«Авангард» - 1960-1966 рр., «Шахтар» - 1939-1959 рр., з 1967 року.


Історія створення команди бере свій початок з 1910 року, коли робітники рудників Шарапкіно та Должанка створили першу в цьому краї футбольну команду. До 1938 року Должанська шахтарська команда приймала участь в регулярних зустрічах з командами інших міст в рамках різноманітних товариських та відомчих змагань. У жовтні 1938 року після розділення Донецької області на Сталінську та Ворошиловградську, на карті останньої з’являється місто Свердловськ шляхом об’єднання селищ шахти №14-17, селища Шарапкіно, станції Должанської та інших населених пунктів. Навесні 1939 року в першості Ворошиловградської області приймає участь свердловський «Шахтар», створений на базі шахтарської футбольної команди Должанки. Скоро ці виступи були перервані війною.

Післявоєнний період не був відзначений особливими успіхами «Шахтаря». Команда показувала посередні результати у першості та розиграші Кубка Ворошиловградської області. Тон в області задавали ворошиловградські колективи «Динамо», «Дзержинець», «Трудові резерви», «Сталь» з Комунарська (нині Алчевська), кадієвський (нині стаханівський) «Шахтар», рубежанський «Хімік» та «Шахтар» з Красного Луча.

Потроху результати свердловських гірників починають поліпшуватись, і в сезонах 1958 та 1959 рр. команда вже виступає у першості України.

В 1961 році свердловський «Авангард» вперше став чемпіоном Луганської області. Ці успіхи дали право виступати команді на рівні майстрів, у класі «Б». Кращого результату гірники досягли у 1969 та 1972 роках, коли приймали участь у перехідних іграх до другої ліги класу «А». З 1971 року «Шахтар» втратив статус команди майстрів. В першості України серед виробничих колективів фізкультури «Шахтар» двічі вигравав зональні турніри, а у 1981, 1982 та 1986 рр. займав призові місця. Паралельно свердловчани стають у 1971 та 1982 роках чемпіонами області, а в 1985 році здобувають Кубок Ворошиловградської області.


Із здобуттям Україною незалежності, «Шахтар» продовжував успішно виступати у першостях любительських колективів (1993 рік – 2-ге місце у групі, 1994 – 3-є, 1995 – знову 2-ге). Сезон 1994/95 був затьмарений трагічною подією, коли в ДТП потрапив автобус команди. Водій автобуса та головний тренер «Шахтаря» Володимир Єжов загинули, гравці команди отримали пошкодження різного ступеня важкості.

У 1995 році «Шахтар» заявляється у групу «Б» другої ліги, але внаслідок скрутного матеріального становища клубу, наприкінці сезону знімаються зі змагань і продовжують виступи на першість області. Після невдалого сезону 1997 року, в наступному «Шахтар» стає одразу чемпіоном Луганської області. Це досягнення команда повторює у 2002 році. Надалі команда домінує у першості області серед любителів, по два рази здобуваючи чемпіонське звання та Кубок області.



У 2006 році «Шахтар» заявляється у чемпіонат України серед аматорських команд, вперше в своїй історії здобуває чемпіонське звання і виходить до другої ліги чемпіонату України. В наступних п’яти сезонах «Шахтар» в групі «Б» займає 5-те, 8-ме, двічі 6-те та 3-тє місця, відповідно. У минулому сезоні 2012/13 «Шахтар» займає друге місце в групі «Б», здобуваючи бронзові медалі. В перехідних матчах за право виступати у першій лізі свердловська команда зустрічалась із «Динамо-2» (Київ). На грі у Свердловську 12 червня, яка закінчилась нульовою нічиєю, нікого з хохлів не було (у матчі-відповіді в Києві динамівці перемогли 1:0).

В поточному сезоні в другій лізі змагання відбуваються в одній групі, в них приймає участь 19 команд. Після 18 турів «Шахтар» займає 6 місце (8,5,4,23-19). В 1/32 фіналу Кубка України гірники подолали херсонський «Кристал» 4:0, а в 1/16 – горностаєвський «Мир» 3:1. В 1/8 фіналу «Шахтар» 30 жовтня приймає київське «Динамо».

Будівництво свердловського стадіону було закінчено в жовтні 1967 року. Спортивну споруду було названо іменем Миколи Івановича Горюшкіна, уродженця Свердловська, двічі Героя Радянського Союзу, що приймав активну участь при форсуванні Дніпра та переправі через Одер під час Другої Світової.



В 2009 році стадіон було реконструйовано. На одній з трибун встановлено пластикові сидіння, на ній же знаходиться віп-ложа на 50 місць, на протилежній трибуні – лавки, в гарному стані. Трибуни за воротами відсутні. Загальна кількість місць – 10 000. На стадіоні встановлено сучасне електронне табло 6,1х4,1 м, чотири освітлювальні вежі. Перед сектором відсутня огорожа, тому банер можна розвісити лише на невисокому паркані зверху сектора. Кількість «охоронців» правопорядку під час матчів другої лігі не часто перевищує 10 осіб.

Відсутність даху і наявність бігових доріжок не сприяє хорошій акустиці. На території стадіону також знаходиться тренувальне поле.

Адреса стадіону: м. Свердловськ, вул. Енгельса, 17. До стадіону можна дістатись від залізничної станції «Довжанська» на 104-й маршрутці до центрального ринку, далі по вул. Енгельса 400 м пішки. Також можна дістатися від автовокзалу на маршрутках № 104, 110 та 110A до зупинки «Фірма Торнадо» або пройтись пішки.

«Металіст» - 1923-1936 рр., «Дзержинець» - 1937-1947, 1952-1953 рр., «Трудові резерви» - 1948-1951, 1957-1963 рр., «Зоря» - 1964-1991 рр., з 1995 року, «Зоря-МАЛС» - 1992-1995 рр.


За свідченням істориків, розвиток футболу на Луганщині веде свій лік з 1908 року, коли на паровозобудівному заводі Гартмана було створено «Товариство розумних розваг». Однією з дисциплін товариства стала гра у м'яч ногами, тому на прохання керівництва товариства викладач гімнастики міністерського училища заводу Генріх Држевіковський привіз із Праги шкіряний футбольний м'яч.

Перша футбольна команда паровозобудівників проводила свої тренування на пустирі поблизу заводу, свої ж матчі - на стадіоні, спорудженому на місці теперішньої площі Героїв Великої Вітчизняної війни. Тогочасний стадіон являв собою поле, обрамлене канавою, воротами слугували два стовпи, що з'єднувалися між собою мотузкою, яка заміняла поперечину.

На початку XX століття виникають футбольні команди в Алчевську, Брянці, Лозовій, Павлівці, на Криворізькому та Кадіївському рудниках. З 1911 року почали проводитися регулярні зустрічі між командами міст та селищ Луганської округи, а в 1913 році в Костянтинівці створено футбольну лігу Донбасу. В 1913 році відбулася пам'ятна зустріч молодіжних команд Луганська і Алчевська, що завершилася вольовою перемогою луганських спортсменів з рахунком 3:1. В той час луганська команда регулярно проводила ігри із суперниками з інших міст регіону. В роки Першої світової війни футбол у Луганську занепав.

Відродження луганського футболу припадає на початок 1920-х років, коли в місті починають проводитися товариські матчі між збірними командами вулиць міста. Створюються команди Катеринославської, Миколаївської, Конюшенної вулиць та Гусинівки. Ігри між командами проводилися на Миколаївській площі, біля Воскресенської церкви або ж на Гусинівці. У 1920-х роках створюються футбольні команди в інших містах теперішньої Луганської області: в 1920 - «Гасло» (Старобільськ), 1923 - «Шахтар» (Кадіївка).


1923 року на Паровозобудівному заводі імені Жовтневої революції створюється команда «Металіст». Свої домашні ігри команда проводила на стадіоні імені Леніна, відкритого в 1922 році. В 1924 році стартував перший розіграш чемпіонату Луганської округи з футболу, який розігрувався між 8 командами. У фінальному матчі зіграли команди Луганська та Сніжного, в якому перемогу здобули луганські футболісти.

1927 року команда Луганської округи, яку представляли футболісти з Кадіївки, взяла участь в IV Всеукраїнській Спартакіаді. В першому матчі була обіграна Старобільська команда - 3:0. У фінальній стадії турніру кадіївська команда переграла команди з Дружківки та Ніжина та зазнала поразки в матчі з командою Сталіно, яка виборола звання чемпіона Донбасу. В фіналі, що проходив 19-31 серпня 1927 року в Харкові, команда Луганської округи посіла п'яте місце. В тому ж році в Луганську було проведено першу міжнародну товариську гру, в якій збірна міста поступилася робітничій команді з Австрії.



В 1928 році проходить розіграш Всеукраїнської першості з футболу. В першому матчі збірній команді Луганська було зараховано технічну перемогу через відсутність команди зі Старобільська, в другому матчі луганську команду було розгромлено збірною Миколаєва з рахунком 1:8, яка зайняла третє місце в чемпіонаті. У 1930 році в Луганську було проведено чемпіонат міста, в якому перемогу здобула об'єднана команда будівельного і машинобудівного технікумів.

Протягом 6-16 серпня 1932 року було проведено чемпіонат Донецької області, який був відбірним етапом до чемпіонату УРСР. В розіграші взяли участь 8 найсильніших команд регіону з Кадіївки, Горлівки, Сталіно, Луганська, Лисичанська, Чистякового, Костянтинівки та Краматорська. Луганський «Металіст» у півфінальному матчі програв команді Сталіно - 1:7, яка разом з командою Горлівки здобула право виступати в чемпіонаті УРСР. 1933 року луганське «Динамо» зайняло друге місце в чемпіонаті Донбасу, пропустивши вперед лише футболістів зі Сталіно. Протягом 1934 року в регіоні створюється мережа дитячо-юнацьких спортивних шкіл, починають проводитися змагання між дитячими командами. В жовтні 1934 року пройшла перша Спартакіада студентів Донбасу, в якій у фінальному матчі футбольного турніру луганська студентська команда поступилася студентській команді Сталіно - 0:4.

У чемпіонаті УРСР 1935 року всі команди були розбиті на три групи, команда Ворошиловграда опинилася в третій групі, де стала переможницею. На шляху до фіналу луганці здолали команди Кам'янського - 3:1 та Житомира - 5:0. У фінальному поєдинку ворошиловградська команда перемогла команду Запоріжжя - 2:1. Однак, результат матчу було анульовано через наявність у складі луганців воротаря Павлова, якого було заграно за команду Кадіївки. Повторний матч між цими командами знову завершився перемогою ворошиловградських футболістів з рахунком 3:1. Команда Ворошиловграда здобула право виступати в другій групі наступного сезону.

В 1936 році на Паровозобудівному заводі імені Жовтневої революції було утворено нове спортивне товариство під назвою «Дзержинець». У Ворошиловграді з'явилася однойменна команда, що утворилась шляхом об'єднання «Металіста» та «Динамо». Вибір назви для новоствореної команди зумовлювався тим, що в той період на заводі випускався паровоз марки ФД (Фелікс Дзержинський). В іграх другої групи чемпіонату України «Дзержинець» посів третє місце. 1937 року «Дзержинець» здобув право виступати в першій групі чемпіонату УРСР, ставши чемпіоном другої групи, дійшов до 1/8 фіналу Кубка УРСР та 1/16 Кубка СРСР. У 1938 році «Дзержинець» провів 11 матчів, 9 з яких виграв і 2 звів унічию, ставши чемпіоном УРСР та здобувши право виступати в групі «Б» чемпіонату СРСР. Сезон 1939 року в дивізіоні Б «Дзержинець» завершив 16-м (з 23-х), набравши 19 очок, в Кубку СРСР команда дійшла до 1/16 фінала. У 1940 році кількість команд у групі «Б» було зменшено до 14-ти, тому «Дзержинець» знову опинився в першій групі чемпіонату УРСР. Через своє пониження у класі ворошиловградці втратили кількох провідних гравців, в 1940 році «Дзержинець» зайняв п'яте місце в чемпіонаті.


В 1944 році у Ворошиловграді створюється команда «Динамо», що складалася переважно з харківських футболістів. Першим післявоєнним турніром на території УРСР став Кубок республіки, в якому взяли участь 34 команди. «Динамо» в першому турі Кубка перемогло «Трактор» з Харкова, в другому - «Сталь» із Костянтинівки. В третьому турі суперником ворошиловградської команди став харківський «Локомотив», який завдав луганцям найбільшої поразки за всю історію існування команди - 0:11. В 1945 році через незадовільний стан стадіонів міста «Динамо» зіграло всього три поєдинки.

В 1946 році ворошиловградське «Динамо» взяло учать у чемпіонаті УРСР, де в своїй підгрупі стало другим. За регламентом турніру команди, що зайняли другі місця в своїх підгрупах, мали провести турнір між собою. Ворошиловградська команда, програвши всі три поєдинки, опинилась на останньому четвертому місці. «Дзержинець» цього року став першою командою Ворошиловградської області, що взяла участь в чемпіонаті УРСР серед юнацьких команд. Протягом 1947–1948 років ворошиловградське «Динамо» грало в другій групі чемпіонату СРСР. В 1948 році команда виграла Кубок Центральної Ради спортивних товариств «Динамо».

В 1948 році за ініціативою обкому партії було заново створено команду «Трудові резерви», куди були запрошені кращі футболісти Ворошиловградської області. В чемпіонаті СРСР сезону-1949 у другій групі новостворена команда опинилася на три рядки вище динамівців, які зайняли останню 18 позицію. В 1950 році більша частина гравців «Динамо» перейшла до «Трудових резервів», що дозволило команді виграти турнір у третій групі Чемпіонату УРСР та зайняти підсумкове друге місце за результатами фінального турніру в Києві. В сезоні 1951 року «Трудові резерви» знову виграли турнір в своїй підгрупі, але у фіналі були лише шостими. З 1952 року, відповідно до рішення керівництва міста, Ворошиловград у футбольних турнірах мала представляти команда «Дзержинець». За підсумками сезону команда посіла шосте місце. Протягом 1953–1956 років Ворошиловград у чемпіонатах УРСР представляла команда «Авангард», яка усі сезони завершувала в середині турнірної таблиці.


Після чергової реорганізації чемпіонату СРСР право на участь в зональному турнірі класу «Б» здобула й команда «Трудові резерви». Ворошиловградська команда була фактично заново сформована з гравців футбольної школи молоді Ленінградського технікуму фізичної культури і спорту. 31 березня 1957 року на стадіоні ім. К. Ворошилова «Трудові резерви» зіграли з харківським «Авангардом»: матч закінчився нульовою нічиєю. За перше коло турніру в складі «Трудових резервів» на поле вийшов 31 футболіст, середній вік команди склав 20 років. За підсумками сезону з 22 очками «Трудові резерви» випередили кадіївський «Шахтар» та ставропольські «Трудові резерви» та посіли 16 місце. Наприкінці 1957 року у Ворошиловграді відбулася перша міжнародна футбольна зустріч. Суперниками «Трудових резервів» стала фінська команда «Гака». Перемогу в матчі з рахунком 7:2 здобула місцева команда. В сезоні 1958 року луганська команда обійняла шосту сходинку в турнірній таблиці. Незважаючи на значний прогрес в порівнянні з попереднім сезоном, виступи команди були так само нерівними. Сезон 1959 року «Трудові резерви» розпочали перемогами в товариських зустрічах з однойменними командами з Липецька та Ленінграда і нічиєю з командою ветеранів Москви. Старт чемпіонату луганська команда провалила. Причиною невдач стали травми лідерів, а також проблеми з адаптацією в колективі молодих футболістів. Однак, за підсумками сезону «Трудові резерви» спромоглися зайняти четверте місце, здобувши 15 перемог, у тому числі 6 з розгромним рахунком.

Протягом трьох наступних сезонів «Трудові резерви» підіймалися на одну сходинку в чемпіонаті, і в 1962 році стали переможцями другої групи класу «Б», завоювавши право наступного сезону виступати в класі «А».

В 1963 році луганські «Трудові резерви» дебютували в дивізіоні «А» і зайняли в підсумковій турнірній таблиці п'яте місце з вісімнадцяти. З 34 ігор луганські футболісти виграли 15, ще 11 звели унічию. 1963 рік став останнім для команди «Трудові резерви», з сезону 1964 року Луганськ представляла команда під назвою «Зоря». В тому ж 1963 році у Ворошиловграді відбувся товариський матч між «Трудовими резервами» та бразильським «Флуміненсе», який завершився перемогою гостей - 2:0. В 1964 році «Трудові резерви» було передано фізкультурному колективу тепловозобудівного заводу імені Жовтневої революції - товариству «Зоря». Роком раніше команда тепловозобудівників здобула титул чемпіона Луганської області та здобула право на участь в дивізіоні «Б». Чемпіонат в класі «А» 1964 року відбувався за схемою, де всі команди були розділені на дві підгрупи по 13 команд в кожній. Ставши четвертою в своїй підгрупі «Зоря» здобула право брати участь в розіграші місць з 1 до 14. Друга частина сезону виявилась менш успішною для луганської команди: набравши 23 очки, «Зоря» фінішувала одинадцятою. В 1965 році «Зорю» очолив Костянтин Бєсков, колишній тренер збірної СРСР, що здобула срібні медалі чемпіонату Європи 1964 року. Під керівництвом нового тренера луганська команда в першому колі попереднього турніру не програла жодного матчу, здобувши 9 перемог та зігравши 6 разів у нічию. Стабільність виступів дозволила «Зорі» посісти друге місце попереднього турніру. Однак, до кінця сезону команда втратила сили, опинившись за підсумками сезону лише на сьомому місці. В 1966 році знову змінилась процедура проведення чемпіонату. Тепер за єдину путівку до вищого дивізіону сперечались переможці трьох підгруп. «Зоря», очолювана тренером Євгенієм Горянським, стала переможницею своєї підгрупи і у фінальному турнірі мала зустрітися з литовським «Жальгірісом» та узбецьким «Політотдєлом». В іграх з цими командами «Зоря» здобула 2 перемоги та 2 нічиї і з 6 очками стала переможницею фінального турніру, що означало вихід до вищої ліги СРСР.


В 1967 році луганська «Зоря» вперше дебютувала серед найсильніших команд Радянського Союзу. В першому ж матчі у вищій лізі луганські спортсмени здолали титулований московський «Спартак»: вже на першій хвилині нападник «Зорі» Богдан Кесло забив єдиного переможного м'яча. Загалом, в сезоні 1967 року луганська команда посіла 16 місце з 19 можливих, що дозволило їй продовжити свої виступи у вищому дивізіоні наступного року. Наступного сезону «Зоря» вже була тринадцятою.

Сезон 1969 року проходив за новою формулою, де всі 20 команд вищої ліги були розділені на дві підгрупи по 10 команд в кожній. Після групового етапу по 7 кращих колективів розігрували медалі, а 6 гірших команд мали сперечатися за 2 місця у вищій лізі наступного року. У своїй підгрупі луганська команда посіла п'яте місце. Однак, на наступному етапі, здобувши лише 5 перемог у 26 матчах, «Зоря» спромоглася зайняти лише 11 місце. На початку 1970 року Зорю підсилив відомий футболіст київського «Динамо» Йожеф Сабо. Здобувши низку перемог над іменитими суперниками, наприкінці сезону Зоря могла претендувати на призове місце, проте з 34 очками в активі посіла п'яту сходинку в підсумковій турнірній таблиці. Сезон 1971 року «Зоря» завершила більш вдало, зупинившись за крок від медалей на четвертому місці.

На початку 1972 року з різних причин ворошиловградську команду залишила низка провідних гравців. Однак, незважаючи на втрати, «Зоря» з перших ігор захопила лідерство в чемпіонаті. В першому ж матчі сезону ворошиловградські футболісти розгромили київське «Динамо» - 3:0. В наступних іграх проти грандів «Зоря» також святкувала перемоги: московський «Спартак» був переграний з рахунком 3:1, московські «Динамо» та ЦСКА – по 1:0, ленінградський «Зеніт» та єреванський «Арарат» - по 2:1 тощо. За три тури до завершення чемпіонату 29 жовтня на стадіоні Авангард «Зоря» зіграла унічию з московським «Торпедо» та достроково стала чемпіоном країни. Потрібно відзначити, що «Зоря» стала другою українською командою після київського «Динамо», якій вдалося стати чемпіоном СРСР, у 80-ті роки такого успіху досяг ще й «Дніпро», ставши дворазовим чемпіоном СРСР. Після завершення переможного для себе сезону «Зоря» провела турне в Пакистані, де здобула 5 перемог у 5 товариських іграх з місцевими футбольними командами. Луганчани провели 4 матчі в рамках Кубку європейських чемпіонів сезону 1973–1974 року. В 1/16 фіналу розіграшу «Зоря» здолала кіпрський «АПОЕЛ» з загальним рахунком 3:0 (2:0 вдома та 1:0 на виїзді), однак, в 1/8 поступилася команді «Спартак» (Трнава) 0:1 (0:0 на виїзді та 0:1 вдома).

Влітку 1972 року в Бразилії проводився турнір, присвячений 150-річчю незалежності країни, на який було запрошено і збірну Радянського Союзу. Через завантаженість основних гравців збірної в міжнародних турнірах Федерацією футболу СРСР було прийнято рішення відправити на турнір в якості збірної країни тодішню кращу клубну команду - ворошиловградську «Зорю». Серед 19 гравців збірної СРСР 15 представляли «Зорю», по одному гравцю було викликано з московських команд «Спартак» і ЦСКА, київського та тбіліського «Динамо». Збірна СРСР за результатами жеребкування опинилася в другій півфінальній групі разом зі збірними Португалії, Уругваю і Аргентини. В першому матчі проти команди Уругваю радянські футболісти здобули перемогу з мінімальним рахунком - 1:0. Два наступні матчі збірна СРСР програла з таким само рахунком (0:1) спочатку збірній Аргентини, а потім і збірній Португалії. Таким чином, за підсумком трьох ігор радянська збірна зайняла в своїй групі лише третє місце. Наступні сезони «Зоря» проводила менш вдало. 1973 року команда фінішувала сьомою, в сезоні 1974 року залишилася у вищій лізі тільки завдяки кращій різниці забитих і пропущених м'ячів. Сезон 1975 року «Зоря» завершила дев'ятою. Незважаючи на невдалі виступи в чемпіонаті країни, ворошиловградці двічі в 1974 та 1975 роках дійшли до фіналу Кубка СРСР, де поступилися київському «Динамо» 0:3 та єреванському клубу «Арарат» 1:2.



В 1976 році задля кращої підготовки збірної СРСР до міжнародних турнірів було вирішено провести два чемпіонати, весняний та осінній. У весняній частині медалі розігрували 16 команд, однак, дві гірші не вибували до нижчого дивізіону. Весняний чемпіонат «Зоря» завершила останньою, осінній - дванадцятою. Наступні два сезони «Зоря» займала дев'яту позицію. Сезон 1979 року став останнім для «Зорі» у вищій лізі радянського футболу. Набравши лише 20 очок та опинившись на передостанньому 17 місці, команда змушена була покинути вищий дивізіон та перейти до першої ліги.


1980 рік ознаменувався кадровими втратами «Зорі»: завершив свою спортивну кар'єру один з лідерів команди Віктор Кузнєцов, до інших команд перейшли такі перспективні молоді гравці, як Ігор Гамула, Олександр Заваров та інші. Після 20 ігор першого для себе сезону у першій лізі «Зоря» перебувала лише на 19 позиції. За 46 ігор чемпіонату футболісти «Зорі» забили у ворота своїх суперників 68 м'ячів, що стало третім показником результативності серед команд першої ліги. З 46 очками в своєму активі ворошиловградська команда посіла 10 місце в підсумку.

На початку сезону 1981 року до команд вищої ліги із «Зорі» перейшло ще кілька основних гравців. Протягом усього сезону «Зоря» залишалася в другій частині турнірної таблиці, фінішувавши у підсумку на 15 місці. В сезоні 1982 року відбулися кадрові перестановки: команду очолив тренер Юрій Ращупкін, повернулися Олександр Заваров та Ігор Гамула, до команди прийшли молоді перспективні гравці. Сезон «Зоря» завершила шостою. В сезоні 1983 року «Зоря» опустилася на 13-ту сходинку, а вже наступного сезону вибула до другої ліги.



В другій лізі чемпіонату СРСР «Зоря» залишалась недовго. Вже у сезоні 1986 року команда посіла друге місце в своїй шостій групі та повернулася до першої ліги. Сезон 1987 року ворошиловградський колектив завершив 16-м, а наступного року знову вибув до другої ліги, де став четвертим за підсумками сезону 1988 року. В сезоні 1990 року «Зоря» виступала в західній групі буферної зони чемпіонату СРСР. Підсилена досвідченими гравцями, «Зоря» в підсумку стала лише сьомою. Наступного року команда, очолювана відомим у минулому ворошиловградським футболістом Анатолієм Куксовим, зайняла друге місце, що означало повернення до першої ліги чемпіонату СРСР.


Після розпаду СРСР луганська команда опинилася в скрутному фінансовому становищі. Спонсором команди стало науково-виробниче комерційне об'єднання МАЛС, а першим президентом клубу став Володимир Тарасенко - очільник об'єднання. Протягом 1992–1995 років клуб виступав під назвою «Зоря-МАЛС».

16 лютого 1992 року відбувся перший офіційний матч в новітній історії клубу. В 1/32 розіграшу Кубка України «Зоря» зустрілася з очаківським «Маяком» і перемогла 3:1. Першим матчем луганської «Зорі» в чемпіонатах України стала виїзна зустріч з дніпропетровським «Дніпром», яка завершилася перемогою господарів з рахунком 2:0. Першу ж свою перемогу «Зоря» здобула в четвертому турі чемпіонату, перегравши вдома «Нафтовик» з Охтирки - 3:0. Загалом, в своїй (другій) підгрупі «Зоря» стала сьомою з десяти команд. Наступні три сезони луганська команда балансувала в нижній частині турнірної таблиці, аж доки не залишила вищу лігу в сезоні 1995–1996 років.

Впродовж двох сезонів «Зоря» утримувалась серед першолігових команд, але сезон 1998–1999 розпочала вже у другій лізі українського чемпіонату. Протягом наступних п'яти сезонів «Зоря» трималася у першій половині турнірної таблиці. Перше місце в сезоні 2002–2003 років дозволило команді повернутися до першої ліги.

Після повернення до першої ліги, у сезоні 2003-2004 команда знаходилась в зоні вильоту або ж поблизу неї. Із 37 очками у своєму активі луганський клуб завершив сезон на безпечному для себе 15-му місці. На початку сезону 2004–2005 років керівництво клубу поставило перед командою завдання посісти місце не нижче сьомого. Задля цієї мети в клубі відбулися радикальні зміни: був запрошений новий головний тренер Юрій Коваль, до команди прийшли нові гравці. В підсумку «Зоря» перевиконала поставлені завдання, зайнявши третє місце. В новому сезоні «Зоря» знову зіткнулася з фінансовими проблемами. Однак, незважаючи на труднощі, команда здобула малі золоті медалі, а з ними й право виступати у вищій лізі наступного сезону.

З 2006 року «Зоря» виступає в українській Прем'єр-лізі. У сезонах 2006–2007 та 2007–2008 років команда двічі посідала 11 місце. У 2009 році після смерті президента клубу Валерія Букаєва «Зоря» знову опинилася у скрутному фінансовому становищі. 18 вересня клуб було передано на баланс Федерації футболу Луганської області, а президентом клубу став Маноліс Пілавов. В листопаді 2009 року президентом клубу став Євген Гєллєр.

Найвищім здобутком клубу часів незалежної України є 10 місце сезонів 2012–2013, а також вихід до 1/4 фіналу розіграшів Кубка України сезонів 2010–2011 та 2011–2012 років. Вагомим досягненням клубу є також перемога дублюючого складу команди у молодіжній першості сезону 2012–2013. Після 13 турів поточного чемпіонату «Зоря» займає 7 місце (5,4,4,18-11). У 15-му турі 3 листопада в Луганську проведе свій черговий матч київське «Динамо».

Чемпіон СРСР	1972
Фіналіст Кубка СРСР	1974, 1975
Чемпіон УРСР	1938, 1962, 1986

Йожеф Сабо (грав за «Зорю» у 1970 році), заслужений майстер спорту СРСР, заслужений тренер України, видатний гравець київського «Динамо» (1959-1969), 4-разовий чемпіон СРСР, 2-разовий володар Кубку СРСР, півфіналіст чемпіонату світу 1966 року; головний тренер київського «Динамо» (1993-1996, 2004, 4-разовий чемпіон України, 2-разовий володар Кубку України), головний тренер національної збірної України (1994, 1996-1999, 34 матчі).

Володимир Онищенко (грав за «Зорю» у 1971-1973 рр.), заслужений майстер спорту СРСР, видатний гравець київського «Динамо» (1970-1971, 1974-1978) та збірної СРСР (1972-1977, 36 матчів, 8 голів), 5-разовий чемпіон СРСР, 2-разовий володар Кубка СРСР, володар Кубка кубків та Суперкубка УЄФА 1975 року, срібний призер чемпіонату Європи 1972 року, бронзовий призер Олімпійських Ігор 1972 та 1976 рр., головний тренер київського «Динамо» (1995) та молодіжної збірної України (1999-2002).

Анатолій Куксов (грав за «Зорю» у 1966-1987 рр., 517 ігор, 89 голів – рекорди клубу), майстер спорту міжнародного класу СРСР, гравець збірної СРСР (8 матчів), чемпіон СРСР 1972 року, 2-разовий фіналіст Кубка СРСР, бронзовий призер Олімпійських Ігор 1972 року.

Михайло Фоменко (грав за «Зорю» у 1970-1971 рр.), заслужений майстер спорту СРСР, заслужений тренер України, видатний гравець київського «Динамо» (1972-1978) та збірної СРСР (1972-1976, 24 матчі), 3-разовий чемпіон СРСР, 2-разовий володар Кубка СРСР, володар Кубка кубків та Суперкубка УЄФА 1975 року, срібний призер чемпіонату Європи 1972 року, бронзовий призер Олімпійських Ігор 1976 року, головний тренер київського «Динамо» (1992-1993, чемпіон та володар Кубка України 1993 року), з 2012 року – головний тренер національної збірної України.

Олександр Заваров (грав за «Зорю» у 1977-1979 та 1982 рр.), заслужений майстер спорту СРСР, видатний гравець київського «Динамо» (1983-1988) та збірної СРСР (1985-1990, 41 матч, 6 голів), 2-разовий чемпіон СРСР, 3-разовий володар Кубка СРСР, володар Кубка кубків УЄФА 1986 року, срібний призер чемпіонату Європи 1988 року, учасник чемпіонатів світу 1986 та 1990 рр.; у складі «Ювентуса» володар Кубка Італії та Кубка УЄФА 1990 року.

Володимир Єзерський (грав за «Зорю» у 2010-2011 рр.), заслужений майстер спорту України, гравець київського «Динамо» (1998-2000) та національної збірної України (1998-2008, 39 матчів), 4-разовий чемпіон України, срібний (2009) та 4-разовий бронзовий призер чемпіонатів України, 2-разовий володар та 3-разовий фіналіст Кубка України, володар Суперкубка України 2008 року, володар Кубка УЄФА 2009 року, чвертьфіналіст чемпіонату світу 2006 року.

"Авангард" є багатофункціональною спортивною ареною. Тут діють секції двадцятьох видів спорту, серед яких є навіть крикет. Поруч із головним стадіоном розташовується мала арена, на якій виступає дубль "Зорі", а також декілька штучних полів.



Велика арена "Авангарду" має 62-річну історію. Остання реконструкція проводилась тут у 2003-му році, з тих пір всі трибуни обладнано пластиковими сидіннями чотирьох кольорів. Таким чином порожній стадіон виглядає досить гарно. В 2011-му році Луганськ приймав матч за Супер-пупер-кубок між кротами і кротиками. Хоча в тому ж році луганчани були змушені проводити свої домашні ігри в Донецьку через незадовільний стан газону та погане освітлення стадіону. Збірна тут не грала ніколи. На жаль, футбольну функцію "Авангард" виконує не бездоганно, бо є бігові дорожки. В купі з відсутністю даху це негативно відображається на акустиці.



Чорно-білі фанатіють на сьомому секторі. Гостьовий розташовується навпроти нього і має номер 4 (дальній від центрального входу бік). Місця на ньому багато як для фанатів, так і для банерів. Фішкою кожного виїзду до "Зорі" неодмінно стає пісня про Луганщину, що лунає із динаміків стадіону. Налаштовані вони на таку гучність, що хоч-не-хоч, а ще тиждень вона гримітиме у вашій голові вкупі із місцевими рекламними лозунгами. Також свого часу на цьому стадіоні була традиція коментувати весь матч через гучномовець. Кузьма різноманітна, але більшою мірою Великий Клуб вони не поважають. Дістатись до стадіону із залізничного вокзалу найзручніше маршрутками №152, 117, 111б, 151, 250. Що стосується міліції, то шмон важко назвати якимось страшним, та і проблем менти в Луганську зазвичай не створюють.

Враховуючи давню історію луганського клубу, фанатизм в Луганську також зародився ще за союзних часів. Ще в чемпіонському 1972-му році вболівальники з Луганська їздили в інші міста підтримувати свою команду, але цих людей важко було назвати активними фанатами. Ще з союзних часів почалась дружба чорно-білих із запоріжцями. Триває вона і до сьогоднішніх днів. Крім того, луганчани дружать із Свердловськом та Маріуполем. Також непогані стосунки у чорно-білих були з фанатами Металіста, але зараз все звелось ближче до нейтралітету. Основні ж вороги - Шахтар, алчевська Сталь, Металург Донецьк та Ворскла.



Не так давно кияни також підтримували постійні контакти з Луганськом. Майже кожен виїзд до цього міста супроводжувався товариським футбольним матчем між фанатами. Але відносини стали псувались, коли стало відомо, що основна ОФ-контора луганчан плідно співпрацює зі Спартаком. Цього літа луганчани разом з хорьками відвідали сектор Спартака на Об’єднаному турнірі в Донецьку (коли на трибунах мясо і кроти влаштували перекличку "Е5 хохлов!"). Тому відносини з цим двіжем на даний момент під великим знаком питання.



Слід зазначити, що за останні пару років чорно-білі зробили величезний крок вперед в своєму розвитку. На деяких домашніх матчах їх сектор налічував більше 700 чоловік, луганчани першими почали активно малювати графіті на стінах свого міста. Також на даний момент вони одні з небагатьох в Україні, хто випускає власний фан-зін. Стосунки луганчан з керівництвом клубу не найкращі. Так, вони намагаються притримуватись чорно-білих кольорів і старої емблеми, хоча клуб намагається додати до цих кольорів ще й червоний. Нещодавно почалась акція з вимогою залишити в клубі гравця Іллю Галюзу, якого керівництво команди хоче здихатись.



Окремо слід зазначити, що на стадіоні існує також альтернативний двіж - так звані Loyals. Але вони геть безідейні і більше схожі на активну кузьму...