Футбольний сезон набирає обертів, а тому у нас буде ще більше цікавого матеріалу. В цьому номері ми згадаємо виїзд до Донецька, а також домашні ігри з Чорноморцем та Таврією. І звичайно ж, розгорнутий матеріал про наступний виїзд - Запоріжжя. Крім того читайте в номері одразу два великі інтерв’ю: перше - з організаторами графіті-конкурсу "Битва за місто", друге - з представником севастопольського ОФ. Багатьом сподобалась рубрика "Інші Динамо", тому ми будем пробувати робити її регулярною, і сьогодні поговоримо про команду з міста Панчево. І це ще далеко не все...
Ідея вирушити в Донецьк автостопом виникла достатньо спонтанно. П'ятниця, 2 серпня – останній робочий день перед двотижневою відпусткою. Настрій – лайно, спричинений відсутністю будь-яких планів щодо проведення цієї, як здається, "золотої", в плані дати, відпустки. В неділю мене очікує черговий виїзд в Мордор (до речі, ювілейний, 10-й для мене). Відправлення фан-потягу на Донецьк заплановано на 0:30 неділі. Пропозиція пограти суботнім ранком у футбол не мала підтримки серед знайомих колег по фанатському сектору. Неминуча перспектива проведення цілого дня в стилі "НіхєраНєДєланія" ще більше мене пригнічувала. Під час довготривалої нічної переписки (в стилі - одне повідомлення на чотири години) зі знайомою, також "хворою футболом", дівчиною Т-ю, під ранок дізнаюсь, що вона з друзями, вибравши переміщення методом "автостопу", вже знаходиться під Дніпропетровськом. Там вони планують провести весь день і ввечері вирушити "собаками" на Донецьк.



І тут в моєму мозку промайнула ідея, а чому б і собі не спробувати досі невідомий мені метод пересування Україною. На годиннику 9-та година ранку. Пізній, звичайно, час для старту мандрівки таким чином, але до Дніпра, як мінімум, дотягнемо. А там – по ситуації… Віддзвонюю Б-су:

Я: "Привіт! Ти на роботі?"
Б-с: "Здарова! Нє."
Я: "Спиш?"
Б-с: "Да."
Я: "Погнали в Донецьк автостопом!"
Б-с: "Та нє."
Я: "Та не гані. Що робити цілий день? Погнали!"
Б-с: "Бля, ти гониш. Ну окей… Коли виїжджаємо?"
Я: "Давай через півтори години - в 10:30 на "Героїв Києва"."
Б-с: "Ок!"

Далі – швидкий перекус, чистка зубів, пробиття приблизного маршруту, скидання на телефон скрінів з мапою, збір необхідних речей – і я вилітаю з квартири. На місце збору прибігаю з 10-хвилинним запізненням, і ми вирушаємо в напрямку стартової точки нашого турне – метро Бориспільська. Трамвай, метро – і ось в 12:00 ми на стартовій позиції.

Б-с майже одразу ж знаходить картонку з рекламою послуг різноробочих, вантажників тощо, на звороті якої через кілька хвилин вже значиться лаконічний напис – "НА ФУТБОЛ". Символічне фотографування з табличкою і витягнутою вбік рукою на мобільний телефон.

Перше авто, як і очікувалось, довелось стопити доволі таки довго – півтори години. В цей час зупинялись кілька машин – до Черкас, Кременчука, Лубен, але коли дізнавались, що ми не готові їм платити гроші за проїзд, їхали далі. Але ми не журились – знали, що початок завжди дається тяжко, і тішили себе думкою, що далі має бути легше. І все-таки нам щастить – зупиняється бусік NISSAN, який везе нас приблизно 40 км до селища Бзів. Подякувавши за проїзд і попрощавшись, виписуємось на зупинці і займаємо позицію. Ледве розгорнувши нашу картонку з ціллю поїздки, як зупиняється фура VOLVO. Радості не було меж. Водій прямував до Харкова, тому для нас це був доволі таки успішний варіант продовження турне.

Б-с сів на пасажирське місце, я ж влаштувався на спальному диванчику. Водій розповів, що запримітив нас ще на Бориспільській, але не було можливості зупинитись. Дізнавшись кінцевий пункт нашої поїздки (який значився – їдемо в Донецьк на футбол, але поки прямуємо до Дніпра), водій, покрутивши пальцем біля скроні, порекомендував нам виписатись в Решетилівці і далі прямувати трасою Р52, бо саме по ній проходить основний трафік вантажних перевезень між Києвом та Дніпропетровськом/Донецьком. І проблем з подальшим нашим рухом виникнути не повинно.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Майже тригодинна поїздка проходить у розповіді водія про його 12-річне життя в Барселоні, близьке знайомство з батьком видатного мотогонщика Дані Педроси, діяльність європейської системи автострахування і нікчемність нашої, роздумами на тему "Куди ми їдемо", навіяними суцільною чорнотою і спалахами блискавки попереду. Проїхавши 250 км і проскочивши два епіцентри зливи, прибуваємо до Решетилівки, звідки наші шляхи з водієм розходяться. Потиснувши один одному руку і побажавши щасливого шляху, вистрибуємо перед поворотом із вказівником "Дніпропетровськ 158".

Через хвилини три відбувається подія, яка в результаті стала найбільшим особистим розчаруванням виїзду – не виявлений телефон в кишені моїх шортів. Пошуки по відділеннях рюкзаку не приносять позитивного результату. Посіяний телефон, відсутність коштів на рахунку у Б-а, а як наслідок – майже повна втрата зв'язку, відсутність єдиного пристрою з функцією фотографування приводить мене до тимчасового панічного шоку. Позичений у водія припаркованої на узбіччі фури телефон і спроби додзвонитись на мій номер не приносить успіху – вібрація попередньо переведеного в беззвучний режим телефону не доходить до вух водія. Після невдалих кількох дзвінків віддаємо телефон власнику і з відчуттям деякого розчарування відправляємось на наступну позицію для зупинки транспорту.

Буквально через кілька хвилин перед нами зупиняється Жигулі 99-ої моделі з дивакуватим водієм зі "скляними" очима і його, як я зрозумів, жінкою на передньому пасажирському місці з обіцянкою підкинути нас до "Заправки". Вмощуємось на задніх сидіннях авто і, після першого ж питання з боку водія: "Ви ж не будете нас душити?", відправляємось в дорогу. Злива за бортом, шалена швидкість на вузькій дорозі, явно не в адекваті водій – все це навіює нотки страху на мою душу)) 10-ти хвилинна 18-ти кілометрова поїздка – і ми зупиняємось біля магазину навпроти заправки.

Від пропозиції підкинути нас до Кременчука ми ввічливо відмовляємось – трішки не по дорозі. Пройшовши метрів 200, в черговий раз стаємо "на позицію". Кілька хвилин, і наступний транспорт – самоскид SCANIA пригальмовує на узбіччі. На питання, чи видно напис на нашій табличці, водій відповідає схвально. Каже, не зупинився би в іншому випадку. Розповідає, що сам полюбляв грати в футбол. На воротах стояв. Випускали на поле, коли рахунок був 0:4 не на їхню користь. Дивується з нашого захоплення. 25-ти кілометрова ділянка шляху проходить в розмові про футбол, ремонт траси Київ – Харків… Як наслідок, дарує нам так звану "Шайбу" – круглу картонку з різними цифрами і піктограмами. Обіцяє, що з її допомогою ми зупинимо будь-який транспорт менше ніж за 10 хвилин. Охоче зупиняються іноземці – поляки, турки, росіяни. Розповідає нам коротку легенду, яку ми можемо розказати, якщо нас запитають, звідки взяли даний папірець. Але попереджує, сильно не придумувати, бо "розколють"…

Котовське перехрестя – самоскид прямує праворуч, нам же дорога прямо. Наступного транспорту знову ж таки очікувати прийшлось не довго – хвилин 10 від сили. Ним виявилась вантажівка MAN, що прямувала до Дніпропетровська. Проїхавши кілька кілометрів, водій бере ліворуч і зупиняється на парковці для вантажівок – вирішує прийняти душ у придорожньому закладі, що надає різного виду послуги для далекобійників – душ, прання тощо. В цей час зідзвонюємось з Т-ю. Дізнаємось, що вони запізнились на собаку в напрямку Донецька, і тому залишаються на вписці в Дніпрі, вірніше, в його передмісті – с. Іларіонове, куди вони вирушають о 22:15 на електричці. Домовляємось про додаткову вписку для нас двох, якщо, звісно, встигнемо добратись до вказаного часу відправлення "собаки". На годиннику – за двадцять хвилин восьма. В запасі – дві з половиною години. До Дніпра – трішки більше сотні кілометрів. Маємо встигнути. Домовляємось стосовно чергового зідзвону о 22:00. Чекаємо водія після водних процедур ще хвилин 10 і відправляємось далі в дорогу. Час в дорозі проводимо в розмовах "ні про що". І ось о 21:20 ми в'їжджаємо в Дніпропетровськ.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Попрощавшись з водієм на околиці Дніпропетровська, очікуємо на маршрутне таксі, номер якого було повідомлено люб'язними перехожими, і яке довезе нас до центрального вокзалу. З кожною хвилиною очікування надії встигнути на електрифікованого ліпшого друга людини розтають в невідомості. Але ось і вона. На питання, скільки часу вона їде до вокзалу, отримуємо відповідь – приблизно 25 хвилин. А на годиннику – 21:45. Але нам ще потрібно буде зробити одну пересадку, щоб дістатись вокзалу. І від часу на пересадку в значній мірі залежить і загальний час у дорозі. Пасажири рекомендують виходити на площі Островського, а звідти до вокзалу "рукою подати". В результаті прибуваємо на згадану площу за 3 хвилин до відправлення собаки. В темпі "дикого оленя" летимо на вокзал і заскакуємо у вагон електрички на хвилину пізніше від часу відправлення по графіку.

Переводячи подих, знаходимо знайомі фізіономії в кількості чотирьох киян і пари дніпрян. Відправляємось, і приблизно через годину ми вже на ст. Іларіонівка, звідки неосвітленою дорогою йдемо в сусіднє село Іванівка, де і знаходиться місце нашої дислокації на найближчу ніч.

Будинок виявився не фешенебельним котеджем, як очікував дехто, а напіврозваленою сільською хатинкою. Перекусивши бутербродами і салатиком, на швидку руку приготовленими нашими чарівними супутницями, влягаємось по двоє–троє на койко-місце. Оскільки пригод за попередній день вже було достатньо, то колективно було вирішено продовжувати наш рух всім разом по маршруту Іларіонівка – Лозова. А там вже вписатись до фан-потягу.

Ранок неділі зустрічає нас прохолодною погодою. Поспіхом збираємось і відправляємось на станцію Іларіоновка, де о 06:22, попрощавшись з дніпрянами, загружаємо свої тіла в електропоїзд до Лозової. Людей – обмаль, тому одразу ж займаємо "плацкартні" місця, де проводимо у сні майже весь тригодинний шлях до місця призначення. За дві години, що залишаються до прибуття фан-потягу, влаштовуємо собі "сніданок" із закуплених в місцевому АТБ кефірів, йогуртів, булочок, печива і бананів, споглядаємо за "дикими танцями" колоритного місцевого Влада Ями під хіт Лепса "Я уеду жить в Лондон" і повертаємось на вокзал очікувати потяг.

Час до Донецька в потязі проходить у спокійній обстановці і без особливих пригод. По приїзду в столицю Донбасу проходимо символічним маршем пероном від вагонів потягу до автобусів, підігнаних спеціально для нашого трансферу на стадіон, із зарядами та піснями.

Шмон на кількох кордонах при вході на стадіо, як завжди в Донецьку, доволі ретельний. Проходить перевірка банерів, згідно попередньо наданих службі безпеки приймаючої сторони переліку ескізів. Але, як показали два доволі таки масштабних пірошоу на виїзному секторі під час матчу, пронести щось, при бажанні, не склало великої проблеми. За дві години до початку матчу ми вже на секторі. Розвісивши лицьовики, відпочиваємо в очікуванні, як надіємося, видовищного матчу.

На початок матчу "кроти" розтягують текстовку «Шахтёр, круши врага!», підсвічену піротехнікою. Не встиг повністю розвіятись дим від піро на стадіоні, як рахунок на 2-й хвилині стає 1:0. Нова порція піротехніки від фанатів господарів. Відійшовши від тимчасового шоку, продовжуємо гнати команду вперед. І за шість хвилин динамівці зрівнюють рахунок – тепер виїзна трибуна спалахує піротехнікою в кілька десятків одиниць. В середині тайму відбувається перекличка з фанами господарів "Свободу честным – Свободу Павличенко". Другий тайм нічим особливо не запам'ятався, крім двох пропущених динамівцями голів.

По закінченні матчу залишаємось близько 20 хвилин на секторі, після чого йдемо до автобусів, що відвозять нас на залізничний вокзал. Час до потягу витрачаємо на пошук магазинчиків із провіантом, яких в районі вокзалу зовсім обмаль.

А далі був потяг, міцний сон і найкраще місто в світі! Хоча... далеко не у всіх сон був міцним, багатьом пасажирам другого вагону снились жахи після танців провідниць на столі.

Катайте виїзди з нами – катайте ліпше нас!!!
Гра із чморцем розпочалась задовго до стартового свистка. Деякі хлопці зустрічали гостей із хлібом та сіллю на трасі, а хтось біля НСК Олімпійській на пекучому сонці роздавав агітки пересічним вболівальникам, щоб вони долучались до нашої акції "Приходь у білому". Ця акція не є разовою, вона розрахована на перспективу і, безумовно, продовжиться, адже більш цікаві ігри ще попереду.

Зайшовши на самі трибуни, можна було побачити, як над фанатським сектором з верхнього ярусу звисав текстовик, закликаючи людей "Приходь на стадіон у білому!". У нас же, на секторах 41-43, все відбувалося за стандартною схемою - розвішування, підготовка прапорів, налаштування звукової системи, і біле море фанатів, які вже чекали початку гри.

Із приємних несподіванок цього дня було те, що одна з найстарших ДК фірм – ТР - нарешті презентувала своє творіння. Круте лого хлопців тепер красується серед нашої банерної лінії. Це дуже хороший приклад того, як мають діяти всі новоявлені ультра-ОФ групи, які ростуть, як гриби після дощу. Перш за все, слід своїми справами заробляти ім'я та повагу серед соратників, а вже потім херячити фірмові наліпки, банери і т.д., але, на жаль, у нас поки чомусь все навпаки.

На трибуні був помічений новий дворучник, але ось яка фігня прослідковується: люди-то їх роблять, але приносять на сектор нерегулярно, і тому, маючи велику кількість цього стафу, ми якось неефективно його використовуємо. Тому велике прохання до власників розтяжок - приносьте їх на КОЖНУ гру.

Стосовно матчу, то стартовий склад, як і футбол, продемонстрований нашою командою, не піддається осмисленню, а кінцевий рахунок - то взагалі тема окремої статті, тому щось про шизу, яка була цього дня, також не дуже хочеться писати.

До зустрічі на трибуні.
Черговий домашній матч у складний для команди час видався по-своєму цікавим і не зовсім звичайним. Низка не надто вражаючих попередніх поєдинків призвела до появи на центральних секторах банеру з написом «Ігоре Михайловичу, оголосіть цілі на сезон!». Стосовно дотримання білого дресс-коду, то, попри сподівання, заклик був почутий менше, ніж очікувалось. Приємно, що з напівпорожніх секторів таки вирізнялося серед інших кольорів світле вбрання, але прохання прийти в білому все ж було проігнороване як частиною рядових вболівальників, так і деякими представниками фанатського сектору. Чорні, сірі, зелені, червоні і навіть рожеві кольори траплялись частіше, ніж це можна було назвати прикрою, але випадковістю.

На трибунах нарахували 21 тисячу та ще й 322 присутніх осіб. Кузьма обрала, на диво, не типову для себе поведінку - на стадіоні панувала, підкреслю, адекватна віра в перемогу. Все менше хаотичних та поодиноких викриків, і все більше злагодженості в пориваннях зробити звук.

Перший тайм, в цілому, нічим особливим не відзначився, як в плані шизи (окрім незвичних експериментів з барабаном), так і в плані рахунку на табло. Команда йшла в роздягальню під сердите і наболіле «Нам потрібна перемога!..».

Другий тайм - з відкриттям рахунку Романом Безусом підтримка покращується, що вже традиційно, тому нагадування споука щодо гучності заряджання лунали помітно рідше. Не можна не згадати про довгоочікувану перкличку «Слава Україні – Героям слава» з гостьовим сектором, яка майже одразу переросла у непогану перекличку з усім стадіоном. Дуже приємно помічати зусилля людей в дії - будь то дисципліна, організованість в кольорах чи ввіддача із сусідніх трибун. По завершенню переклички, наче почувши «от би зараз гол», Андрієм Ярмоленком був забитий другий м’яч, після якого шиза виконувалась з неабияким задоволенням як зі сторони споука, так і зі сторони трибуни; а чим ближчим ставав час фінального свистка, тим більше драйву та емоцій супроводжували гру. Рахунок 2:0 подарував вболівальникам напрочуд гарний настрій та надії на майбутнє.

Тож, варто подумати над тим, що підтримка команди в умовах кепського турнірного становища може приносити більше користі та задоволення, ніж саппорт за інших обставин. Попереду ЛЄ та виїзд в Запоріжжя, і команді потрібна присутність кожного вірного Великому Клубу фаната.
Місто Запоріжжя, адміністративний центр Запорізької області, розташоване на річці Дніпро. Населення 790 тис. чоловік. Колишня назва — Олександрівськ (до 1921 р.), датою заснування міста вважається 14 жовтня 1770 р. За промисловим потенціалом місто займає 3 місце в Україні.

Вдале географічне положення і сприятливий клімат Запоріжжя привертали сюди людей ще з незапам'ятних часів. Протягом багатьох століть через цю територію проходили різні народи, тут схрещувалися різні культури. У Придніпровських степах існує безліч археологічних пам'яток, які залишили після себе кимерійці, скіфи і сармати, готи і гуни, авари, хазари, половці, печеніги, слов'яни. Після татаро-монгольської навали 1237—1240 рр. територія Запорізького краю два століття входила до складу Золотої Орди.

На великому водному шляху «із варяг у греки» до берегів острова Хортиця, який зараз є складовою частиною Запоріжжя, причалювали слов'янські човни, судна візантійських та скандинавських купців. Острів неодноразово ставав місцем зіткнень слов'ян зі степовими племенами. Історики вважають, що саме тут в 972 році в нерівному бою із зрадниками кочівниками загинув київський князь Святослав.

Землі за Дніпровськими порогами довгий час належали волелюбному козацтву — селянам, що тікали від феодального гніту і в XVI столітті заснували тут Запорізьку Січ, вільну козацьку республику. Січові ворота, Совутинна скала, урочище Сагайдачного є свідками воєнної слави запорізців. Героїчне минуле Хортиці тісно пов'язане з іменами Богдана Хмельницького, кошового отамана Івана Сірка, легендарного народного героя Байди.



Землі так званого Дикого Поля в кінці XVIII століття увійшли до складу Російської імперії. Запорізька Січ була ліквідована згідно царського указу 1775 року, а за п’ять років до того (в 1770-му) в районі Хортиці виникло поселення, назване форштадтом Олександрівським — на честь командувача 1-ї російської армії Олександра Голіцина. Тут була закладена Олександрівська фортеця — форпост в російсько-турецькій війні, яка переросла до 1806 року в місто Олександрівськ — повітове місто Єкатеринославської губернії. Деякі вчені все ж пропонують вважати датою народження міста 1552 р. — дату спорудження фортеці Байдою-Вишневецьким на острові Хортиця. Вільні козаки стали селитися навколо Олександрівської фортеці. Військове поселення поступово розросталося. Місцеві жителі займалися землеробством, скотарством, рибальством. Розвивалися ремесла і торгівля. У першій половині XIX століття йшло швидке заселення території області, сюди приїздили німецькі колоністи, євреї, болгари, сектанти-духобори та розкольники з Росії.

Основою економіки тривалий час було сільське господарство. Розвиток промисловості в краї розпочався з початку XIX ст. зі створення мануфактури з переробки сільськогосподарської сировини. Виникло сільськогосподарське машинобудування як в самому Олександрівську, так і в німецьких колоніях, прилеглих до нього, які згодом увійшли в межі міста. У 1863 р. німецький капіталіст Я.П. Копп відкрив тут майстерні з виробництва соломорізок та залізних деталей до вітряних млинів. Незабаром їх перетворили в завод сільськогосподарських машин, що випускали жниварки, молотилкі, буккери, плуги та інші знаряддя. У 70-х роках в Олександрівську та його передмістях діяли п'ять заводів сільгоспмашинобудування.



23 березня 1921 року Олександрівська губернія стала називатися Запорізькою. Згодом перейменували і губернське місто Олександрівськ на Запоріжжя. Протягом довоєнних п'ятирічок місто стало великим індустріальним центром, чому сприяло відкриття у 1932 році ДніпроГЕСу — найпершої із дніпровських гідроелектростанцій. Разом з тим були збудовані такі підприємства, як завод листових сталей («Запоріжсталь»), коксохімічний, алюмінієвий, завод феросплавів, завод інструментальних сталей (тепер «Дніпроспецсталь»).

В роки другої світової війни місто протягом двох років — з 4 жовтня 1941 р. по 14 жовтня 1943 р. знаходилось під владою німців. Входженню німецьких військ у місто передував підрив ДніпроГЕСу 18 серпня 1941 року, здійснений військами НКВС без оповіщення населення і військ, що переправлялися через річку. Руйнівна хвиля води, що ринула через пробоїну в греблі, призвела до багатотисячних жертв як з боку цивільного населення, так і червоноармійців, що переправлялися через Дніпро. За даними дослідників кількість жертв перевищувала 100 тисяч чоловік.



Повоєнні роки відзначені подальшим ростом міста. У 1950—60-ті роки були закладені нові житлові масиви. В кінці 1980-х років населення міста досягло свого максимуму — близько 900 тис. чоловік, після чого почало зменшуватись.
Острови: Хортиця і Мала Хортиця

Хортиця - найбільший острів на Дніпрі, розташований у районі міста Запоріжжя нижче ДніпроГЕС, унікальний природний та історичний комплекс. Витягнутий з північного заходу на південний схід, має довжину 12,5 км і ширину в середньому 2,5 км. У 2007 році був названий одним із «Семи чудес України».

Хортиця в період Київської Русі



Острів пам'ятає київських князів Аскольда і Діра, Олега, Ігора та княгиню Ольгу. Існує думка, згідно з якою саме на Хортиці загинув у бою з печенігами князь Святослав, який повертався зі своєю дружиною з болгарського походу. Це трапилося навесні 972 року, біля Чорної скелі. При будівництві ДніпроГЕС на цій території знайдені давньоруські мечі X століття, що є вагомим фактом на підтвердження цієї версії.

У 1103 році на острові зупинявся князь Святополк Ізяславович зі своїм військом. Запис про це є в Іпатіївському літописі. 1223 року Хортиця була місцем збору руських князів перед трагічною битвою з монголо-татарами на р. Калці. Місце для збору було обрано не випадково. В той час у приплавленій частині острова (на березі Осокорового острова) був військовий форпост «русичів-бродників», які контролювали рух через Протолчий брід. Археологічні дослідження дають підставу вважати, що цей форпост виник мало не в V-VII столітті нашої ери. Поселення «бродників» зникло під час приєднання земель до Великого князівства Литовського.

Пізніше це місце контролювалося козаками Запорізької Січі. Із запорізьким козацтвом пов'язані найяскравіші події історії Хортиці. Перші козацькі укріплення були побудовані Дмитром Вишневецьким на сусідньому невеликому острові Мала Хортиця в XVI столітті.

В даний період часу на острові діє музей під відкритим небом "Історико-культурний комплекс «Запорізька Січ». Будівельні роботи зі зведення цього комплексу почалися в листопаді 2004 року (закладка відбулася 14 жовтня 2004 р.). Генеральним спонсором його будівництва в 2005 році виступив комбінат «Запоріжсталь». Вартість комплексу склала близько 13 мільйонів гривень, при цьому держава не приймала участі у фінансуванні будівництва «Січі». 30 грудня 2010 року в експлуатацію була введена перша черга комплексу. На території комплексу проводяться театралізовані вистави і навіть всеукраїнські фестивалі, жителів Запоріжжя та гостей міста запрошують на екскурсії. У недалекому майбутньому в комплексі функціонуватимуть експозиційні об'єкти «Будинок кошового отамана», «Військова канцелярія», «Курінь» та «Храм Покрови Пресвятої Богородиці», де будуть відтворені інтер'єр, предмети, які були характерні для часів козацтва. Хортиця знаходиться на третьому місці в Україні за відвідуваністю туристів. У 2010 році туристичні об'єкти заповідника відвідали понад 250 тисяч осіб.

Запорізький дуб

З часу заснування міста на міських землях та острові Хортиця «суцільною стіною» росли дубові гаї, які з ростом міста поступово зникали. За свідченням Д. І. Яворницького, на острові Хортиця ріс гігантський багатовіковий дуб. "Він був гіллястий і колосальної товщини, стояв у сто п’ятдесяти сажнях від Хортицької колонії на південь, біля самої дороги, спрямованої через острів у довжину. За переказами, дуб був збірним пунктом для запоріжців, де у них бувала рада, під дубом козаки молилися перед виходом на ворога. У 1775 році «після Троїцького свята» запорожці в останній раз віддали честь «святому дубові" - розпили кілька бочок горілки, відтанцювали козачка і розпрощалися. До 1888 року дуб засох, від нього залишився лише пень з 6-метровим обхватом. Ймовірно, під цим дубом запорожці писали свій знаменитий лист турецькому султанові. Мальовнича атмосфера цієї події показана на знаменитій картині Іллі Рєпіна «Запорожці».



ЧИТАТИ ДАЛІ >>
ДніпроГЕС

Візитною карткою міста є гребля та електростанція ДніпроГЕС, будівництво якої за планом ГОЕЛРО було розпочато в 1927 році за проектом Г. Александрова. Перший агрегат був уведений в дію в 1932 р. У 1939 р. потужність станції досягла проектної в 560 тис. кВт, і в той час це була найбільша ГЕС у Європі. Гідровузол дав можливість затопити дніпровські пороги і забезпечити безперешкодне судноплавство по середньому і нижньому плину Дніпра. Потужну бетонну дугу греблі розчленовують 49 настільки ж потужних устоїв-биків, які об'єднані вгорі монолітним мостом. Радіус кривизни греблі складає 600 м, висота - 60 м, а довжина - 760 м. На кожному з берегів знаходяться машинні зали електростанції, на правому березі - старий, побудований в 1932 році, на лівому березі - новий, запущений в 1975 році. Поруч із греблею розташовані два шлюзи: новий (однокамерний) і старий (трикамерний). Також на лівому березі в накопичувальному озері біля греблі знаходиться вантажний і пасажирський річковий порт.



Мости Преображенського

Визначною пам'яткою міста є два двоярусних бетонних мости через Дніпро, що з'єднують правий і лівий береги Запоріжжя через острів Хортиця. Автор проекту мостів - інженер Б. Н. Преображенський. Мости були відкриті в 1952 році. Будівництво бетонних мостів таких розмірів було великим досягненням інженерної думки. Висота мостів (≈ 54 м) вважається найбільшою на території України. Верхній поверх мостів призначено для залізничного транспорту, а нижній - для автомобілів та пішоходів. З більшого моста, розташованого ближче до центральної частини міста, добре видно греблю, скелі та острівці.



Проспект ім. Леніна


Головна вулиця міста - проспект імені Леніна. Його довжина становить 10,8 км. Існує думка, що проспект є найдовшим у Європі. Це не відповідає дійсності - наприклад, довжина Московського проспекту в Харкові близько 18 км.



Назви клубу:

«Сталь» – 1935-1949 рр.; з 1950 року – «Металург».

Початок біографії

Історія команди почалася в середині 1930-х років, коли «Запоріжсталь» виділилася із структури «Дніпрокомбіната» в самостійне підприємство. У деяких цехах були створені футбольні команди, які почали розігрувати між собою першість заводу. Найкращі гравці увійшли до складу збірної команди «Сталь», яка представляла завод в різних змаганнях. Офіційним днем заснування команди вважається 2 травня 1935 року. В цей день на стадіоні імені Антипова зустрілися команди будівників Запоріжсталі та паровозоремонтного заводу, гра завершилась з рахунком 1:2.

У 1935 році запорізька окружна рада фізкультури надала «Сталі» статус основної команди міста. Футболісти «Сталі» часто грали в товариських матчах з командами, що брали участь в чемпіонатах СРСР. Так, в 1938 році нічийний результат був зафіксований в зустрічі з московським «Спартаком». А ще один представник Москви — «Харчовик» програв «Сталі» з рахунком 1:2. Восени цього ж року футболісти «Сталі» провели 12 матчів в містах Донбасу, 10 з них вони виграли, один звели внічию і лише один програли. Поступальний розвиток клубу перервала Друга світова війна.

Після війни, у 1946 році разом із Запоріжсталлю відродилася і команда «Сталь». Але перші успіхи почали приходити до неї тільки через три роки. Саме у 1949 році, після невдалого виступу «Локомотива» в першості СРСР постало питання про необхідність відродження запорізького футболу.

Починаючи з 1950 року, «Металург» грає в першості республіки і три роки поспіль виходить у фінальну частину, де веде боротьбу з іншими переможцями зон за путівку в клас «Б». Це їм вдається за підсумками сезону 1952 року, коли команда завойовує звання чемпіона України. Окрім золотих медалей, «Металург» отримує статус команди майстрів і право брати участь в чемпіонаті СРСР.

Успішно грали запорожці і в Кубку України, двічі (в 1951 і 1952 рр.) виграючи головний приз. Окрім цього, в 1951 році запорожці виграють ще три кубки — міста, області та ЦС ДСО «Металург». У 1950 році «Металург» дебютує і в Кубку СРСР. В 1/64 фіналу він з розгромним рахунком перемагає «Локомотив» з Петрозаводська — 5:0. На наступному етапі команда, хоча і програє 2:3, але гідно протистоїть сталінградському «Торпедо». У наступному сезоні «Металург» доходить до 1/8 фіналу, обігравши мінське «Динамо» — 1:0, московський «Локомотив» — 4:0 і переможця кубка Узбецької РСР команду Московського району — 9:2. Лише неодноразовий чемпіон СРСР московське «Динамо» зупиняє запорожців — 1:5.



ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Виступи на загальнорадянському рівні

З 1953 по 1962 рік «Металург» був незмінним учасником першості СРСР у класі «Б». У 1960 році він займає перше місце в своїй зоні та у фінальних матчах завойовує звання чемпіона України. Двічі запорожці ставали другими (1958, 1962) і тричі третіми (1953, 1954, 1956). Перша серйозна спроба прорватися у вищий клас була зроблена в 1956 році. На фініші сезону, маючи найбільшу кількість перемог (21), «Металург» набрав лише на одне очко менше переможців зони — мінського «Спартака», який потім успішно провів фінальні ігри та увійшов у клас «А». Буквально за один крок від вищої ліги «Металург» був і в 1960 році. Команда на самому фініші випередила одеський СКА і зайняла в зональному турнірі перше місце. У боротьбі за звання чемпіона України запорожці зустрілися з переможцями іншої зони — миколаївським «Суднобудівником». Перший матч «Металург» виграв з рахунком 6:2, другий закінчився внічию 0:0. У перехідних іграх з донецьким «Шахтарем» за право грати у класі «А» «Металург» один матч програв (0:2), а другий виграв (1:0). Відповідно до регламенту повинен був відбутися третій поєдинок. Але Федерація футболу внесла корективи в положення про розіграш. Третій матч не відбувся, і у вищому дивізіоні радянського футболу за рахунок кращої різниці забитих і пропущених м'ячів залишилися гірники.

За роки виступів у класі «Б» «Металург» провів в чемпіонаті СРСР 306 матчів (152 перемоги, 71 нічия, 83 поразки). У 1963 році, виступаючи у другій лізі радянського футболу, «Металург», зайняв четверте місце в зоні. У 1967 році запорожці лише на одне очко відстали від київського ЦСКА в зональному турнірі. В турнірі команд, що боролися за 4-6 місця, «Металург» вийшов переможцем і став четвертою командою другої групи в класі «А».

В кінці 1969 - на початку 1970 років в команду прийшла молодь, разом із досвідченими гравцями команди вони створили боєздатний колектив. «Металург» з перших же турів захопив лідерство, одноосібно займав першу сходинку весь турнір і задовго до його закінчення забезпечив собі путівку в першу лігу класу «А», випереджаючи після 34-го туру найближчого переслідувача на 9 очок. «Металург» порадував любителів футболу високою результативністю: за сезон у ворота суперників було забито 73 м'ячі, за це команда була нагороджена «Рубіновим кубком» республіканської газети «Молодь України».

4 квітня 1971 року, приймаючи на своєму полі футболістів іванівського «Текстильника», клуб зіграв свій перший матч у першій лізі – запорожці програли 0:1. Незважаючи на невдалий початок, «Металург» в сезоні 1971 домігся найкращого результату за всі роки виступу у першій лізі – у підсумковій таблиці команда посіла четверту позицію.

Двічі, під керівництвом Олександра Томаха, запорожці займали п'яті місця - в 1983 і 1984 роках. На початку 1989 року під керівництвом досвідченого організатора і господарника, заслуженого тренера УРСР Геннадія Жиздика, в Запоріжжі був створений перший у першій лізі відомчо-територіальний госпрозрахунковий клуб.

У 1990 році із тренером Ігорем Надеїним, досвідченим Ігорем Наконечним і Сергієм Волгіним та молодими Юрієм Дудником і Віктором Скрипником «Металург» фінішував на третьому місці у першій лізі СРСР, яке дало право в наступному році грати у вищій лізі.

У 1991 році здійснилася давня мрія запорізьких уболівальників — «Металург» увійшов до еліти радянського футболу. Вже в першому матчі футболісти «Металурга» довели, що можуть на рівних грати з грандами радянського футболу, перемігши московський «Спартак» з рахунком 2:1. У числі переможених в цьому сезоні опинилося також «Динамо» (Київ), а також мінське «Динамо», московський «Локомотив» і «Дніпро». Головну задачу - закріпитися у вищій лізі - команда виконала, зайнявши 13-те місце. Але чемпіонат СРСР 1991 року виявився останнім в історії, Україна стала проводити власну першість і запорізька команда була включена у вищу лігу.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Виступи за часів незалежності

В Україні одразу ж вирішили перейти на європейську систему розіграшу національного чемпіонату, перший чемпіонат було проведено в усіченому вигляді. Команди були розбиті на дві групи, сформовані за результатами їх виступів у попередньому чемпіонаті СРСР. В першому чемпіонаті команда посіла в групі «А» тільки 5 місце, в другому запоріжці були 7-мі вже серед усіх клубів вищої ліги. Третій чемпіонат був одним з найбільш невдалих для «Металурга» - після першої половини чемпіонату команда значилася в рядах аутсайдерів, займаючи останнє, 18-те місце. В ролі рятівника виступив Анатолій Куксов, що зайняв місце головного тренера в зимове міжсезоння. Під керівництвом нового тренера запорожці фінішували на 16-му місці.



Старт четвертого чемпіонату ознаменувався злиттям двох запорізьких команд. Почавши сезон не дуже вдало, вже після 7 туру команда об'єдналася з одним із лідерів другої ліги футбольним клубом «Віктор». Очолив «Металург» Олександр Томах, який привів із собою з «Віктора» 10 футболістів - завдяки їхній грі запорожцям з 43 очками вдалося зайняти 9-те місце в підсумковій таблиці. У п'ятому чемпіонаті «Металург» зробив крок одразу на 4 сходинки вгору, зайнявши на фініші 5-те місце. Наступні п’ять чемпіонатів запоріжці виступали стабільно, тричі посівши 8-мі місця і по разу 6-те та 9-те. В ці ж роки команда двічі виходила до півфіналу Кубка України.

В чемпіонаті 2001-2002 після перших двох поразок команду очолив Олег Таран. Перше коло команда закінчила на 6-му місці, а в підсумку запоріжці фінішували 4-ми, досягши найбільшого успіху в своїй історії і добившись права представляти Україну в Кубку УЄФА. У 21 турі цього чемпіонату «Металург» приймав київське «Динамо» і програвав 1:3, коли наприкінці матчу із головним тренером киян Валерієм Лобановським стався важкий інсульт - швидка прямо з тренерської лави забрала його в лікарню. Це був останній матч Великого Тренера, через шість днів він помер... Ім’ям Валерія Лобановського названа вулиця, на якій знаходиться стадіон запорожців «Славутич Арена».

В Кубку УЄФА 2002-2003 рр. «Металург» стартував із перемоги в першому матчі кваліфікаційного раунду в Дніпропетровську (міський стадіон в той час перебував у стадії реконструкції) над мальтійською «Біркіркарою» (3:0). У матчі-відповіді була зафіксована нульова нічия, яка вивела запорожців на англійський «Лідс». Незважаючи на різницю в класі, «Металург» гідно бився із суперником, поступившись на виїзді 0:1 і зігравши внічию 1:1 у Дніпропетровську. В чемпіонаті Україні команда виступила невдало, посівши передостаннє місце і розпрощавшись із вищим дивізіоном. Але влітку сталося банкрутство «Олександрії», і за рішенням ради Бюро ПФЛ «Металург» зайняв місце олександрійців у Вищій лізі.

У наступних трьох сезонах команда поступово поліпшувала результати, зайнявши 11-те, 10-те та 8-ме місця, а в сезоні 2005-2006 «Металург» вийшов до фіналу Кубка України. 2 травня 2006 року на НСК «Олімпійський» запорожці у фіналі виглядали дуже гідно проти київського «Динамо», програвши з рахунком 0:1. Завдяки цьому успіху команда вдруге в своїй історії стартувала в Кубку УЄФА. За підсумками перших двох зустрічей «Металург» пройшов кишинівський «Зімбру» (0:0 в гостях і 3:0 вдома), а потім ледь не став автором сенсації, коли в рівній боротьбі пропустив в груповий турнір грецький «Панатінаїкос» (1:1 в гостях і 0:1 вдома). У чемпіонатах 2007-2010 рр. запоріжці були твердими середняками і посіли по два рази 7-ме та 9-те місця.

В сезоні 2010-2011 «Металург» виступив вкрай невдало, посів останнє місце в чемпіонаті, через що вперше в своїй історії клуб вилетів у першу лігу. В чемпіонаті першої ліги 2011-2012 команда Сергія Зайцева довгий час боролася за першу сходинку з ужгородською «Говерлою-Закарпаття». Однак спад у весняній частині першості не тільки дозволив «Закарпаттю» відірватися від запорожців і достроково стати переможцями турніру, але і скоротив до мінімуму відрив від третьої команди - ПФК «Севастополь». Перед очною зустріччю «Металурга» і «Севастополя», що відбулася в 33-му турі, перевага запоріжців становила 2 очки. Матч у Криму відзначився неоднозначним суддівством і завершився перемогою «Севастополя» з рахунком 2:1, при цьому переможний гол форвард «моряків» Сергій Кузнецов забив рукою. За підсумками цієї гри кримчани вийшли на другу сходинку, а запоріжці звернулися з низкою відкритих листів до керівництва українського футболу, вимагаючи перегравання. Проте в останньому турі «Севастополь» несподівано зіграв унічию з «Буковиною», і суперники за другу сходинку в підсумку набрали однакову кількість очок, але, завдяки кращій різниці забитих і пропущених м'ячів, «Металург» посів друге місце, що дозволило саме їм повернутися в прем'єр-лігу. В ці ж роки «Металург» тричі поспіль виходив до 1/4 фіналу Кубка України.

Сезон 2012-2013 запоріжці відверто провалили, в команді чотири рази змінювався головний тренер. За перші 18 турів «Металург» всього тричі зіграв унічию, програвши решту матчів. В результаті команда посіла останнє місце (1, 8, 21, 12-64). Але рішенням ФФУ, всупереч регламенту змагань, «Металург» залишили у прем’єр-лізі на наступний сезон («Говерла» зайняла місце збанкрутілого «Кривбасу», команди першої ліги «Сталь» та «Олександрія» відмовились від виходу в найвищий дивізіон, а «Буковину», яка услід за цими командами отримала право на підвищення в класі, не допустили чиновники ФФУ).



Таким чином, 25 серпня на динамівців Києва очікує виїзд у Запоріжжя. Після 6-ти турів «Металург» має 6 очок (1,3,2,6-6).

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Досягнення клубу

Чемпіон УРСР1952, 1960, 1970 рр. (3 рази)
Фіналіст Кубка України2006 р.


Найвідоміші гравці команди

Віктор Серебряніков (грав за «Металург» у 1958-59 рр.), заслужений майстер спорту СРСР, видатний гравець київського «Динамо» (1959-1971) та збірної СРСР (1964-1970, 21 матч, 3 голи), 5-разовий чемпіон СРСР, 2-разовий володар Кубка СРСР, бронзовий призер чемпіонату світу 1966 року, учасник чемпіонату світу 1970 року.

Віктор Матвієнко (грав за «Металург» у 1966-1967 рр.), заслужений майстер спорту СРСР, видатний гравець київського «Динамо» (1970-1977) та збірної СРСР (1971-1977, 21 матч), 4-разовий чемпіон та 3-разовий срібний призер першості СРСР, володар Кубка СРСР 1974 року, володар Кубка кубків та Суперкубка УЄФА 1975 року, срібний призер чемпіонату Європи 1972 року, бронзовий призер Олімпійських Ігор 1976 року.

Олег Таран (грав за «Металург» у 1989-1992 рр., з перервами, тренер команди у 2001-2002 рр.), гравець київського «Динамо» (1978-1980), чемпіон СРСР 1983 року, срібний (1987) та бронзовий (1984, 1985) призер чемпіонату СРСР у складі «Дніпра», чемпіон Марокко 1990 року, чемпіон Європи серед юнаків 1978 року, срібний призер юніорського чемпіонату світу 1979 року, бронзовий призер юнацього чемпіонату Європи 1977 року.



Павло Шкапенко (грав за «Металург» у 1990-1992 рр.), гравець київського «Динамо» (1992-1998) та національної збірної України (1993-1997), 6-разовий чемпіон України, 3-разовий володар Кубка України, бронзовий призер чемпіонату Росії 2000 року.

Сергій Ковалець (грав за «Металург» у 2000-2002 рр.), гравець київського «Динамо» (1990-1995) та національної збірної України (1992-1994), чемпіон СРСР 1990 року, чемпіон України 1993, 1994 рр., володар Кубка України 1993 року, під його керівництвом київська «Оболонь» стала першою командою, яка виграла у «Шахтаря» на «Донбас Арені»; нині – тренер молодіжної збірної України.

Дмитро Михайленко (грав за «Металург» у 2006-2007 рр.), гравець київського «Динамо» (1994-2000, 147 матчів) та національної збірної України (1993-2000, 23 матчі), 7-разовий чемпіон України, 4-разовий володар Кубка України, володар Кубка Кіпру 2009 року.

Юрій Максимов (грав за «Металург» у 2004-2005 рр.), гравець київського «Динамо» (1995-1997 рр.) та національної збірної України (1992-2002, 27 матчів, 5 мячів), 3-разовий чемпіон України, володар Кубка України 1996 року, володар Кубка Німеччини 1999 року у складі «Вердера».

Олександр Алієв (грав за «Металург» у 2006 році), гравець київського «Динамо» (2002-2011, з перервами), юнацької до 17 років (2001-2002), молодіжної (2003-2006, 30 матчей) та національної (з 2008 року, 28 матчів, 6 голів) збірних України, 4-разовий чемпіон України, 4-разовий володар Кубка України, 3-разовий володар Суперкубка України, срібний призер чемпіонату Європи 2006 року, бронзовий призер юніорського чемпіонату Європи 2004 року.

Максим Коваль (грав за «Металург» у 2009-2010 рр.), воротар київського «Динамо» (з 2010 року), юнацької до 17 років (2008-2009, 8 матчів), до 19 років (2009-2010, 6 матчей), молодіжної (з 2010 року, 7 матчей) та національної (з 2012 року, 1 матч) збірних України, срібний (2011, 2012) та бронзовий (2013) призер чемпіонатів України.

Запорізький стадіон "Славутич-Арена" збудували на місці колишнього стадіону "Металург", після того як той безнадійно застарів, і однойменному клубу заборонили на ньому виступати. Розташовується він в центральній частині міста, за адресою вул. Лобановського, 21. Дуже приємно, що запоріжці вшанували пам'ять Валерія Васильовича (в той час? як мало хто знає, де така вулиця є у Києві...). Відкриття арени припало на матч із Динамо в липні 2006 року. Тоді біло-сині зіпсували місцевим вболівальникам свято, перемігши з аргентино-ямайським рахунком. На той час стадіон був одним із перших суто футбольних в Україні, та й зараз не пасе задніх. Трибуни розташовано паралельно сторонам поля, і їхні нижні ряди знаходяться на висоті 4-ох метрів над рівнем трави. Дві з них мають дах. Вкупі із невеликою місткістю (11883) це створює дуже гарну акустику та відчуття близкості до матчу.



Дістатись стадіону нескладно. Центральним проспектом міста курсує безліч маршруток, слід їхати до проспекту Металургів, пройти по ньому один квартал в протилежний бік від МакДональдсу до наступної вулиці, повернути праворуч на вулицю Богдана Хмельницького і йти вперед до арени, видивляючись місцевих траблмейкерів у дворах будинків. Таким шляхом ви вийдете якраз до гостьового входу. Щоб дістатись сектору, слід буде пройти на територію стадіону через ворота, перетнути буферну зону, де зазвичай тримають недопущених на матч виїздюків, перетерпіти обшук у вузькому проходику до другої буферної зони (в якій є туалет), після чого через тунель, що кишить силами зла в погонах, вийти до сходинок на гостьовий... Банери розвішувати зручно як на перилах знизу, так і на стінці згори сектору. Єдине зауваження: запорізці можуть перевдягнутись стюардами і спробувати зірвати банер, якщо той висітиме надто низько. Пильнуйте, бо така акція їм колись вдавалась.



Сектор господарів знаходиться навпроти гостьового. Місцева кузьма достатньо активна, любить тикати середні пальці, і також не любить Великий Клуб. Не забудьте також причепуритись, бо вас напевно зніматиме прихована камера, ба, навіть не одна. На даний момент стюарди на "Славутич-Арені" вважаються найбільш довбанутими в країні, на рівні з Донецьком та Маріуполем. Цього року СБ Металурга вирішила перевіряти паспортні дані киян, тобто біло-сині повинні "записатись" за кілька днів до виїзду в фан-клубі, що унеможливлює потрапляння на сектор вболівальників Динамо з інших міст. WBC намагається вирішити це питання, але схоже, працівники стадіону не хочуть іти на поступки, тому слідкуйте за новинами на нашому пабліку. Також в Запоріжжі завжди викликають проблеми з проносом рюкзаків, стікерів, банерів і решти стафу.

Бомжі, а саме так називають фанатів запорізького Металурга - один з найстаріших двіжів України. Вже на початку 80-х вони пробивали виїзди та активно поводили себе на домашках. Більш того, саме фанати Металурга в 1983-му році випустили перший на території СРСР фан-зін, називався він "Что должен знать фанат". Якщо бути точним, то перший виїзд в Нікополь відбувся в 1984 році. Тоді на собаці цю гру пробило 300 чоловік.

Найбільші друзі запоріжців - фанати з Луганська. Також товаришують бомжі з Маріуполем та Волинню. Основні ж вороги - Севастополь, Ворскла, Металіст, Таврія та Шахтар. Також бомжі ворогують і з усіма трьома командами "тріади" - Дніпром, Динамо та Карпатами. Слід зазначити, що війна з бомжами у фанатів Динамо почалась ще на початку 90-х. Тоді запоріжці підтримували дружні стосунки з фанами Чорноморця і розсварилися з ними лише в 2008-му році.



Найбільш відоме фанатське об`єднання запоріжців називається Ураган. Утворилось воно в 1984-му, і до наших днів на секторі висить банер з таким написом. Досить довгий час Ураган був єдиним банером на секторі, і всі, хто приходив на трибуну, вважали себе частиною цієї банди. В середині 2000-х у Запоріжжі було створено фан-клуб, клуб не любив самостійних фанатів, які за власний кошт пробивали виїзди. Ураганам забороняли вішати банери, були величезні проблеми через піротехніку (клуб в судовому порядку перекладав штрафи ПФЛ на фанатів), при цьому фан-клуб катався на виїзди безкоштовно.



Але коли в 2007-му діло дійшло до банерних підколів між двома запорізькими секторами, було вирішено об’єднатись на одному секторі. З того часу кілька років всі перформанси створювались під назвою ULTRA SICH. Саме цей час і можна назвати часом розквіту фанатизму в Запоріжжі, на своєму стадіоні двіж налічував більше 700 чоловік.

Тоді більшу частину сектора складали люди з району Бабурка. Звідти і пішла назва Бабурка ультрас. Через якийсь час гусей відсіяли, і хлопці назвалися BU07. В 2009-му році почалися розвали всередині двіжу, і частина людей пішла з трибуни, так утворилась нова бандуля Бешкетники.

Через якийсь час знову був збір, де було вирішено, що фанати повинні стояти тільки на одній трибуні, щоб не було різнобою в зарядах. Бешкетники поставили свою людину в допомогу споукмену і нормально уживалися на сусідніх секторах з рештою бомжів. А потім клуб почав погано грати, і люди... почали пропадати з сектору. Фанати Металурга вирішили стояти всі разом, аби зберегти хоча б ту кількість людей, яка у них є.



На даний момент з’явилось ще кілька молодих банд на трибуні бомжів, але всі акції виконуються спільно всіма колективами. Особливим став попередній сезон, коли Металург зміг набрати лише 11 очок за чемпіонат. Весь сезон фанати протестували проти такої гра команди, зупиняючи автобус, закидуючи поле піротехнікою і шкарпетками та малюючи послання гравцям.



Втім, дуже дивним чином Металург зміг залишитись в Прем’єр-лізі, тож ми їдемо до Запоріжжя знову!



В цій статті ми розкажемо про виїзди динамівських фанів на «Славутич Арену», починаючи з 2009 року.

2009 рік, березень

На цей матч із певних причин частина хохлів приїхала під самий початок, тому фани заходили на сектор ще під час матчу, а дехто взагалі не зміг потрапити на стадіон. Також цей матч відбувався якраз напередодні надважливого для киян виїзду до Харкова на матч 1/8 Кубка УЄФА. Але, не дивлячись на всі ці причини, на секторі було майже дві сотні виїзних.

Досить велику частину гостей складали дніпряни, частина хохлів приїхала разом з ними автобусом із Дніпра. Решітка сектору була повністю завішана банерами, деякі з них навіть не можна було нормально умістити. Також на секторі був транспарант бердянських фанів Динамо. Візуально сектор прикрашали рози. В першому таймі підтримки гостьового сектору майже не було чути, причина тому – рахунок 1:0 та удари нападників Динамо по горобцях. Але, як тільки динамівці почали забивати, то одразу пішли пісні нон-стоп і хороша шиза. Після матчу киян автобусом доправили до залізничного вокзалу, втім, бажаючи змогли також спокійно пройти у місто.



2009 рік, листопад

Виїзд до Запоріжжя був першим для киян у серії з трьох виїздів у чемпіонаті України, які мали відбутися поспіль. Вже опівдні біло-сині досягли кінцевої точки мети свого перебування. Погравшися в піжмурки з місцевими органами (ті, що внутрішніх справ) і здобувши тактичну перемогу, кияни зібралися в потрібному місці. Час гаяли, ганяючи м'яча та очікуючи представників місцевої інтелігенції. Але замість них дочекалися незваних гостей у формі. Які, вочевидь, намагалися взяти реванш, і таки знайшли гостей зі столиці. Марш-кидок вулицями міста свого результату не дав. Тож, сівши в міліцейські баси, кияни попрямували до стадіо. Почекавши трохи перед сектором, придбали квитки і вирушили на трибуну. Огляд речей і банерів нічим особливим від інших міст не відрізнявся. Хіба що стікери не дозволили пронести, з аргументацією: «Бо заклеїте нам весь стадіон».



На секторі зібралося приблизно півтори сотні киян. Заряди були нечасті, але гучні. Порадувала місцева кузьма, що сиділа неподалік. Вони весь час демонстрували свої здатності до пантоміми. Ну і запоріжський темношкірий футболіст Адольф надовго запам'ятає гостей із Києва.

Гра так і котилася до нульової нічиєї, а вже у доданий час Мілевський міг принести перемогу… Але йому не вдалося реалізувати пенальті. Героєм поєдинку став 16-річний голкіпер "Металурга"... Максим Коваль, який довго дякував трибунам за підтримку. Мабуть, цей епізод спонукав керівництво та тренерів Динамо через півроку здійснити трансфер молодого голкіпера. Запоріжжя радіє нічиїй так, ніби вони виграли чемпіонат. Після гри за допомогою міліцейських басів киян відвозять на вокзал. Спроби танців перериваються міліцією, яка спрацювала, як ніколи професійно.

2011 рік, квітень

Неприємна історія з віджиманням запорізького банеру на матчі збірних України та Італії 29 березня мала своє продовження в очній зустрічі запорізького Металурга та Динамо, хоча сам банер вже успішно повернувся до своїх власників. Ця "акція" стала основним приводом для запорізьких ментів, щоб прийняти на вокзалі всіх, хто їхав на виїзд прямим потягом. Фанати Металурга бажали помсти і намагались накривати в місті невеличкі групки киян, які уникли прийому, щоправда, без особливих успіхів. Основний же бойовий склад біло-синіх їхав на матч об’їзними шляхами і потрапив на сектор лише на 30-й хвилині першого тайму. До цього часу кияни вже встигли залагодити всі проблеми з покупкою квитків на гостьовий сектор і забороною на пронос банерів, фото- і відеотехніки, а також рюкзаків.

Господарі розпочали підтримку команди із нон-стопу, що не часто побачиш у нас в країні. Але кияни звучали не гірше, адже кількісні склади господарів і гостей були приблизно рівними. Щоправда, шиза у гостей явно не задалась, лише перші 20 хвилин було щось подібне на нормальну підтримку команди, а також в останні хвилини зустрічі, коли сектор став по торсу. Все інше - на 2+. Під час слему було запалено якийсь димок, та й до цього пару разів кияни "диміли", через що Беркут забігав на сектор і щось комусь намагався довести. З подій другого тайму запам’ятався ще найправорадикальніший в світі банан, який потім після гри було скормлено водію автобуса за його сміливість їздити на допотопній розвалюсі.



2012 рік, листопад

Крайній виїзд до Запоріжжя практично повністю проігнорували хлопці з ОФ-колективів, тому бомжі намагались мутити по місту на всіх, кого знаходили. Але Беркут та кінна міліція швидко перешкоджали тим сутичкам, які могли початись. З проносом рюкзаків знову виникли проблеми, але все вдалось залагодити. Шмон також більш ніж жорсткий. На секторі зібралось 300 чоловік, і шиза, в принципі, була на рівні. Особливо, якщо порівнювати з господарями, яких візуально було не більше, ніж киян. Після демонстрації невеликого банеру в підтримку Павліченків почались трабли зі стюардами на секторі, але їх досить швидко вдалось вирішити.



Ми давно «хворіли» ідеєю великого банеру. Велике складне шоу вже було реалізовано (модулі в два перевороти, з очима Святослава та надписом «Злее будем»), а от новий виклик – малюнок на весь сектор – стращав та не давав спати вночі. Ніхто з нас не робив нічого подібного, за виключенням порівняно невеликого банеру в підтримку Павліченків на матч з хорями та досвіду олдфагів в контексті кореографій на старому та милому стадіоні імені В.В.Лобановського.

Команда вже давно «хворіла», і зовсім не ідеєю чемпіонства, а всілякими болячками типу поганих тренерів, не тих гравців, відсутністю мотивації, і цей сезон мав нагоду перетворитись на черговий провальний. Точкою кипіння, матчем року (вже після того, як ВКДК програли боротьбу за чемпіонство) стала гра із кротами вдома.

Першим в ланцюгу дій став меседж Д-ра з планом № 0: «Банер із гравцями та кубком, з написом «Не згасне полум’я слави», потім модульне шоу та піро з прапорцями».

План № 0 трансформувався у дещо більше і крутіше – план № 1. Зіштовхуючись у процесі підготовки з тими чи іншими проблемами, ми все далі відходили від плану № 1, або «бомбезної концепції» (так його анонсував М-с), що еволюціонувала з першої ідеї:

D-r 14 березня 2013 23:37:
«1. Піднімаються модулі на два сектори, велика динамівська літера Д синього (чорного) кольору та біло-блакитний фон.
2. Перед модулями з’являється текстовка довжиною 36 метрів із написом "Не згасне полум’я слави!". Висота або 1,5 метри, тоді вона просто вішається на бордюр, або 3 метри, тоді треба городити якусь конструкцію, але напис буде більш читабельний.
3. З верхнього ярусу опускаються стрічки і утворюється полотно, яке накриває собою два сектори. На полотні зображений Святослав з мечем, такий самий, як на графіті на нашій величезній стіні.
4. Центральні полоси перевертаються, і замість Святослава утворюється зображення молодого Блохіна з кубком. Бокові полоси залишаються без змін.
5. Стрічки затягують назад на верхній ярус, після чого починається піро.»

Ескіз зі Святославом (трохи ускладнений літерою Д на фоні та вишивкою) вже був використаний в якості графіті у Вишгороді, присутнім він сподобався, тому сумнівів на етапі вибору зображення не було.



ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Потрібно було обміряти сектор, і з цим я, лазерна рулетка Bosch та есбешник Ю.І. (добре, що він був того дня, бо сам би я не зміг все зробити), успішно впорались. Ю.І. ставав у різних кутках сектору з маленьким листочком паперу, вирваним з блокноту, тримав його біля живота, а я в нього «стріляв» рулеткою і записував результати. До речі, якби не лояльність саме цієї людини до нас і наших дій, все б могло скластися трохи сумніше. Він дійсно сприяв вдалому ходу справ, хоча міг цього і не робити.

Тим часом вимальовувалися наступні кроки. З Одеси вже їхала замовлена нами тканина, яку потрібно було розмітити. Далі шматки тканини (всього 36 шматків – 20 стрічок на малюнок зі Святославом, 16 стрічок на малюнок з Блохіним), вже порізані, мали завозитись «на гараж» до М-са, і там на них за допомогою проектора М-с, С-с та всі інші «з руками» наносили олівцем малюнок. Ескіз для такої роботи був розділений на квадрати, щоб уникнути помилок (згодом цей поділ на квадрати не раз рятував цілісність малюнку).

Потім закупалася фарба (всього 4 кольори – відтінки синього + чорний колір, що заливався балонами Монтани), і вже розмічені шматки тканини розмальовувались на стадіоні. Про модульне шоу ніхто особливо не думав. Розкласти його зі старих пакетів для сміття, що лишилися в нас від попереднього шоу – досить швидка справа.

Ось такий був у нас план.



Тканину забрав К-ря. 22 березня ми зустрічали його вшістьох біля стадіону. Починався легкий снігопад... Робити щось вперше – ще той геморой. Ми порпалися з тканиною, як котенята з мертвою мишою. Перший відрізок ми зробили години за півтори. Це було ду-у-уже довго.

До нападу паніки, який потім і змінив основну задумку шоу, встиг підійти М-н. За моїм проханням він сфотографував, як ми приміряємо готовий шмат тканини над сектором. Було смішно і сумно водночас. Підкладка, легка та дешева тканина, на якій ми малювали всі текстівки, підвела - вона не натягувалася, края тканини обвисали, а вітер тріпотів нею і напинав, як вітрило. Того дня ми дорозмічали перших 20 шматків трохи засмученими.

Хлопчина на авто забрав перші декілька відрізків і повіз їх до М-са розмічати.

Відстань між стадіоном та Театральною була подолана за 4 години. Лютий березневий снігопад посилювався...



Коли плануєш шоу на квітень, то можна себе готувати до того, що малювати доведеться в досить прохолодну (наприклад, +10) погоду, і досить складно буде знайти суху ділянку місцевості, щоб розстелити тканину. Але метрові кучугури снігу за вікном, і десятиградусний мороз упевнили мене в тому, що передбачати щось у житті – марна справа. Питання з приміщенням для малювання банеру постало руба.

Стадіон відпадав, бо водоемульсійна фарба просто замерзла б на морозі. Допомогла дівчинка Е-за, яка знайшла приміщення у місті-сателіті Києва. Робота над вже розміченими шматками закипіла 27 березня.

Ввечері цього дня була закуплена фарба, прибрані столи, розстелений поліетилен на підлозі.

До матчу лишалося 10 днів, і жодного готового шматка тканини не було.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Четвер та п`ятниця були плідними, але прискорити процес не дозволяв той факт, що тканина довго сохла. Для малювання ми використовували валики різної ширини і декілька коритець для різних кольорів. Швидко профарбовані шматки доводилося піднімати і трусити у повітрі, а місця, щоб малювати паралельно, не було.

У суботу робота кипіла одразу в трьох місцях – у М-са, у приміщенні дівчинки Е-зи та на стадіоні. Люди нарізали тканину, розмічали її та фарбували. Але, так чи інакше, нам не вистачало робочих рук (так, не всім тим, хто міг допомогти, можна подякувати. Деякі заслуговують одного – зневаги, того ж самого, що вони продемонстрували майбутньому банеру).



Прилетіла новина з клубу: вони вирішили організувати модульне шоу на весь стадіон, тим самим звільняючи нам додатково час для банеру зі Святославом, адже власне модульне шоу в такому випадку робити не було потреби. Я ловив себе на думці, що з переїздом на НСК (чи у зв’язку з іншими змінами) менеджмент Динамо працює все краще. 31 березня ми поїхали до Одеси на матч (М-с лишився малювати), а наступного дня взяли легкий вихідний. Легким він був від того, що вже ввечері по київських квартирах лунав голос Д-ра, що в телефонному режимі шукав бажаючих порозмічати тканину прямо пізно ввечері.

2 квітня було вирішено відмовитися від перевороту банеру, та, відповідно, малюнку з Блохіним та кубком. Ми катастрофічно не встигали, людей не вистачало. Ми вимушені були замислитися над тим, чи потрібно скріплювати полоси банеру між собою, щоб уникнути провисання країв тканини.

Роботи продовжувалися у М-са – розмічалися останні з 20-ти шматків тканини, та на стадіоні – температура вже дозволяла малювати на свіжому повітрі під прикриттям чудо-даху Олімпійського.



А тим часом клуб вирішив відмовитися від модульного шоу на весь стадіон (зажали гроші), і ми кинулися сортувати поліетилен для власного модульного шоу до комірчини, яка за цей час стала мало не рідною.

Час тікав від нас, причому тікав не сам, а з малюнком. Перші співставлення різних шматків виявили купу нестиковок. Найскладніші місця («кучері» Святослава, голова, ідоли, меч з рукою) зійшлися, а от великі однотонні шматки і цепура біля лівої ноги почали «гуляти». Досить було від 10 до 40 см неправильно підписаного кольору чи неправильно розміченого квадрату, аби взятися за голову і видумувати нові переходи між елементами малюнку. Якісь шматки відрізалися з одного боку і пришивалися з іншого (однотонне наповнення дозволяло це робити). Саме для маніпуляцій із пришиванням цих шматочків на стадіо ще раз завітав К-ря, але вже із швейною машинкою «Зінґер».



Після того, як центр малюнка був готовий, ми вирішили його приміряти на секторах. Рулони вже готового малюнка були занесені на верхній ярус і розправлені над сектором. Тканина, обтяжена фарбою, провисала в центрі, полоскалася вітром, крутилася і не мала жодного бажання ставати перфоменсом. Остаточно було вирішено зшивати полоси в один великий банер. Ближче до вечора цього ж дня, порадившись, ми відмовились і від модульного шоу. До матчу лишався один день.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Настала ера степлерів і швидких рук пана Б-до. Зшивати нитками ніхто і не думав. 600 метрів швів, 12000 скоб, 15 степлерів, більшість з яких померла під час зшивання (у матчдей, під кінець «зшивального марафону», в живих було чи не два степлери).

Королем степлерів, скоб, швів і матюків був Б-до. Чомусь серед всіх умінь, що були затребувані в ті дні, степлерити банер у нього виходило найкраще від усіх. Працювали попарно: один тримав тканину, інший степлерив. Тим часом (а це був ранок матчдею) йшла репетиція тієї частини шоу, що мала відбуватися на полі. Нашим останнім приготуванням лунала акомпанементом «Їхали козаки», а десь вдалині, на полі, що було видно між верхнім та нижнім секторами, махав прапором Т-й. З прапора на нас дивився Святослав.



Він був ВЕЛИЧЕЗНИМ. Зшивши докупи два здорових шматки (вони зшивалися разом з різних боків, починаючи з крайніх шматків), кожен з яких був складений з десяти 33-метрових відрізків підкладки, ми почали його згортати у таку собі мегаковбасу, щоб потім скинути з верхнього сектору. Гора тканини, пофарбованої та зшитої, повільно згорталася у рулон, а після цієї процедури була занесена на верхній сектор. До верхнього краю банеру були прикручені пластикові палки від розтягів, щоб зручніше було тримати. Робота, по суті, була закінчена. Часу та сил на якісь додаткові виправлення чи інші роботи не було. Нас попросили вийти зі стадіону за чотири години до початку матчу, бо споруда мала стати на охорону.



Перекусивши, ми повернулись на стадіо. Очікування шоу проходило на диво спокійно, мандражу не було. Людей розподіляли між верхом та низом банеру; верхні мали втримати його, нижні – натягнути. К-ря озвучував перед сектором основні оргмоменти, дехто сидів на верхньому секторі біля нашої суперковбаси та ганяв кузьму, яка хотіла зайняти свої місця біля краю верхнього ярусу.

…Коли я побачив на полі Т-я із прапором та почув Тінь Сонця, я ще не зрозумів, що це вже початок. Десь збоку Н. кричав, щоб ми скидали банер, але Коря ще не давав сигналу. Нарешті, десь з-під даху, з-під серця, покотився донизу Святослав...

Він накрив не тільки людей, але й чималу масу повітря. Надувшись, почав потроху осідати. Ліва сторона трохи розійшлася по швах через чиєсь велике бажання добре натягнути банер. Люди сіли, К-ря в мікрофон просив не тріпотіти банером знизу.

Трохи осівши, банер почав всією масою тягнути вниз. Коли піді мною майже повністю прогнулася сидушка, я гукнув кузьму, що стояла поряд. Разом тримати стало веселіше.

Але деталі меркли десь за спиною князя. Суворий, великий, грізний - він дивився на світ нашими очима. Він жив, дихав, і полум’я ЙОГО слави лише розгорялося на Олімпійському.

Сектори потонули спочатку у стробоскопах, потім – у фаєрах. Десь на третій хвилині команда забила гол (хоча у підсумку кияни програли матч), і сектор знов запалав. Ми занесли банер до комірчини, а замість напису «Не згасне полум’я слави» на банерній лінії з’явився банер «Волю Павліченкам».

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Сонце торкнулося обрію, і степом війнув прохолодний вітерець. Коні, перетомлені довгим денним переходом, почали клонити голови до трави. На ночівлю вирішили встати на добре відомому місці – під старим скіфським курганом, що також служив відміткою про половину подоланого шляху від хозарської нечисті додому.

Та спочатку заїхали в балку по сусідству з курганом, напоїти коней у маленькому джерельці, що протікало на дні. В грязюці побіля джерела Мирослав, що набирав воду в бурдюк, помітив слід.

- Вночі гості будуть.
Свенельд, що тримав вороного скакуна, посміхнувся крізь вуса.

- В нас кожен день гості. Не гарячкуй.
Князь наказав запалити багаття, хоча зазвичай обходились без нього. Молодші з товариства пішли до балки за хмизом, тихенько обговорюючи дивну забаганку князя.

Сонце закотилося десь поблизу рідного Києва, і степ накрили світлі червневі сутінки. Грубі риси обличчя князя стали ще різкішими: він скидався на давнього ідола, з тих, що охороняли браму до княжої столиці. Впевненими рухами Святослав розпрягав свого коня. Побачивши неподалік молодого воїна, що присів на траву та задумав трохи попоїсти, князь посміхнувся у вуса:

- Май повагу до друга бойового! Чи може кінь сам себе розпряже? Хлопець, що тільки-но відростив свої перші вуса, миттю підхопився і скочив прожогом до свого коня, забувши про нехитрі наїдки.

Товариство відпочивало біля вогню. Чисті, не дивлячись на довгий кінний перехід, обличчя воїнів були звернені до самого горнила, звідки Сімаргл дивився їм у вічі. Хоч всі і були виснажені, але ніхто не влягався спати. Нарешті, князь, що був схилив голову на руків’я свого непереможного меча, обвів очима чоловіків.

- Та ж недарма сьогодні з багаттям вечеряли.

Високий парубок зі шрамом через все обличчя, що сидів поряд, подав Святославу бурдюк з водою. Князь змочив горло.

- Що за нами лишиться після смерті, вірні мої воїни, окрім попелу з багаття? Яким буде продовження родів наших? Навіть убілений роками Свенельд, найстарший з усіх, хто вийшов з княжого граду у похід, воїн, що став батьком Святославу, змовчав.

Тиша, що порушувалася лише тріском гілок у багатті, наповнилася особливою магічною чистотою. Десь зі сторони балки завили вовки. Коні, що стояли неподалік, почали прясти вухами та фиркати. До стривоженого табуну від багаття пішло декілька людей.

- Вічні наші супутники, - Святослав кивком голови вказав на балку. – Чи готові ми зараз до їхнього приходу? Чи не перелякають або порвуть вовки наших коней?

Вогонь вигравав на простих обладунках князя.

- Твоя мудрість, Святославе Ігоревичу, не перший раз стає у допомозі. – Хтось з-за спин товаришів вирішив озватися.

- Не така моя мудрість, як твоє бажання мені догодити, - озвався князь до темряви. - Наші діди знаннями своїх онуків охороняють. Вовки у цих місцях – не новина.
Князь підвівся, випроставши широку спину.

- І все їх єство боїться вогнищ людських. В тому вогні – досвід, переданий від покоління до покоління, пам`ять роду нашого.

Свенельд нахилився до вогнища та вихопив велику гілку з полум`я. Зробивши декілька різких вогняних розчерків палицею в повітрі, він передав гілку Святославу.

Князь пішов від вогнища в темряву, і кільце з воїнів розірвалося перед грізним киянином. Гілка в руках Святослава не згасала, освітлюючи йому шлях. Метрах в 30, подалік, заблищали вогнями десятки пар очей. Велика зграя вовків стояла і чекала на здобич.

Святослав, не зупиняючись, звернувся до товариства:

- Вовки – вічні наші супутники. Іноді не в такій подобі, а під шкурою хозарських жидів чи візантійських послів.

І рватимуть вони пазурами та кігтями нашу плоть, якщо не будемо готові зустріти їх. - Він підвищив голос, наближаючись до вовків. - Доки ми з вами будемо нести вогонь правди, вогонь родів наших – не згаснемо і ми у віках, поміж вовків, - Святослав жбурнув гілляку в зграю вовків, і сірі кинулися прожогом в різні боки від вогню та іскор. - Не згасне полум`я слави нашої.


Сьогодні в гостях у журналу організатори графіті-конкурсу "Битва за місто", і ми поговоримо про стріт-арт на вулицях Києва.

- Хлопці, привіт! Про вашу "Битву за місто" чули, мабуть, всі фанати Динамо. Всі знають, що це був якийсь конкурс, якісь команди, бали… Але більше інформації ніде нема. В чому взагалі суть конкурсу, які правила участі?

Привіт. Ну, суть конкурсу, я думаю, зрозуміла і так – прикрасити наше місто максимальною кількістю динамівських графіті. А правила ми придумали досить химерні… Кожна робота оцінювалась за трьома критеріями: розмір, якість і доступність місця. На початок конкурсу у нас було 5 команд по 4-5 чоловік, потім люди потроху дізнавались про битву, і в останній місяць команд уже було 10. За кожною командою було закріплено свій колір. Крім того, мапу Києва було поділено на квадрати рівного розміру, і якщо ти малюєш в якомусь квадраті, він на карті набуває кольору твоєї команди, за "захоплення" квадрату давались додаткові бали. Це спонукало людей малювати не лише у себе на районі, а їздити по всьому Києву. Заїхав на район чужої команди, намалював там графіті, захопив квадрат у них під будинком…, а їх вже жаба давить, що квадрат не їхній, беруть фарбу і йдуть відвойовувати його назад. В цьому і суть битви. Чесно кажучи, вийшло дуже азартно. Якби не необхідність з кимось змагатись, навряд ми стільки б намалювали. Окремим пунктом нараховувались бали за перекриття ворожих робіт.

- Як взагалі виникла ідея такого змагання?

Перед Кубком віражу минулого літа ми затіяли створення величезного графіті на футбольному полі, де мав відбутись турнір. Малювали його по вихідних більше місяця, і в процесі малювання народилась ідея позмагатись між собою. Варто зазначити, що серйозно графіті з нас не займається ніхто, і хотілось визначити, хто на що здатен. Крім того, на той момент в Києві було досить багато шавочних графіті, і основна мета конкурсу була знищити їх всі.

- Як же ви намалювали ту стіну, не займаючись графіті? Там же зображення просто нереальної якості в технічному плані…

Малювали не тільки ми. У нас на секторі є така собі Mavpas crew – це двоє хлопців, які графіті займаються, мабуть, вже більше десяти років. Вони приймають участь в різноманітних графіті-фестивалях і малюють не лише динамівські роботи. Вони і виконали основну частину роботи на тій стіні, за нами ж були лише деякі фрагменти стіни та чорнова робота, типу заґрунтувати чи залити фон. Одразу скажу, що Mavpas в Битві за місто участі не приймали, їм значно цікавіше робити технічні роботи, ніж бомбити на кожному кроці, вони банально не потягнули б наш темп…



- Наскільки я знаю, конкурс проходив з 1 жовтня по 1 липня, скільки всього робіт було зроблено за цей час?

Важко сказати. Замалювати шавочний трафарет ми теж вважали "роботою", так само як і великі графіті. Якщо рахувати все разом, то на карті 1242 роботи.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
- Яка з робіт була найскладнішою?

Тут теж не буде однозначної відповіді, бо така робота у кожного своя. Ми досить багато малювали зимою, непросто було в -14 малювати на річці на опорі моста. Також складні роботи були на висоті, коли з мосту звішувались на страховці. Один випадок був, коли хлопці пройшли крізь охорону, обійшли собак, залізли на дах, намалювали…, а злізти не змогли – слизько і високо. Але якось викрутились.



- Тут саме напрошується питання, чи були проблеми з міліцією?

Куди ж без цього. Попадались, і не раз. І в бобиках катались, і "маски-шоу" були з калашами, і "руки за голову", один мент навіть в повітря стріляв. Але жодна з пригод не доходила до відділку, ментам це не вигідно. Ну і нам теж. За новим кодексом по закону можна попасти тисячі на три гривень, тому простіше відкупитись на місці. На таких справах завжди треба мати в кишені гривень 150-200, але не більше – заберуть все, що знайдуть. Проблема Києва в тому, що патрулів досить багато в порівнянні з іншими містами. Але це не головне – затримувати мають право і приватні охоронці, крім того дуже багато патрулів в цивільному, від таких жодна людина на стрьомі не спасе.

- Патрулі в цивільному? Ви серйозно?

Так, фарбуєш собі, якісь два перехожі повз проходять: О, хлопці, гарно малюєте! І тут раз-два, і ти вже в наручниках із направленим на тебе пістолетом. Потім вони і посвідчення тобі покажуть, і все таке… Хоча, бувало і звичайні перехожі починали бикувати, навіть до бійок доходило.

- От ви кажете, спочатку було 5 команд, а наприкінці вже 10, де ще 5 взялось?

Ну ми ж спілкуємося з людьми на секторі, бачимо, хто на що здатен… Хто виявляв інтерес до цього, тих і підключили. Варто сказати, що перемогла в конкурсі команда, яка не починала грати із самого початку. В першу чергу, вони брали тим, що замальовували шавочні каракулі. І в цьому ділі вони просто монстри – знаходили написи маркером навіть десь у під’їздах. Один випадок мене просто вразив: шавки біля моєї роботи, у дворах, м’яко кажучи, напаскудили. Я замалював все, крім одного малюсінького напису розміром з пачку цигарок на дверях під’їзду. Лишив спеціально, якщо хтось захопив би цей квадрат, я в той же день повернув би його своїй команді… І хлопці знайшли цю каракулю. І замалювали.

- А чи є прогрес в якості робіт, якщо порівнювати початок конкурсу і його кінець?

Так, звичайно є. Для себе ми відкрити, що деякі люди вміють досить непогано малювати. Вони і самі цього не знали, бо ніколи не пробували). Наведу вам приклад команди, яка перемогла. Ось на фото їх перша робота, і остання…



- Де ви брали фарбу для конкурсу? Я читав, що для учасників ви закупали її централізовано?

Так, один з наших хлопців знайшов вихід на гуртові поставки фарби Montana в Україну, виходило значно дешевше, ніж брати в графіті-магазинах. Ми брали велику партію фарби, а потім кожен купляв собі скільки потрібно за ціною закупки.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
- Оці величезні графіті на набережній і на Шулявці, це теж ваша робота?

Так. Але ми їх не включали в залік конкурсу, бо робили ці роботи всі разом.

- Ще питання по трафаретах. Вони виходять справді на рівні, в кілька кольорів і дуже якісно. З чого ви їх робите?

З пластика. Я думаю, в одному з наступних номерів журналу спробуємо підготувати посібник, як виготовити трафарет своїми руками.



- Які райони міста були найбільш активними? Де найбільше з’являлось робіт?

Скоріш за все, там, де мешкають або тусуються шавки. Вони постійно псували наші роботи, відповідно, і ми їхні. В першу чергу, це Голосієво, район КПІ і, мабуть таки, набережна. Ще на Лісовому та Русанівці ми неслабий такий батл між собою влаштували.

- До речі, а як щодо коней? Останнім часом вони теж активно малюють. Вони псують наші роботи?

Якщо не рахувати Шулявку, то ні. Хіба що малі написи перебивають. У нас серед команд думки з приводу коней трохи розділились: одні вважають, що їх роботи варто замальовувати, не вагаючись, бо в Києві має бути лише один клуб; інші ж кажуть, що поки в місті є шавочні роботи, не варто розпилятись на коней, адже нас вони теж не чіпають.



- Які плани на майбутнє?

Я думаю, ми вже можемо офіційно заявити, що з вересня починається "Битва за місто 2", запрошуємо всіх читачів до участі. Цього разу вже упор будемо робити, в першу чергу, на якість. Правила трохи зміняться, але суть залишиться та сама: бали за роботу, за перекриття ворога і за квадрат. Також, думаю, додамо пункт, що команда буде дискваліфікована, якщо не зробить жодної роботи за місяць.

- Що потрібно, аби прийняти участь? З ким зв’язуватись, кому писати?

А все дуже просто - потрібно намалювати роботу, сфотографувати і запропонувати новиною в нашому пабліку http://vk.com/bytvazamisto - якщо робота буде терпимої якості, а не зовсім мазня, ми запропонуємо автору прийняти участь і розповімо всі правила.

- Не плануєте розширити межі конкурсу до Броварів, Борисполя, Вишгорода, Боярки?

Поки ще рано, з попереднього конкурсу лишились не замальовані квадрати, отже місто ще не достатньо біло-синє.

- Ну що ж, приємно було поспілкуватись. Може, дасте якісь поради читачам?

Якщо ви новачок – обов’язково робіть ескіз, не малюйте графіті з голови. Намалюйте один і той самий ескіз на аркуші тричі, таким чином вийде пропрацювати всі деталі. Якщо ж хисту до малювання нема зовсім – беріться за трафарети, їх освоїти зовсім не складно.
320x480   640x960   1136x640   1440x900   1536x1024

1600x1200   1680x1050   1920x1080   2048x2048
Далеко не всі розуміють, які відносини між фанами київського Динамо та ФК Севастополь, тому перед домашнім матчем 28-го липня ми вирішили взяти інтерв’ю у одного з їхніх лідерів. Сидячи в парку на лавочці, вийшло записати отаку от розмову:

- Привіт, спочатку розкажи, хто ти, як тебе представити читачам?

Всім привіт, мене звуть Саша, я із Севастополя, ходжу на матчі з 2004 року, а більш конкретний інтерес до всього, що стосується футболу, у мене виник десь із 2006-го. Відповідно, з того часу тісно спілкуюсь з людьми, пов'язаними з футболом, на стадіоні та за його межами.

- Тебе можна назвати лідером якоїсь банди?

Ну, скажімо, як такої банди зараз у Севастополя не існує, є одна молодіжна фірма. Я – людина, з якою радяться, і моя думка щось важить.



- Зрозуміло, а взагалі, які зараз «контори» на секторі Севастополя? Є поділ на ультру та ОФ?

Поділу, як такого, немає. Як на мене, то можна з упевненістю заявити, що у Севастополі зараз одна фірма – молодіжна контора Саботаж.

- Ти сам був у Саботажі?

Ні, ця фірма з'явилась рік-півтора тому, це була суто молодіжна контора, її середній вік – 18-19 років.

- А хто взагалі займається сектором, організацією перфоменсів?

Молодь та люди старшого віку, ті, кому за 40, і які зацікавлені саме в перфоменсі, пірошоу, люди, які самі малюють банери.



- Зрозуміло. Наскільки мені відомо, у вас в Севастополі є група людей, які катають ще з радянських часів. Вони досі продовжують? Атлантика 86, вони досі є?

Так, всі ці люди регулярно присутні на секторі, пробивають виїзди.

- За рахунок чого вони так тримаються? Адже існує дуже мало двіжів, у яких старики залишаються «в темі».

Скоріш за все, сильний фанатизм, віра до останнього.

- Севастополь вийшов до Прем’єр-ліги, але про ваш двіж дуже мало інформації. Можеш розповісти, з ким ви товаришуєте, з ким ворогуєте, з ким взагалі є відносини?

У Прем’єр-лізі головний ворог – запорізький Металург, є також клуб, з яким у нас негативні відносини – харківський Металіст. Друзі – Динамо, Дніпро, Карпати, Таврія – це у Прем’єр-лізі. З рештою команд – Полтава, донецькі Шахтар та Металург, Маріуполь - у нас нейтральні відносини.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
- Розкажи, чи були у вас перетини з київськими «конями»?

Був тільки один перетин у 2007 році, в листопаді, на Сапун-горі. До цього у нас були виїзди на Чернігів через Київ, зустрічались з ними в місті – перетинів не було, але була домовленість про махач у Севастополі. До Севасу коні привезли 50-60 чоловік, їм був запропонований махач на рівних, але чи то вони були самовпевнені, чи їм було просто цікаво, але нас було 110 чоловік, і все закінчилось доволі швидко. Тоді це була легендарна тема для нас, ніхто від нас такого не очікував. Це був єдиний перетин. Ще раз ми приїхали до Києва, нас було чоловік 40, а коней, судячи з фоток, десь під 250. І їх, і нас прийняли мусора, а якби щось і було, то без шансів для нас.

- Чи є якісь контакти з росіянами?

На рівні двіжа контактів немає, є відносини на рівні окремих людей, особисті контакти. Дружби на рівні клубу – такого немає. Багато москвичів приїздять на море, і їм цікаво зазирнути і на стадіон.



- Чи є у вас в Криму провінційні двіжухи з маленьких міст, чи підтримуєте ви з ними відносини?

Зараз почали з’являтись невеличкі двіжухи у Кримтеплиці, у Ялти, Армянську, Керчі. Харьки регулярно приїздять до Керчі та місцевих хлопців мнуть під себе. У Криму в маленьких двіжухах більш за все зацікавлена Таврія – вона підминає філіали під себе, Кримтеплиця повністю під Таврією. Моя думка така, що нам всі ці дружби та філіали не потрібні, відстань настільки відділяє нас від інших клубів, що ми просто деградуємо. Нам нема з ким битися, якби ми махались з тим же Сімферополем, то, можливо, рівень ОФ у Криму зростав би. Хотілося би якихось перевірок з Армянськом, Ялтою, Теплицею. З останньою були махачі – перевірки молодих хлопців.

- Зовсім недавно був матч Титан - Севастополь, і 9-й сектор Таврії стояв разом з Титаном, а 5-й - разом із Севастополем. Ви спілкуєтесь лише з 5-м сектором Таврії чи з обома?

Лише з п’ятим. І всі спільні теми теж були саме з ними.

- На якому рівні підтримуються відносини з Динамо, і як почалися конфлікти з бомжами?

З Динамо раніше були більш нейтрально-дружні відносини, за рахунок дружби з Дніпром, але останні два роки кияни запрошують нас на фан-турніри, і ми почали більш тісно спілкуватись з хлопцями з Києва. Я гадаю, що все буде йти до більш міцних відносин. Вже зараз у нас тісні стосунки з Capitals. А з бомжами відносини зіпсувались у 2010 році, коли з ними була домовленість про махач, і поки ми їх чекали в лісі, вони бомбили ультру, і було віджато банер Атлантика-86. Коли нам зателефонували старики і повідомили про це, ми одразу ж запропонували бомжам битися за банер. Вони погодились, перемога була за нами, але після бійки банер не повернули. Коли ми запропонували ще один забивон, вони відмовились. По телефону одна людина сказала, що їй пофіг на двіж та ОФ, і банер не віддадуть. Вони його віддадуть тільки тоді, коли їм віддадуть банер дніпряни, що було просто смішно, адже махач було виграно, і при чому тут взагалі дніпряни? Власне, це і зіпсувало відносини.

- У вас стадіон майже завжди заповнений, за рахунок чого це? Чи дійсно у місті так люблять футбол чи більше ходять на суперників подивитись? Чи здійснюється у місті популяризація клубу, клуб заманює вболівальників?

Так, все місто у рекламних щитах, але великий інтерес до футболу прокинувся, коли команда вийшла до Прем’єр-ліги, і за неї почали вболівати майже всі у місті – у другій та першій лігах такого не було. Граючи у Прем’єр-лізі вперше, у нас не було свого стадіону, ми грали на арені Таврії – «Локомотиві», і клуб провадив грамотну політику. Якщо у тебе був квиток на матч, то проїзд на спринтері коштував одну гривню. Якщо це була гра, наприклад, з Шахтарем, то близько 40 спринтерів їхало. На інші матчі, звичайно, менше людей виїжджало. І коли у нас було побудовано власний стадіон, то це також сприяло популярності футболу в місті. Зараз ми знову у Прем’єр-лізі, і клуб збирається розширювати стадіон.

- У Севастополі завжди були конфлікти: двіж український чи за Росію? Якої позиції ви притримуєтесь? Чи катають люди із Севаса за збірну?

Здебільшого, молодь притримується української ідеї, а старше покоління – проросійської. Ми не звертаємо на них увагу, і гнемо свою лінію. Зрозуміло, що десь на секторі можна побачити, як 60-річний дід може вивісити прапор ВМФ, що вже означає серп та молот, але також і прапор УПА можна побачити на секторі. На збірну люди їздять, я сам неодноразово катав в межах України та за кордон.



ЧИТАТИ ДАЛІ >>
- На домашньому секторі це якось контролюється? Аби не вивішували радянської символіки?

Ми намагаємось тримати межу, у будь-якому випадку кулаки та сила на боці молоді, а старики можуть лише побухтіти, і все.



- Ну, стариків вже не переробиш…

Так, не переробиш. Севастополь якесь дивне місто, багато людей, які за своїм корінням не росіяни, вважають себе такими. Пропаганда робить величезний вплив. Росія вкладає великі гроші у флот, тобто їм потрібно, щоб населення було за це, а ви ж самі розумієте, що таке пропаганда. Є випадки, коли людина 40 років проживши в Кіровограді переїжджає до Севастополя і починає бити себе в груди, що вона - росіянин. Я вважаю це смішним.

Якої позиції притримується керівництво клубу? Вони взагалі пропагують українську ідею?

Гендиректор, директор та головний спонсор клубу – люди з Росії, тобто вони вже апріорі не можуть пропагувати українську ідею. Їх цікавить тільки бізнес, і за допомогою футболу вони привертають до себе населення, і люди за них голосують.



- У вас є україномовні заряди?

Вдома немає, але на виїзді, коли ми своєю молодіжною групою збираємось, то бувають.

- Ще таке питання, у вас на секторі був мент. Колись це дуже гучно обговорювалось на всіх фанатських форумах. Він ще є в двіжі? Що це взагалі за людина?

У будь-якого великого двіжу на секторі є якийсь там пожежник, військовий… Ця людина служила у спеціалізованих військах, і, наскільки мені відомо, зараз він працює у Беркуті, але він не пов’язаний з патрулями. У нього більш спеціалізоване призначення: захвати, охорона, він не пов'язаний саме з мусорськими темами. На секторі він є, разом зі старими.

- За рахунок чого у вас два-три роки тому ледь не на кожному матчі були трабли, вибігання на поле, закидання поля піротехнікою? Як вдавалося уникати траблів?

Коли ми грали у Прем’єр-лізі, то невідомо було, на який час ми до неї увійшли. Була мета на кожну гру щось робити: або палити, або якийсь банер зробити, або на поле вибігати в залежності від результату. Ми були в ейфорії, тому хотілося просто чудити. Раніше у нас на секторі була сітка, тепер зробили, як у Польщі – металеву клітку, і ми тепер в ній будемо стояти.



- Камери є на секторі?

Так, вже поставили.

- Клуб допомагає з виїздами?

Так, як правило, він організовує клубні автобуси, і частину витрат бере на себе, виїзд десь удвічі дешевше виходить.

- Ви всі виїзди на басах пробиваєте?

Дивимось, як зручно – іноді спринтер наймаємо, іноді залізницею.

- Ти вже давно на секторі, скажи, чи багато людей з того часу залишилось, велика текучка кадрів на секторі?

Є люди, які залишились з давніх часів, але багато хто відійшов, дуже багато молоді зараз приходить на сектор. У Прем’єр-лізі намагаємось більше контролювати сектор, щоб більш-менш якісний народ був, алкоголь заборонили… Дуже сильно впливає на двіж морська специфіка міста, багато людей постійно по кілька місяців знаходиться у морях.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
- Клуб вам допомагає з перфоменсами на матч?

Буває, що самі збираємо гроші на перф, а іноді клуб трохи допомагає.

- Який стан справ у вас із графіті, із власним стафом, продаєте свою атрибутику?

Є люди, які займаються атрибутикою ультрас Севастополь, роблять футболки, кенгури. У двіжі є достойні графітчики, роботи яких викликали значну цікавість. Але вже давно нічого масштабного не робили - всі графітчики у морі.



- У вас є інтернет-ресурс, де відбувається спілкування?

Є група вконтакті та офіційний сайт команди, але я заходжу туди посміятися чи поплакати, бо ніхто з адекватних людей там майже не пише.

- Ультрас-пабліків у вас немає?

Вони закриті.

- Чи є у вас якісь проблеми із шавками?

В Севасі, на мій погляд, всі шавки пасивні. Здебільшого, їх можна помітити влітку, коли приїжджають шавки з інших міст. Якщо і бувають якісь зіткнення, то саме влітку, за рахунок приїжджих.

- До речі, у вас є конфлікти з клубом? Я пам’ятаю, як після якогось матчу на стадіоні у вас на екрані крупним планом всіх розбишак показували...

Зі старим керівництвом було значно більше проблем, зараз таких проблем немає. Можна сказати, що нове керівництво нам симпатизує, тому що Новінський сказав, що поки він буде, жоден негр не буде грати в команді.

Слід зазначити, що за пару тижнів (з моменту запису інтерв’ю) багато що змінилось, тому ми вирішили задати це питання ще раз, в телефонному режимі.

- До речі, у вас є конфлікти з клубом? Думаю, матч з Дніпром щось змінив...

Зараз ми всі знаходимось у підвішеному стані, клуб обіцяє анулювати наші абонементи і закрити наш сектор. Принаймні, вже спиляли вишку споукмена.

- Чому почався конфлікт? Через те, що вас не пустили на сектор в Запоріжжі?

Все почалось трохи раніше, і причин багато. А якщо бути точним - причина в деяких працівниках клубу, які є зовсім некомпетентними і які сильно нас ненавидять. Після траблів на домашній грі з Чорноморцем вони, по суті, повісили всю провину за сутички на нас.



- Ви якось збираєтесь вирішувати дану проблему?

Будем пробувати все вирішити через футболістів, їм справді потрібна наша підтримка і вони на нашій стороні. Зараз футболісти спілкуються з клубом і намагаються залагодити наше питання...

- Ну що ж, удачі вам, сподіваюсь все налагодиться, і ми знову побачимо вас на трибуні.

Нещодавно нами був створений ask.fm/zerofriends для того, щоб дізнатись, на які питання молоде покоління ВКДК хоче почути відповідь. Серед безлічі безглуздих, кумедних, а інколи і провокаційних питань, ми вибрали ті, які найчастіше задають, і хочемо дати на них більш розгорнуту відповідь.

Одне з таких запитань: я нікого не знаю, але хочу на сектор.

Якщо бути відвертим, то все доволі просто: на пабліку vk.com/wbc_kyiv завжди є інформація, де і коли людина зможе придбати абонемент на наші сектори, за допомогою якого ви зможете потрапити на всі домашні ігри Динамо (Київ) в чемпіонаті та Кубку України.

Наступні найбільш популярні питання ми об'єднаємо, адже, на думку редакції, вони не можуть розглядатись окремо. Це такі запитання: «як стати одним з вас?», «я хочу бути корисним для двіжа, що мені для цього робити?».

По-перше, слід відвідувати кожну домашню гру улюбленого клубу, та, по можливості, катати виїзди. Якщо це питання задає людина, яка мешкає не в столиці та не в Київській області, то тут все залежить від регіону, і виїзні ігри в такому випадку стають більш пріоритетними, але і відвідування важливих київських матчів також не слід ігнорувати. По-друге, потроху втягуючись у фанатський процес, ви з часом і самі зрозумієте, що не достатньо раз на тиждень присвячувати свій вільний час відвідуванню футбольного матчу. І ось тут ми плавно переходимо до другої частини запитання, як бути корисним руху? Найпростіше, що під силу зробити кожному - це купувати наш стафф (стікери, журнали, книги, одяг і т. д.) на стадіоні або через офіційний wbc_shop. Тим самим ви допомагаєте всьому двіжу, адже частина прибутку з магазину йде на підготовку перформенса на ігри, на допомогу нашим соратникам, які зараз перебувають у скрутному становищі, та інші важливі для всіх нас справи. Куплений стафф – це своєрідна реклама нашого двіжу і, по суті, це мінімум, а що ж далі?

Використовуйте наліпки, не забуваючи заклеювати ворожі, запрошуйте на матчі друзів, бажано, чоловічої статі. Приєднуйтесь до нашого проекту "Битва за місто" (vk.com/bytvazamisto) або просто тримайте район біло-синім, малюйте графіті, обов'язково замальовуйте шавочні (це може зробити навіть людина, у якої не стоять руки до малювання) – ця справа також буде дуже корисною. За можливості, відвідуйте всі афішовані нашим пабліком теми (акції під судом, роздача листівок, допомога в оформленні сектору тощо) та не забувайте завчасно приходити на трибуну, якщо про це просять. Якщо ви робите все вищезазначене, то ви вже досить неслабо допомагаєте двіжу. Але якщо хочеться чогось більшого - робити дизайни для магазину, займатись веб-сайтом чи готувати великі перформанси на ігри - тут самому не справитись, і бажана допомога людей із вже існуючих динамівських банд.

Йдемо далі: як потрапити у фірму? І що робити, щоб на мене звернули увагу?

Якщо за правило ви візьмете виконувати описані вище поради, то, зазвичай, вам не потрібно буде нічого робити – люди самі запропонують вам долучитись до вже існуючої групи. Заводьте знайомства на секторі, це не так і складно.

Наостанок згадаємо також розповсюджене питання: на районі на мене одного стрибнули шавки і забрали розу, як бути?

Зрозумійте одне: ця ситуація, як природна перевірка на профпридатність. Деякі з новачків захочуть забити на футбол, сцикуни віддадуть все без бою, а потім ще будуть виправдовуватись, розказуючи історії про перекачаних здорових чоловіків з ножами. А люди, які дійсно потрібні нам на трибуні, перші стрибнуть на козлів, або втратять розу в бою, а не просто з позором її віддадуть. Так ось, щоб не потрапляти в такі ситуації, треба самим ставати хижаком. Для цього потрібно забити на свої внутрішні лінощі та почати займатись бойовими видами спорту - це стане вам у нагоді не тільки під час навколофутбольних подій, але і у повсякденному житті. Тут не може бути відмовок: якщо, наприклад, комусь на роботі не можна з'являтись із синцями, для таких людей дуже добре підійде боротьба; комусь по стану здоров'я небажано підіймати важке, тим стане у нагоді бокс і т. д. Переставайте жаліти себе, не шавки вас попускають, а ви самі своєю неспроможністю дати відсіч. Зрозумійте одне, що виконання описаних вище дій дасть вам реальну змогу познайомитись з людьми на секторі, які у будь-якій момент зможуть прийти вам на допомогу, бо як каже народна мудрість - гуртом і батька легше бити.

До зустрічі на трибунах.
Можу побитись об заклад, що практично ніхто не зможе назвати хоча б два сербські Динамо. Але вони існують. Сьогодні поговоримо про клуб з міста Панчево. Вікіпедія про такий клуб не знає практично нічого, команда не має офіційного сайту, та й на фанатських ресурсах про двіжуху дуже мало згадок. Тим не менш, наш Динамо-експерт таки щось нарив...

Динамо Панчево - сербський футбольний клуб, заснований у 1945 році. Щоб більш чітко уявляти картину, необхідно знати кілька цікавих фактів: місто Панчево входить до сербського автономного краю Воєводина, але при цьому знаходиться на самому кордоні автономії з Центральною Сербією. Відстань від Панчево до Белграда становить всього 14 кілометрів, тому далеко не всі вболівають за місцевий клуб. Населення міста Панчево всього 78 тисяч, а стадіон, на якому зараз грає Динамо, вміщає всього 6 тисяч чоловік.

КомандаДинамо Панчево, Сербія
ПрізвиськоBrzi Voz (швидкий потяг)
Кольорибілий і синій
Заснування21 січня 1945
ЗмаганняSrpska Liga Vojvodina
Профайлhttp://srbijasport.net/klub/327/rez

Клуб із самого початку свого створення грав у місцевих лігах Воєводини. Після цього, все ще за часів Югославії, клуб провів десять років в Югославській Другій Лізі, граючи у плей-офф за перехід до Першої Ліги тричі, але ніколи не вигрававши ці зустрічі. З найперших своїх матчів Динамо збирало повні стадіони.



За часів незалежності Сербії команда змагалася у другій лізі з перемінним успіхом до 2003-го, за винятком сезону 1995/96, коли на короткий час опустилась до третьої ліги. З 2003-го у команди почались погані часи. За три роки Динамо скотилось з другої до п’ятої за рангом, регіональної ліги Панчево. З 2008-го року команда знову почала виступи в регіональній лізі Воєводини (Vojvodjanska liga "Istok"), яку вона виграла в сезоні 2011/12 і перебралась до Сербської ліги "Воєводина" (аналог нашої другої ліги), де виступає і в наші дні. Сезон 2012/13 Динамо Панчево закінчило на 10-му місці.

Фанатські об'єднання стали з'являтися в Панчево наприкінці 80-х років 20-го століття. Перше фанатське угрупування Динамо Панчево - Рейнджерс було засновано у 1988 році. Крім підтримки футбольного клубу, угрупування надавало також підтримку однойменному клубу в інших видах спорту - волейболі, гандболі тощо. Дев'яності роки стали розквітом Рейнджерс, команда добивалася певних успіхів і збирала повний стадіон, атмосферу на ньому створювали якраз Рейнджерс.



Серед найбільших дербі того часу згадуються зіткнення з Foresters Centar (інші назви Шумари, Foresters, Лісники) – фан-угрупуванням, яке підтримує клуб Balkan Bukovica Mirijevo. Ці перетини були ознаменовані бійками та підрізаними прапорами. В той же час, у «рейнджерів» склалися чудові стосунки з ФК Земун (Taurunum Boys). Рейнджерс почали розпадатися після агресії та бомбардувань НАТО, відіграв певну роль і тиск з боку державних органів - постійний фанатський рух в Панчево почав сходити нанівець. Хлопці почали йти з угрупування в інші клуби - Земун, Рад та інші, багато з них залишилися в цих клубах і по сьогодні.



ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Святе місце порожнім не буває - через деякий час на зміну Рейнджерам прийшло нове молодіжне фанатське об'єднання Vikings Pancevo. У 2004 році всі дрібні розрізнені фанатські угрупування Панчево об'єдналися у фанатському об'єднанні Srpska Sparta. Туди ж увійшли і Вікінги. Основним завданням об'єднання була підтримка місцевого клубу. Але їх історія тривала недовго, через безліч конфліктів всередині об'єднання група поступово почала розпадатися.



Незважаючи на всі ці проблеми, декілька чоловік із Srpska Sparta досі намагаються тримати групу на плаву, об'єднавши навколо себе певних людей, готових підтримувати місцевий клуб, не дивлячись ні на що. Але, в той же час, в місті склалася така ситуація, коли молоде покоління залишилося практично без підтримки старших товаришів. В місті багато хто вболівав за великі клуби Белграда, Динамо тут стояло, певним чином, відокремлено.





У сезоні 2011-2012 на Східній трибуні стадіону в Панчево з'явилося нове угрупування фанатів, воно взяло на озброєння ідеологію своїх попередників з Рейнджерс, яка полягає в підтримці місцевого клубу. Нова група отримала назву Групација (Панчевачкі Динамівці) і стала втіленням патріотизму по відношенню до Динамо, в той же час, група використовувала сучасні тенденції в сербському фанатському середовищі, які склалися за останні роки.



Слоган нової фірми - DO NOT BE A SERVANT OF BELGRADE (не будь слугою Белграда) - втілює в собі вірність синьо-білим кольорам, своєму місту і клубу. Він втілює в собі нову надію місцевих фанатів на повернення колишньої величі і перемог улюбленого клубу.
І так, ми знову і знову пишемо один і той же текст вкінці журналу: команда "Святослав-онлайн" потребує ТВОЄЇ допомоги! Ти можеш надіслати статті, які було б цікаво прочитати іншим фанатам Динамо, а також долучитись до команди "Святослава" на постійній основі. З приводу допомоги по дизайну пиши Вконтакті юзеру Dexter 73 (лінк), з приводу матеріалу в журнал - на пошту admin@wbc.kiev.ua До нових зустрічей!

З.І. Передрук матеріалів з даного журналу дозволяється лише з дозволів редакції. Якщо дані якогось абонементу будуть опубліковані в Інтернеті у вільному доступі - доступ до журналу по даному абонементу буде заблоковано. З повагою, WBC!