![]() | |
Нарешті! Дочекались! Святослав-онлайн знову в ефірі. І нам справді є що розповісти, адже з моменту виходу 16-го номеру пройшло цілих півроку. Та ще й яких! Насичена весняна частина сезону, коли матчі відбувались ледь не кожні три дні, просто не залишала шансів сісти і зосередитись над журналом раніше. А зараз, коли команда таки завоювала такі довгоочікувані медалі, та ще й поклала їх в Кубок, матеріалу назбиралось стільки, що ми вирішили розбити його на два випуски - 17 і 18. Я не знаю, чи хтось нас читає, але точно знаю, що автори пишуть із задоволенням - у роботі над здвоєним випуском прийняли участь аж 16 чоловік. Окрім традиційних звітів з усіх виїздів та домашок, у журналі ви знайдете підсумковий огляд сезону, інтерв’ю з німецькими хохлами, великі статті про фанатів Будки та Сокола, розповідь про Динамо Бухарест, а також пару слів про наш новий фанатський магазин. До речі, в багатьох звітах присутні знімки, які ніколи раніше не публікувались на наших ресурсах.
| |
![]()
Гра з фіалками - це як свого роду серіал, який я вже колись бачив. Він починається, як завжди, однаково: єврокубок, божевільний ажіотаж, черги у кас і окраса цьому всьому - бариги, у яких завжди знайдеться бажаний квиток. Лише цього разу родзинкою було те, що вперше за всю історію нашу WBC трибуну забанили покидьки з хУЄФА. Були штрафи, ігри на нейтральному полі, взагалі пустий стадіо, але щоб це торкнулось лише нашої активної трибуни, такого я не пригадую. Цю незручність владнали швидко, і клуб погодився організовано видати нам квитки на сусідні сектори. Ми ж у свою чергу передаємо римське вітання хУЄФА та підконтрольній їм організації ФАРЕ за свого роду визнання нашої ультрас-активності. Для тих, хто не в курсі, то у європейському ультра-світі всі необґрунтовані заборони та утиски фанатського руху від злочинної організації хУЄФА вказують лише на те, що ваш рух по-справжньому існує, що він не є штучним та у повній мірі сповідує всі неписані правила такого поняття, як mentalita' ultras.
Тому подібні непорозуміння та незручності для нас, як руху, це почесна нагорода, що є вдвічі дорожчою, бо вручає її організація анти-фанатського спрямування.
На початок гри клуб готував модульне шоу і попросив їм допомогти з картинкою. Декс погодився, але після того, як клуб дещо спростив картинку та не дослухався до порад стосовно матеріалу для модулів, плюнув на все це діло. Найбільш цікаво, що запороти все міг диктор НСК, який був не в змозі визначитись, чи рози треба спочатку підняти, чи модулі, і він постійно всіх людей збивав. Загалом, ми побачили, що вийшло ні риба, ні м'ясо, але і суцільним провалом це не назвеш. Після божевільної гри з Евертоном ніхто з відвідувачів стадіону не сумнівався у потужній ході Динамомашини, трибуна викладалась на повну та щосили гнала команду вперед. На 36-й хвилині майже забитий НСК Олімпійський підіймає на ноги всіх відвідувачів. Динамо відкриває рахунок. Італійські нападники просто розривають наш захист, і всім стає зрозуміло, що так легко, як з англійцями, точно не буде. Розпочинається другий тайм, в головах усіх киян крутиться лише одне: "Ну, на Бесарабочку точняк заб'єм!". На жаль, не все так сталося, як гадалося. У доданий час ми пропускаємо непотрібний гол. 1:1 у підсумку, і ми проводжаємо нашу команду під оплески. Після гри трохи втомлені, дещо понурі, цього пізнього вечора всі роз'їжджались по домівках із тривожними думками про матч-відповідь. | |
| |
![]() | |
![]()
Одразу за грою проти донецького(?) Шахтаря йшов кубковий "виїзд" до донецького(?) Олімпіка. Всі очікували, що, як і в березневому матчі, Олімпік попросить перенести гру на НСК, але цього разу Гельзін захотів грати на Баннікова. Всі одразу зраділи, адже Баннікова - це треш і угар, шиза по всій довжині поля, банерний розвіс по периметру стадіону, підвішений до даху перформанс і навіть шибайголови на даху цієї арени. Одним словом, матч, який запам’ятовується на все життя, така собі суміш Охтирки та Борисполя. І тут приходить інфа по квиткам: нам дають всього 300 квитків по ціні 150 грн за штуку. Схоже, Рінат-погуди сильно образився, що Львів-арена вболівала за Динамо в домашньому для Шахтаря матчі, і наказав президенту команди-без-фанатів впиратись рогом і ставити палки в колеса усіма можливими способами. Само собою, такий грабунок посеред білого дня нас не влаштовував, і цілком логічно Олімпіку відповіли, що нехай вони ці квитки за таку ціну засунуть собі в...
І тут до працівників всіх структур почало доходити, що буде велике горе. Бо тисяча фанатів під стадіоном без квитків - то як сірник у скирті сіна. І викликати силу силенну міліцейських бобіків заради матчу, на який, по суті, всім наплювати, крім цієї ж тисячі фанатів, якось економічно недоцільно. Почались десятки дзвінків з Динамо, федерації, від ментів, з СБУ типу пацани, ну ми все розумієм, але нічого не можем зробити, пойміть і простіть. З працівниками Динамо було домовлено, що вони знімають за парканом великий банер, який затуляв поле, і ми собі спокійно дивимось через паркан футбол на схилі, місця там, в принципі, вистачило б. Між собою ж домовились, що якщо кузьма не заповнить якийсь із секторів, то зайдем на нього, і половина буде на секторі, половина через паркан. Само собою, про банери вздовж поля і крутий перф мова вже не йшла, тому просто вирішили призначити точку збору і попросили всіх взяти балаклави. Просто так. Для антуражу. Крім того, на повному серйозі розглядався варіант вночі перед матчем перекопати поле, але від неї досить швидко відмовились, бо а) всі таки хотіли зіграти на Баннікова, і б) всім було ліньки вставати посеред ночі. Текст на пабліку вийшов дещо злим, мабуть автор, який його писав, був не в гуморі, або просто втомився після роботи. Але він призвів до несподіваного ефекту - журналісти почали цей текст дико репостити й істерично верещати, що, мовляв, ви подивіться, вони будуть в балаклавах! В балаклавах, Карл! Втім, деякий привід для істерики у них таки був - за день до гри пізно ввечері позиція лідерів двіжу стосовно "будемо спокійно фанатіти під парканом" різко змінилась на більш агресивну "заломимся на стадіон кількома групами за годину до гри, і хай спробують нас звідти викурити". Почалась розробка плану захоплення фортеці. З ударними групами, відволікаючими маневрами, скаутами-інформаторами і картографічними схемами. "Ця акція в історію увійде" думав я, розуміючи, наскільки серйозний підхід до справи було обрано. І коли вже перша ДРГ виїхала на позицію, надійшов дзвінок із клубу - матч переноситься на стадіон Динамо. Ну як же так? Одним словом, замість крутого екшену ми отримали нудну домашку на напівпорожньому Динамо, з двома неповними секторами за воротами і кількома сотнями кузьми. Нулі на табло, слабенька шиза, хоч новий споукмен і старався, як міг. І ще й купа лайна від журналістів, бо бачте, Олімпіку не дали зіграти на його законному стадіоні. Так і хотілось їм всім відповісти - хай їдуть в Донецьк і там розповідають, який стадіон їхній, а який ні. Але один урок було засвоєно добре - якщо хочеш уваги журналістів - частіше використовуй слово "балаклава". Матч-відповідь. Оскільки перша гра закінчилась 0:0, то у грі-відповіді зберігалась інтрига, хоча всі прекрасно розуміли, що Динамо повинно рвати цей Олімпік. Гра проходила після чемпіонського матчу, і на такому ж розслабоні, як і вищеописаний матч. Зламаний барабан, відсутність колонок і напівпорожній сектор. Спочатку на місце споукмена заліз Д-р, а К-ря став барабанити, але виходило досить погано, швиденько їм обом це набридло - Д-р пішов фотографувати, а барабанні палички вручив фотографу Пр-пі. Шиза була слабенькою, але що тішило, так це візуальне оформлення сектору, а саме кількість прапорів. З кожним матчем їх стає все більше і більше, і сектор виглядає яскраво кожну гру. Команда впевнено перемогла, і ми потрапили до фіналу, а що вам ще про цей матч написати, я навіть і не знаю). | |
| |
![]()
Останній день першого блоку травневих свят. Хтось садить картоплю, хтось бухає під шашлики, хтось загоряє на морі. Ми загоряємо на секторі. На майже порожньому «Олімпійському». Важко сказати, що завадило прийти і підтримати команду кузьмі і тим, хто стояли ледь не на головах один у одного два тижні тому на секторах на матчі ЛЄ з Фіорентиною. Хтось може сказати, що не пішов на матч, бо не було інтриги (адже низка основних гравців Закарпаття, орендованих у Динамо, не могли зіграти з нашим клубом), хтось скаже, що просто втома після вихідних (після вихідних, Карл!!!), хтось – що чемпіонство і так було уже в кишені. Я особисто думаю, що всі ці нібито розчаровані програшем Фіорентині і нічиїми з Шахтарем та олімпіком «експерти від футболу» насправді взагалі не знали, що в цей день грає їх клуб.
Ну і бог з ними. Тим більше викладалися ті, хто прийшли. Тим більше отримували задоволення від шизи і від гри Команди. Тим гучнішим було відлуння зарядів. Тим голосніше лунали прізвища Кравця, Сидорчука, Ярмоленка та Теодорчика після забитих м’ячів. Але не часті вигуки прізвищ кумирів будуть згадуватись за кілька місяців тим, хто був на секторі. І не те, що у команди-суперника взагалі не було виїздюків. Сектор розірвав давно підзабутий нон-стоп на тему тріумфального маршу з «Аїди» довжиною більше, ніж у третину матчу, що почався десь на 10-й хвилині другого тайму і закінчився тільки наприкінці гри для виконання Гімну України. Було круто! Після матчу | |
| |
![]()
Другий блок травневих свят. Друга травнева гра Динамо в чемпіонаті. Знову ледь не порожній сектор і ледь не порожній стадіон. Хоча для більшості інших міст 12-13 тисяч – доволі висока відвідуваність, і на домашню в цьому сезоні для Метадону «Оболонь-арену» всі бажаючі явно не влізли б. Що ж, добре, що керівництву цього клубу стало клепки не повторювати помилок олімпіка, пристати на пропозицію номінальних гостей і провести гру на Олімпійському. Може нарешті зрозуміли, що за ситуації, коли граєш у Києві проти Динамо, варто брати до уваги не тільки забаганки футбольних функціонерів і при виборі стадіону зважати не тільки на кількість ультрасів зі свого сектору (у кількості чотирьох на цьому матчі), а й дослухатися до думки киян.
Перформансів і піро на матчі не було. Єдине, що варто відзначити - банер на знак підтримки і солідарності із близькими хлопця з сектору Concordia Knurów. Dawid Dziedzic помер внаслідок того, що після доволі буденного інциденту під час матчу з Ruch Radzionków, який вже було вичерпано, акабівські покидьки вирішили похизуватися зброєю і, стріляючи, влучили йому в шию з шутгану. Світла пам’ять тобі, побратиме. Впевнений, що зараз ти піднімаєш келих із кращою в світі брагою серед богів у чертогах Вальгалли!
Розвиток подій на полі був не надто інтригуючий, то ж шиза була радше не мотивуючою, а просто в своє задоволення. Впевнена гра команди додавала настрою, і після шостого забитого голу підштовхнула до кількох імпровізованих модифікацій відомих нон-стопів на відповідні заряди #шестьноль на честь вже другого «шість-нуль» команди за один тиждень. Після гри, напевно, вже ні у кого не лишалося сумнівів, що треба активніше нарізати чемпіонське конфеті, адже «свято наближається» (с).
| |
| |
![]() Стати 14-разовим чемпіоном, по суті, в день святкування 88-річчя клубу, хіба може похвалитись подібною магією чисел ще хоч один клуб в світі? Залишити команду без крутого чемпіонського перфу ми не могли, і підготовка почалась заздалегідь. Для початку купити і сшити тканину, здавалось би, що тут складного? Але от стоїш ти на складі, розплачуєшся за рулони, і тільки після цього усвідомлюєш, що твоя тканина важить більше 40 кг. Як же я тоді жалкував, що не замовив таксі і зухвало вирішив тягнути це додому на своїх двох... А як виглядає 100 метрів тканини, розмотані і скинуті докупи посеред кухні, уявляєте?
Зазвичай, всі перфи робляться в останній момент, і це супроводжується нервами встигнем/не встигнем, тому цього разу було вирішено зробити все заздалегідь. Перший банер, той який "88 років", малювали на районі в день гри з Метадоном, тобто за тиждень до дати Ч. Трохи більше 4 годин роботи і палюче сонце, під яким ми всі страшенно згоріли. Другу частину перфу, яка "Чемпіони 14", малювали на наступний день на території стадіону, понеділок же був вихідним. Паралельно з цим робили і прапорці - десь половина у нас уже була з попередніх перфів, решту потрібно було нарізати і закріпити на штапіках. Марудна і кропітка робота, чесно кажучи. Але весела, коли робиш це веселою компанією. А потім, коли банери вже були намальовані і чекали свого часу, почалась паніка... Один починає доводити, що люди не принесуть сині футболки і задумка не вийде, треба відміняти ідею з футболками, другий починає нагнітати, що мало приносять в магазин конфеті, дуже мало конфеті, давайте відміним конфеті. Третій переконує, що конструкція перед сектором завалиться від найменшого пориву вітру. І ти пропонуєш кожному узбагоїтись, але починаєш і сам думати... а раптом таки завалиться? День матчу. Прапорці розкладені на секторі, конструкція ніби тримається, а конфеті все несуть і несуть, несуть і несуть. Перед початком гри до сектору підійшов Сергій Станіславович і попросив не вибігати на поле після фінального свистка. Ну гаразд, не цього разу, буде ще один привід). Шиза ніби на рівні, вигляд зі сторони теж бомба, от тільки колонки барахлять, а замість звичного барабану, який знищили дніпряни на півфіналі проти Наполі, знайшли якісь "дрова" - на них вже в першому таймі почала рватись мембрана. А в другому таймі почалось конфеті! Загалом планувалось підкинути цей папір до неба один раз, але потім хтось вирішив підібрати розсипане з підлоги, і понеслась... Здорові дядьки, що збирають на підлозі папір, світились від щастя і нагадували 5-річних дітей, яким нарешті купили якусь дуже бажану іграшку. Я вже не кажу про кузьму, яка ледь не билась за право скинути трохи паперу на голову фанатам з верхнього ярусу. За цим дійством всім вже якось стало байдуже, чи заб’є команда сьогодні, чи другий банер доведеться везти до Львова. Але команда забила! Я думаю, всі ви пам’ятаєте ту мить радості. Чемпіони-чемпіони-чемпіони! Слем, піро, прапори, конфеті, неймовірні емоції і... палаючий під ногами папір. Але таки загасили. До фінального свистка лишається зовсім трохи. І ось нарешті і він! Як же довго ми чекали цієї миті, цілих шість років! Для багатьох людей на секторі це було перше чемпіонство в їх житті! Саме заради цих емоцій ти і ходиш на стадіон. Саме цей момент радості ти потім згадуєш дуже і дуже довго. І дуже круто, що все вийшло, ніби по нотах, і на секторі, і на полі. Але хіба могло бути інакше? Ми ж Динамо... | |
| |
![]()
Один з небагатьох виїздів для Динамо цієї весни випав у місто Лева, в якому вже всі були по декілька разів, і тинятись по центру або генделям бажання особливого не було. Але сидіти вдома у вихідний день якось не цікаво, тому ми з хлопцями вирішили поїхати на два дні та відвідати матч молодіжної команди у місті Рава-Руська. В суботу о 6-й ранку на вранішньому хюндаї помчали на захід. У вагонах повно хохлів, що їхали так само провести вихідні у веселій компанії, а також були помічені друзі з Литви.
Львів, як завжди, зустрів нас прохолодною погодою, але за день до виїзду я додумався подивитися прогноз і попередити хлопців, що там не буде +35. Оскільки часу в нас було обмаль, то довелось швидко дістатись до заброньованого хостелу, закинути речі і їхати на автостанцію. Цього разу хата в центрі мене порадувала (адже минулого разу довелось спати на столі, що було не дуже комфортно) – басейн, мангал, внутрішній дворик – все для білих людей. На автостанції, врахувавши досвід вітчизняних автоперевезень, купили квитки та одразу зайняли відповідні місця в басі, і не прогадали, бо бабулькі та місцеві рагулі швиденько забігли без квитків у салон і зайняли всі вільні сидіння, і на пасажирів з квитками реагували лише: «Йой, синку, та мені лиш до Жовкви, хай бабця посидить» . Нагрівшись на гальорці, всі поснули. Прокинувся я від фрази «Ідем вийдем поговоримо б**». Як виявилось, синє тіло зачепило когось із хлопців і почало щось кричати. Після цього ще півгодини довелось слухати «Та ми ваші, ДПСУшні дупи прикривали, коли ви тікали від сєпарів», «Ви ж тоже развєдчікі, должни понять» і «Та хлопці, ну в АТО я не пив, а туто вже сім днів водку бухаю». ![]() Через пару зупинок це тіло так і не змогло побороти отруту і заснуло на сусідніх сидіннях. У Раві-Руській ми вийшли, дізнались у водія, де стадіон, і попрямували «та туйво не далеко, за кущами повернете наліво, там от напрво, пройдете між хащі і побачите поле». | |
| |
![]()
Останній тур чемпіонату 2014/15 проти МЗ ми проводили на стадіоні Динамо ім. В.В.Лобановського через те, що НСК Олімпійський готувався до концерту на честь завойованого 14-го чемпіонства нашим славетним ВКДК. Останній тур вирішили закрити без зайвого пафосу та нічого нового із перфу не готували, взяли лише із собою банер, намальований на гру з Дніпром, який вивісили у другому таймі. Наші трибуни зібрали трохи більше двох секторів, і нічим цікавим вони не запам'ятались. На вишці цього разу був хлопець, якого вже декілька ігор ми випробовуємо у ролі споука і маємо схвальні відгуки, але досвіду хлопчині бракує, і на два повноцінні тайми його не вистачає. Сподіваємось, що із часом він оволодіє усіма навичками цієї справи і складе гідну конкуренцію Корі.
На полі все йшло до того, що команда без надзусиль переграє гостей з перевагою в один м'яч, але молоді металурги проявили характер і на останніх хвилинах зрівняли рахунок, подарувавши приїжджим ураганам чудовий подарунок до дня 80-річчя клубу, який запоріжці святкують цього року. У мене є припущення, що гості лише через деякий час зрозуміли, що їх команда досягла нічиєї, адже безпосередньо перед забитим голом вони доволі потужно запалили піро, зневірившись у тому, що запоріжці зможуть витягти цю гру. Звучить фінальний свисток, і люди з наших трибун вирушають у напрямку НСК, інші ж тримають чемпіонський крок одразу святкувати у паб або просто на вулиці, ми ж, у свою чергу, з частиною хлопців їдемо на Оболонь, де наші друзі зі Львову через декілька хвилин мали грали проти шахти, але все, що об'єднувало в цей вечір всі ці різні групи по інтересах, які розповзлись по нашому славетному місту - це чудовий настрій та задоволення від того, що нарешті золоті медалі повернулись до своїх господарів у величний Київ. | |
| |
![]()
Рівненщина багата на прихильників київського «Динамо», і невелика частина з них вирішила допомогти Славетному Клубу поставити масну крапку в останньому матчі сезону, який носив гучну назву «Фінал Кубка України». Проте хотілося чимось підсолодити поїздку в Київ і, врешті-решт, було вирішено, як транзитний пункт, обрати Файне Місто (Тернопіль, для тих, хто ще не в курсі). Приводів було два: давня мрія відвідати це місто + гра «Динамо»-2, гравцям якої, напевно, не вистачає тієї підтримки, яку мають їх колеги з основної команди.
Перше, що кидається в очі дорогами Тернопільського краю, це горбистість місцевості, що для мене стало певною візитівкою цієї області. При прибутті до Тернополя першим, що спало на думку, було «потрібно знайти славнозвісне озеро», яким так пишаються місцеві жителі. Підставою для таких думок була спека, що не шкодувала нікого. Нарешті це саме озеро вигулькнуло із-за горизонту. Хотілося швидше відчути прохолоду, занурившись у воду, проте дізнавшись, яку відстань ще треба подолати до пляжу, який білів на іншому березі, «швидше» - це те слово, яке тут не зовсім доречне. Дорогою до першого місця призначення зустрічались будинки в стилі Віктора Федоровича, такі, що вже встигли прижитися на березі Тернопільського ставу (саме, що це є став нас переконували місцеві), так і ті, що лише зводяться. Мене охопив сум, який супроводжував мене аж до пляжу. Тут ми поповнили сили і скупалися. Вода була прохолодною, але такою, яка нам і була потрібна. Подорож на протилежний берег ми вирішили здійснити на теплоході (здається, це судно саме так називається), що принесло нам додаткові позитивні емоції. Після цього прийшов час пройтися іншими визначними місцями Тернополя, яких виявилось чимало, хоча і знаходяться вони доволі компактно. Решту часу до матчу ми згаяли в закладі громадського харчування «Пиріжкова», що виявився досить бюджетним, незважаючи на те, що знаходиться в центрі міста. ![]() І ось прийшла пора самого матчу. Першою справою ми вирішили показати свою присутність і попросити гостьовий сектор. Начальник Служби безпеки сказав, що наш клуб не подавав заявку на вболівальників, що, начебто, нас не чекали, але підсумував наш діалог словами «Я теж за Київ!», пропустив без квитків на стадіон і надав право вибору сектору за воротами, протилежно до того, де знаходились фани «Ниви». Ну що ж, можна лише подякувати йому. | |
![]() Сектор одягнувся в білі кольори, мов наречена перед важливою подією. Така подія мала місце: мало того, що фінал Кубка, а й ще й до того ж із принциповим суперником, представники якого неодноразово натякали на свою бідолашну ситуацію і на випадковість здобуття киянами чемпіонського титулу. Прийшов час змусити замовкнути суперників (хоча їхня природа така, що вони завжди мусять щось говорити, замість того, щоб мовчки визнати свою поразку).
![]() Сектор починає підтримку із пірошоу з вроцлавських вогнів, гравці одразу спалахують пристрастю і одразу дають знати, що заряджені на боротьбу. Заряд за зарядом, атака за атакою, емоції зашкалюють… Нерви не витримують, і раз за разом починають спалахувати піротехнічні засоби. Гра на полі підтверджує статус фіналу Кубка України (ІМХО, цікавішим за фінал ЛЧ ). Суха нічия переводить гру в додатковий час, і під кінець уже кроти запалюють свої запаси «волшебства». Взагалі, їх зібралася пристойна кількість, зважаючи на ситуацію в їхньому регіоні. Сподобалась текстівка на їхньому секторі «Against modern Shakhtar». Наступні 30 хвилин пройшли в пошуках сил запалити вогонь в очах гравців. Попри всю старанність біло-синіх, ще й до того ж Рибалка побачив перед собою картку червоного кольору, долю Кубка повинна була вирішити серія пенальті. Перша погана новина – ворота для пробиття одинадцятиметрових обрані там, де знаходяться прихильники «Шахтаря», протилежно до нас. Далі ще гірше: Велозу не забиває перший удар. Коли рахунок стає 3:1 в серії, здається, що ситуація критична і невиправна. Трибуни вижимають із себе «Мы с тобой, Динамо Киев!», «Саша, Саша!»… Те, що відбулося далі, не можна описати словами, навіть якщо за це діло візьмуться найкращі майстри слова. Два промахи гравців донецької команди, і те, що здавалося миттю тому нездійсненним, стає реальністю. В декого зриває дах, і вони вже намагаються підбігти ближче подивитися на героїчні вчинки гравців зблизька. Представники правопорядку розцінюють це, як атака на донеччан, і оточують їх сектор. А чудеса продовжуються: Шовковський показує свою майстерність, і тут зриває дах у решти фанів. Як результат, масовий забіг на поле. Кузьма вирішила, що вона нічим не гірша, і теж біжить на газон. Традиція є традицією, але у нас вона перетворюється в бездумність у вигляді псування воріт із бойовим кличем «Тягни!». Як наслідок, деякі такі персони отримали на горіхи від представників ультрас. Все це отримало широкий розголос із критичними нотками. Та, напевно, ніхто не відчував тих емоцій, які відчуває справжній вболівальник після стількох років невдач та невезінь, коли твій клуб створює диво, і ти відчуваєш себе королем світу (про варварів, котрі ладні бездумно нищити свій рідний стадіон, мова не йдеться). ![]() Далі, наче хороший сон, церемонія нагородження. Гравці із літерою «Д» на грудях бігають колами пошани, а ти щасливий із того, що все це наяву. | |
| |
![]() | |
![]() Сезон, що завершився, безперечно був одним з найбільш неординарних, як для “Динамо”, так і для нашого руху. Це був сезон, у якому Київ міг стати найбільш навколофутбольним містом у Європі, але не став. Сезон, у якому “Динамо” зіграло багато виїзних матчів вдома, але “золотник” у нашому русі лише один. Сезон, у якому “Динамо” вперше за 6 років стало чемпіоном, й уперше з 2007 року зробило золотий дубль, проте радість від цього трохи припорошена смутком через добру білу заздрість європейським успіхам наших братів з берегів Дніпра. Це був сезон, у якому ми назавжди втрачали наших братів по трибуні та великих гравців “Динамо”, проте продовжили рух уперед.
Отже, пригадаймо, як все було.
Розпочнем з того, без чого не може уявити своє життя жоден фанат — а саме з виїздів. Як відомо, на початку цього сезону було оголошено про те, що “золотниками” вважатимуться лише ті, хто відвідає усі офіційні (домашні та виїзні) матчі “Динамо” в Україні та у Європі. На жаль, цього року маємо лише одного “золотника” (минулого сезону таких героїв було двоє). Цей показник, звісно, не відповідає рівню нашого руху. Але, крім такого результату, маємо й іншу негативну тенденцію — знизилася активність на євровиїздах. Безумовно, відіграли свою негативну роль економічні чинники, проте не варто забувати — у Європі “перемир'я” нема, й тим, хто вважає за обов'язок відстоювати честь “Динамо” у бійках, слід звернути особливу увагу на отримання віз та присутність саме на євровиїздах. Бо коли до “шенгенської” країни приїздить менше двох десятків фанатів-хохлів, це досить сумно. Певно, найбільш масовий саме фанатський склад був цього сезону в Ольборзі, але й цей виїзд за кількістю фанатів значно поступається, наприклад, Генку 13-го року. Тож вже зараз, влітку, варто подбати про відкриття віз — адже 27 серпня стане відомий календар Динамо у груповому турнірі Ліги Чемпіонів. Щодо “навколофутбольних” подій, то цей сезон у Європі минув для нас без пригод. Найбільшу несподіванку піднесли навіть не уболівальники “Стяуа” чи “Фіорентини”, а одна бюджетна авіакомпанія, яка скасувала рейс із Бухаресту. Був цього сезону і позитивний момент — вперше фанати “Динамо” масово відвідали товариський матч свого клубу в Європі. Й хоча матч проти “Гутніка” у Кракові важко назвати рейтинговим, проте саме там, як виявилося згодом, пройшли найбільш яскраві моменти цього виїзного євросезону — піро-шоу, сутички з поліцією і т.д. ![]() Значно цікавіше, як не дивно, пройшла домашня частина євросезону. Через усім відомі обставини в Києві грали свої домашні єврокубкові матчі не лише кияни, але й “Дніпро”, “Металіст”, “Зоря”, а серед гостей були клуби з Хорватії та Польщі, Італії та Франції, Голандії та Данії — себто тих країн, де “навколофутбол” хоч якось, але існує. Тож не дивно, що у Києві відбулося кілька яскравих подій європейського рівня. Топ-подією на стадіоні став, безумовно, вихід “Дніпра” до фіналу Ліги Європи та фантастична атмосфера, яка панувала на стадіоні протягом усього матчу та після його завершення. У місті також було не сумно, особливо гостям з “Сент-Етьєну”. Проте й динамівцям є що пригадати. ![]() Це перформанс на домашньому матчі Ліги Європи проти “Ріо-Аве”. Зважаючи на те, що матч не викликав особливого “інтересу” як з боку звичайних уболівальників, так і з боку ультрас, все ж вдалося зробити вельми пристойну візуалку. Великі літери (така конструкція була використана вперше), модулі та прапорці — це дозволило зробити матч із доволі посереднім супротивником значно яскравішим. Цього сезону, як і раніше, офіційні та напівофіційні структури УЄФА продовжили “боротьбу із расизмом”, через що вперше на матчі проти “Фіорентини” було зачинено сектори WBC. Коментувати маразматичні рішення корумпованих чиновників сенсу немає, але варто зазначити, що й наступного сезону вони будуть шукати будь-які приводи, аби прибрати “незручних” фанатів зі стадіону. Адже навіть банер про “Газпром” їх дратує. ![]() Також варті згадки “акції” на матчах на НСК проти “Генгаму” та “Копенгагену”. Вони не додали якихось серйозних “дивідендів” рейтингу небезпечності нашого руху, або якихось трофеїв у вигляді ворожих банерів. Єдиний ефект від них — посилення заходів безпеки, активізація співробітників силових структур з метою встановлення контролю над рухом та негативний розголос у пресі. Тож виникає цілком резонне питання — чи варто такі речі робити, особливо під камери та без якогось реального результату? | |
| |
![]()
Історія Соколу бере свій початок з літа 1963 року, коли і було засновано хокейний клуб Динамо Київ! За 10 років динамівці так і не змогли пробитися на лідируючі позиції радянського хокею, а завершали свій шлях взагалі у першій лізі. 1973 року команда перейшла до спортивного товариства "Зеніт" та отримала свою сучасну назву. Також соколят під своє крило взяв авіаційний завод ім. Антонова, і вже за п'ять років кияни повертаються до Вищої ліги. Так почався поступовий підйом, котрий завершився бронзою сезону 1984/85. До розпаду СРСР синьо-біло-блакитні загалом шість разів входили в п'ятірку найкращих клубів, двічі при цьому фінішувавши четвертими.
В ті часи і відбулося зародження київського фанатизму. Починаючи із 1978 року, хлопці почали збиратися на 5-му секторі Палацу Спорту, вболіваючи за Сокіл ("Пятый сектор просит гол!" (с)). Поступово утворилося ядро (переважно студентське) із близько 50 чоловік. Причому використовували атрибутику як Сокола, так і Динамо)). Спочатку особливої протидії з боку влади не було, але із зростанням кількості фанатів почалися й проблеми. ![]() 23 березня 1980 р. відбулась історична подія - перший виїзд київських фанатів за Сокіл у Москву на Спартак, а вже після цього був і перший футбольний виїзд - знову-таки на м'ясо. В ті часи ходили різні байки про покійного Юру-Петю, котрий безкоштовно пробивав виїзди за Сокіл аж до Уралу. І взагалі, у 80-ті шайба була на піку власної популярності. Особливо у 1984-90 рр., коли Сокіл став однією з топових команд СРСР та був фіналістом Кубку Шпенглера 1986 р. Особливо цінується бронза 84/85, адже суперництво з московськими клубами та усіма їх ресурсами було вкрай важким. Варто зазначити, що клуб надав фанатам абонементи. Адже щоб потрапити на середняків чемпіонату необхідно було вистояти довгі години. А на матчі проти московських Динамо, Спартака і ЦСКА люди чергували ночами, аби вхопити жаданий квиток. Не кажучи вже про дві гри з командами НХЛ. Потрапити на Калгарі Флеймз 89-го (поразка 2:5) та Міннесота Норд Старз 90-го (тепер Даллас Старз - перемога 5:0) було чимось із роду фантастики. ![]() Після розпаду Союзу ще трохи протрималися, а потім пішов спад. Що цікаво, на шайбі в Міжнаціональній хокейній лізі відвідуваність була не меншою за відвідуваність у Динамо в футбольному чемпіонаті. А на матчі з москвичами збирався повний Палац Спорту. Так, наприклад, у лютому 1993 р. московських динамівців глядачі по-братньому тепло зустріли зарядом "Смерть москалям!" Із сезону 94/95 відвідуваність знижується, хоча інколи й були аншлаги на головній льодовій арені. Однак і фанатизм потроху відроджувався. І якщо сектор збирався, то кількістю переважав навіть футбольні матчі! Не завжди, проте могли зібратися і 60, і 70 осіб позаряджати. Були поєдинки, де підтягувалося ще більше. Так у жовтні 95-го до нас завітала 30-ка московських коней. Проте серйозних бійок з ними не відбулося. Через 3 місяці коні знову завітали, вже до Авангарду. Проте виїзних було всього двоє, тому їх свідомо не чіпали. Хоча наших гарячих голів зібралося предостатньо - мало не випадали з сектору)) | |
![]()
Привіт. Мене звати Олександр, мені 28 років, я киянин, лідер фанатського руху баскетбольного клубу “Будівельник” Київ. Спочатку коротко про історію клубу.
По-перше, треба сказати, що Будівельник — це найстаріший баскетбольний клуб України, його історія починається з далекого 1945-го року. Клуб було засновано на базі Київського Інституту фізичної культури і спочатку він мав назву СКІФ — аж до 1962-го року, коли команда перейшла під крило Київміськбуду: тоді й отримала нинішню назву. Я думаю, немає сенсу розповідати історію команди в часи СРСР, скажу тільки, що Будівельник — єдиний український клуб, який ставав чемпіоном союзу. Там, до речі, досить цікава історія з цим чемпіонством вийшла: на останній секунді вирішального матчу проти Жальгіріса з Литви Олександр Волков закинув м'яч в кошик литовців з центру поля, але судді його не зарахували, і лише після розгляду скарги чемпіонство таки віддали киянам. А ось за часів незалежної України Будівельник встиг побувати в діаметрально різних статусах: з 92-го до 97-го року йому не було рівних, шість поспіль золотих медалей чемпіонату явне тому свідоцтво. Але потім справи пішли вниз, і на початку 2000-х це був вже зовсім не той грізний і непереможний Будівельник, яким він був раніше. Зовсім скрутно стало, коли в 2006-му році від команди відмовився спонсор, великий клуб з великою історією був в одному кроці від припинення існування. І тоді, коли надій вже майже не лишилось, порятунок прийшов, як то кажуть, звідки не чекали: клуб купив бізнесмен із Дніпропетровська, Богдан Гулямов. За справу взялися одразу, але тут вже деякі моменти внесли свої корективи. Про це, думаю, пізніше ще згадаю. ![]() Власне, фанатизм — те, що нас усіх об'єднує і заради чого ця стаття. Фанатизм у Будки (так скорочено називають любителі баскетболу столичний клуб) з'явився ще до початку 2000-х, але, звичайно, про ті часи я не можу написати щось суттєве. Знаю тільки, що десь у 2004-му році “Екстрафанс”, як вони себе називали, перестали існувати як повноцінний фанатський рух. Я ж за Будівельником слідкував із самого дитинства, що й не дивно: сам я з восьми років займався баскетболом в одній із дитячих шкіл Будки, ще в школі почав відвідувати матчі першої команди, став кандидатом в майстри спорту... і отримав травму, несумісну з подальшою кар'єрою баскетболіста, тож надалі лишився простим вболівальником команди. В 2005-2006 роках я вже відвідував фанатську трибуну Динамо Київ, пробивав перші виїзди і заводив перші знайомства у цьому середовищі. Наприкінці 2006-го року ми з декількома товаришами почали відвідувати матчі Будки регулярно, потім почали збирати невеликий, до 10 людей, сектор — але без особливої самоідентифікації. ![]() Все це тривало аж до початку 2007-го року, а точніше — до 21-го березня, коли ми вирішили створити повноцінний фанатський рух саме баскетбольного клубу. В цей день було дербі — Будівельник грав проти БК Київ, на той момент дуже сильної команди, яка постійно грала в Європі і мала в ростері достатньо сильних гравців. Будівельник, навпаки, ледь тримався: гравці грали без зарплатні, про жодних легіонерів не було й мови, все, насправді, трималося на ентузіазмі кількох небайдужих людей, ресурси яких вже теж були майже вичерпані. І наша поява та ідентифікація себе як людей, що підтримують саме Будівельник, викликала неабиякий подив як у глядачів, так і у самих баскетболістів: 90% присутніх в залі вболівали саме за БК Київ. Але, не зважаючи на цей фактор і на присутність також і фанатського сектора у опонентів, зал ми, кажучи прямо, “порвали”, не дивлячись на те, що нас було лиш із півтора десятка або навіть менше. До речі, дуже запам'яталася реакція гравців, які не зовсім спочатку зрозуміли, що відбувається — вони звикли до того, що на дербі вони, як на виїзді. Але такого відчуття вони більше не мали ніколи. | |
![]() | |
Долучайся до команди "Святослава" та твори журнал разом з нами! Стосовно допомоги пиши Вконтакті юзеру Dexter 73 (лінк). До нових зустрічей!
З.І. Передрук матеріалів з даного журналу дозволяється лише з дозволів редакції. З повагою, WBC. | |