Формально Харківщина належала з поч. XVII ст. до Московської держави, але тут не було жодної влади й осілого населення. Московські царі розсилали сторожу й розвідувальні групи зі служилих людей, будували укріплення й оборонні лінії проти кримських татар та ногайців. Поставали перші поселення — слободи з російських поселенців, а ще численніші українські поселення втікачів з Гетьманщини й Правобережжя. У сер. XVII ст. вони заснували низку українських поселень на Харківщині. У 1655 році ватага українських козаків під проводом «осадчого» Івана Каркача оселилася поблизу харківського укріплення, тож 1654-1655 pp. вважають датою заснування Харкова. Козаки збудували оселі довкола фортеці, що вже існувала раніше на височині між річками Харковом і Лопанню, оточеній лісами і болотами. Московський воєвода Селіфантов поширив на них свою владу, але у внутрішні справи козацьких поселенців не втручався, і вони вирішували свої справи за «черкаським звичаєм». Українські поселенці допомогли збудувати нове укріплення та несли оборонну військову службу. У 1655 р. у Харкові жило близько 600 служилих людей, а всього населення близько 2000 осіб. У XVII ст. Харків був військово-оборонним форпостом та хліборобським містом. Частина мешканців займалася ремеслом і торгівлею і жила на території укріплення, але більшість оселялася у слободах навколо укріплення й займалася хліборобством. Селяни мали право користуватися землею, займалися ремеслами і зберігали козацькі вольності.

У 1724 році Харків уже нараховував 61 вулицю і 1300 дворів. У 1732 році була спроба замінити слобідські козацькі полки на армійські. Заснований у 1659-1660рр. Харківський полк як адміністративно-військова одиниця належав до найбільших у Слобідській Україні. У 1732 р. він нараховував 135 осель, у яких жило 75 000 мешканців, у тому числі 5870 козаків. У складі полку було 18 сотень.

Ставши полковим містом, Харків став і адміністративним осередком: тут діяли полкова канцелярія і суд. Старшину обирали на козацьких радах, але її затверджував царський уряд. До видатних полковників належали І.Сірко, І. Шидловський та інші. Харків був осідком полку майже ціле століття (до 1765 р.) Харків'яни брали участь у російських походах на Крим, Азовське море та у Північній війні, як і в російсько-польських конфліктах. Участь у цих війнах поважно підірвала силу Харківського полку та матеріально ослабила харків'ян. Населення також постраждало від пожежі 1733 р. та від чуми (1733, 1741). У подібному стані були й інші полкові осередки Слобожанщини. Харків почав серед них виходити на передове місце не так своїм адміністративним і військовим значенням, як завдяки вигідному економічному та торгівельному положенню. Водночас місто почало відігравати провідну культурну роль у цьому прикордонному районі. У XVIIІ ст. розрослися харківські ярмарки (4 рази на рік), сюди привозили товари з балтійських портів і центральних районів Росії, Криму, Херсону, Києва, Польщі, Сілезії, Молдавії та німецьких міст.

У 1765 р. царський уряд скасував полкову самоуправу Харкова. Козацьке населення перетворилося на військових поселенців, і на нього накладено різні податки й інші повинності. З5 слобідських полків утворили адміністративно-територіальну одиницю — губернію з центром у Харкові. У 1780-1796 рр. було замінено губернію на Харківське намісництво, потім знову на Слобідсько-Українську, а з 1836 р. - на Харківську губернію. Деякий час, крім губернатора, існували в Xаркові і генерал-губернатори, які очолювали кілька губерній: Харківську, Полтавську і Чернігівську. Населення Харкова далі диференціювалося. Частина козацької старшини перейшла у стан російського дворянства, а рядове козацтво було закріпачене; у місті далі зростала верства ремісників і торгівців, поставали цехи.

З суспільно-культурного погляду переломною подією в історії міста було заснування у 1805 р. заходами Василя Каразіна й українського дворянства Харківського університету, що змінив провінційне місто на важливий освітній центр. При університеті засновувалися наукові установи, поставали нові видання, активізувалося культурне життя. У ХІХ ст. засновано у Xаркові 4 чоловічі гімназії та кілька жіночих середніх шкіл. У 1873 р. відкрито ветеринарний інститут, у 1885 р. — Технологічний Інститут, у 1916 р. - Харківський комерційний інститут. На другу пол. ХІХ ст. припадає відкриття низки фахових шкіл: торгової, технічної, залізничної, музичної, рисувальної, земської акушерської тощо.



Крім ремесла і домашнього промислу, зростала промисловість. Вже у 1810 р. почали діяти міделиварні та металообробні майстерні; згодом відкрито фабрику сірників, чавунно-міделиварний заводи. За 1871-1900 pp. чисельність фабрик і заводів зросла з 79 до 259, серед яких переважали машинобудівні та металообробні (близько 60). Кількість робітників у 1900 р. сягала 12 000. Збільшення промислового робітництва відбувалося за рахунок приїжджих, переважно з неукраїнських губерній Росії. Українське ж життя Харкова розвивалося переважно в освітніх, земських і кооперативних установах. У 1820-ті pp. Харків був важливим осередком українського культурного відродження: тут з’явилися перші видання з мовознавства, етнографії, історії, літературні твори народною мовою. У 1812 р. почав виходити перший пресовий орган в Україні під Росією «Харьковский Еженедельник». Під час революції 1917 року влада у Xаркові була в руках Тимчасового уряду, проте близькість Росії, у якій владу перебрали більшовики, і Донбасу, де фактично вони захопили владу також, та слабкість поміркованих українських сил вирішили долю Харкова. Вже з кінця листопада 1917 р. до міста прибули червоногвардійці з Росії та збільшовизовані матроси з Прибалтики. Вони у спілці з місцевими більшовиками роззброїли війська Центральної Ради та російських антибільшовицьких сил.

Після Брестського миру німецька армія й українські війська (серед ін. запорізький полк під проводом П. Болбочана) 19 квітня 1918 р. звільнили Харків від більшовиків. У листопаді 1918 короткочасно владу в Харкові захопили війська Директорії УНР, але 3 січня 1919 р. у місті знов запанували більшовики, і тут діяв радянський уряд України до 25 липня, коли місто зайняли російські білі війська генерала Денікіна, які перебували тут до 11 грудня 1919 року. Після перемоги червоних над Денікіним до Харкова втретє повернувся більшовицький уряд і місто стало столицею УСРР, чим хорьки досі неабияк пишаються.



Проте факт, що Харків був столицею радянської України, помітно позначився на українізації міста. Тільки розгром української культури в 1930-х pp., Голодомор, чистки і перенесення столиці до Києва у 1934 змінили становище Харкова, і він значно втратив зі свого українського характеру кінця 20-х - поч. 30-х pp. Радянська влада перед наступом німецьких військ частину заводів й установ евакуювала, інші підірвала. Після Другої світової війни Харків, великий проміжок часу перебуваючи у прифронтовій зоні, був майже зруйнований.

У 1975 р. відкрито метрополітен, який зараз нараховує три лінії. За радянських часів Харків посідав третє місце у СРСР (після Москви та Ленінграду) за кількістю вищих навчальних закладів. Зараз Харків є другим містом в Україні за кількістю населення (близько 1,5 млн).

Площа Свободи - найбільший майдан Харкова, що є другим за величиною майданом Європи та одинадцятим — світу. З моменту його заснування (планування — 1923/25, мощення — 1930/31) до 1996 року носив назву Площа Дзержинського. На площу Свободи виходять історичні споруди Держпрому, Харківський національний університет імені Каразіна, Академія імені Говорова (колишній Будинок Кооперації), готель «Харків», будівля обладміністрації та пам'ятники Каразіну та Леніну.




Візитною карткою Харкова є будівля Держпрому — перший радянський 13-поверховий хмарочос, пам'ятка архітектури в стилі конструктивізму, одна з трьох харківських висоток, збудована впродовж 1926—1928 років. Споруда розташовується на центральній площі Харкова — площі Свободи. У момент спорудження це був один з найбільших та найвищих в СРСР (за іншими даними, в Європі) хмарочос. Цікаво, що 7 з 12 ліфтів будівлі працюють без заміни з початку експлуатації у 1928 році. Нині в Держпромі розміщений найбільший в Харкові масив офісних приміщень, які орендуються як державними, так і приватними фірмами й організаціями.




Площа Конституції — центральна площа Харкова, що виникла разом із заснуванням міста. Кілька разів змінювала назву. Майже кожен будинок на площі є архітектурною пам'яткою. Тут розташована Харківська міська рада та інші центральні міські органи влади. Також на площі розташований британський танк Mk.V часів Першої світової війни.




Ще одним символом міста є дзеркальний (або скляний) струмінь - альтанка-фонтан, споруджена у 1947 році. Розташована вона на вулиці Сумській у сквері Перемоги, навпроти будівлі Харківського театру опери та балету.



За бажання подивитися ще щось цікаве в Харкові, пошукайте в Інтернеті інформацію про Парк Шевченка та харківську канатну дорогу...

ОСК "Металіст" - багатофункціональний стадіон, місткістю 40003 глядачі, що приймає футбольні та легкоатлетичні змагання. Арена являє собою криту чашу із високими цільними трибунами, не розділеними на яруси та наполовину накритими дахом. Побудований на території колишнього цвинтаря в 1925-1927 роках він завжди був найбільшою ареною міста. З 1979 року і аж до завершення реконструкції до чемпіонату Європи стадіон мав незавершений вигляд. Весь цей час південна трибуна стояла недобудованою, східну ж побудували з нуля в 1998-ому, але через 9 років знесли і перебудували, адже вона не стикувалась з іншими в проекті єдиної чаші. При цьому стадіон не припиняв своєї діяльності. Урочисте відкриття реконструйованого стадіону відбулось 5 грудня 2009 року. В цей день, як це прийнято в Україні, команда господарів програла (Металіст - Оболонь 0:1). "Металіст" прийняв два фінали Кубка України, три матчі Євро-2012 і чотири рази тут грала наша збірна.



Біля стадіону знаходяться дві станцій харківського метрополітену: "Спортивна" та "Метробудівників ім. Г. Ващенка". Вихід з останньої виводить безпосередньо до гостьового входу (сектори 30, 31). Територія стадіону оточена високою огорожею, входи обладнано турнікетами.

Шмон на стадіоні досить серйозний, часто сірі витягають з кишень абсолютно все. Але бувають і матчі, коли на гостьовий можна потрапити цілком спокійно. Цього року СБ Металіста попросила заздалегідь надати список всіх банерів, які будуть на гостьовому секторі, а також обіцяла зробити безкоштовний вхід для киян.



Також особливістю арени є те, що часто менти знаходяться на трибунах (хоча на інших стадіонах цього вже давно нема), а при запаленні піротехніки можуть ломитись вглиб сектора разом з беркутом. Ну і вихід з сектору по одному крізь коридор акабів - стандартна фішка. Зараз гостьовий сектор обгороджений сіткою з усіх боків, тому переживати, що щось прилетить в голову не варто. До речі, на секторі дуже мало місця для банерів, майте це на увазі...

Внаслідок зустрічей динамівців із Металістом у кубкових турнірах, в останні роки кияни мали можливість пробивати виїзди до Харкова частіше, ніж раз у сезон. Починаючи з 2009 року, таких матчів було аж вісім, і виїзди були дуже різноманітні та насичені. Розкажемо коротко про них.


В цьому місяці Динамо зустрічалося з Металістом аж тричі – з них двічі у Харкові, в рамках чемпіонату та Кубку УЄФА. Обидва матчі були в робочі дні, але навіть на першому, менш важливому з них, киян було понад 200. Добираючись на матч потягом, значна частина хохлів вийшла на станції Люботин, що передувала Харкову, але й тут затримуватись не варто було, бо вже за півгодини «сірі» відреагували на численний десант і підігнали значні сили з Харкова. Традиційний для цього міста жорсткий шмон на вході, дуже непогана злагоджена шиза без мегафона (потрібно зазначити, що на той момент цей атрибут майже завжди був присутній на виїзних матчах). Після другого голу було запалено фаєр, міліція зайшла в середину натовпу забрати хлопця. Його не віддали, і, аби не починати бійку на секторі, міліція отримала наказ відступити. Хлопця таки забрали, але вже після матчу.

Вже через 15 днів відбувся, мабуть, найяскравіший виїзд хохлів до Харкова за всю історію – адже дуже рідко такі принципові суперники зустрічаються за рівні євротурнірів. На цей матч гостям було виділено 1500 місць на трибуні, і за 2 дні до гри всі квитки було розкуплено. 100 штук реалізовано в гостьовій касі в Харкові, решту ж продав фан-клуб Динамо. Через паління піротехніки в першому матчі в Києві, керівництво клубу вирішило не організовувати масовий виїзд на автобусах - лише 3 баси було виділено для того, щоб успішно доставити в Харків прапори, банери, барабани та іншу атрибутику, ще 2 автобуси організувала турфірма для київської кузьми, а всі інші 1000 з гаком чоловік добирались із сонячного та більш-менш теплого Києва в дощовий Харків своїм ходом. В принципі, даний крок керівництва лише позитивно вплинув на кількість адеквату на секторі.

Заряди на секторах киян розпочались ще за годину до матчу, були проблеми з проносом і розвішуванням банерів, але їх вдалося вирішити. Банери було розвішано в кілька рядів і в кілька шарів, але все одно всі не влізли. Шмон досить серйозний, але міліція просто не справлялась з таким напливом гостей, яким влаштували справжнє болото при вході на сектор. На вихід команд кияни розгорнули величезний ромб з фірмовою літерою «Д», рози і великі прапори під дахом, а далі почалась шиза нон-стоп. На відміну від харківських фанатів, кияни практично не робили пауз між зарядами, з Києва надходили смс типу "Вас чутно просто супер, продовжуйте в тому ж дусі!", а з обох боків харківська кузьма знову і знову підривалась на свист, чуючи неприємні своєму вуху заряди. Перші два голи змусили взятись за голову всіх, і підтримка від того стала ще емоційнішою... Один хлопець навіть не витримав і запустив від розчарування фаєр в зону кутового прапорця.



Кияни забивають перший м’яч, і гостьові сектори спалахують всім, що вдалося пронести, починаються вибухи петард. Вже ніхто не думав, як тушити фаєри, їх просто кидали в міліцію під секторами. Кілька сидушок, що загорілися, таки вдалося загасити. Але практично одразу ж кияни пропускають третій, і тут починається артобстріл з боку харківського «звір’я». Після того, як кільком людям пляшки потрапили в голову, нерви просто не витримали, і кияни почали прориватись на сусідній сектор, щоб розігнати місцевих, попутно було виламано 6 сидінь, але міліція швидко мобілізувалась і втримала натиск. Кияни забивають вдруге, і знову спалахує все, що залишилось. Одразу ж велика частина сектору стає по торсу, а над сектором розгортається полотно «Металіст йде на дно», яке так і не було показано на домашньому матчі влітку. На 90-й хвилині було розтягнуто дві великі текстівки: «Ваш удел - бронза!» і «Нам 1 место и Кубок УЕФА!», а одразу ж після фінального свистка невеличкий напис «Запахло смаженим хорьком!».

Після гри футболісти Динамо побігли всім складом до свого сектора. Найбільш емоційними, як завжди, були Мілевський та Алієв. Останній навіть виламав кутовий прапорець і, диригуючи ним, намагався забігти на гостьову трибуну, але його зупинила міліцейська собака. Кияни ще довго стояли на своїх місцях, чекаючи поки господарі покинуть стадіон і махаючи їм рукою вслід. А далі було виконано весь репертуар, який не встигли зарядити під час матчу - починаючи з Гімну і закінчуючи зарядами для залишків кузьми на секторах типу "Первая больница!" і "Где ваш Кубок УЕФА?". На виході зі стадіону гостей вже чекали автобуси, які відвезли всіх на вокзал.

Через півроку на нас очікували ще два поспіль виїзди до Харкова, на цей раз із різницею всього у вісім днів. І знову основну ставку зроблено саме на другий матч, тому на 1/8 Кубка України 12 вересня кияни вивезли дуже слабенький склад - трохи більше сотні чоловік на секторі, досить великий відсоток скаму. Всього три банери на решітці, четвертий не дали повісити акаби. Міліція, на диво, поводила себе досить адекватно, порівнюючи з попередніми приїздами, мінімальний шмон, основний упор робився на перевірку квитків, які, до речі, були по 30 грн. (на той момент дуже висока ціна, до того ж враховуючи, що на більшість виїзних матчів гостьових сектор був безкоштовним).

На матч 20 вересня склад був вже значно серйознішим. На вокзалі по приїзду - жодного ажіотажу, акаби намагались приймати, але хто хотів - спокійно спетляв в місто.

З метою економії коштів, кияни придбали квитки на лівий сектор по 10 грн. (гостьовий коштував 30), і встали серед місцевої кузьми… Раптово всі стають по торсу та починають заряджати, кузі в шоці та паніці відписуються подалі, після тривалих благань акабів кияни погоджуються перейти за своїми квитками втричі дешевшої вартості на гостьовий сектор. Шмон на вході дуже поверхневий (а може, це просто у порівнянні з нещодавнім виїздом до Сум на Суперкубок так здається). Проте, у перерві не випустили навіть у туалет, щоправда, з початком другого тайму стали пускати по двоє.

Виділений гостьовий сектор заповнений, близько 250 чоловік. Шиза досить непогана та душевна, хоча багато емоцій було виплеснуто ще за кілька годин до матчу… Заряди господарів з гостьового сектору чутно дуже нечітко, кияни весь матч чули незрозуміле «Вперёд, Бетао, мы с тобой!», і під ритм барабанів вдало перетворювали скандування «Металист» на «Пох*ист», «Первую столицу» на вже легендарний лікувальний заклад № 1, чим викликали свист та обурення в радіусі трьох прилеглих з обох боків секторів.

Після другого м’яча у ворота «Металіста» запалено декілька фаєрів та вроцлавських вогнів, декілька космонавтів намагаються просунутись до паліїв углиб сектора, але дуже швидко ці спроби залишають. Натомість з’явилося третє коло оточення – окрім звичайних акабів та грифонів прибігли ще й беркути, та декілька осіб у цивільному із камерами, які почали за вказівками офіцерів цілеспрямовано знімати окремі скупчення між рядами. Варто згадати ситуацію наприкінці матчу, коли після закликів з гостьового сектору до місцевих шанувальників шкіряного м`яча йти додому почався 5-хвилинний взаємний обстріл київських фанатів та місцевої кузьми усіма підручними засобами. Літали пластикові пляшки, запальнички, якісь склянки та інший непотріб, місцеві дуже тішили постійними влучаннями в потилиці своїм у намаганнях жбурнути щось на гостьовий.



Закінчилося все угамуванням місцевих акабами та триманням киян протягом хвилин 40, а може й більше. Цей час проходив ще веселіше, ніж 90 хвилин матчу, кияни «віджигали за всю хурму» та виконували різні адові пісні. Згодом до акабів нарешті дійшло, що час вже й почати відпускати фанатів на потяги, але на спроби полковника пояснити якийсь хитромудрий порядок виходу з трибуни з сектора роздалося громогласне «Отпустите меня в Гималаи!» Почали нарешті випускати, групками по 15-20 чоловік, причому, щоб дістатися виходу, треба було пройти через щільний живий коридор з грифонів, не вистачало мабуть лише овацій та червоної доріжки. Більше десятка киян на цьому самому виході прийняли, проте до відправлення перших потягів на Київ відпустили. На вокзал вивозили вже знайомими з минулих виїздів пазиками, один з яких потрапив під щільний обстріл камінням, унаслідок чого доїхали з чотирма розтрощеними вікнами.

Не дивлячись на те, що цей матч було перенесено на п’ятницю, виїзд не розчарував. Досить багато хохлів вирішили пробити його на «собаках». Після того, як на шляху до Гребінки фани трохи побешкетували, а потім у кількості майже 100 осіб пішли гуляти по цьому містечку, на них там почали полювати місцева гопота та міліція. Багатьом дісталося дубинками, потім всіх фанатів зігнали в один вагон наступної собаки та супроводжували до Огульців. У самому Харкові нічого особливо спостерігати не довелося. Міліціянти майже одразу взяли всіх у коло, навколо якого раптово виросла велика кількість «апасних», які до цього так впевнено давали по тапкам від найменшого руху в їхню сторону. Нарешті вдалося домовитися про прийнятну ціну за тікет (10 грн.) і, простоявши ще півгодини біля входу на стадіо, гостей починають запускати на сектор.

Виконання Гімну України всім стадіоном відверто розчарувало по звуку. Ставши по торсу на самому початку матчу, динамівські супортери в першому таймі заряджали не часто, проте досить чітко та злагоджено. У другому таймі динамівці зрівняли рахунок, і гостьовий сектор вибухнув радістю. А після другого голу на секторі стало так жарко, що запалилося кілька вроцлавів та фаєр, а ще один полетів у голову міліції. Тепер сектор заряджав частіше, голосніше, але часто був присутній невеликий різнобій. Після запалу посеред сектору розташувалися представники "Грифону". Матч закінчився переможним рахунком, до сектору підійшло не так багато гравців, але запам'яталися емоції молодого голкіпера Дениса Бойко, якого неодноразово підтримували протягом матчу.

На вокзалі після матчу киянам сумувати також не довелося. Спочатку міліція дізналася про відсутність грошей у багатьох фанатів і призначила кількох своїх, щоб ті супроводжували біло-синіх до Гребінки. Інших міліціонерів ставало все менше, а глуму, відповідно, все більше. До 3-ї години ті, в кого були квитки на потяг пороз’їжджалися (внаслідок пізнього закінчення матчу, виїхати можна було тільки одним потягом посеред ночі), ще десяток вписалися в поїзд, решта, в кількості 40-50 чоловік, посидівши на вокзалі, пішла на платформу чекати прибуття потрібної «собаки».

У Гребінці киян під конвоєм тримали в залі очікування. Дорога назад, звичайно, не була настільки веселою, адже більшість просто відпочивала від насиченого виїзду. До столиці повернулися хоч і втомлені, але незадоволених, гадаю, не було.

Центральний матч туру і один з найцікавіших в чемпіонаті закінчився скандалом - більше 600 київських вболівальників не пустили на стадіон. Тікети на гру розліталися, як пиріжки на вокзалі, і вже за кілька днів до матчу на касах була сумна картина, для тих, хто не встиг придбати заповітний квиток - «Квитків на матч Металіст-Динамо НЕМАЄ», таким чином, вже звичний аншлаг на таких матчах.

Менеджери київського клубу демонстративно показали, що їм абсолютно начхати на власних вболівальників, і вони банально бояться нести за щось відповідальність. Вже майже два роки кожен виїзд супроводжувався проблемами із входом на гостьовий сектор, але кожного разу вдавалось викручуватись в останній момент. Буле стійке відчуття, що і цього разу все буде добре, але керівництво Металісту вперлось рогом і киян пускати відмовилось, а клуб Динамо зробив вигляд типу: а що тут такого, ну подумаєш 600 чоловік на матч не потрапило, і без них виграли... І, схоже, такі ситуації можуть траплятись і надалі, потрапляти на сектор треба буде з боєм, включаючи «волшебство», телепортацію і решту приколів.

Пригоди киян почались ще вранці - багато біло-синіх планували вийти в Люботині, за одну зупинку до Харкова, але перон оточили космонавти при параді - в бронежилетах і шоломах, в кожен вагон зайшов один космонавт, проходи між вагонами перекрили і провідникам наказали нікого з потяга не випускати. Тих відчайдухів, які повистрибували через вікна, швиденько половили і повели в невідомому напрямку. На самому пероні в Харкові теж була сила силенна міліції. Всіх, хоч якось схожих на фанатів, в місто не пускали і забирали з собою. Затриманих спочатку тримали в РВВС, переписували дані. Коли кількість затриманих перевалила за 60 чоловік, їх посадили в три автобуси і повезли за місто. Проїхавши кілометрів 20 в невідомому напрямку, автобуси повернули назад до Харкова і поїхали в напрямі стадіону. Там хлопців тримали на холоді під гостьовим сектором кілька годин, без змоги вийти нормально перекусити, а десь о 5-й вечора знову посадили в автобуси і повезли на вокзал.

За півтори години до матчу під входом на сектор зібралось вже досить багато киян. Підходять мусора і запитують, хто і звідки. Всі, звичайно ж, подумали, що зараз зберуть всіх киян, і почнеться запуск на сектор. Хлопці йдуть в оточення і чують фразу: «Пацани, не мерзніть, заходьте в автобус – погрійтеся»... Це було роковою помилкою: коли всі завантажилися в автобуси, залітають космонавти, двері зачиняються і всі їдуть... на вокзал. 5 мікроавтобусів і 2 автобуси, десь 250-300 чоловік. Розбивають всіх на частини, беруть в коробку і ведуть до зали очікування. Схоже, що всіх розбили на різні групки, бо десь в цей же час тримали і затриманих на вокзалі, і «виловлених» на вулицях і в закладах харчування міста.

Решта киян залишається під сектором без змоги вийти назад в місто. Починається матч, в оточенні досить мало людей, але вони ще мають надію потрапити на стадіон - співають наших пісень, розтягують рози. Цій групці біло-синіх було найгірше, першу частину матчу їх тримали під стадіоном, а потім, як і інших, посадили в автобуси і повезли на вокзал, але за кілька кварталів до вокзалу автобуси зупинились, і нікого з них не випускали. Ні в туалет, ні покурити. А в залах очікування киянам влаштували «трансляцію» - малесенький телевізор більше ніж на сотню бажаючих подивитись матч.



Гостьовий сектор був... повністю порожній - тобто киян не пустили не через відсутність квитків, а просто через відсутність заявки з боку клубу. Всі розповіді ментів, що немає місць і гостей нема, де розмістити на стадіоні, виявились брехнею. Тому кияни, які «залишились на волі», усіма можливими способами пробували прорватись на стадіон. Таким чином, в другому таймі на стадіоні зібралось близько 50 фанатів Динамо. Деяким хлопцям вдається вибратись з вокзалу, але лише після першого тайму, і доїхали вони на стадіон якраз на 88-й хвилині.

Крайній виїзд хохлів відбувся чотири місяці тому. Це мав бути один з найзапекліших матчів всього чемпіонату і матч за друге місце. Незважаючи на важливість поєдинку, досить мала кількість киян, як для такого матчу (близько трьох сотень), поїхала на виїзд.



Можливо, причиною цього стало те, що гра відбувалась напередодні Великодня. Проблем із потраплянням на сектор на цей раз не було, вже поблизу входу квитки просто роздавали приїжджим фанам, орієнтуючись на динамівську атрибутику. Вже звичний ретельний шмон, і ми на секторі.

Металіст, відчуваючи близькість срібних медалей, підготував декілька текстівок та банерів, а також досить багато піротехніки. Супорт киян був досить млявим, під стать грі команди. Після запаленого на 88-й хвилині фаєру на сектор заломився Беркут і почалась штовханина, але все закінчилось без серйозних наслідків. Після матчу на секторі тримали незвично довго, більше години, мабуть, бажаючи підвезти хохлів максимально близько до часу відправлення потягу, щоб не було сутичок в місті.