Нарешті! Дочекались! Святослав-онлайн знову в ефірі. І нам справді є що розповісти, адже з моменту виходу 16-го номеру пройшло цілих півроку. Та ще й яких! Насичена весняна частина сезону, коли матчі відбувались ледь не кожні три дні, просто не залишала шансів сісти і зосередитись над журналом раніше. А зараз, коли команда таки завоювала такі довгоочікувані медалі, та ще й поклала їх в Кубок, матеріалу назбиралось стільки, що ми вирішили розбити його на два випуски - 17 і 18. Я не знаю, чи хтось нас читає, але точно знаю, що автори пишуть із задоволенням - у роботі над здвоєним випуском прийняли участь аж 16 чоловік. Окрім традиційних звітів з усіх виїздів та домашок, у журналі ви знайдете підсумковий огляд сезону, інтерв’ю з німецькими хохлами, великі статті про фанатів Будки та Сокола, розповідь про Динамо Бухарест, а також пару слів про наш новий фанатський магазин. До речі, в багатьох звітах присутні знімки, які ніколи раніше не публікувались на наших ресурсах.

Гра з фіалками - це як свого роду серіал, який я вже колись бачив. Він починається, як завжди, однаково: єврокубок, божевільний ажіотаж, черги у кас і окраса цьому всьому - бариги, у яких завжди знайдеться бажаний квиток. Лише цього разу родзинкою було те, що вперше за всю історію нашу WBC трибуну забанили покидьки з хУЄФА. Були штрафи, ігри на нейтральному полі, взагалі пустий стадіо, але щоб це торкнулось лише нашої активної трибуни, такого я не пригадую. Цю незручність владнали швидко, і клуб погодився організовано видати нам квитки на сусідні сектори. Ми ж у свою чергу передаємо римське вітання хУЄФА та підконтрольній їм організації ФАРЕ за свого роду визнання нашої ультрас-активності. Для тих, хто не в курсі, то у європейському ультра-світі всі необґрунтовані заборони та утиски фанатського руху від злочинної організації хУЄФА вказують лише на те, що ваш рух по-справжньому існує, що він не є штучним та у повній мірі сповідує всі неписані правила такого поняття, як mentalita' ultras. Тому подібні непорозуміння та незручності для нас, як руху, це почесна нагорода, що є вдвічі дорожчою, бо вручає її організація анти-фанатського спрямування.

На початок гри клуб готував модульне шоу і попросив їм допомогти з картинкою. Декс погодився, але після того, як клуб дещо спростив картинку та не дослухався до порад стосовно матеріалу для модулів, плюнув на все це діло. Найбільш цікаво, що запороти все міг диктор НСК, який був не в змозі визначитись, чи рози треба спочатку підняти, чи модулі, і він постійно всіх людей збивав. Загалом, ми побачили, що вийшло ні риба, ні м'ясо, але і суцільним провалом це не назвеш.

Після божевільної гри з Евертоном ніхто з відвідувачів стадіону не сумнівався у потужній ході Динамомашини, трибуна викладалась на повну та щосили гнала команду вперед. На 36-й хвилині майже забитий НСК Олімпійський підіймає на ноги всіх відвідувачів. Динамо відкриває рахунок. Італійські нападники просто розривають наш захист, і всім стає зрозуміло, що так легко, як з англійцями, точно не буде. Розпочинається другий тайм, в головах усіх киян крутиться лише одне: "Ну, на Бесарабочку точняк заб'єм!". На жаль, не все так сталося, як гадалося. У доданий час ми пропускаємо непотрібний гол. 1:1 у підсумку, і ми проводжаємо нашу команду під оплески. Після гри трохи втомлені, дещо понурі, цього пізнього вечора всі роз'їжджались по домівках із тривожними думками про матч-відповідь.

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 

Доля зробила євровиїздюкам порадунок, призначивши виїзд до Флоренції між Луцьком та Львовом. Що може буде зручніше для трійника, ніж виїзди на західну Україну. Тому одразу після жеребкування я прийшов до начальника, зробив очі кота зі Шрека і сказав, що мені потрібно 5 днів відпустки. "Шо, опять?" - сказав начальник, - "ти ж тільки от з Ліверпулю повернувся. Маєш три дні...". Ну три так три, моя робота дозволяє працювати віддалено, потрібно мати лише потужний ноут та нормальний Інтернет. Проаналізувавши можливі маршрути і ціни на квитки, я дійшов висновку, що можна взагалі все викрутити дуже цікаво і бюджетно. На трійник підписалось ще троє друзяк - Ж-П, Л-ф та А-н - ідеальна кількість для аренди автомобіля, але про це трохи згодом, спочатку був Луцьк...

Одразу за грою проти донецького(?) Шахтаря йшов кубковий "виїзд" до донецького(?) Олімпіка. Всі очікували, що, як і в березневому матчі, Олімпік попросить перенести гру на НСК, але цього разу Гельзін захотів грати на Баннікова. Всі одразу зраділи, адже Баннікова - це треш і угар, шиза по всій довжині поля, банерний розвіс по периметру стадіону, підвішений до даху перформанс і навіть шибайголови на даху цієї арени. Одним словом, матч, який запам’ятовується на все життя, така собі суміш Охтирки та Борисполя. І тут приходить інфа по квиткам: нам дають всього 300 квитків по ціні 150 грн за штуку. Схоже, Рінат-погуди сильно образився, що Львів-арена вболівала за Динамо в домашньому для Шахтаря матчі, і наказав президенту команди-без-фанатів впиратись рогом і ставити палки в колеса усіма можливими способами. Само собою, такий грабунок посеред білого дня нас не влаштовував, і цілком логічно Олімпіку відповіли, що нехай вони ці квитки за таку ціну засунуть собі в...

І тут до працівників всіх структур почало доходити, що буде велике горе. Бо тисяча фанатів під стадіоном без квитків - то як сірник у скирті сіна. І викликати силу силенну міліцейських бобіків заради матчу, на який, по суті, всім наплювати, крім цієї ж тисячі фанатів, якось економічно недоцільно. Почались десятки дзвінків з Динамо, федерації, від ментів, з СБУ типу пацани, ну ми все розумієм, але нічого не можем зробити, пойміть і простіть. З працівниками Динамо було домовлено, що вони знімають за парканом великий банер, який затуляв поле, і ми собі спокійно дивимось через паркан футбол на схилі, місця там, в принципі, вистачило б. Між собою ж домовились, що якщо кузьма не заповнить якийсь із секторів, то зайдем на нього, і половина буде на секторі, половина через паркан. Само собою, про банери вздовж поля і крутий перф мова вже не йшла, тому просто вирішили призначити точку збору і попросили всіх взяти балаклави. Просто так. Для антуражу. Крім того, на повному серйозі розглядався варіант вночі перед матчем перекопати поле, але від неї досить швидко відмовились, бо а) всі таки хотіли зіграти на Баннікова, і б) всім було ліньки вставати посеред ночі.

Текст на пабліку вийшов дещо злим, мабуть автор, який його писав, був не в гуморі, або просто втомився після роботи. Але він призвів до несподіваного ефекту - журналісти почали цей текст дико репостити й істерично верещати, що, мовляв, ви подивіться, вони будуть в балаклавах! В балаклавах, Карл! Втім, деякий привід для істерики у них таки був - за день до гри пізно ввечері позиція лідерів двіжу стосовно "будемо спокійно фанатіти під парканом" різко змінилась на більш агресивну "заломимся на стадіон кількома групами за годину до гри, і хай спробують нас звідти викурити". Почалась розробка плану захоплення фортеці. З ударними групами, відволікаючими маневрами, скаутами-інформаторами і картографічними схемами. "Ця акція в історію увійде" думав я, розуміючи, наскільки серйозний підхід до справи було обрано. І коли вже перша ДРГ виїхала на позицію, надійшов дзвінок із клубу - матч переноситься на стадіон Динамо. Ну як же так?

Одним словом, замість крутого екшену ми отримали нудну домашку на напівпорожньому Динамо, з двома неповними секторами за воротами і кількома сотнями кузьми. Нулі на табло, слабенька шиза, хоч новий споукмен і старався, як міг. І ще й купа лайна від журналістів, бо бачте, Олімпіку не дали зіграти на його законному стадіоні. Так і хотілось їм всім відповісти - хай їдуть в Донецьк і там розповідають, який стадіон їхній, а який ні. Але один урок було засвоєно добре - якщо хочеш уваги журналістів - частіше використовуй слово "балаклава".

Матч-відповідь. Оскільки перша гра закінчилась 0:0, то у грі-відповіді зберігалась інтрига, хоча всі прекрасно розуміли, що Динамо повинно рвати цей Олімпік. Гра проходила після чемпіонського матчу, і на такому ж розслабоні, як і вищеописаний матч. Зламаний барабан, відсутність колонок і напівпорожній сектор. Спочатку на місце споукмена заліз Д-р, а К-ря став барабанити, але виходило досить погано, швиденько їм обом це набридло - Д-р пішов фотографувати, а барабанні палички вручив фотографу Пр-пі. Шиза була слабенькою, але що тішило, так це візуальне оформлення сектору, а саме кількість прапорів. З кожним матчем їх стає все більше і більше, і сектор виглядає яскраво кожну гру. Команда впевнено перемогла, і ми потрапили до фіналу, а що вам ще про цей матч написати, я навіть і не знаю).

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 

Останній день першого блоку травневих свят. Хтось садить картоплю, хтось бухає під шашлики, хтось загоряє на морі. Ми загоряємо на секторі. На майже порожньому «Олімпійському». Важко сказати, що завадило прийти і підтримати команду кузьмі і тим, хто стояли ледь не на головах один у одного два тижні тому на секторах на матчі ЛЄ з Фіорентиною. Хтось може сказати, що не пішов на матч, бо не було інтриги (адже низка основних гравців Закарпаття, орендованих у Динамо, не могли зіграти з нашим клубом), хтось скаже, що просто втома після вихідних (після вихідних, Карл!!!), хтось – що чемпіонство і так було уже в кишені. Я особисто думаю, що всі ці нібито розчаровані програшем Фіорентині і нічиїми з Шахтарем та олімпіком «експерти від футболу» насправді взагалі не знали, що в цей день грає їх клуб.

Ну і бог з ними. Тим більше викладалися ті, хто прийшли. Тим більше отримували задоволення від шизи і від гри Команди. Тим гучнішим було відлуння зарядів. Тим голосніше лунали прізвища Кравця, Сидорчука, Ярмоленка та Теодорчика після забитих м’ячів. Але не часті вигуки прізвищ кумирів будуть згадуватись за кілька місяців тим, хто був на секторі. І не те, що у команди-суперника взагалі не було виїздюків. Сектор розірвав давно підзабутий нон-стоп на тему тріумфального маршу з «Аїди» довжиною більше, ніж у третину матчу, що почався десь на 10-й хвилині другого тайму і закінчився тільки наприкінці гри для виконання Гімну України. Було круто!

Після матчу команда окремі гравці підійшли до сектору подякувати за підтримку, а ми, в свою чергу, подякували їм за ще один крок до такого бажаного і такого близького чемпіонства. З посмішкою на обличчі продовжуючи наспівувати тему з «Аїди», я йшов зі стадіону з думками про те, що золотий дубль вже близько. Лишалося всього два тури до матчу з Дніпром, що принесе нашій команді 14-те чемпіонство і місяць до здобуття Кубку України.

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 

Другий блок травневих свят. Друга травнева гра Динамо в чемпіонаті. Знову ледь не порожній сектор і ледь не порожній стадіон. Хоча для більшості інших міст 12-13 тисяч – доволі висока відвідуваність, і на домашню в цьому сезоні для Метадону «Оболонь-арену» всі бажаючі явно не влізли б. Що ж, добре, що керівництву цього клубу стало клепки не повторювати помилок олімпіка, пристати на пропозицію номінальних гостей і провести гру на Олімпійському. Може нарешті зрозуміли, що за ситуації, коли граєш у Києві проти Динамо, варто брати до уваги не тільки забаганки футбольних функціонерів і при виборі стадіону зважати не тільки на кількість ультрасів зі свого сектору (у кількості чотирьох на цьому матчі), а й дослухатися до думки киян.

Перформансів і піро на матчі не було. Єдине, що варто відзначити - банер на знак підтримки і солідарності із близькими хлопця з сектору Concordia Knurów. Dawid Dziedzic помер внаслідок того, що після доволі буденного інциденту під час матчу з Ruch Radzionków, який вже було вичерпано, акабівські покидьки вирішили похизуватися зброєю і, стріляючи, влучили йому в шию з шутгану. Світла пам’ять тобі, побратиме. Впевнений, що зараз ти піднімаєш келих із кращою в світі брагою серед богів у чертогах Вальгалли!

Розвиток подій на полі був не надто інтригуючий, то ж шиза була радше не мотивуючою, а просто в своє задоволення. Впевнена гра команди додавала настрою, і після шостого забитого голу підштовхнула до кількох імпровізованих модифікацій відомих нон-стопів на відповідні заряди #шестьноль на честь вже другого «шість-нуль» команди за один тиждень. Після гри, напевно, вже ні у кого не лишалося сумнівів, що треба активніше нарізати чемпіонське конфеті, адже «свято наближається» (с).

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 

Стати 14-разовим чемпіоном, по суті, в день святкування 88-річчя клубу, хіба може похвалитись подібною магією чисел ще хоч один клуб в світі? Залишити команду без крутого чемпіонського перфу ми не могли, і підготовка почалась заздалегідь. Для початку купити і сшити тканину, здавалось би, що тут складного? Але от стоїш ти на складі, розплачуєшся за рулони, і тільки після цього усвідомлюєш, що твоя тканина важить більше 40 кг. Як же я тоді жалкував, що не замовив таксі і зухвало вирішив тягнути це додому на своїх двох... А як виглядає 100 метрів тканини, розмотані і скинуті докупи посеред кухні, уявляєте?

Зазвичай, всі перфи робляться в останній момент, і це супроводжується нервами встигнем/не встигнем, тому цього разу було вирішено зробити все заздалегідь. Перший банер, той який "88 років", малювали на районі в день гри з Метадоном, тобто за тиждень до дати Ч. Трохи більше 4 годин роботи і палюче сонце, під яким ми всі страшенно згоріли. Другу частину перфу, яка "Чемпіони 14", малювали на наступний день на території стадіону, понеділок же був вихідним. Паралельно з цим робили і прапорці - десь половина у нас уже була з попередніх перфів, решту потрібно було нарізати і закріпити на штапіках. Марудна і кропітка робота, чесно кажучи. Але весела, коли робиш це веселою компанією.

А потім, коли банери вже були намальовані і чекали свого часу, почалась паніка... Один починає доводити, що люди не принесуть сині футболки і задумка не вийде, треба відміняти ідею з футболками, другий починає нагнітати, що мало приносять в магазин конфеті, дуже мало конфеті, давайте відміним конфеті. Третій переконує, що конструкція перед сектором завалиться від найменшого пориву вітру. І ти пропонуєш кожному узбагоїтись, але починаєш і сам думати... а раптом таки завалиться?

День матчу. Прапорці розкладені на секторі, конструкція ніби тримається, а конфеті все несуть і несуть, несуть і несуть. Перед початком гри до сектору підійшов Сергій Станіславович і попросив не вибігати на поле після фінального свистка. Ну гаразд, не цього разу, буде ще один привід). Шиза ніби на рівні, вигляд зі сторони теж бомба, от тільки колонки барахлять, а замість звичного барабану, який знищили дніпряни на півфіналі проти Наполі, знайшли якісь "дрова" - на них вже в першому таймі почала рватись мембрана. А в другому таймі почалось конфеті! Загалом планувалось підкинути цей папір до неба один раз, але потім хтось вирішив підібрати розсипане з підлоги, і понеслась... Здорові дядьки, що збирають на підлозі папір, світились від щастя і нагадували 5-річних дітей, яким нарешті купили якусь дуже бажану іграшку. Я вже не кажу про кузьму, яка ледь не билась за право скинути трохи паперу на голову фанатам з верхнього ярусу. За цим дійством всім вже якось стало байдуже, чи заб’є команда сьогодні, чи другий банер доведеться везти до Львова.

Але команда забила! Я думаю, всі ви пам’ятаєте ту мить радості. Чемпіони-чемпіони-чемпіони! Слем, піро, прапори, конфеті, неймовірні емоції і... палаючий під ногами папір. Але таки загасили. До фінального свистка лишається зовсім трохи. І ось нарешті і він! Як же довго ми чекали цієї миті, цілих шість років! Для багатьох людей на секторі це було перше чемпіонство в їх житті! Саме заради цих емоцій ти і ходиш на стадіон. Саме цей момент радості ти потім згадуєш дуже і дуже довго. І дуже круто, що все вийшло, ніби по нотах, і на секторі, і на полі. Але хіба могло бути інакше? Ми ж Динамо...

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 

Один з небагатьох виїздів для Динамо цієї весни випав у місто Лева, в якому вже всі були по декілька разів, і тинятись по центру або генделям бажання особливого не було. Але сидіти вдома у вихідний день якось не цікаво, тому ми з хлопцями вирішили поїхати на два дні та відвідати матч молодіжної команди у місті Рава-Руська. В суботу о 6-й ранку на вранішньому хюндаї помчали на захід. У вагонах повно хохлів, що їхали так само провести вихідні у веселій компанії, а також були помічені друзі з Литви.

Львів, як завжди, зустрів нас прохолодною погодою, але за день до виїзду я додумався подивитися прогноз і попередити хлопців, що там не буде +35. Оскільки часу в нас було обмаль, то довелось швидко дістатись до заброньованого хостелу, закинути речі і їхати на автостанцію. Цього разу хата в центрі мене порадувала (адже минулого разу довелось спати на столі, що було не дуже комфортно) – басейн, мангал, внутрішній дворик – все для білих людей.

На автостанції, врахувавши досвід вітчизняних автоперевезень, купили квитки та одразу зайняли відповідні місця в басі, і не прогадали, бо бабулькі та місцеві рагулі швиденько забігли без квитків у салон і зайняли всі вільні сидіння, і на пасажирів з квитками реагували лише: «Йой, синку, та мені лиш до Жовкви, хай бабця посидить» . Нагрівшись на гальорці, всі поснули.

Прокинувся я від фрази «Ідем вийдем поговоримо б**». Як виявилось, синє тіло зачепило когось із хлопців і почало щось кричати. Після цього ще півгодини довелось слухати «Та ми ваші, ДПСУшні дупи прикривали, коли ви тікали від сєпарів», «Ви ж тоже развєдчікі, должни понять» і «Та хлопці, ну в АТО я не пив, а туто вже сім днів водку бухаю».



Через пару зупинок це тіло так і не змогло побороти отруту і заснуло на сусідніх сидіннях. У Раві-Руській ми вийшли, дізнались у водія, де стадіон, і попрямували «та туйво не далеко, за кущами повернете наліво, там от напрво, пройдете між хащі і побачите поле».

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 

Останній тур чемпіонату 2014/15 проти МЗ ми проводили на стадіоні Динамо ім. В.В.Лобановського через те, що НСК Олімпійський готувався до концерту на честь завойованого 14-го чемпіонства нашим славетним ВКДК. Останній тур вирішили закрити без зайвого пафосу та нічого нового із перфу не готували, взяли лише із собою банер, намальований на гру з Дніпром, який вивісили у другому таймі. Наші трибуни зібрали трохи більше двох секторів, і нічим цікавим вони не запам'ятались. На вишці цього разу був хлопець, якого вже декілька ігор ми випробовуємо у ролі споука і маємо схвальні відгуки, але досвіду хлопчині бракує, і на два повноцінні тайми його не вистачає. Сподіваємось, що із часом він оволодіє усіма навичками цієї справи і складе гідну конкуренцію Корі.

На полі все йшло до того, що команда без надзусиль переграє гостей з перевагою в один м'яч, але молоді металурги проявили характер і на останніх хвилинах зрівняли рахунок, подарувавши приїжджим ураганам чудовий подарунок до дня 80-річчя клубу, який запоріжці святкують цього року. У мене є припущення, що гості лише через деякий час зрозуміли, що їх команда досягла нічиєї, адже безпосередньо перед забитим голом вони доволі потужно запалили піро, зневірившись у тому, що запоріжці зможуть витягти цю гру.

Звучить фінальний свисток, і люди з наших трибун вирушають у напрямку НСК, інші ж тримають чемпіонський крок одразу святкувати у паб або просто на вулиці, ми ж, у свою чергу, з частиною хлопців їдемо на Оболонь, де наші друзі зі Львову через декілька хвилин мали грали проти шахти, але все, що об'єднувало в цей вечір всі ці різні групи по інтересах, які розповзлись по нашому славетному місту - це чудовий настрій та задоволення від того, що нарешті золоті медалі повернулись до своїх господарів у величний Київ.

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 

Рівненщина багата на прихильників київського «Динамо», і невелика частина з них вирішила допомогти Славетному Клубу поставити масну крапку в останньому матчі сезону, який носив гучну назву «Фінал Кубка України». Проте хотілося чимось підсолодити поїздку в Київ і, врешті-решт, було вирішено, як транзитний пункт, обрати Файне Місто (Тернопіль, для тих, хто ще не в курсі). Приводів було два: давня мрія відвідати це місто + гра «Динамо»-2, гравцям якої, напевно, не вистачає тієї підтримки, яку мають їх колеги з основної команди.

Перше, що кидається в очі дорогами Тернопільського краю, це горбистість місцевості, що для мене стало певною візитівкою цієї області. При прибутті до Тернополя першим, що спало на думку, було «потрібно знайти славнозвісне озеро», яким так пишаються місцеві жителі. Підставою для таких думок була спека, що не шкодувала нікого. Нарешті це саме озеро вигулькнуло із-за горизонту. Хотілося швидше відчути прохолоду, занурившись у воду, проте дізнавшись, яку відстань ще треба подолати до пляжу, який білів на іншому березі, «швидше» - це те слово, яке тут не зовсім доречне.

Дорогою до першого місця призначення зустрічались будинки в стилі Віктора Федоровича, такі, що вже встигли прижитися на березі Тернопільського ставу (саме, що це є став нас переконували місцеві), так і ті, що лише зводяться. Мене охопив сум, який супроводжував мене аж до пляжу. Тут ми поповнили сили і скупалися. Вода була прохолодною, але такою, яка нам і була потрібна.

Подорож на протилежний берег ми вирішили здійснити на теплоході (здається, це судно саме так називається), що принесло нам додаткові позитивні емоції. Після цього прийшов час пройтися іншими визначними місцями Тернополя, яких виявилось чимало, хоча і знаходяться вони доволі компактно. Решту часу до матчу ми згаяли в закладі громадського харчування «Пиріжкова», що виявився досить бюджетним, незважаючи на те, що знаходиться в центрі міста.



І ось прийшла пора самого матчу. Першою справою ми вирішили показати свою присутність і попросити гостьовий сектор. Начальник Служби безпеки сказав, що наш клуб не подавав заявку на вболівальників, що, начебто, нас не чекали, але підсумував наш діалог словами «Я теж за Київ!», пропустив без квитків на стадіон і надав право вибору сектору за воротами, протилежно до того, де знаходились фани «Ниви». Ну що ж, можна лише подякувати йому.

Розмістившись на секторі №12, оскільки ми ж і є тим 12-м гравцем команди, почали чекати початку матчу. До нас приєдналися ще двоє прихильників біло-синіх: юний вболівальник «Динамо» і військовослужбовець із Білої Церкви, котрий встиг пройти АТО. Разом якось воно веселіше. До матчу нас встигли відвідати представники місцевої торсиди: розпитували звідки ми, куди, чому, обмінялися стікерами і пішли до себе на сектор. І тут рефері дає стартовий свисток. Ми ж, в свою чергу, впіймали момент і зарядили свій стартовий «А мы ехали-ехали…». Цікавим є те відчуття, коли тобі здається, що тебе слухає весь стадіон, і це лише додає наснаги у підтримці команди. Навіть деякі гравці оглядалися, що то є воно таке, напевне, не звикли до такого. Далі пішли нон-стопи від ультрас «Ниви» тривалістю до 20 хвилин. Підтримка у господарів була на рівні – ці хлопці знають свою справу. Ми ж чекали свого часу, щоб донести до своїх гравців, що сьогодні потрібна перемога. Взагалі, турнірного значення ця гра вже не мала, і кожна із команд намагалася грати у свій футбол. Особливо старалися гравці «Ниви», оскільки сезон у них вийшов не зовсім вдалий. Але, попри це, перший тайм видався в’ялим - давалася взнаки спека. У перерві до нас знову завітали господарі стадіону і поділилися своїми проблемами. Справа в тому, що міський голова Тернополя створив собі команду із однойменною назвою – клубу без історії та без уболівальників, таке собі дітище. Все це було зроблено для згрібання побільше коштів, адже час при краватці для цього громадянина підходить до свого завершення. А ще скільки таких клубів із схожою ситуацією є по Україні?! Думаю, кожен порахує сам. Тим часом розпочався другий тайм. Спека потроху почала спадати, а це означало, що побільшає активних дій, які принесуть голи. Так і сталося: місцева команда відкрила рахунок, чим неабияк порадувала своїх уболівальників. Та «Динамо-2» відповіло двома влучними ударами і довела до переможного завершення цю гру. Ще під кінець матчу нивці (не знаю, чи подобається їм самим це слово) подарували піро-шоу із патріотичною текстівкою «Розвіється потрохи дим над краєм стомленим моїм і знову Україна засіяє», чим порадували всіх присутніх, окрім головного арбітра матчу, котрий зупинив матч, хоча дим на поле так і не потрапив. Після матчу об’єкти нашої підтримки подякували нам за все. Болденков (здається він) до того ще й футболку подарував. Ніколи раніше про нього не чув, але бажаю йому грати в основі. Після матчу, охолодивши ноги у фонтані, ми вирушили на залізничний вокзал, звідки ми мали тримати дорогу в столицю всього: України, Київської Русі, світу. Зручно вмостившись на своїй полиці, я почав збирати докупи враження від прожитого дня в Тернополі. Саме місто є нове, тому що майже було знищено під час Другої світової війни, проте дарує гостям міста цікаві історичні місця. Компактність є головним атрибутом Тернополя. Футбол у цьому місті люблять, на рівні виглядає навколофутбол. Та все ж потрібний поштовх у вигляді людей на верхівці клубу, котрі б не менше любили свій клуб, як відданні прихильники «Ниви». До клубів типу ФК «Тернопіль» завжди ставився негативно. Нема вболівальників, значить ні для чого тримати такий клуб. Можливо, комусь така думка не сподобається, але вона має право на життя. Хотілося б бачити «Ниву» в УПЛ найближчим часом. Із таким думками я поринув у сон…

Сектор одягнувся в білі кольори, мов наречена перед важливою подією. Така подія мала місце: мало того, що фінал Кубка, а й ще й до того ж із принциповим суперником, представники якого неодноразово натякали на свою бідолашну ситуацію і на випадковість здобуття киянами чемпіонського титулу. Прийшов час змусити замовкнути суперників (хоча їхня природа така, що вони завжди мусять щось говорити, замість того, щоб мовчки визнати свою поразку).



Сектор починає підтримку із пірошоу з вроцлавських вогнів, гравці одразу спалахують пристрастю і одразу дають знати, що заряджені на боротьбу. Заряд за зарядом, атака за атакою, емоції зашкалюють… Нерви не витримують, і раз за разом починають спалахувати піротехнічні засоби. Гра на полі підтверджує статус фіналу Кубка України (ІМХО, цікавішим за фінал ЛЧ ). Суха нічия переводить гру в додатковий час, і під кінець уже кроти запалюють свої запаси «волшебства». Взагалі, їх зібралася пристойна кількість, зважаючи на ситуацію в їхньому регіоні. Сподобалась текстівка на їхньому секторі «Against modern Shakhtar».

Наступні 30 хвилин пройшли в пошуках сил запалити вогонь в очах гравців. Попри всю старанність біло-синіх, ще й до того ж Рибалка побачив перед собою картку червоного кольору, долю Кубка повинна була вирішити серія пенальті. Перша погана новина – ворота для пробиття одинадцятиметрових обрані там, де знаходяться прихильники «Шахтаря», протилежно до нас. Далі ще гірше: Велозу не забиває перший удар. Коли рахунок стає 3:1 в серії, здається, що ситуація критична і невиправна. Трибуни вижимають із себе «Мы с тобой, Динамо Киев!», «Саша, Саша!»… Те, що відбулося далі, не можна описати словами, навіть якщо за це діло візьмуться найкращі майстри слова. Два промахи гравців донецької команди, і те, що здавалося миттю тому нездійсненним, стає реальністю. В декого зриває дах, і вони вже намагаються підбігти ближче подивитися на героїчні вчинки гравців зблизька. Представники правопорядку розцінюють це, як атака на донеччан, і оточують їх сектор.

А чудеса продовжуються: Шовковський показує свою майстерність, і тут зриває дах у решти фанів. Як результат, масовий забіг на поле. Кузьма вирішила, що вона нічим не гірша, і теж біжить на газон. Традиція є традицією, але у нас вона перетворюється в бездумність у вигляді псування воріт із бойовим кличем «Тягни!». Як наслідок, деякі такі персони отримали на горіхи від представників ультрас. Все це отримало широкий розголос із критичними нотками. Та, напевно, ніхто не відчував тих емоцій, які відчуває справжній вболівальник після стількох років невдач та невезінь, коли твій клуб створює диво, і ти відчуваєш себе королем світу (про варварів, котрі ладні бездумно нищити свій рідний стадіон, мова не йдеться).



Далі, наче хороший сон, церемонія нагородження. Гравці із літерою «Д» на грудях бігають колами пошани, а ти щасливий із того, що все це наяву.

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 

320x480   640x960   1136x640   1440x900   1536x1024 1600x1200   1680x1050   1920x1080   2048x2048

Розпочнем з того, без чого не може уявити своє життя жоден фанат — а саме з виїздів. Як відомо, на початку цього сезону було оголошено про те, що “золотниками” вважатимуться лише ті, хто відвідає усі офіційні (домашні та виїзні) матчі “Динамо” в Україні та у Європі. На жаль, цього року маємо лише одного “золотника” (минулого сезону таких героїв було двоє). Цей показник, звісно, не відповідає рівню нашого руху. Але, крім такого результату, маємо й іншу негативну тенденцію — знизилася активність на євровиїздах. Безумовно, відіграли свою негативну роль економічні чинники, проте не варто забувати — у Європі “перемир'я” нема, й тим, хто вважає за обов'язок відстоювати честь “Динамо” у бійках, слід звернути особливу увагу на отримання віз та присутність саме на євровиїздах. Бо коли до “шенгенської” країни приїздить менше двох десятків фанатів-хохлів, це досить сумно. Певно, найбільш масовий саме фанатський склад був цього сезону в Ольборзі, але й цей виїзд за кількістю фанатів значно поступається, наприклад, Генку 13-го року. Тож вже зараз, влітку, варто подбати про відкриття віз — адже 27 серпня стане відомий календар Динамо у груповому турнірі Ліги Чемпіонів.

Щодо “навколофутбольних” подій, то цей сезон у Європі минув для нас без пригод. Найбільшу несподіванку піднесли навіть не уболівальники “Стяуа” чи “Фіорентини”, а одна бюджетна авіакомпанія, яка скасувала рейс із Бухаресту. Був цього сезону і позитивний момент — вперше фанати “Динамо” масово відвідали товариський матч свого клубу в Європі. Й хоча матч проти “Гутніка” у Кракові важко назвати рейтинговим, проте саме там, як виявилося згодом, пройшли найбільш яскраві моменти цього виїзного євросезону — піро-шоу, сутички з поліцією і т.д.



Значно цікавіше, як не дивно, пройшла домашня частина євросезону. Через усім відомі обставини в Києві грали свої домашні єврокубкові матчі не лише кияни, але й “Дніпро”, “Металіст”, “Зоря”, а серед гостей були клуби з Хорватії та Польщі, Італії та Франції, Голандії та Данії — себто тих країн, де “навколофутбол” хоч якось, але існує. Тож не дивно, що у Києві відбулося кілька яскравих подій європейського рівня. Топ-подією на стадіоні став, безумовно, вихід “Дніпра” до фіналу Ліги Європи та фантастична атмосфера, яка панувала на стадіоні протягом усього матчу та після його завершення. У місті також було не сумно, особливо гостям з “Сент-Етьєну”. Проте й динамівцям є що пригадати.



Це перформанс на домашньому матчі Ліги Європи проти “Ріо-Аве”. Зважаючи на те, що матч не викликав особливого “інтересу” як з боку звичайних уболівальників, так і з боку ультрас, все ж вдалося зробити вельми пристойну візуалку. Великі літери (така конструкція була використана вперше), модулі та прапорці — це дозволило зробити матч із доволі посереднім супротивником значно яскравішим.

Цього сезону, як і раніше, офіційні та напівофіційні структури УЄФА продовжили “боротьбу із расизмом”, через що вперше на матчі проти “Фіорентини” було зачинено сектори WBC. Коментувати маразматичні рішення корумпованих чиновників сенсу немає, але варто зазначити, що й наступного сезону вони будуть шукати будь-які приводи, аби прибрати “незручних” фанатів зі стадіону. Адже навіть банер про “Газпром” їх дратує.



Також варті згадки “акції” на матчах на НСК проти “Генгаму” та “Копенгагену”. Вони не додали якихось серйозних “дивідендів” рейтингу небезпечності нашого руху, або якихось трофеїв у вигляді ворожих банерів. Єдиний ефект від них — посилення заходів безпеки, активізація співробітників силових структур з метою встановлення контролю над рухом та негативний розголос у пресі. Тож виникає цілком резонне питання — чи варто такі речі робити, особливо під камери та без якогось реального результату?

Внутрішні змагання цього сезону вийшли напрочуд вдалими. “Динамо” зробило золотий дубль, хоча й це не прибавило уболівальників на трибуни. Так, на матчах проти “Шахтаря” чи “Дніпра” люди ще якось приходили на стадіон, а от домашні матчі проти “Волині”, “Зорі” чи “Чорноморця” ажіотажу не викликали. Ситуація дуже нагадує середину 90-х років минулого сторіччя: на матчі єврокубків — аншлаг і проблема “зайвого квитка”, на матчі чемпіонату України — порожній стадіон. При тому, такі коливання відвідуваності помітні й на наших секторах.

Виїзди по Україні цього сезону були трохи нудними — можливо, саме через це вони й не були масовими. Фактично, окрім Львова, куди виїздило на матчі проти “Шахтаря” по півтори-дві тисячі уболівальників, та на матчі проти “Карпат” по 500-600 фанатів, решта виїзних матчів пройшла без рекордів по відвідуваності гостьових секторів. Зазвичай, на виїздах збиралося по 250..500 осіб, що непогано, наприклад, для Ужгорода, але небагато, як для виїзда до Дніпропетровська чи Харкова, куди, бувало, приїздило й під тисячу хохлів. Серед екзотики цього року був лиш Кіровоград у Кубку України. Решта ж міст та стадіонів добре знайомі будь-якому “правому” фанату.



Звична для киян “виїзна програма” із великою кількістю піротехніки та банерів (особливо слід відзначити матчі у Львові та Луцьку) і верхнього одягу однакового кольору (білого або чорного, як під час матчу у Харкові) була доповнена маршами — до традиційного маршу у Львові додався марш у Харкові. А от у Кіровограді влаштували ще й невеличкий перформанс із білими та синіми прапорцями. Наймасовіший виїзд цього сезону — трохи більше 2000 киян+львів’ян на “Арені Львів” в матчі за Суперкубок України.

Домашні матчі цього року проходили на НСК та на Динамо, і перша половина сезону не була аж надто яскравою. На домашньому матчі проти маріупольців вперше з'явився сектор “Родичів”, тож тепер Динамо увійшло до кола клубів із двома ультрас-секторами. Восени можна виокремити матч чемпіонату України проти “Шахтаря” - перемога у ньому була жаданою, і без гарного піро-шоу не обійшлося.



А от навесні події розгорталися значно цікавіше. На матчі проти “Металіста” вперше на НСК були використані кольорові дими. На одному з матчів проти “Олімпіка” була зроблена перша (після реконструкції НСК), експериментальна спроба розташуватися на верхньому ярусі. На Динамо “олдскульним” шоу із палаючих газет відсвяткували 35-річчя руху (на матчі проти “Чорноморця”, після закінчення якого одесити вирішили зробити киянам подарунок у вигляді забігу на поле). Також, нарешті на стадіоні “Динамо” налагодили роботу фаст-фуду у вигляді мангалу на одному з матчів. Події навколо першого півфінального матчу Кубка України ще раз нагадали — наш рух є силою, з якою рахуються і яку остерігаються. Силою, яка однією лише заявою у соцмережах змушує чиновників дослухатися до здорового глузду.



Чемпіонський матч проти “Дніпра” - безперечно, найкращий перформанс цього сезону. Модульне шоу, подвійний великий банер, “аргентина”, піро — не дарма кадри з цього матчу стали одними з найпопулярніших ілюстрацій трибун, їх можна зустріти навіть на офіційному клубному сайті ФК “Динамо” та у рекламних ТБ-роликах до святкового “чемпіонського” концерту. Навіть фінал Кубку проти “Шахтаря”, де теж було спалено чимало піротехніки, а святкування перемоги були проведені безпосередньо на полі НСК, все ж, на нашу думку, не мав настільки яскравого супроводу.



Наступний сезон не буде легким для нас. Останні події навколо руху, прихід старих “нових” людей до керівництва у ФФУ однозначно сигналізують про початок чергового раунду “боротьби з фанатами”. Тож лише високий рівень нашої організації може бути гарантією подальшого прогресу руху. А той “високий рівень” складається з простих компонентів — з того, аби усі приносили “рози” на матч, з того, щоб усі, хто знаходиться на ультрас-секторі, активно й відчайдушно фанатіли, дослуховуючись до зарядів споукмена. “Високий рівень” - це три тисячі фанатів у футболках однакового кольору, які весь матч горлають так, що аж вікна у синагозі тремтять. Це максимальна відвідуваність на кожному матчі, адже зараз для “Динамо” розпочинаються нові випробування - треба втриматися на першому місці у чемпіонаті, потужно зіграти у Лізі Чемпіонів - а це все вимагає максимальної концентрації гравців, і відповідно, й нашої потужної підтримки. Підтримки у кожному матчі, бо “стимулювання третьою стороною” у нашому чемпіонаті поширене, та й суддів ще не люстрували. Тож — до зустрічі на трибунах! І давайте ще раз переглянемо найяскравіші миттєвості сезону у хронологічній послідовності...

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 

Історія Соколу бере свій початок з літа 1963 року, коли і було засновано хокейний клуб Динамо Київ! За 10 років динамівці так і не змогли пробитися на лідируючі позиції радянського хокею, а завершали свій шлях взагалі у першій лізі. 1973 року команда перейшла до спортивного товариства "Зеніт" та отримала свою сучасну назву. Також соколят під своє крило взяв авіаційний завод ім. Антонова, і вже за п'ять років кияни повертаються до Вищої ліги. Так почався поступовий підйом, котрий завершився бронзою сезону 1984/85. До розпаду СРСР синьо-біло-блакитні загалом шість разів входили в п'ятірку найкращих клубів, двічі при цьому фінішувавши четвертими.

В ті часи і відбулося зародження київського фанатизму. Починаючи із 1978 року, хлопці почали збиратися на 5-му секторі Палацу Спорту, вболіваючи за Сокіл ("Пятый сектор просит гол!" (с)). Поступово утворилося ядро (переважно студентське) із близько 50 чоловік. Причому використовували атрибутику як Сокола, так і Динамо)). Спочатку особливої протидії з боку влади не було, але із зростанням кількості фанатів почалися й проблеми.



23 березня 1980 р. відбулась історична подія - перший виїзд київських фанатів за Сокіл у Москву на Спартак, а вже після цього був і перший футбольний виїзд - знову-таки на м'ясо. В ті часи ходили різні байки про покійного Юру-Петю, котрий безкоштовно пробивав виїзди за Сокіл аж до Уралу. І взагалі, у 80-ті шайба була на піку власної популярності. Особливо у 1984-90 рр., коли Сокіл став однією з топових команд СРСР та був фіналістом Кубку Шпенглера 1986 р. Особливо цінується бронза 84/85, адже суперництво з московськими клубами та усіма їх ресурсами було вкрай важким. Варто зазначити, що клуб надав фанатам абонементи. Адже щоб потрапити на середняків чемпіонату необхідно було вистояти довгі години. А на матчі проти московських Динамо, Спартака і ЦСКА люди чергували ночами, аби вхопити жаданий квиток. Не кажучи вже про дві гри з командами НХЛ. Потрапити на Калгарі Флеймз 89-го (поразка 2:5) та Міннесота Норд Старз 90-го (тепер Даллас Старз - перемога 5:0) було чимось із роду фантастики.



Після розпаду Союзу ще трохи протрималися, а потім пішов спад. Що цікаво, на шайбі в Міжнаціональній хокейній лізі відвідуваність була не меншою за відвідуваність у Динамо в футбольному чемпіонаті. А на матчі з москвичами збирався повний Палац Спорту. Так, наприклад, у лютому 1993 р. московських динамівців глядачі по-братньому тепло зустріли зарядом "Смерть москалям!"

Із сезону 94/95 відвідуваність знижується, хоча інколи й були аншлаги на головній льодовій арені. Однак і фанатизм потроху відроджувався. І якщо сектор збирався, то кількістю переважав навіть футбольні матчі! Не завжди, проте могли зібратися і 60, і 70 осіб позаряджати. Були поєдинки, де підтягувалося ще більше. Так у жовтні 95-го до нас завітала 30-ка московських коней. Проте серйозних бійок з ними не відбулося. Через 3 місяці коні знову завітали, вже до Авангарду. Проте виїзних було всього двоє, тому їх свідомо не чіпали. Хоча наших гарячих голів зібралося предостатньо - мало не випадали з сектору))

Також масовістю відзначилася гра проти новосибірського ХК "Сибір" у січні 1996 р. Проте були матчі, де фанатів взагалі не було, або приходило менше 10 хлопців поспілкуватися поміж собою. Очевидно, що в ті часи двіжу як такого не було. Але намагалися відвідувати хокей частіше.



Після МХЛ Сокіл брав участь у Східно-Європейській хокейній лізі (1996-2004) та відкритому чемпіонаті Білорусі (2004-2007). І хоча в цих турнірах також були матчі з переповненим Палацом Спорту, в цілому цікавість до шайби впала, і сектор збирав ще менше людей. Однак були і позитивні зрушення.



У мережі створили сайт "Гніздо", де інтернетчики спочатку лише обговорювали хокей, а з часом стали активно пробивати виїзди. У 2000-му році п'ятеро киян пробивали за збірну України чемпіонат світу у Петербурзі. До речі, у 2002-му році збірна України з хокею єдиний раз грала на Олімпійських іграх - у Солт-Лейк-Сіті, де зайняла 10-те місце.

У 2005-му році 8 хлопців пробили виїзд у Гомель. До цього, якщо й катали, то одинаки. У березні того ж року до нас завітав мінський Керамін. Були чутки, що за них приїдуть мінські динамівці, тому не дивно, що близько 15 киян атакували гостьовий сектор. Після двохвилинного штурму 40-ка гостей бійка завершилася. Хоча динамівців і не знайшли, проте спогади залишилися)

5 грудня 2005 року відбулося перше в історії України фаєршоу на шайбі! Не зустрівши жодних гостей, кияни зайшли усім складом подивитися гру Сокіл Київ - Динамо Мінськ. Причому гучний саппорт був для хокеїстів несподіванкою, бо вони аж озиралися на 5-й сектор. І дуже швидко Сокіл забив. За старою футбольною звичкою запалала піротехніка. Однак вона не бажала гаснути на лінолеумі та дерев'яних сидіннях, а скоріше навпаки;) Тому вогонь загасили власними силами, а кілька фаєрів полетіли на лід. Матч, звісно, призупинили, однак дим протримався аж до кінця гри.



І ще одна історія з тих часів. Знову пов'язана з мінським Динамо. Ну ця вже остання про них. Чесно! Якось взимку зібралися підтримати Сокіл на Авангарді. Гостей знову не було, і всі спокійно дивились хокей. Це були суворі двохтисячні, і стиль кежуал вдягали лише хулігани. Словом, поруч з білоруським тренером знаходився кремезний дядько на Ralph Lauren явно не з нашого руху. Якось так воно склалося, що коротка розмова на підвищених тонах переросла в бійку. Звісно, у джентельменському форматі 1 на 1. Сили були приблизно рівними, тому завершилася вона внічию, і двох бійців розвели по різних кутках рингу. Однак яке ж було здивування, коли ми дізналися, що опонентом нашого бійця виявився гравець Сокола Олег Полковніков!!)) Це зайвий раз доводить, що хокей - гра справжніх чоловіків!)

У квітні 2007 року збірна України з хокею проводила свій матч у Москві (це потім на збірну перестали ходити, а в ті часи підтримували, ще й як - наприклад, бас стариків їздив у Латвію в 2006-му)! Так от, на цю гру вирушила група підтримки з Києва, доповнена дніпрянами та львів'янами приблизно у 110 осіб. Близько опівночі під російським містом Калуга відбулася зустріч з общаком московського ЦСКА. Коні, знаючи про чисельність наших хлопців, ніяк не бажали виставити рівний склад, і тому билися всім общаком у 200 рил. Звісно, що майже дворазова перевага у кількості зробила свою справу, і махач завершився нашою поразкою. Однак це зіткнення запам'яталося іншим епізодом. З боку червоно-синіх вийшов одесит В. з кастетом та відправив нашого бійця у реанімацію! За чутками, він полював на одного з лідерів руху, проте в темряві сплутав і ледь не відправив на той світ невинну людину. Однак до честі коней, вони швидко зрозуміли, що до чого, та надали допомогу з лікарнею.

В цей час клуб купує донецький олігарх Тарута, і після невеликого злету розпочинається стрімке падіння у прірву... Після багаторічної участі у турнірах з білоруськими командами, єдиний професійний клуб України вирішив спробувати свої сили з російськими суперниками. Тож восени 2007 року кияни дебютували у Вищій лізі першості Росії (зона «Захід»). А клуб навіть замовив партію роз для фанатів. Здавалося б, візит московської команди Крила Рад ("Крылья Советов" тобто) не викликав особливого ажіотажу у поціновувачів шайби. Однак, у фанатських колах відомо, що за ці крила ще з часів СРСР активно катали московські торпедики. Проскочити до Броварів непоміченими в них не вийшло, і на одній із зупинок метро чорно-білі були завалені негостинними киянами. Після цього їх невдачі не завершились, і з гостьового сектору підрізали імперську ганчірку. Крім них до України приїздили з Оренбургу (1 особа), Рязані (3) та Пєнзи (близько 10). В свою чергу, на виїзд у Москву виїхало 6 осіб, у Воскресенськ на Хімік - 4, у Бєлгород - 5.



У лютому 2008 р. на домашці з Нафтовиком презентували невеликий перфоманс з банером і синіми, білими та блакитними повітряними кульками. А наступного місяця був виїзд 25-ти осіб у Бєлгород. Загалом, команда фінішувала на почесному для себе п'ятому місці в регулярному чемпіонаті і взяла участь у першому раунді плей-офф. Того ж року фанати випустили власні синьо-біло-блакитні рози. А у квітні збірна України грала на чемпіонаті світу в Японії та не залишилася там без підтримки.



Наступний сезон команда знову проводила в першості Росії, попередньо оновивши власну емблему. Тож вже у вересні на ХК ВМФ в Петербург поїхали 12 осіб. А у жовтні 2 особи відвідали Москву. На останній матч 2008 року 27 грудня в Броварах зібрався добрячий склад киян, який після перемоги Сокола над Капітаном, влаштував солідне передноворічне пірошоу. За результатами чемпіонату команда знову вийшла до плей-офф, і на виїзд в Рязань виїхали 3 особи. Пройшовши 1/8, у наступному раунді Сокіл програв Югрі Ханти-Мансійськ, а фанати влаштували ще одне пірошоу на завершальній грі сезону. До речі, по завершенню сезону хокеїсти зіграли з фанатами ... у футбол)) У Сокола починаються фінансові проблеми, і після проходу Рязані в плей-офф, керівництво намагалося дізнатися, навіщо команда пройшла далі, адже потрібно було знову сплачувати оренду катка, переїзди та інше. То були ще квіточки...

З економічних міркувань у 2009 році команда повернулася в білоруську екстра-лігу. Так сталося, що 9 вересня у Мінську грали збірні Білорусі та України з футболу. Аби пробити і шайбу, і м'ячик хлопці вийшли на керівництво Сокола, щоб ті звернулися до Федерації хокею Білорусі і перенесли виїзний матч Сокола з Кераміном на 8-е вересня. Як не дивно, те прохання задовольнили.)) Адже спочатку стояла дата, котра зовсім не сприяла пробиттю двійника, та зрештою 35 українців пофанатіли на шайбі. Останній матч року проти Гомеля 28 грудня знову не обійшовся без піротехніки. В цей час із Білорусі до нас також приїздили фанати Могильова, мінських Кераміну та Юності. У плей-офф з Могильовом були непорозуміння в Терміналі, тож на матчі відповіді місцеві щось там собі мутили, однак далі погроз справа не пішла.

Наступного сезону Сокіл знову брав участь у чемпіонаті Білорусі. Тому у вересні 6 осіб пробили Могильов, а у жовтні двоє відвідали гру з мінською Юністю. До речі, для власних фанатів клуб зробив прохід на матчі у Броварах безкоштовним. Той рік був останнім, в якому Сокіл здобув золото чемпіонату України. Після того владу захопили "ефективні донецькі менеджери", а Сокіл опускався все нижче й нижче. Не обійшлося і без створення фарм-клубів на користь донецького клубу. Гравцям почали затримувати зарплатню. Дійшло навіть до відкритого листа Президенту та Прем'єр-міністру, а клуб постійно перебував на межі розвалу. І на честь 50-річчя Соколу замість того, щоб виплатити борги, керівництво влаштовує пишний бенкет. Ще один приклад, щоб оцінити ступінь бардаку: вирішальний матч за бронзу перенесли на 20:00, а розпочали по приїзду команди Сокіл о 14-й годині! Щоб встигнути завершити гру до фіналу, каток не заливали, а перерви скоротили! І це не аматорський турнір, а професійна ліга!

Зрозуміло, що таке ставлення аж ніяк не сприяло руху, тож на матчі ходило в середньому по 10 осіб. Двоє фанів їздили у Львів, 10 - відвідали Вінницю та два рази пробивали Білу Церкву. І зробили ще один випуск власних роз з невеликими змінами дизайну.



В останньому сезоні клуб Сокіл навіть не заявився на чемпіонат України серед профі. Однак, молодь грала у аматорській лізі, що дало нам можливість відвідати два дербі з Арсеналом та підтримати соколят у матчах з іншими суперниками, але і цей турнір команда не дограла до кінця. Проте ультрас Сокіл створили власні сторінки у соц. мережах та активно взялися за друк стікерів.



В кінці статті не буде хеппі-енду або оптимістичних планів. Що буде далі з командою - невідомо. Однак, при першій нагоді хокеїсти одержать підтримку, адже у залах навіть невеликою кількістю можна видавати солідний звук! Було б для кого...

Привіт. Мене звати Олександр, мені 28 років, я киянин, лідер фанатського руху баскетбольного клубу “Будівельник” Київ. Спочатку коротко про історію клубу.

По-перше, треба сказати, що Будівельник — це найстаріший баскетбольний клуб України, його історія починається з далекого 1945-го року. Клуб було засновано на базі Київського Інституту фізичної культури і спочатку він мав назву СКІФ — аж до 1962-го року, коли команда перейшла під крило Київміськбуду: тоді й отримала нинішню назву. Я думаю, немає сенсу розповідати історію команди в часи СРСР, скажу тільки, що Будівельник — єдиний український клуб, який ставав чемпіоном союзу. Там, до речі, досить цікава історія з цим чемпіонством вийшла: на останній секунді вирішального матчу проти Жальгіріса з Литви Олександр Волков закинув м'яч в кошик литовців з центру поля, але судді його не зарахували, і лише після розгляду скарги чемпіонство таки віддали киянам. А ось за часів незалежної України Будівельник встиг побувати в діаметрально різних статусах: з 92-го до 97-го року йому не було рівних, шість поспіль золотих медалей чемпіонату явне тому свідоцтво. Але потім справи пішли вниз, і на початку 2000-х це був вже зовсім не той грізний і непереможний Будівельник, яким він був раніше. Зовсім скрутно стало, коли в 2006-му році від команди відмовився спонсор, великий клуб з великою історією був в одному кроці від припинення існування. І тоді, коли надій вже майже не лишилось, порятунок прийшов, як то кажуть, звідки не чекали: клуб купив бізнесмен із Дніпропетровська, Богдан Гулямов. За справу взялися одразу, але тут вже деякі моменти внесли свої корективи. Про це, думаю, пізніше ще згадаю.



Власне, фанатизм — те, що нас усіх об'єднує і заради чого ця стаття. Фанатизм у Будки (так скорочено називають любителі баскетболу столичний клуб) з'явився ще до початку 2000-х, але, звичайно, про ті часи я не можу написати щось суттєве. Знаю тільки, що десь у 2004-му році “Екстрафанс”, як вони себе називали, перестали існувати як повноцінний фанатський рух. Я ж за Будівельником слідкував із самого дитинства, що й не дивно: сам я з восьми років займався баскетболом в одній із дитячих шкіл Будки, ще в школі почав відвідувати матчі першої команди, став кандидатом в майстри спорту... і отримав травму, несумісну з подальшою кар'єрою баскетболіста, тож надалі лишився простим вболівальником команди. В 2005-2006 роках я вже відвідував фанатську трибуну Динамо Київ, пробивав перші виїзди і заводив перші знайомства у цьому середовищі. Наприкінці 2006-го року ми з декількома товаришами почали відвідувати матчі Будки регулярно, потім почали збирати невеликий, до 10 людей, сектор — але без особливої самоідентифікації.



Все це тривало аж до початку 2007-го року, а точніше — до 21-го березня, коли ми вирішили створити повноцінний фанатський рух саме баскетбольного клубу. В цей день було дербі — Будівельник грав проти БК Київ, на той момент дуже сильної команди, яка постійно грала в Європі і мала в ростері достатньо сильних гравців. Будівельник, навпаки, ледь тримався: гравці грали без зарплатні, про жодних легіонерів не було й мови, все, насправді, трималося на ентузіазмі кількох небайдужих людей, ресурси яких вже теж були майже вичерпані. І наша поява та ідентифікація себе як людей, що підтримують саме Будівельник, викликала неабиякий подив як у глядачів, так і у самих баскетболістів: 90% присутніх в залі вболівали саме за БК Київ. Але, не зважаючи на цей фактор і на присутність також і фанатського сектора у опонентів, зал ми, кажучи прямо, “порвали”, не дивлячись на те, що нас було лиш із півтора десятка або навіть менше. До речі, дуже запам'яталася реакція гравців, які не зовсім спочатку зрозуміли, що відбувається — вони звикли до того, що на дербі вони, як на виїзді. Але такого відчуття вони більше не мали ніколи.

Сектор склався переважно з молодих фанатів Динамо і ЦСКА (перших, звичайно, було більше), але було кілька хлопців, що взагалі не ходили на футбол. Поступово, до кінця року, на сектор приходило вже до 30 людей, з'явилися перші банери, з'явилися і власні заряди. Більшість зарядів та пісень спершу були перероблені з відомих футбольних, але до нас приєднався хлопець зі старої гвардії — тої самої, що була ще в 90-х — і поповнив наш “репертуар” зарядами ще з тих часів (до речі, ми їх використовуємо і сьогодні). В цьому ж сезоні відбувся і перший виїзд, після чого стало зрозуміло, що ми тут надовго. Гравці, до речі, до того, що ми за свій кошт поїдемо в інше місто за командою, були зовсім морально не готові і навіть не знали, як дякувати... Відчувалося, що їм дуже приємно, і що наша підтримка їм справді потрібна. До того ж, в Україні на той момент в принципі не існувало ультрас-рухів в баскетболі як таких: були фан-клуби у деяких команд, які пересувались на командних автобусах, їм знімали готелі і видавали добові, а деяким навіть сухпай — звичайно, в обмін на гарну поведінку і таке інше. “Не такими, як всі”, звичайно, стали ми, і вже через рік чули в свій бік “фашиствующіє малодчікі”, “хулігани”, “бидло” та інші вельми достойні епітети. Дійсно, громадський порядок порушувався постійно, що й не дивно, адже вік більшості хлопців із сектора в середньому не досягав і 20 років. Вже в наступному сезоні відбулося й “бойове хрещення” - тоді, на виїзді в Суми, нам довелося добряче перемахнутись з агресивно налаштованими місцевими. Тим часом, справи у команди йшли дедалі гірше, і за підсумками сезону ми займали 10-те місце з 12-ти, а на домашні матчі, окрім нашого сектора, на весь зал людей було, окрім гравців і персоналу, ще з півтора десятка. Тим не менш, тодішньому керівнику клубу наш стиль підтримки команди не подобався, хоча й не можна сказати, що ми використовували забагато ідіоматичних висловів, та він намагався на нас впливати різними методами, в тому числі й акабами. Результату це не давало жодного, але тоді трапився один епізод. До нас приїхала команда з Одеси — думаю, не варто розповідати про відносини наших двох міст.



Також приїхали і якісь їхні вболівальники, звичайні хлопці. Проте наша запальна молодь сприйняла їх за опонентів, надавала стусанів, і наостанок хтось з хлопців розбив їм в автобусі скло. На клуб наклали штраф, а від наших, так скажемо, послуг, вирішили відмовитись — тобто, кажучи простіше, нас забанили. Зібравши найбільш адекватних людей, ми вирішили, що деякі речі — це вже дійсно занадто, і що треба дорослішати. Ми виступили з відкритим листом до клубу про те, що на виїзних матчах ніякий бан не допоможе, і що банити нас — не найкраща ідея. Також пообіцяли більше не псувати транспортні засоби приїжджих команд, а всі питання з опонентами вирішувати за межами ігрового залу. Консенсусу з керівництвом ми дійшли, також довелося попрощатись з деякими занадто неадекватними хлопцями із сектора, до яких було просто неможливо достукатись.



Був початок 2008-го року, коли надійшла гарна звістка: у клуба з'явився спонсор. І не просто спонсор, а людина, яка викупає клуб у старого власника і хоче вкладати в нього хороші гроші. Ейфорія швидко згасла, коли ми побачили нову форму команди. Справа в тому, що традиційні кольори Будівельника — жовто-сині, такі ж, як і у національного прапора. Виявилося, що інвестор — один із функціонерів групи “Приват”, на честь чого кольори клубу були змінені на зелено-чорно-білі, що нас аж ніяк не влаштовувало. Також заміні підлягав і герб. Чи треба казати, яку хвилю обурення викликав такий “ребрендинг”... Наступні три з половиною роки пройшли в боротьбі за традиційні кольори і, власне, ця боротьба не пройшла марно — на початку сезону 2012-2013 справедливість було відновлено, і ми повернулись до наших жовто-синіх кольорів. Єдине, чого не вдалося повернути — це герб. Але тут ми теж дійшли певної згоди: наш старий, традиційний герб клуб також залишив, як свою символіку, і вже кілька років під цим логотипом випускається атрибутика. Справа, власне, навіть не в старому гербі (щодо його, скажемо відверто, “совкового” вигляду годі й сперечатися), а в новому. Найперше — його візуальна схожість з антифашистським шоломом, який використовують “шарпи”: в нашому випадку це став шолом римського гладіатора. Уся ця історія, взагалі, мала завершитись тим, що “Будівельник” би перетворився на “Гладіаторів” - цікавий, звичайно, спосіб привернути увагу спільноти, та не для поціновувачів традицій. Власне, на тому воно й зупинилося: клуб носить назву “Будівельник” і має на своєму гербі гладіаторський шолом. Де тут логіка — питання риторичне. Але це лише одна сторона медалі.

На жаль, баскетбол в нашій країні - спорт доволі маленького масштабу. З приходом нового власника клуб з майже 70-річною, на той момент, історією, був на межі зникнення, як я вже писав вище. Власним коштом людина поставила цей клуб на ноги, а вже в 2011-му році, після 14-річної перерви, Будівельник знову став чемпіоном України. Чи могли ми категорично вимагати грати тільки за нашими правилами — велике питання, тим більше, що на секторі збиралося не більше 50 людей. Так, боротьба, в першу чергу, за кольори була, і ми її виграли — тож вважаємо, що свого ми досягли. Інші питання відпали самі собою, коли президент клубу, в буквальному сенсі, врятував життя одному з наших хлопців із сектора, просто готівкою, з рук в руки, передавши необхідну (і абсолютно не підйомну для нас і його батьків) суму для операції, не зажадавши жодного чеку чи довідки. Цей вчинок багато в чому змінив взагалі наші відносини з керівництвом клубу, тож ми вирішили на домашніх матчах сконцентруватись на підтримці команди і робити менше дурниць, аби не провокувати штрафи (які в Суперлізі досить відчутні), і залишити ці справи для виїздів.



Починаючи з 2008-го року, у нас вже була досить велика банерна лінія. Також, в тому самому 2008-му з'явились і перші рози. Найперша партія налічувала всього 20 штук, наступна — 15, причому в другій партії рози були вже з іншим макетом. Нові банери малювались ледь не під кожен матч, в залежності від важливості матчу і результатів команди. В цьому ж році, на товариському матчі, в знак протесту проти зміни кольорів, відбулося і перше фаєр-шоу з великим банером про повернення історичних кольорів. Взагалі, всьому цьому ми завдячуємо кільком людям, які мали дуже багато наснаги і креативу до таких дій (сам я, наприклад, можу годинами сидіти і нічого не придумати, тоді як у тих хлопців все виходило ледь не спонтанно). На жаль, усі ми дорослішаємо, і не у кожного в пріоритеті залишається фанатське життя, так вийшло і з цими хлопцями. Після того, як вони відійшли від справ, креативу на секторі поменшало. Хоча, якщо одного стало менше, то іншого — навпаки більше. З'явилися перші футболки, перші стікери, друковані банери. Зробили три десятки прапорів, жовтого та синього кольорів, і вимахували ними під довгі заряди або пісні. Варто зазначити, що весь стаф робився і робиться до сьогодні власним коштом.



Щодо наших відносин з іншими фанатськими рухами, то стан речей не дуже сильно відрізняється від ситуації футбольної, але, все ж таки, відмінності є. По-перше, на секторі абсолютно спокійно, навіть після оголошення війни, один поруч з одним стоять фанати Динамо і ЦСКА. Коней, щоправда, лишилось небагато, але вони лишились. Так само, у коней не виникало питань до хлопців з Оболоні, які теж відвідують сектор. Для тих, кому незрозуміла природа цього явища, пояснення просте: ультрас Будівельника — це, в першу чергу, друзі. Були хлопці, яких таке не влаштовувало — вони із сектора пішли. Всі інші ставляться до цього абсолютно нормально. Адже це наш сектор. Якщо казати про взаємовідносини з іншими рухами, тут ситуація наступна. До наших друзів досить несподівано потрапили хлопці з підмосковного міста Хімки - до речі, в ці складні часи наші друзі висловлюють абсолютну підтримку Україні. Що ж стосується нашої держави, тут треба розуміти одну річ. Колективів ультрас в баскетболі, власне, небагато. До часів перемир'я найбільша ненависть була, звичайно, до Одеси — у Будівельника з Біпою складні стосунки були ще із самого початку. Також до ворогів належали Донецьк, Кривий Ріг та Миколаїв. Завжди складні стосунки були з Маріуполем, в основному, каталізатором слугувала їхня геть неадекватна кузьма. В часи свого існування ворогом були Суми, а також Рівне, проте, на жаль, клубів із цих міст вже давно нема. Окрема ситуація була із Запоріжжям: в перший наш виїзд ми готувалися до зіткнення з опонентами, проте на грі виявились лише якісь діти, на другий виїзд ми вже поїхали дещо розслабленими, маленьким складом і неприємно здивувалися, побачивши опонентів біля спорткомплексу, чисельність яких перевищувала нас десь утричі. Проте вони на нас не акціонували, а, навпаки, запропонували нейтральні відносини. Загалом, проіснувавши менше року, рух баскетбольних ультрас в Запоріжжі зник, а з кількома старими фанатами у мене і ще кількох хлопців збереглися гарні стосунки. З друзів — Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ, в обох цих містах є баскетбольні ультрас. Особливо дружні стосунки склалися з хлопцями із “Дрездена”, як вони самі називають своє місто, декілька хлопців з їхнього руху мають не один виїзд за Будівельник, а у одного їх взагалі п'ятнадцять. Хороші стосунки також з хлопцями з Черкас, але вони не є ультрас-рухом, в принципі.

Взагалі, баскетбол не дуже популярний серед українських футбольних ультрас, більше того — багато людей ставляться до цього спорту зверхньо і навіть негативно. Я не скажу нічого нового: усьому виною стереотип, що баскетбол — гра для чорних. Як і в більшості випадків, стереотип цей має мало спільного з реальністю, починаючи з того, що саму гру баскетбол придумав білий вчитель фізкультури Джеймс Нейсміт ще у 1891 році, і закінчуючи тим, що спорт сам по собі не може бути грою чорних, білих, жовтих чи червоних — це гра, і тільки від тебе залежить, можеш ти бути кращим за чорного чи ні. Білі хлопці і сьогодні доводять своїм чорним колегам по НБА, що вони можуть бути кращими за них. Проте це вже більше риторика. Насправді, проблема не тільки в цьому. Баскетбол для багатьох — гра незрозуміла. В нашій країні цим спортом взагалі мало хто опікується, він не є популярним, а тому, власне, нема нічого дивного в тому, що й на секторах порожньо. І якщо у, припустимо, Дніпра, ситуація є такою, коли і футбольний, і баскетбольний клуб носять одну назву і мають одного господаря, що створює більше передумов для того, щоб ультрас футбольного Дніпра відвідували баскетбол, то в того самого Будівельника цього немає. Додає складнощів і те, що Київ — велике місто з купою розваг. Коли, припустимо, в маленькому містечку Южне, що біля Одеси, в самому серці міста побудований красень-спорткомплекс "Олімп", і про наступний баскетбольний матч знає навіть собака, нема нічого дивного в тому, що люди, які тільки й мають розваг, що кілька кафе, більярдних та один кінотеатр, йдуть на баскетбол. Коли людина живе в Києві — вона багато куди може піти і тут, щоб людина прийшла на матч, треба проводити велику роботу з реклами. Що дуже добре працює, як показав минулий рік.

Не стану розповідати про всю нашу нещодавну єврокубкову кампанію, згадаю лише минулий сезон, який для нашого баскетболу став історичним. Будівельник став першим українським клубом, який потрапив до когорти найкращих — тобто до Євроліги. Якщо провести паралелі з футболом, Євроліга — це свого роду Ліга Чемпіонів, але тут є важливий нюанс: справа в тому, що в Лігу Чемпіонів команди потрапляють за спортивним принципом, тобто все залежить від того, як твоя команда грає в футбол. З баскетбольною Євролігою все трохи, якщо не сказати кардинально, інакше. Власне, якщо говорити доступною мовою, Євроліга — це закритий клуб для баскетбольної еліти, і потрапити туди дуже непросто. Окрім того, що клуб повинен мати великий бюджет під, власне, команду, до того всього додається дуже багато різних вимог до домашньої арени і (!) її заповненості, освітлення, організації трансляцій, безпеки і таке інше. Але навіть відповідність усім цим вимогам ще зовсім не дає гарантій, що тебе в цей елітний клуб візьмуть, такі вже там правила. І ось це сталося, причому була проведена дуже велика робота. Нам навіть дозволили грати в київському Палаці Спорту, який вимогам Євроліги не відповідає аж ніяк. Минулий рік як раз і став для нашого руху найуспішнішим: на деякі матчі приходило до 200 людей. Звичайно, підтримка змінилась дуже якісно. І, здавалось би, нарешті все стане добре, почнеться все більший розвиток як баскетболу, так і нашого клубу, і нашого руху, як тут...

Події, що сколихнули Україну взимку 2014 року, мабуть, нікого не залишили в стороні. І в що це все переросло, ми усі бачимо й сьогодні. Так чи інакше, при всіх позитивних моментах Революції Гідності, негативних моментів теж вистачає. Не став виключенням і баскетбол. Керівництво Євроліги після перших смертей на Майдані заборонило Будівельнику проводити свої домашні матчі в Києві. Ми грали їх у Литві, в Каунасі — де, до речі, місцеві вболівальники палко підтримували наш клуб. Домашні матчі одразу почали збирати значно меншу кількість глядачів. Не знаю жодного з наших хлопців, кого б не було на Майдані. Звичайно, в таких умовах ходити на матчі і шизіти, коли всього в кілометрі від цього місця відбувається справжнє пекло, не було навіть особливого бажання. Вже після перемоги Револьту на матчі знову почали ходити глядачі, але вже не в тій кількості. Та й відчувалось, що це тільки початок. Так і трапилось.

Відсвяткувавши дев'яте чемпіонство в травні 2014-го, здавалося, що неспокійна ситуація в країні доволі швидко вгамується. Що вийшло далі — не мені вам розповідати. Чимало молодих хлопців, які відвідували наш сектор, поїхали боронити Україну від ворога. А що ж баскетбол? Тут справи пішли інакше. Бюджети в клубів різко скоротились. Ні про яку Євролігу, власне, вже не могло бути й мови, хоча нам і пропонували проводити домашні матчі в тому самому Каунасі. Звичайно, цей сценарій не був нікому цікавий. І цей сезон Будівельник проводить виключно українським складом. В цьому, власне, є один дивний нюанс: раніше, коли в команді виступали два-три чорних, на матчі ходило значно більше людей, ніж зараз, на своїх, українських хлопців. Не маю цьому ніякого логічного пояснення. Адже я чудово знаю, хто з хлопців на війні, а хто просто сидить вдома. І аргумент, що чемпіонат став нецікавим (дійсно, рівень команд впав катастрофічно), для мене не є поясненням. Зараз на найбільш важливі матчі на секторі збирається до 50 людей, таке в цьому сезоні було, здається, двічі. Маємо надію, що фінальна серія все ж таки приверне увагу деяких наших особливо розпещених вболівальників. Хоча, звичайно, все могло бути і гірше. Для себе особисто я поставив завдання, щоб у ці складні часи рух не пішов у небуття, адже після війни завжди буває мир.

Наостанок наведу кілька цікавих фактів і цифр. Наприклад, у нас із командою є декілька добрих традицій. Одна з них — спільно святкувати здобуті трофеї. Відбувається це в дуже сімейній атмосфері. Також ми запровадили традицію кілька разів на сезон збиратися з командою і грати в баскетбол. Це, звичайно, більше робиться для веселощів, але спілкування і емоції під час таких заходів — незабутні. Не зважаючи на те, що людей, які постійно відвідують матчі Будівельника, зовсім небагато, не було жодного сезона, окрім першого, в якому б ультрас пробили менше 12 виїздів. Дехто навіть намагався пробити золотий сезон. Тобто виїзна активність в ультрас Будівельника на пристойному рівні. Після 10-го виїзду за традицією переводять у праві. Людей, яких переводили, як це не дивно, кілька десятків. В дії “плинність кадрів”.



Найбільша кількість виїздів за Будівельник на момент написання цієї статті у її автора — 86, одразу за мною — той самий хлопець із старої гвардії, у нього 84. Це значить, що в цьому сезоні я апріорі зможу пробити 88-й виїзд за Будівельник, а той "старий" — тільки за збігом обставин. В історії виїздів є і міжнародні. І якщо виїзди до Росії ще якось не трактуються як “євро” (тим більше, що це, скоріше, “азіо”), то три виїзди до Литви — для початку непогано. У нас є кілька інтернет-ресурсів. Наприклад, гостьова книга, за посиланням http://bcbk.forum24.ru, а також відкритий паблік у ВК - https://vk.com/public59706356.



І на завершення, хотілося б звернутися до молоді, як столичної, так і до молоді з усієї України. Спорт, спортивний фанатизм, не обмежується футболом. Баскетбол — дуже цікавий і динамічний вид спорту. Забудьте про штамп “гра для чорних”, це зовсім не так, а ще подивіться на склади футбольних топ-клубів Європи і порахуйте там білих. Відвідуйте більше спортивних змагань, долучайтесь до фанатських рухів. Я, як засновник руху ультрас Будівельника, буду щиро радий новачкам на трибунах. Дякую за увагу, всім 88!

Долучайся до команди "Святослава" та твори журнал разом з нами! Стосовно допомоги пиши Вконтакті юзеру Dexter 73 (лінк). До нових зустрічей!

З.І. Передрук матеріалів з даного журналу дозволяється лише з дозволів редакції. З повагою, WBC.