Четвертий номер онлайн-журналу ми традиційно вирішили випустити напередодні чергового виїзду. Цього разу читайте все про поїздку до команди гандонів. Крім того, в номері ви знайдете матеріал про чудовий азіявиїзд хохлів на Актобефест, пригоди в Запоріжжі і підготовку до матчу з Дніпром. Клуб молодого бійця розповість про особливості використання піротехніки, а в рубриці "Інші Динамо" представляємо фанатів із Загреба. Результати всіх матчів і фотозвіт доповнюють розповідь про осінній Кубок віража. А спеціальні гості нашого номеру - Саша Бородач та Сніжана Денисівна. Кожен з них має вже за сотню виїздів, і абсолютно всі виїзди вони відкатали разом...
За декілька тижнів до жеребкування були відомі приблизні варіанти суперників на стадії плей-офф, і ми з хлопцями вирішили, що для пришвидшення процесу отримання візи (за умови, що випаде країна із шенгенської зони) варто заздалегідь записатися до декількох посольств на прийом, що і було зроблено. В п'ятницю всі з нетерпінням чекали жеребкування, сподіваючись, що не випаде якась пердь типу Албанії, Казахстану чи Ізраїлю. Дізнавшись, що нам попався славетний клуб з мільйонами прихильників по всьому світу та з великою історією, одразу почали відміняти співбесіди, аби не пропустити нагоду відвідати найпопулярніший центр туризму – Актобе.

Пошук дешевих варіантів доїхати до місця проведення матчу нічим путнім не закінчився, адже витрачати 4-5 тисяч грн. на літак ніхто не хотів, так само, як і трястися за трохи меншу ціну в потягах з гастарбайтерами та нелегалами. Коли з'явився варіант з автобусом, то частина бажаючих одразу погодилася, частина – ще думала (чи можливо охопити таку величезну кількість цікавих місць на території Росії та Казахстану за такий короткий термін поїздки).

За декілька днів до виїзду автобус ще не був заповнений, що ще раз впевнило нас, що в контакті всі клацають лайки, аби похизуватися перед іншими:)

До поїздки підготувалися ретельно: намалювали новий виїзний банер «Динамомашина», купили подушки в автобус, запаслися контрабандою «Рошен».

В понеділок вночі всі зібралися біля автобуса. Як завжди це відбувається при дальніх поїздках, хтось має запізнитися. На м. Чернігівській підібрали ще одного хлопця, і поїхали до кордону з Росією. Попрокидалися всі від того, що згори почали падати пляшки з водою, адже дороги у нас люблять робити з партаками, точніше, партаки з елементами дороги...

На кордон приїхали десь о 5-й ранку. Прикордонник зайшов до автобуса та попросив здати паспорти. Дійшовши до кінця салону, він взяв черговий паспорт, скривив здивовану міну та сказав – Ти що, по чужому паспорту думав кордон перетнути?

Виявилося, хлопець, що запізнився, випадково взяв закордонний паспорт своєї жінки, і намагався, навіть не надягнувши перуку, прикинутись дівчиною і нелегально перетнути кордон. На всі доводи, що це було б тупо, прикордонник нічого не сказав, і виписав штраф собі на лапу у вигляді адміністративного правопорушення. Пощастило, що був наявний ще внутрішній паспорт, і було вирішено намагатися по ньому потрапити до казахів.

Попрощавшись з рідною землею, автобус поїхав далі. Прикордонний пункт Росії дуже відрізняється від нашого своєю інфраструктурою та технікою, хоча, як на мене, то це все зроблено для показухи, адже російські прикордонники з жартами про сало дали своїм собакам понюхати наші сумки та пропустили нас далі (мабуть, техніку їм поставили, а як включати – не показали). Вже на виїзді з пропускного пункту були помічені перші скаути-гастарбайтери Актобе, які провели наш бас примруженими поглядами (ну або то у них такий розріз очей))

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Шлях до кордону з Казахстаном лежав через Курськ, Воронеж, Саратов та Уральськ і був розбитий на два дні їзди, з ночівлею у Саратові. Перші 24 години нічим особливим не запам'яталися, окрім собору у місті Анна, який ми випадково побачили з вікна, гастарбайтерами, що робили дороги, пробками у Воронежі та маасковскім акцентом продавщиць на заправках. А ще тим, що водії аж ніяк не поспішали і перлися по нормальній дорозі 60-80 км/год.

У Саратов приїхали близько півночі. Наш хостел знаходився недалеко від в'їзду, тому блукати по незнайомому місту не довелося. Як виявилося, хостел був доволі пристойним як для ціни, яку ми платили, навіть хостелом його не назвеш, плюс ще хороший сніданок за 200 російських тугриків.

Частина хлопців пішла шукати, де можна купити пива, і дізнавшись, що після 22:00 в Росії заборонено продаж алкоголю, надибала ларьки, де нелегально продаж все ж відбувався та тусувалися моноброви на пріорах.



Зранку зробили загальну фотку навпроти готелю і поїхали у супроводі знайомих із Саратова в центр на екскурсію. Там, під розповіді про місцеву футбольну команду Сокіл, хокей та ситуацію в місцевому навколофутболі, відвідали домашній стадіон Локомотив (я вперше побачив, щоб стадіон був за 100 м від виходу із залізничного вокзалу), центральну вулицю та набережну ріки Волги. Нічого такого унікального не знайшли, у нас на заході країни все набагато акуратніше та гарніше. Єдина незвичайна річ – по вулиці ходить дивак, який за гроші кричить все, що скажуть. От і довелося йому кричати на всю вулицю – «Динамо Київ – чемпіон!»

Далі слідувало купання всіх охочих у Волзі, прогулянка по набережній та (нарешті!) гарячий обід в піцерії. Від відвідування гіпермаркету вирішили відмовитись, адже часу у нас було небагато, тому всі охочі запаслися припасами в найближчому магазині та відправилися до баса.

Хлопець, що переплутав паспорт, вирішив залишитись у Саратові на вписку до нашого повернення.



Дорога далі все більше радувала – гірша траса, менше населених пунктів, перегляд в автобусі всього радянського кінопрому… Комуністичні назви населених пунктів (Маркс, Енгельс, Первомайск, Советское, Пионерское, Декабрист…) ще більше доповнювали розруху навколо траси, закинуті вагони та будівлі. Перегляд класики радянського кіно пішов на друге коло. Час від часу, замість реплік акторів з колонок хтось з гальорки наперед викрикував необхідну фразу, а спереду відбувалися баталії та суперечки з приводу того, чи існує тунель між Владивостоком та Саппоро, і за скільки американських гривень продали Аляску американцям.

Під вечір прийшла смс-ка від хлопців з Києва, які прилетіли за день до матчу, що до них в готель завітали казахи та пропонували забитися з нами. Їм дали наш номер, але нам ніхто нічого не писав, та й забиватися з казахами не по ВП якось – такі ж, як і чурки)

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Сонце сідало за обрій, а кордон з Казахстаном був ще далеченько. Коли вже зовсім стемніло, дорога закінчилася, і наш «актобус» опинився в абсолютній темряві посеред степу. Водії заблукали і не знали, куди далі їхати. Навколо не було жодного вогника чи світла ліхтаря, тому не було навіть в кого спитати правильний напрям. Під жарти типу «Обережно, на падайте в степ» та «Нормальні люди в Казахстан не їздять» всі вигрузилися помилуватися повним місяцем та провітритися. В цей час на обрії з’явилася світла пляма. По полю до нас їхала машина. Проїхавши метрів 50 від натовпу, вона зупинилася, і нашому делегату пояснили, куди треба їхати.



Кордон перетнули без проблем і посідали спати. В цей час всі заздрили Р., бо він єдиний додумався взяти спальний мішок, і замість сидячого положення, в якому ноги не поміщалися у простір між сидіннями, лежав у проході (хоча на зупинках ніхто не соромився на нього випадково наступати)).

З першими променями світанку всі почали потроху прокидатися, і були дуже здивовані, коли дізналися, що за 4 години їзди ми проїхали всього 100 км. Після Уральська почалася більш-менш нормальна дорога, і пейзаж за вікном не зменшував наші надії побачити якісь визначні місця: за 500 км всього 4-5 населених пунктів, заправок і то менше. Весь час намагалися знайти десь верблюда, щоб привезти з собою в Київ, але навколо не було жодної живої душі.

За 50 км до Актобе дорога знову перетворилася на колію посеред багнюки, і наші плани погуляти по місту охоплювали все менше пам’яток культури та мистецтва, адже до матчу лишалося всього 5 годин.

Ловлячи падаючі з верхніх полиць речі, якось допленталися до пункту призначення. На в’їзді в місто сфотографувалися на фоні назви та символу міста і поїхали прямо під стадіон. З вікон автобуса Актобе – невеличке містечко, в якому переважають напіврозвалені дерев’яні халупи. Ближче до центру з’явилися п’ятиповерхівки, та де-не-де сучасні скляні торгові центри.

Під’їжджаючи до центру, одразу помітили скаутів, які на пафосі за нами спостерігали та панічно кудись дзвонили. Поставивши автобус на стоянку біля стадіо та взявши всі необхідні речі, пішли міняти гроші, щоб купити квитки на матч та десь перекусити. За 20 хвилин пошуків в 3-4 банках сказали, що готівку не міняють, тому ми посунули в іншу сторону від центру. Там врешті-решт знайшли обмінник. Частина хлопців пішла в сусідній банк, ще декілька – в банк через дорогу. Через пару хвилин в 100-200 метрах побачили моб казахів. Поки всі позбігалися з різних банків, все якраз і почалося. Хлопці, що були через дорогу, підбігли трохи пізніше. Саму сутичку всі бачили в Інтернеті, хоча і сутичкою це важко назвати. Так, кулаками помахали і розбіглись. Зараз, переглядаючи відео, цілком логічно виглядає, що в банк можна було і не заходити - на крильці б протримались проти суттєво більшої кількості казахів. Але тоді здавалось, що зараз їх з-за рогу прибіжить ще стільки ж, і тоді капець нашим банерам...



Відношення людей до нас трохи здивувало – всі бігали навколо та питали, чим допомогти, а також стверджували, що «не весь Казахстан такой!».

Після всього пообідали в сусідній кафешці під охороною, далі нас відвезли на стадіон.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Перед входом на сектор деякий час чекали, поки нам куплять квитки, а в цей час повз нас спокійно запускали натовп казахів. Виявляється, в них немає такого поняття, як гостьовий сектор, вболівальники обох команд знаходяться поруч на одному секторі, і їх навіть не розмежовують ні міліцією, ні парканом.



На сектор ми потрапили за 20 хвилин до початку матчу. Там вже знаходились усілякі представники спонсорів та працівники клубу, деякі явно в нетверезому стані, а також хлопці, що прилетіли на день раніше. Розвісили банери, почали заряджати. Шиза, якщо можна так назвати, була тільки тоді, коли мавпи навколо замовкали. Тільки починали співати – одразу весь стадіон улюлюканням та криком «Ахтебе!» глушив весь звук. Коментувати гру немає сенсу, всі і так все бачили. Стадіон гудів весь матч, і два забитих голи київській команді стали причиною національного свята для казахів. Після матчу гравці мляво поаплодували і сховалися в підтрибунне приміщення, як виявилося потім – надовго.

Чекати, доки нас випустять, довелося немало. Натовп господарів оточив вихід команд, який знаходився поруч з гостьовим, почав закидати камінням наш сектор та стрибати на даху автобусів команд. Беркут (школярі у камуфляжі)) довго не міг звільнити дорогу. Врешті-решт нас випустили, і під конвоєм з декількох машин супроводили майже до кордону з Росією (повертатися вирішили через Оренбург, аби не випробовувати ще раз підвіску нашого баса на казахських автобанах). Ще забрали двох хлопців, які їхали на матч автостопом, але назад вже не хотіли таким чином вертатися.

На кордоні вже всі знали, що ми їдемо, і паспортний контроль проходив під дружні розмови з прикордонниками про футбол і т. д.

Дорога назад проходила під приколи про обмін валют та третє коло перегляду радянського кінопрому (тексти фільмів знали вже, мабуть, всі). В Саратов приїхали пізно ввечері. Там закупилися в маркеті та забрали нашого хлопця, що встиг відвідати хокейний матч та подивитися всі відео обміну валют. Під порцію свіжих новин та гарячу вечерю поїхали далі, адже частина виїздюків хотіла встигнути на потяг до Запоріжжя.



Вранці на заправці біля Воронежа зловили машину до Харкова, і двоє хлопців поїхали у напрямку столиці козацтва. Ще один хлопець виписався на повороті на трасу з надією теж доїхати стопом.

Кордон перетнули близько 5 вечора, одразу почалися дзвінки, обговорення результатів інших матчів і т. д. А по приїзду у багатьох було буквально година-півтори аби сходити в душ, привітатись з рідними і їхати далі... на Запоріжжя

Проїхати 4600 км на автобусі здавалося нереальною задачею, але після цього хай тільки хтось почне жалітися, що Ужгород або Луганськ – дальні виїзди.
Із Казахстану я приїхав додому в суботу о 22:00. Був варіант їхати в Запоріжжя одразу на вечірньому потязі , але 5 днів в сидячому положенні в автобусі схилили мене до поїздки на вранішньому експресі. Душ, вечеря, спати. О 5 ранку підйом, сніданок та бігом на потяг. Вранці у неділю доїхати до метро було непростою задачею. Тому пробіжка на декілька зупинок, і, нарешті, маршрутка. На вокзалі за 5 хвилин до відправлення взяв квиток на хюндай та побіг на перон. У вагоні зустрів К., який, як виявилося, так само вирішив їхати в останній момент. Дорога пройшла без усіляких пригод, навіть нічого не поламалося, та і звідки пригоди – на весь потяг не більше 10 вболівальників.



В Запоріжжі на вокзалі все, як завжди – кордон беркуту, який був успішно подоланий, та автобуси для прийнятих. Вирішили вдвох їхати на Хортицю. Через півгодини пошуку маршруток та марні спроби пояснити одногрупниці з цього міста, де ми знаходимось, знайшли потрібний транспорт.

Водій сказав, що все нормально, доїдемо, покаже де вийти. Через годину їзди під палючим серпневим сонцем доїхали до кінцевої, і водій сказав – а чого це ви не вийшли ще? Почекали, поки він потруївся цигаркою, поїхали назад.

Перед Дніпром пообідали екзотичною стравою – супом з омлетом. Офіціантка сама не знала, смачно це чи ні, але радила ризикнути.

На Хортиці побачили баси з киянами, яких міліція возила на екскурсію. Далі пішли по стародавнім капищам та місцям поклоніння давніх пращурів.

Звідти пішки на стадіон, знову зустрівши по дорозі заповнені виїздюками баси.

Вхід на сектор дуже здивував. Раніше доводилось знімати взуття, вивертати всі кишені, але цього року пощастило пронести рюкзак з банерами, навіть не розкривши його.

Під час матчу шиза на 4, піротехніка після забитих голів, напружена кінцівка та обмін стікерів на воду з малими, що весь матч вболівали за киян на сусідньому секторі.

Назад мене пообіцяли забрати в басі, тому про квитки на потяг я навіть не задумувався. Але, як завжди, усюди має бути підвох. Виявилося, що на вільні місця ще раніше когось знайшли, а водій відмовлявся їхати зі стоячими пасажирами. Довелося пертися на вокзал. Там, наслухавшись історій про те, який крутий у нас автостоп, і як легко доїхати до Дніпропетровська, вирішив теж спробувати, тим більше зібралася хороша компанія.

Заскочивши на автовокзал, та впевнившись, що місць вже ніде нема, пішли на трасу.



Йдучи вздовж траси, весь час зустрічали групки знайомих киян, що намагалися так само поїхати. Врешті-решт, зупинившись в освітленому місці, простояли до 3-ї години, змерзли, зголодніли і у відчаї пішли назад, щоб три години поспати та на собаці тулити до Дніпропетровська. Через 200 метрів зупинився таксист та погодився підкинути нас майже до вокзалу.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
О 8-й ранку були вже у Дніпропетровську, проїхали через все місто та знову почали стопити. Через годину нас підкинули на 5-10 км ближче до необхідної нам траси. Втрьох пішли до зручного місця. Коли переходили дорогу, перед нами зупинилася фура. Водій-білорус сказав, що зможе одного взяти з собою до Краснограда.

Ми вдвох пішли далі. Сонце вже припікало, але ми не здавалися. Через дві години марних зусиль до нас підійшов дядько років шестидесяти:

– Вам куди їхати?

- В Красноград

- А мені не по дорозі, я в Харків їду.

- Так це ж якраз по дорозі до Харкова

- А, тоді поїхали, тільки зачекайте 5 хвилин, мою машину помиють, і поїдемо.



На радощах Н. пішла в магазин купити води. Дядько пішов за нею. Через пару хвилин у нас в руках був пакет із гарячою випічкою. Виявилося, дізнавшись, що ми голодні, водій вирішив нас нагодувати. За мить він виїхав на чорному блискучому мерсі зі шкіряним салоном, і сказав – поїхали.

Ми були трохи в шоці від побаченого і швидко вмостилися всередині. 110 км пролетіли швидко за бесідою про життя та подорожі з водієм, який аж ніяк не намагався дотримуватися правил і валив під 140-150 по зустрічній смузі. Посередині шляху до Краснограда заїхали на заправку. Повернувшись до салону, водій протягнув 400 грн. і сказав – це вам на квитки до Києва. Трапляються ж люди!

Доїхавши до розвилки, подякували та направились пішки в потрібному напрямку. Пройшовши 5-6 км вздовж поля до перших будівель, дізналися, що через півгодини з вокзалу їде електричка до Полтави. Доїхали на маршрутці, купили квитки та сіли в собаку. Нарешті можна було відпочити хоча б в напівлежачому положенні, не те, що 5 днів сидячи! В Полтаві доїхали до автовокзалу, і через 15 хвилин вже сиділи в автобусі… на Харків. Дізналися про це, коли вже двері зачинялися, від стюардеси, і вчасно встигли покинути салон. Через пару хвилин вже сиділи в потрібному автобусі, про що не раз уточнювали в пасажирів.



Дорога додому пройшла під якийсь російський дурнуватий серіал та халявне печиво.



До гри з Дніпром ми вирішили вперше у цьому сезоні підготувати щось масштабне на наших трибунах, тому поєднали одразу декілька елементів шоу: прапорці, мальований банер, дві текстівки, які при перегортанні змінюють одна одну, а також піротехніку. Робота з підготовки всього цього масштабного перфу "закипіла" вже за тиждень до початку гри.

Прапорців мало бути 1200 штук, банер розміром 15х21 теж треба було зшити і профарбувати. До текстівок довелось докласти найбільше зусиль: вони хоч і здаються невеликими в порівнянні з розмірами нашого стадіону, але на них теж пішло майже 200 метрів тканини. Робота, і це без перебільшення, тривала і вдень, і вночі. Поки ті, хто готував перф вночі, спав, інші підміняли їх удень. Була ймовірність того, що зробити все не встигнемо. Та все-таки в суботу, ближче до вечора, останній шматок тканини був прикріплений степлером до останньої рейки, і зроблено останній штрих на банері. На неділю залишалася половина текстівок і вся робота балонами. Це був один з небагатьох перфів, до створення якого долучились люди з різних контор: Д.ультрас, KCS, Ultra'Fazione, Young Hope, Трудові Резерви, і навіть дніпрянину з DSG символічно дали замалювати балоном частину емблеми Дніпра.

Спочатку планувалося, що прапорці будуть використані лише під час перфу на початку гри, але потім якась світла голова подумала: "А чому б їх не юзати впродовж усієї гри? Має ж непогано вийти". Так і вирішили зробити. Тож на вихід команд були розтягнуті емблеми двох братніх клубів, замайоріли сотні прапорців, які символізували собою кольори Динамо та Дніпра, та запалали стробоскопи. Паралельно з цим, на верхньому ярусі були підняті текстівки про стосунки між нашими командами. Слова тут зайві. Усі бажаючі й так бачили десятки фотографій та відеороликів у мережі.

Сама гра стартувала з перекличок між нами та дніпрянами: "Свободу чесним - Свободу Павліченкам!". У першому таймі команда знову грою не порадувала. На секторі киян був присутній новий великий прапор з черепом, ромбом та кастетом, а також під матч купили новий барабан.

У другому таймі команда заграла жвавіше, шиза на секторах пішла активніше. Була вже традиційна перекличка з дніпрянами, про те, що МКГ такий МКГ. Забитий гол викликав шквал емоцій, загорілися строби, які не встигли спалити на початку гри. У команди почали з’являтися моменти, але дотиснути суперника динамівці не змогли. Тож перша осіння гра цього року закінчилася з рахунком 1-1. До зустрічі на домашніх трибунах! "Київ-Дніпро-тайський бокс" :)
Формально Харківщина належала з поч. XVII ст. до Московської держави, але тут не було жодної влади й осілого населення. Московські царі розсилали сторожу й розвідувальні групи зі служилих людей, будували укріплення й оборонні лінії проти кримських татар та ногайців. Поставали перші поселення — слободи з російських поселенців, а ще численніші українські поселення втікачів з Гетьманщини й Правобережжя. У сер. XVII ст. вони заснували низку українських поселень на Харківщині. У 1655 році ватага українських козаків під проводом «осадчого» Івана Каркача оселилася поблизу харківського укріплення, тож 1654-1655 pp. вважають датою заснування Харкова. Козаки збудували оселі довкола фортеці, що вже існувала раніше на височині між річками Харковом і Лопанню, оточеній лісами і болотами. Московський воєвода Селіфантов поширив на них свою владу, але у внутрішні справи козацьких поселенців не втручався, і вони вирішували свої справи за «черкаським звичаєм». Українські поселенці допомогли збудувати нове укріплення та несли оборонну військову службу. У 1655 р. у Харкові жило близько 600 служилих людей, а всього населення близько 2000 осіб. У XVII ст. Харків був військово-оборонним форпостом та хліборобським містом. Частина мешканців займалася ремеслом і торгівлею і жила на території укріплення, але більшість оселялася у слободах навколо укріплення й займалася хліборобством. Селяни мали право користуватися землею, займалися ремеслами і зберігали козацькі вольності.

У 1724 році Харків уже нараховував 61 вулицю і 1300 дворів. У 1732 році була спроба замінити слобідські козацькі полки на армійські. Заснований у 1659-1660рр. Харківський полк як адміністративно-військова одиниця належав до найбільших у Слобідській Україні. У 1732 р. він нараховував 135 осель, у яких жило 75 000 мешканців, у тому числі 5870 козаків. У складі полку було 18 сотень.

Ставши полковим містом, Харків став і адміністративним осередком: тут діяли полкова канцелярія і суд. Старшину обирали на козацьких радах, але її затверджував царський уряд. До видатних полковників належали І.Сірко, І. Шидловський та інші. Харків був осідком полку майже ціле століття (до 1765 р.) Харків'яни брали участь у російських походах на Крим, Азовське море та у Північній війні, як і в російсько-польських конфліктах. Участь у цих війнах поважно підірвала силу Харківського полку та матеріально ослабила харків'ян. Населення також постраждало від пожежі 1733 р. та від чуми (1733, 1741). У подібному стані були й інші полкові осередки Слобожанщини. Харків почав серед них виходити на передове місце не так своїм адміністративним і військовим значенням, як завдяки вигідному економічному та торгівельному положенню. Водночас місто почало відігравати провідну культурну роль у цьому прикордонному районі. У XVIIІ ст. розрослися харківські ярмарки (4 рази на рік), сюди привозили товари з балтійських портів і центральних районів Росії, Криму, Херсону, Києва, Польщі, Сілезії, Молдавії та німецьких міст.

У 1765 р. царський уряд скасував полкову самоуправу Харкова. Козацьке населення перетворилося на військових поселенців, і на нього накладено різні податки й інші повинності. З5 слобідських полків утворили адміністративно-територіальну одиницю — губернію з центром у Харкові. У 1780-1796 рр. було замінено губернію на Харківське намісництво, потім знову на Слобідсько-Українську, а з 1836 р. - на Харківську губернію. Деякий час, крім губернатора, існували в Xаркові і генерал-губернатори, які очолювали кілька губерній: Харківську, Полтавську і Чернігівську. Населення Харкова далі диференціювалося. Частина козацької старшини перейшла у стан російського дворянства, а рядове козацтво було закріпачене; у місті далі зростала верства ремісників і торгівців, поставали цехи.

З суспільно-культурного погляду переломною подією в історії міста було заснування у 1805 р. заходами Василя Каразіна й українського дворянства Харківського університету, що змінив провінційне місто на важливий освітній центр. При університеті засновувалися наукові установи, поставали нові видання, активізувалося культурне життя. У ХІХ ст. засновано у Xаркові 4 чоловічі гімназії та кілька жіночих середніх шкіл. У 1873 р. відкрито ветеринарний інститут, у 1885 р. — Технологічний Інститут, у 1916 р. - Харківський комерційний інститут. На другу пол. ХІХ ст. припадає відкриття низки фахових шкіл: торгової, технічної, залізничної, музичної, рисувальної, земської акушерської тощо.



Крім ремесла і домашнього промислу, зростала промисловість. Вже у 1810 р. почали діяти міделиварні та металообробні майстерні; згодом відкрито фабрику сірників, чавунно-міделиварний заводи. За 1871-1900 pp. чисельність фабрик і заводів зросла з 79 до 259, серед яких переважали машинобудівні та металообробні (близько 60). Кількість робітників у 1900 р. сягала 12 000. Збільшення промислового робітництва відбувалося за рахунок приїжджих, переважно з неукраїнських губерній Росії. Українське ж життя Харкова розвивалося переважно в освітніх, земських і кооперативних установах. У 1820-ті pp. Харків був важливим осередком українського культурного відродження: тут з’явилися перші видання з мовознавства, етнографії, історії, літературні твори народною мовою. У 1812 р. почав виходити перший пресовий орган в Україні під Росією «Харьковский Еженедельник». Під час революції 1917 року влада у Xаркові була в руках Тимчасового уряду, проте близькість Росії, у якій владу перебрали більшовики, і Донбасу, де фактично вони захопили владу також, та слабкість поміркованих українських сил вирішили долю Харкова. Вже з кінця листопада 1917 р. до міста прибули червоногвардійці з Росії та збільшовизовані матроси з Прибалтики. Вони у спілці з місцевими більшовиками роззброїли війська Центральної Ради та російських антибільшовицьких сил.

Після Брестського миру німецька армія й українські війська (серед ін. запорізький полк під проводом П. Болбочана) 19 квітня 1918 р. звільнили Харків від більшовиків. У листопаді 1918 короткочасно владу в Харкові захопили війська Директорії УНР, але 3 січня 1919 р. у місті знов запанували більшовики, і тут діяв радянський уряд України до 25 липня, коли місто зайняли російські білі війська генерала Денікіна, які перебували тут до 11 грудня 1919 року. Після перемоги червоних над Денікіним до Харкова втретє повернувся більшовицький уряд і місто стало столицею УСРР, чим хорьки досі неабияк пишаються.



Проте факт, що Харків був столицею радянської України, помітно позначився на українізації міста. Тільки розгром української культури в 1930-х pp., Голодомор, чистки і перенесення столиці до Києва у 1934 змінили становище Харкова, і він значно втратив зі свого українського характеру кінця 20-х - поч. 30-х pp. Радянська влада перед наступом німецьких військ частину заводів й установ евакуювала, інші підірвала. Після Другої світової війни Харків, великий проміжок часу перебуваючи у прифронтовій зоні, був майже зруйнований.

У 1975 р. відкрито метрополітен, який зараз нараховує три лінії. За радянських часів Харків посідав третє місце у СРСР (після Москви та Ленінграду) за кількістю вищих навчальних закладів. Зараз Харків є другим містом в Україні за кількістю населення (близько 1,5 млн).
Площа Свободи

Площа Свободи - найбільший майдан Харкова, що є другим за величиною майданом Європи та одинадцятим — світу. З моменту його заснування (планування — 1923/25, мощення — 1930/31) до 1996 року носив назву Площа Дзержинського. На площу Свободи виходять історичні споруди Держпрому, Харківський національний університет імені Каразіна, Академія імені Говорова (колишній Будинок Кооперації), готель «Харків», будівля обладміністрації та пам'ятники Каразіну та Леніну.



Держпром

Візитною карткою Харкова є будівля Держпрому — перший радянський 13-поверховий хмарочос, пам'ятка архітектури в стилі конструктивізму, одна з трьох харківських висоток, збудована впродовж 1926—1928 років. Споруда розташовується на центральній площі Харкова — площі Свободи. У момент спорудження це був один з найбільших та найвищих в СРСР (за іншими даними, в Європі) хмарочос. Цікаво, що 7 з 12 ліфтів будівлі працюють без заміни з початку експлуатації у 1928 році. Нині в Держпромі розміщений найбільший в Харкові масив офісних приміщень, які орендуються як державними, так і приватними фірмами й організаціями.



Площа Конституції

Площа Конституції — центральна площа Харкова, що виникла разом із заснуванням міста. Кілька разів змінювала назву. Майже кожен будинок на площі є архітектурною пам'яткою. Тут розташована Харківська міська рада та інші центральні міські органи влади. Також на площі розташований британський танк Mk.V часів Першої світової війни.



Дзеркальний струмінь

Ще одним символом міста є дзеркальний (або скляний) струмінь - альтанка-фонтан, споруджена у 1947 році. Розташована вона на вулиці Сумській у сквері Перемоги, навпроти будівлі Харківського театру опери та балету.



За бажання подивитися ще щось цікаве в Харкові, пошукайте в Інтернеті інформацію про Парк Шевченка та харківську канатну дорогу...

Назви клубу:

«ХПЗ» (Харківський паровозобудівний завод) – 1925-1946 рр., «Трактор» - 1946 р., «Дзержинець» - 1946-1949 рр., «Авангард» - 1949-1966 рр.; з 1966 року – «Металіст».

Радянський період

У грудні 1925 року при Харківському паровозобудівному заводі створили футбольну команду. В 1930-х роках центрами футбольного життя України були радянські Харків з Києвом та польський Львів. Харків'яни часто були основою для збірної УРСР, яка успішно грала товариські матчі з іншими республіками, збірна Харкова також була однією з найсильніших в Радянському Союзі. У вищій лізі чемпіонату СРСР виступали місцеві «Сільмаш» (у 1938 р.) і «Спартак» (двічі: 1938; 1941 - першість перервали через війну). У 1935 році команда ХПЗ вперше стає чемпіоном Харкова, в наступному сезоні дебютує у Кубку СРСР.



В 1947 році після успішного виступу в республіканських змаганнях команда під назвою «Дзержинець» дебютувала в чемпіонаті СРСР серед команд класу «Б» і виступала в цьому турнірі три сезони. З 1945 до 1955 року найкращим клубом міста був «Локомотив», який провів 4 сезони у вищій лізі (1949, 1950, 1953, 1954). В 1956 році команда вибула з Чемпіонату СРСР, поступившись місцем «Авангарду», який отримав право представляти Харків на всесоюзній арені. Протягом чотирьох сезонів (1956-1959) авангардовці виступали в класі «Б», а коли в 1960 році відбулася реорганізація футбольного господарства Союзу, їм було надано місце в головному турнірі. На наступний рік харків'яни під керівництвом тренера з Москви Олександра Семеновича Пономарьова та його помічника Віталія Микитович Зуба зайняли 6-е місце - це найвище досягнення команди у чемпіонатах СРСР.

Але після ще двох сезонів команда повернулася до нижчих ліг. В 1966 році головним тренером клубу став відомий у минулому нападник і капітан київського «Динамо» Віктор Каневський. Під його керівництвом (1967–1971) «Металіст» (нову назву клуб отримав у 1967 р.) тримався у першій десятці команд першої ліги, але не зумів здобути підвищення у класі. В 1975 р. харків'яни, зайнявши 19-е місце серед 20 команд, опустилися до другої ліги.



У 1977 р. команду почав тренувати Євген Лемешко. Саме з цим наставником пов'язані більшість досягнень «Металіста» у 80-х роках. У 1978 році харків'яни виграють українську зону другої ліги і виходять до першої. За три роки в першій лізі (1979–1981), після 7-го і 3-го місць, «Металіст» вийшов до найвищої ліги, вигравши у 1981 р. першу союзну лігу. З 1982 року команда з перемінним успіхом відіграла десять сезонів у вищій лізі. В 1983 році «Металіст» вийшов до фіналу Кубка СРСР, де у матчі в Москві поступився донецькому «Шахтарю» 0:1. У 1988 році харків’яни знову вийшли до фіналу, де перегравши з рахунком 2:0 московське «Торпедо», здобули Кубок СРСР. «Металіст» отримав право грати в сезоні 1988/89 років у Кубку володарів кубків європейських країн. В 1/32 фіналу був обіграний югославський «Борац» (0:2, 4:0), а в 1/16 харків'яни поступилися голландській «Роді» (0:1, 0:0). У 1989 році «металісти» посіли найвище у вісімдесятих роках 7-е місце у вищій лізі. У 1991 році розіграний останній чемпіонат СРСР, в якому харків'яни посіли 15-у позицію. Загалом, в еліті радянського футболу клуб провів 14 сезонів.
ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Виступи за часів незалежності

З 1992 року «Металіст» став виступати в національних турнірах України. В перших двох сезонах у вищій лізі чемпіонату України харків'яни займали 6-е та 5-е місця. В ці ж роки «Металіст» досяг найвищого результату і в розіграшах Кубка України: в 1992 році клуб під керівництвом Леоніда Ткаченка вийшов у фінал турніру, але в додатковий час поступився одеському «Чорноморцю», а в наступному сезоні харків'яни були півфіналістами цього турніру. Але вже у третьому чемпіонаті команда посіла останнє, 18-е місце і покинула групу найсильніших.



Повернулись харків’яни до її лав через чотири роки, ставши бронзовим призером турніру команд першої ліги. У 2000-му та 2002-му роках «Металіст» під керівництвом Михайла Фоменка повторив свій попередній найкращий результат – 5-е місце у вищій лізі. Але вже за підсумками наступного чемпіонату харків'яни вибули із вищої ліги, зайнявши останнє місце. Проте в першому ж сезоні команда під керівництвом тренера Геннадія Литовченка повернула собі прописку в еліті українського футболу.

Нову сторінку в історії клубу ознаменувала його покупка харківським олігархом Олександром Ярославським, який майже одразу запросив на пост головного тренера команди Мирона Маркевича. У 2006 році під його керівництвом «Металіст» спочатку повторив своє найкраще досягнення, зайнявши 5-е місце. А вже наступного року «Металіст» впевнено взяв 3-є місце чемпіонату України, обігнавши найближчого переслідувача на 14 очок і відставши від 2-го місця на 2 очки, повторивши цей результат в п'яти наступних чемпіонатах. Крім того, команда двічі ставала півфіналістом Кубку України.



В цей же час розпочинаються і постійні виступи клубу на євроарені. Після здобуття «бронзи» чемпіонату України 2006/2007 «Металіст» потрапив до Кубка УЄФА наступного сезону, де в першому раунді поступився англійському «Евертону».

Після повторного здобуття «бронзи» чемпіонату України «Металіст» знову потрапив до Кубка УЄФА на сезон 2008/2009, де в першому раунді обіграв турецький «Бешикташ». В груповому етапі здобув перше місце, обігравши турецький «Галатасарай», грецький «Олімпіакос», португальську «Бенфіку» і звівши внічию матч з німецькою «Гертою». В 1/16 фіналу «Металіст» двічі обіграв італійську «Сампдорію», але в 1/8-й поступився за рахунок гола, забитого на чужому полі, київському «Динамо».
ЧИТАТИ ДАЛІ >>
У 2009 році «Металіст» дебютував в Лізі Європи. Після двох перемог над хорватською «Рієкою» в третьому кваліфікаційному раунді, «Металіст» поступився в раунді плей-офф австрійському «Штурму». В наступних сезонах харків’яни тричі грали у груповому раунді Ліги Європи, кожен раз долаючи його. Найвищим досягненням «Металіста» у єврокубках є вихід до 1/4 фіналу Ліги Європи в 2012 році.

Справа про договірний матч. 19 квітня 2008 року «Металіст» на своєму полі переграв львівські «Карпати» 4:0. 17 серпня 2010 року стало відомо, що Контрольно-дисциплінарний комітет Федерації футболу України визнав цю гру договірною. Згідно з його рішенням, результат гри було анульовано, командам зараховано технічні поразки, обидва клуби оштрафовані на 25 тис. доларів, з них знято по 9 очок у сезоні 2010–2011 років. Рішенням було заборонено займатися футболом довічно на той час футболісту «Карпат» Євгену Лащенкову та генеральному директору «Металіста» Євгену Краснікову, низка функціонерів «Карпат» були відсторонені на менші строки. Крім того, на 10 тисяч доларів оштрафовані 10 футболістів «Металіста», які брали участь у тому матчі, і на 5 тисяч доларів - 5 гравців «Карпат». В знак протесту проти цього рішення Мирон Маркевич подав у відставку з посади головного тренера національної збірної України.

18 серпня 2010 року «Металіст» подав позов до Апеляційного комітету ФФУ з вимогою скасувати рішення КДК ФФУ, яке стосується «Металіста». Апеляційний комітет 19 жовтня 2010 року ухвалив рішення про зняття з «Металіста» та «Карпат» по 9 очок вже у сезоні 2011–2012, одночасно пом’якшивши особисті санкції проти гравців та функціонерів. Президент «Металіста» Олександр Ярославський заявив, що клуб подасть апеляцію до Спортивного арбітражного суду у Лозанні, а сама гра була чесною, після чого ФК «Металіст» 1 листопада подав апеляцію на це рішення з вимогою скасування визнання матчу «Металіста» і «Карпат» договірним, всіх санкцій, накладений на «Металіст», Євгена Краснікова та Сергія Пшеничних, а також компенсації всіх витрат, пов'язаних з цією справою.

Спортивний арбітражний суд у Лозанні неодноразово переносив винесення вердикту внаслідок звернень ФК «Металіст» з різних приводів. Тим часом, 24 грудня 2012 року Ярославський заявив, що його змусили продати клуб «Металіст», і він залишає посаду президента. Новим власником клубу став Сергій Курченко.

Нарешті, 2 серпня 2013 року Суд Лозанни виніс рішення, у якому частково задовольнив апеляцію харків’ян. Зокрема, з «Металіста» та «Карпат» не будуть знімати по 9 очок, але «Металіст» позбавлено бронзових медалей 2008 року, також всім фігурантам справи, крім спортивного директора харків’ян Євгена Краснікова, дискваліфікації замінено на умовні. На це рішення одразу відреагував УЄФА, виключивши «Металіст» на один сезон із єврокубків. На той момент команда вже встигла зіграти два матчі, пройшовши у 3-му кваліфікаційному раунді Ліги чемпіонів грецький ПАОК (2:0 та 1:1). Попри всі намагання відмінити рішення УЄФА, вперше здобуті срібні медалі першості України 2012-2013 рр. не принесли «Металісту» омріяної участі в Лізі чемпіонів.

Після 8 турів поточного чемпіонату «Металіст» посідає перше місце (6,2,0,18-5). У 9-му турі 15 вересня до Харкова завітає київське «Динамо».

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Досягнення клубу

Володар Кубка СРСР1988 р.
Фіналіст Кубка СРСР1983 р.
Срібний призер чемпіонату України2013 р.
Бронзовий призер чемпіонату України2007, 2008, 2009, 2010, 2011, 2012 рр. (5 разів)
Фіналіст Кубка України1992 р.


Найвідоміші гравці команди



Сергій Балтача (грав за «Металіст» у 1976 році), заслужений майстер спорту СРСР, видатний гравець київського «Динамо» (1977-1988, 245 матчів) та збірної СРСР (1980-1989, 45 матчів), 4-разовий чемпіон СРСР, 4-разовий володар Кубка СРСР, володар Кубка кубків 1986 року, срібний призер чемпіонату Європи 1988 року, бронзовий призер Олімпійських Ігор 1980 року, чемпіон світу серед юніорів 1977 року, чемпіон Європи серед молодіжних команд 1980 року.

Володимир Безсонов (грав за дубль «Металіста» у 1975 році), заслужений майстер спорту СРСР, видатний гравець київського «Динамо» (1976-1990, 367 матчів) та збірної СРСР (1977-1990, 79 матчів), 6-разовий чемпіон СРСР, 4-разовий володар Кубка СРСР, володар Кубка кубків 1986 року, срібний призер чемпіонату Європи 1988 року, бронзовий призер Олімпійських Ігор 1980 року, чемпіон світу серед юніорів 1977 року (кращий гравець турніру), чемпіон Європи серед юнаків 1976 року, учасник чемпіонатів світу 1982, 1986 та 1990 рр.

Леонід Буряк (грав за «Металіст» у 1987-1988 рр.), заслужений майстер спорту СРСР, заслужений тренер України, видатний гравець київського «Динамо» (1973-1984, 408 матчів) та збірної СРСР (1974-1983, 49 матчів), головний тренер київського «Динамо» (2005), головний тренер національної збірної України (2002-2003), 5-разовий чемпіон СРСР, 5-разовий володар Кубка СРСР, володар Кубка кубків та Суперкубка УЄФА 1975 року, бронзовий призер Олімпійських Ігор 1976 року.

Павло Яковенко (грав за «Металіст» у 1981-1982 рр.), заслужений майстер спорту СРСР, заслужений тренер України, головний тренер збірних України U-19 (2002) та U-21 (2002-2004, 2008-2012, учасник чемпіонату Європи 2011 року), видатний гравець київського «Динамо» (1982-1992) та збірної СРСР (1986-1990, 19 матчів), 3-разовий чемпіон СРСР, 3-разовий володар Кубка СРСР, володар Кубка кубків 1986 року, учасник чемпіонату світу 1986 року.

ОСК "Металіст" - багатофункціональний стадіон, місткістю 40003 глядачі, що приймає футбольні та легкоатлетичні змагання. Арена являє собою криту чашу із високими цільними трибунами, не розділеними на яруси та наполовину накритими дахом. Побудований на території колишнього цвинтаря в 1925-1927 роках він завжди був найбільшою ареною міста. З 1979 року і аж до завершення реконструкції до чемпіонату Європи стадіон мав незавершений вигляд. Весь цей час південна трибуна стояла недобудованою, східну ж побудували з нуля в 1998-ому, але через 9 років знесли і перебудували, адже вона не стикувалась з іншими в проекті єдиної чаші. При цьому стадіон не припиняв своєї діяльності. Урочисте відкриття реконструйованого стадіону відбулось 5 грудня 2009 року. В цей день, як це прийнято в Україні, команда господарів програла (Металіст - Оболонь 0:1). "Металіст" прийняв два фінали Кубка України, три матчі Євро-2012 і чотири рази тут грала наша збірна.



Біля стадіону знаходяться дві станцій харківського метрополітену: "Спортивна" та "Метробудівників ім. Г. Ващенка". Вихід з останньої виводить безпосередньо до гостьового входу (сектори 30, 31). Територія стадіону оточена високою огорожею, входи обладнано турнікетами.

Шмон на стадіоні досить серйозний, часто сірі витягають з кишень абсолютно все. Але бувають і матчі, коли на гостьовий можна потрапити цілком спокійно. Цього року СБ Металіста попросила заздалегідь надати список всіх банерів, які будуть на гостьовому секторі, а також обіцяла зробити безкоштовний вхід для киян.



Також особливістю арени є те, що часто менти знаходяться на трибунах (хоча на інших стадіонах цього вже давно нема), а при запаленні піротехніки можуть ломитись вглиб сектора разом з беркутом. Ну і вихід з сектору по одному крізь коридор акабів - стандартна фішка. Зараз гостьовий сектор обгороджений сіткою з усіх боків, тому переживати, що щось прилетить в голову не варто. До речі, на секторі дуже мало місця для банерів, майте це на увазі...

Хорьки, гандони, м’ясні шльондри - саме так називають фанатів Металіста. Ну, і, звичайно ж, МКГ (Металіст Команда Гандонів) - абревіатура, вигадана дніпрянами, після чого її почали використовувати всі українські фанати. За останні кілька років хорьки пересварились з усіма, з ким тільки могли. Ще буквально 5 років тому на противагу тріаді Динамо-Дніпро-Карпати існував альянс Металіст-Шахтар-Чорноморець-Ворскла. Але спочатку хорі посварились з Полтавою, потім з кротами. Крім того, порвали стосунки жовто-сині і з найбільшими своїми друзями ЦСКА Київ і з запорізьким Металургом. При чому бомжів навіть не попередили про початок війни - просто почали накривати у себе в місті на одному з їх виїздів. По суті, в Україні хорьки підтримують нормальні стосунки лише з фанами Чорноморця і Кривбаса... Натомість з 2010-го року почались активні контакти з двіжухами сусідніх держав: Динамо Мінськ, Ростсельмаш Ростов і московським Спартаком. І якщо з білорусами все якось затихло, то про свої стосунки з м’ясом хорьки намагаються згадувати за кожної ліпшої нагоди, що не може не викликати сміху. Спільний перф МХ і ШД, 2007-й рік: Free Land Ultras + ZaBoys Ultra = Нові імена старої дружби.



Фанати Металіста вважають 1982-й роком заснування своєї двіжухи. Ще з союзних часів у них не склалися стосунки з київським Динамо, але потім ситуація дещо змінилася. З 1992-го ніякої війни більше не було, а в 1998-му було взагалі було оголошено нейтралітет між фанатами Динамо та Металіста. Вся річ у тім, що воювати банально не було з ким: жовто-сині 4 сезони поспіль грали в Першій лізі. На фото нижче домашній сектор Металіста в 1998-му році, часто на трибуні не збиралось і 50 чоловік. На початку 2000-х хорі знову вилетіли в Першу лігу, але цього разу пробули там всього рік.



Ситуація почала змінюватись з 2005-го року - Металіст почав показувати результат і на трибунах з’являлося все більше і більше людей. Дійшло до того, що кількість людей на секторі перевалила за 5 тисяч, утім більша частина була відвертим скамом і ходила на стадіон лише тому, що це стало модним, а трибуна стала практично некерованою. Згадати хоча б легендарного Едіка Уса. Можливо, хтось не застав це епічне відео - ЛІНК. З перформансами у хорів була теж біда - один за одним вони ставали приводами для насмішок усієї фанатської спільноти України. За багато спроб у хорьків жодного разу так і не вийшло зробити нормальне модульне шоу, деякі банери також змушували взятись за голову. Найбільш відомий провал - це банер Forza Metal, який висів на секторах Металіста в 2007-му.



Наприкінці 2010-го року двіжуха розділилась на дві частини: кілька ультрас-груп та ОФ-колективів перемістились на Південну трибуну, залишивши на Півночі весь скам, стариків і проклубну організацію United Kharkiv. На перших порах у Південної двіжухи були серйозні проблеми з правоохоронцями і керівництвом клубу, але досить швидко все залагодилось. Саме хлопці з Південної трибуни почали активно розвивати стосунки з м’ясом і об’єднали кілька груп спільною назвою Секта82. На даний момент досить важко сказати, скільки і яких колективів на трибуні Металіста. Деякі припиняють своє існування, потім відроджуються, інші існують просто для галочки, не створюючи жодних перформансів і не беручи участі в ОФ-подіях. Утім, двіжуха розвивається, і деякі речі у них виходять і справді непогано.



Окремо слід сказати кілька слів за виїзди: зі зміною президента клубу в Харкові почали практикувати безкоштовні виїзди, чого не було раніше, тому кількість виїзного скаму збільшилась у рази, і зараз хорьки в цьому плані цілком можуть змагатись з кротами.



Внаслідок зустрічей динамівців із Металістом у кубкових турнірах, в останні роки кияни мали можливість пробивати виїзди до Харкова частіше, ніж раз у сезон. Починаючи з 2009 року, таких матчів було аж вісім, і виїзди були дуже різноманітні та насичені. Розкажемо коротко про них.

2009 рік, березень

В цьому місяці Динамо зустрічалося з Металістом аж тричі – з них двічі у Харкові, в рамках чемпіонату та Кубку УЄФА. Обидва матчі були в робочі дні, але навіть на першому, менш важливому з них, киян було понад 200. Добираючись на матч потягом, значна частина хохлів вийшла на станції Люботин, що передувала Харкову, але й тут затримуватись не варто було, бо вже за півгодини «сірі» відреагували на численний десант і підігнали значні сили з Харкова. Традиційний для цього міста жорсткий шмон на вході, дуже непогана злагоджена шиза без мегафона (потрібно зазначити, що на той момент цей атрибут майже завжди був присутній на виїзних матчах). Після другого голу було запалено фаєр, міліція зайшла в середину натовпу забрати хлопця. Його не віддали, і, аби не починати бійку на секторі, міліція отримала наказ відступити. Хлопця таки забрали, але вже після матчу.

Вже через 15 днів відбувся, мабуть, найяскравіший виїзд хохлів до Харкова за всю історію – адже дуже рідко такі принципові суперники зустрічаються за рівні євротурнірів. На цей матч гостям було виділено 1500 місць на трибуні, і за 2 дні до гри всі квитки було розкуплено. 100 штук реалізовано в гостьовій касі в Харкові, решту ж продав фан-клуб Динамо. Через паління піротехніки в першому матчі в Києві, керівництво клубу вирішило не організовувати масовий виїзд на автобусах - лише 3 баси було виділено для того, щоб успішно доставити в Харків прапори, банери, барабани та іншу атрибутику, ще 2 автобуси організувала турфірма для київської кузьми, а всі інші 1000 з гаком чоловік добирались із сонячного та більш-менш теплого Києва в дощовий Харків своїм ходом. В принципі, даний крок керівництва лише позитивно вплинув на кількість адеквату на секторі.

Заряди на секторах киян розпочались ще за годину до матчу, були проблеми з проносом і розвішуванням банерів, але їх вдалося вирішити. Банери було розвішано в кілька рядів і в кілька шарів, але все одно всі не влізли. Шмон досить серйозний, але міліція просто не справлялась з таким напливом гостей, яким влаштували справжнє болото при вході на сектор. На вихід команд кияни розгорнули величезний ромб з фірмовою літерою «Д», рози і великі прапори під дахом, а далі почалась шиза нон-стоп. На відміну від харківських фанатів, кияни практично не робили пауз між зарядами, з Києва надходили смс типу "Вас чутно просто супер, продовжуйте в тому ж дусі!", а з обох боків харківська кузьма знову і знову підривалась на свист, чуючи неприємні своєму вуху заряди. Перші два голи змусили взятись за голову всіх, і підтримка від того стала ще емоційнішою... Один хлопець навіть не витримав і запустив від розчарування фаєр в зону кутового прапорця.



Кияни забивають перший м’яч, і гостьові сектори спалахують всім, що вдалося пронести, починаються вибухи петард. Вже ніхто не думав, як тушити фаєри, їх просто кидали в міліцію під секторами. Кілька сидушок, що загорілися, таки вдалося загасити. Але практично одразу ж кияни пропускають третій, і тут починається артобстріл з боку харківського «звір’я». Після того, як кільком людям пляшки потрапили в голову, нерви просто не витримали, і кияни почали прориватись на сусідній сектор, щоб розігнати місцевих, попутно було виламано 6 сидінь, але міліція швидко мобілізувалась і втримала натиск. Кияни забивають вдруге, і знову спалахує все, що залишилось. Одразу ж велика частина сектору стає по торсу, а над сектором розгортається полотно «Металіст йде на дно», яке так і не було показано на домашньому матчі влітку. На 90-й хвилині було розтягнуто дві великі текстівки: «Ваш удел - бронза!» і «Нам 1 место и Кубок УЕФА!», а одразу ж після фінального свистка невеличкий напис «Запахло смаженим хорьком!».

Після гри футболісти Динамо побігли всім складом до свого сектора. Найбільш емоційними, як завжди, були Мілевський та Алієв. Останній навіть виламав кутовий прапорець і, диригуючи ним, намагався забігти на гостьову трибуну, але його зупинила міліцейська собака. Кияни ще довго стояли на своїх місцях, чекаючи поки господарі покинуть стадіон і махаючи їм рукою вслід. А далі було виконано весь репертуар, який не встигли зарядити під час матчу - починаючи з Гімну і закінчуючи зарядами для залишків кузьми на секторах типу "Первая больница!" і "Где ваш Кубок УЕФА?". На виході зі стадіону гостей вже чекали автобуси, які відвезли всіх на вокзал.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
2009 рік, вересень

Через півроку на нас очікували ще два поспіль виїзди до Харкова, на цей раз із різницею всього у вісім днів. І знову основну ставку зроблено саме на другий матч, тому на 1/8 Кубка України 12 вересня кияни вивезли дуже слабенький склад - трохи більше сотні чоловік на секторі, досить великий відсоток скаму. Всього три банери на решітці, четвертий не дали повісити акаби. Міліція, на диво, поводила себе досить адекватно, порівнюючи з попередніми приїздами, мінімальний шмон, основний упор робився на перевірку квитків, які, до речі, були по 30 грн. (на той момент дуже висока ціна, до того ж враховуючи, що на більшість виїзних матчів гостьових сектор був безкоштовним).

На матч 20 вересня склад був вже значно серйознішим. На вокзалі по приїзду - жодного ажіотажу, акаби намагались приймати, але хто хотів - спокійно спетляв в місто.

З метою економії коштів, кияни придбали квитки на лівий сектор по 10 грн. (гостьовий коштував 30), і встали серед місцевої кузьми… Раптово всі стають по торсу та починають заряджати, кузі в шоці та паніці відписуються подалі, після тривалих благань акабів кияни погоджуються перейти за своїми квитками втричі дешевшої вартості на гостьовий сектор. Шмон на вході дуже поверхневий (а може, це просто у порівнянні з нещодавнім виїздом до Сум на Суперкубок так здається). Проте, у перерві не випустили навіть у туалет, щоправда, з початком другого тайму стали пускати по двоє.

Виділений гостьовий сектор заповнений, близько 250 чоловік. Шиза досить непогана та душевна, хоча багато емоцій було виплеснуто ще за кілька годин до матчу… Заряди господарів з гостьового сектору чутно дуже нечітко, кияни весь матч чули незрозуміле «Вперёд, Бетао, мы с тобой!», і під ритм барабанів вдало перетворювали скандування «Металист» на «Пох*ист», «Первую столицу» на вже легендарний лікувальний заклад № 1, чим викликали свист та обурення в радіусі трьох прилеглих з обох боків секторів.

Після другого м’яча у ворота «Металіста» запалено декілька фаєрів та вроцлавських вогнів, декілька космонавтів намагаються просунутись до паліїв углиб сектора, але дуже швидко ці спроби залишають. Натомість з’явилося третє коло оточення – окрім звичайних акабів та грифонів прибігли ще й беркути, та декілька осіб у цивільному із камерами, які почали за вказівками офіцерів цілеспрямовано знімати окремі скупчення між рядами. Варто згадати ситуацію наприкінці матчу, коли після закликів з гостьового сектору до місцевих шанувальників шкіряного м`яча йти додому почався 5-хвилинний взаємний обстріл київських фанатів та місцевої кузьми усіма підручними засобами. Літали пластикові пляшки, запальнички, якісь склянки та інший непотріб, місцеві дуже тішили постійними влучаннями в потилиці своїм у намаганнях жбурнути щось на гостьовий.



Закінчилося все угамуванням місцевих акабами та триманням киян протягом хвилин 40, а може й більше. Цей час проходив ще веселіше, ніж 90 хвилин матчу, кияни «віджигали за всю хурму» та виконували різні адові пісні. Згодом до акабів нарешті дійшло, що час вже й почати відпускати фанатів на потяги, але на спроби полковника пояснити якийсь хитромудрий порядок виходу з трибуни з сектора роздалося громогласне «Отпустите меня в Гималаи!» Почали нарешті випускати, групками по 15-20 чоловік, причому, щоб дістатися виходу, треба було пройти через щільний живий коридор з грифонів, не вистачало мабуть лише овацій та червоної доріжки. Більше десятка киян на цьому самому виході прийняли, проте до відправлення перших потягів на Київ відпустили. На вокзал вивозили вже знайомими з минулих виїздів пазиками, один з яких потрапив під щільний обстріл камінням, унаслідок чого доїхали з чотирма розтрощеними вікнами.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
2010 рік, липень

Не дивлячись на те, що цей матч було перенесено на п’ятницю, виїзд не розчарував. Досить багато хохлів вирішили пробити його на «собаках». Після того, як на шляху до Гребінки фани трохи побешкетували, а потім у кількості майже 100 осіб пішли гуляти по цьому містечку, на них там почали полювати місцева гопота та міліція. Багатьом дісталося дубинками, потім всіх фанатів зігнали в один вагон наступної собаки та супроводжували до Огульців. У самому Харкові нічого особливо спостерігати не довелося. Міліціянти майже одразу взяли всіх у коло, навколо якого раптово виросла велика кількість «апасних», які до цього так впевнено давали по тапкам від найменшого руху в їхню сторону. Нарешті вдалося домовитися про прийнятну ціну за тікет (10 грн.) і, простоявши ще півгодини біля входу на стадіо, гостей починають запускати на сектор.

Виконання Гімну України всім стадіоном відверто розчарувало по звуку. Ставши по торсу на самому початку матчу, динамівські супортери в першому таймі заряджали не часто, проте досить чітко та злагоджено. У другому таймі динамівці зрівняли рахунок, і гостьовий сектор вибухнув радістю. А після другого голу на секторі стало так жарко, що запалилося кілька вроцлавів та фаєр, а ще один полетів у голову міліції. Тепер сектор заряджав частіше, голосніше, але часто був присутній невеликий різнобій. Після запалу посеред сектору розташувалися представники "Грифону". Матч закінчився переможним рахунком, до сектору підійшло не так багато гравців, але запам'яталися емоції молодого голкіпера Дениса Бойко, якого неодноразово підтримували протягом матчу.

На вокзалі після матчу киянам сумувати також не довелося. Спочатку міліція дізналася про відсутність грошей у багатьох фанатів і призначила кількох своїх, щоб ті супроводжували біло-синіх до Гребінки. Інших міліціонерів ставало все менше, а глуму, відповідно, все більше. До 3-ї години ті, в кого були квитки на потяг пороз’їжджалися (внаслідок пізнього закінчення матчу, виїхати можна було тільки одним потягом посеред ночі), ще десяток вписалися в поїзд, решта, в кількості 40-50 чоловік, посидівши на вокзалі, пішла на платформу чекати прибуття потрібної «собаки».

У Гребінці киян під конвоєм тримали в залі очікування. Дорога назад, звичайно, не була настільки веселою, адже більшість просто відпочивала від насиченого виїзду. До столиці повернулися хоч і втомлені, але незадоволених, гадаю, не було.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
2011 рік, листопад

Центральний матч туру і один з найцікавіших в чемпіонаті закінчився скандалом - більше 600 київських вболівальників не пустили на стадіон. Тікети на гру розліталися, як пиріжки на вокзалі, і вже за кілька днів до матчу на касах була сумна картина, для тих, хто не встиг придбати заповітний квиток - «Квитків на матч Металіст-Динамо НЕМАЄ», таким чином, вже звичний аншлаг на таких матчах.

Менеджери київського клубу демонстративно показали, що їм абсолютно начхати на власних вболівальників, і вони банально бояться нести за щось відповідальність. Вже майже два роки кожен виїзд супроводжувався проблемами із входом на гостьовий сектор, але кожного разу вдавалось викручуватись в останній момент. Буле стійке відчуття, що і цього разу все буде добре, але керівництво Металісту вперлось рогом і киян пускати відмовилось, а клуб Динамо зробив вигляд типу: а що тут такого, ну подумаєш 600 чоловік на матч не потрапило, і без них виграли... І, схоже, такі ситуації можуть траплятись і надалі, потрапляти на сектор треба буде з боєм, включаючи «волшебство», телепортацію і решту приколів.

Пригоди киян почались ще вранці - багато біло-синіх планували вийти в Люботині, за одну зупинку до Харкова, але перон оточили космонавти при параді - в бронежилетах і шоломах, в кожен вагон зайшов один космонавт, проходи між вагонами перекрили і провідникам наказали нікого з потяга не випускати. Тих відчайдухів, які повистрибували через вікна, швиденько половили і повели в невідомому напрямку. На самому пероні в Харкові теж була сила силенна міліції. Всіх, хоч якось схожих на фанатів, в місто не пускали і забирали з собою. Затриманих спочатку тримали в РВВС, переписували дані. Коли кількість затриманих перевалила за 60 чоловік, їх посадили в три автобуси і повезли за місто. Проїхавши кілометрів 20 в невідомому напрямку, автобуси повернули назад до Харкова і поїхали в напрямі стадіону. Там хлопців тримали на холоді під гостьовим сектором кілька годин, без змоги вийти нормально перекусити, а десь о 5-й вечора знову посадили в автобуси і повезли на вокзал.

За півтори години до матчу під входом на сектор зібралось вже досить багато киян. Підходять мусора і запитують, хто і звідки. Всі, звичайно ж, подумали, що зараз зберуть всіх киян, і почнеться запуск на сектор. Хлопці йдуть в оточення і чують фразу: «Пацани, не мерзніть, заходьте в автобус – погрійтеся»... Це було роковою помилкою: коли всі завантажилися в автобуси, залітають космонавти, двері зачиняються і всі їдуть... на вокзал. 5 мікроавтобусів і 2 автобуси, десь 250-300 чоловік. Розбивають всіх на частини, беруть в коробку і ведуть до зали очікування. Схоже, що всіх розбили на різні групки, бо десь в цей же час тримали і затриманих на вокзалі, і «виловлених» на вулицях і в закладах харчування міста.

Решта киян залишається під сектором без змоги вийти назад в місто. Починається матч, в оточенні досить мало людей, але вони ще мають надію потрапити на стадіон - співають наших пісень, розтягують рози. Цій групці біло-синіх було найгірше, першу частину матчу їх тримали під стадіоном, а потім, як і інших, посадили в автобуси і повезли на вокзал, але за кілька кварталів до вокзалу автобуси зупинились, і нікого з них не випускали. Ні в туалет, ні покурити. А в залах очікування киянам влаштували «трансляцію» - малесенький телевізор більше ніж на сотню бажаючих подивитись матч.



Гостьовий сектор був... повністю порожній - тобто киян не пустили не через відсутність квитків, а просто через відсутність заявки з боку клубу. Всі розповіді ментів, що немає місць і гостей нема, де розмістити на стадіоні, виявились брехнею. Тому кияни, які «залишились на волі», усіма можливими способами пробували прорватись на стадіон. Таким чином, в другому таймі на стадіоні зібралось близько 50 фанатів Динамо. Деяким хлопцям вдається вибратись з вокзалу, але лише після першого тайму, і доїхали вони на стадіон якраз на 88-й хвилині.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
2013 рік, травень

Крайній виїзд хохлів відбувся чотири місяці тому. Це мав бути один з найзапекліших матчів всього чемпіонату і матч за друге місце. Незважаючи на важливість поєдинку, досить мала кількість киян, як для такого матчу (близько трьох сотень), поїхала на виїзд.



Можливо, причиною цього стало те, що гра відбувалась напередодні Великодня. Проблем із потраплянням на сектор на цей раз не було, вже поблизу входу квитки просто роздавали приїжджим фанам, орієнтуючись на динамівську атрибутику. Вже звичний ретельний шмон, і ми на секторі.

Металіст, відчуваючи близькість срібних медалей, підготував декілька текстівок та банерів, а також досить багато піротехніки. Супорт киян був досить млявим, під стать грі команди. Після запаленого на 88-й хвилині фаєру на сектор заломився Беркут і почалась штовханина, але все закінчилось без серйозних наслідків. Після матчу на секторі тримали незвично довго, більше години, мабуть, бажаючи підвезти хохлів максимально близько до часу відправлення потягу, щоб не було сутичок в місті.
Клуб 100+ знову в ефірі, і сьогодні у нас в гостях одразу дві людини, яким покорився рубіж в 100 виїздів. Причому абсолютно всі свої виїзні матчі вони відвідали разом. Отже, інтерв’ю із Сашею Бородачем та Сніжаною Денисівною...

- Розкажіть, як ви почали вболівати за «Динамо».

С.Д.: Вболівати почала давно, а перше відвідування стадіону – 1998 рік, Ліга чемпіонів, «Динамо»-«Ланс», 31-й сектор, здається, був.

С.Б.: А я вперше був на матчі «Динамо»-«Ньюкасл» у 1997-му, 2:2 тоді зіграли.

- А як ви прийшли на фан-сектор?

С.Д.: Я вперше потрапила на фан-сектор на матчі із «Шахтарем», у 2001-му році. Тоді це був 11-й сектор Республіканського стадіону.

С.Б.: Я вперше побував в 1998-му. Здебільшого, я ходив на футбол із друзями, але були матчі, які відвідував без компанії, тоді я одразу йшов на фан-сектор, звісно, коли він збирався на матчі. Були такі випадки, коли друзі, побачивши ціну квитка 5 грн. на матч чемпіонату, розвертались і їхали додому, але, на відміну від них, я купував квиток і приходив на фан-сектор.



Пам'ятаю, одного разу на мій квиток приблизно чоловік 15-20 зайшло на сектор. Також був випадок, коли в 98-му на матчі з кіровоградською «Зіркою» зібрався повний стадіон Динамо. На цей матч я привів на фан-сектор своїх друзів. У старих був динамівський прапор, а на стадіон не пускали з древком. Побачивши це, я пішов і виламав гіляку майже свого зросту та проніс її на сектор, простягнувши від взуття через штанину до плеча. Ми причепили прапор, і шиза відразу пожвавішала. Можна сказати, що це була моя перша участь у перфомансі)

Випереджаючи твоє питання, скажу, що разом із Cніжаною почав катати за клуб з 2006-го року. Саме тоді ми пробили свій перший виїзд, золотий матч із «Шахтарем» у Кривому Розі.

- Тоді дуже активно клуб організовував виїзди, я вас пам’ятаю ледве не як керівників автобусів.

С.Д.: Так, я була таким керівником.

- А коли ви переключилися на виїзди «своїм ходом»?

С.Д.: Це було ще за часів цих автобусів.

С.Б.: Так, ми їздили на цих автобусах, але потім вже самостійно пробивали. Наприклад, на виїзди до Львова ми ніколи басом не їздили, ну і взагалі всю Західну Україну пробивали своїм ходом. Здебільшого, це південні та східні виїзди, які були у нас басами в перші роки, де по 18-20 годин їхати доводилось.

- Який з виїздів найбільше запам’ятався?

С.Б.: Ну багато таких було… Важко виділити якийсь.

С.Д.: Перший запам’ятовується, достатньо «гарячий» був.

С.Б.: До речі, з нами в автобусі їхав Юра-Петя, який нещодавно помер… Напевно більше запам’ятовуються «двійники», «трійники».

- Розкажіть про них, скільки приблизно таких було, про «трійник» розкажіть.

С.Б.: Стосовно важких виїздів, варто відзначити Охтирку. А також виїзд до Тирасполя наприкінці вересня 2010-го. Ми пробили «Кримтеплицю», повернулись додому, кинули речі й поїхали до Тирасполя, а потім одразу до Донецька.

С.Д.: Двійник, таким чином, вийшов. Найбільш колоритним спогадом був потяг Одеса-Донецьк, важко його забути.

С.Б.: А також ночівля на вокзалі в Тирасполі. Після матчу з Шерифом у нас не було ніякої можливості виїхати до ранку з міста, і ми вирушили на залізничний вокзал, мабуть, єдине місце, яке працювало вночі, і де проходив тільки один потяг на добу: Кишинів - Москва. Ми провели у залі очікування декілька годин в компанії двох божевільних бабусь, одна з яких розмовляла з будильником, приклавши його до вуха як слухавку.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
С.Д.: Також вийшов двійник із перебуванням протягом тижня у Львові. Це були дві поспіль виїзні гри з Карпатами та ФК Львів. Ще мені запам’ятався виїзд до Дніпропетровська, коли ми повертались собаками. Це було 31 серпня, довелося повертатись трьома собаками, потім ще потягом. Близько доби їхали. Кумедний випадок стався, коли у Знам'янці в касі перед нами хлопець купував квиток, і протягнувши гроші касиру, каже: «Мені на собаку», що дуже розвеселило нас, але вона повернула гроші і відповіла: «Можна і так», і коли він повернувся, в нього в руках було цуценя, на яке він намагався купити квиток.

С.Б.: А трійник був такий: Сімферополь-Стамбул-Харків, тиждень на це пішло. Також достатньо «адовий» виїзд вийшов. Декілька днів провели в Криму і вирушили через Харків до Стамбулу. Пробувши після матчу там кілька днів, повернулись до Харкова на той матч, де більшість не потрапила взагалі на стадіон.

- Ось ми згадали Стамбул, отже у вас були закордонні виїзди. Цікаво, скільки таких було, розкажіть детальніше.

С.Б.: В принципі, небагато – Стамбул, Загреб… З ближніх виїздів - це Москва, Мінськ, Тирасполь. А зараз розширюємо географію, плануємо пробивати віденський «Рапід», в Бельгію плануємо поїхати.



- Я бачу, що за збірну ви також катаєте, і це не дивлячись на зміну ставлення ультрас до збірної.

С.Б.: Так, ми підтримуємо, але з приходом натуралізованих футболістів ставлення до збірної змінилось у гірший бік. Ми цю тему категорично не підтримуємо. Виїзди за збірну у нас перетворились на такі, що проходять більше для розширення географії, ніж активно повболівати. Бувають цікаві екзотичні виїзди.

- Розкажіть про ваш 100-й виїзд. Зрозуміло, що пробили ви його одночасно разом.

С.Д.: Це було Запоріжжя.

С.Б.: Так, в минулому році, Запоріжжя. Ми спочатку не рахували виїзди, а потім С.Д. почала рахувати, відновили все, ну і вийшло, що 100-й припав саме на це місто. Пробили, відзначили. До речі, дякуємо за смачний торт «100+100», який нам презентували на СС-паті саме за цю подію.



- Я так порахував, що від першого до сотого виїзду пройшло не так багато часу. Виходить, дуже інтенсивний темп ви тримали близько семи років.

С.Д.: Два останні роки у нас були золоті сезони по Україні.

С.Б.: Практично кожен рік ми «не дострілювали» буквально один-два виїзди до «золотника», ну може, одну домашку.

- А як це все вдається сумістити з роботою?

С.Б.: Тут все просто. Ми забиваємо на роботу та їдемо на виїзд ))))

- Які зміни ви помітили за всі ці роки, що катаєте?

С.Д.: Зміни є, це однозначно. Чи всі вони на краще, важко сказати.

С.Б.: З одного боку сектор розвивається, більше людей стало катати. Розвивається у бік ультри, більше банерів стало, піротехніки і якісного перфомансу. Немає вже організованих клубом виїздів на басах. Мінуси в тому, що з’являється більше «карлоти».

С.Д.: Причому, ніким не навченої. Люди повинні катати, і чим більше, тим краще, але є таке поняття, як обличчя двіжу… З молоддю треба працювати. Потрібно їм пояснювати, як себе поводити на виїздах, особливо, важливих, а то буває так, що їздять як на прогулянку, скажімо, у Харків…

- Питання більше до С.Д. – чи є ще у русі дівчата, які так само активно, як і ти, пробивають виїзди?

С.Д.: Ну, таких, що 100 виїздів мають, точно немає. А так не знаю.

- Ось у дніпрян і львів’ян були ситуації своєрідного ставлення до дівчат на секторі…

С.Д.: Я вважаю, що гнати із сектора дівчат не потрібно, але вони мають розуміти, що відвідування сектора – це, в першу чергу, підтримка команди, а не просто весела прогулянка. На жаль, більшість дівчат, які відвідують наш сектор – це 15-19-ти річні люди, які знають тільки Артема Мілевського. Якщо вболівальниці дійсно підтримують команду, знають історію клубу, то питань немає. А якщо так – «я прокачусь з компанією хлопців, потусуюсь», то тоді краще не треба.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
- На першій лінії у нас відносно багато дівчат з’являється…

С.Д.: На першій лінії не повинно бути ніяких дівчат. Треба робити зауваження, вони повинні дотримуватись всіх правил на рівні з хлопцями, якщо вже присутні на секторі.

С.Б.: І на виїздах, як то кажуть, треба бути «з головою», це вже всіх стосується. Я вважаю, що кожен повинен розвиватися гармонійно, все має бути в міру.

- Прокоментуйте традицію переводу у «праві фани».

С.Д.: Відмінна традиція.

С.Б.: Але всі повинні розуміти, що таке «правий фанат». Що це не просто 10 ударів прягою, а це - відповідальність. Треба усвідомлювати, що не можна «давати по тапках», треба стояти за свій клуб.

С.Д.: Пряжка залишилась, а сенс трохи змінився.

С.Б.: Переводити повинна шанована людина. А то буває, що малі в собаках один одного перевели – і вже праві фани.

С.Д.: Тепер так буває, що людина, яка має 10 виїздів, і її щойно перевели, сама ж починає переводити новачків. Або просто переводять інколи такі люди, яких мало хто знає.

- До С.Б. питання. Я знаю, що ти їздив на фанатський турнір до Вільнюса. Це один такий турнір був, де ти грав?


С.Б.: Ні, вже два. Причому, ми вдвох їздили.

С.Д.: Я ж лікар нашої команди.

С.Б.: У Литві гостинні фанати. Теплий прийом та гарна атмосфера гарантовані.



- На найближчий турнір плануєте поїхати?

С.Б.: Є такі плани. Зараз людей агітуємо, щоб поїхали.

С.Д.: Бо треба вже вигравати турнір. Тут важливо, щоб кияни приїхали, бо вже багато хороших команд із Прибалтики є, зі Львова. І нам всі радіють «О, хохли приїхали!». То треба, щоб крім класного прийому, вони ще знали, що ми і в футбол граємо.

С.Б.: Хотілось, щоб до Литви на зимовий турнір ще й дніпряни підтягнулись.

С.Д.: Там розширюєш коло спілкування, бачиш що відбувається в інших рухах. В них свої традиції є. В минулому році ми побували на факельній ході, багато людей йшло, ми були з прапором України. Дуже добре було все організовано, ніхто нікуди не біжить. У нас буває так, що на маршах хтось по газону йде, хтось покурити відходить. Отже, в них можна чомусь навчитися.

- Ви вже трохи розповідали про подальші плани щодо виїздів. Бачу, що знижувати темп ви не збираєтесь.

С.Д.: Календар вдалий в цьому році вийшов.

С.Б.: Два міжнародні виїзди з трьох осінніх ми плануємо пробити, ну й матч за збірну у Сан-Марино, давно хотіли побувати в Італії. Треба ж могилу Беніто Мусоліні відвідати ;)

- Що б ви хотіли побажати чи порадити молодшій частині нашої аудиторії, зокрема тим, які пробивають свої перші виїзди, не мають певного досвіду?



С.Д.: Хотіла би зробити акцент на тому, що все треба робити «з головою». Вік гарячий, все цікаво. Але якраз можна таких справ наробити, що потім довго будеш жалкувати.

С.Б.: Завжди, у будь-якій ситуації треба підтримувати свою команду. Треба розуміти, що ви – обличчя двіжу. На вас всі дивляться. Краще «відхватити», ніж дати по тапкам. Немає значення, як ти себе називаєш – ультрас, хуліган чи кузьмич, якщо ти поїхав на виїзд, потрібно поводити себе гідно.

С.Д.: Прислухайтеся до порад старших людей.

С.Б.: Цікавтеся історією нашого руху, прислухайтеся до того, що розповідають люди з досвідом. Пам’ятайте, ми фанати «Динамо» і ми найсильніші!

- Дуже вам дякую і сподіваюсь пробити з вами ще багато виїздів, у тому числі міжнародних!
07 вересня 2013 року відбувся щорічний осінній Кубок віража. Планували його заздалегідь, тому трохи розкриємо карти: ми хотіли зробити якусь альтернативу комерційному турніру «Євро-фан», щось на зразок футболу «ультра для ультра», без всілякої УЄФАшної шушери та спонсорсько-рекламного лайна. Розсилали запрошення двіжам Жальгірісу (Литва), Верона (Італія), ПСЖ (Франція), Гутник (Польща), Реал (Іспанія) та грекам (солянка, яка тусує під назвою Hellas casual firm) і це, не рахуючи наших дружніх двіжух і союзників по Україні.

Чим ближче підступала дата початку турніру, тим частіше лунали слова вибачень. Інфа була такою, що хлопці не зможуть приїхати - хтось через брак коштів, деякі люди через відсутність загранок, але більшість через свою внутрішню неорганізованість. Єдині, хто одразу сказав, що будуть, були хлопці з краківського Гутника, приватні контакти з ними тягнуться не один рік. У нашому другому друкованому Святославі ви мали змогу прочитати інтерв’ю з одним із лідерів ультри цього клубу, також наші хлопці декілька разів відвідували Краків, саме через це вибір у Польщі припав саме на цей клуб. Підводячи підсумок написаного вище, можемо сказати, що планували одне, але вийшло також непогано.))

Перейдемо безпосередньо до турніру. Участь у ньому взяло 24 команди, грали 5 гравців у полі та один на воротах, кількість замін необмежена. Окрім киян, у заявку на турнір потрапили дві команди з Дніпра, Карпати, Чернігів, Севас, Гутник. Напередодні більше доби лив дощ, тому проведення турніру під відкритим небом було під питанням, але, на наше щастя, у день турніру дощу не було, хоч і було похмуро.

Суботній ранок для організаторів та гостей турніру почався з «кьорлінгу», після цього галявина прийняла більш-менш прийнятний вигляд. Розвішування банерів, слова привітань, подяка гостям за приїзд, проголошення назви турніру «Та пох...й / chuliganskie zycie», і гра розпочалась. Як завжди, на наших турнірах ігри проходили у безкомпромісній боротьбі, і навіть у матчах, які нічого не вирішували, хлопці намагалися показати майстер-клас своїм опонентам. Деякі команди дуже класно стартували, але перед самим виходом із групи чомусь губились, інші - навпаки після першої поразки лише набирали обертів, а команди, які були явними невдахами, давали бій фаворитам. Турнір проходив у товариській атмосфері та обійшовся на цей раз без травм. Командою-відкриттям стали хлопці з ХТФ (Туши Базар), адже більшість минулих турнірів хлопці навіть не виходили з групи, а тут їм вдалося не лише вийти у фінал, але й переграти фаворитів турніру - команду Кепіталс.

Нагородження та подарунки – це завжди приємно, переможний заряд «ХТФ! ХТФ! ХТФ!» підриває навколишній спокій - Кубок віража-2013 завершено. Після футболу весела компашка з гостями столиці попрямувала на дачу на березі Дніпра, але, як то кажуть, це вже зовсім інша історія. Усі результати турніру можна переглянути нижче...
Дніпро-1 1:1 1:1 3:0 0:0 1:0 2 3 0 6-2 9
Агонь 1:1 1:0 0:0 1:1 1:0 2 3 0 4-2 9
ТР 1:1 0:1 0:0 0:0 1:0 1 3 1 2-2 6
White People 0:3 0:0 0:0 0:0 2:1 1 3 1 2-4 6
KCS 0:0 1:1 0:0 0:0 0:1 0 4 1 1-2 4
Драмкружок 0:1 0:1 0:1 1:2 1:0 1 0 4 2-5 3
Дім Культури 1:0 1:0 0:1 0:0 1:0 3 1 1 3-1 10
Дніпро-2 0:1 0:0 0:0 2:1 5:1 2 2 1 7-3 8
Р'н'р бенд 88 0:1 0:0 1:1 3:0 2:0 2 2 1 6-2 8
БО 1:0 0:0 1:1 0:2 1:0 2 2 1 3-3 8
Епоха 0:0 1:2 0:3 2:0 1:0 2 1 2 4-5 7
88 Бед Бойз 0:1 1:5 0:2 0:1 0:1 0 0 5 1-10 0
Чернігів 1:0 0:0 1:0 1:0 3:0 4 1 0 6-0 13
VIVA Kyiv 0:1 3:0 0:1 2:0 3:1 3 0 2 8-3 9
Карпати 0:0 0:3 0:0 1:0 2:0 2 2 1 3-3 8
Севастополь 0:1 1:0 0:0 0:1 1:0 2 1 2 2-2 7
Ultra'Fazione 0:1 0:2 0:1 1:0 0:1 1 0 4 1-5 3
White Firm 0:3 1:3 0:2 0:1 1:0 1 0 4 2-9 3
Туши базар 2:1 0:0 1:0 1:0 1:0 4 1 0 5-1 13
Capitals 1:2 2:0 0:1 1:0 2:0 3 0 2 6-3 9
Альбатросс 0:0 0:2 2:1 2:1 0:0 2 2 1 4-4 8
Гутник 0:1 1:0 1:2 0:0 1:2 1 1 3 3-5 4
Академія 0:1 0:1 1:2 0:0 1:0 1 1 3 2-4 4
Д.ультрас 0:1 0:2 0:0 2:1 0:1 1 1 3 2-5 4
Чвертьфінал 1 Дніпро-2 - VIVA Kyiv 2:2 по пенальті 4:3
Чвертьфінал 2 Capitals - Дім Культури 4:1
Чвертьфінал 3 Туши базар - Агонь 0:0 по пенальті 4:3
Чвертьфінал 4 Дніпро-1 - Чернігів ?:? по пенальті ?:?
Півфінал 1 Туши базар - Дніпро-1 0:0 по пенальті 5:4
Півфінал 2 Capitals - Дніпро-2 4:0
Фінал Туши базар - Capitals 0:0 по пенальті 3:2
320x480   640x960   1136x640   1440x900   1536x1024

1600x1200   1680x1050   1920x1080   2048x2048
Топові та виїзні матчі часто супроводжуються питанням «А піро буде?».

А чи впевнений ти, що знаєш, як правильно застосовувати піро, і взагалі, з якою метою використовується піротехніка?

Яка буває піротехніка? Яку краще використовувати?

Піротехніка буває найрізноманітніша: петарди, фаєра, дими, ракетниці, стробоскопи, стробо-фаєра, вроцлавські вогні…

«Фаєр» (англійський, китайський, іспанський, німецький і т.д.) на сьогодні є найпопулярнішою «цукеркою» серед нас, бо являє собою невеличку, зручну в пронесенні, а також просту та потужну в експлуатації штуку. Мінусом, хіба що, можна назвати його ціну. Італійські та челябінські фаєра більш габаритні, тому їх складніше пронести… Під час використання фаєра важливо не підпалити ним себе та оточуючих. Запалений фаєр потрібно тримати на витягнутій уверх руці та пильнувати за тим, щоб іскри з нього не надто завдавали незручностей іншим. В міру згасання, його слід обережно скидати: розкочегарившись, цей вид піро, як і більшість інших, може спричинити опіки шкіри, псування одягу та речей.

«Вроцлавський вогонь». Ставиться на бетон (ні в якому разі не на сидіння) та запалюється. Перед використанням потрібно попередити оточуючих про те, який зараз буде екшн, і щоб на відстані, ближчій, ніж 0,5-1 метр ніхто не знаходився, задля власної безпеки.



«Стробоскоп». Маленька піротехніка, що блимає яскравим кольором. Серед переваг - розмір (а з ним і практичність), вигідне співвідношення ціни та потужності вогника. Використовувати можна, тримаючи в руках - в цьому випадку варто вчасно скинути залишки стробу на підлогу. Догораючи, стробоскоп «кришиться», і тому може падати гарячими шматочками комусь на руки, голову, одяг... Також строб можна зафіксувати на підлозі, але на сидіння його бажано не вмощувати, якщо тільки не ставиться пряма мета пошкодження стадіо.

«Петарда». Подібні малі штуки можуть приносити добрячі трабли, тому потребують нечастого та обережного використання. Жбурляння запалених петард на бігові доріжки, людям під ноги, або якісь інші подібні дії оцінюються, як небажані. Бо це може призвести до серйозних наслідків – таких, як пошкодження фанатського майна на секторі, непотрібних розмов із всілякого роду адміністраціями, а також і травм саме фанатів. Тому для спільної користі надмірне використання петард можна вважати забороненим.

«Дими» – знаряддя, що не вивільняють багато вогню, але створюють при цьому добрячу димову завісу. Використовувати подібні засоби краще під час усілякого роду маршів. Несанкціоноване ж використання їх на секторі може не тільки зірвати гру, а й зіпсувати фаєр-шоу в цілому.



Де можна придбати піротехніку?

Придбати піротехніку можна в різних місцях, бажано це робити у випробуваних на якість та надійність точках. Тому ми рекомендуємо замовляти її в цих хлопців: TNT Sklep. Це перевірені люди, яким можна довіряти.

Коли можна палити піро? Чому ми не палимо кожної гри?

На наших ресурсах (vk.com/wbc_kyiv, unitedbook.borda.ru) заздалегідь повідомляється про те, палимо ми на конкретній грі чи ні.

Перф з використанням піро має на меті продемонструвати масове та якісне шоу. Тому палити 4 поодинокі фаєри кожної гри попросту немає сенсу.

На виїздах ситуація, звісно, трохи інакша. Багато чого залежить від ступеня хитрощів та свідомих дій фанатів, а також від активності акабів…

Як пронести піро на стадіо?

Напружити мозок і увімкнути фантазію.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Загалом, пронести заборонені «цукерки» можна декількома способами. Варто враховувати наступне: на який стадіо треба пронести (в кожному місті свої правила, особливості та «сюрпризи»), підібрати одяг, згадати перелік заборонених предметів. Важливо брати до уваги ступінь шмону, і, власне, самі дива, які потрібно пронести. Тому існує безліч варіантів.

Найбільш ненадійний – сховати в речах (банально - в сумці, розі, наплічнику і т.д.). Легкий шмон, як, наприклад, на Олімпійському чи у Львові, така схованка навряд чи витримає. В разі, якщо дозволяє ситуація, можна передати піро через паркан комусь із своїх хлопців, що вже потрапили на територію стадіо, звісно ж, не привертаючи при цьому уваги, та і зробити це краще подалі від усюдисущого відеонагляду.

Зручний спосіб - сховати на собі, в місцях, які стюарди часто лишають поза увагою: в кросівках, шкарпетках, в районах спідньої білизни... Один з ідеальних варіантів - в штанях під бляхою ременя, або якщо замість ременя «карман». Подібні речі, а з ними привітність і усміхненість, відволікають увагу.

Серед неймовірних варіантів – їжа (якщо дозволяється - цілий батон з «горішками» в середині; замасковані в обгортки малогабаритні «цукерки»; усілякого роду пакетики снеків і т.д.). Примотати скотчем до тіла; а фішки, менші за розміром - запхнути в гаманця або в дівочу зачіску (на Донбас-Арені не варіант), чи сховати в інших особистих речах дівчини, які не викликають особливої підозри і великого бажання їх перетрушувати.

Є варіант «квитка, що не спрацював», через який демонструється легка трагікомедія з відволіканням уваги від необхідності шмону. Досвід показує, що впевнена акторська гра і ласкава посмішка здатні «прикрити» більші за стробоскопи речі. Звісно, можна спробувати в натовпі проігнорити стюардів і пройти без шмону. Не надто цікавий спосіб – запхнути в кузмичовську дудку…

Тож варіантів безліч, аби вистачило фантазії і клепки в голові…

Як правильно палити?

Палити потрібно з розумом, собі та іншим в задоволення. Юзаючи будь-яку піротехніку, варто пам’ятати про правила її зберігання, способи експлуатації та запобіжні заходи. Запалювати піро варто відповідно до мети перфу. Прислуховуйтесь до вказівок!

Якщо дано команду «тільки стробоскопи» - то це означає, що фаєра, петарди, а тим більше дими доведеться відкласти.

Палити слід обережно, аби не спалити себе та оточуючих, тому не варто тримати над чужою головою диво, що мерехтить добрячими вогняними іскрами. Також варто подбати про особисту безпеку від акабів, стюардів, новітніх систем відео спостереження, а також врахувати методи виявлення правопорушників і подальше «притягнення до відповідальності». Колись за один запалений на секторі фаєр спричинялась добряча м’ясорубка, про це треба пам’ятати і зараз. Незважаючи на те, що доступ до сектору акабам подекуди прикрили, піро лишається забороненим.



Щоб зрозуміти серйозність наслідків, можна згадати про випадки, що закінчувались тяганиною і штрафами. Тому доцільно подбати про спеціальні хитрощі («експериментувати» з одягом, скидаючи деякі шмотки, що трохи зіб’є з пантелику систему нагляду, а також змінювати своє місцезнаходження) на час паління піро.

Чого робити не слід?

Найгірше, чим можна зіпсувати фаєр-шоу - це ігнорування прохань людей, які дане шоу організовують . Бахкаючими і димлячими засобами краще забавлятись під час маршів, протестів і тому подібних заходів, якщо це дозволено. Петарди, що кидаються під ноги іншим або жбурляються в когось, на секторі заборонені. Дим краще підкинути мусорам під їхнього бобіка десь по маршруту масової ходи, можна бути впевненими - вони зрадіють більше, аніж ті люди, що прохали не «диміти» під час конкретного фаєр-шоу на трибунах…

Піротехніка - це не злочин. Це - викид емоцій, який важко контролювати, але щоб вийшли справжні чари, потрібно відповідати за свої дії та мати голову на плечах.
Після історій про маловідомі Динамо з Х’юстона та Панчево, сьогодні ми поговоримо про команду із Загреба, відому на весь світ, у першу чергу, завдяки своїм фанатам. Більшість фанатських рейтингів включають хуліганів Динамо Загреб в ТОП-10 найжорстокіших двіжів світу. І, в принципі, є за що...

Футбольний клуб Динамо Загреб було створено в 1945 році в результаті об'єднання трьох клубів: ХАСК, Конкордіа та Граданскі. Динамо є найуспішнішим хорватським клубом, майже постійним чемпіоном та володарем Кубка.

КомандаДинамо Загреб, Хорватія
ПрізвиськоModri (сині)
Кольорисиній і білий
Заснування9 червня 1945
ЗмаганняПерша хорватська ліга
Сайтhttp://gnkdinamo.hr/

Найбільшим успіхом команди є здобуття Кубка Ярмарок (нині Ліга Європи) у 1967-му році, де у чвертьфіналі хорвати здолали туринський Ювентус. За часів незалежності Хорватії Динамо тричі виходило до групового етапу Ліги Чемпіонів, але всі три рази команда не вийшла з групи. Після розпаду Югославії у 1992 році команда змінила назву на ХАСК—Граданскі. Наступного року клуб перейменували на Кроацію, підкреслюючи таким чином незалежність Хорватії. Проте у 2000 році під натиском фанатів керівництво повернуло клубу його історичну назву. Досягнення команди:

Чемпіон Югославії (4)1948, 1954, 1958, 1981-82
Володар Кубка Югославії (7)1951, 1960, 1963, 1965, 1969, 1979-80, 1982-83
Чемпіон Хорватії (15)1992–93, 1995–96, 1996–97, 1997-98, 1998-99, 1999-00, 2002-03, 2005-06, 2006-07, 2007-08, 2008-09, 2009-10, 2010–11, 2011-12, 2012–13.
Володар Кубка Хорватії (12)1993-94, 1995-96, 1996-97, 1997-98, 2000-01, 2001-02, 2003-04, 2006-07, 2007-08, 2008-09, 2010-11, 2011-12
Володар Суперкубка Хорватії (5)2002, 2003, 2006, 2010, 2013
Володар Кубка ярмарків1967

Bad Blue Boys, або BBB - самоназва фанатів Динамо Загреб і найбільше фанатське угрупування. Існують й інші угрупування (наприклад, Udruga navijača Dinama), але вони більше схожі на фан-клуби, ніж на реальний двіж. Датою створення BBB вважається 17 березня 1986 р., але насправді все почалося набагато раніше, ще в далекому 1982-му. У гості до Динамо Загреб приїхав принциповий суперник Црвена Звєзда. Саме в цей день спалахнули перші фанатські сутички між Динамо Загреб і Звєздою. Сталося це на північній трибуні стадіону «Максимір». У цій бійці було поранено 32 людини, і саме з того часу й дотепер північна трибуна «Максиміра» вважається фанатською.



Bad Blue Boys першими почали боротися за незалежність Хорватії. У 1988-му фанати Динамо Загреб приїхали на виїзд до Белграда, де на стадіоні вивісили національні прапори Хорватії. Це бачила вся комуністична Югославія по телевізійній трансляції, белградська міліція заарештувала тоді 200 фанатів із Загреба за «кричущі прояви націоналізму». Але фанатів Динамо це не налякало: кожну домашню гру на стадіоні «Максимір» на північній трибуні звучали все нові і нові гасла за незалежність Хорватії, політика і футбол у Хорватії з того моменту стали єдині. Комуністичний режим ставав слабшим, а Bad Blue Boys набирав величезну популярність серед населення. На матчах із сербами BBB підсилювались фанатами інших хорватських клубів, особливо це було помітно на матчах із найзапеклішими суперниками: Звєздою і Партизаном.



ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Матч Смерті - саме так написала преса про події 13 травня 1990 року. В цей день Динамо приймало в матчі Кубка Югославії белградську Црвену Звєзду. З кожним днем ситуація в Югославії ставала все критичніше, відносини між хорватами і сербами набули ненависницького характеру. Bad Blue Boys у той день чекали не видовищного футболу, а приїзду Деліє, які приїхали кількістю близько трьох тисяч чоловік. Очолював їх сам Желько Ражнатович Аркан, знаменитий сербський кримінальний авторитет і військовий діяч. У майбутньому він прославиться, як засновник націоналістичного військового формування Сербська добровольча гвардія (більше відома, як Тигри Аркана), що воювало проти регулярної хорватської армії в Югославських війнах. Серби перші розпочали сутичку, почавши зривати паркан навколо сектору і закидувати поле фаєрами і сидіннями. Bad Blue Boys, оскаженілі сербською атакою, відразу спробували завдати удару по сектору фанатів Црвени Звєзди у відповідь, але в бійку втрутилася поліція, більшість якої становили серби. У бійці вони ставилися лояльніше до фанатів Звєзди, а до фанатів Динамо застосовували сльозогінний газ. Капітан загребського "Динамо", хорват Звонімір Бобан став після цієї бойні національним героєм, заступившись за вболівальника своєї команди: він у стрибку ногою вдарив сербського поліцейського. Бійка на "Максимірі" тривала близько години, після чого фанати були розігнані за допомогою водометів. Відео цієї бойні можна глянути ТУТ



Мільйони хорватів побачили в прямому ефірі, як Bad Blue Boys б'ються з поліцією і приїжджими сербами, а футбольні кумири надають їм підтримку. Саме події "Матчу Смерті" вважаються своєрідною "точкою неповернення", після якої війна стала неминучою. У 1991 році, коли Югославія розвалилася і потонула в крові громадянської війни, актив Bad Blue Boys став масово поповнювати лави нещодавно створеної Хорватської армії. Багато хто з фанатів загребського Динамо пройшов усю війну і бився в найгарячіших точках, зокрема, в битвах за місто Вуковар і півострів Превлака в Далмації. У результаті війни, яку самі хорвати називають Вітчизняною, загинуло більше 20 тисяч чоловік. Якщо ж враховувати ще й військові дії в Боснії, Словенії, Сербії та Косово - набагато більше.

Bad Blue Boys не забули про своїх товаришів, полеглих на війні. На кошти загребського клубу і його фанатів біля стадіону був встановлений пам'ятник усім шанувальникам Динамо, загиблим в результаті бойових дій. Клуб і фанати стежать за тим, щоб біля пам'ятника завжди лежали свіжі квіти. Із закінченням війни і набуттям Хорватією державної незалежності, повернувся і футбол, який очікували великі зміни. Багато колишніх лідерів пішло, і тепер на трибунах з'явилася нова молодь, яка взялася за відродження хуліганського руху. Разом з появою нових команд, у першому дивізіоні новоствореної хорватської футбольної ліги багато фанатів «Динамо» та «Хайдука» з невеликих міст стали підтримувати місцеві клуби. Однак головними дійовими особами на футбольній арені залишалися Bad Blue Boys.



Післявоєнний клуб Динамо Загреб збіднів, у нього не було коштів на існування. За відродження клубу і його традицій взявся голова республіки Франьо Туджман. Першим його рішенням була зміна назви клубу на ХАСК—Граданскі, аргументуючи це рішення тим, що назва Динамо Загреб є пережитком комуністичного минулого. Bad Blue Boys прийшли в лють від такого рішення, влаштувавши показовий протест, проте керівництво клубу проігнорувало їхні дії. Більше того, у 1993 році клуб знову змінив свою назву і став називатись Кроація.



ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Під час першої гри Кроації Bad Blue Boys знову вирішили висловити своє обурення, організувавши масову акцію протесту, яка була розігнана силами поліції. Багато учасників акції були доставлені в лікарню з важкими травмами. Але про це в пресі не було сказано нічого: влада заборонила мас-медіа коментувати якісь події. Bad Blue Boys опинився під тиском поліції, яка вилучала всю атрибутику з символами або назвою «Динамо». Хулігани почали бойкотувати всі домашні ігри команди, однак виїзні матчі, особливо в рамках європейських турнірів, підтримували дуже яскраво. На один із таких матчів у Кубку УЄФА, де Грасхопперс із Цюріха приймав Кроацію, хорватську команду приїхали підтримати 8000 хлопців з Bad Blue Boys. Кроація здобула нищівну перемогу 5-0, а задоволені фанати після гри почали все трощити на своєму ходу, завдавши тим самим збитків місту на суму 15 000 у.о. Трохи пізніше ситуація повторилася в Осері, після чого УЄФА дискваліфікувала клуб, заборонивши йому участь в європейських турнірах у наступному році.

У 1998 році BBB вирішили повернутися на домашні ігри клубу, але оскільки заборону на «динамівську» атрибутику ніхто не відміняв, вони стали потай проносити на стадіон свої прапори і транспаранти, що призвело до зростання кількості зіткнень з поліцією. Загострення пристрастей досягло свого апогею на домашній грі проти Хайдука. Як тільки поліція спробувала зняти заборонені банери, в неї полетіли вирвані сидіння. У результаті бійки кілька фанатів Хайдука отримали серйозні ножові поранення, а вся провина за інцидент була покладена на поліцейських, що спровокували зіткнення. З того моменту поліція стала набагато терпиміше ставитися до фанатів Загреба та їх старої атрибутики.

У 2000 році після парламентських виборів новий уряд повернув фанатам колишню назву їх улюбленої команди. Стадіон «Максимір», прикрашений динамівською атрибутикою, приймав фінал Кубка Хорватії: Динамо - Хайдук. Пристрасті кипіли як на полі, так і на трибунах. Уже на 3-й хвилині фанати Хайдука почали кидати на поле фаєри, поліція почала їх заспокоювати, але це лише призвело до сутичок між Bad Blue Boys і Torcida (фанати Хайдука). Бійка почалася по всьому стадіону, і на 86-й хвилині матч був зупинений.



У 2004 році 50 хуліганів Bad Blue Boys під час одного з тренувань висловили своє обурення з приводу невдалого виступу команди: хулігани прорвалися на поле і зажадали від футболістів негайно зняти клубні футболки, які, на їх думку, гравці були недостойні носити. Футболісти закінчували заняття в простих футболках. Надалі постраждав і лідер команди Даріо Зохо, якого побили Bad Blue Boys. Вони били його кілька хвилин, а потім зникли з місця злочину. Крім футболістів, постраждала і поліція. Після продажу лідера команди Ніко Кранчара в сплітський "Хайдук", фанати побили та перевернули поліцейську машину, в якій знаходилося двоє поліцейських. Крім цього, Bad Blue Boys проголосили Кранчара зрадником і погрожували йому смертю.



У 2011 році через погані результати Bad Blue Boys почали бойкот з метою відставки віце-президента Маміча та директора команди Мірка Баришича. Протест триває і донині, адже їх вимоги так і не були виконані. Близько 13 місяців Bad Blue Boys не підтримували свою команду в чемпіонаті Хорватії, а на матчах Ліги Чемпіонів BBB досі бойкотують матчі своєї команди через високі ціни на квитки і маркетингову політику клубу.



На даний момент ситуація на трибунах «Максиміра» не така вже й радісна: фанам довелося переїхати з північної трибуни на східну через репресії з боку клубу. Багато людей потрапили в бан: деякі через суд, інші забанені клубом, який має свій власний список тих, хто не може потрапити на стадіон. Забанені, в першу чергу, лідери двіжу, тому що вони протестують проти ситуації в клубі. При запаленні піротехніки часто починаються сутички з поліцією, яка вривається на сектор. Також клуб часто змінює правила продажу квитків і організовує нереальний шмон, роздягаючи фанатів до трусів. Крім того, нинішній власник клубу контролює деякі телеканали і газети, тому про Bad Blue Boys часто можна почути різні нісенітниці то ТБ.
Отже, ми знову і знову пишемо один і той самий текст в кінці журналу: команда "Святослав-онлайн" потребує ТВОЄЇ допомоги! Ти можеш надсилати статті, які було б цікаво прочитати іншим фанатам Динамо, а також долучитись до команди "Святослава" на постійній основі. Стосовно допомоги по дизайну пиши Вконтакті юзеру Dexter(лінк), а стосовно матеріалу в журнал - на пошту admin@wbc.kiev.ua До нових зустрічей!

З.І. Передрук матеріалів з даного журналу дозволяється лише з дозволів редакції. Якщо дані якогось абонементу будуть опубліковані в Інтернеті у вільному доступі, доступ до журналу по даному абонементу буде заблоковано. З повагою, WBC.