«Вугільники» – травень-червень 1936 р.; «Стахановець» – червень 1936 - 1946 рр.; з 1946 року – «Шахтар».


Першими футболістами на території Донеччини стали британські робітники (переважно валлійці), які приїхали сюди працювати на металургійних підприємствах Джона Юза. Восени 1911 року при заводі Новоросійського товариства (сучасний Донецький металургійний завод) відкрито «Юзівське спортивне товариство», у складі якого діяв футбольний гурток. Команда існувала до 1919 року і була найсильнішою дружиною Юзівки у дорадянські часи. У 1920-х роках честь міста представляла команда клубу імені Леніна, основу якої становили робітники металургійного заводу. Саме колектив клубу ім. Леніна провів перший у Донбасі міжнародний матч – восени 1924 року робітничу збірну Німеччини було розгромлено 5:0. В першій половині 1930-х років лідером міського футболу стало «Динамо», яке успішно проводило товариські ігри з командами інших міст СРСР. Головним суперником динамівців вважали «Буревісник», який виступав на одному з найкращих полів у Сталіно – у місці, де в 1936 році збудовано центральний стадіон «Шахтар».



До 1936 року першість СРСР проводили нерегулярно і переважно поміж збірними міст або республік. Всесоюзна рада фізичної культури вирішила провести чемпіонат країни між клубними командами, і для колективу зі Сталіно виділено місце у групі «В» (третя за рівнем радянська ліга). Організатором і першим головним тренером команди став Микола Григорович Наумов, який водночас був нападником команди. Офіційний дебют команди відбувся у показовому матчі 12 травня 1936 р. на стадіоні ім. Балицького в Горлівці з одеським «Динамо» (2:3).

24 травня 1936 р. «Вугільники» стартували у чемпіонаті СРСР матчем у місті Казань проти місцевого «Динамо» - поразка 1:4. Головними кольорами команди тоді були червоний і блакитний – поєдинок у Казані гості провели у червоних футболках. В перших іграх колектив було заявлено під назвою «Вугільники» (рос. «Угольщики»), яку згодом змінили на «Стахановець». Весняний чемпіонат 1936 року клуб провів невдало, фінішувавши на 7-му місці серед 8-ми команд. В осінній першості «гірники» піднялись на одну сходинку, зайнявши 6-е місце. У чемпіонаті 1937 року сталінці поділили 2-3 місце (серед 10 команд) з київським «Локомотивом». У 1938 році клас «А» розширили аж до 26 команд, серед яких був і «Стахановець», цей чемпіонат команда завершила на 11-му місці.

Наступні два сезони колектив був серед останніх у класі «А»: 12-е серед 14-ти, а через рік 12-е серед 13-ти команд. Вдало розпочала команда чемпіонат 1941 року – після 11 ігор стахановці посідали 5-е місце, але війна, що розпочалася, не дала змогу завершити першість.

У відновленому чемпіонаті СРСР «Стахановець» увійшов до II групи (друга за рівнем ліга), де був одним з найсильніших: 5-е, 5-е та 2-е місця у 1945–1947 роках. У липні 1946 року товариство «Стахановець» було перетворено на «Шахтар», й відтепер мало поєднувати колективи фізкультури вугільних підприємств країни. Відповідно, найсильніша команда Донбасу почала називатися «Шахтар» (Сталіно).
В сезоні-1949 «Шахтар» повернувся до групи найсильніших, але виявився неготовим скласти конкуренцію провідним колективам СРСР. «Гірники» посіли останнє, 18-е місце, а 5 серпня 1949 року зазнали найбільшої поразки в історії виступів у чемпіонатах СРСР — 1:10 від московського «Динамо» у столиці.


Перед чемпіонатом-1950 до «Шахтаря» перейшли форвард Олександр Пономарьов та гравець середини поля, київський динамівець Олександр Алпатов – вони збільшили атакуючу міць клубу. У чемпіонаті-1951 Пономарьов став чільником атак команди і встановив рекорд результативності серед гравців «Шахтаря» за сезон – 15 голів. По закінченні останнього туру в «Шахтаря» та куйбишевських «Крильєв Совєтов» виявилось порівну очок, але завдяки кращій різниці забитих та пропущених м'ячів бронзові нагороди отримали українці.

Сенсаційно завершився сезон-1952, за підсумками якого бронзовий призер попереднього року посів передостаннє місце і покинув клас «А». У команді були проблеми з дисципліною, окрім того ряд провідних футболістів отримали травми. У 1955 році «Шахтар» повернувся до класу «А», після чого «гірники» були середняками, займаючи 7-8 місця серед 12 колективів. Від 1956 до 1960 року тривала тренерська лихоманка – за цей період командою керували 6 тренерів. У 1957 року добровільне спортивне товариство «Шахтар» було ліквідовано, а команда «Шахтар»(Сталіно) відтоді представляла новоутворене товариство «Авангард». У чемпіонаті-1959 футболісти з Донбасу посіли останнє, 12-е місце, і тільки чергова трансформація формату радянської першості врятувала команду від пониження в класі.


Після 1960-х років за «Шахтарем» закріпилася слава сильної кубкової команди. Тричі поспіль: у 1961, 1962 та 1963 роках донеччани виходили до фіналу Кубка СРСР і двічі вигравали його. Всі ці успіхи пов’язані з приходом у липні 1960 р. нового наставника - Олега Ошенкова. Російський фахівець був відомий українським любителям футболу, адже саме під його керівництвом київське «Динамо» виграло срібні медалі чемпіонату країни, а у 1954 році здобуло перший всесоюзний трофей - Кубок СРСР. У 1961-му «Шахтарю» протистояв чемпіон попереднього сезону — московське «Торпедо». Організатори настільки були впевнені в перемозі столичних футболістів, що заздалегідь вписали їхні імена в почесні грамоти переможців. Голи Родіна і двічі Ананченка принесли перемогу шахтарському колективу — 3:1. Відзначимо, що цей рік був тріумфальним для українського футболу – чемпіоном СРСР тоді ж вперше стало київське «Динамо».


У чемпіонатах «Шахтар» також виступав стабільно, посівши у 1964 році 5-те місце. В ці роки за «Шахтар» виступали два харизматичних лідери – Валерій Лобановський та Олег Базилевич – у подальшому видатні тренери київського «Динамо». Лобановський двічі ставав кращим бомбардиром команди за підсумками року. Але надалі почалися невдачі – в середині сезону-1968 Лобановський і Базилевич завершили кар’єру гравців, «гірники» посіли 14-те місце, а восени 1969-го Ошенков був звільнений з посади тренера команди.

У 1971 р. «гірники» фінішували останніми у найвищій лізі СРСР і понизились у класі. Новим головним тренером став Олег Базилевич, якому вдалося одразу в перший сезон здобути 2-е місце і, таким чином, повернути «Шахтар» до «вишки». Команда з ходу посіла 6-е місце у вищій лізі в 1973 році. До клубу у 1972 р. перейшов бомбардир Віталій Старухін, який був ключовим гравцем атаки «Шахтаря» у другій половині 1970-х років.


Проте з 1974 року Базилевич прийняв запрошення Валерія Лобановського тренувати «Динамо» (Київ) і покинув Донецьк. Його замінив Володимир Сальков. В сезоні-1974 «гірники» опустились на 12-е місце, але вже наступного року донецький клуб піднявся на найвище місце у своїй історії, завоювавши «срібло» чемпіонату СРСР. Цей успіх дозволив «Шахтарю» вперше стартувати у єврокубках: 15 вересня 1976 року «гірники» приймали в рамках Кубка УЄФА команду «Динамо» (Берлін) і перемогли з рахунком 3:0. Нічия 1:1 у НДР дозволила «Шахтарю» пройти до 1/16 фіналу, де донецька команда вибила угорський «Гонвед» - 3:0 вдома та 3:2 на виїзді. У 1/8 фіналу суперником донеччан став славнозвісний туринський «Ювентус», який був основою збірної Італії. У Турині «Стара синьйора» впевнено перемогла – 3:0, у матчі-відповіді в Донецьку 8 грудня 1976 року «гірники» здобули мінімальну перемогу 1:0.

Сезон-1977 донеччани завершили на 5-му місці, найкращим воротарем країни визнано Юрія Дегтерьова. У 1978 р. донеччани дійшли до фіналу Кубка СРСР, але там поступились чемпіону, київському «Динамо» — 1:2. У складах обох команд відзначились їх найкращі бомбардири: Блохін зробив дубль, а єдиний гол «гірників» забив Старухін. Того ж року команда вдало виступила у чемпіонаті СРСР, завоювавши «бронзу». У розіграші Кубка володарів кубків 1978/79 команда з Донбасу не змогла нічого протиставити легендарній іспанській «Барселоні» (0:3 на виїзді, 1:1 вдома) і вибула вже на першому етапі змагань.

Сезон-1979 вважають одним з найкращих за всі роки існування «Шахтаря»: клуб став віце-чемпіоном СРСР, лідер команди Віталій Старухін забив аж 26 голів і став не тільки найкращим бомбардиром чемпіонату, а й був визнаний найкращим футболістом країни. Із самого початку донеччани очолювали турнірну таблицю і втратили першу позицію лише після 21-го туру, коли програли у Києві «Динамо». Перед останньою грою «Спартак» (Москва) мав 48 очок, «Динамо» (Київ) — 47, а Шахтар — 46. Гірники мали перевагу, оскільки обидва суперники донеччан грали на виїзді: спартаківці перемогли, динамівці програли, а «Шахтар», перемігши удома московське «Торпедо», вдруге у своїй історії завойовує срібні медалі.


Першість 1980 року пройшла нестабільно, її підсумком стало 6 місце. Найбільшим успіхом сезону стала перемога в Кубку СРСР, де у фіналі з рахунком 2:1 було обіграно тбіліське «Динамо». У 1981–1982 рр. в клубі почалася зміна поколінь: в чемпіонаті-1982 «гірники» були серед аутсайдерів, посівши 14-е місце. Реноме кубкової команди «Шахтар» підтвердив у 1983-му, коли вчетверте і востаннє у своїй історії здобув Кубок СРСР. У фіналі «гірники» перемогли іншу українську команду — харківський «Металіст» — з рахунком 1:0. Знову відзначимо беззаперечне домінування українських клубів у цьому сезоні, і це при відносному спаді у грі київського «Динамо» – чемпіонське звання у 1983 р. вперше здобув дніпропетровський «Дніпро».

Перемога в Кубку країни дозволила донеччанам виступати у Кубку володарів кубків 1983/84: радянський клуб легко обіграв данський Б-1901 і швейцарський «Сервет», здобувши 4 перемоги поспіль. В 1/4 фіналу суперником «Шахтаря» став клуб «Порту», який у середині 1980-х років був лідером португальського футболу та основою збірної країни. Перша зустріч відбувалася у Порту, і «гірники» здивували господарів, перемагаючи до 37-ї хвилини вже 2:0. Проте португальці зрівняли рахунок, а на 70-й хвилині забили переможний м'яч. Два голи на виїзді давали донеччанам хороші шанси на вихід до півфіналу у разі мінімальної домашньої перемоги. У матчі-відповіді 21 березня 1984 року на 63-й хвилині рахунок відкрив Віктор Грачов, і ця перевага дозволила би «гірникам» пройти суперника за результатами двох матчів. Та на 72-й хвилині ірландський легіонер «Порту» Мікі Волш зрівняв рахунок — нічия 1:1, і донеччани вибули з турніру. Для «Шахтаря» 1/4 фінала залишалася найбільшим досягненням в єврокубках до сезону 2008/09.


Влітку 1984 р. «Шахтар», перемігши у двох матчах дніпропетровський «Дніпро», виграв Кубок сезону (радянська назва Суперкубку країни). Фінал Кубка СРСР-85 (поразка 1:2 від «Динамо» Київ) став останнім значним досягненням донеччан у радянський час. У вищій лізі «гірники» значно погіршили результати: 6, 7, 8 і 14-те місця у 1986–1989 роках, відповідно. Останній радянський чемпіонат «Шахтар» завершив на 12-му місці.

Якщо у вищій лізі чемпіонату СРСР «гірники» були середняками, то у першості незалежної України стали одним із лідерів та фаворитів чемпіонату. Водночас команду покинули кілька важливих гравців, які переїхали до закордонних футбольних ліг: Віктор Грачов, Андрій Канчельскіс та Сергій Щербаков. У 1992, 1993 та 1995 роках «Шахтар» посідав четверті місця, а за підсумками першості 1993/94 став віце-чемпіоном України. Треба відзначити, що «Шахтар» змагався тоді за срібні нагороди більшою мірою з «Чорноморцем», який ішов третім, ніж із чемпіоном «Динамо», від якого відстав на сім очок. Сезон 1995/96 і досі залишається найгіршим для «Шахтаря» за місцем, зайнятим у чемпіонаті України — аж 10-а сходинка. Той чемпіонат почався трагедією, коли 15 жовтня 1995 року на стадіоні «Шахтар» під час матчу «гірників» із «Таврією» внаслідок вибуху, який був частиною боротьби кримінальних угрупувань, загинув президент клубу Ахать Брагін.



Початком нового етапу в історії «Шахтаря» вважають 11 жовтня 1996 р., коли президентом клубу став донецький бізнесмен Рінат Ахметов. Завдяки підсиленню складу та хорошому фінансуванню «гірники» за час його президентства стали поряд з київським «Динамо» лідером українського футболу і, загалом, одним із найбагатших клубів Східної Європи.


З 1997 року донеччани не опускалися нижче другого місця у чемпіонатах України і регулярно виступали в європейських клубних турнірах. На початку 2000-х років клуб активно купляє іноземних футболістів. У сезоні 2000/01 команда вперше у своїй історії потрапляє до групового етапу Ліги чемпіонів: після поразки у Донецьку від чеської «Славії» 0:1, «помаранчево-чорним» у матчі-відповіді в Празі завдяки голу Андрія Воробея на 90-й хвилині вдалося перевести гру у додатковий час, де українці дотиснули суперника завдяки голу Сергія Ателькіна — 2:0. У своїй групі «Шахтар» посів 3-тє місце, пропустивши вперед «Лаціо» та «Арсенал» і випередивши празьку «Спарту».

У сезоні 2001/02 «гірники» вперше у своїй історії стають чемпіонами України. Цього успіху команда досягла під керівництвом італійця Невіо Скали, що став першим іноземцем, який коли-небудь очолював «Шахтар». Донеччани лише на одне очко випередили багаторічного переможця першостей київське «Динамо», гравцям якого не вдалося відійти від шоку після смерті Валерія Лобановського за місяць до закінчення першості та втримати лідерство у чемпіонаті. У Лізі чемпіонів український клуб вибув на стадії 3-го кваліфікаційного раунду, програвши бельгійському «Брюгге», а в 1/64 фіналу Кубка УЄФА у Відні місцева «Аустрія» розгромила «гірників» 5:1. Скалу було звільнено — італієць пропрацював у Донецьку лише 9 місяців, а його замінив відомий у минулому футболіст «Шахтаря» Валерій Яремченко.

З літа 2003-го до травня 2004-го наставником був німецький спеціаліст Бернд Шустер. Він, як і Невіо Скала, також не зумів пройти кваліфікацію Ліги чемпіонів і вилетів вже в 1/64 фіналу Кубка УЄФА. Команда виступала нестабільно, і керівництво «Шахтаря» відмовилось від послуг німця навесні 2004 року. 18 травня 2004 клуб представив нового головного тренера — румуна Мірчу Луческу. За час його роботи «гірники» сім разів ставали чемпіонами України і щороку (крім сезонів 2005/06 та 2009/10) виступали у груповому раунді Ліги чемпіонів.

20 травня 2009 року «Шахтар» у двобої з німецьким клубом «Вердер» (Бремен) виграв останній в історії турніру Кубок УЄФА (з наступного сезону турнір отримав назву Ліга Європи). Основний час гри команди завершили з рахунком 1:1, а в додатковий час, на 97-й хвилині гри, Жадсон забив вирішальний м'яч. Також у 2009 році, 29 серпня в Донецьку було відкрито новий стадіон класу «еліт» «Донбас Арену». Втім, в 2009-му році «Шахтар» не зміг подолати перший же бар’єр, поступившись у 3-му кваліфікаційному раунді Ліги чемпіонів румунській «Тімішоарі». Найвищі досягнення в цьому турнірі у «Шахтаря» в останні роки - вихід із групи у сезоні 2010/11, де «гірники», подолавши італійську «Рому» в 1/8 фіналу, були надалі розгромлені «Барселоною» - 1:5 та 0:1. В сезоні 2012/13 «Шахтар» закінчив свої виступи в 1/8 фіналу Ліги чемпіонів, програвши дортмундській «Борусії» - 2:2 та 0:3.

Новий сезон у Прем’єр-лізі донецький «Шахтар» почав із перемог над «Говерлою» - 2:0 (вдома), «Севастополем» - 1:3 (на виїзді) та "Чорноморцем" - 1:0 (вдома). У 4-му турі 4 серпня «Шахтар» вдома приймає київське «Динамо».

Срібний призер чемпіонату СРСР	1975, 1979 рр.
Бронзовий призер чемпіонату СРСР	1951, 1978 рр.
Володар Кубка СРСР	1961, 1962, 1980, 1983 рр. (4 рази)
Фіналіст Кубка СРСР	1963, 1978, 1985, 1986 рр. (4 рази)
Володар Суперкубка СРСР	1984 р.
Чемпіон України	2002, 2005, 2006, 2008, 2010, 2011, 2012, 2013 рр. (8 разів)
Срібний призер чемпіонату України	1994, 1997, 1998, 1999, 2000, 2001, 2003, 2004, 2007, 2009 рр. (10 разів)
Володар Кубка України	1995, 1997, 2001, 2002, 2004, 2008, 2011, 2012, 2013 рр. (9 разів)
Фіналіст Кубка України	2003, 2005, 2007, 2009 рр. (4 рази)
Володар Суперкубка України	2005, 2008, 2010, 2012, 2013 рр. (5 разів)
Володар Кубка УЄФА	2009 р.

Олександр Пономарьов (грав за «Шахтар» у 1951-52 рр.), заслужений майстер спорту СРСР, заслужений тренер СРСР, бронзовий призер чемпіонату СРСР 1945, 1951 рр., володар Кубка СРСР 1949 року.

Віталій Хмельницький (грав за «Шахтар» у 1962-64 рр.), видатний гравець київського «Динамо» (1965-1972), 4-разовий чемпіон СРСР, 2-разовий володар Кубка СРСР, зіграв 20 матчів за збірну СРСР, учасник чемпіонату світу 1970 року.

Олег Базилевич (грав за «Шахтар» у 1967-68 рр., був головним тренером команди у 1972-73 та 1986 рр.), заслужений тренер СРСР та України, видатний гравець (1957-1965) та тренер (1974-1976) київського «Динамо», тренер збірної СРСР (1974-1976, 1979), головний тренер національної збірної України (1993-1994), видатний теоретик у підготовці футболістів високої кваліфікації; чемпіон СРСР 1961 року, володар Кубка СРСР 1964 року; в якості тренера 2-разовий чемпіон СРСР, володар Кубка СРСР 1974 року, володар Кубка кубків та Суперкубка УЄФА 1975 року, бронзовий призер Олімпійських ігор 1976 року.

Валерій Лобановський (грав за «Шахтар» у 1967-68 рр.), заслужений тренер СРСР та України, видатний гравець (1959-1964) та тренер (1973-1982, 1984-1990, 1996-2002) київського «Динамо», головний тренер збірної СРСР (1975-1976, 1982-1983, 1986-1990), збірної ОАЕ (1990-1992), збірної Кувейту (1994-1996), національної збірної України (2000-2001), Герой України (посмертно), кавалер Рубінового Ордена УЄФА за внесок у розвиток футболу (2002) та Ордена ФІФА «За заслуги» (2003), один з найкращих тренерів в історії футболу; чемпіон СРСР 1961 року, володар Кубка СРСР 1964 року; в якості тренера 8-разовий чемпіон СРСР, 6-разовий володар Кубка СРСР, 5-разовий чемпіон України, 3-разовий володар Кубка України, володар Кубка кубків 1975 та 1986 рр., Суперкубка УЄФА 1975 року, 3-разовий півфіналіст Кубка (Ліги) чемпіонів, віце-чемпіон Європи 1988 року, бронзовий призер Олімпійських ігор 1976 року, бронзовий призер Азійських Ігор 1994 року, 3-разовий учасник чемпіонату світу.

Юрій Дегтерьов (всю ігрову кар’єру – 1967-83 рр. – провів за «Шахтар»,), майстер спорту міжнародного класу СРСР, воротар збірної СРСР (1968, 1977-1979), 2-разовий срібний (1975, 1979) та бронзовий (1978) призер чемпіонату СРСР, володар Кубка СРСР 1980 року, чемпіон Європи серед юнаків 1966, 1967 рр., кращий воротар СРСР 1977 року.

Віктор Чанов (грав за «Шахтар» у 1978-1981 рр.), заслужений майстер спорту СРСР, видатний воротар київського «Динамо» (1982-1990) та збірної СРСР (1982-1990, 21 матч, пропустив 8 м’ячів), 3-разовий чемпіон СРСР, 5-разовий володар Кубка СРСР, чемпіон Ізраїлю 1991 року, володар Кубка Ізраїлю 1991, 1993 рр., володар Кубка кубків 1986 року, віце-чемпіон Європи 1988 року, чемпіон Європи серед юнаків 1978 року, чемпіон Європи серед молодіжних команд 1980 року, кращий воротар СРСР 1986 року.

Андрій Канчельскіс (грав за «Шахтар» у 1990-91 рр.), майстер спорту міжнародного класу СРСР, заслужений майстер спорту Росії, гравець київського «Динамо» у 1988-89 рр., у складі якого став бронзовим призером чемпіонату СРСР 1988 року та володарем Кубка СРСР 1990 року; гравець збірної СРСР (1989-1991), СНД (1992) та Росії (1993-1998); у складі «Манчестер Юнайтед» 2-разовий чемпіон Англії, володар Кубка Англії 1994 року, володар Кубка Англійської Ліги 1992 року, 2-разовий володар Суперкубка Англії, володар Суперкубка Європи 1991 року; у складі «Глазго Рейнджерс» 2-разовий чемпіон Шотландії, 3-разовий володар Кубка Шотландії, 2-разовий володар Кубка Шотландської Ліги; у складі «Аль-Хіляль» володар Кубка Саудівської Аравії 2003 року; чемпіон Європи серед молодіжних команд 1990 року, учасник чемпіонатів Європи 1992, 1996 рр.

Анатолій Коньков (грав за «Шахтар» у 1968-74 рр., був тренером команди у 1986-89 рр.), заслужений майстер спорту СРСР, видатний гравець київського «Динамо» (1975-1981) та збірної СРСР (1971-1978, 47 матчів), 4-разовий чемпіон СРСР, володар Кубка СРСР 1978 року, володар Кубка кубків та Суперкубка УЄФА 1975 року, віце-чемпіон Європи 1972 року, бронзовий призер Олімпійських Ігор 1976 року. З вересня 2012 року – президент Федерації футболу України.

Михайло Соколовський (грав за «Шахтар» у 1974-87 рр., зіграв за команду 485 матчів – рекорд клубу, забив 87 м’ячів у чемпіонатах СРСР – рекорд клубу), 2-разовий срібний (1975, 1979) та бронзовий (1978) призер чемпіонату СРСР, 2-разовий володар та 3-разовий фіналіст Кубка СРСР, володар Кубка сезону 1984 року.

Віталій Старухін (грав за «Шахтар» у 1973-81 рр.), 2-разовий срібний (1975, 1979) та бронзовий (1978) призер чемпіонату СРСР, володар Кубка СРСР 1980 року, кращий гравець СРСР 1979 року.

Сергій Ребров (грав за «Шахтар» у 1991-92 рр.), заслужений майстер спорту України, видатний гравець київського «Динамо» (1992-2000, 2005-2008) та національної збірної України (1992-2006, 75 матчів, 15 голів), перший гравець, що забив у чемпіонатах України 100 голів, 9-разовий чемпіон України, 7-разовий володар Кубка України, володар Суперкубка України 2006 року, чемпіон Туреччини 2003 року у складі «Фенербахче», чемпіон Росії 2008 року у складі «Рубіна», чвертьфіналіст чемпіонату світу 2006 року.

Анатолій Тимощук (грав за «Шахтар» у 1998-2007 рр.), заслужений майстер спорту України та Росії, гравець національної збірної України (з 2000 року, провів 128 матчів – рекорд), чвертьфіналіст чемпіонату світу 2006 року, учасник чемпіонату Європи 2012 року, 3-разовий чемпіон України, 3-разовий володар Кубка України, володар Суперкубка України 2005 року; у складі «Зеніта» чемпіон Росії 2007 року, володар Суперкубка Росії 2008 року, володар Кубка УЄФА та Суперкубка УЄФА 2008 року; у складі «Баварії» 2-разовий чемпіон Німеччини, 2-разовий володар Кубка Німеччини, 2-разовий володар Суперкубка Німеччини, переможець Ліги чемпіонів УЄФА 2013 року.

Кроти – найбільш принциповий суперник на футбольному полі, але на трибунах вони рідко складають конкуренцію киянам. Ще на початку 2000-х Шахтар почав возити за собою купу всякого скаму, і з того часу мало що змінилось. Якщо бути точним, то перший масовий вивоз вболівальників Шахтарня до Києва був 7 квітня 2001 року, тоді Динамо спеціально перенесло матч на НСК Олімпійський, був встановлений рекорд відвідуваності в Україні - 73950, який вже неможливо побити. Тоді на стадіоні було близько 25-30 тисяч кротів. Шахтар переміг через упереджені дії арбітра, Жосан був дискваліфікований тоді на довгий термін. Це, мабуть, і було першою ластівкою ненависті до Донецька.

В травні 2002-го року на фінал Кубка кроти знову вивезли купу скаму, а Динамо програло 2:3. Це був перший матч Динамо після смерті Лобановського, а ще через пару тижнів кроти оформили своє перше чемпіонство. Вже тоді досить сильно прослідковувалась ненависть до кротячого бидла, яке ходило по Києву і засирало все на своєму шляху. Що стосується фанатів, то кротам кілька разів пропонували забитись, але вони морозились… А на виїзді в Донецьк в липні 2002-го кияни стрибнули на іржавих, з прогнозованим для всіх результатом. Саме цей день і можна назвати початком війни між фанатами Києва та Донецька.



За ці 11 років було багато цікавого у принциповому протистоянні, кияни кілька разів досить серйозно принижували донецький двіж. В 2004-му на виїзді в Донецьк моб хохлів погнав донеччан прямо перед їхнім стадіоном. Тоді це була ганьба на всю країну. В 2007-му кияни провели ще одну успішну акцію – на секторі кротів прямо над банером Zaboys Ultra (основна фірма донеччан на той момент) було розтягнуто полотно “Мы колхоз, а вы – столица!”.

Власне банер ZBU також пішов з життя не своєю смертю. Сталось це в Римі, в лютому 2011-го, група киян їхали на свій матч в Стамбулі і по дорозі заїхала в Рим, де кроти грали з Ромою. Це була одна з найгучніших акцій по віджиманню банерів в Україні. Саме після цього випадку активність банди Zaboys Ultra почала сходити нанівець.

Загалом, ZBU була першою і найбільш активною бандою кротів. Створено її в грудні 2006-го і за час свого існування вони встигли провести досить багато крутих перформансів. Також вони досить вдало використовували піротехніку на стадіоні. Але при цьому виїзди Шахтаря завжди були темою для стьобу, адже крім невеликої кількості фанатів на секторі завжди була велика кількість пенсіонерів, працівників шахт і просто бухих сімколузів. Зараз ситуація не сильно змінилась – на виїзному секторі Шахтаря рідко можна побачити достойну банерну лінію та адекватний склад.



В кінці 2011-го у помаранчево-чорних фанатів стався конфлікт з адміністрацією стадіону, також на них сильно тисли правоохоронні органи і фани Шахтаря вирішили бойкотувати домашні ігри своєї команди, при цьому катали виїзди в міру своїх можливостей. Бойкот було припинено з початком сезону 2012-2013 і зараз донеччан можна побачити на кожному матчі. На звичайних матчах домашній сектор налічує від 300 до 500 чоловік, на євро кубки та принципові протистояння підтягується трохи більше народу. З основних діючих фірм зараз можна назвати Север 8 та Underground Gang.



Фанати Шахтаря підтримують дружні стосунки з фанами Ворскли та Чорноморця, серед іноземних двіжів добре спілкуються з фанатами Спартака, колись давно були відносини з шотланською фірмою Supras Paisley 07. Основні ж вороги - Динамо, Дніпро, запорізький Металург, Луганськ, Маріуполь, ну і Металіст.