Всі вже звикли до того, що черговий номер нашого онлайн-журналу виходить напередодні якогось виїзду. Але цього разу ми вирішили зламати традицію. Хоча б тому, що з моменту виходу останнього номеру вже майже місяць пройшов. Та і матеріалу назбиралось достатньо. А ще у нас хороша новина: нарешті вийшов друкований четвертий номер нашого "Святослава", тому всіх закликаємо його придбати, поки є. У цьому ж номері ви дізнаєтесь про пригоди хохлів у Полтаві, прочитаєте просто величезний звіт про поїздку до Відня. Також цікавим вийшов і звіт з останнього дербі. Підготовка до виїзду цього разу подвійна - в один номер ми вмістили матеріали і про Свердловськ, і про Луганськ. Клуб 100+ взяв інтерв’ю у Динаміка, також знайдете цікаву статтю про двох людей, які свого часу взяли активну участь у зародженні нашої двіжухи. А "клуб молодого бійця", як і обіцяли, розповість про стосунки хохлів з командами нижчих ліг.
Найближчий виїзд сезону випав на неділю, прямо перед мандрівкою на матч з Рапідом. Оскільки вранці нам треба було бути в аеропорту, вирішили їхати до Полтави машинами. З самого ранку завантажились фарбою, їжею та теплими речима, і погнали! На виїзді з Києва побачили цікаву картину: вздовж траси кожні 10-20 метрів стоять фанати Динамо та намагаються поїхати автостопом (реклама у звітах з минулих виїздів, мабуть). Трохи поспілкувалися з нашими хлопцями, запропонували їм прокататися в багажнику та поїхали далі.

У наші плани входило замалювати більшість каракуль ворожих клубів вздовж траси, тому, об’єднавшись із екіпажами ще 2-х машин, під пісні гурту Тінь Сонця поїхали на схід. В інших машинах була своя атмосфера: хлопці вирішили купити диск з українськими весільними піснями, тому на кожній зупинці ми чули їх задоволений регіт та народні мотиви.

Або у шавок нетримання сечі, або вони пішки ходять на виїзди, але ми зупинялись майже кожні 10 хвилин, аби замалювати їхні півнячі висери типу «ко-ко-ко клан» і т.д. На черговій зупинці хлопці розфарбували балоном гілляку у біло-чорні смужки та намагалися заробити трохи грошей, зупиняючи машини на трасі. Проїхавши більшу частину шляху, вирішили зупинитися на обід у доволі відомому закладі «У сестер». Там зустріли ще наших хлопців, що також їхали машиною. Почувши, що нас 20 чоловік, офіціанти одразу знайшли нам велике приміщення, де всі могли розміститися.



Кожен, хто заходив у кімнату, починав істерично сміятися. Як виявилося, нам виділили кімнату, прикрашену не українським національним декором (як всі інші кімнати), а комуняцькими червоними прапорами, статуетками Леніна та іншим совковим непотребом. Згодом вождь червонодупих навчився робити стійку на голові, і так, догори дригом, продовжив спостерігати за нашою трапезою.



Спробувавши декілька видів полтавських галушок, медового квасу та інших фірмових страв, продовжили наш рух уже колоною з 4-х автівок. Всі їхали в Полтаву вже N-ний раз, але ніхто ніколи не відвідував музей Полтавської битви, що всі і погодились зробити. Припаркувавши наші авто на парковці під колоритною вивіскою «Tourism and Informaciynyi center» та наслухавшись доказів від продавщиці, що ми нічого не шаримо, пішли до експозиції.



У музеї зібрано багато експонатів зброї, одягу та мап місцевості того часу. Загалом, доволі цікава та об’єктивно викладена інформація, тому раджу всім наступного разу потрапити до цього місця. Далі наша делегація розділилася, і дві машини поїхали прямо до стадіону. Залишивши авто біля гостьового сектору та знищивши всі запаси їжі, вирушили за квитками. Там дізналися про пригоди інших хлопців. Деякі з них по 2-3 рази обганяли нас, поки ми малювали на трасі.



На вході у чашу стадіону шмону майже не було. Включивши дурника я пройшов всі кордони, ні разу не відкривши повний банерів рюкзак. Всередині стадіону гуляв холодний вітер, тому одразу згадався матч з метадоном восени минулого року, коли від холоду німіли ноги. Під час матчу весь час вибухали петарди, літали фаєри, горіли рози полтавчан, а пожежники тушили їх з гідранта. Заряди - на 3 бали, та й команда навіть не намагалася бігти вперед. Врешті-решт на останніх хвилинах вирвали нічию, і команда під кволі оплески пішла у підтрибунне приміщення.

Після матчу всіх близько 30 хв тримали всередині, тому натовп киян під усілякі жарти та приколи спостерігав за сільськими персонами, що проходили повз гостьовий на модних шмотках та сємках... "Ей, кучєрявий, сюда іді!" (с). Дорога додому пролетіла дуже швидко, і вже о 2-й ночі ми були вдома, у надії хоч трохи поспати перед поїздкою на наступний виїзд.
Матч у Відні був першою главою осінніх пригод хохлів у Європі. І виглядав цей євровиїзд найдешевшим серед трьох ігор на виїзді. Тому виїхав до Австрії досить хороший склад. Подорож кожного - це окрема історія з своїм набором пригод, в якихось місцях всі ці історії перетинались і нарешті зійшлись до купи на 90 хвилин на стадіоні у Відні. Одну з таких історій пропоную Вашій увазі і я... Серед більш ніж тисячі фотографій я відібрав найкращі, аби найбільш повно відобразити атмосферу цієї поїздки.
Хвиля протестів проти заборони червоно-чорних прапорів на стадіонах прокотилась Україною, і обійти цю акцію увагою ми просто не мали права. Думаю, ніхто не очікував, що наш сектор, доповнений червоно-чорними та жовто-блакитними стягами, може виглядати настільки яскраво. Яскраво виглядала і команда на полі. Після стількох невиразних ігор рахунок 9:1 виглядав чимось аж надто космічним і нереальним. Можливо, Блохін поставив усю їх зарплатню на тоталізатор? Що ще хочеться згадати, так це просто дикі слеми після сьомого і наступних голів. Утворювалась така купа-мала, що нижнім було ой як не солодко.
  • >
Якщо до п’ятниці не знайдеться людина, яка погодиться вкладати свої гроші в нікчемний пєтушиний клуб, то він припинить своє існування. Тому недільний матч цілком може стати останнім київським дербі, і це розуміли всі. Само собою, шавки хотіли грюкнути наостанок дверима, і вже посеред тижня вони проїхались набережною, аби зіпсувати кілька наших графіті. Утім, всі графіті було відновлено вже на наступний день. Ще одна акція хардкорова від анальних потаскунів - обмалювати всі підходи до нашого рідного стадіону ім В.В.Лобановського. Свої творіння вони побоялись викладати в Інтернет в надії на те, що воно так і провисить до матчу. Але і тут спіймали облизня...

Одним словом, у ніч перед дербі каральний загін хохлів, заправлений стратегічним запасом фарби, рискав по місту в пошуках пригод. Забрали собі стіну коней і пару пєтушиних графіті, і навіть прикрасили їх сектор на стадіоні. Але тут вже спрацювали служби стадіону, і до матчу на їх секторі не було видно жодних слідів. Півники теж не сиділи без діла, у них таки лишалось ще трохи фарби. І їм дуже сильно пощастило, що вони якимось дивом розминулись з нашим каральним загоном.



Під ранок на арену вийшли вже інші бійці. Але воювати не було з ким, бо шавки сиділи по будах аж до самого матчу, навіть на початку гри їх було три каліки. Нас же зібралося майже 6 секторів. Двіж суттєво виріс за останні півтора роки, це було видно і по виїзній активності, і по акціях, які ми влаштовуємо. Але саме зараз це стало очевидно далі нікуди. Сказати, що на секторах було адище - не сказати нічого. Мені було страшно за нашого фотографа, який якось примудрявся бігати по біговим між вибухами петард і ще щось знімати. Ще б трохи ліпший звук - і взагалі була б казка.



На довершення шавки залишились без банеру. Я передивився фото/відео кілька разів і так і не зрозумів, як нашому хлопцю вдалася ця акція - біля банеру в цей момент стояла шавка. Будьте дєрзкими, і вдача вам посміхнеться. Також під кінець гри на їх сектор прилетіло трохи піротехніки, та пернаті вирішили просто проігнорувати той факт, що в них щось кидають.

Багато хто очікував якийсь двіж ще після гри, але на арену вийшли сірі, і почали без розбору пакувати по місту всіх, хто хоч трохи був схожий на шукачів пригод. Тим не менш, не всі шавки доїхали додому успішно. Якщо підбивати підсумки, то матч по ненависті, все як і має бути. У голові і досі звучить "у-у-у, где моя почка? я ехал делать концерты..."
Місто Свердловськ – районний центр Луганської області з населенням 65 тисяч чоловік, названий на честь політичного і державного діяча Російської імперії та СРСР Якова Свердлова (1885-1919). Заселення території сучасного Свердловська розпочалося наприкінці XVIII століття, коли козацький отаман Василь Орлов заснував поселення Довжиково-Орловське (Шарапкіно) у верхів'ях річки Довжик (Шарапка), що входили до складу земель Донського козацького війська. Подвійну назву річки пов'язують з походом князя Ігоря на половців, коли 10 травня 1185 року руські воїни на березі болотяної річки розбили половецьке військо й взяли велику здобич («шарап»).

Землі східної частини Донецького кряжу не відрізняються високою плодючістю, тому заселення Шарапкіна йшло повільно аж до започаткування промислового видобутку кам'яного вугілля. Так, у 1801 році в Шарапкіні було лише 45 подвір'їв і 337 жителів, що займалися землеробством.

У 1797-1806 роках геологічна партія Луганського чавуноливарного заводу виявила в долинах річок Довжик, Талової, Бургусти поклади антрациту й залізних руд. У 1870 році перші промислові шахти поблизу Шарапкіна заснували промисловики Омелян Письменний й заможні козаки Петро Планиден та Іван Ющенков. На нові підприємства наймалися селяни з Правобережної України та Центральної Росії. Відтак, у 1874 році на відстані 5 км на південний схід від Шарапкіна був заснований хутір Должанка.

Повз нього у 1876-79 роках була прокладена залізниця, що злучила вузлові станції Дебальцеве та Звєрєво. 1938 року шляхом об'єднання декількох поселень було утворено місто Свердловськ. У 1988 році в адміністративне підпорядкування міста був переданий однойменний район. У 2003 році були прийняті нові прапор і герб міста.

Місто розташоване в Донецькому вугільному басейні, осередок видобутку кам'яного вугілля (антрациту) — вугледобувний господарський комплекс «Свердловантрацит», а також ДВАТ ЦОФ «Маяк», держпідприємство «Шахтоуправління «Луганське»», групова збагачувальна фабрика «Свердловська». У місті також працюють завод алюмінієвих сплавів (СП Інтерсплав), машинобудівний завод, завод гірничошахтного обладнання, налагоджені швейна і харчова промисловість. На території міста розташований залізничний вузол - станція «Довжанська».



У Свердловську достатньо важка екологічна ситуація у зв'язку з техногенним забрудненням території. У межах міста розташовано близько 15 породних відвалів, деякі з них тліють упродовж останніх десятиліть. Також в Свердловську відчувається значний брак питної води. Якщо ви приїхали на матч в це місто, то індустріальні краєвиди залишать, мабуть, найбільше спогадів. До туристичної програми можна додати хіба що краєзнавчий музей та парк культури.

До речі, багато хто плутає український Свердловськ з російським Єкатеринбургом, адже четверте за населенням місто Росії носило таку ж назву Свердловськ з 1924-го по 1991-й роки.
Назви клубу:

«Авангард» - 1960-1966 рр., «Шахтар» - 1939-1959 рр., з 1967 року.

Заснування клубу, радянські часи

Історія створення команди бере свій початок з 1910 року, коли робітники рудників Шарапкіно та Должанка створили першу в цьому краї футбольну команду. До 1938 року Должанська шахтарська команда приймала участь в регулярних зустрічах з командами інших міст в рамках різноманітних товариських та відомчих змагань. У жовтні 1938 року після розділення Донецької області на Сталінську та Ворошиловградську, на карті останньої з’являється місто Свердловськ шляхом об’єднання селищ шахти №14-17, селища Шарапкіно, станції Должанської та інших населених пунктів. Навесні 1939 року в першості Ворошиловградської області приймає участь свердловський «Шахтар», створений на базі шахтарської футбольної команди Должанки. Скоро ці виступи були перервані війною.

Післявоєнний період не був відзначений особливими успіхами «Шахтаря». Команда показувала посередні результати у першості та розиграші Кубка Ворошиловградської області. Тон в області задавали ворошиловградські колективи «Динамо», «Дзержинець», «Трудові резерви», «Сталь» з Комунарська (нині Алчевська), кадієвський (нині стаханівський) «Шахтар», рубежанський «Хімік» та «Шахтар» з Красного Луча.

Потроху результати свердловських гірників починають поліпшуватись, і в сезонах 1958 та 1959 рр. команда вже виступає у першості України.

В 1961 році свердловський «Авангард» вперше став чемпіоном Луганської області. Ці успіхи дали право виступати команді на рівні майстрів, у класі «Б». Кращого результату гірники досягли у 1969 та 1972 роках, коли приймали участь у перехідних іграх до другої ліги класу «А». З 1971 року «Шахтар» втратив статус команди майстрів. В першості України серед виробничих колективів фізкультури «Шахтар» двічі вигравав зональні турніри, а у 1981, 1982 та 1986 рр. займав призові місця. Паралельно свердловчани стають у 1971 та 1982 роках чемпіонами області, а в 1985 році здобувають Кубок Ворошиловградської області.

Виступи за часів незалежності України

Із здобуттям Україною незалежності, «Шахтар» продовжував успішно виступати у першостях любительських колективів (1993 рік – 2-ге місце у групі, 1994 – 3-є, 1995 – знову 2-ге). Сезон 1994/95 був затьмарений трагічною подією, коли в ДТП потрапив автобус команди. Водій автобуса та головний тренер «Шахтаря» Володимир Єжов загинули, гравці команди отримали пошкодження різного ступеня важкості.

У 1995 році «Шахтар» заявляється у групу «Б» другої ліги, але внаслідок скрутного матеріального становища клубу, наприкінці сезону знімаються зі змагань і продовжують виступи на першість області. Після невдалого сезону 1997 року, в наступному «Шахтар» стає одразу чемпіоном Луганської області. Це досягнення команда повторює у 2002 році. Надалі команда домінує у першості області серед любителів, по два рази здобуваючи чемпіонське звання та Кубок області.



У 2006 році «Шахтар» заявляється у чемпіонат України серед аматорських команд, вперше в своїй історії здобуває чемпіонське звання і виходить до другої ліги чемпіонату України. В наступних п’яти сезонах «Шахтар» в групі «Б» займає 5-те, 8-ме, двічі 6-те та 3-тє місця, відповідно. У минулому сезоні 2012/13 «Шахтар» займає друге місце в групі «Б», здобуваючи бронзові медалі. В перехідних матчах за право виступати у першій лізі свердловська команда зустрічалась із «Динамо-2» (Київ). На грі у Свердловську 12 червня, яка закінчилась нульовою нічиєю, нікого з хохлів не було (у матчі-відповіді в Києві динамівці перемогли 1:0).

В поточному сезоні в другій лізі змагання відбуваються в одній групі, в них приймає участь 19 команд. Після 18 турів «Шахтар» займає 6 місце (8,5,4,23-19). В 1/32 фіналу Кубка України гірники подолали херсонський «Кристал» 4:0, а в 1/16 – горностаєвський «Мир» 3:1. В 1/8 фіналу «Шахтар» 30 жовтня приймає київське «Динамо».
Будівництво свердловського стадіону було закінчено в жовтні 1967 року. Спортивну споруду було названо іменем Миколи Івановича Горюшкіна, уродженця Свердловська, двічі Героя Радянського Союзу, що приймав активну участь при форсуванні Дніпра та переправі через Одер під час Другої Світової.



В 2009 році стадіон було реконструйовано. На одній з трибун встановлено пластикові сидіння, на ній же знаходиться віп-ложа на 50 місць, на протилежній трибуні – лавки, в гарному стані. Трибуни за воротами відсутні. Загальна кількість місць – 10 000. На стадіоні встановлено сучасне електронне табло 6,1х4,1 м, чотири освітлювальні вежі. Перед сектором відсутня огорожа, тому банер можна розвісити лише на невисокому паркані зверху сектора. Кількість «охоронців» правопорядку під час матчів другої лігі не часто перевищує 10 осіб.

Відсутність даху і наявність бігових доріжок не сприяє хорошій акустиці. На території стадіону також знаходиться тренувальне поле.

Адреса стадіону: м. Свердловськ, вул. Енгельса, 17. До стадіону можна дістатись від залізничної станції «Довжанська» на 104-й маршрутці до центрального ринку, далі по вул. Енгельса 400 м пішки. Також можна дістатися від автовокзалу на маршрутках № 104, 110 та 110A до зупинки «Фірма Торнадо» або пройтись пішки.



Ще в 2009-2010-х роках фанати Свердловська були такою собі цікавинкою регіону, перформанси, розтяжки, прапори, але потім все потроху почало затухати. Минулого сезону вони з’їздили лише на один виїзд (Донецьк) і примудрились втратити свій лицьовик. Підтримка на трибунах зараз налічує до 20 чоловік. Також фанати свердловського «Шахтаря» виїжджають до Луганська підтримувати місцеву «Зорю». Основна банда має назву Legion-12.



Історія Луганська та Луганщини

Луганська область має давню історію. Тут жили кіммерійці, скіфи і сармати, кочували тюркські племена. Після татаро-монгольської навали довгий час територія була малозаселеною і навіть називалася «Дике поле». Інтенсивне заселення почалося в XVII ст., коли закінчилася визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Запорізькі козаки створювали свої «зимовники», селяни з лівобережної і правобережної України, з центральних губерній Росії будували села і слободи. В середині XVIII ст. тут оселилися колоністи-вихідці з Балкан, в основному, православного віросповідання — серби, молдавани. Тоді і виникла адміністративно-територіальна одиниця — Слов`яносербія. У першій чверті XVIII ст. почалися роботи з дослідження в краї покладів кам'яного вугілля, перші промислові розробки якого були проведені в 1790 р. в районі Лисячого Байрака (Лисичанськ) для потреб Чорноморського флоту.

Виникнення самого міста Луганська в 1795 р. (з 1935-го по 1958 р. і з 1970-го по 1990 р. — Ворошиловграда), пов'язане з будівництвом на річці Лугань чавуноливарного заводу. «Хрещеним батьком» Луганського ливарного заводу був командувач Чорноморським флотом адмірал Микола Мордвинов, оскільки саме йому вдалося умовити Адміралтейство в Петербурзі передати 715 тисяч карбованців сріблом, що залишилися від витрат на озброєння молодого Чорноморського флоту, на будівництво гарматно-ливарного заводу на півдні Росії. Будувати підприємство Мордвинов доручив шотландському промисловцю і винахіднику Карлу Гаскойну. Вивчивши корисні копалини краю, шотландець запропонував лити гармати з чавуну, а не з міді. Завод збудували в досить короткий термін. У 1800 р. було отримано перший чавун. Гармати і снаряди, відлиті на Луганському ливарному заводі, стояли на озброєнні Росії у Вітчизняній війні 1812 року, в Кримській війні 1853—1856 років. Росло підприємство, а разом з ним і селище, що називалося Луганським заводом. До 30-х рр. XIX ст. воно налічувало вже майже 200 приватних будинків, але збереглися і казарми, в яких тулилося найбідніше населення.

Спочатку місто забудовувалося без офіційно затвердженого плану. Всі вертикальні вулиці називалися лініями (за зразком петербурзьких), а всі горизонтальні мали назви. Найпершою вулицею міста стала вулиця Англійська. На ній оселилися іноземні фахівці, що приїхали працювати на завод. Тут для директора підприємства було збудовано маєток. На цій же вулиці, в сім'ї заводського лікаря, народився В.І. Даль — укладач відомого Тлумачного словника російської мови. Пізніше з'явилися вулиці Петербурзька, Успенська, Казанська, Банківська. У 1882 р. Луганську, з урахуванням його економічного стану, за клопотанням місцевого купецтва і дворянства було надано статус повітового міста. В цей же час почали діяти емалірувальний, спиртоочисний, пивоварний, шкіряний та інші заводи. Німецький підприємець Гартман заснував тут товариство машинобудівних заводів Гартмана, що стало початком історії Луганського паровозобудівного заводу. У середині XX століття підприємство перейшло на випуск тепловозів, які експортувалися майже в три десятки країн світу.



У червні 1938 р. засновано Ворошиловградську область, до складу якої увійшли чотири міста і 28 районів. У 1958 р. її перейменовано на Луганську, в 1970 р. — на Ворошиловградську, а в 1990 р. — знову на Луганську область. Зараз Луганщина - край індустріальний, переважна більшість його населення проживає в містах. У південній частині області зосереджені найбільші підприємства з видобування і переробки вугілля, на заході переважає хімічна промисловість - сєверодонецьке виробниче об'єднання «Азот», «Барвник» в місті Рубіжне, нафтопереробний завод і завод гумотехнічних виробів у Лисичанську. Північ області - це сотні сільськогосподарських підприємств і фермерських господарств. Зважаючи на те, що Луганськ є містом промисловим, цікавого подивитись в місті можна не так і багато

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Залізничний вокзал

Залізничний вокзал Луганська збудовано за особливим проектом, і він не схожий на інші вокзали України, скоріше, його можна порівняти з європейським терміналом, щоправда, збудованим у 1980 році в Радянському Союзі із сірого похмурого бетону. Від вокзалу в напрямку центра міста тягнеться 700-метрова естакада, відкрита у 1995 році. Окрім транспортної функції, вона має й соціально-культурну - поблизу неї проводяться різноманітні виставки та мистецькі заходи.



Парк кам'яних скульптур

Парк-музей стародавнього кам'яного мистецтва знаходиться на території ЛНУ імені Тараса Шевченка. Кам'яні статуї мають висоту від 1 до 4 метрів і зображають як воїнів, так і жінок. Призначення цих кам'яних статуй було різним, кам'яні баби встановлювали на своїх могильних курганах половці, інші кам'яні скульптури займали місце у священних місцях.



Готель Україна



Єдиний чотиризірковий готель в Луганську збудований у 1947 році переважно силами німецьких військовополонених. Він вирізняється своєрідною архітектурою Йосипа Каракіса, який, зокрема, був архітектором будівлі Національного історичного музею України та Центрального Будинку офіцерів в Києві.

Трофейні англійські танки

У Луганськ ці машини потрапили в 1936 році, в 50-х роках танки були прибрані, але незабаром знову з'явилися. У 2008-2009 роках проводилася реставрація Луганських трофейних танків Mk-V, після чого вони були встановлені на теперішньому місці. Танки були учасниками бойових дій і мають серійні номери.

Назви клубу:

«Металіст» - 1923-1936 рр., «Дзержинець» - 1937-1947, 1952-1953 рр., «Трудові резерви» - 1948-1951, 1957-1963 рр., «Зоря» - 1964-1991 рр., з 1995 року, «Зоря-МАЛС» - 1992-1995 рр.

Луганський футбол на початку ХХ століття

За свідченням істориків, розвиток футболу на Луганщині веде свій лік з 1908 року, коли на паровозобудівному заводі Гартмана було створено «Товариство розумних розваг». Однією з дисциплін товариства стала гра у м'яч ногами, тому на прохання керівництва товариства викладач гімнастики міністерського училища заводу Генріх Држевіковський привіз із Праги шкіряний футбольний м'яч.

Перша футбольна команда паровозобудівників проводила свої тренування на пустирі поблизу заводу, свої ж матчі - на стадіоні, спорудженому на місці теперішньої площі Героїв Великої Вітчизняної війни. Тогочасний стадіон являв собою поле, обрамлене канавою, воротами слугували два стовпи, що з'єднувалися між собою мотузкою, яка заміняла поперечину.

На початку XX століття виникають футбольні команди в Алчевську, Брянці, Лозовій, Павлівці, на Криворізькому та Кадіївському рудниках. З 1911 року почали проводитися регулярні зустрічі між командами міст та селищ Луганської округи, а в 1913 році в Костянтинівці створено футбольну лігу Донбасу. В 1913 році відбулася пам'ятна зустріч молодіжних команд Луганська і Алчевська, що завершилася вольовою перемогою луганських спортсменів з рахунком 3:1. В той час луганська команда регулярно проводила ігри із суперниками з інших міст регіону. В роки Першої світової війни футбол у Луганську занепав.

Відродження луганського футболу припадає на початок 1920-х років, коли в місті починають проводитися товариські матчі між збірними командами вулиць міста. Створюються команди Катеринославської, Миколаївської, Конюшенної вулиць та Гусинівки. Ігри між командами проводилися на Миколаївській площі, біля Воскресенської церкви або ж на Гусинівці. У 1920-х роках створюються футбольні команди в інших містах теперішньої Луганської області: в 1920 - «Гасло» (Старобільськ), 1923 - «Шахтар» (Кадіївка).

Створення клубу та перші виступи

1923 року на Паровозобудівному заводі імені Жовтневої революції створюється команда «Металіст». Свої домашні ігри команда проводила на стадіоні імені Леніна, відкритого в 1922 році. В 1924 році стартував перший розіграш чемпіонату Луганської округи з футболу, який розігрувався між 8 командами. У фінальному матчі зіграли команди Луганська та Сніжного, в якому перемогу здобули луганські футболісти.

1927 року команда Луганської округи, яку представляли футболісти з Кадіївки, взяла участь в IV Всеукраїнській Спартакіаді. В першому матчі була обіграна Старобільська команда - 3:0. У фінальній стадії турніру кадіївська команда переграла команди з Дружківки та Ніжина та зазнала поразки в матчі з командою Сталіно, яка виборола звання чемпіона Донбасу. В фіналі, що проходив 19-31 серпня 1927 року в Харкові, команда Луганської округи посіла п'яте місце. В тому ж році в Луганську було проведено першу міжнародну товариську гру, в якій збірна міста поступилася робітничій команді з Австрії.



В 1928 році проходить розіграш Всеукраїнської першості з футболу. В першому матчі збірній команді Луганська було зараховано технічну перемогу через відсутність команди зі Старобільська, в другому матчі луганську команду було розгромлено збірною Миколаєва з рахунком 1:8, яка зайняла третє місце в чемпіонаті. У 1930 році в Луганську було проведено чемпіонат міста, в якому перемогу здобула об'єднана команда будівельного і машинобудівного технікумів.

Протягом 6-16 серпня 1932 року було проведено чемпіонат Донецької області, який був відбірним етапом до чемпіонату УРСР. В розіграші взяли участь 8 найсильніших команд регіону з Кадіївки, Горлівки, Сталіно, Луганська, Лисичанська, Чистякового, Костянтинівки та Краматорська. Луганський «Металіст» у півфінальному матчі програв команді Сталіно - 1:7, яка разом з командою Горлівки здобула право виступати в чемпіонаті УРСР. 1933 року луганське «Динамо» зайняло друге місце в чемпіонаті Донбасу, пропустивши вперед лише футболістів зі Сталіно. Протягом 1934 року в регіоні створюється мережа дитячо-юнацьких спортивних шкіл, починають проводитися змагання між дитячими командами. В жовтні 1934 року пройшла перша Спартакіада студентів Донбасу, в якій у фінальному матчі футбольного турніру луганська студентська команда поступилася студентській команді Сталіно - 0:4.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
У чемпіонаті УРСР 1935 року всі команди були розбиті на три групи, команда Ворошиловграда опинилася в третій групі, де стала переможницею. На шляху до фіналу луганці здолали команди Кам'янського - 3:1 та Житомира - 5:0. У фінальному поєдинку ворошиловградська команда перемогла команду Запоріжжя - 2:1. Однак, результат матчу було анульовано через наявність у складі луганців воротаря Павлова, якого було заграно за команду Кадіївки. Повторний матч між цими командами знову завершився перемогою ворошиловградських футболістів з рахунком 3:1. Команда Ворошиловграда здобула право виступати в другій групі наступного сезону.

В 1936 році на Паровозобудівному заводі імені Жовтневої революції було утворено нове спортивне товариство під назвою «Дзержинець». У Ворошиловграді з'явилася однойменна команда, що утворилась шляхом об'єднання «Металіста» та «Динамо». Вибір назви для новоствореної команди зумовлювався тим, що в той період на заводі випускався паровоз марки ФД (Фелікс Дзержинський). В іграх другої групи чемпіонату України «Дзержинець» посів третє місце. 1937 року «Дзержинець» здобув право виступати в першій групі чемпіонату УРСР, ставши чемпіоном другої групи, дійшов до 1/8 фіналу Кубка УРСР та 1/16 Кубка СРСР. У 1938 році «Дзержинець» провів 11 матчів, 9 з яких виграв і 2 звів унічию, ставши чемпіоном УРСР та здобувши право виступати в групі «Б» чемпіонату СРСР. Сезон 1939 року в дивізіоні Б «Дзержинець» завершив 16-м (з 23-х), набравши 19 очок, в Кубку СРСР команда дійшла до 1/16 фінала. У 1940 році кількість команд у групі «Б» було зменшено до 14-ти, тому «Дзержинець» знову опинився в першій групі чемпіонату УРСР. Через своє пониження у класі ворошиловградці втратили кількох провідних гравців, в 1940 році «Дзержинець» зайняв п'яте місце в чемпіонаті.

Післявоєнні роки

В 1944 році у Ворошиловграді створюється команда «Динамо», що складалася переважно з харківських футболістів. Першим післявоєнним турніром на території УРСР став Кубок республіки, в якому взяли участь 34 команди. «Динамо» в першому турі Кубка перемогло «Трактор» з Харкова, в другому - «Сталь» із Костянтинівки. В третьому турі суперником ворошиловградської команди став харківський «Локомотив», який завдав луганцям найбільшої поразки за всю історію існування команди - 0:11. В 1945 році через незадовільний стан стадіонів міста «Динамо» зіграло всього три поєдинки.

В 1946 році ворошиловградське «Динамо» взяло учать у чемпіонаті УРСР, де в своїй підгрупі стало другим. За регламентом турніру команди, що зайняли другі місця в своїх підгрупах, мали провести турнір між собою. Ворошиловградська команда, програвши всі три поєдинки, опинилась на останньому четвертому місці. «Дзержинець» цього року став першою командою Ворошиловградської області, що взяла участь в чемпіонаті УРСР серед юнацьких команд. Протягом 1947–1948 років ворошиловградське «Динамо» грало в другій групі чемпіонату СРСР. В 1948 році команда виграла Кубок Центральної Ради спортивних товариств «Динамо».

В 1948 році за ініціативою обкому партії було заново створено команду «Трудові резерви», куди були запрошені кращі футболісти Ворошиловградської області. В чемпіонаті СРСР сезону-1949 у другій групі новостворена команда опинилася на три рядки вище динамівців, які зайняли останню 18 позицію. В 1950 році більша частина гравців «Динамо» перейшла до «Трудових резервів», що дозволило команді виграти турнір у третій групі Чемпіонату УРСР та зайняти підсумкове друге місце за результатами фінального турніру в Києві. В сезоні 1951 року «Трудові резерви» знову виграли турнір в своїй підгрупі, але у фіналі були лише шостими. З 1952 року, відповідно до рішення керівництва міста, Ворошиловград у футбольних турнірах мала представляти команда «Дзержинець». За підсумками сезону команда посіла шосте місце. Протягом 1953–1956 років Ворошиловград у чемпіонатах УРСР представляла команда «Авангард», яка усі сезони завершувала в середині турнірної таблиці.

Виступи у класі «Б»

Після чергової реорганізації чемпіонату СРСР право на участь в зональному турнірі класу «Б» здобула й команда «Трудові резерви». Ворошиловградська команда була фактично заново сформована з гравців футбольної школи молоді Ленінградського технікуму фізичної культури і спорту. 31 березня 1957 року на стадіоні ім. К. Ворошилова «Трудові резерви» зіграли з харківським «Авангардом»: матч закінчився нульовою нічиєю. За перше коло турніру в складі «Трудових резервів» на поле вийшов 31 футболіст, середній вік команди склав 20 років. За підсумками сезону з 22 очками «Трудові резерви» випередили кадіївський «Шахтар» та ставропольські «Трудові резерви» та посіли 16 місце. Наприкінці 1957 року у Ворошиловграді відбулася перша міжнародна футбольна зустріч. Суперниками «Трудових резервів» стала фінська команда «Гака». Перемогу в матчі з рахунком 7:2 здобула місцева команда. В сезоні 1958 року луганська команда обійняла шосту сходинку в турнірній таблиці. Незважаючи на значний прогрес в порівнянні з попереднім сезоном, виступи команди були так само нерівними. Сезон 1959 року «Трудові резерви» розпочали перемогами в товариських зустрічах з однойменними командами з Липецька та Ленінграда і нічиєю з командою ветеранів Москви. Старт чемпіонату луганська команда провалила. Причиною невдач стали травми лідерів, а також проблеми з адаптацією в колективі молодих футболістів. Однак, за підсумками сезону «Трудові резерви» спромоглися зайняти четверте місце, здобувши 15 перемог, у тому числі 6 з розгромним рахунком.

Протягом трьох наступних сезонів «Трудові резерви» підіймалися на одну сходинку в чемпіонаті, і в 1962 році стали переможцями другої групи класу «Б», завоювавши право наступного сезону виступати в класі «А».

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Друга група класу «А»

В 1963 році луганські «Трудові резерви» дебютували в дивізіоні «А» і зайняли в підсумковій турнірній таблиці п'яте місце з вісімнадцяти. З 34 ігор луганські футболісти виграли 15, ще 11 звели унічию. 1963 рік став останнім для команди «Трудові резерви», з сезону 1964 року Луганськ представляла команда під назвою «Зоря». В тому ж 1963 році у Ворошиловграді відбувся товариський матч між «Трудовими резервами» та бразильським «Флуміненсе», який завершився перемогою гостей - 2:0. В 1964 році «Трудові резерви» було передано фізкультурному колективу тепловозобудівного заводу імені Жовтневої революції - товариству «Зоря». Роком раніше команда тепловозобудівників здобула титул чемпіона Луганської області та здобула право на участь в дивізіоні «Б». Чемпіонат в класі «А» 1964 року відбувався за схемою, де всі команди були розділені на дві підгрупи по 13 команд в кожній. Ставши четвертою в своїй підгрупі «Зоря» здобула право брати участь в розіграші місць з 1 до 14. Друга частина сезону виявилась менш успішною для луганської команди: набравши 23 очки, «Зоря» фінішувала одинадцятою. В 1965 році «Зорю» очолив Костянтин Бєсков, колишній тренер збірної СРСР, що здобула срібні медалі чемпіонату Європи 1964 року. Під керівництвом нового тренера луганська команда в першому колі попереднього турніру не програла жодного матчу, здобувши 9 перемог та зігравши 6 разів у нічию. Стабільність виступів дозволила «Зорі» посісти друге місце попереднього турніру. Однак, до кінця сезону команда втратила сили, опинившись за підсумками сезону лише на сьомому місці. В 1966 році знову змінилась процедура проведення чемпіонату. Тепер за єдину путівку до вищого дивізіону сперечались переможці трьох підгруп. «Зоря», очолювана тренером Євгенієм Горянським, стала переможницею своєї підгрупи і у фінальному турнірі мала зустрітися з литовським «Жальгірісом» та узбецьким «Політотдєлом». В іграх з цими командами «Зоря» здобула 2 перемоги та 2 нічиї і з 6 очками стала переможницею фінального турніру, що означало вихід до вищої ліги СРСР.

Виступи у вищій лізі СРСР

В 1967 році луганська «Зоря» вперше дебютувала серед найсильніших команд Радянського Союзу. В першому ж матчі у вищій лізі луганські спортсмени здолали титулований московський «Спартак»: вже на першій хвилині нападник «Зорі» Богдан Кесло забив єдиного переможного м'яча. Загалом, в сезоні 1967 року луганська команда посіла 16 місце з 19 можливих, що дозволило їй продовжити свої виступи у вищому дивізіоні наступного року. Наступного сезону «Зоря» вже була тринадцятою.

Сезон 1969 року проходив за новою формулою, де всі 20 команд вищої ліги були розділені на дві підгрупи по 10 команд в кожній. Після групового етапу по 7 кращих колективів розігрували медалі, а 6 гірших команд мали сперечатися за 2 місця у вищій лізі наступного року. У своїй підгрупі луганська команда посіла п'яте місце. Однак, на наступному етапі, здобувши лише 5 перемог у 26 матчах, «Зоря» спромоглася зайняти лише 11 місце. На початку 1970 року Зорю підсилив відомий футболіст київського «Динамо» Йожеф Сабо. Здобувши низку перемог над іменитими суперниками, наприкінці сезону Зоря могла претендувати на призове місце, проте з 34 очками в активі посіла п'яту сходинку в підсумковій турнірній таблиці. Сезон 1971 року «Зоря» завершила більш вдало, зупинившись за крок від медалей на четвертому місці.

На початку 1972 року з різних причин ворошиловградську команду залишила низка провідних гравців. Однак, незважаючи на втрати, «Зоря» з перших ігор захопила лідерство в чемпіонаті. В першому ж матчі сезону ворошиловградські футболісти розгромили київське «Динамо» - 3:0. В наступних іграх проти грандів «Зоря» також святкувала перемоги: московський «Спартак» був переграний з рахунком 3:1, московські «Динамо» та ЦСКА – по 1:0, ленінградський «Зеніт» та єреванський «Арарат» - по 2:1 тощо. За три тури до завершення чемпіонату 29 жовтня на стадіоні Авангард «Зоря» зіграла унічию з московським «Торпедо» та достроково стала чемпіоном країни. Потрібно відзначити, що «Зоря» стала другою українською командою після київського «Динамо», якій вдалося стати чемпіоном СРСР, у 80-ті роки такого успіху досяг ще й «Дніпро», ставши дворазовим чемпіоном СРСР. Після завершення переможного для себе сезону «Зоря» провела турне в Пакистані, де здобула 5 перемог у 5 товариських іграх з місцевими футбольними командами. Луганчани провели 4 матчі в рамках Кубку європейських чемпіонів сезону 1973–1974 року. В 1/16 фіналу розіграшу «Зоря» здолала кіпрський «АПОЕЛ» з загальним рахунком 3:0 (2:0 вдома та 1:0 на виїзді), однак, в 1/8 поступилася команді «Спартак» (Трнава) 0:1 (0:0 на виїзді та 0:1 вдома).

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Влітку 1972 року в Бразилії проводився турнір, присвячений 150-річчю незалежності країни, на який було запрошено і збірну Радянського Союзу. Через завантаженість основних гравців збірної в міжнародних турнірах Федерацією футболу СРСР було прийнято рішення відправити на турнір в якості збірної країни тодішню кращу клубну команду - ворошиловградську «Зорю». Серед 19 гравців збірної СРСР 15 представляли «Зорю», по одному гравцю було викликано з московських команд «Спартак» і ЦСКА, київського та тбіліського «Динамо». Збірна СРСР за результатами жеребкування опинилася в другій півфінальній групі разом зі збірними Португалії, Уругваю і Аргентини. В першому матчі проти команди Уругваю радянські футболісти здобули перемогу з мінімальним рахунком - 1:0. Два наступні матчі збірна СРСР програла з таким само рахунком (0:1) спочатку збірній Аргентини, а потім і збірній Португалії. Таким чином, за підсумком трьох ігор радянська збірна зайняла в своїй групі лише третє місце. Наступні сезони «Зоря» проводила менш вдало. 1973 року команда фінішувала сьомою, в сезоні 1974 року залишилася у вищій лізі тільки завдяки кращій різниці забитих і пропущених м'ячів. Сезон 1975 року «Зоря» завершила дев'ятою. Незважаючи на невдалі виступи в чемпіонаті країни, ворошиловградці двічі в 1974 та 1975 роках дійшли до фіналу Кубка СРСР, де поступилися київському «Динамо» 0:3 та єреванському клубу «Арарат» 1:2.



В 1976 році задля кращої підготовки збірної СРСР до міжнародних турнірів було вирішено провести два чемпіонати, весняний та осінній. У весняній частині медалі розігрували 16 команд, однак, дві гірші не вибували до нижчого дивізіону. Весняний чемпіонат «Зоря» завершила останньою, осінній - дванадцятою. Наступні два сезони «Зоря» займала дев'яту позицію. Сезон 1979 року став останнім для «Зорі» у вищій лізі радянського футболу. Набравши лише 20 очок та опинившись на передостанньому 17 місці, команда змушена була покинути вищий дивізіон та перейти до першої ліги.

Перша та друга ліги

1980 рік ознаменувався кадровими втратами «Зорі»: завершив свою спортивну кар'єру один з лідерів команди Віктор Кузнєцов, до інших команд перейшли такі перспективні молоді гравці, як Ігор Гамула, Олександр Заваров та інші. Після 20 ігор першого для себе сезону у першій лізі «Зоря» перебувала лише на 19 позиції. За 46 ігор чемпіонату футболісти «Зорі» забили у ворота своїх суперників 68 м'ячів, що стало третім показником результативності серед команд першої ліги. З 46 очками в своєму активі ворошиловградська команда посіла 10 місце в підсумку.

На початку сезону 1981 року до команд вищої ліги із «Зорі» перейшло ще кілька основних гравців. Протягом усього сезону «Зоря» залишалася в другій частині турнірної таблиці, фінішувавши у підсумку на 15 місці. В сезоні 1982 року відбулися кадрові перестановки: команду очолив тренер Юрій Ращупкін, повернулися Олександр Заваров та Ігор Гамула, до команди прийшли молоді перспективні гравці. Сезон «Зоря» завершила шостою. В сезоні 1983 року «Зоря» опустилася на 13-ту сходинку, а вже наступного сезону вибула до другої ліги.



В другій лізі чемпіонату СРСР «Зоря» залишалась недовго. Вже у сезоні 1986 року команда посіла друге місце в своїй шостій групі та повернулася до першої ліги. Сезон 1987 року ворошиловградський колектив завершив 16-м, а наступного року знову вибув до другої ліги, де став четвертим за підсумками сезону 1988 року. В сезоні 1990 року «Зоря» виступала в західній групі буферної зони чемпіонату СРСР. Підсилена досвідченими гравцями, «Зоря» в підсумку стала лише сьомою. Наступного року команда, очолювана відомим у минулому ворошиловградським футболістом Анатолієм Куксовим, зайняла друге місце, що означало повернення до першої ліги чемпіонату СРСР.

Виступи за часів незалежності України

Після розпаду СРСР луганська команда опинилася в скрутному фінансовому становищі. Спонсором команди стало науково-виробниче комерційне об'єднання МАЛС, а першим президентом клубу став Володимир Тарасенко - очільник об'єднання. Протягом 1992–1995 років клуб виступав під назвою «Зоря-МАЛС».

16 лютого 1992 року відбувся перший офіційний матч в новітній історії клубу. В 1/32 розіграшу Кубка України «Зоря» зустрілася з очаківським «Маяком» і перемогла 3:1. Першим матчем луганської «Зорі» в чемпіонатах України стала виїзна зустріч з дніпропетровським «Дніпром», яка завершилася перемогою господарів з рахунком 2:0. Першу ж свою перемогу «Зоря» здобула в четвертому турі чемпіонату, перегравши вдома «Нафтовик» з Охтирки - 3:0. Загалом, в своїй (другій) підгрупі «Зоря» стала сьомою з десяти команд. Наступні три сезони луганська команда балансувала в нижній частині турнірної таблиці, аж доки не залишила вищу лігу в сезоні 1995–1996 років.

Впродовж двох сезонів «Зоря» утримувалась серед першолігових команд, але сезон 1998–1999 розпочала вже у другій лізі українського чемпіонату. Протягом наступних п'яти сезонів «Зоря» трималася у першій половині турнірної таблиці. Перше місце в сезоні 2002–2003 років дозволило команді повернутися до першої ліги.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Після повернення до першої ліги, у сезоні 2003-2004 команда знаходилась в зоні вильоту або ж поблизу неї. Із 37 очками у своєму активі луганський клуб завершив сезон на безпечному для себе 15-му місці. На початку сезону 2004–2005 років керівництво клубу поставило перед командою завдання посісти місце не нижче сьомого. Задля цієї мети в клубі відбулися радикальні зміни: був запрошений новий головний тренер Юрій Коваль, до команди прийшли нові гравці. В підсумку «Зоря» перевиконала поставлені завдання, зайнявши третє місце. В новому сезоні «Зоря» знову зіткнулася з фінансовими проблемами. Однак, незважаючи на труднощі, команда здобула малі золоті медалі, а з ними й право виступати у вищій лізі наступного сезону.

З 2006 року «Зоря» виступає в українській Прем'єр-лізі. У сезонах 2006–2007 та 2007–2008 років команда двічі посідала 11 місце. У 2009 році після смерті президента клубу Валерія Букаєва «Зоря» знову опинилася у скрутному фінансовому становищі. 18 вересня клуб було передано на баланс Федерації футболу Луганської області, а президентом клубу став Маноліс Пілавов. В листопаді 2009 року президентом клубу став Євген Гєллєр.

Найвищім здобутком клубу часів незалежної України є 10 місце сезонів 2012–2013, а також вихід до 1/4 фіналу розіграшів Кубка України сезонів 2010–2011 та 2011–2012 років. Вагомим досягненням клубу є також перемога дублюючого складу команди у молодіжній першості сезону 2012–2013. Після 13 турів поточного чемпіонату «Зоря» займає 7 місце (5,4,4,18-11). У 15-му турі 3 листопада в Луганську проведе свій черговий матч київське «Динамо».

Досягнення клубу

Чемпіон СРСР1972
Фіналіст Кубка СРСР1974, 1975
Чемпіон УРСР 1938, 1962, 1986


Найвідоміші гравці команди

Йожеф Сабо (грав за «Зорю» у 1970 році), заслужений майстер спорту СРСР, заслужений тренер України, видатний гравець київського «Динамо» (1959-1969), 4-разовий чемпіон СРСР, 2-разовий володар Кубку СРСР, півфіналіст чемпіонату світу 1966 року; головний тренер київського «Динамо» (1993-1996, 2004, 4-разовий чемпіон України, 2-разовий володар Кубку України), головний тренер національної збірної України (1994, 1996-1999, 34 матчі).

Володимир Онищенко (грав за «Зорю» у 1971-1973 рр.), заслужений майстер спорту СРСР, видатний гравець київського «Динамо» (1970-1971, 1974-1978) та збірної СРСР (1972-1977, 36 матчів, 8 голів), 5-разовий чемпіон СРСР, 2-разовий володар Кубка СРСР, володар Кубка кубків та Суперкубка УЄФА 1975 року, срібний призер чемпіонату Європи 1972 року, бронзовий призер Олімпійських Ігор 1972 та 1976 рр., головний тренер київського «Динамо» (1995) та молодіжної збірної України (1999-2002).

Анатолій Куксов (грав за «Зорю» у 1966-1987 рр., 517 ігор, 89 голів – рекорди клубу), майстер спорту міжнародного класу СРСР, гравець збірної СРСР (8 матчів), чемпіон СРСР 1972 року, 2-разовий фіналіст Кубка СРСР, бронзовий призер Олімпійських Ігор 1972 року.

Михайло Фоменко (грав за «Зорю» у 1970-1971 рр.), заслужений майстер спорту СРСР, заслужений тренер України, видатний гравець київського «Динамо» (1972-1978) та збірної СРСР (1972-1976, 24 матчі), 3-разовий чемпіон СРСР, 2-разовий володар Кубка СРСР, володар Кубка кубків та Суперкубка УЄФА 1975 року, срібний призер чемпіонату Європи 1972 року, бронзовий призер Олімпійських Ігор 1976 року, головний тренер київського «Динамо» (1992-1993, чемпіон та володар Кубка України 1993 року), з 2012 року – головний тренер національної збірної України.

Олександр Заваров (грав за «Зорю» у 1977-1979 та 1982 рр.), заслужений майстер спорту СРСР, видатний гравець київського «Динамо» (1983-1988) та збірної СРСР (1985-1990, 41 матч, 6 голів), 2-разовий чемпіон СРСР, 3-разовий володар Кубка СРСР, володар Кубка кубків УЄФА 1986 року, срібний призер чемпіонату Європи 1988 року, учасник чемпіонатів світу 1986 та 1990 рр.; у складі «Ювентуса» володар Кубка Італії та Кубка УЄФА 1990 року.

Володимир Єзерський (грав за «Зорю» у 2010-2011 рр.), заслужений майстер спорту України, гравець київського «Динамо» (1998-2000) та національної збірної України (1998-2008, 39 матчів), 4-разовий чемпіон України, срібний (2009) та 4-разовий бронзовий призер чемпіонатів України, 2-разовий володар та 3-разовий фіналіст Кубка України, володар Суперкубка України 2008 року, володар Кубка УЄФА 2009 року, чвертьфіналіст чемпіонату світу 2006 року.
"Авангард" є багатофункціональною спортивною ареною. Тут діють секції двадцятьох видів спорту, серед яких є навіть крикет. Поруч із головним стадіоном розташовується мала арена, на якій виступає дубль "Зорі", а також декілька штучних полів.



Велика арена "Авангарду" має 62-річну історію. Остання реконструкція проводилась тут у 2003-му році, з тих пір всі трибуни обладнано пластиковими сидіннями чотирьох кольорів. Таким чином порожній стадіон виглядає досить гарно. В 2011-му році Луганськ приймав матч за Супер-пупер-кубок між кротами і кротиками. Хоча в тому ж році луганчани були змушені проводити свої домашні ігри в Донецьку через незадовільний стан газону та погане освітлення стадіону. Збірна тут не грала ніколи. На жаль, футбольну функцію "Авангард" виконує не бездоганно, бо є бігові дорожки. В купі з відсутністю даху це негативно відображається на акустиці.



Чорно-білі фанатіють на сьомому секторі. Гостьовий розташовується навпроти нього і має номер 4 (дальній від центрального входу бік). Місця на ньому багато як для фанатів, так і для банерів. Фішкою кожного виїзду до "Зорі" неодмінно стає пісня про Луганщину, що лунає із динаміків стадіону. Налаштовані вони на таку гучність, що хоч-не-хоч, а ще тиждень вона гримітиме у вашій голові вкупі із місцевими рекламними лозунгами. Також свого часу на цьому стадіоні була традиція коментувати весь матч через гучномовець. Кузьма різноманітна, але більшою мірою Великий Клуб вони не поважають. Дістатись до стадіону із залізничного вокзалу найзручніше маршрутками №152, 117, 111б, 151, 250. Що стосується міліції, то шмон важко назвати якимось страшним, та і проблем менти в Луганську зазвичай не створюють.
Враховуючи давню історію луганського клубу, фанатизм в Луганську також зародився ще за союзних часів. Ще в чемпіонському 1972-му році вболівальники з Луганська їздили в інші міста підтримувати свою команду, але цих людей важко було назвати активними фанатами. Ще з союзних часів почалась дружба чорно-білих із запоріжцями. Триває вона і до сьогоднішніх днів. Крім того, луганчани дружать із Свердловськом та Маріуполем. Також непогані стосунки у чорно-білих були з фанатами Металіста, але зараз все звелось ближче до нейтралітету. Основні ж вороги - Шахтар, алчевська Сталь, Металург Донецьк та Ворскла.



Не так давно кияни також підтримували постійні контакти з Луганськом. Майже кожен виїзд до цього міста супроводжувався товариським футбольним матчем між фанатами. Але відносини стали псувались, коли стало відомо, що основна ОФ-контора луганчан плідно співпрацює зі Спартаком. Цього літа луганчани разом з хорьками відвідали сектор Спартака на Об’єднаному турнірі в Донецьку (коли на трибунах мясо і кроти влаштували перекличку "Е5 хохлов!"). Тому відносини з цим двіжем на даний момент під великим знаком питання.



Слід зазначити, що за останні пару років чорно-білі зробили величезний крок вперед в своєму розвитку. На деяких домашніх матчах їх сектор налічував більше 700 чоловік, луганчани першими почали активно малювати графіті на стінах свого міста. Також на даний момент вони одні з небагатьох в Україні, хто випускає власний фан-зін. Стосунки луганчан з керівництвом клубу не найкращі. Так, вони намагаються притримуватись чорно-білих кольорів і старої емблеми, хоча клуб намагається додати до цих кольорів ще й червоний. Нещодавно почалась акція з вимогою залишити в клубі гравця Іллю Галюзу, якого керівництво команди хоче здихатись.



Окремо слід зазначити, що на стадіоні існує також альтернативний двіж - так звані Loyals. Але вони геть безідейні і більше схожі на активну кузьму...
В цій статті ми розкажемо про виїзди до найбільш східної точки України, де грають у футбол в Прем’єр-лізі.

2007 рік, жовтень

Ця гра була важливою для обох команд. Динамо вкрай потрібною була перемога, аби реабілітуватись перед фанатами після двох поразок у перших матчах Ліги чемпіонів та домашньої невдачі із Нафтовиком. Зоря ж святкувала 35 років чемпіонських медалей СРСР. Через проблеми з освітленням стадіону матч навіть хотіли перенести до Алчевська, бо міська влада, яка володіє стадіоном, не забезпечила потужності освітлення в 1200 люкс. Але все ж матч відбувся у Луганську.

Фактично весь виїзний склад хохлів прибув до Луганська автобусами від клубу, тому особливо розповідати про пригоди до і після матчу нічого. На секторі було досить багато людей, декілька банерів та великих прапорів. Знову, як і у матчі тритижневої давнини у Донецьку з «Металургом», киянам вдалося забити переможний м’яч на останній хвилині зустрічі. На шляху додому запам’ятався смішний епізод, коли майже весь виїзний склад з кількох автобусів вийшов на вулицю у якомусь селі і за допомогою мегафона вимагав впустити їх у подвір’я попити води).

2009 рік, травень

Наступний виїзд до Луганська відбувся більш ніж через півтора року. Добиралися на цей раз потягами в неділю вранці. За день до цього троє хлопців відвідали матч дублерів в Краснодоні, де команди зіграли в нульову нічию. Відразу на пероні «сірі» зупиняли групи студентів і розпитували про ціль їхнього візиту додому). Кияни без особливих проблем в супроводі луганчан і навіть дніпрян залишили вокзал.



Погулявши містом, кияни дібралися до місцевого аналога «Пузатої Хати». Перекусивши, попрямували до стадіону «Авангард». Поруч із стадіо відбулася товариська гра між представниками місцевої ультри та гостями із столиці. Незважаючи на втому і всі інші наслідки перебування в потязі під час виїзду, кияни здобули перемогу з рахунком 2:0.

На стадіо потрапили хвилин за 30 до гри. Шмон якимось особливим назвати не можна. Розвісили виїзні банери. На гостьовому секторі зібралося 44 супортери, були присутні друзі з Дніпра. Звичайно, хотілося, щоб нас було принаймні вдвічі більше, але свята, шашлики, бла-бла-бла і ще щось зробили свій внесок... У першому таймі заряджали досить злагоджено. Пару разів були переклички з хлопцями з Луганська "Слава Україні - Героям Слава!" У другому вже більше намагалися глумитися... Знову після фінального свистка лише декілька гравців підійшло до сектора.

2010 рік, квітень



Виїзд до Луганську не віщував нічого, що могло б привернути увагу великої кількості людей на секторі. Але він, як і більшість виїздів, приніс масу емоцій. Вранці фанати обох команд провели між собою товариську зустріч на футбольному «газоні». Сам футбол кияни програли з рахунком 4:2, господарі підготували значно серйозніший склад, ніж минулого разу. Але найбільш неприємною подією став перелом руки у одного з київських гравців, причому, як виявилося пізніше, перелом дуже серйозний. Декілька чоловік одразу їдуть з ним до найближчого травмпункту, з ними прямує представник чорно-білого фан-руху, якому взагалі треба сказати окреме і дуже велике "спасибі" за допомогу. Після дружньої гри з луганчанами більшість виїздюків відправилася під гостьовий сектор, де склалася наступна ситуація: гостям було виділено десь 800 місць, але дві бабусі при вході вперто не хотіли пропускати безбілетів приїжджих фанатів, на сектор можна було потрапити купивши тікет за 10 гривень та пройшовши дуже солідний обшук з боку Беркуту.

На гостьовому близько 60 чоловік. Склад досить якісний, що в подальшому сприяло злагодженій, чіткій та досить гучній підтримці. Банерна лінія також порадувала: сектор прикрашений 10-ма лицьовиками. Перед початком матчу на секторі розгортається банер, що висів на секторах у матчі з Металістом - "Біло-сині".

Після матчу основну частину біло-синіх відвозить на вокзал автобус, біля стадіону лишається 15-20 киян, вийти в місто абсолютно не проблема, міліція в Луганську виявилась досить адекватною.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
2010 рік, вересень

Матч викликав великий інтерес в місті. Стадіон заповнився більш ніж на половину, мабуть, так вже прийнято серед луганської кузьми - ходити тільки на цукерочки. Ультрас луганців на початок матчу спробували дещо поекспериментувати з модулями, роботу в цьому напрямку, напевно, буде продовжено. Зі скрипом, але все ж таки вдалася перекличка «Слава Україні! - Героям Слава!».

Для киян виїзд нічим особливим не відзначився, матч із фанами «Зорі» на цей раз не організовували. На гостьовому секторі було знову близько 60 хохлів. Непоганий звук, голий торс та звична банерна лінія.



2012 рік, травень

Виїзд до Луганська був одним із самих дальніх і найскладніших для киян, відсутність потягів додому після матчу, дороговизна і відсутність залізничних квитків вплинули явно не в кращий бік на кількість людей на виїзді. Тим не менш, на останньому виїзді сезону на гостьовому біло-синіх підтримувало більше 120 динамівських ультрас. Але перед цим був теплий прийом від луганчан - невеличка екскурсія містом з оглядинами нових графіті та футбольний поєдинок проти чорно-білих. Цього разу фанати Зорі виявились сильнішими за киян, перемігши з рахунком 3:1... а в серії післяматчевих пенальті команди сильнішого так і не виявили - 8:8. Не питайте де логіка в останній фразі, її просто нема).



На гостьовому секторі люди намагались відійти від тої нещадної спеки, яка стояла в місті цілий день. При цьому голосова підтримка була на належному рівні, як для такої кількості, банерна лінія також виглядала доволі симпатично. Заряди практично без перерв, але це не могло змусити футболістів згадати, навіщо вони сюди приїхали. Постійні перепалки з місцевою кузьмою вже стали належним атрибутом кожного виїзду. Тут вболівальники всерйоз вважають, що якби не Дєнісов і його передачка, то люди б не знали правду про український футбол. А так Суркіс все купив (с).

Команди вперто катали нічию, яка залишала Динамо без чемпіонства, але біло-сині якось і не сильно прагнули розмочити ворота суперника. Емоції на гостьовому в цей час були настільки сильні, що хтось з пересердя запалив вроцлав... але гра так і закінчилась. Після фінального свистка лише троє футболістів Динамо підійшли до сектора, решта швиденько звалила куди подалі. Гравці ж Зорі раділи разом з вболівальниками під святковий салют на честь такої знаменної події, вже на наступний день їх чекала поїздка до автосалону за обновками (цю інформацію вони навіть не приховували від свої фанів).

Дорога додому не обійшлась без пригод. Мабуть, лише у нас в країні можлива ситуація, коли купа мотлоху лежить на залізничному полотні, і це виводить з ладу цілий локомотив. На пересадку в Харкові 62 фанати Динамо запізнились на 3 години і підняли на вуха всіх робітників вокзалу, яким довелось затримувати найближчий потяг на Київ, аби лише швидше здихатись агресивно налаштованих молодиків. В результаті кияни потрапили додому аж о 9 вечора.

2013 рік, квітень

Черговий виїзд до Луганська також створив певні проблеми з поверненням до рідного міста. При відправленні з Києва було вже зрозуміло, що людей буде дуже мало. Як і минулого разу, відсутність потягів все сильно ускладнювала, але на секторі все ж було приблизно 160 біло-синіх фанів. Ось так згадує цей виїзд один з хохлів: Наша маленька група, яка налічувала 4 особи, мала за бажання пробити золотий сезон, і виїзд в Луганськ створював реальні проблеми.. Дорога туди була дуже тривала, тому часу поспілкуватись було вдосталь. Провівши декілька годин в обговореннях останніх подій ми повкладались спати.



Зранку наш потяг навіть ніхто не приймав. Тому ми одразу вирушили на автобусну зупинку. Очікуючи транспорт, було вирішено йти пішки, прогулюючись містом. Вже через пару годин ми опинились в якомусь гарному парку, де і просиділи майже весь час до початку матчу. Цікава особливість міста – дуже велика кількість людей з чорним кольором шкіри... Це все студенти місцевих вузів.

Особливого шмону на секторі не було. Після матчу нас також довго не тримали, і через деякий час ми всі разом вже їхали в напрямку вокзалу. Останні декілька годин, які в нас були в запасі, ми провели в пошуках їжі.

Повернення додому виявилось досить важким.. Спочатку це була мажорна собака до Харкова, потім декілька годин очікування, і нарешті хюндай Харків-Київ.
- Ми продовжуємо серію інтерв’ю з людьми, які відкатали більше сотні виїздів. Сьогодні у нас в гостях хлопець, відомий під ніком Динамік. І одразу ж традиційне перше питання – коли ти вперше з’явився на стадіоні?

По-перше, хочу сказати, що я пишаюсь тим, що є фанатом київського «Динамо», переживаю серцем та душею за Великий Клуб. Мій дідусь був палким вболівальником, передав любов до «Динамо» своїм синам, а мій батько вже прищепив любов до футболу мені. Він розповідав дуже багато про історію «Динамо», про футболістів, про суперників, про титули. Ми разом дивилися матчі, незабутнім було перше відвідання Республіканського стадіону у 1991-му році. Тоді він був стотисячником, грали з «Барсою» в 1/4 фіналу Кубка володарів кубків. Повний стадіон, незабутня атмосфера – мені було 7 років тоді. На жаль, ми тоді програли 2:3, і прийшовши додому, я зрозумів, що є різниця між тим, дивишся ти матч на стадіоні чи вдома по телевізору.

- А як відбувся перехід із звичайних секторів на фанатські? Коли приблизно це сталось?

Після 1991-го року я ходив з батьком на матчі, потім вже з друзями ходив. Відповідно, спочатку я був у центральних секторах, але згодом зрозумів, що чогось мені не вистачає. Я дивлюсь футбол, але хочу більшого, хочу бути у фан-секторі, а тим паче було бажання вболівати за «Динамо» на виїзді. І ось у 2004-му році був організований виїзд в Одесу на перший Суперкубок, організовано два потяги, які відправлялися з Петрівки, і так вийшло, що перше моє потрапляння на фан-сектор відбулося на виїзді. Незабутній потяг, я їхав тоді без друзів, але коли опинився у потязі та на секторі, зрозумів, що я не один, що я у сім’ї.

- А що цікавого було в тому потязі?

Багато було таких, як і я – їхали вперше, всі дивляться один на одного, якісь обличчя незнайомі) По приїзду до Одеси нас зустріла сильна злива, гроза, посадили нас в Ікаруси такі з гармошкою, висадили біля Потьомкінських сходів. Сам матч незабутній – ми виграємо 1:0, кроти зрівнюють - 1:1, і ця серія пенальті, коли майже вся команда вже пробила, залишаються дві людини, Федоров та Шовковській. Всі думають, що підійде Серьога бити, а м’яч бере в руки Саня і розводить Лаштувку… Повернення додому веселе, п’яний Парамон))

- Ну, п'яний Парамон – це не дивина) А які виїзди із твоєї сотні найбільше запам’ятались?

Це можна довго перелічувати, але згадаю основні. Звичайно, запам’ятався виїзд на м’ясо, у серпні 2008-го. Також були автобуси організовані. Не буду перелічувати всіх, але склад у нашому автобусі був хороший. Пам’ятаю, як на в’їзді до Москви до нашого автобуса зайшли журналісти, цікавились враженнями, а їм весь автобус у відповідь – «Мы никогда не устанем повторять! …»))

Також незабутнім був виїзд до Стамбула, лютий 2011-го, чотири дні у Стамбулі жили, перемогли тоді 4:1. Можна згадати Тирасполь, коли ти наче потрапляєш до Радянського Союзу, той же БАТЕ, коли 17 градусів морозу на вулиці, і не знаєш, чи буде матч. «Динамо» Москва можна згадати на товариському турнірі «Кубок чотирьох». Є, звичайно, у мене такий виїзд, коли при програші весь сектор радів – це 1/8 Кубка УЄФА у Харкові.

- Здебільшого, серед виїздів, що запам’яталися, ти називав єврокубкові, закордонні. А ти ведеш підрахунок окремо закордонним виїздам? Скільки їх у тебе?

У мене 7 виїздів за кордон, і ще на збірну до Білорусі восьмий. У наступному році буду планувати до Західної Європи поїхати, поки не виходило якось. Ближнє зарубіжжя тільки було – Росія, Білорусь, Придністров’я, Казахстан і два Стамбули, 2008-й, «Фенербахче», та 2011-й, «Бешикташ».



- Ось у тебе був один виїзд за збірну до Білорусі. Я знаю, що ти також їздиш за збірну по Україні, ось щойно з Харкова повернувся, із матчу Україна-Польща. Тобто, збірну ти підтримуєш. А яке твоє ставлення до того, що далеко не всі зараз вболівають за збірну внаслідок появи натуралізованих гравців?

Я, звичайно, підтримую збірну, коли є час й можливість намагаюсь поїхати підтримати національну команду. У мене є виїзди такі по Україні – незабутній матч у Дніпропетровську з Англією, виїзд до Львова на матч із білорусами, коли на останній хвилині вирвали перемогу, згаданий тобою виїзд до Харкова. Скажу так – якщо матч проводиться у «дружньому» місті, то обов’язково із друзями йду на фан-сектор, якщо він організований, звичайно. У Харкові я знаходився серед кузьмичів, атмосфера непогана була. Стосовно натуралізації – ставлення до цього у мене негативне, повинні грати тільки наші хлопці, я не хотів би, щоб за збірну грали Девіч, Едмар та інші.

- Пару слів про сотий виїзд. Він був достатньо недавно.

Сотий виїзд мало чим відрізнявся від інших. Ми поїхали на спринтері, 15 вересня цього року, матч між харьками та «Динамо». Дуже дякую хлопцям за привітання на секторі, було приємно, вітали інші люди, писали, телефонували. Хотілося, щоб команда ще порадувала, але ми програли.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
- Так, я пам’ятаю, скільки ми з тобою виїжджали раніше до Харкова, були здебільшого перемоги, і це досить багато разів було.

Я ще хотів би стосовно Мінська додати, про виїзд на збірну у вересні 2009-го. Поїхали на два дні, поселились в готелі, і ще напередодні відвідали хокей, матч «Сокола» з «Кераміном». Соколята перемогли 3:1, і деякі люди зловили шайбу навіть. Не будемо показувати пальцем, хто це зробив)) Дуже добре провели час у Мінську, але результат трохи підвів, потрібна була тоді перемога, а зіграли унічию 0:0.

- В тому розіграші це не стало принциповим, бо перше місце нам не світило, а у плей-офф все одно вийшли, перемігши через місяць англійців.

- Питання про кумирів серед футболістів «Динамо» - кого ти найбільше поважаєш?

Я згадую матч Ліги чемпіонів 1994 року, коли ми перемогли у впертій боротьбі «Спартак» - 3:2, і третій м’яч забив Серьожа Ребров. З тих пір і до сьогодні він є моїм кумиром. Дуже поважаю цього гравця, а зараз вже тренера.



- За ці майже 10 років ти бачив сектор, яким він був у 2004-му році, і який він став зараз. Можеш порівняти, які відбулися зміни?

Якщо згадувати 2005 рік та трохи пізніше, то сектор завжди був під пресом мусорів, беркута. Зараз стало простіше, сектор збільшився, багато молоді з’явилось. Сильна банерна лінія, перфоманс, розтяги – це тепер всі роблять самі, без фан-клубу. Дуже серйозні модульні шоу робимо зараз.

Згадую Кривий Ріг, 2005 рік, мій третій виїзд – на секторі було близько 30 чоловік, зараз же мінімальна кількість – близько сотні, а буває і значно більше. З’явилось багато золотників, у крайньому сезоні їх, здається, 26 було.

- Чи можеш виділити який-небудь «екстремальний» виїзд в плані дороги, ночівлі тощо?

Був такий виїзд до Львова, коли зворотних квитків не було, їхали автостопом, через Шепетівку. Пробивав виїзд на собаках на збірну до Харкова, а так особливо екстремального і не згадаю.

- Ти ось Москву згадував, два дні, ночівля на вокзалі…

Так, було таке. Турнір «Кубок чотирьох». Вирішили вдвох з товаришем квартиру не знімати, прожити на вокзалі. Тоді проходив чемпіонат Європи-2008 у Австрії та Швейцарії, якраз у суботу Росія грала з голландцями у чвертьфіналі. Цікаві прогулянки містом, спина до спини ніч на вокзалі, по вулицях п’яні фани всю ніч гуляли.

- Питання про дівчат на секторі, на виїздах. Яке твоє ставлення? Наприклад, серед золотників регулярно дівчата бувають.

Відношусь позитивно до них. Я вважаю, що це чудово, якщо ця дівчина живе футболом, любить команду, а не так, що побула сезон і зникла – таке часто спостерігав за всі роки. А є такі, що і сто виїздів пробили – ось інтерв’ю було недавно (у «Святослав-онлайн» № 4 – авт.). Давно знаю і поважаю цю людину.

- Яке твоє відношення до традиції переводу у праві фани?

Вважаю, що повинні переводити ті люди, які серцем і душою з «Динамо», які мають чималу кількість виїздів, вони повинні усвідомлювати відповідальність за це. Пам’ятаю як мене переводили), це був 10-й виїзд, до Маріуполя у березні 2006-го.

-  Якісь іще цікавинки згадаєш?

Наприкінці 2005-го ще на старому стадіоні ЗТР ми грали із запорізьким «Металургом». Була злива, всі змокли, а на доданих хвилинах Ребров забиває і ми перемагаємо 2:1. Пам’ятаю ці старі сидіння, на які неможливо було стати, вони одразу тріскались.

Приємно бути завжди у Львові та Дніпропетровську. Цікаво відвідувати маленькі містечка, «весело» було в Охтирці). Згадується також Добромиль, Алчевськ, коли ми по приїзду спитали – «де у вас тут центр?», а у відповідь – «де знаходишся, там і центр». Зараз дуже чекаю на виїзд до Севастополя.

В цьому році, як ніколи, чекав на жеребкування кваліфікації Ліги Європи. А тут потрапляє команда з Казахстану. Цікавий виїзд був, хлопці запропонували непоганий варіант автобусом, можна звіт прочитати у вашому журналі (№4). Це був найдовший виїзд в плані подолання відстані по землі, не літаком, загалом близько 4700 км в обидва боки.

- Ти сам граєш у футбол?

Так, намагаюсь регулярно тренуватись та грати. Виступав на наших Кубках віража. Є бажання прийняти участь у найближчому турнірі в Вільнюсі, куди регулярно виїжджає команда нашого двіжу.

- Скажи якісь побажання молоді, яка тільки в цьому році з’явилась на секторі та пробиває свої перші виїзди.

Хочу їм побажати, щоб хлопці працювали над собою, більше катали виїзди, прислухалися до старших та досвідчених. Ніколи не підставляли людей, які на вас розраховують. Завжди приємно бачити молодь на секторах, вдома і на виїзді!

Ідея написати цю статтю з’явилась одразу після перегляду «Навколофутбола». Згадались слова «the Vareniks» (хто не знає, в ній грали та співали кілька правих динаміків) «Fuck off, fuck you. Fuck off Moscow Flints crew!» А це ж пісня саме про них, про кого був знятий цей фільм. Як сказав один з двох авторів сценарію від флінтів Іван Дуче (колишній Флінт, післся розпаду FC - колишній ЮНІОНівець): «Захотілось зробити щось таке, що б піднесло нашу велич». І вони, поросята, зробили! Про фільм аналогічного плану в Україні я навіть і не мрію, адже кіно у нас в країні просто не існує (5 фільмів на рік – це звучить так само смішно, як прапори СС «Галичина» на Львів-Арені). Архіву фан-зинів у нас теж, фактично, немає. Сподіваюсь, «Святослав» допоможе відтворити той невидимий зв’язок поколінь, що все ж існує, та часто писатиме про людей, які стояли у витоків. Точніше - про сотні людей, які зробили немалий внесок в один із найславетніших двіжів пост-СРСР. На жаль, багатьох особистостей з них згадати просто буде нікому. І заради пам’яті тих наших най-найперших, і тих, хто недавно пішов, я не міг не написати.

Це були два друга. Не знаю, хто з ними був у «грядці» (думаю, 90% читачів «Святослава» розуміють, що мова іде не про всю бригаду, а про компанію, з якою, як правило, їздиш на виїзди, стоїш поряд на секторі, готуєшся до футболу). Можливо (в ті часи ьбув школярем - не знаю), поруч із ними були Одеколон, Заяц, Портос, певно, Утюг, який вважається першим «вожаком» київського двіжу кінця 70-х – початку 80-х. Але те, що вони були дуже близькі за духом, ви зрозумієте з цієї статті.

Скільки ж пригод вони пережили разом! Неможливо навіть уявити! Сподіваюсь, знайдеться людина, яка знає про них в десятки разів більше за мене, і з часом напише про них, або ж дасть інтерв’ю авторам «Святослава».

Юру-Петю знав весь Союз, про що я дізнався 3-го вересня з архівної статті Кастета у «Знамені Зеніту». Виклав інфу про це в контакті, поділився з друзями, і не підозрював, що вже 5-го вересня на сайті київського «Сокола» прочитаю інфу, що Юра-Петя не дожив до свого 50-річчя (11 вересня) зовсім трошки…

От якось так все збіглося. Сумно. Але заради того і пишемо статтю, щоб не плакати, а із посмішкою згадали Юру-Петю! Отже, повернемось до вже згаданих вище спогадів пітерця Кастета в «Знамені Зеніту», точніше – про їхню поїздку в Мінськ (пітерці приїхали за добу до свого матчу в Вільнюсі, щоб потусити зі своїми «колегами» з Мінська та Києва, які грали за день до матчу «Жальгіріс» - «Зеніт») та час, який він провів разом з Юрою-Петею: «Юра-Петя, а по життю Остапенко Юрій Петрович, особистість в повному сенсі легендарна, в наш час люди шукають роботу і не можуть її знайти, і держава як би була "нє прі дєлах", в ті часи розвиненого соціалізму, Юра примудрився хапнути строк за дармоїдство. Ради народних депутатів загнали країну на рівень всіляких дефіцитів та блату, Петрович в цій стихії почував себе, як в своєму човні, він постійно курсував просторами Союзу і тільки по відомому йому одному маршруту ринку збуту всіляких дефіцитних товарів.



Наприклад, купує в Києві декілька важкодоступних, навіть для місцевих жителів, Київських тортів, і везе їх в інше місто, де його вже чекають, коли б він туди не приїхав. Там купує те, що є тільки у них і транспортує в іншу точку країни, де це користується величезним попитом, і так далі. Скільки таких точок – відомо тільки йому одному.

Досвід пересування та спілкування з провідниками відточений до дрібниць, катався він на халяву, заїжджаючи в своє місто на домашні матчі «Динамо» і хокейного «Сокола», та по виїздам, причому на шайбу не менше, ніж на футбол.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Вдома, у його офіційній квартирі, повними хазяями себе почували лише клопи. Одного разу, коли я був на виїзді в Києві, мені довелось залишитись на ночівлю у Юри вдома. Коли мене почав долати сон, я пішов в кімнату, вимкнув світло та завалився на диван, але одразу ж з кухні донеслось застереження, дарма я, виявляється, вимкнув світло, можуть пожерти клопи. Даремно Юра-Петя це сказав, я б не відчув укусу, але після таких слів не спав до ранку, чекав на атаку комах.

Петрович був єдиним представником від київського фан-руху, який приїхав восени 83-го на відвальну до ЧІППОЛІНО, а зупинившись у мене вдома, майже до сліз довів мою сестру, змушуючи перешивати ґудзики до його драпового пальто. Юра років на вісім був старший за мене, але спільних інтересів та почуття гумору у нас обох було предостатньо.

Юра-Петя вів переписку з багатьма адресатами, як в межах Союзу, так і за кордоном, обмін програмками до матчів для колекціонерів був певною тусовкою та непоганою статтею прибутку.



В 83-му році в сумці Юри знайшовся один фоліант, завтовшки з томик Дюма, глянцевий журнал з такими футбольними фотками , просто писк. При перегляді виявилось, що це всього лише програмка до матчу на Кубок Англії, між «Тоттенхем Хотспурс» та «Ноттінгем Форест», вартість такого видання на нашому чорному ринку мені не відома, але, думаю, не менше пари місячних зарплат. Коли він мені подарував програмку з Дрездена, з матчу на Кубок УЄФА між «Динамо» Дрезден та «Зенітом», видання так собі, ні про що, але за неї я виручив 25 рублів, гроші великі, а за що? Незрозуміло!»

Я вперше побачив Юру-Петю в 92-му році, на матчі Україна-Литва, коли ми програли 0-2. Він, будучи нетверезий, м’яко кажучи, зайшов на сектор (на матчі було тисячі 3, і активно вболівало людей 20) в динамівській (тоді ще жовто-синій) футболці з рекламою «Люфтганзи» та зарядив, йдучи сходами, «Гоуве – шалалала-ла, гоуве-шалалала-ла», на мотив пісні «Pet Shop Boys – Go West». Менти, які стояли біля забору внизу йому показали: розвертайся та йди геть. Він, з виглядом частого гостя найближчих до стадіону КПЗ, розвернувся і вийшов, не забуваючи наспівувати цю, зараз вже всім відому мелодію.



Він до кінця днів своїх (до позаминулого року так точно) займався тим самим, чим і в 80-ті. Багато-багато років біля стадіону «Динамо» можна було зустріти цього питущого вусатого дядька, який торгував розами. Навряд чи наша молодь підозрювала на території скількох республік СРСР він був відомий та знаменитий в 80-х. Стисло, одним абзацем, який характеризує всього Юру-Петю, написали на «Гнізді»: «- Історій на виїзді з Юрою-Петею було дуже багато. – Продовжує згадувати Канада. – Він відкатав за «Сокіл» та «Динамо» в багато міст Союзу. То він в Пітері, виправши в Неві, почав сушити шкарпетки на пам’ятнику Петру I, повісивши їх на копита коня, і міліціонер їх збивав паличкою… Але одна з найсмішніших відбулась на виїзді в Москву в 80-х, коли його зняли з потяга в Брянську. Але у «зайця» була відмичка від дверей, і він пробрався в інший вагон, де їхала делегація німців. Він почав стукати в двері купе та кричати: «Nicht schießen! Partizanen!» (Не стріляйте! Партизани!) Перелякані німці впустили його до купе, а міліція побоялась його звідти «виймати», бо злякалась міжнародного скандалу. Юра був дуже гостинним. Іноді в його квартирі проживало по сорок виїзних вболівальників.»

Фактично, Юра-Петя та Сухар – це перші з киян-могікан, що пробили перші виїзди з України в історії.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Після бійки з одеситами під пам’ятником Петровському в 95-му, і сидячи потім у відділенні на вул. Московській, я краєм вуха слухав байку Сухаря про перший виїзд, здається, на хокей в Сетунь на «Крилья Совєтов»; натерті термометри (щоб отримати довідку в медпункті школи), і зараз дуже шкодую, що не прислухався. Адже тепер ризикую трохи видозмінити інфу в очах кількатисячної аудиторії читачів «Святослава». Там же, в КПЗ, запам’ятались його байки про Юру-Петю, що у нього весь туалет заклеєний штрафами (здається, мій був 51,25) та платити він їх не збирається.



Вже пізніше я дізнався, що п’яний вусатий дядько на футболі Україна-Литва, та фанат, що заклеював штрафами туалет, Юра-Петя – це одна людина! Декілька разів він навіть приїжджав на матчі «Будівельника», змушуючи мило всіх посміхатись від його несамовитого заряду «Строитель, Строитель, ты будешь победитель». До речі, під час тієї ж єдиної в моєму житті бесіди в КПЗ з Сухарем, він розповів, як народжувалась в собаці пісня-переробка з Макаревича «Мы динамовские фанаты цветого белого с голубым». Розповідав він і про ще одну пісню, але боюсь помилитись, що це була «Дем’яненко, Блохін, Бессонов». Дуже дивували його розповіді про те, що майже завжди собаки з Брянського напряму були під контролем ментів, та на футболі, часом, забирали навіть за відомі на весь світ 11 хлопків 1-1-3-4-2 (типу Ди-На-МоЗдНІПРА-КиЇвКиЇв-У-РА) та шнурки кольорів команди.

Ну і дуже вразила розповідь про те, як вони носили квіти на могили спартачів, що загинули в тисняві 20 жовтня 1982 року на матчі «Спартак» - «Харлем». Тоді загинуло декілька десятків фанатів червоно-білих, хоча відносини у киян з ними були не з кращих.

Разом цих двох я з товаришами зустрів перед матчем Україна-Росія, коли ми рискали по центру в пошуках наших східних «братів». Двоє головних персонажів статті раптом вирулили на нас, здається з Паньківської, і дуже здивувались. Кілька пасажів про минуле з москалями – і вони загубились, думаю, в бік наливайки. І якби у мене перед очима не було картини, як з одеситами біля пам’ятника в бій ринулось тільки чоловік 7-8, і один з них Сухар, моя повага до цього дуету була б куди нижчою. Ну і Юрі-Петі, судячи за тенденцією 80-х, діставалось неслабо. Адже в 80-ті на фанів намагалась стрибнути вся кузьма стадіону хазяїв! І поки місцеві фани за них не вписувались, справи часто йшли туго. До речі, мені раз самому довелось пережити подібне, коли в Миколаєві на баскеті на нашу четвірку ледь не стрибнули бики, але вчасно вписались місцеві фани, в майбутньому – наші великі друзі.

В кінці 90-х – початку 00-х, коли я не те що на виїзди не їздив, на домашки не ходив, байок (все одно половина друзів були з двіжу) про Юру-Петю не чув. А от про Сухаря дізнався. Його називали метрополітенівцем. І, дійсно, я зустрів його на метро «Дорогожичі», так би мовити, в формі та при виконанні. Посміхнуло тоді. Дуже. Не так і давно мені скинули посилання по інету. Відкриваю, а там стаття – помер легендарний фан Сухар. Помирав тихо, сильно хворів, але ні у кого допомоги не просив… От так обидва з могікан фан-руху ледь не дотягнули до 50-річчя. Напевно, вони на тому світі зустрілись і разом спостерігають – у що виросте київський двіж, до зародження якого вони доклали своїх рук. Вічна пам’ять.

Ваня Ч.
320x480   640x960   1136x640   1440x900   1536x1024

1600x1200   1680x1050   1920x1080   2048x2048
Як і обіцяли, цього разу публікуємо табличку наших взаємовідносин з двіжами нижчих ліг. Одразу скажу, що наводяться тут лише більш-менш серйозні двіжухи, а команди, за які фанатіють три каліки, ми просто упускаємо. Ви не знайдете тут ні охтирського Нафтовика, ні донецького Олімпіка, ні команди з страшною назвою Украгроком лиш тому, що якщо Динамо і грало з ними, то фанати між собою ніколи не спілкувались. Або ж у клубу фанатів нема взагалі.

Долучайся до команди "Святослава" та твори журнал разом з нами! Стосовно допомоги пиши Вконтакті юзеру Dexter 73 (лінк). До нових зустрічей!

З.І. Передрук матеріалів з даного журналу дозволяється лише з дозволів редакції. Якщо дані якогось абонементу будуть опубліковані в Інтернеті у вільному доступі, доступ до журналу по даному абонементу буде заблоковано. З повагою, WBC.