Уже зовсім скоро десант хохлів відправиться на черговий виїзд. Незважаючи на ганебну гру команди, погану погоду та відсутність залізничних квитків, ми всі будемо там, на стадіоні в Луцьку. А до чого там готуватись, ви завжди зможете прочитати в нашому журналі. За попередні два тижні відбулось одразу чотири матчі, звіти з яких ви маєте можливість побачити в цьому номері. Нарешті, "Клуб Молодого Бійця" переходить і до практичних порад: детальна стаття з виготовлення трафаретів до Вашої уваги. Маємо також цікаву статтю про перший виїзд, і, звичайно ж, інтерв’ю. З ким? Побачите самі...
Черговий домашній матч Ліги Європи динамівці проводили проти швейцарського Туна. Перед грою представниками нашого руху вже вкотре був організований збір речей для допомоги дитячим будинкам. Слід зазначити, що до цієї акції долучилися і хлопці зі Швейцарії, які передали одяг, солодощі та іграшки для дітлахів. Речей було зібрано дещо менше, ніж попереднього разу, але ми все одно вдячні всім небайдужим людям, які долучилися та зробили свій вклад.

Команда нарешті порадувала результатом. Зі всієї шизи найбільше запам’ятався заряд, присвячений «Арсеналу» та його трагічній долі. Хочеться сподіватися, що він стане останнім цвяхом до домовини цієї недокоманди та їхнього недоруху. На 20-й хвилині на секторі був піднятий банер «Поверніть ФК Дніпро Черкасам» та проскандований відповідний заряд на підтримку хлопців з Черкас. Вони ведуть боротьбу за повернення своєму клубу історичної назви – «Дніпро». Роком заснування клубу є 1955, тож акція на підтримку була організована саме на 19-й хвилині та 55-й секунді.

Після гри сталась одна не дуже приємна подія, яка зовсім не прикрашає наш рух: двоє швейцарців хотіли обмінятись розами з хлопцями, які підійшли до їх сектору. Але замість обміну наші карлани просто висмикнули швейцарські рози і втекли. Мотиви цього вчинку залишаються невідомими, але інформація з’явилася в Інтернеті. Карланів швидко знайшли, і рози вже їдуть назад до Швейцарії, де будуть повернуті їх власникам... Думайте головою, перш ніж пороти таку фігню.
Схоже, три домашні матчі за вісім днів - таки трохи забагато. Уже на початку матчу втомилися колотушки для барабану, причому обидві, з інтервалом у кілька хвилин, і хлопцям довелось їх ремонтувати підручними засобами, але барабан протягом матчу вже нормально не звучав. Також замінили споукмена, який за півроку трохи вже підзабув, як воно заводити сектор. Загалом, матч якось пройшов без особливих емоцій, лише було стійке відчуття "невже знову не виграють", адже час стрімко збігав, а на табло були нулі, і команда грала вдесятьох. Але Олег Гусєв таки примудрився заробити пенальті, й сам його реалізував. Це перемога! Ми перемогли Іллічівець! А взагалі, якось сумно стає від того, що команді доводиться виривати перемоги з такими суперниками...
Перед жеребкуванням 1/8 фіналу Кубка України багатьом фанам «Динамо» хотілося б, щоб суперником стала команда з Тернополя, Чернігова чи Черкас, звичайно ж, з точки зору майбутнього цікавого виїзду. Випала команда з Луганщини, мабуть, із найсхіднішої точки України, до якої тільки є шанс виїхати на матч.

Ну що ж, робочий день, але багато хохлів відправляються у вівторок увечері до Луганська, щоб уже звідти подолати ще 70 кілометрів до місця зустрічі. Достатньо багато фанів в одному потязі, їх переміщення та спілкування вже в перші години подорожі привернули увагу ментів: у Гребінці на платформі біля хохлів, які вийшли подихати повітрям, зконцентрувались мусора. Як наслідок, вранці, коли потяг долав останні кілометри шляху вже Луганщиною, до нас підсіло декілька міліціянтів, які перекрили переходи між вагонами, ну і, звичайно, велика їх кількість зустрічала потяг на платформі луганського вокзалу. Звісно, маючи бажання, можна було спетляти, але на естакаді перед вокзалом уже чекали спринтери, і в результаті двом спринтерам довелося їхати до Свердовська під наглядом автобуса з беркутом. Частина фанів прибула до Луганську раніше, а частина призначила іншу точку зустрічі з автобусом, тому вони доїхали самостійно. Дорога до Свердловська запам’яталася потраплянням після Краснодона в російський роумінг, а потім смс-ками від «лайфу» «Вітаємо з поверненням до України!». Також біля вказівника із назвою міста було зроблено традиційне фото. У якомусь селі до нашого спринтера, який стояв на залізничному переїзді, підійшла жіночка в не дуже тверезому стані й повідомила нам, що її син вболіває за «шахтар» (донецький, зрозуміло) - ми всі їй поспівчували. Під стадіон прибули хвилин за 40 до початку матчу, тому навіть тим, хто їхав без конвою, часу на огляд міста не вистачило. З вікна, потрібно зазначити, про місто склалось досить приємне враження. Принаймні, я очікував побачити щось гірше.

Перед входом на стадіон до нас підійшов полковник міліції і попередив, щоб ми «поводили себе відповідно, враховуючи, що це периферія». Після достатньо ретельного, але не надто професійного шмону ми зайшли на стадіон. На шляху до сектора для нас були виставлені столики з пиріжками та напоями. Сам стадіон справив хороше враження, хоча краєвид згори сектора за стадіон відкривався ну якось дуже вже сільський. Не дивлячись на високі ціни на квитки (від 30 грн) і час початку 14:00, місцеві вщерть заповнили стадіон. Щодо нас, то ціна у 30 грн здалася багатьом завеликою, але майже всім вдалося пройти безкоштовно, сказавши жінкам-контролерам щось на кшталт «а ми не знаємо, де купувати квитки, і взагалі, гостей без квитків сказали пропускати»:). Декілька чоловік у перерві матчу намутили собі квитки для колекції у місцевих, ті радо передали нам цілу пачку через паркан. Банери довелося розкласти на перших рядах: повісити їх не було де. Після того, як десь до 10-ї хвилини на сектор добралися хохли іще з одного нашого автобусу, який трохи затримався в дорозі, на секторі стало понад 100 чоловік, враховуючи декількох фанів «Динамо» з місцевого регіону. На початку матчу диктор із гордістю оголосила довжелезний перелік почесних осіб, присутніх на матчі, серед яких ми нарахували п’ять «Героїв України» - керівників місцевих підприємств. Що й казати, велика подія для Свердловська – приїзд київського «Динамо».

Шиза була достатньо непоганою, як для такого виїзду, хоча зрозуміло, що були і паузи, і декілька пісень звучали не надто голосно. Усе «волшебство», пронесене на сектор, було вирішено запалити на 88-й хвилині, що й було успішно зроблено, навіть був один чорний дим. Це чомусь дуже не сподобалось місцевим уболівальникам із сусіднього сектора, з якими протягом усього матчу особливих проблем не було. Навіть звичайні глумливі заряди, які зазвичай заряджають кияни у бік провінції, не звучали аж до кінця матчу (ну якось не відчувається ворожнечі до команд такого рівня). Але після фаєр-шоу місцеві образились, і в наш сектор полетіли пляшки з пивом, пакети з соком, прилетіла навіть скляна пляшка з під коньяку, качан кукурудзи та ще якийсь непотріб. Пару пляшок дехто з нас відправив назад, після чого беркут трохи відтіснив місцевих від гостьового, натомість перекривши нам вихід із сектору після матчу.



Утім, потримавши десь із півгодини, всіх без проблем випустили до наших спринтерів. На той час уже опустилися сутінки (не досить зрозуміло, як за фактичної відсутності освітлення на стадіоні проводився б додатковий час та серія пенальті, аби раптом до того дійшло). Ну і починати матч пізніше 14-ї години тут о цій порі року вже немає змоги.

Враховуючи, що після знищення запасів їжі у потязі, більше поїсти не вдалося, усі почали планувати зупинку біля якогось закладу харчування, але беркут вирішив супроводжувати нас до самого луганського вокзалу. Уже звідти, хто хотів, пішов до найближчого маркету, багато виїздюків зайшли до класного закладу «Пінта пива», розташованого прямо біля будівлі вокзалу, з наявністю перших та других страв за досить помірними цінами. Частина хохлів повернеться до Луганська вже через три дні на наступний матч чемпіонату, то їм це кафе ще може стати у нагоді.

Погрузившись до потягу, всі розбились на компанії, у яких ще досить довго обговорювалися події дня та несподівані результати в інших матчах Кубка. Не буду казати, які команди ми бажаємо побачити у суперники в чвертьфіналі, щоб не наврочити – здогадайтесь самі :)
Почну з того, що пишу звіт про матч уперше, тому не судіть суворо: буду намагатись описувати все, як було в усіх барвах та різноманітті. Цього разу виїзд в Луганськ було пробито разом з двома друзями (U-r і R-l). Загалом, виїздюків було небагато. Швидше за все, така мала кількість є результатом встановлення дуже пізнього часу початку матчу, що унеможливлює виїзд з такої (_._), як Луганськ. U-r не повертався в столицю після кубкового матчу в Свердловську, тому з Києва ми взагалі виїжджали вдвох. На Схід нас віз, як виявилось, не просто той самий потяг, яким ми добирались на виїзд в Свердловськ, це був навіть той самий 6-й вагон, а в мене навіть та сама верхня полиця. Але ця подорож була для мене інакшою: вирішив не брати постіль та відчути виїзд на власних кістках. Кажуть, що так і має бути на виїзді: все по мінімуму. Приїхали в Луганськ напіввареними, бо температура у вагоні сягала 30˚С, рушили на морозі повз кордон сірих у будівлю вокзалу до кас, щоб мій друг купив квиток на Хюндай з Харкова. Зробивши покупку без траблів, вирішили піти в центр в обхід естакади. Поки чекали другого товариша, доїли весь наш провіант, який лишився після поїздки. U-r не примусив себе довго чекати, і за 15 хвилин ми вже втрьох розсікали вулицями міста.

По дорозі R-lа не покидала думка про те, щоб потрібно зробити ставку на сьогоднішні матчі ПЛ, цим же він заразив і U-rа. Знайшли точку прийому ставок, взяли декілька папірців та попрямували в парк. За 20 хвилин ми знову були біля цієї ж точки Спортліги. Хлопці поставили декілька гривень, та автомат відмовлявся приймати ставку-ординар, тому пішли за ріг, де знаходився дійсно пристойний тоталізатор. Нарешті, позбувшись грошей, хлопці чекали з нетерпінням початку матчу мкг та колхоза. Я запропонував подивитись цей матч прямо в офісі букмекерської контори, як то кажуть, щоб не шукати пригод на голову і трохи зігрітись. Отже, ми сиділи та спостерігали, як колхоз боровся з хорями та паралельно втикали якусь комедію. Що було в цьому дивного та магічного, це дідок, який, схоже, поставив на мкг та бігав час від часу подивитись на рахунок. І тут кінець першого тайму, забігає цей дідок, стає під телевізором і чекає чогось. І саме в цей момент кляті гандони забивають гол. Дід на радощах покричав та й пішов геть. Ми ж лишились дивитися 2-й тайм. Колхоз бився достойно і врешті забив гол. Ви б бачили розпач на очах R-la: його ставка вже горіла, але в серці жевріла надія про здобуття очок ДИНАМО та скороченням відстані від суперників.

Після перегляду матчу рушили перекусити в піцерію “NewYork Pizza”. Що її пов’язувало з містом Статуї свободи - не питайте, не знаю. Таким чином, я вирішив пожирувати, замовив собі піцу, а хлопці пішли по сосиски та лаваш. Доївши наш обід, сиділи відпочивали, аж ось приходить офіціантка та каже, що «зі своїм хавчиком не можна», і рже з побаченої сосиски та лаваша на столі, от паскудниця. Далі було блукання містом в пошуках wifi-кафе для U-rа - оскільки його потяг був лише наступного дня, він хотів трохи попрацювати та вбити час після гри. Наші пошуки, на жаль, закінчились нічим, хіба що знайшли один клуб, що працює лише до 22:00. Поки ми відпочивали на лавці університету Т.Шевченка, до нас підійшов якийсь муділо та просив «по-пацанськи» 4 грн 20 коп, щоб зводити дівчину на футбол. Відмовивши даному кадру, ми вирішили повторити спробу з пошуком інтернет-кафе. По дорозі зустрічали багато негрів, тому без сумніву можна називати це місто Black city. Навіть бачили нігерів, чимось схожих на Ідейє та Аруну. Не знайшовши нічого корисного, вирішили вже рушати на матч, аж ось йдуть 5 хлопців з ультри Зорі та просять підписати петицію за Галюзу.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Ну ми й підписали, але хто такий Галюза, ми тоді лише припускали. Shame on us! Прийшли на стадіон в надії, що пустять безкоштовно, та мені з U-rом не треба буде розмінювати свої Лесю Українку та Шевченка відповідно. Але Луганськ хотів від хохлів трохи грошей, і ми мали заплатити за насолоду переглядати матч 10 гривень.

Біля входу на сектор бігала бабця та відривала всім на квитках стрічки, шмон був не сильно серйозним (деяким хлопцям пощастило пронести якимось чином РДГ, фаєри та декілька петард), хоча U-rа примусили навіть зняти взуття, і не його одного. Розвісивши банера, хлопці не сиділи на місці та клеїли, куди бачили, стікери. Тому через декілька хвилин колонка, з якої волала музика, була вся в наших наліпках. Початок матчу, як зазвичай, був традиційним. Шиза була на тверду трійку, що доволі пристойно за відсутності єдиного споукмена. У деяких ситуаціях його роль виконували R-l, U-r та ще декілька хлопців, що постійно катають. Команда пропускає, але ми не втрачаємо надію на повернення з роздягальні бійців та чекаємо на рубілово. Натомість отримуємо другий м’яч в наші ворота. Тут я зрозумів, що пиши пропало, але заряджав на всю силу кожен заряд, незважаючи на результат. І тут така хрєнь, ми про**буємо, а деяким нашим фанам, особливо дівчатам, захотілось погратись. Вони дістали бенгальські вогні і почали їх палити, а команда тим часом грає без голосової підтримки. Врешті, всі оговтались та шизіли непогано, було дві переклички «СУ-ГС-СН-СВ-Україна-понад усе» та один раз «Свободу чесним - Свободу Павліченкам» з фанами Зорі. На 88-й хвилині було «волшебство». Хлопці запалили фаєра, задимів РДГ, та почали рвати петарди, на що реації беркутні, яка стояла за парканом, не було. Матч скінчився, і гравці нашої команди почимчикували до роздягальні. Фани Зорі святкували зі своїми улюбленцями перемогу. Нашим би так повчитись: підходити до трибун і всім разом дякувати за підтримку та радіти перемозі.

Після закінчення матчу ми майже відразу грузимось в маршрутки та їдемо на вокзал. Ми втрьох вирішили спетляти з вокзалу, щоб встигнути до закриття магазину купити в дорогу харчів. Зробивши покупки, повернулись на вокзал, де на нас чекала не електричка до Харкова, а звичайнісінький плацкарт, тільки за 26 гривень. Нарешті R-l зрадів, що хоча б щось сьогодні буде позитивним, і він за 13 грн доїде з Луганська в Харків. Попрощались з U-rом, пішли займати місця. Багато хлопців просто вписались в потяг, це було неважко, але далі було найцікавіше: після збору квитків провідниця пропонує матрац і подушку за 10 гривень, оскільки вагон сидячий, даний комплект не входить в ціну квитка. Хлопці починають наїжджати на неї та хочуть користуватись даним благом на шару, один навіть ледве не побився з провідником за матрац. Перемогли провідники, хоча, за словами R-lа, дехто все одно спав на матраці. За півгодини після відправлення я лягаю на бокову і сплю аж до в’їзду в Харків, коли мене будить товариш. Приїхавши до хорів додому, у нас була ще ціла година до нашого корейського «чуда техніки». Зайшли знову в магазин. Потім стояли посеред вокзалу та ржали з реклами місцевого готелю «Експрес», як там жіночка в шафу залазить та на ліжку лежить, типу запрошує до готелю. Попрощавшись, ми розійшлись по вагонам Хюндаю, який зі швидкістю в 162 км/год доставив нас до нашого дому, в наш Град – Київ. Отакий от виїзд: ніби і писати нічого, а стільки літер накатав...
Першу згадку про Луцьк можна знайти під 1085 роком в Іпатіївському літописі, коли місто опинилося в центрі міжусобної боротьби нащадків Ярослава Мудрого, проте археологічні дослідження дають підстави вважати датою виникнення граду приблизно 1000 рік.

Найбільш вірогідна версія походження назви Луцьк (давнє – Лучеськ) пов’язана з географічним розташуванням міста на повороті (луці) річки Стир. Слід зазначити, що виникнення граду відбувалося на острові, утвореному Стиром та його рукавами, що зумовлено передусім оборонними міркуваннями. Зараз це територія Державного історико-культурного заповідника „Старий Луцьк”.

У часи Київської Русі Луцьк виступає як столиця удільного князівства, що входило до складу Волинської, а згодом Галицько-Волинської землі. У ХІІ ст. Лучеськ вже має потужні дерев’яні укріплення. Це дає можливість лучанам витримати шеститижневу облогу весною 1150 р. полками засновника Москви Юрія Долгорукого. Під час цих подій мало не загинув його син – юний князь Андрій. Татаро-монгольська навала не минула і Луцька. З літописних рядків відомо, що 1259 року місто витримало облогу хана Куремси, а у 1267 р. князь Василько на вимогу ханського воєводи Бурундая „розметав” Бродські укріплення.

Піднесення ролі Луцька в якості столиці Волинської землі тісно пов’язане із князюванням Любарта, сина великого литовського князя Гедиміна, в другій половині ХІV ст. Саме він шляхом заміни дерев’яних укріплень цегляними змінив зовнішній вигляд фортифікаційних укріплень Луцька. Після смерті Любарта Луцьк продовжує залишатися резиденцією литовсько-руських князів: Вітовта (1392-1430 рр.) та Свидригайла (1431-1452 рр.). За панування Вітовта в 1429 р. в Луцьку відбувся відомий з’їзд європейських монархів, основними дійовими особами якого були литовський князь, польський король Владислав ІІ Ягайло, імператор Сигізмунд Люксембурзький. Важливим моментом у суспільно-політичному й економічному житті луцьких міщан ХV ст. було дарування магдебурзького права у 1432 році.

Починаючи з кінця ХVІ ст., Луцький замок втрачає значення оборонної твердині, проте місто залишається світською і духовною столицею краю.

Після Люблінської унії 1569 р. Волинь потрапляє до складу Королівства Польського, а Луцьк стає столицею новоутвореного воєводства і резиденцією воєвод. Місто поступово полонізується, оскільки правові гарантії руської шляхти і руського духовенства залишилися лише на папері. З метою опору ополяченню і Берестейській церковній унії (1596 р.) в Луцьку на початку ХVІІ ст. виникає православне братство. 1 вересня 1619 року братство отримало офіційне визнання короля з наданням привілею на будівництво церкви і притулку. Кінець XVII-XVIII ст. – час повільного занепаду Луцька. Часті пожежі, повені, епідемії спустошують його. Поступово згасає в місті культурне та релігійне руське (українське) життя. У канцеляріях і урядах воєводства руську (українську) мову заміняє польська, а урядовцями стають поляки. 1795 року, після третього поділу Польщі, край і його столиця опинилися у складі Російської імперії. Столицею новоутвореної Волинської губернії стає Житомир, а Луцьк залишається центром повіту. ХІХ ст. не привело до пожвавлення економічного та суспільного життя міста. Лише з побудовою в дев’яностих роках ХІХ ст. гілки Південно-Західної залізниці починається економічне піднесення Луцька. На той час (1895 р.) кількість мешканців становила 15125 осіб.



Під час Першої світової війни Волинь стає територією запеклих боїв. Улітку 1915 року в околицях Луцька стався відомий Брусиловський прорив, що увійшов в історію Першої світової війни.

Після Лютневої революції 1917 р. над Луцьком вперше піднято синьо-жовтий прапор. В квітні 1917 р. в місті постає перше українське соціально-політичне товариство „Українська Громада”. За гетьманату в серпні 1918 р. було утворено „Просвіту”. 20 грудня 1918 р. до Луцька входять загони отамана Симона Петлюри. 16 травня 1919 р. Луцьк захоплюють польські війська, а згідно Ризького договору 1920 р., західна Волинь потрапляє до складу ІІ Речі Посполитої. У березні 1921 р. Луцьк стає столицею нового Волинського воєводства. Восени 1939 р. черговий раз історія робить крутий поворот, і місто опиняється у складі СРСР, стає центром Волинської області, яку склала західна половина колишнього Волинського воєводства. 25 червня 1941 року Друга світова війна докотилась і до Луцька – місто було окуповане німецькими військами. Цьому передувала жахлива подія – 23 червня вояками НКВС на подвір’ї Луцької тюрми було без суду страчено близько 3 тисяч в’язнів. У повоєнний період Луцьк поступово відбудовується та оновлюється. Особливо бурхливо місто розвивається в 60-х-70-х роках ХХ ст. У 1973 році було затверджено нові кордони міської території, і зараз площа міста сягає 4267 га. Тоді ж почалося будівництво потужних підприємств: підшипникового заводу, меланжевої фабрики та інших промислових об’єктів, що призвело до стрімкого росту населення. Починається забудова значних житлових масивів.

Зі здобуттям Україною незалежності Луцьк зберігає провідні позиції в політичному, економічному, культурному та релігійному житті Волині. Місто є одним з найбільших на західній Україні (близько 206 тисяч мешканців). Прикордонне розташування Волині робить Луцьк центром міжнародної торгівлі.

Замок Любарта

Замок Любарта (або Луцький замок) — верхній замок Луцька, один з найбільших, найдавніших і найкраще збережених в Україні замків, найстаріша споруда Луцька. Будівництво Верхнього замку розпочалося у 1350-ті роки і, в основному, було завершене у 1430-ті, хоча деякі елементи (наприклад, висота веж) ще змінювалися протягом наступних століть. Від часу побудови замки були резиденцією Великого князя, а після утворення Королівства — резиденцією королівської влади, де були зосереджені політичні, адміністративні, судові, оборонні, релігійні функції центру Воєводства Волинського. У 1429 році у князівському палаці, що знаходився у Верхньому замку, проходив з'їзд європейських монархів, який мав на меті розв'язати політичні та економічні питання центрально-східної Європи та вирішити питання про коронацію Вітовта.



Вулиця Лесі Українки

Центральна пішохідна вулиця Луцька, яка тягнеться від майдану Братський Міст та виходить до Театрального майдану в центрі міста. Зародившись ще в епоху середньовіччя, вулиця відігравала роль одного із головних напрямів на заглушецькому передмісті Луцька. Вела від міста на північ та схід. Вздовж неї розташовувалися в різний час до 10 культових споруд. Після XVIII століття вулиця почала інтенсивніше розбудовуватися, саме вздовж неї відбувався розвиток міста на північ. Вулиця із XIX століття була головною в місті, у радянський час стала пішохідною. Тут розташовано декілька пам'яток архітектури, вона відіграє роль важливої торгівельної артерії Луцька.



Замок молодих скульпторів

Існує в Луцьку ще один замок. Досить давно міська влада виділила землі, на яких би діти, що займаються виготовленням скульптур, могли б виставляти свої творіння. Так у архітектора Миколи Голованя виникла ідея створити замок, який би можна було оздобити цими роботами. Хижі звірі, птахи, просто якісь істоти - тут можна знайти все.



Лютеранська кірха

Лютеранська церква в стилі неоготики. Кірху було збудовано у 1906 році, як храм Луцької лютеранської громади. З часу побудови вона виконувала роль одного з головних храмів німецьких колоністів Волині, однак у зв'язку з подіями Другої світової війни занепала. У радянські часи вона належала різним установам, переважно, архіву. Із розпадом Союзу кірха була віддана громаді баптистів, які відреставрували споруду.

Назви клубу:

«Торпедо» - 1968-1970, 1977-1988 рр., СК «»Луцьк» - 1971-1976 рр., СК «Волинь-1» - 2001-2002 рр., «Волинь», 1960-1967, 1989-2001, з 2002 року.

Перші футбольні команди Луцька

Перші футбольні команди в Луцьку виникли ще за Польщі. У 1931 році був створений «Поліційний клуб спортовий» (ПКС). ПКС був чемпіоном Волинського ОЗПН у 1934, 1935, 1938 і 1939 роках. Команда припинила існування з початком війни.

У 1940 році була створена команда «Динамо» (відроджена в 1944 році, розформована в 1956 році), яка захищала честь міста в республіканських змаганнях у післявоєнні роки (1946–1956). У 1957–1959 роках Луцьк представляла команда гарнізонного будинку офіцерів (ГБО), яка у 1959 році (щоправда, під назвою «команда міста Луцька») виборола сьоме місце у першості УРСР серед колективів фізкультури. Можливо, саме це стало причиною того, що вже наступного року Луцьк дебютував у класі «Б» першості СРСР.

Створення клубу. Радянські часи.

В 1960 році у зв'язку з розширенням класу «Б», місту Луцьку було надано місце серед команд майстрів. Оскільки команда ГБО підпорядковувалася армії, то було вирішено створити нову команду на базі ДСТ «Авангард». Спочатку вона була заявлена як «Авангард», але вже перед самим стартом турніру, 3 квітня, назву було змінено на «Волинь». Перший матч волиняни провели 10 квітня 1960 року в Кіровограді проти місцевої «Зірки». У тому матчі команда здобула першу перемогу (3:1), а Володимир Бойченко забив перший м'яч команди (у матчі він оформив хет-трик). Першим тренером команди був Борис Нємец. Загалом, дебютний сезон команда провела невдало, посівши тринадцяте місце із 17 команд. У наступних сезонах команда виступала з перемінним успіхом, двічі лучани фінішували останніми, були на межі вильоту з класу «Б». У 1968 році клуб було передано під опіку нового «спонсора» — Машзаводу (згодом — Луцький автомобільний завод) і перейменовано на «Торпедо». Останній сезон у класі «Б» став найкращим для команди. На зимових зборах у Закарпатті «Торпедо» виграло Кубок Федерації футболу УРСР «Підсніжник». А в чемпіонаті 1970 року команда досить впевнено провела зональні змагання і посіла друге місце в другій зоні УРСР. На жаль, на фінальний турнір сил не вистачило, і волиняни опустилися на восьму сходинку в таблиці.

У сезоні 1971 року відбулася реорганізація радянського футболу. «Торпедо» дебютувало в українській зоні другої ліги і, посівши передостаннє місце, втратило статус команди майстрів. Останнє місце посіла рівненська «Горинь». За регламентом обидві команди мали залишити другу лігу, але Федерація футболу УРСР, зважаючи на втрату команд майстрів у двох суміжних областях Західної України, прийняла рішення залишити команди обох міст у другій лізі за умови зміни їх спортивного підпорядкування. Однак, це рішення було прийняте вже наприкінці січня 1972 року, коли «Торпедо» було розформоване, і більшість гравців роз'їхалися по інших містах. У цей час до Луцька надійшла пропозиція від командування Прикарпатського військового округу, команда якого — СКА (Львів) — також вибула з другої ліги. Тому з 1972 року команда Луцька перейшла у відання ПрикВО, і її було перейменовано на СК «Луцьк». Армійці грали у Луцьку п'ять років і за цей час одного разу навіть здобули «бронзу» в українській зоні та «Рубіновий кубок» — приз найрезультативнішому колективу другої ліги УРСР (1975 рік).



Але вже в 1977 році керівництво Прикарпатського військового округу вирішило перебазувати команду до Львова (відповідно, і всі гравці переїхали туди). Тому в лютому 1977 року зібрали нову команду «Торпедо», яка в чемпіонаті зайняла місце СК «Луцьк», і передали її на баланс автозаводу. Наступні три сезони команда посідала місця внизу турнірної таблиці, з 1980 року результати трохи поліпшились, «Торпедо» займало місця в середині таблиці. У 1986 році під керівництвом Мирона Маркевича команда була серед претендентів на бронзу, однак, поступившись в останньому турі на виїзді київському СКА з рахунком 0:2, посіла п'яте місце. Цього ж року «Торпедо» отримало приз для команд другої ліги «Знак якості» (присуджувався команді, що підготувала найбільше гравців для команд першої та вищої ліг і зібрала найбільше глядачів). Наступного року волиняни пробилися до 1/16 фіналу Кубка СРСР, де поступилися московському ЦСКА 0:1 і 0:0. Однак невдалі виступи команди в чемпіонаті призвели до відставки Мирона Маркевича, на зміну йому прийшов Віталій Кварцяний. Відвідуваність стадіону в цей час була вкрай низькою, винятком були хіба що матчі проти рівненської команди, які можна сміливо назвати «волинським дербі».

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
30 січня 1989 року на зборах громадських організацій міста було створено футбольний клуб «Волинь», який одним з перших в Україні перейшов на госпрозрахунок. Результати не забарилися — того ж року у виснажливому турнірному марафоні (команда провела 52 матчі) у гострій боротьбі з чернівецькою «Буковиною» лучани під керівництвом Віталія Кварцяного посіли перше місце в зоні (команда здобула 32 перемоги при 6 поразках), виборовши звання чемпіонів України. На жаль, почин не був підтриманий у перехідному турнірі за вихід до першої ліги СРСР. Федерація футболу СРСР спочатку заборонила дозаявляти гравців на перехідні матчі, але перед самим їх початком скасувала постанову, не попередивши «Волинь». Оскільки в команді було багато травмованих гравців, на поле довелося виходити в якості польового гравця воротареві Михайлові Бурчу. У підсумку команда посіла друге місце.

Після чемпіонського сезону настав певний спад: у 1990 році команда посіла сімнадцяте місце, а в 1991 — восьме у «буферній» західній зоні другої ліги. Це дало змогу ввійти до першого національного чемпіонату України в якості вищолігової команди. Останній матч у чемпіонаті СРСР команда провела вдома 7 листопада 1991 року проти брестського «Динамо». Матч закінчився нульовою нічиєю.

Виступи за часів незалежності України

«Волинь», яку тренував Мирон Маркевич, у першому чемпіонаті незалежної України грала у другій підгрупі вищої ліги, де посіла п'яте місце з десяти команд (хоча якийсь час навіть лідирувала). Перший матч чемпіонату України команда провела в Івано-Франківську проти місцевого «Прикарпаття» (0:0). Того ж року домашній матч проти київського «Динамо» зібрав на «Авангарді» рекордні 20 тисяч глядачів. Улітку головний тренер «Волині» Мирон Маркевич без попередження залишив команду і вирушив до Львова, взявши з собою двох ключових гравців — Плотка й Топчієва. Протягом чемпіонатів 1992/1993 і 1993/1994 років команда двічі посідала одинадцяте місце в таблиці та двічі доходила до чвертьфіналу Кубка України. Наступні два сезони були менш вдалими, у 1996 році «Волинь» посіла 17-е місце з 18 команд і залишила вищу лігу.

У першій лізі команда спочатку зайняла 4 місце, але надалі виступала невдало, ледь не вилетівши у сезоні 1998/1999 до другої ліги. Наприкінці 2000 року президентом і головним тренером «Волині» став Віталій Кварцяний. Клуб змінив назву на СК «Волинь-1», з'явилися спонсори. Перед колективом були поставлені нові завдання. У цей час реконструювали стадіон, до команди прийшли нові футболісти та повернулися вихованці клубу. Перед початком сезону луцький клуб вважався одним із фаворитів у першій лізі. Усі домашні матчі в тому чемпіонаті команда виграла, а з 20 вересня 2001 по 8 квітня 2002 року команда здобула 13 перемог поспіль. За сім турів до кінця чемпіонату волиняни забезпечили собі місце у вищій лізі, а за три — достроково стали чемпіонами першої ліги.



Повернення «Волині» до еліти було вражаючим — команда посіла шосте місце в турнірній таблиці чемпіонату і пробилася до півфіналу кубка України. По ходу чемпіонату «Волинь» двічі обіграла донецький «Шахтар» (2:0 і 3:1) і вдома перемогла київське «Динамо» (1:0). Однак у наступні роки команда боролася за виживання у вищій лізі, і в сезоні 2005/2006 команда знову вилетіла до першої ліги. У наступному чемпіонаті перед командою ставилися задачі повернення до вищої ліги, однак вона посіла лише 12-е місце, а чемпіонат 2007/2008 років волиняни завершили дев'ятими. У сезоні 2009/10 клуб посів друге місце в першій лізі та виборов путівку до Прем'єр-ліги. Три сезони у найвищому дивізіоні, граючи у першому колі досить вдало, «Волинь» все ж закінчувала на 11, 12 та 13-му місцях. В той же час, у розіграші Кубка України 2012 року «Волинь» вийшла до півфіналу, а у 2013 році – до 1/4 фіналу. Традиційним і найпринциповішим суперником «Волині» довгий час був рівненський «Верес». Однак тривала відсутність матчів між цими клубами призвела до нового розуміння принципового суперника, у ролі якого виступили львівські «Карпати». У середовищі уболівальників протистояння носить назву Галицько-Волинське дербі.

Після 15 турів сезону 2013/2014 «Волинь» посідає 12 місце (4,4,7,13-22), але у першому турі в Києві зуміла зіграти у Києві з «Динамо» унічию 1:1, також в останньому матчі «Волинь» сенсаційно перемогла донецький «Шахтар». Друге коло команда також відкриває матчем із київським «Динамо» на своєму полі.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Досягнення клубу

Чемпіон УРСР1989
Переможець Першої ліги2002
Півфіналіст Кубка України 2003, 2010, 2012


Найвідоміші гравці команди

Віталій Кварцяний (грав за луцьке «Торпедо» у 1977-1986 рр., тренував «Торпедо» та «Волинь» у 1984-1989, 1994-1996, 2001-2011, з 2013 року головний тренер та президент ФК «Волинь»), заслужений тренер України, в якості тренера переможець чемпіонату УРСР 1989 року.

Олег Лужний (грав за луцьке «Торпедо» у 1985-1988 рр., 88 матчів), майстер спорту міжнародного класу СРСР, видатний гравець та багаторічний капітан київського «Динамо» (1989-1999, 253 матчі, 13 голів), гравець збірної СРСР (8 матчів) та національної збірної України (52 матчі, 39 матчів у якості капітана - рекорд), чемпіон та володар Кубка СРСР 1990 року, 7-разовий чемпіон України, 4-разовий володар Кубка України, у складі лондонського «Арсеналу» чемпіон Англії 2002 року, 3-разовий срібний призер англійської прем’єр-ліги, володар Кубка Англії 2002, 2003 рр., фіналіст 2001 року, фіналіст Кубка УЄФА 2000 року, чемпіон Європи у складі молодіжної збірної СРСР 1990 року.



Сергій Ковалець (грав за «Волинь» у 2003-2004 рр.), гравець київського «Динамо» (1990-1995) та національної збірної України (1992-1994), чемпіон СРСР 1990 року, чемпіон України 1993, 1994 рр., володар Кубка України 1993 року, під його керівництвом київська «Оболонь» стала першою командою, яка виграла у «Шахтаря» на «Донбас Арені»; нині – тренер молодіжної збірної України.

Анатолій Тимощук (грав за «Волинь» у 1995-1997 рр.), заслужений майстер спорту України та Росії, гравець національної збірної України (з 2000 року, провів 131 матч – рекорд), чвертьфіналіст чемпіонату світу 2006 року, учасник чемпіонату Європи 2012 року, 3-разовий чемпіон України, 3-разовий володар Кубка України, володар Суперкубка України 2005 року; у складі «Зеніта» чемпіон Росії 2007 року, володар Суперкубка Росії 2008 року, володар Кубка УЄФА та Суперкубка УЄФА 2008 року; у складі «Баварії» 2-разовий чемпіон Німеччини, 2-разовий володар Кубка Німеччини, 2-разовий володар Суперкубка Німеччини, переможець Ліги чемпіонів УЄФА 2013 року.



Євген Хачеріді (грав за «Волинь» у 2006-2007 рр.), гравець київського «Динамо» (з 2008 року) та національної збірної України (25 матчів, 3 голи), 3-разовий срібний призер чемпіонату України, бронзовий призер 2013 року, фіналіст Кубка України 2011 року, володар Суперкубка України 2009, 2011 рр.
Бігові доріжки, низькі трибуни, крихкі сидіння та загальна старість арени роблять її, на скромну думку автора, найгіршою у вищій лізі. Стадіон уперше було збудовано в далекому 1931 році. Після війни його реконструювали, а в 1960-му взагалі перебудували наново, звівши кам'яні трибуни на 15000 глядачів і назвавши арену "Авангардом". З тих пір він і має нинішню форму. У 2002-му дерев'яні лави замінили пластиковими сидіннями, а також встановили електронне табло.



Дістатись стадіону з вокзалу дуже просто: з головного виходу прямувати проспектом Президента Грушевського близько кілометру, орієнтуючись на освітлювальні вежі. Гостьові сектори (№9,10) мають окремий вхід з боку вищеназваного проспекту. Сидіння часто хрустять, навіть якщо гості поводяться порівняно мирно. Кріпляться вони на металевих каркасах, дивіться, не вбийтесь. Місцева кузьма ставиться до біло-синіх порівняно нейтрально, хоча кілька бухих місцевих гамадрилів обов'язково спробують підняти ваш виїзний настрій. Зате банерну лінію тут можна розвісити просто шикарно, минулого року це робили в два ряди. Сектор червоно-білих знаходиться так, що навряд ви їх почуєте і роздивитесь.



У новітній історії українського фанатизму лише кияни та львів'яни вивозили до Луцька понад сотню фанатів на матч чемпіонату (також навесні 2010-го у півфіналі Кубку до Волині масово завітали сімферопольці). Причому біло-сині тричі вивозили майже однаковий склад (385, 367, 360).

Окремо слід сказати кілька слів щодо правоохоронців: вони завжди створюють давку при вході на гостьовий сектор та спричинюють проблеми при розвісі банерів, але шмон доволі посередній. Після піротехніки цілком можуть завалитись на сектор з кийками, хоча, зазвичай, реагують більш-менш адекватно. На минулому виїзді прямо посеред матчу взяли в заручники нашого споукмена і обіцяли, що відпустять лише, якщо на секторі ніхто не буде палити піро.



"Морда в сажі, срака в глині, хлопці звідки ви? З Волині!" - отакий веселий заряд часто можна почути в бік луцьких уболівальників. Насправді мені важко написати обширно про історію луцької двіжухи, адже достовірних матеріалів в Інтернеті про них не так і багато... Основним ворогом волиняк завжди вважався рівненський Верес, на фоні цього найкращими друзями червоно-білих є фанати тернопільської Ниви. Але зі зникненням Вереса та переходом Волині до вищого дивізіону, акцент поступово змістився на війну з Карпатами. Точніше, Карпати гордо доводили свою силу на Західній Україні, а волиняки гідного опору, по суті, ніколи не давали. Також свого часу червоно-білі встигли записати собі до ворогів чернігівську Десну, Прикарпаття та Оболонь, а до друзів - запорізький Металург.



Кінець 2000-х асоціюється більшою мірою з бандою Crusaders, яка була основною на секторі в Луцьку. Перехід з Першої ліги до ПЛ сильно не вплинув на кількість людей на домашках, так само і виїзна активність залишала бажати кращого - час від часу на виїздах команда залишалась без підтримки, на більшості дальніх виїздів було присутні до 10 чоловік. Та і зараз ситуація не сильно змінилась: лучани регулярно вивозять більш-менш нормальний склад лише до Києва, Львова та Ужгорода. У 2010-му кияни на виїзді в Луцьк віджали 2 лицьовики Волині, які чомусь висіли без нагляду на стадіоні. Після цього луцька двіжуха трішки пішла на спад. У 2011-му було виготовлено банер "Волиняни", і його почали вивішувати замість банеру "Crusaders", потім було зроблено ще кілька банерів "Волинь Ультрас".



Час від часу фанати Волині видають яскраві шоу та можуть гарно попалити, задимівши весь стадіон. Також ніколи не цурались правої символіки. Слід також відзначити, що практично на кожному матчі присутні хлопці із сусідніх міст області - Ковель, Горохів та ін.

Оскільки «Волинь» протягом сезонів 2007-2010 перебувала у першій лізі, то в цій статті ми розкажемо про три виїзди до Луцька, які відбулися після літа 2010-го.

2010 рік, жовтень

Виїзд до Луцька для киян був одним з «обов’язкових» цієї осені на рівні з Полтавою і Тирасполем - нове місто, невелика відстань, нормальний час проведення поєдинку. На заваді ставала лише єврокубкова гра з АЗ в четвер, через неї кілька десятків біло-синіх так і не потрапили на гру з Волинню.

За кілька днів до гри в пресі масово почали з’являтись статті про мобілізацію в Луцьку рекордної кількості правоохоронців, погрози, що всіх посадять-покарають за кожне порушення, і навіть було повідомлення про спеціальні закони луцького мера на один день. Комусь дійсно було вигідно нагнітати обстановку, але на ділі цілий день в місті все було спокійно, якщо не рахувати 70 чоловік, яких по дорозі зняли з потяга за зірвані 4 рази стоп-крани і деякі більш серйозні порушення. На самому ж луцькому вокзалі по приїзді київського потягу в гучномовець було оголошено прохання фанатам пройти до центрального залу очікування – «Ага, знайшли дурних!», на автошляхах все теж було більш-менш спокійно. На центральній площі міста з самого ранку стояв патруль і автозак, вибірково перевіряли документи і просили показати сумки на наявність піротехніки. А місто цього дня було біло-синім, ще до обіду по дорозі від площі і до замку важко було знайти стовп без динамівського стікеру, численні групи киян заполонили всі кафешки, а Замок Любарта був обов’язковою програмою екскурсій. Кілька киян при спробі купити квитки на гостьовий сектор прихопили з собою зі стадіону і два банери Волині, що не могло не підіймати і так чудовий настрій приїжджим.

За дві години до гри було заплановано прохід до стадіону організованим маршем і, в принципі, він пройшов дуже непогано, адже практично весь склад киян вчасно прибув на даний захід. Правоохоронці марно намагались загнати фанів Динамо з проїжджої частини на тротуар, а передвиборчі палатки швидко згортались при виді натовпу в три з лишком сотні чоловік, який димить і жбурляє петарди перед собою. Потрапляння на сектор також не викликало проблем, варто відзначити, що міліція взагалі поводила себе дуже адекватно аж до того моменту, поки кияни не запалили піротехніку на стадіоні - кожному на вході безкоштовно видавали квиток на гостьовий сектор, нормальний шмон, спокійно можна було розвісити банери.



Початок матчу вийшов дуже емоційним - на третій хвилині Ярмоленко відкриває рахунок, і одразу ж на гостьовому секторі запалюються фаєра і вроцлави. Міліція вривається на сектор в намаганні когось забрати, але перша спроба марна. Вже на 9-й хвилині Динамо подвоює рахунок, і на секторі знову піро, і знову потасовка з міліцією, в хід ідуть сидіння проти кийків, але все досить швидко закінчується, а пожежник з вогнегасником, що намагається загасити палаюче сидіння, викликає загальну ейфорію. Міліція погрожує залити сектор з брандспойта і починає активну зйомку на камери. Заряди у киян лунають не дуже часто, зате голосно і злагоджено, а під кінець тайму заряджено нон-стоп на 7 хвилин.



Перша половина другого тайму була взагалі провальною, слабкий звук і настрій кудись дівся після того, як Волинь відквитала один м’яч, почались валідольні хвилини до фінального свистка. Була і 15-хвилинна перерва, коли на стадіоні раптом згасли дві освітлювальні башти, вмикання кожного прожектору віталось радісними оплесками. А потім більша частина сектору стала по торсу і почався драйв... Всі чекали голу киян, але Волинь давала бій, і більша половина піротехнічних запасів цього дня так і лишилась невикористаною. Та все ж під час слему було запалено кілька вроцлавів, і міліція знову поперла на сектор. Цього разу вони використовували сльозогінний газ, і багато людей після дози цієї гидоти в обличчя ще хвилин 15 приходили до тями, на сектор зайшов Беркут, але отримав наказ стояти на місці. Кількох людей таки витягли з натовпу і забрали до відділка, але вже до півночі відпустили.



Після гри правоохоронці підігнали до сектора пожежну машину і кілька мікроавтобусів, після чого почали зйомку на камери з дахів машин. В принципі, цього всього бардаку могло і не бути, якби сірі не вривались в натовп після запалення піротехніки, а так двоє правоохоронців потрапили до лікарні, а Волинь отримала вщент розгромлений гостьовий сектор.
ЧИТАТИ ДАЛІ >>
2012 рік, квітень

Через півтора року більше трьох сотень киян знову відвідали Луцьк. Проблеми із залізничним сполученням змусили багатьох гостей пересісти на автотранспорт... За кілька годин до гри місто немов вимерло - лише кияни прогулювались околицями замку та центральними вулицями, складалось відчуття, що місцеві жителі покинули місто і відправились справляти поминальні процедури. Принаймні, кількакілометрові затори біля міського кладовища давали всі підстави для таких роздумів.

Але стадіон був повний, Волинь рубилась на полі, ніби це був матч за виживання, а гравці Динамо ходили пішки, наче це не їм вигравати чемпіонство. Тим не менш, один раз м’яча в сітку динамівці заштовхали, чим досить сильно розізлили місцеву кузьму. Сектор же господарів не проявляв жодних ознак ненависті в сторону біло-синіх, принаймні, цього не було помітно з гостьового сектору.



У киян місцями був досить непоганий звук. Про луцькі сидіння, які розсипаються від подиху, вже складаються легенди, цього разу стадіон також недорахувався кількох десятків сидінь лише тому, що комусь простіше їх міняти кожен матч, ніж один раз поставити нормальні. Піротехніка на гостьовому - аби було, кілька фаєрів, вічна селітра, а також поганенький синій дим і десятки петард.

В другому таймі місцеві почали бикувати, спочатку один вболівальник ледь не поплатився здоров’ям за демонстрацію атрибутики Шахтаря прямо під гостьовим сектором, але в сутичку втрутились правоохоронці, і провокатора перемістили подалі від киян. Потім вже з іншого боку в киян полетіло різне лайно, одного фаната Динамо забрала швидка після того, як в голову прилетів шматок цегли. У відповідь почались «літаючі сидіння» і прорив на сектор місцевих, поки не прибіг загін Беркуту і не створив буферну зону.



Після гри проводжати киян прийшла ледь не чверть відвідувачів стадіону. Важко зрозуміти, чого вони очікували, просто стояли і спостерігали, як менти саджають біло-синіх в тролейбуси, які прямували до вокзалу, при цьому людей, які виходили з оточення, ніхто не чіпав. Досить дивне це відчуття, коли і мами з дитячими візками, і дідусі з пляшками пива, і малишня, і місцеві хулігани витріщаються на тебе з усіх сторін)...
ЧИТАТИ ДАЛІ >>
2013 рік, березень

Перший виїзд по Україні в поточному році припав на Луцьк (у лютому декілька десятків хохлів побували в Бордо). Виїзд у досить прохолодний день з дощем та мокрим снігом пробило більше 350 хохлів, пару десятків чоловік приїхали до Луцька зі Львова, де напередодні були на «ліваку» Карпати-жиди. Роздратовані невдалим початком сезону (виліт з Ліги Європи та домашня нічия з Кривбасом), кияни вирішили підійти до готелю, де розселилася наша команда, і провести гравців на матч зарядами, щоб нарешті вони зрозуміли, честь якого клубу відстоюють. Звідти колоною хохли попрямували до стадіону, зриваючи петарди, запалюючи дими та фаєри – іноді навіть не було видно, куди ти йдеш.



Перед входом на сектор потрібно було купити квиток за 20 гривень, та після не надто ретельного шмону ми потрапили на сектор. Сидіння на ньому нарешті поміняли на міцніші, і тепер вони не розвалювались від найменшого стрибка. Відзначимо чудову банерну лінію у два ряди. Холодна погода та сніг, який почався у другому таймі, змушували до активності, і підтримка була дійсно на високому рівні. Команда на цей раз порадувала, перемігши 2:0.



Після матчу, потримавши певний час на секторі, киян відпустили до міста, частина одразу попрямувала додому на спринтерах, частина поїхала аж до Ковеля, бо на прямий потяг не вдалося взяти квитків, а решта попрямувала до місцевих кафешек у центрі, щоб зігрітися та дочекатися свого потягу, який був аж через три години.



- Отже, сьогодні у нас в гостях головний редактор друкованого журналу Святослав. Нещодавно вийшов 4-й номер, і ми (команда Святослав-онлайн) вирішили зробити йому додаткову рекламу. Розкажи, будь ласка, читачам, скільки часу ти працював над четвертим номером?

Вітаю всіх! Враховуючи те, що попередній, 3-й випуск, був датований осінню 2011 року, то виходить, що цілих 2 роки!)) А безпосередньо підготовка до друку зайняла близько 3 місяців.

- Одразу ж провокативне питання в лоб, чому номери виходять так рідко? Якщо я не помиляюсь, то третій випуск ми теж чекали більше двох років...

Так, деяка затримка є. Треба зважати на дві головні проблеми в цьому питанні: по-перше, не завжди в наявності можуть бути кошти, аби надрукувати такий недешевий, прямо кажучи, журнал. По-друге, і, мабуть, найголовніше, це затримка через наш менталітет, якщо можна так сказати, тобто банальна тупка або лінь. Не раз було таке, що ставиш якісь строки, проте вони все віддаляються та віддаляються, перебиває щось інше. Автори або помічники теж не завжди можуть знайти час або побороти свою лінь).

- Хі, досить відверто. Чи окупається такого роду друкована продукція? Наскільки я знаю, ти мав відношення до всіх чотирьох випусків. І зараз досі продаються другий і третій номери. Вони вже "вийшли в нуль", чи кожен номер є збитковим для нашого общака?

Всі попередні випуски вийшли в 0!

- Після появи онлайн-журналу, який ви всі зараз і читаєте, я чув багато думок про те, що це вб’є друкований Святослав. Що ти сам про це думаєш? Чи існує взагалі якась конкуренція між онлайн-журналом і друкованими випусками? І чи повинна вона існувати?

Гадаю, що ні. Попит на друковану літературу був, є та буде. До того ж, наші журнали-побратими доповнюють один одного. В онлайн-версії ви можете прочитати щось нагальне, що через рік, наприклад, буде вже недоречним публікувати. А у друкованому підібраний матеріал в стилі альманаху, тобто це ніби хроніка подій нашого руху за певний період часу.

- Від багатьох читачів чув відгуки про те, що картинки досить дрібні в попередніх випусках. У четвертому номері кілька десятків сторінок було приділено суто під фотографії. І для мене особисто це найцікавіший розділ журналу. Чи є взагалі в планах перехід на більший формат, наприклад, А4?

Ми вдосконалюємося з часом. У 4-му випуску фотозвіти виглядають краще та яскравіше. А щодо переходу - ні, таких планів немає. З технічної сторони буде важко робити все, як слід, та й банально не досить зручно брати такі журнали кудись із собою або читати їх у транспорті.

- Для тебе особисто, який матеріал з четвертого номеру вийшов найцікавішим?

Хммм... важко виокремити. Наприклад, сподобався звіт про Порто, адже людина доводить свою любов до клубу. Або звіт про Загреб: дуже насичені події видалися у хлопців, до того ж, завдяки «слогу» автора у нього вийшла крута розповідь! А з фотозвітів – мабуть, Фанатський Белград, дуууже багато часу було витрачено на пошук матеріалу, і він вийшов справді насиченим.

- А який матеріал було найскладніше вибити з авторів?

Мабуть, звіт з гри-домашки з Літексом - особисто я не був на цій грі, а знайти того, хто був, та ще й запам'ятав якісь цікавинки з гри було ну просто неймовірно.

- Я знаю, що ти колекціонуєш іноземні фан-зіни, хто зараз в цьому напрямку best of the best?

Я вважаю, що польський ТМК: дуже цікавий підбір матеріалу, суперякісні фото, стабільність у періодиці. Одним словом - взірець. Німецькі аналоги ТМК теж цікаві, проте аполітичність або ліва спрямованість німецького фанатського цеху відбиває бажання мати такі видання. Є ще кілька зінів, які подобаються своєю неповторністю дизайну або цікавими матеріалами.

- Хто ще в Україні зараз друкує фан-зіни?

Періодичністю мало хто може порадувати. Випускали непоганий зін луганчани, проте давно не було чутно про нього. Те саме стосується і Ворскли. Ще деякі рухи робили спроби друкуватись нещодавно, проте діло не пішло.

- Це і справді дуже клопітка робота, та і нервів треба немало, аби підганяти авторів. Може, поділишся планами, коли чекати наступний, п’ятий випуск?

Так, робота і справді клопітка, проте цікава). Плани є такими, аби змінити підхід до журналу взагалі, тобто змінити періодичність таким чином, аби чекати на нього не довелося кілька років. Отож наступний, 5-й випуск, планується на літо-2014, перед початком нового сезону. Таким чином, охоплювати він буде події нинішнього сезону.

- Ну що ж, сподіваюсь, наступний номер вийде, як і запланували. Удачі вам, і дякую за таку чудову роботу!

Будемо старатись, завжди раді нашим читачам!
320x480   640x960   1136x640   1440x900   1536x1024

1600x1200   1680x1050   1920x1080   2048x2048
Осінні канікули в школі закінчилися, а отже, у нашому журналі починається урок хенд-мейду для кожного фурігана-антисистемщика, який хоче додати біло-синіх барв на вулиці нашого міста. З більшості робіт, що надсилають у премодерацію конкурсу «Битва за місто 2», можна зробити підбірку «Як не треба робити», хоча достойних робіт також вистачає. Аби допомогти активним «графітчикам» покращити рівень робіт, пропонуємо простий варіант трафарету та інструкцію до його створення.

По-перше: список матеріалів, які вам знадобляться (крім рівних рук та краплі нахабності):

• 2 листи пластику (акрил розміром 630х320мм)
• Ножиці
• Канцелярський ніж (не обов’язково, але бажано)
• Маркер (фломастер) темного кольору
• Скотч (можна армований)
• Джерело вогню (газова конфорка, запальничка)
• 6 листків паперу формату А4 (210х297мм)
• Макет трафарету (ЗАВАНТАЖИТИ)
• Лінійка (чим довше, тим краще)

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Знайти відповідний шмат пластику зовсім просто – заходите у вагон метро, у більшості вагонів з обох сторін дверей висять рекламні щити. Шукаєте рамку, на якій немає шурупів, за мить до відкриття дверей вагону виймаєте пластину, складаєте навпіл (так, щоб не поламати) та виходите з метро. Якщо ж усі шурупи закручені – шукаєте в наступному вагоні, а зовсім «дєрзкі» хулігани можуть викрутити шуруп ключем від дому або викруткою. Якщо ж у вас є інші варіанти, де можна знайти схожий матеріал – гайда, але особисто мене реклама в метро дратує). Вийшовши з переходу, виймаєте листок з рекламкою, викидаєте його У СМІТНИК та йдете додому.

Отже, усі матеріали у вас приготовлені, настав час попрацювати. На виконання роботи піде від 60 до 120 хв, залежно від майстерності виконавця.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Пункт №1. Як ви вже помітили, витягаючи папір з рекламою, пластикова пластина складається з 2 половинок. Під лінійку проводимо канцелярським ножем лінії з обох сторін пластику на відстані 10 мм від краю. Ножицями відрізаємо смужку спайки. В результаті маємо 2 шматки пластику.



ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Пункт №2. Роздруковуємо макет на 6 листках А4. Складаємо їх так, щоб лінії зображення співпадали, та склеюємо скотчем, аби вони не зміщувалися у процесі виробництва.



ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Пункт №3. Кладемо пластикові пластини на склеєні листки макету. Беремо маркер (фломастер) та по контуру переносимо малюнок з паперу на пластик.



ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Пункт №4. У нас є пластик з намальованим майбутнім трафаретом. Для того, щоб полегшити вирізання ножицями, варто зробити таку операцію – канцелярським ножем проходимо по всіх лініях, нанесених маркером. Не варто прикладати багато зусиль для натискання на ніж, навіть легенької лінії вистачить.



ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Пункт №5. Нагріваєте ніж/ножиці на вогні та робите отвори в тих місцях, які мають бути вирізані. Отвори варто робити подалі від ліній маркеру. Далі берете ножиці та починаєте акуратно вирізати.



ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Пункт №6. У результаті виконання попередніх дій ви мали отримати дві пластинки з вирізаним трафаретом. Тепер покладіть їх одна біля одної так, щоб співпадав малюнок. Зробіть між пластинами проміжок в 1 мм (для того, щоб готовий трафарет без проблем складався та був більш компактним) та склейте 2 половини скотчем. Скотч підійде звичайний, але можна використати армований (сіро-сріблястого кольору). Від цього залежить живучість трафарету. Залишки скотчу на місцях вирізів обріжте ножицями.



ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Ось і все! Як бачите, нічого складного. Залишилося взяти фарбу та йти малювати. Також дам декілька практичних порад: Для того, щоб було зручніше малювати, на зворотній стороні трафарету на кутах наклейте шматки двостороннього скотчу або заверніть шматок звичайного у трубочку, і отримаєте той самий ефект. У процесі малювання трафарет не буде відставати від стіни, і малюнок буде більш якісним.

Після малювання складайте трафарет фарбою всередину. Так ви не забруднитесь самі та не забрудните стіну при наступному нанесенні, якщо фарба ще не висохла. З такого ж шматку пластику можна зробити чохол для вашого трафарету. Просто не розрізайте ще один шматок на 2 пластини, а зробіть по ручці на кожній стороні. Ну що ж, чекаю на фото ваших трафаретів…

Час від часу в редакцію приходять матеріали від наших постійних читачів. Минулого разу це була стаття про наших олдових фанатів Юру-Петю і Сухаря, зараз же до Вашої уваги пропонується звіт однієї дівчини про її минулорічний виїзд до Луцька, який став першим у її житті...

Коли досвідчені фанати щось розповідають - вони знають, про що кажуть. Ти ж починаєш розуміти їх слова не одразу, якщо сам на власному досвіді не збагнеш про що мова… «Вболівати вдома – це одне, а виїзд – інше»; «Справжній фанат - той, котрий катає виїзди»; «Домашній матч ніколи не порівняється з виїзним»; «Сприймай це як стиль життя. Не кожен зрозуміє.»; «Це – свого роду хвороба. А якщо її підхопив – то це назавжди»…

Із плином часу до домашніх матчів усе більше звикаєш. Не так лячно, бачиш усе навкруги, пізнаєш людей… Спокійно, коли розумієш механізм того, що відбувається навколо, і головне - знаєш його Мову. Але виїзд - то дійсно інше. Сходити на матч «під будинком» і лінивий може, а на виїзд їдуть дійсно справжні фанати, свідомі, розумні хлопці. ДК на виїзді – це особливе явище, складовими якого є люди, ідеї, події, віраж… Тоді ще моє virgin body не знало, що на нього чекає попереду…

Пробити первонах у Луцьк у думках якось не траплялось, мрії були десь у Львові. Аж раптом зимове міжсезоння задовбало і матеріалізувалось у вигляді квитків на потяг. Туди доїдемо як люди, легально і з простирадлами. А от назад...

Дратувало одне «але» у вигляді застуди, що косила не на жарт. Лишалося 5 днів до виїзду. Перші три дні не пам’ятаю взагалі. Наче випробування «Твоє? Витримаєш? Нащо треба? Хворій вдома!». Наостанок, після цибулин, червоного перцю в перемішку з курячим бульйоном, надзусиль з народним лікуванням, - залишився кашель та ще одна невеличка зараза. Знаки віщували файну подорож.

Отже, мрії втілюються в життя. Забивши на науку і додивившись 6 сезонів одного серіалу (це вам не коників з givna ліпити, а витримати треба), було взято курс на виїзд, який лишив усі проблеми десь позаду. Погода нормальна, як для сніжного березня. По дорозі наплічник поповнився анти-грипозними засобами, батоном та запасною парою шкарпеток (що було найвдалішою думкою року). За годину до зустрічі, на відкритій платформі метро, потрьопаний імунітет через літню джинсу та тоненькі кедоси відчував трохи мінусову температуру, тому чекання було важким. Але у вухах лунали знайомі мотиви, і непомітно зустрілись та понеслось три тіла - Д., К. і я на Вокзальну…

Склад у вагоні зібрався веселий, 95 % нашого вагону, наприклад, були «в темі»… Їхали весело: чайочок, карти і мєнти... На луцькому вокзалі, попри побоювання, міліціянти нас зустріли тепло, чого не скажеш про персонал, якому не подобалася то перестановка меблів у залі очікування, то модернізація розкладів на стінах шляхом набиття на них широковідомих стікерів. Столиця, що й казати. Західна провінція комплексувала, приймаючи нас надто близько до свого серця… Когось - прямо в відділок за ті самі стікери, та дарма, бо це був майже безпечний спосіб активного відпочинку… Хлопці невдовзі вилізли звідти і розказали про 16 камер відео-нагляду, зручний диванчик та телевізор. Мовляв, якщо після матчу не впишемось на Київ, то стікера в руки і попадемо прямо до відділку. На диванчик.



Отже, на старті всі «задумались» на вокзалі. Причому біля кас, де попри очікування не з’явились квитки бодай хоч кудись, аби назад. Розбрелась чесна громада хто куди, сьома ранку. Перший сміх зірвав пірует на місці та чітке падіння дупою на лінію обледенілого слизького асфальту персонажа І., який поліз до чужого наплічника за пиріжками і не втримався на крижаній Землі Луцькій… Обійшли привокзальну промзону міста за 15 хвилин. Базар «Пасаж» посміхнув згадкою про аналогічний столичний елемент. Місцевий «Базар» здався мені привабливішим. Все зачинено, знудились. Вирішили поїхати в «центр міста», знайти історичні цікавинки - замки і т.д.

Звідусіль знайомі обличчя, гості впевнено ходили розосереджено містом цілий день. Співали заряди, шукали луцьких, і, зрештою, після матчу декого з них таки знайшли. Замки, як і все нахвалене місто, окрім зачинених дверей нічим не вразили, тож кілька фото на пам’ять і у веселощах засіваємо місто стікерами. Повернулися на вокзал, а там уже фан у супроводі дільничного здирав із мапи України столичний стікер у логічно набитому місці… Знову комплекси провінції, але ми не в образі, наліпимо ще раз. І не один…

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
На місці збору, біля пам’ятника Українки, виявилось, що дівчат насипало на виїзді мало не стільки ж, скільки й хлопців… Супровід команди з готелю в автобус, що прямував (хоч і пішки можна було дійти) до стадіо; лунали перші на виїзді заряди, вже знайоме здається новим і збагненним вперше… «А мы ехали-ехали-ехали, и наконец-то приехали!». З балконів дівчата-персонал готелю дуже соромились такої кількості чоловічих осіб в одному місці, так соромились, що мало не погамселили вниз. Команда без особливої уваги на нас поїхала. Далі – хода гордим маршем киян до стадіо з купою піро (це було в ньому, мабуть, найкраще) і повітряними ваннами з диму. Під стадіо натовп в нетерплячці. На вході шмон втомлених тьоть і дядь-сміттярів був не дуже щільний, мої побоювання торкались лише печива і шоколадки. Ті, хто турбувався не лише за це, мали змогу пронести все, що хотіли, всередину тієї території, яка чомусь називалася стадіоном та ще й «Авангардом». Це один з тих стадіонів, де матч дійсно можна дивитись з балкону…



Гостьовий сектор заповнений, і ми, з жагою до видовищ, десь за 40 хвилин до початку матчу вже на трибунах. В оточенні міліції хлопці розвішують на двометрових парканах банери… Мінімум двоє з сірих наставили камери прямо на нас… За що і пролунав заряд «Я всегда с собой беру видеокамеру…». Підтягується ультра Волині. У них навіть візуальний перфоманс присутній у вигляді численних прапорів, але від того голоснішими вони не стали. Далі, нарешті, ми побачили активну кузьму на сусідньому секторі. Було чутно щось схоже на «Кривбас, Кривбас!» на нашу адресу, за що в них полетіли щирі вітання зі столиці - сніжками. Докривбасились невгамовні господарі до того, що хохли, скандуючи прохання «А ну-ка, давай-ка!» посунули громаду сірих та п’яних на півтора сектори від себе, а сніжки до хамів долітали і туди. Беркута їх ловили руцями, щоправда, потім безуспішно робили вигляд що то було не боляче. Тим часом повалив сніг, погода псувалась усе більше, гостьовий склад заліз на стільці, і тим самим створив ще один вид звукового перфоменсу - скрипучу симфонію взуття, снігу та стільців.

Перший тайм – шиза на виїзді починає розчаровувати. Ми «спимо», команда на полі, здається, так само. Не спав лише мій досить вагомий товариш Д.: персонаж не втримався на сидушці, майже зчесавши носом крісло, що на ряд внизу, голосно забалакав про те, що дівчина на секторі - до біди, і це бабоньки по боках винні, але зауваження про вміння (або невміння) утримувати рівновагу логічно завершили його промову, і все начебто забулось. Коли за деякий час той же дядя Д. знов в польоті, але вже назад, хапається лівою рукою за праву принаду дівчини зліва, правою рукою за ліву принаду дівчини зправа, дивом (точніше двома) дівчата втримують його на ногах, а фанат ззаду буквально «вписується» в складеному стані чи то в крісло, чи то під нього, але постраждав добряче. Як то сталось, без сміху годі гадати. І вже задоволений (видно з жестів рук) Д. не казав, що дівчата то до біди…)) А тут вже і перерва, і шоколадка на вдачу, і щось ззаду різко заважає насолоджуватись моментом - з розвороту «Да йбтвм?!» розумію, що об мою спину треться акаб, зайнятий пакуванням догнавшогося в неадекват фана...

Другий тайм, розмови інтелектуального характеру з популярним на польоти другом - в цей момент краєм ока бачу - неочікуваний Ярмоленко і… гоооол! Трибуна скаженіє, фаєра, строби, слем, радість… Тут і оцінили шизу на виїзді! Заряджаємо майже нон-стоп, атмосфера пекельна, неповторна, незабутня. Тут і другий гол Гармаша прилетів… Знову вогні, якісні строби (які так і не загасили акабівські чоботи), радість, крики… Скажене пекло перемоги, потужний голос самореалізації. Танці команди, і наші пляски під «Вдруг как в сказке скрипнула дверь», матч завершено, рахунок 2:0. «Еу, волинь, докривбасились!».

Прискорбне n-хвилинне чекання в клітці сектору, як потім виявилось для того, щоб загін акабів оточив дорогу від стадіо до вокзалу. «МКГ!» і «Нам нужна твоя фуражка, ей, ей!», цензурні і не дуже прохання зважити на холод та казки типу «Я на потяг запізнююсь!», якось зігрівали. Нарешті колотнеча, і громада йде вулицею. На вокзалі сірі надурили фішкою виділити вагон аби дізнатись кількість можливих вписок-виписок. Тож деякі фанати (типу я, а за мною й інші правильні хлопці) плюнули на все і без печалі гріли промоклі до маленького сказу ноги, шкарпетки, розетки і інші речі на вокзальних батареях. Вокзал я досі пам’ятаю таким, який можна охарактеризувати наступними реченнями. Місце, де замість вечері - хліб і сало… Де атмосфера наче в сім’і, серед братів та сестер, єдність, підтримка, радість, щирість, взаємодопомога… Це просто космічна, крутіша за романтику фішка, яку неможливо описати словами, яку серце хоче відчувати знову і знову… Усвідомлення того, що полишені проблеми, незнання, що і чим обернеться в чужому місці, змінилось на спокійне клекотіння задоволеної душі, яка, споглядаючи вечірні краєвиди Луцьку через вікно вокзалу, гріла ноги на батареях і смакувала смачнючу канапку. Це - усвідомлення задоволеності ще незавершеною поїздкою, спокій… Момент, коли хлопці не сприймають тебе як щось чуже, і коли в тебе немає подібних відчуттів. Коли ти не розрізняєш стать, вік, бо очима балакають внутрішні світи, так вільно, що до тієї миті подібне було можливим лише уві сні. Коротше кажучи, варто жити, щоб відчути таке всім нутром.



Але поїздка не завершена. Відомий фан Л. (той, що встиг набити стікер; побувати в відділку, і в супроводі нового друга-сміттяря зірвати його) почав збирати на зворотню дорогу. Навіть у сірого «товариша» питав «Дайте гривню-дві?», акаб розгубився: «Ну ти взагалі борзим став?» Л. навпаки, в ударі: «Хочте, щоб я звідси поїхав? Дайте 2 рубля…»

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Ось так під розмови та жарти нарешті настала одинадцята вечора, я маю в наплічнику розу - подарунок від нових друзів, шукаємо перон-вагон, далі метушня, вписки… І розумієш, чому білетів назад нема. Бо пів-Заходу недільним вечором вирішило доїхати до столиці, причому всі в сплячому стані, на золотій можливості добратись додому, тож гроби вже не варіант… Згадуєш, що в тебе білет до якоїсь Славути, а це на півшляху до Києва, і в голові свербить щось схоже на «Б%9, шо його робить?!». Дві години сидячого сну серед цивільних сплячих шкарпеток, зупинка у нічному Рівному, виписка складу хохлів з «подарунком» від місцевої кузьми. Шлях у ніч. От тут-то і почалось… Третій з нас, везучий льотчик Д., поїхав далі, на Київ, і, у підсумку, він добрався рівніше за всіх, при просто катастрофічно низьких на це шансах… Тим часом, на рівненському вокзалі місцевим акабам «здалось», що на автовокзалі є чим дістатись до славнозвісної Шепетівки, а звідти є можливість вскочити на пряму собачку до Києва… Рушаємо. Нічне Рівне здалося втричі мальовничішим за будь-який Луцьк. Тож поки ми марширували до автовокзалу в супроводі нетверезих місцевих, ми мали змогу оцінити краєвиди. Ішли весело, навіть дуже: фанат С. раптом зривається в напрямку клумби з кущами туди, де огороджено сигнальною стрічкою типу «прохід заборонено», як в американських фільмах. Це – хохол, отже, він легких шляхів не шукатиме, тож закортіло йому ламати заборону. Початок характерного руху тілом - спроба перестрибнути стрічку та кущі, і… персонаж повільно йде під сніг, обличчям вниз, по коліна погрузаючи штанцями та білими тапками в… болото. Після кількох хвилин угару нон-стоп та спроб витягти його, все ж герой на твердій поверхні. Стікер набити хотів. Цей стікер назавжди в пам’яті рівного міста!

Усі крокували динамічно, впевнено, але мовчки. Попри те, що всі разом, незважаючи на незначний холод та терпимий стан «майже не хочу спати», ми розуміли, що щось не те: ми крокуємо прямо в невідоме, невизначене, серед ночі, без грошей та впевненості в тому, що взагалі йдемо у вірному напрямку. Багато з нас відвідали Рівне таким чином уперше, але це було досить шикарно… Звісно, не так шикарно, як на автовокзалі нам сказали, що маршрутки є лише до Києва, вартістю в кругленьку суму гривень, на що водії отримали емоційного стусана від фанатів… У повітрі наче вимальовуються задоволені troll-face морди акабів з вокзалу.

Делегацією в 5 чоловік у пошуках авто-стопу проходимо сім кілометрів шляхом в напрямку до Києва, по нічному морозу, нестерпній слякоті, темряві та з водою в кедах, що доводила вже до великого сказу… Дивовижно, але там, на нічному шляху Рівне-Житомир усвідомлюєш байдужість людей одне до одного. Приблизно протягом години автівки не зупинялись взагалі; тому, після перекусу останньою канапкою прямо на шляху, з міркувань безвиході була влаштована «кавказька полонянка». По зіга-зага-подібному руху машин було ясно, що водії в них в потєрях, але все одно не мали бажання зупинятись. Нас залишилося троє, інші розділились ловити вдачу по заправках. Пізніше тормознули пару хороших людей, які їхали не туди, або взагалі на привал, у тому числі фура – але ми не скористались доброзичливістю водія підвезти хоч пару кілометрів. Згодом пішли і ми на заправку, звідки вже на собаку, раніше ніж ми прийшли, назад до Рівного почимчикували наші знайомі. Нам же було прикро і холодно вертати, тому третя ночі, і ми залишились по черзі благати гостей заправки про «Довезіть до Києва чи хоча б Житомира» до якого потім додалось «Ми заплатимо»…

Світанок у комфортабельному ватер-клозеті, поривання привести обмерзлу від дощу та холоду почервонілу пачку в людський вигляд… Згодом було вирішено кудись йти… Обійшли дальнобійників на привалі, у них або пасажир, або взагалі на Львів прямують… Вранішній холод прибирав до кісток! Терпець уривався. До неба промовлялись прохання про який-небудь транспорт.



Пославши емоції під три чорти, прямуємо ловити спринтер на Київ. Холод геть не зникає, а огортає сильно-сильно, найхолодніша і найстрашніша година ночі. Третій з нас на лавочці зупинки виконує танці, я стою посеред шляху, виглядаю слово «КИЇВ» на лобі в машин, але безуспішно. І раптом тіло зістрибує з лавочки, «Вон, вон маршрутка, бігом біжим!!!». Ми, демонструючи дива атлетики, повз дорожні паркани наздоганяємо набиту споруду, упихуємось туди і проїжджаємо адовий нічний 7-кілометровий шлях, що коштував нам обморожених губ, облич, плавання у власному взутті - рівно за 2 грн, назад у наше кохане місто Рівне… Там, на тому ж автовокзалі сходимо, і станом на після тяжкої непродуктивної ночі – спринтер до Києва вартістю в 95 грн стартує за годину… Насилу зігрілись! Всю дорогу троє на задньому спали, поки не розбудили одне одного нормальними штурханцями з криками «Підйом! Приїхали! КИЇВ!!!»

Ці краєвиди рідної м. Житомирська не забуде моє від радості задоволене обиччя! Нарешті, не віриться, давно не були так раді повернутись додому! Змучені, пливемо в метро. Тут тиждень лише починається, а в нас всесвіт перевернувся, хто з них як справив вихідні? Продуктивно, з задоволенням? Бухалова, комп’ютер чи робота… Всі унило-гівняні, уже змучені, а ми раді бачити їх рідні обличчя, бо ми нарешті вдома…

Летимо додому, не думаючи ні про що. З відчуттям, ніби зіскочив з леза ножа, брудні та обмерзлі, ми дістаємося своїх домівок. Ноги в ванну і в шкарпетки, сили відсутні. Поринаємо у сон без пам’яті аж до ранку наступного дня, щоб прокинутися без будильника і одразу попрямувати на акцію підтримки родини Павліченків…

Якби повернутись туди зараз…
Ми б нічого не змінили. Ні про що не жалкуємо. Бо це було незабутньо.
Н.М. 18.03.2013
Долучайся до команди "Святослава" та твори журнал разом з нами! Стосовно допомоги пиши Вконтакті юзеру Dexter 73 (лінк). До нових зустрічей!

З.І. Передрук матеріалів з даного журналу дозволяється лише з дозволів редакції. Якщо дані якогось абонементу будуть опубліковані в Інтернеті у вільному доступі, доступ до журналу по даному абонементу буде заблоковано. З повагою, WBC.