, а ми катали не дуже великою кількістю, тому все наймасштабніше відбувалося у нас в місті саме з конями. Спочатку забилися 20 на 20 (2007 р.), а потім подумали, що раз вже до нас їздять таким складом, як їздили коні, то навіщо ці обмеження в кількості і понеслося... спочатку 60 на 50 (2007 р.), потім 75 на 105 (2008 р.)... Зважаючи на відсутність досвіду і якості, ми кожного разу їм поступалися, але саме вони дали нам поштовх для подальшого розвитку.

- Можеш розповісти, з ким зараз ви товаришуєте, з ким ворогуєте, з ким взагалі є відносини?

В нас вже давно дружні відносини з рухом Миколаєва: підтримуємо один одного на виїздах, із задоволенням їздимо одні до одного, як тільки з`являється така можливість. Впевнений, що ці стосунки з часом будуть тільки міцнішати. Також добрі стосунки з Динамо. За останні роки, особливо, зважаючи на відсутність нашого клубу, багатенько відкатали з киянами. Спочатку це було спілкування на рівні деяких осіб, а потім завдяки цим контактам черкащани почали їздити на матчі Динамо, переймати досвід, як в плані ультри, так і в плані ОФ.

Ворогуємо з Херсоном. Мабуть, основою для цієї ворожнечі стала наша дружба з Миколаєвом, так само з Одесою, наші хлопці були також присутні на 411-й батареї разом з хохлами, одесити про це знали і прибивали після того наших виїзних в Одесу на волейбол. Також неприязні відносини з Вінницею та Олександрією. Останні зміни в плані взаємовідносин - це ворожнеча з Тернополем. До певного моменту на рівні двіжів не перетиналися з ними взагалі. Лише наші та їхні ультрас їздили один до одного, спілкувалися. Поки одного разу двох наших молодих не зловили перед матчем в Тернополі і не забрали баннер "Черкаси". На нашу пропозицію вийти за баннер тернополяни відповіли зустрічною пропозицією повернути нам його без бою, але фото того складу тернополян, котрі акціонували (17 осіб) з перевернутим баннером, облетіло весь інтернет. Ці події визначили наші з ними відносини на майбутнє.

Також завжди були добрі відносини з Дніпром (Дніпропетровськ). Перетнулися наші шляхи лише одного разу в Кубку України 2006 року, наш рух був тоді нездатний щось протиставити топам, в тому числі й Дніпру. Та й не довелося, хлопці з Дніпропетровська, котрі приїхали на той м`ячик, самі розуміли розклад сил. Поспілкувалися, заприятелювали, обмінялися контактами, після того ми декілька разів на запрошення дніпрян їздили в Дніпропетровськ на їхні матчі. Але останнім часом ці контакти майже втрачені.

- Повернемося до тих часів, коли зник клуб. Як ви боролися за його повернення? Що робили, як розвивали рух і т.д.? Яке ваше відношення спочатку було до того, що зявився "Славутич"?

Як тільки клуб розпався, ми сподівалися на аматорську лігу, як це часто буває при зникненні професіонального клубу. Але цього не сталося... Нам пояснили, що у клуба під назвою "Дніпро" залишилися мільйонні борги, і його ніхто вже відроджувати не буде. Ми неодноразово зверталися до місцевих чиновників з проханням заявити команду хоча б на область, давши їй назву Дніпро, і при цьому додати, наприклад, ПФК, щоб юридично це вважався інший клуб, але зі старим гербом і роком заснування 1955. Багаточисельні листи до органів міської та обласної влади, інтерв`ю в пресі та мітинги нічого не дали. А 2 роки по тому губернатор області створює зовсім новий клуб під назвою "Славутич", вказавши роком заснування 2010, і кольорами клубу зробили жовтий, синій та білий. Наш рух за ці 2 роки відсутності футболу почав потроху затухати, незважаючи на всі наші спроби його втримати на тому ж рівні, і створення клубу всі сприйняли, як порятунок. Відразу ж вийшли на керівництво з проханням змінити назву на Дніпро і дати історичні кольори (червоно-біло-синій). Ми чітко визначили нашу позицію: будемо підтримувати тільки свій клуб! Єдине, чого ми добилися, це зміна кольорів. Керівництво Славутича дало зрозуміти, що більшого від них ми можемо й не чекати, тому, відкатавши за них 2 сезони, нами було прийнято рішення відмовитися від підтримки цього клубу. Зараз ми збираємося на матчах Славутича і вимагаємо, щоб нас почули і побачили, вимагаємо відродження свого рідного клубу. Чи це буде переіменування Славутича, чи це буде створення нового клубу, вже не так важливо.



- Який зараз склад руху? Чи багато молоді? Яке у вас ставлення до дівчат на секторі?

Наш склад завжди був досить молодий. Якось так виходить, що в більш-менш зрілому віці ніхто до нас не приєднується, тільки відходять з різних причин. Так і зараз, в двіж підтягуються тільки молоді й зелені. Але молодь швидко знайомиться з нашими принципами і вливається в колектив. А от присутність дівчат на секторі ми не схвалюємо, вважаємо, що надто небезпечна це справа для них, тим більше, що дівчат нам і в позафутбольному житті вистачає. Виключенням є декілька дівчат, які давно з нашим рухом і багато чим допомогли: починаючи від пошиття банерів і закінчуючи відео та фотозйомкою.

- Черкащани завжди якісно відрізнялися на фоні команд нижчих ліг своєю візуалкою на секторі, графіті, стікерами і т.д. Хто цим займається? Де берете на це кошти, як виникають ідеї і т.д.

Візуальним оформленням сектора займалися до 2009 року, поки ще був Дніпро. Робили в об`єктивно невеликих масштабах практично все: і касові стрічки, і так звану "аргентину" з конфеті, і дворучники, і великі червоно-біло-сині смуги, які накривали увесь сектор, також прапори, як великі, так і маленькі в великій кількості і банери, які готували з певним малюнком чи текстом до кожного окремого матчу, і, звісно, піротехніка.



А от останнім часом в Черкасах актуальна акція "Лише Дніпро, лише Черкаси". В місті з`явилося більше десятка графіті з відповідним текстом, також зроблені з таким самим написом стікери. Цим, в основному, займається недавно створена ультрас-контора "Гайдамаки". Кошти на ці потреби збираються з усіх суппортерів.

- Ваші відносини на сьогодні з мусорами на секторі. Чи є проблеми за використання піро?

Як це не дивно, але з мусорами вже досить давно ніяких проблем немає! Якщо, наприклад, році в 2007 або 2008 за один запалений фаєр на сектор вривався беркут і пресував палицями усіх, хто був на шляху, то зараз біля сектору максимум стоїть кілька мусорів, які при запалюванні піро просто спостерігають за нами.



- Ще задам тобі декілька питань, відповіді на які було б цікаво отримати наши читачам :) Ваше ставлення до Об’єднаного чемпіонату?

Що стосується об`єднаного чемпіонату, то ми чітко розуміємо, що це проєкт багатих для багатих. Якщо б він і був реалізований, то в ньому б приймали участь тільки клуби з заможними власниками. А в Черкасах впевнені у відродженні Дніпра, і ще сподіваються пограти на найвищому рівні в нашій країні. Об`єднаний турнір поставить хрест на цих сподіваннях, це стосується не тільки Черкас, а й інших регіонів, подібних до нашого. Не можна не згадати і про незалежність чемпіонату.

- Що для тебе значть ідеологія на секторі? Які погляди сповідує рух?

Основою нашого руху є перш за все патріотизм та націоналізм! Це те, що нас об`єднало і заради чого ми тут. Ми за Україну, за Черкаси, за рух. Визначати кращого на секторах стадіонів чи за його межами з такими ж, як і ми, це не тільки ціль, а і засіб! Це все допомагає розвиватися і ставати сильнішим задля досягнення вищих цілей!

- Ваше ставлення до збірної України? Як часто катайте на домашки в інших містах, виїзда в інші країни?

Збірну завжди підтримували і будемо підтримувати. Катати виїзди з фінансових причинам виходить рідко, а от на домашніх матчах певна кількість черкащан завжди присутня, в тому числі і на товариських. В рамках відбіркових матчів різних відборів наші виїзні були в Литві, Білорусі, Молдові.

- Чи є в Черкасах шавки?))

В Черкасах шавки є тільки в написах на стінах. Ніяким іншим чином вони себе в нашому місті не проявляють. Та й не проявлять, мабуть, ніколи. Розуміють, чим це для них може скінчитися)

- Як твої рідні ставляться до того чим ти займаєшся?

Чесно кажучи, мої рідні й досі не повністю розуміють чим я там займаюся на тому футболі, на виїздах по Україні та Європі. Мабуть, думають, що я просто люблю покричати за улюблену команду. Та й я якось не пояснював. Так і мені простіше і їм спокійніше)

- Як вам вдавалося та вдається триматися разом за відсутності клубу? Що вас об’єднує?

Для збереження колективу нами, окрім безпосередніх акцій на тему відродження Дніпра, було проведено ряд акцій, як, наприклад, турніри з міні-футболу, турнір з армрестлінгу, турнір з настільного тенісу, декілька велопробігів та безліч пробіжок за здоровий спосіб життя, також декілька поїздок в школу-інтернат в Черкаській області з подарунками для дітей-сиріт. Ми не залишалися осторонь загальноукраїнських подій, підтримували сім`ю Павліченків, як акціями під час матчів на місцевому стадіоні, так і відвідували акції в Києві. (беріть приклад!!! Бо декому на метро чи маршрутку "впадло" сісти і приїхати під суд - редакція). Все це дозволило нам втриматись разом, ще більше згуртуватися і стати сильнішими.



Також, щоб не забувати, що таке шиза, що таке пристрасть та емоції, було прийнято рішення про підтримку жіночого волейбольного клубу "Круг", який являвся одним з найтитулованіших в Україні. За дівчат було цікаво фанатіти, трішки інші враження та емоції :)) Гравці, в свою чергу, були дуже вдячні за підтримку. На ігри ми готувалися повноцінно: заряди, перф, малювали банери, навіть палили в Палаці спорту піро. Але в підсумку в 2011 році Круг відправився туди, куди й Дніпро... Клуб, який, якщо не помиляюся, 8 разів вигравав кубок України і 6 разів ставав чемпіоном, просто зник через недостатнє фінансування.

- І на закінчення нашої розмови. Твої побажання для всіх читачів нашого журналу.

Усім читачам бажаю міцності духу, фізичних сил та натхнення для великих звершень!

Долучайся до команди "Святослава" та твори журнал разом з нами! Стосовно допомоги пиши Вконтакті юзеру Dexter 73 (лінк). До нових зустрічей!

З.І. Передрук матеріалів з даного журналу дозволяється лише з дозволів редакції. Якщо дані якогось абонементу будуть опубліковані в Інтернеті у вільному доступі, доступ до журналу по даному абонементу буде заблоковано. З повагою, WBC.