Щойно закінчилась перша половина сезону, як постійні читачі почали штурмувати редакцію: коли буде наступний журнал? А ще довго чекати? Давай випускай журнал! І все в такому роді... Радувало те, що серед цих нагадувань проскакували і повідомлення "А чим допомогти, щоб було швидше?". Завдяки цим людям маємо черговий, 16-й за ліком онлайн-журнал біло-синіх фанатів. Цей номер вийшов одним з найбільш об’ємних - ще б пак, попередній випуск був ще в середині жовтня, а сезон видався більш ніж насиченим. Окрім вже звичних для постійних читачів звітів з домашніх та виїзних матчів, в цьому номері ви прочитаєте інтерв’ю з одним із волонтерів нашого пункту допомоги військовим, також ми переклали з німецької статтю про участь хохлів в подіях на Майдані, опубліковану у фан-зіні Blickfang ultras. Нарешті на "сторінки" журналу повертається рубрика "Інші Динамо", і у сьогоднішньому випуску ви знайдете цікавий матеріал про Динамо Тбілісі.
Передмова. Я людина на секторі начебто своя, але, тим не менш, не перебуваю в жодній з банд, золотий сезон поки не збираюся пробивати, у більшості акцій участі не приймаю. Так що не чекайте розповідей про те, скільки стікерів наклеїв і скільки ворогів, кузьмичів і карланів перевиховав. Але от євровиїзди бити мені вдається досить регулярно, принаймні, цього року я був і в Валенсії, і в Кракові, і в Віла-ду-Конде, і навіть на фанатському турнірі в Литві. Двічі.

На виїзд було вирішено їхати відразу ж після жеребкування. І якщо до Португалії на Ріу Аве багато хто (але не ми з Д-ром) просто не встигли зробити візи, то до Данії всі бажаючі мали достатньо часу, щоб підготуватися. Компанія в підсумку підібралася міцна: Я (Mr. Bin), Д-р, Ж-П, М-к і Г-ф. Календар чемпіонату і наявність у Будапешті лоукост-хаба натякали нам: "Пробивайте двійник!", що й вирішено було зробити.

Загалом, маршрут поїздки вимальовувався наступний: Київ - Ужгород - Чоп - Захонь - Будапешт - Гетеборг - Фредеріксхавн - Ольборг - Біллунд - Будапешт - Київ. Не лякайтеся незнайомих назв – далі про все буде написано докладніше.

ДЕНЬ 0. П'ЯТНИЦЯ, 17.10.

Останній робочий день. Поїзд ввечері о 8-й, так що збір зранку, на роботі типовий завал із власне роботою, на який накладається необхідність роздрукувати квитки, повторна перевірка всього необхідного і т.п. О 19:25 виходжу з офісу. О 19:50 на Вокзальній біжу вгору ескалатором, і далі до своєї колії і вагону. Встиг без пригод. Всі вже на місці. Вечір проходить під обговорення того, хто якими шляхами їде на Закарпаття.

ДЕНЬ 1. СУБОТА, 18-е.

Зранку з'ясовується, що фан Лис (Микита) підсів до нас вночі у Львові та не один, а з подругами. Це, а так само подальша постійна присутність ще кількох дівчат, наводять на Д-ра чорні думки про неприпустимість тягання на матчі баб, і взагалі їх присутності на виїздах [у такій кількості і такому вигляді - прим. редакції], про що він одразу ж усім і повідомив. Ну і добре. Приїхали до Ужгорода. Я був там тільки раз до цього, та й то досить давно, так що враження від міста були практично, як в перший раз. Загалом симпатично, але закриті будівельними лісами будівлі на Театральній площі і просто неймовірна кількість політичної реклами на навколишніх парканах трохи псують картину. Там же, перед містком через Уж, до нас підходить незрозуміла тітка і починає заливати про якогось Віталіка, якому злі сєпари відрубали руку, за те, що на ній був герб України, а другу не відрубали, бо він її ховав(!). Губимось від тітки ближче до нашої хати. Півгодини, що лишаються до заселення, ми гуляємо центральними вуличками міста. Нарешті селимося. Даємо можливість скинути речі ще 5-7 людям зі своїх і йдемо гуляти.

Ліричний відступ: невідомо звідки виникає фан Норім із проханням: "Пацани, дайте покімаріть пару годинок, а то всю ніч не спав. Я тихенько"

Після обіду у Вертепі на Корзо, якраз навпроти нашого житла, продовжуємо прогулянку. Ужгород маленький, і центральну його частину ми обходимо досить швидко. Робити особливо нічого, плюс М-ку закортіло до туалету. Він вирішив зробити це діло у нашій квартирі, але невдало... Повернувся він до нас на алею дуже швидко і розсерджений: Норім закрився зсередини і не відкриває!!! Ну тобто спить без задніх ніг і не реагує на стукіт. Йдемо додому і тарабанимо усією компанією – жодних емоцій. А вже і на матч скоро виходити... Коли ми вже майже втратили надію, Норім таки прокинувся і відкрив двері. Швидко говоримо йому, що він скотина, і взагалі тепер - фан Халепа [Халепою він став ще в Кракові, чи Валенсії, чи навіть ще раніше... - прим. редакції], збираємося і виходимо.

В цілому, на виїзд приїхало досить багато людей, сектор був немаленький, супорт теж був непоганий, запам'яталися споуки і прапор-мени на решітках, голий торс, що супроводжувався биттям один одного долонями по спині, і заспокійливий строб для кузьми – дятли світили лазером по очах, за що їм прямо в голови прилетів стробоскоп. А ще у нас був перф - підсвітка банеру "Слава Київській Русі!". У Говерли, звичайно, запам'ятався банер "Ви за*бали". А диктор стадіону порадував зверненням незрозуміло до кого із закликом "Разом проти чиновницького свавілля!".

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
ДЕНЬ 2. НЕДІЛЯ, 19-е.

Наступного дня ми вирішили відвідати Невицький замок. Від замку, звичайно, залишилися самі руїни, але гори, свіже повітря і більш-менш нормальна погода зроблять будь-яку прогулянку приємною. Заїхали в "Децу у нотаря" перекусити – смачно і весело. Люблю такі заклади. Якщо хтось ще там не був, рекомендую. У всіх передчуття євровиїзду. Постійна квапливість М-ка народжує мем "спізнитися": ми вже запізнилися? Дивись, як спізнюється, та спізнимося і т.д. Зовсім випадково ще з ранку в тому ж Вертепі чуємо пісню "Закурю я сигарету" А. Сєвєрного, яку я тепер завжди згадую при зустрічі з Норімом. А вечір пройшов під перегляд матчів Карпати - Іллічівець та Дніпро - Чорноморець.

ДЕНЬ 3. ПОНЕДІЛОК, 20-е.

Рано вранці виїжджаємо в Чоп. Там на вокзалі чекаємо, коли почне працювати каса. Д-р та М-к побоюються "спізнитися" і стоять у черзі з місцевими бабками, хоча, вочевидь, міжнародну собаку запустять тільки тоді, коли всі отримають квитки. Тому я і Ж-П тихенько сидимо в залі очікування, величезному, як для райцентру, з циклопічними панно брєжнєвських часів про "велику перемогу у великій війні" і "славу великої праці". Нарешті, відкривають митний і прикордонний пункт контролю, проходимо його швидко, діалог з митником:

– Куди ви?
– На футбол
– Ви граєте?
– (Давлячись від сміху) Ні, дивлюся!

Сідаємо в собаку і їдемо пару кілометрів. Наші прикордонники вискакують, трохи не доїжджаючи Тиси, за річкою заходять мадяри, трохи дивуються нашим з Д-ром німецьким візам, питають: "Щьто візьош, Валодзя?" Володя нічого страшного не везе. Тому всі їдуть далі.

І ось ми на самому краю Угорщини – в Захоні. В цілому – таке ж село, як і Чоп. Але за півкілометра від вокзалу бачимо чи то школу, чи то технікум з територією навколо, що аж блищить, з лавочками, естрадою, й іншими веселощами, включно з безкоштовним інтернетом. Європа, трясця їй! Пишемо звідти всім, кому вважаємо за потрібне, що ми вже за кордоном, і повертаємося на вокзал чекати потяга на Будапешт.

З ранку дико холодно, і я думаю, чи не провтикав я, що особливо не брав теплих речей. Через 5 годин, на виході з Будапештського вокзалу, розумію – не провтикав, в Будапешті практично літо, народ ходить у футболках. Краса. Наш готель знаходиться в центрі, на вулиці з назвою, що не перекладається – О. Просто О. «O utca» угорською. Читається "О утца", але ми звичайно читали це, як "утка" і дуже сильно раділи.

Будапешт, з появою лоукостів в Україні, став перевалочним пунктом, всі ми тут вже були, і всі вже не один раз. Якихось конкретних планів не було, враховуючи, що і повертатися ми теж повинні через Угорщину, тому ми просто гуляли містом: мости, Дунай, королівський палац, Парламент, вулиця Андраші (під якою прокладена стара жовта гілка метро) і т.д., і т.п. Їсти постійно ходили в бістро Октогон, яке нам підказали на виїзді до Генка – там дуже недорого і безлімітно (за 5-6 євро наїдаєшся досхочу, навіть враховуючи напій, меню – угорський аналог Пузатої Хати).

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
ДЕНЬ 4. ВІВТОРОК, 21-е.

Літак до Гетеборгу був під вечір, отже ми догулювали час у звичному режимі. У готелі попросили, щоб, по можливості, нам дали той же номер на зворотньому шляху. Цього ж ранку мені нарешті відповіли з гетеборзького хостела, пояснивши, як відкрити двері, який у нас буде номер, і що за рушники з простирадлами потрібно платити окремо (на рушники ми, звісно, забили).

Ліричний відступ: одна з ресепшеністок готелю володіла грудьми якогось захмарного розміру (ну і сама по собі була жіночкою немаленькою), тому думки мої про Будапешт, як східноєвропейську столицю порно, тільки поглиблювалися.

В Гетеборг ми прилетіли близько 10-ї вечора. Як виявилося, встигли на останній автобус в місто (хоча я був впевнений, що там все має бути чітко і цілодобово). Автобус коштував своїх крон – у нас на роботі не завжди такий швидкий інтернет, та й їхати дуже комфортно. На виході в центрі міста Д-р влаштовує 5-хвилинку паніки – посіяв паспорт. Оглянули весь автобус (добре, що той одразу не поїхав, і водій дав можливість все оглянути), знайшли документ під сидінням і пішли до хостелу. Йти було досить далеко, Гетеборг до цього часу був вже практично порожній, на деяких вулицях ми не зустріли жодної людини, вже поблизу хостела виявилося, що одна з вулиць, по якій нам треба йти – це широкі сходи на кілька поверхів вгору, за якими нагорі сходи донизу. Всі дивились на мене, ніби я прожив у Гетеборзі все життя і тепер вирішив познущатися з утомлених хлопців.

На диво швидко потрапили всередину самого хостелу, кодові замки відкрилися, як треба. Номер наш виявився кімнатою 3х6 без жодного вікна і з чотирма двоярусними ліжками. Побідкалися, що ця радість коштує набагато дорожче будапештських комфортних апартаментів, та й лягли спати.

ДЕНЬ 5. СЕРЕДА, 22-е.

За сніданком, що зробили із закуплених ще в Україні гречки, паштету і батона, трохи поговорили з поляками. Власне, по гречці пшек і зрозумів, що ми не словаки і не німці які-небудь. Пішли дивитися Гетеборг. Досить миле містечко, симпатичні місця на зразок рибного ринку, центральні вулиці з трамвайчиками. Біля міського музею ми розділилися на дві групи - Д-р, Г-ф та М-к пішли в бік стадіону, а ми з Ж-П пішли в музей (як виявилося, там за 40 крон дають квиток, що діє цілий рік і дозволяє відвідати 5 музеїв, а не один). Ми не великі поціновувачі мистецтва, але нам сподобалося: одна тільки статуя стриптизерки вниз головою на жердині, що обертається навколо себе і має висоту метрів 7-8 чого варта :). Встигли зайти ще в історичний музей і музей дизайну. Дизайн щось не порадував зовсім, а на історичний не залишалося часу. По дорозі встигли поїсти на рибному ринку – смачно і дорого (але в Швеції все дорого, тому вибір невеликий). Зустрілися з хлопцями в центрі, затарились магнітами та листівками, купили продуктів на вечір та ранок і пішли в бік порту, де нам потрібно було сісти на пором.

Пороми там великі, і видно їх було ще здалеку. Коли ми підійшли до терміналу, там стояв вже зовсім великий пором, але Д-р сказав, що це не наш, назва відрізняється. І от, коли підійшов наш, я все зрозумів :) - це був цілий Титанік, тільки пором: 9 палуб, з яких 6 нижніх використовуються під автомобілі – здебільшого, фури. Черга з фур, що заїжджали в черево порома, була вражаючою. Верхні 3 палуби – для пасажирів, ми пофоткались на тлі гавані і пішли бродити по нутрощах порома. Загалом, на цій штуці потрібно ходити хоча б у 1-2-денні подорожі, оскільки там передбачені бари, дискотеки, казино, ресторани, але кому все це потрібно, якщо плисти три години? Народ дістає бутери або печиво, знаходить вайфай і безтурботно тупить в девайси до самої Данії.

Ми намагалися зрозуміти, як правильно називається акваторія Каттегат, по якій йшов пором: затока, протока, чи ще щось, і до якого моря вона належить, Балтійського або Північного? З'ясували, що на цей рахунок немає однозначної відповіді, але найбільш правильно все ж вважати цю штуку самодостатньою протокою.

Портом прибуття було місто (хоча це голосно сказано) Фредеріксхавн. Інтернет каже, що там живе 23000 людей, але мені здалося, що менше. Сам порт за величиною, напевно, не менше ніж, власне, місто, в усякому разі над територією порту по пішохідних рукавах ми йшли не менше, ніж потім містом – сотні фур в'їжджають і виїжджають з поромів – я не бачив такого раніше зблизька, такий собі гігантський живий організм. У місті не було нікого, крім п'яти осіб в одному пабі й тітоньки на ресепшені в нашому хостелі. Після заселення в затишний двоповерховий будиночок ми пішли на місцеву залізничну станцію, тому що придбати квитки на поїзд через Інтернет не виходило, занадто хитра система, ми виявилися не готові до цього. У підсумку зустріли на станції людину – бомжа-алкаша, він був мирний, але якийсь стрьомний, більше там не було нікого, квитки в підсумку купили там же вранці. Очікування: 68 крон, реальність – 100 крон з рила за поїздку від Фредеріксхавна до Ольборга [250 грн за 70 км - прим. редакції].

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
ДЕНЬ 6. ЧЕТВЕР, 23-е.

До Ольборга приїхали зранку, одразу ж на вокзалі зустрілися з "німцями", яких особисто я бачив частково на виїзді до Кракова, частково на Ріу Аве. Разом ходили по місту, фотографувалися, в обід взяли з собою пару чоловік і пішли заселятися в квартиру. Вона виявилася досить просторою, в очі впадало те, що люди живуть з дитиною – купа іграшок, якісь міні-гойдалки, плейстейшен і т.д. Обійшли місто, зустріли якогось місцевого, який взявся показати круті графіті - вони таки дійсно були непоганими, на руках місцевий носив кишенькового Газзаєва, який хвилювався через таку кількість людей, а нас вже ходило чоловік 20. В торгових кварталах перетнулися з журналістами і командою. Квартира наша була розташована між центром і стадіоном, тому дорогою на матч кілька хохлів скинули у нас речі, і всі разом ми пішли на стадіо.

Як завжди, халепа зі стюардами: не дали взяти камеру на сектор, проблеми з тим, щоб повісити певні банери або прапори, на самому секторі один-два не зовсім адекватних кузьмича [які потім отримали по пиці - прим. редакції], але в цілому все спокійно. Діаспори під'їхало на диво багато, виглядали ми на секторі краще, ніж кияни на полі. Невиразна гра, будь-які нескладні і очевидні дії Ольборга стають для наших великою проблемою – і закономірний результат, хоча якби не кілька моментів, які були зіграні абияк, може хоча б рахунок був би не таким сумним. А шиза - як для такої кількості адеквату на секторі - ми робили все, що могли, а діаспора лише заважала.

Знайшли фана Халепу, який очікував, що усі відомі й невідомі йому хохли привезуть йому цигарки, щоб барижити ними в Кракові. Віддали йому те, що возили вже чотири дні. Стало зрозуміло, що в нашій групі ще нічого не зрозуміло (тоді ще ніхто не думав, що Динамо виграє всі матчі, що залишилися), обговорювати саму гру особливо не хотілося – пішли додому, віддали "німцям" речі, вписали до себе дівчину із сектора, яка далі їхала додому автостопом, і під залишки української їжі дивилися Кримінальне чтиво в оригіналі (з фінськими субтитрами).

ДЕНЬ 7. П'ЯТНИЦЯ, 24-е.

Разом із ще одним хохлом З-цем і його дружиною їдемо в Орхус (як і Ольборг, датською Орхус пишеться через два А на початку: Aarhus, це написання викликало в нас дитяче пожвавлення, деякі, найчастіше Ж-П і Д-р могли по півгодини ходити і голосно повторювати: А-А-РХУС, зриваючись, як чайки, на фальцет на другому А, за чутками Д-р робить це і досі). Це місто виявилося побільше і поприємніше Ольборга, але в цілому всі датські (та й скандинавські взагалі) міста схожі – скрізь волого, прохолодно, ніколи не видно сонця, хороші дороги, які все одно люблять перекрити і щось в них ремонтувати. Орхус не став винятком. Потроху стала позначатися втома один від одного за вже тиждень спільного перебування. Щоб багато не лаятися і не сперечатися, ми з Ж-П знову спетляли від основної групи – поїли в черговому закладі типу all you can eat досхочу (хоча уже зовсім не за будапештські 6 євро), повернулися на вокзал, де наші вже щосили "спізнювалися", і поїхали до міста Вейле, де у нас була пересадка на автобус до Біллунда.

Біллунд відомий, в першу чергу, своїм Леголендом, але потрапити в затишний пластмасовий світ у нас вже не було часу. Зіграли в кікер в аеропорту та й полетіли в Будапешт. Після прильоту успішно заселилися в свій старий номер в готелі (навіть знайшли свою власну баночку джему в холодильнику [та ніби ж не знайшли - прим. редакції]). З-ц з дружиною поселилися в сусідньому номері.

ДЕНЬ 8. СУБОТА 25-е.

Мабуть, найбільш нудний день за весь час, всі просто тупили, хлопці вирішували якісь питання на форумі, була думка піти в аквапарк (у мене ще й у купальні, але ніхто не підтримав, та й не особливо мені хотілося), але він виявився занадто дорогим, тому знову ходимо по місту, їмо знову ж таки в Октогон-бістро (ця річ не може набриднути, як на мене), ввечері зайшли до місцевого пабу (барєвіча, як каже Ж-П), глянули Реал - Барселону. Зараз вже не пам'ятаю, в цей або попередній вечір побачили і купили в гастрономі експортний український кетчуп. Не вірте тим, хто кричить, що все пропало.

ДЕНЬ 9. НЕДІЛЯ, 26-е.

Сніданок, спуск до метро, кінцева, автобус на аеропорт, огляд речей, мало не втратив посадковий талон, паспортний контроль, ватний дід, що ломиться без черги і кричить: "я вєтєран!", все той же корівник між терміналом і літаком, в який усі набиваються, як оселедці, і нарешті - Київ, Київ, тільки Київ! Вдома краще, як то кажуть. Хоча й помітно холодніше, ніж в Будапешті. Тільки коли вийшов з таксі біля будинку, відчув: все, я вдома.

Післямова. Цей виїзд навчив мене тому, що виїзди не повинні бути занадто довгими, компанія не повинна бути занадто великою, але якщо вже так вийшло, то краще уникати конфліктів на порожньому місці, щоб не пересваритися між собою, адже спілкуватися вам особливо не буде з ким. Катайте виїзди, тримайтеся разом, вболівайте за Динамо, і буде вам фанатське щастя!
Щоб такого згадати про цей кубковий матч... Після перемоги у Львові кияни мали хоч і не великий, але таки запас у вигляді одного виїзного м’яча, тому могли собі дозволити грати не на повну силу. Ярмоленко примудрився не забити 11-метровий, і остаточний результат зустрічі встановив Олег Гусєв, забивши вже в доданий арбітром час, зробивши при цьому неймовірний забіг по флангу і перекинувши воротаря. На секторі не було нічого аж надто надзвичайного. Матч проходив у вівторок, і стало про це відомо лише за кілька днів до гри, тому деякі унікали навіть не знали, що в цей день футбол. Тим не менш, фанатська трибуна була заповнена вщерть. На верхньому ярусі вивісили як ніколи актуальний зараз банер "Київська Русь", який було виготовлено ще в 2008-му на гру зі Спартаком, цей банер навіть побував в Лужниках, але потім про нього забули через його надмірну вагу. І ось, один з фанатів випадково згадав, що банер лежить в коморі, вже шість з лишком років. Також дуже непогано виглядали на секторі рози, та і звук був нічогенький. А загалом, пройшли Карпати і пройшли, Кубок цього року знову не Львову.
За результатами турнірної таблиці цей виїзд на момент гри був найважливішим в поточному сезоні. Як завжди, гра в неділю ввечері, і замало варіантів добратися додому після матчу.

Дорога до Дніпропетровська пройшла більш-менш спокійно. Вагони забиті фанатами, але чогось надзвичайного не відбувалося. Потяг прибув якраз під відкриття Пузатої хати, то ми одразу пішли туди снідати. На 11-ту у нас була запланована гра у футбол з друзями з Дніпра, їхати на місце зустрічі було ще зарано, тому ми зробили невеличку прогулянку набережною. Прохолодна погода цьому не дуже сприяла, і ми повернулися до Пузатої, звідки вже направились на місце зустрічі.

Товариський матч мав відбутися на тренувальній базі. Прибувши туди, ми побачили зачинені двері та бабцю, яка нічого не знала і прогнала всіх з теплої кімнати з диванчиками. Трохи погрівшись на сонці, дочекалися дніпрян і разом з ними вже потрапили на поле.

Погода була доволі холодною, ми починали грати досить тепло одягнені, але вже під час гри доводилось зупинятися та скидати з себе зайві речі. Не можна сказати, щоб гра була напруженою, але м’яч у ворота залітав часто. Кияни спочатку пішли у відрив і потім втримували необхідну різницю. Завершився матч перемогою гостей, такого результату ми очікували і від основних команд. Після цього всі завалилися до ще однієї Пузатої хати, розташованої в торговому центрі, з якої, після хорошого перекусу, всі по групках роз’їхались містом. Ми вирішили прогулятись по парку, а потім завітали до фан-клубу фанатів Дніпра. Це приміщення зараз використовується як склад для допомоги АТО, тому там було вельми людно і тепло. Всіх охочих пригостили чаєм, після чого частина залишилась спати, а інші пішли тинятись містом. Через деякий час серед речей були помічені страйкбольний АК-74 та використаний РПГ-18, з якими всі одразу захотіли зробити фотку. І, як на зло, в цей час до фан-клубу зайшли журналісти з 1+1, які знімали сюжет про фанатів. Оператор виявився на диво адекватним і попросив сховати зброю, бо мало що подумають потім глядачі).

Коли всім набридло сидіти без діла, вирішили все ж виповзти на вулицю та трохи розім’ятися. Погуляли парком атракціонів, де за дві гривні випробували грушу і побили рекорд, а потім в якомусь магазині-генделику затарились склянками гарячого чаю і чекали на квитки, щоб попасти на стадіон.

На сектор потрапили майже без шмону і задовго до матчу в очікування менш вітряної погоди в чаші стадіону. Проте ми дуже помилилися. Сектор не був заповнений доверху, але і це не посприяло кращій шизі. Відсутність одного споукмена давалася взнаки, і верхня частина не чула зарядів нижньої. Чудова гра команди не могла не радувати, тому майже всі голи святкувалися палаючими фаєрами. Нарешті довгоочікувана перемога киян і остаточне закріплення на першій сходинці!

Після матчу всі поспішали на потяг, адже до відправлення залишалося трохи менше години. Але це не завадило затаритись молочною продукцією та їжею в усіма улюбленому АТБ. Квитків додому у багатьох виїздюків не було, тому вписувались всі дуже нахабно і масово. Принаймні, в наш вагон забігло чоловік 20, і потім вже була справа техніки. Не всім дано вправно та вчасно ховатися, тому лише найспритніші доїхали нормально до столиці). Але впевнений, що й це не змогло зіпсувати перемоги улюбленого клубу.
По суті, від цього матчу залежало, чи проходить Динамо до наступної стадії єврокубків, і після несподіваної поразки в Данії нашим гравцям потрібен був реванш. І динамівці це зробили, та ще й як. Забити надважливий м’яч, граючи вдесятьох... Домагой Віда забиває хоч і не часто, але робить це у дуже потрібний для команди момент. А потім, вже в доданий час Олег Гусєв закріпив успіх. На секторі настрій був відповідний, суцільне свято. Ще б пак, при такому-то розвитку подій. Вже після першого м’яча велика частина фанатів стала по торсу, загалом дуже непоганий супорт видався в цей день. Викликає питання тільки кількість людей на секторі - на початок матчу сектори заповнені лише наполовину, хоча ближче до середини першого тайму ситуація виправляється. Кількість проданих квитків на наші сектори показує, що ледь не половина фанатів знаходить альтернативні шляхи потрапляння на стадіон, або купуючи квитки на якісь інші сектори, або просто відбираючи їх у бариг...
Недільний вечір перед футболом хлопці з нашої трибуни вирішили розпочати з невеличкого маршу вулицями столиці. На пропозицію організаторів відгукнулись всі фірми, які представляють WBC, тому браку в ресурсах ми не мали. Через це ніде не анонсували наш захід - так званий формат "лише для людей з банд". Маршрут було складено таким чином, щоб і пройтись по великим вулицям, і відчути увесь антураж невеличких автентичних київських двориків. Час Х, і наша колона під гучні заряди "Динамо!" розпочинає свою ходу. Відвідувачі Національної опери з подивом та обережністю споглядали на молодих людей з біло-синіми шаликами, які явно не збирались йти слухати чийсь баритон, тенор, бас або сопрано. За спинами залишився червоний корпус КНУ, а в очах хлопців вже проглядається запитання: ну коли? Давай!!! Після чого десятки молодиків вибігають на проїжджу частину, перекриваючи рух та прикрашаючи ходу яскравими вогнями від фаєрів та стробів, підсилюючи ефект гучними зарядами про величний та непереможний ВКДК. Шиза у вузеньких двориках та домових арках була настільки злагодженою, що інколи йшли мурашки по шкірі. Вже біля Палацу Спорту, де робили групове фото, більшість учасників ходи висловила позитивну думку про захід... Але своїми думками ми вже знаходились на трибуні, адже цього дня ми мали чудові шанси відірватись від наших суперників по турнірній таблиці - вже був відомий результат очної зустрічі кротів та дніпрян, яка закінчилась внічию 0-0.

Команди на полі. Ми ж, у свою чергу, на звичних для нас трибунах біля легендарних Бесарабських воріт. Усіма силами пробуємо гнати команду вперед, але Карпати на цей раз в обороні показують доволі злагоджену гру та нав'язують господарям силовий футбол. За шизою не помічаю, як закінчуються перші 45 хвилин матчу. Другий тайм, а надія на те, що на Бесарабку зараз почне залітати все, мене чомусь не покидала. Останні зіграні ігри були вагомим тому підтвердженням. На жаль, матч завершився всуху. Єдиний момент у другому таймі - це зіткнення головами двох динамівців між собою. Кравець отримує розсічення брови, і через це був змушений пропустити виклик на гру збірної, а Бурда розбиває голову. Через те, що ліміт замін було використано, ми продовжуємо гру вдесятьох, а Микита з перев'язаною головою продовжив грати. Можливо, саме це стало тим фактором, який не дозволив дотиснути Карпати? По завершенню маємо дружні нулі на табло.

Вже після матчу, переглядаючи фото, помітив невеселу тенденцію, про яку хочеться нагадати в сотий або навіть в тисячний раз. Всі приходимо на футбол з розою!!!
Наша редакція вперше стикнулась із ситуацією, коли матеріал не влазить в номер. Зазвичай, найбільші звіти виходять із поїздок в Європу, і в 16-му випуску їх аж два. Але залишати поза увагою величезний матеріал нашої постійної читачки про поїздку до Люксембургу ми не могли, тому було вирішено просто дати посилання на її особистий блог... Приємного читання: Частина 1: Будапешт | Частина 2: Брюсель | Частина 3: Люксембург | Частина 4: Марш та матч | Частина 5: І знову Брюсель | Частина 6: Кельн
Особливо незабутніми видаються виїзди в краї, з яких ти вже маєш колоритні спогади; а також ті, куди знову не плануєш їхати взагалі. Принаймні до останнього моменту. І, можливо, через те, що мозок вже налаштувався на вписку, а розум благав схаменутись, не обійшлось без пригод. Квиток, поки не набув потрібних характеристик, мінявся. Двічі. За утримання від переоформлення можна було ще докупити постіль і чай, в обидві сторони… Все як завжди: проводжаючі на вихід, як же ви їдете без постілі, такжитинеможна, кава-чай хто бажає…

В сусідньому вагоні веселі посиденьки затягнулись до пізньої ночі, тож вдома сон буде солодким. Наші неймовірно інтелектуальні балачки неабияк підживлював розігрітий Бригадир з Шевченкова. Суть його промов зводилась до вимог знайти в потязі пива, відкрити довбане вікно, вимкнути опалення. Особливо його увагу привертали гарненькі ніжки абсолютно всіх провідниць, що проходили повз, надто тих, які обіцяли пива. Цей Бригадир відкрив нам тонкощі будівельних робіт, філософію життя провінціалів і т.ін. Єдиною, кого не влаштовувала гулянка, була бабена з кінця вагону. Як ви себе поводите, міліцію покличу, всі діла. Спать мовляв. Курво, для комфорту є купе, ласкаво просимо. В плацкарті ж приблизно 12 веселих персонажів в блоці – звична справа, чи не так? Їй популярно пояснили, що тре цінити таку компанію замість бридкого, угашеного, засмаленого і матюкливого бидла. Більше її голосу ніхто не чув...

Show must go on. Розборки з провідником були непродуктивними, тому виявилось, що одна пара гарних ніжок належала начальниці потягу. А дядьки в цивільному, що до цього моменту проходили повз – відомими персонажами. «Вот посмотрите, это едут футбольные фанаты…» і далі по тексту в стилі совкового «как вам не стыдно». Схарило. Не голови в людей, а звалище інформ. лайна. Тихцем сказане акабами «Ну ты же понимаешь, нас всего шестеро. Вот если бы восьмеро…» швидко вгамувало пані начальницю, тому манера розмови змінилась на ласкаву і до чорта люб’язну. Вечір продовжився в цілковитому домінуванні хохлів над усіма. Коли вже почались декламування віршів, була пізня ніч і на тому мої посиденьки завершились. Повертаюсь на свою полицю, а на ній приємний сюрприз - звідкілясь постіль взялась)))

Кайфово прокидатись в потязі – як до виїзду, так і після. Так складалось, що з моїх попередніх візитів навколовокзал в ЗП не запам’ятався, тому… По часу вже мусимо прибувати на потрібну станцію, а навколо ще якісь села, напіврозвалені хати, мінімум цивілізації, коротше, взагалі дічь якась. «Судячи з краєвиду – запізнюємось», думаю. Згодом за цим жахом видніються прожектори… «О, круто, в цій халепі ще й якась команда є, може прогулятись туди?». І тут потяг збавляє швидкість, потроху гальмує. Згадую, шо диво-арена якраз на в’їзді в ЗП, і в голові хвилинний ступор перемішується з цимбальною мавпочкою… Запоріжжя вітає Вас!

Підготовлений заздалегідь пішохідний маршрут по місту охоплював відстань у 25 км, але зранку до чорта зимно і ми такі not today, та й сіли собі на трамвайчика, який (як ми вчасно усвідомили) завернув трохи не туди, куди нам треба було. Буквально через скверик від потрібного усім відомого закладу зі смачними стравами знаходився, мабуть, типовий, совковий осередок міста: атмосфера бідноти, крамничка з вивіскою ссср, розвалини, пригнічені сірі обличчя… і мила собачатинка. Наче в якихось фільмах часів перебудови.



От що мені в житті ще не траплялось, так це відвідати подібну, нікому не потрібну, крамницю. Миттєву відразу від знаходження в приміщенні, обліпленим купою написів «ссср» змінило розчарування від того, шо в ній не тільки ціни ті самі, а й продукти теж. Який сенс? Дурілка картонна. Зрештою, як і вся суть імперії зла. З парою сосисок вийшли на свіже повітря мікрорайону козацьких земель та й по мірі того, як почали згодовувати їжу псу, до нас солідно набігло його друзяк. Таким чином влаштували посеред вулиці сніданок тваринам, а перехожим циркову виставу з самого ранку. Зроблено добру справу.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Але жага до цивілізації таки вивела нас до ПХ, відкриття якої терпляче чекали не ми одні. Ще вдома, вирішуючи в останні години перед потягом, чи їхати чи ні, мені на очі потрапила добряча плитка чеського чоколяду, яка відлежувалась в пустому холодильнику до виїзду. Типу знак, що тре їхати попри всі перепони (сесія, ясно які то були перепони). Цю страву з грушею і горішками ми радо знищили за горнятками чудового імбирного чаю з м’ятою, медом та лимоном. Пару годин потому на вулиці вже сяє сонечко, погода прийнятна для прогулянки, і тому вирушаємо до Вознесенівського парку. Околиці міста трохи страшні: сірі та радянські будинки, старезні трухляві пам’ятники з символами смерті і голоду, пухкаючі заводи пром-зон… Люди наче в якійсь сумній сплячці ходять, а які ж історичні вітри тут віяли в минулому! Приємно повертатись до пам’ятника Святославу Хороброму. Дивишся на величну постать і щось сильніше пульсує в свідомості. Здається, могутня рука от-от увалить меч в ворога, що вже неабияк набрид…



Варто зазначити, що в місті була прохолодна, але досить сонячна погода. В той час як фото з Києва сповіщали про перший сніг. Поспостерігавши за ковзанням качок на замерзлому ставку та позабавлявшись на гойдалках, вирушаємо на острів. Якась психоделіка, а не люди в тому ЗП. Українську мову перехожі сприймають як щось чудернацьке, а водії так взагалі ігнорують.



Добряче розвеселивши пасажирів проханням на різних мовах зупинити кляту фіру доби пост-модерну, ми таки вилізли там, де починається пішохідний маршрут до величних земель Хортиці.

За розмовами завертаємо в лісочки. По часу вже дофіга пройдено, і чим далі йдемо, тим більше здається, що то був поворот не туди. Бажання розслабити очі краєвидами, а шлунок їжею посилюється, тому терпець кінчається. Навколо кущі, кущі, ліс, дорога… Ще трошки, вже скоро. Намотали ми таки кілометри, яких хотіли оминути зранку. О, цивілізація. Санаторії якісь. Як виявилось, ми підійшли до історичного комплексу геть з іншої сторони. Добрий чоловік розказав, що аби потрапити на витоптані туристичні маршрути, мусимо розвернутись і чимчикувати прямо туди, звідки прийшли і продовжувати рух хз ще скільки. А-а-а-а-а-а, трясця!

Поки йшли, вирішили на виїзді без автостопу застопити автівку. Жест – і одразу нас підбирає той добрий чоловік. Поки ця світла людина підвозила нас до самісінького підніжжя найвищого флагштоку в Україні, ми дізнались, що він більшість часу живе «в такому місті, як Мілан», а також поважає активний і божевільний спосіб життя. Це приємно, коли захоплюються твоїм шаленством. Шаблон про унилих зп-ців розбито приємними враженнями.

Величний синьо-жовтий прапор на горі перебував в не найкращому стані: з часом добряче вигорів і потріпався. Тому стріпотівши за вітром, величезний стяг не видавав містичного звуку, заради якого варто відкласти все, щоб просто прислухатись, і усвідомити, на якій землі стоять зараз твої ноги…



Усвідомлення було, а от стимул їхати в зпрж мінус один. Холодно там, на горі, блін. Краєвиди круті: Січ, Дніпрогес, скелястий берег, бурхливі води… «Небо над Дніпром, хто без тебе я?». Голова намагається відтворити славні часи козаччини на цих місцевостях, але холодний вітер змушує рухатись далі. З задубілими ногами це, звісно, робити складнувато.

Пройшовшись шевченковими стежками, знову потрапляємо в зону промислового бездоріжжя, де тролейбуси ходять чисто для понту, з інтервалом, за який ти можеш подолати потрібну відстань пішки. Холод нє тьотка. Таки діставшись до центру, вирішили залізти в перше ліпше тепло і не вилазити з нього до старту на стадіо.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Звісно, щоб знайти прийнятне «перше ліпше», в надіях на краще, довелось обійти десь 5 закладів. І розчарованими повернутись таки до першої і кращої з тих, що бачили очі. Борщик, піца, бананові млинці з шоколадом, тепло, гарна офіціантка… Ситі, теплі, задоволені, ну шо ще треба?) Відшизіти, виграти і додому.



В одному з попередніх випусків Святослав-онлайн писалось, що в Запоріжжі «безпечник-ідіот». Що додати не знаю, окрім того, що це дуууууже м’яко сказано. Організація шмону – жахлива. Паркани, партії, запуски, черги. Ніби звично, але так по-хамськи. Хлопці наліво, дівчата направо. На початку матчу дехто на секторі відзначав, що дівчат на трибуні мало – це тому шо вони простоювали в черзі на обійми тітки-мусора). Акабам було б легше запустити всіх, аби не вислуховувати про себе цікаві факти. Так ні, ті мусора якось по-дибільному себе поводили, і почувались, мабуть, так само.



Пригадуєте, якщо підставити мушлю до вуха, то можна почути звук морських хвиль? Так ото можна назвати більш продуктивною взаємодією, ніж розмову з істотами, у яких мозку ще менше, ніж у мушлі, равлика чи будь-чого більш примітивного. Півгодини простою - всім пох*й. Черга, нетерплячка, народ виражає невдоволення. До стартового свистка лічені хвилини - всім досі пох*й. Матч почався – СБ стадіо взагалі по боку що там. Скоти. Останні глядачі через черги на шмон при вході до гостьового потрапили тоді, коли на табло була 30-та хвилина першого тайму. Ненависть. Стадіон як завжди виглядає якось по-смішному. За певний час з домашніх трибун чуються вигуки на користь ДК… Пара відчайдухів з голим тросом серед виїздюків, звичні заряди та відповідна атмосфера, лунає фінальний свисток – перемогу здобувають кияни.

Є одна річ в ЗП, заради якої варто катати. Це, звісно, те, що, туди за перемогою приїздить наш славетний клуб. Але й ще в місцевих супермаркетах є смачна і дешева випічка. Так що не знаю, хто там підрізав ковбасу з «атебе», але полиця з моїми улюбленими французькими рогаликами під вечір була порожня. Більше ненависті до Запор.жжя (так це місто світилось вокзальним написом. Вдало чи ні перегоріла літера - спірне питання).



Мати квитки на цей виїзд в одибві сторони – безцінно! Мелітопольська тяга мала бути в ЗП раніше і прибути в Київ аж вдень. Нею поїхала більшість моєї компанії. А тяга з українського Криму – мала приїхати в Столицю Світу пізнього ранку, щоб люди з комфортом пішли на роботу, навчання ну і т.ін. Очікуючи її приїзду, на вокзалі ми намагались розважити свої сонні очі спостереженням за амплітудними рухами тіл чи то пасажирів, чи то безхатченків, які засинали і прокидались в очікуваннях… В якийсь момент розумію, що мене вирубає не гірше. Ще трохи... І тут кажуть, що тяга затримується. На півтори години. За попередніми даними. Аяма! Зрештою, позалазили все-таки ми на свої полиці та й солодко позасинали до ранку. Виспатись був час, бо ж мали +2 год в дорозі. «О котрій ми будемо в Києві?» - провідник,чомусь, трохи розгублено: «запізнюємось на півтори години». Я очима на годинник – рівно півтори години, пари почались; а навколо якісь села… Але їхали-їхали-їхали і таки доїхали до засніженого Києва. Вдома. Спати. На парах.

P.S.: Якби моя совість взяла гору, і замість виїзду мною було б обрано скрупульозне навчання вдома, то в понеділок зранку стіни універу відчули б мою убиту голову. Нікому ті завдання виявились не потрібними. Тож б вудь-якій незрозумілій ситуації... ЇДЬ НА ВИЇЗД!

За цей рік ми жодного разу не робили масштабний перф, якщо не рахувати модулів з прапором українських ВМС. Війна на сході внесла свої корективи у фанатську дійсність, і витрачати кошти на шоу на трибунах ми вважали недоречним. Щоб сектор не виглядав сірим, акцент було зміщено в бік мальованих банерів і розтяжок, а запас фарби, куплений ще при курсі євро 11.3, так і лежить в надійному місці, чекаючи свого часу. Тим не менш, хотілось організувати "хоч щось". Основним виношувачем цієї ідеї був фан Г-ша, який всіх задовбував повідомленнями "потрібно замутити що-небудь", і після купівлі тепловізору та автомобіля для Азова і зведення їх нагальних потреб до мінімуму, хлопці не дуже охоче таки написали "ну давайте зробимо". Завдання стояло так: організувати перф на весь сектор, і при цьому вмістити бюджет шоу в 5000 грн.

Ще рік тому перед матчем Динамо - Рапід ми планували створення об’ємних літер перед сектором. А потім, переглядаючи найкраще з європейських перфів, я звернув увагу на якесь шоу в Німеччині, здається, то був Айнтрахт, і у них прямо з сектору стирчали величезного розміру літери. Ми довго сперечались з хлопцями, з чого то зроблено, і дійшли до висновку, що це... пінопласт. Наше шоу буде з пінопласту. Літери з пінопласту перед сектором. Ніхто ніколи з цим матеріалом не працював, тому було цікаво. Зробивши всі розрахунки, затарились тим пінопластом в одному з будівельних гіпермаркетів так, що останню пластину вже не знали, як впхнути в нашу автівку.

Бажаючих займатись чимось новим і цікавим зібралось досить багато. Перше ж враження від початкових штрихів балоном - фарба їсть пінопласт! Провів лінію, і в тому місці утворилась виїмка, провів ще одну - виїмка стала глибшою. Крім того, кольори виходили не такими яскравими, як того хотілось, а клей монтажний практично не тримав пластини між собою, потрібно було чекати більше 30 хвилин, аби він підсох. Але шляху назад вже не було. Паралельно тут же виготовлялись півтори сотні прапорців, яких не вистачало, аби зробити задуману картинку на секторі. При злагодженому розподілі обов’язків всю підготовку було зроблено приблизно за 5 годин. Лишалось розкласти прапори та модулі в день матчу. Забігаючи наперед, скажу, що на це пішло від сили 40 хвилин. Закінчивши все навіть раніше, ніж очікували, з відчуттям задоволення поїхали на виїзд в Запоріжжя. Підсумовуючи фінансові витрати... вклались у 2300 грн.

За день до гри у О-му почалась паніка: продано всього 400 квитків на наші сектори, модулі не вийдуть, все пропало, давайте відміняти перф! Втім, відміняти ніхто не збирався. Десь за півгодини до матчу стало зрозуміло, що побоювання таки не були марними, людей для підняття модулів та прапорців не вистачало. Дехто просто стояв і тупив у верхніх рядах, дехто не поспішав заходити на сектор, а час до стартового свистка стрімко спливав. Скільки нервів було втрачено в зусиллях перемістити групи людей з однієї частини сектору в іншу, порахувати неможливо, але "кодовое слово ветер", піднімаються прапори, і... все виходить! І навіть без суттєвих косяків.

Лишається відшизіти на повну, але хіба з цим колись були проблеми? Частина хохлів перемістилась на верхній ярус, забравши із собою прапори. Виник невеликий конфлікт з кузьмою, якій прапори заважали дивитись футбол, але сила кулаків досить швидко вирішує всі конфлікти. Нижній ярус же був заведений на гру, і споукмен робив свою справу. Команда знову впевнено перемогла, і стало очевидно, що ми проходимо в європейську весну! Після гри підійшли працівники стадіону: О, ви зібрались розбирати перф? Так файно вийшло, лишайте тут до наступного матчу, нічого з ним не станеться... Але на наступний матч ми придумаємо щось ще крутіше).
Останній виїзд цього року, не рахуючи єврокубкову гру в Бухаресті, припадав на Полтаву. Матч поставили на вечір неділі, що аж ніяк не сприяло масовому виїзду хохлів. Оскільки варіантів повернутись вранці додому було обмаль, ми вирішили їхати машиною. В Запоріжжі, після ранкової прогулянки місцями слави українських воїнів, в Пузатій хаті було проведено жеребкування – хто ж поїде в нашому авто. Ітригуюче дійство визначило тих, кому пощастило, і залишалося лише чекати наступної неділі.

Спочатку ми планували їхати двома машинами, адже бажаючих було дійсно багато, але погода внесла свої корективи, і через байки про перевернуті фури, калюжі крові та розсипаній картоплі по трасі, одна машина залишилася в гаражі. Ми ж, вирушивши зранку, були здивовані порожньою трасою та непоганим покриттям. Хлопці давали хропака навіть під голосну музику, тому перша половина шляху пролетіла дуже швидко, поки не закортіло наповнити шлунки. Вирішили зупинитися у буржуйському і відомому всім закладі «У сестер». Минулої поїздки до столиці галушок нас посадили у залу з комуняцькими ганчірками, за що ми поперевертали в ній всі статуетки членіна, а цього разу нам запропонували залу, де над головним входом висіла ганчірка київських шавок. Поглинувши стандартне меню – галушки та квас, подзвонили хлопцям, що вирішили не їхати, і сказали, що перевернутих фур нема, але кровяки та бульби ще трохи є, тому можна потроху їхати.

Далі стан дороги погіршився, тому ми і не поспішали, адже виїхали з чималим запасом часу. Прибувши у центр Полтави, дізналися, що наші хлопці, що їхали спринтером, вже окупували одну з кафешок, і після прогулянки до альтанки попрямували туди. Там під чай з печивом подивились матч Металіст – Зоря і пішли на стадіон.

На секторі на диво багато народу (ультрасліга повідомляє про 500 хохлів на гостьовому), шмону майже не було, тому попроносили все, що хотіли і що не хотіли. Шиза була на трійку, адже заряди починали з різних місць, і їх доволі часто не було чутно. Перший тайм пройшов мляво, якихось розваг додавало лише кидання піро в тихарів. Після голу запалили більшість того, що пронесли, і додалося злагодженості у зарядах. В середині другого тайму більшість стала по торсу, що досить ефектно виглядало при мінусовій температурі та засніженому стадіоні. Загалом, весь матч щось палало та вибухало, що хоч якось дозволяло зігрітись в цю морозну пору.

Після завершення матчу всі, хто їхав в машині, і хто не їхав, полізли в неї грітися. Вертаючись додому, вирішили ніде не зупинятися, адже зранку на роботу, тому, по можливості, їхали швидко. Вже о пів на третю були в рідній столиці.
Морозний вечір початку грудня. Чемпіонат України до цього часу міг вже піти на перерву, але всі клуби вирішили зіграти перенесений 10-й тур, який не був зіграний у зв'язку із проведенням позачергових виборів народних депутатів України. Цей матч став лакмусовим папірцем вдячності київських вболівальників. На превеликий жаль, WBC трибуна не стала винятком. Незаповнені верхні ряди над кожним нашим сектором. Незвично пусті проходи між секторами, у яких зазвичай яблуку ніде впасти, і треба розштовхувати молодь для того, аби спуститись донизу. Що вже казати про пересічного глядача? На цій грі був встановлений антирекорд відвідуваності ЧУ за участю Динамо після реконструкції НСК. І це все під акомпанемент блискучої гри, яку демонструє команда. Одним словом, ганьба!

Досить про сумне, тому що цей матч подарував море позитиву та додав оптимізму в погляді у майбутнє. Наступного дня Збройні сили України відзначали своє професійне свято, і дякуючи патріотично налаштованим активістам, ми не лишили поза увагою цю дату та привітали наших захисників банером, який прикрашав звичну банерну лінію цього дня. Мороз майже мінус 10 не давав нудьгувати на секторі. Заряди зі стрибками йшли з превеликим бажанням, так само і помахати прапором людей вистачало з головою. Гра команди зривала голову навіть у споука, і він вирішив влаштувати "оголтєлий hardcore", який зі сторони виглядав дуже гідно, звісно, роблячи поправку на погодні умови. Двобій з донеччанами підходив до завершення, атмосфера на секторі цілком відповідала подіям на полі. Вдвічі приємніше дивитись, як команда розриває суперника, який нещодавно вперше в ЧУ переграв кротів.

Чудові емоції, посмішки друзів, подяка за підтримку від СаШо та інших футболістів. Блін, та ми реально ТОП-ЗЕ-ЛІГ!))) Як же хочеться, щоб ця казка не завершувалась після зимової перерви. Попереду нас чекала гра в Бухаресті. Для когось з редакції це ще одні пригоди, з якими вас обов'язково познайомлять на сторінках цього журналу, я ж, у свою чергу, прощаюсь з вами до наступного випуску Святослава. Побачимось на секторі.
Виїзд до сусідньої Румунії припав практично на середину грудня і був останнім цього року. Здавалось би, доїхати до Бухаресту не складно і недорого, і виїзний сектор має бути не гіршим, ніж в Ольборзі, але є одне але... Румунія не входить до шенгенської зони, тому потрібно було або отримувати румунську візу (а це додаткові 60 євро, при нинішньому-то курсі), або ж мати відкриту шенгенську мультивізу. Це і відлякало більшість виїздюків, але не нас, щасливих власників шенгенських мультів. Варіантів доїхати до Бухареста було безліч. Найбільш дешевий - на потязі до Чернівців, автобусом переїхати кордон до Сучави і звідти потягом до Бухареста. Але близько доби дороги в одну сторону нас не сильно притягували, хотілось, раз уже береш останні крихти відпустки, провести їх не на жорсткій верхній полиці плацкарту, а якось більш цікаво і комфортно. Вирішили діставатись до пункту призначення літаками, з пересадкою в Бергамо і туди, і назад.

Летіло нас четверо: я, Жан-Поль, Містер Бін і його друг Гриб. Підйом о 3:30 середи, і одне таксо, слідуючи по маршруту Гриб - Жуляни, точка за точкою підбирає наші заспані тіла в різних районах Києва. В аеропорту нас вже зустрічає фан Інтеграл - він також летить цим рейсом, і навіть ночує з нами в одній квартирі, але у нього своя розважальна програма. Головна його місія - розіпхати по наших рюкзаках по дві пачки цигарок на брата, саме стільки дозволено для провозу через кордон. Все це курєво призначалось для фана Сальниє щщі, який зараз вимушено живе на Кіпрі (а там немає нормальних цигарок) і має зустріти нас в аеропорту Бухареста. Пройшовши всі реєстраційні процедури, о шостій ранку ми вилетіли в напрямку теплої Італії і прилягли додивлятись перервані посеред ночі сни.

По прильоту в Бергамо одразу в аеропорту пішли арендувати автомобіль. Наступний рейс у нас був через добу. Хоча перед цим потрібно було ще пройти паспортний контроль, в Італії з цим завжди строго. Ось і цього разу прикордонник не поспішав пропускати Гриба в свою країну. Йому було важко зрозуміти, чому людина із шведською візою летить з України в Румунію і для цього робить пересадку в Італії. Та й взагалі він не міг зрозуміти, навіщо комусь потрібно летіти в Румунію, а слово "Бухарест" для нього звучало немов якийсь матюк. Але розпетляли.

Я дуже хотів в гори, просто марив ними останні кілька днів перед відльотом, тому прогулянку по Бергамо (де я вже і так був двічі), лишили на п’ятницю, а всю середу вирішили присвятити озеру Комо та горам, що його оточують. Озеро Комо вважається однією з найкрасивіших місцин Італії, на його березі розташовані безліч невеликих різнокольорових містечок, за якими починаються Альпи. При погрузці в автомобіль на парковці ледь не нарвались на моб пітерського Зеніту, дуже кумедно вийшло. Прийшли, значить, на парковку, Бін з Грибом рушили шукати наш драндулет, мені щось пофоткати закортіло, а Жан-Поль побачив стікери бомжів, і давай їх один за одним заліплювати. Зробивши свою брудну справу, йдемо такі до машини на звук, бо десь вдалині чутно знайому говірку, заходимо за поворот, а там чоловік 15 на розах грузяться в бусіки. При таких розкладах сил вирішили себе не видавати, мовчки сіли в свою машину і поїхали по маршруту.

Перша точка призначення - містечко Лекко, 40 кілометрів від аеропорту, одразу в цьому містечку знаходиться канатна дорога на гору Piani d'Erna, 1375 метрів над рівнем моря. До неї ми і поїхали (щоправда, зупинились ще перекусити, бо були страшенно голодні). Робочий день, людей практично нема, канатка ходить раз в 30 хвилин. Досить швидко підвісний вагончик доправив нас нагору, ще пару сотень метрів - і ми на вершині. Просто нереальний вид, навколо гори-гори-гори, а на обрії видно засніжені вершини - то вже Швейцарія. Дух просто перехоплює. Потусили ми там на вершині близько години і потулили вниз, до машини. Але настрій та натхнення на місяць вперед.

З іншої сторони озера можна було побачити, як це Лекко виглядає зі сторони, на тлі гір. Виглядає більш ніж чудово. Далі наш шлях лежав до містечка Беладжіо, ще 25 кілометрів на Північ. Але дорогу цю їхали ми досить довго - шлях пролягав по берегу озера, отже на кожному новому повороті відкривались неймовірні краєвиди, і я час від часу просив Гриба зупинити машину, аби зробити кілька знімків. В Беладжіо запаркувались біля променаду і пішли оглядати містечко. А виглядало воно прямо, як на картинках, охайне, різнокольрове і затишне.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
От тільки не вистачало людей. Чомусь згадався вечірній Брюгге річної давнини, десь ті самі відчуття. На протилежному боці озера виднілись інші поселення та знову неймовірної краси гори, туди спокійно можна було дістатись на паромі, але ми вирішили інакше. Пропустивши по каві в ресторанчику на набережній, попрямували до машини обідати канапками з салом та продуктами із супермаркету. При нинішньому курсі євро ціни в кафе здавались якимись дуже нереально високими.

Вже було далеко по обіді, але ми вирішили не вертатись до Бергамо, а поїхати в... Швейцарію. Ну типу, галочку поставити, та і взагалі цікаво було подивитись, чи сильно воно там відрізняється, у порівнянні з італійцями. Від найближчого до кордону більш-менш великого швейцарського міста Лугано нас відділяли 60 кілометрів, більшу частину з яких потрібно було їхати знову ж таки по берегу озера, але з іншої сторони. Тут краєвиди були ще красивіші, тому всі насолоджувались поїздкою. Кордон Італії зі Швейцарією нагадував наші блокпости між, скажімо, Київською і Черкаською областями - знизити швидкість, знак стоп, через вікно в машину заглядає полісмен, нічого тебе не питає, і ти їдеш далі. Одразу дорога стає кращою, але вже і сутеніє. Ми довго не могли розібратись, як нормально включити світло на нашому дирчику, тому зупинились на узбіччі, аби перевірити, чи фари працюють. Одразу під’їхала поліція, мовляв, тут не можна зупинятись. Але побачили, що ми не просто так стали, і поїхали далі... До Лугано ми доїхали, коли вже зовсім було темно. Причому їхали всю дорогу по безкоштовним дорогам, платний автобан знаходився поруч. По суті, можна їхати швидко, але платно, а можна на шару, але з обмеженням в 70 км/год і звивистою дорогою.

Лугано знаходиться на березі одноіменного озера, і поряд також видніються гори. Дуже багато нічної ілюмінації, ліхтарів, підсвітки. Як звичайної, так і різдвяної - гірлянди практично на кожному будинку та дереві. Запаркували машину і пішли гуляти, спочатку в парк з видом на озеро, а далі - в центр міста, подивитись, що у них і як. Чесно кажучи на вуличках нічого аж надзвичайного, а от на озері таки красиво. На цетральній площі вже працювала різдвяна ярмарка, стояла ялинка, і діти катались на ковзанці. Хоча то воно на перший погляд здавалось ковзанкою, а виявилось білим пластиком, по якому діти катались на роликах. Страшенно хотілось їсти, хлопці вирішили піти перекусити в Burger King, бо нічого іншого на очі не попадалось, я вирішив таки потерпіти до Італії, і витратити цей час на вечірні фотографії. Хлопці повернулись роздратовані, заплатили нереально багато (навіть не зізнались скільки) і зовсім не наїлись. Потрібно було повертатись на квартиру в Бергамо, а їхати більше 130 кілометрів. Вертаючись в Італію, вирішили таки спробувати платний автобан, на ньому можна було їхати 130. За цю дорогу платити довелось тричі, кожен раз по 2-3 євро.

З парковкою в Бергамо досить туго, але вночі вона безкоштовна, і нам таки вдалось знайти місце недалеко від будинку. Фан Інтеграл вже кілька годин, як відпочивав в квартирі, яка виглядала, на перший погляд, круто, але в Італії з житлом завжди виникають якісь нюанси. Цього разу нюанс полягав у майже непрацюючому wifi та відсутності звукоізоляції від сусідів. Їх (сусідів) було чутно, ніби перегородки між кімнатами не було. Абсолютно все, що вони говорять, і що говорить їх телевізор, і коли о першій ночі вони надумали лаятись між собою, Бін не витримав і пішов грюкати в їх двері. Подіяло швидко.

Знову потрібно було прокидатись рано, аби вчасно дістатись в аеропорт. Коли сідали в літак, то якраз сходило сонце. Бергамо - один з найкрасивіших аеропортів, в яких мені доводилось бувати, адже прямо на злітній смузі видно початок гір. А вже зовсім скоро ми приземлились в сірому і холодному Бухаресті. Фан Сальниє щщі забрав із собою Інтеграла і цигарки, а ми ж зустріли фана Хунтовського, який запропонував заїхати до нього в готель скинути речі, щоб іти гуляти в місто без зайвого вантажу. У нас і речей-то було два рюкзачки на чотирьох, але на пропозицію пристали.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Перші враження від Румунії - повне нерозуміння, за що їх взяли в Євросоюз - краєвиди нічим не відрізнялись від околиць Миколаєва чи Житомира, ми все чекали побачити на трасі бричку, запряжену конями. Проте чим ближче до центру, тим сильніше Бухарест нагадував яке-не-яке, але місто. На кожному кроці сучасність перепліталась з комуністичним минулим епохи Чаушеску. Першим ділом ми пішли подивитись на будинок Парламенту, який вважається найбільшою і найважчою адміністративною будівлею в світі. Виглядає грандіозно, ви самі спробуйте уявити будівлю 270 на 240 метрів, на 1100 кімнат і з купою підземних рівнів.

Втім, окрім Парламенту, туристичні довідники не знали про Бухарест практично нічого. Блукаючи центральними вуличками, ми бачили як пару симпатичних храмів, так і зовсім занедбані халупи з відсутністю дорожнього покриття біля них. Пафосні будівлі з купою ліпнини тісно переплітаються з роздовбаними халупами, помальованими балонами, і сучасними заскленими новобудовами. Взагалі, історичний центр досить довгий час тримався в занедбаному стані, і лише зараз його потроху починають реставрувати і відбудовувати. Досить таки замерзши, ми присіли в кафе поїсти - ціни не такі вже й бюджетні, велика порція пасти чи велика піцца по спеціальній обідній пропозиції обійшлась в 90+ грн, хоча, якщо бути відвертими, в центрі Києва на аналогічні страви ціни будуть не нижчі.

Погулявши ще з годину, ми зрозуміли, що по такому холоду тут нема чого ловити, тому знову впали в перше-ліпше кафе, де можна було спокійно погрітись і подрімати. Але раптом Хунтовському прийшла смс: Ваш завтрашній рейс Бергамо - Київ відмінено, можете не приїжджати в аеропорт. Сон, як рукою зняло. Дзвінок в авіакомпанію підтвердив, що в Італії страйк авіадиспетчерів, тому ніхто літати не планує, нам запропонували спробувати перенести рейс на понеділок або повернути гроші. Почали пробивати різні варіанти, як дістатись додому, адже лишатись в Італії до понеділка було занадто дорого. Я був не проти їхати потягами/автостопом до Києва, але деяким хлопцям важливо було потрапити до Києва якомога раніше. В першу чергу, Хунтовському, адже його дружина не знала, що він на виїзді. За легендою він поїхав кудись у відрядження по роботі і мав повернутись в п’ятницю ввечері, приїхати в неділю було б занадто палівно. Тому він запропонував піти в готель до команди і дізнатись, скільки буде коштувати полетіти разом з командою до Києва (була інформація в Інтернеті, що клуб організовував виїзд для бажаючих за якусь дуже велику суму).

Під готелем зібралось нас вже 9 чоловік, які не знали, як потрапити додому після матчу. Реальну кількість людей, що мають летіти цим рейсом, ми не знали... Я і Хунтовський пішли поговорити з кимось із клубу, до нас вийшов віце-президент Динамо Олексій Семененко, який і мене, і Хунтовського досить добре знає. Ми навіть не встигли договорити до кінця про нашу проблему, як він вже набрав президента клубу і спитав, чи можна нас взяти на борт. Про гроші взагалі мова не йшла. Все вирішилось буквально за пару хвилин. На радощах ми зібрались вже їхати в бік стадіону, коли Олексій Михайлович запропонував почекати пару хвилин і поїхати на клубному автобусі разом з журналістами. Хто не знає, на всі єврокубкові матчі Динамо Київ вивозить декілька десятків журналістів, які потім висвітлюють гру команди в українських ЗМІ. Також разом з журналістами летять спонсори команди, яким цікаво подивитись на гру, а разом з тим і затусити десь... в Бухаресті).

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Одним словом, привезли нас на стадіон автобусом, і ми одразу пішли під гостьовий сектор. Квиток коштував на наші гроші в районі 80 грн, а ще був лютий шмон. У стюардів була чітка вказівка не пропускати жодної політичної символіки, змушували роздягатись і особливу увагу приділяли написам на футболках. В бан ішли всі написи про путіна, футболки "Слава нації!" (там на спині є невеличкий перекреслений пу.), також у кожного стюарда була розпечатка зі списком сепарських прапорів (колорадського, днр, лнр, недоросії та інших варіацій цього шлаку) - це все було заборонено на пронос, раптом хто надумає вчинити провокацію. У мене відібрали моток скотчу. Що здивувало - пускали фотоапарати, хоча з цим були проблеми на попередніх двох євровиїздах.

Наш сектор - під дахом, більше на верхньому ярусі нікого, лише ложа преси. Стадіон крутий, чимось нагадує арену у Відні, а ще там зйомний дах, тобто стадіон повністю накривається дахом в негоду. Всередині арени було дещо тепліше, ніж надворі. Глядачів прийшло зовсім небагато, трохи більше 8 тисяч. Сектор місцевих знаходився навпроти і налічував досить таки чимало народу. Але без банерів, у них там якийсь бойкот. Перед початком матчу якась румунська кузьма розгорнула прапор Кацапстану і через нього одразу почалась потасовка на трибуні. Тому ті русофіли швиденько перемістились на сектор ультри і вивісили аквафреш вже на перилах. Сектор щонайменше у тисячу чоловік, у якого замість власних банерів висить прапор іншої країни, виглядав, як мінімум, безглуздо. Втім, досить швидко, буквально за пару хвилин за прапором прийшли стюарди і змусили його зняти. Забігаючи наперед, скажу, що після цього в румунській ультрас-спільноті зчинився гвалт, і більшість двіжів різко засудили фанатів Стяуа за їх поведінку, деякі навіть вивісили з цього приводу тестівки на своїх матчах. Мені на ФБ написав капо Динамо Бухарест і пояснив, що фанатів Стяуа завжди характеризували відсутністю мізків, тому попросив не судити по їх поведінці про всю країну. А загалом, цигани заряджали досить непогано, принаймні, перші 15 хвилин взагалі без перерв між зарядами.

У нас же на секторі чоловік 30 хохлів з Києва, з десяток людей з філіалів (переважно з Німеччини), і пару десятків спонсорів/кузьми/хрінйогознахтовонитакі, яких одразу попросили сісти десь збоку. І повна відсутність діаспори. Та і де б їм взятись в Румунії, але це було настільки круто, коли розмальовані пики не намагаються завести своє "собака любит мясо". Та і взагалі, це відчуття, коли ти практично кожного на секторі знаєш по імені... можеш крикнути: "Ей, Сальниє щщі, хулі ти не заряджаєш?", бо бачиш що всі інші заряджають... якась така особлива і крута атмосфера. Перерви між зарядами були невеликі, і час від часу нас було чутно - кузьма на нижньому ярусі поверталась в нашу сторону, починала свистіти і щось люто тикати. Особливо їх дратував заряд "Динамо - Динамо!", для Стяуа Динамо Бухарест - найзапекліший ворог. Наприкінці матчу на кілька хвилин стали по торсу, румуни здивовано тикали пальцями, для них це, видно, рідкість. Загалом, дуже непогана шиза, як для такої кількості людей. Ну і гол перед фінальним свистком остаточно підняв нам настрій.

Після матчу нас вже чекав автобус до аеропорту, ну точніше, чекав він журналістів, але... одним словом, на гальорці ми тихенько вписались. В тісноті, але краще, ніж лишитись в Румунії. Літаком з командою летіло нас 15 чоловік, решта мала рейси, які ніхто не відміняв :). Швиденько заскочили в готель забрати речі, так і не довелось в ньому заночувати. При посадці на літак було вирішено, що приставати до гравців і тренерів не будемо - вони втомлені після такого матчу, тому їм і не до фото/автографів, але цікаво було спостерігати, хто себе як поводить. Сергій Станіславович в залі очікування відкрито спілкувався з усіма бажаючими, в той час, як четверо гравців на ничку точили фаст-фуд). В літаку наш моб також завалився на гальорку, де нікому не заважав. Посеред ночі мене розбудили стюардеси і запропонували ще й повечеряти, чи як воно називається о третій ночі? Одним словом, вже о 5:30 по Києву я лежав в своєму ліжку, хоча мав повернутись додому лише ввечері. Ще раз хочеться подякувати працівникам Динамо, що не лишили напризволяще... Отакі от насичені вийшли два дні.
Раз на рік перед Новим роком ми з друзями ходимо... ні, не в лазню, на хокей! Я не є великим фанатом цього виду спорту, аби ходити на ігри Сокола постійно, але для різноманітності час від часу воно цікаво. Цього року хокей знаходиться в Україні в дуже печальному стані. В настільки печальному, що Чемпіонат України цієї зими не проводиться, бо не вистачає достатньої кількості команд. Київський Сокіл також дихає на ладан, і аби славетний клуб остаточно не зник, соколята заявились до Аматорської хокейної ліги Києва, і виступають в ній молодняком - гравцями 95-97-го років народження.

Із супортом у Сокола не набагато краще, якщо в Чемпіонаті України на ігри збиралось 5-20 фанатів синьо-біло-блакитних, то в аматорській лізі соколи практично залишились без підтримки. Але не цього разу. Оскільки Сокіл грав зі столичним Арсеналом, за який час від часу приходять фанатіти шавки, залишити хокеїстів без підтримки ми не могли. Обдзвонивши знайомих, вирішили, що нас і так збирається більш-менш нормальна кількість, тому на ресурсах WBC рекламувати захід не будемо, аби не створювати зайвого ажіотажу і потім не розрулювати можливі конфліктні ситуації. Було вирішено цього разу шавок не чіпати, якщо вони не будуть провокувати.

Поєдинок проходив на катку АТЕК, який вже досить давно знаходиться під загрозою рейдерського захоплення, тому кожен раз охорона дуже насторожено ставиться до груп короткострижених молодиків, які приходять на арену. Окрім того, на АТЕКу зараз базується один з підрозділів Азову, відповідно охорона там досить серйозна. За 40 хвилин до поєдинку ми вже були біля входу. Охорона не хотіла нас пускати через шлагбаум, бо "Щось вас дуже забагато, як для фанатів", але ми взяли кількістю і просто пройшли на морозі. На вході в саму будівлю ситуація повторилась: Ви хто такі? Ми - господарі столиці! - сказав В-м, і поки розгублений охоронець думав, що відповісти, ми просто пройшли в зал. Така нахабна поведінка, певною мірою, зіграла злий жарт - охорону на вході посилили в кілька разів.

На секторі були представники практично всіх контор, як WBC, так і Родичів, по пару чоловік від кожної, також була і стара гвардія - фанати Сокола зі стажем. На розах, з банерами, вони, по суті, і заводили сектор, для якого заряди Сокола таки не є дуже звичними. Ближче до початку матчу прийшов хлопець з однієї ОФ-контори, який зараз якраз знаходиться в Азові, і каже, типу прийшли шавки, охорона боїться їх пускати, та і вони теж, схоже, очкують заходити. Потрібне підтвердження, що ви їх не зачіпатимете. Та чорт з ними, нехай заходять! Цього дня розбірки на льодовій арені не входили в наші плани. Як потім виявилось, охорона ковзанки взагалі перестала пускати людей всередину, і цьому хлопцю доводилось кілька разів за гру виходити на вулицю і забирати людей. З десяток хохлів так і не змогли потрапити всередину... Таким чином, на секторі Сокола зібралось трохи більше 60 чоловік.

Хокеїсти були явно здивовані такою підтримкою, і, схоже, від хорошого супорту у них з’явилась додаткова мотивація. Принаймні, Сокіл довгий час тримався на рівних із суперником, який зараз лідирує в чемпіонаті і має в своєму складі ветеранів українського хокею, і того ж Сокола, зокрема. Остаточний рахунок 4:3 на користь Арсеналу було встановлено за півтори хвилини до фінальної сирени, а до того перебіг подій на ковзанці був дуже цікавим. Як виявилось, за Сокіл цього дня грав представник однієї з наших ОФ-контор. Наразі, після поразки Сокіл залишився останнім в чемпіонаті, і поки не дуже ясно, чи є у команди перспективи на краще турнірне становище, і чи збереться цієї зими фанатська двіжуха на трибунах підтримати синьо-біло-блакитних знову. Але те, що задоволення від видовища отримали всі присутні - це без сумніву!
320x480   640x960   1136x640   1440x900   1536x1024

1600x1200   1680x1050   1920x1080   2048x2048
Один за всіх і всі за одного! Поки частина динамівських ультрас відбула на Східний фронт, ті хто залишився, роблять все від них залежне аби допомогти солдатам. Тому ми зустрілися з представником центру допомоги військовим та розпитали його про стан речей. Одразу зазначу, що людина він постійно зайнята, та й нам не хотілось заважати роботі волонтерів, тому розмову провели прямо під час відправлення чергової партії вантажу.

- Розкажи із самого початку як ти почав займатися допомогою воїнам і що робив?

Як тільки почали відбуватися події в Криму і на Донбасі, ми почали обговорювати, що нам робити. Всі розуміли, що ситуація затягнеться надовго, а наша держава не буде спроможною реально допомогти нашим військовим. Було вирішено роботу вести в декількох напрямках. Збирати гроші на картку та організувати склад, куди б всі бажаючі (і не лише з руху) могли б приносити одяг, продукти харчування та будь-які речі, які стали б в нагоді солдатам. Власне кажучи, з того часу я і почав брати участь в цьому процесі.

- Насікльки правдивими були заяви генералів, мовляв бійцям усього вистачає? Якою була реальна ситуація?

Ці заяви були скоріше смішними ніж правдивими. Як мені казали самі хлопці, які були і є на Сході, держава дала їм лише автомати. І то, щоб з них нормально стріляти була потрібна допомога волонтерів. Все інше, починаючи з берцамів і закінчуючи аптечками, – це заслуга звичайних українців. Навіть хлопцям, які після поранення знаходяться в госпіталі, не вистачає ліків…

- В який момент створили пункт допомоги? Хто допомагав? Як пункт працює?

Повноцінно пункт допомоги почав працювати з початку літа. Приміщення знайшли хлопці з нашого руху, весь цей процес відбувався без моєї участі, я вже долучився до роботи пізніше. Приміщення знаходиться в самому центрі міста. Ми вирішили, що пункт має працювати щоденно. Вибрали час роботи, який буде зручним для всіх – після закінчення робочого дня.

- Що зараз найактуальніше? Чого не вистачає? Часто підтримуєш зв'язок з нашими військовими?

З того, що можуть дістати і принести прості люди – найнеобхідніше це теплий одяг, теплі спальні мішки і т.д. Тобто все те, що допомагає боротися з холодом. Також потрібні продукти харчування, бо які б ефемерні перемир’я влада не проголошувала, а солдатам їсти потрібно завжди. Військове та навколовійськове специфічне спорядження ми купляємо вже за гроші, зібрані на картку. Зв'язок намагаюся підтримувати, цікавлюся, що потрібно нашим хлопцям, які знаходяться на Сході. Деякі через групу в ВК пишуть, що їм потрібна певна допомога. Ми тоді виділяємо певні суми на закупівлю спорядження.

- Яка ситуація з теплими речами та опаленням?

Ситуація погана. Теплі спальні мішки взагалі розходяться як гарячі пиріжки.

- Як справи з з їжею та продуктами харчування?

З їжею справа краща, ніж з теплими речами, але назвати її ідеальною теж не можна. Зараз актуальними стають сухі сніданки, які можна залити кип’ятком і хоч трохи зігрітися, поївши їх. Також завжди потрібні консерви, згущене молоко, печиво, пряники, чай, кава.

- Чи є проблема, що чогось принесли забагато? Як це вирішують?

Інколи такі проблеми були) Свого часу в нас на складі був надлишок кави чи шампуню. І ми не знали, що з цим всім добром робити. Але проблема вирішилася сама собою – ми спілкуємося з різними волонтерами та рідними бійців не з нашого руху. Віддавали їм. Тому ще раз хочу сказати, що нічого зайвого в нас на складі немає. Все принесене, в підсумку, буде відправлене на Схід.



- Вистачає часу на ведення звітності?

Інколи не вистачає. Але в нас в русі є відповідальні люди, які займаються цим питанням. І займаються доволі непогано. Я показував наш файл по звітності деяким іншим волонтерам, вони були в захваті від того, як в нас все чітко і грамотно зроблено. Звичайно, що звітність важлива, щоб люди бачили кому саме ми передали надану ними допомогу.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
- Чи були якісь інциденти з отриманням або відправкою необхідних речей на Схід?

Про інциденти з відправкою можуть більше розповісти хлопці, які безпосередньо цим питання займаються. На моїй пам’яті такого не було, хіба що напівдетективна історія з нашим автомобілем, який ми відправляли для «Азова» 29.10.14



- Чи було щось шокуюче або неочікуване, що приносили люди в пункт допомоги?

Був шолом інкасаторський. Чоловік, який його приніс, сказав, що якщо він для війни не підійде, то ми можемо його на сектор брати, щоб з акабами в ньому махатися))

- Чи виходили інші волонтери з метою співпраці?

Так, виходили. Хоча, скоріше, це ми виходили на них. Поруч з нами на Жилянській є склад, який більше розкручений ніж наш) Інколи ми їм передавали певні речі. Мило, зубну пасту…

- Як домовилися про допомогу від клубу? Чи допомогали окремі гравці/тренери самостійно? Можливо іще якісь спортсмени брали участь?

Цим питання інші люди займалися, я про всі деталі розповісти не зможу. Клуб допоміг брониками та раціями. Андрій Гусін допоміг аптечками. Окремо від себе допомогу привозив Андрій Ярмоленко.

- Яка була поміч із-за кордону, зокрема з Росії?

Найбільше допомоги ми отримали з Литви. Грузини допомагали переказуючи кошти на ПейПел, допомагають постійно німці і чехи. Про допомогу з Росії сказати нічого. Не виключаю, що вона була, але мені про неї нічого невідомо.

- Чи пригадаєш централізовану підтримку від інших фанатскьих рухів?

Важко сказати, допомога надходить багатьма каналами. Не про всі з них в мене є інформація. Грубо кажучи, якийсь іноземний рух вийшов на якусь людину, передав штуку баксів, він їх обміняв і закинув на картку. Ми ж не знаємо всієї історії коштів, які надходять до нас. Тому якщо хтось нам допомагав, але не знайшов про це інфи в цій вьюсі, може в коментах в ВК чи ФБ на ВБЦ про це написати)



- Твоє ставлення до іноземних фанатів, які виступають за усілякі днр?

Я б таких фанатів розділив на декілька підвидів. Є ідейні антифашисти. Типу тих, що в Більбао робили якісь банери на підтримку ДНР, писали «нєт хвашизму» і інші смішні речі. Так як всі ці днр/лнр називають себе борцями з фашизмом (націоналізмом і іншими незрозумілими для них самих речами), то логічно, що їхні недолугі побратими по нещастю і поглядах з інших країн будуть їх підтримувати. Є сербські рухи. Хворі люди… В них одночасно можуть висіти ганчірки про те, що вони не підтримують від’єднання Косово від Сербії і про те, що підтримують відєднання АР Крим від України.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Це все одно, щоб ми поруч вивісили кельтський хрест і поруч з ним банер з перекресленим цим же кельтським хрестом. Є російські рухи. Для них ФСБшники/ГРУшники Стрелков, Бес, Моторола, Путін є героями. Частина з лідерів цих російських рухів так давно замішані в різних речах, які погано пахнуть, що я не виключаю, що в них вже є якісь звання ФСБшні. Є дурники, які вірять, що в Україні порушують права російськомовних і тому сюди в Україну мають їхати «кадирівці», щоб захистити чиїсь права. Враховуючи, що етнічні росіяни є чи не найбільш приниженою нацією в РФ, все виглядає смішно... Всі російські рухи, які підтримують свою владу, вже забули про те, як ця ж влада створила таку ситуацію в країні, коли щороку когось з фанатів в тій же Москві ріжуть однодумці і земляки тих, хто сьогодні їде до України вбивати наших хлопців.

- Як вважаєш, виправдало себе зменшення кількості піро на матчах та економія коштів на перфах на користь допомоги військовим?

Важко так однозначно сказати, та я сподіваюся, що кошти які не були витрачені на піро були витрачені на армії. Якщо ж ні – в кожного ще є можливість виправитися і закинути 14, 18 чи 100 грн на нашу картку)



- Може розкажи щось про армію, якою вона має бути?

На мою думку, вона має бути професійною. Люди там мають отримувати гідну зарплату, мати нормальні умови для своїх родин. Кошти в державі є де брати на це. Якщо в олігархів є десятки мільйонів доларів на бразильців для своїх клубів, то мають і знайтися кошти для людей, які віддають свої життя за країну. Я багато розповідати не хочу, бо не є фахівцем з цього питання, але в новій ВР, я впевнений, знайдуться люди, які були в зоні бойових дій і які розуміють що потрібно робити.

- Які ми маємо зробити висновки, щоб більше не було жодних Лугандонів на нашій землі?

Найкращі висновки, як на мене, зробили в Харкові, Одесі, Миколаєві. Як тільки там зявляються якісь ватні шуфричі-царьови, вони відразу починають отримувати по голові. Давити заразу краще в самому зародку…



- Що для тебе особисто означає бути волонтером з руху ультрас Динамо?

Я завжди стараюся бути корисним для руху. Чи це малювання якихось текстівок, чи відстоювання честі клуба поза межами стадіону, чи різання тканини, чи от участь в допомозі війську. В мене така думка, що КОЖНА людина в русі має бути чимось корисна для самого руху. А не бути амебою, яка приходить раз в 2 тижні пошизіти на стадіон і двічі на рік їздить до Львову та Дніпра.
Слава Україні!

- Героям слава!
Вкотре нагадуємо про картку Приватбанку 6762 4683 1469 2389 (Микульський Андрій)! Деякі люди вже встигли напам'ять вивчити ці 16 цифр! Ваших візитів очікує склад на вул Саксаганського, 66-Б (будні дні з 18:30 до 20:30; вихідні з 16:00 до 18:00)! А звіт можете переглянути тут: http://goo.gl/tkcwOH
Зимові події у Києві, й зокрема, участь футбольних ультрас у Революції, викликали неабиякий інтерес до нашого руху не тільки в Україні, а й в усій Європі. Тож не дивно, що один з двох найбільш популярних загальнонімецьких фанзинів - Blickfang Ultra - шукав можливість взяти інтерв'ю безпосередньо у учасників подій. На щастя, одним з редакторів цього видання є Крістіна Чернаускяйте, яка фотографує багато подій у Литві, та, зокрема, фанатську сцену “Жальгіріса”. Ну а коли до киян звертаються їхні литовські друзі — то жодних питань не виникає. Саме таким чином у 32-му номері Blickfang Ultra, що вийшов з друку 30 квітня 2014-го року, з'явилося велике інтерв'ю з Ультрас Динамо Київ. Варто зазначити, що матеріал готувався у березні, тож події війни на Сході України там не висвітлено. Окрема подяка — Олександру Прищепі за надані ним ексклюзивні фото. Зараз же, користуючись нагодою, ми вирішили опублікувати українську версію інтерв'ю.


Єгипет, Бразилія, Греція, Туреччина і Україна — в усіх цих країнах ультрас були якщо не рушієм, то, принаймні, активною часткою політичних змін, спростовуючи таким чином популярну приказку “Ультрас поза політикою”. Після матеріалів про Єгипет у 20-му номері та про Туреччину у 29-му номері, сьогодні в нас матеріал з України. Політичне забарвлення матеріалу нівелюється його стилем — це невимушена розмова, проте ми вважаємо це інтерв'ю автентичним та таким, що може надати вам нові враження про те, як ультрас активно долучалися до подій на Майдані.

1. Доброго дня! Будь ласка, розкажіть про себе читачам Blickfang Ultra. Хто ви у русі фанатів “Динамо” Київ, скільки вам років?

Вітаю! Усі відповіді — це загальні думки лідерів Ультрас “Динамо” Київ, більшість з яких віком близько 30 років, й у русі перебувають 10 років і більше. Одна особа просто зібрала їхні думки до купи.

ДО МАЙДАНУ

2. Давайте повернемося на кілька місяців назад та згадаємо початок протестів. Можете трохи розказати про події до Майдану як у середовищі ультрас, так і взагалі у суспільстві?

Напруга в українському суспільстві зростала з 2010 року. Масові протести проти режиму Януковича, очолювані опозиційними політичними партіями, пройшли у березні-травні 2013 року. У липні та серпні, після інциденту у Врадіївці (маленьке містечко на півдні України, де двоє міліціонерів та водій таксі зґвалтували й намагалися вбити місцеву жительку, після чого місцеві мешканці штурмом узяли міліцейську дільницю) по всій Україні пройшли громадянські протести та маніфестації. Українці були незадоволені високим рівнем корупції, низькими соціальними стандартами, тривалою економічною кризою, відсутністю справедливості у країні. Уся державна влада була сконцентрована у руках невеликого кола осіб, близьких до родини Януковича та його політичної партії (Партія Регіонів). Опозиція у парламенті була слабкою та не могла перемогти більшість, яка складалася з Партії Регіонів та комуністів.
В середовищі ультрас, крім справи родини Павліченків, були конфлікти з клубами — деякі з них намагалися створити списки виїзних фанатів, тож фанати мусили надавати свої персональні дані в клуб перед відвіданням виїзного матчу, в іншому разі вони не могли придбати квитки на стадіон. Було введено величезні штрафи за використання піротехніки, і, знов-таки, деякі клуби намагалися перекласти ці штрафи на уболівальників. У січні, коли протести на Майдані вже йшли на повну, Верховна Рада прийняла новий закон, якій вводив заборону на відвідання стадіонів для фанатів за “погану поведінку” (наприклад, запалювання піротехніки чи образливі скандування).

3. Батько та син Павліченки нещодавно отримали статус політичних в'язнів та були звільнені з в'язниці. Чи можете ви підтвердити (або спростувати) те, що перші протести за звільнення Павліченків стали також першими акціями, які надихнули людей долучитися до Майдану, який врешті призвів до революції?

Виступи за свободу родини Павліченків були, можливо, першими масовими громадянськими акціями протесту, коли люди вийшли боротися за справедливість для звичайного українського громадянина, а не якогось політичного лідера чи популярної особи. Коли 5 тисяч осіб проводять марш центром Києва на підтримку ув'язненої родини, це була, на нашу думку, ознака того, що українська нація пробуджується, що українці готові повстати та боротися за свої права. Варто підкреслити, що ці протести не були очолювані жодною політичною партією, не було жодної політичної символіки на цих акціях — і такі масові протести сталися, можливо, вперше у сучасній українській історії. Вони мали великий суспільний розголос, і, врешті-решт, лягли у фундамент революції. Але відбувались не тільки акції по справі Павліченко — були там і інші акції, які згадувалися вище.



ЧИТАТИ ДАЛІ >>
4. Коли Ультрас “Динамо” долучилися до Майдану? Чи були вони першими українськими ультрас-угрупуваннями, які долучилися до протестів на Майдані? Яким був головний привід, “остання крапля”, яка змусила вас сказати - “все, ми йдемо туди”?

Протести на Майдані почалися у листопаді 2013 року, і на початку це були доволі мирні мітинги за приєднання України до ЄС. Дехто долучався до них, але за власною ініціативою — не було спільного рішення щодо участі серед Ультрас Динамо. Але все змінилося після жорсткої міліцейської операції 30 листопада, коли спецзагони міліції вночі грубо розігнали студентську демонстрацію на Майдані Незалежності. Багато людей було сильно побито, десятки було затримано, кілька зникло безвісті. Люди бігли по вулицях, намагаючись сховатися у кафе, у церквах. В той час багато з нас поверталися додому з виїзної гри Ліги Європи у Генку, ми читали новини й не могли повірити, що такі події сталися в Києві. Тоді один з наших ватажків написав на нашому сайті - “Не важливо, підтримуємо ми інтеграцію України до ЄС чи ні, підтримуємо ми тих політичних лідерів, що стоять на трибуні Майдану, чи ні — але там, на Майдані, міліцією було побито наших сусідів, наших друзів, наших родичів. Якщо ми їх не захистимо, то хто захистить?”. 1 грудня близько мільйона людей вийшло до центра Києва, і наприкінці мітингу люди взяли штурмом та захопили КМДА і ще кілька будинків та намагалися захопити адміністрацію Президента України (на вулиці Банковій), там теж були сутички із спецпідрозділами міліції. Останні застосували сльозогінний газ та розігнали людей, але саме тоді на Майдані з'явилися перші, майже символічні барикади, та активістами були виставлені перші намети. Звичайно, там було багато наших хлопців, дехто після сутичок навіть встиг на вечірній потяг - наступного дня “Динамо” грало виїзну гру у Севастополі. Можливо, ми були першими серед ультрас-груп, які долучилися до Майдану, але лише завдяки розташуванню — більшість з нас мешкає у Києві.

НА МАЙДАНІ

5. Якими були перші дії Ультрас Динамо на Майдані? Яка була ваша роль у протестах — чи брали ви участь у групах самооборони, захищали активістів Майдану, діяли спільно з Автомайданом і т.д.? Можете коротко описати кожну акцію?

Ультрас “Динамо” Київ приймали участь у різних акціях протягом Революції. Перші дії були 1 грудня, коли багато фанатів долучилися до протестувальників, які атакували міліцію та захопили будинки у центрі міста. Згодом багато хлопців захищали демонстрантів та активістів від нападів міліції на Майдані. Був момент, коли майже кожну ніч очікували атаку міліції на Майдан, і міцні, організовані, готові до бійки люди тоді були дуже потрібні. Така атака сталася 10 грудня, проте активісти вдало захистили свої позиції. Наступного дня було побудовано ще більші та міцніші барикади, й люди почали організовувати загони самооборони з метою захисту меж Майдану. Вони використовували примітивну, часто саморобну зброю — дерев'яні дрючки, сноубордичне і лижне захисне спорядження та шоломи. Дехто з фанатів долучився до таких груп, дехто — до “Правого Сектору” - коаліції націоналістичних та патріотичних організацій, яка мала на меті ті ж цілі, що й Самооборона Майдану, але крім того, вона ще й атакувала позиції міліції 19 січня на вулиці Грушевського, біля головного входу на стадіон “Динамо”.


Міліція використала сльозогінний газ, гумові та сталеві кулі, світлошумові та димові гранати, та, звичайно ж, дубинки. Революціонери використовували палки, бруківку, піротехніку та пляшки із запалювальною сумішшю. Також у січні провладні сили та міліція активно використовували тактику “тітушок” - використання найманих бандитів, які нападали на активістів Майдану за його межами, трощили та підпалювали їхні автівки. Тут ультрас та хулігани поєднали свої зусилля з “Автомайданом” (активістами, які на власних авто допомагали Майдану різним чином) у так званому “сафарі”. Автомобільні та піші патрулі у центрі Києва та його околицях, по всьому місту шукали місця, де ховалися “тітушки”, затримували їх та доправляли на Майдан. Розвідувальні та бійцівські навички ультрас та хуліганів знов стали у нагоді. У лютому, коли навколо Майдану поновилися жорсткі сутички з міліцією, багато з ультрас брали у них участь. Крім того, коли міліція зникла з вулиць міста, у кожному районі були створені загони самооборони для захисту місцевого населення від “тітушок” та підтримки громадського порядку. І звичайно, велика кількість ультрас та футбольних уболівальників підтримувала Майдан іншими способами — готували пляшки із запалювальною сумішшю, привозили на Майдан шини, бензин, продукти харчування та ліки, працювали там як волонтери, і т.д.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
6. Ультрас “Динамо” Київ діяли на Майдані поодинці, чи вони організовувалися у групи? Чи демонстрували Ультрас “Динамо”, що брали участь у Революції, якісь ознаки їхньої належності до ультрас чи хуліганських угрупуваннь? Чи співпрацювали Ультрас “Динамо” з іншими організаціями? Якщо так — то з якими?

Більшу частину часу ультрас діяли поодинці та у невеликих групах, задля полегшення координації дій. Міліція слідкувала за місцем знаходження та розмовами по мобільних телефонах, тому для зв'язку ми використовували різні Інтернет-технології — від соціальних мереж до онлайн-рації. Також була широка співпраця та зв'язок з іншими організаціями — від “Автомайдану” та “Самооборони” до “Правого Сектора”. Від самого початку подій на Майдані серед лідерів руху “Динамо” було прийнято рішення не використовувати атрибутику ультрас та хуліганів “Динамо” Київ під час протестів, сутичок та інших дій. Перш за все, такі прикмети могли допомогти міліції виокремити та затримати активістів Майдану, крім того провладні сили могли використати атрибутику футбольних фанатів з метою провокацій проти Майдану. Також ми не бажали висувати ультрас “Динамо” попереду ультрас інших клубів, які також брали участь у Революції, адже ми там стояли заради українського народу, а не за кольори наших клубів. Але, якщо чесно, то були ознаки, “теги” та графіті навколо Майдану, які чітко вказували, хто там є, і там були “сліди” не лише ультрас Динамо, але й інших ультрас-угрупувань, “Карпати” Львів, наприклад.



7. Не є таємницею те, що ультрас мають досвід сутичок з поліцією та іншими ультрас чи хуліганськими угрупуваннями. Чи допоміг цей досвід вам під час протестів на Майдані? Якщо допоміг, то яким чином, і що було нового для вас?

Як вам, напевно, відомо, в Україні діє правило “фейр-плей” серед ультрас та хуліганів, яке означає, що у бійці між фанатами (як випадковій, так і на “забивоні”) не можна використовувати будь-який вид зброї. Жодних ножів чи пляшок, ніяких ременів з пряхами чи палок — це заборонено. Тому використання “чистих рук” проти тренованих та екіпірованих загонів міліції спеціального призначення було неефективним, але спортивні навички та бійцівський дух значно допомогли, особливо коли протестувальники почали використовувати саморобну зброю — каміння та коктейлі Молотова. Також, навички розвідки (скаутування), якими добре володіють футбольні фанати, гарне знання вулиць рідного міста, були дуже корисними під час “сафарі на тітушок”.

8. Розкажіть нам трохи про повсякденне життя Майдану під час Революції. Уся інфраструктура виглядала добре організованою — сотні тисяч людей, різні підрозділи для нападу й захисту, їжа, обігрів, медична допомога, місця для сну і відпочинку, душові кабіни і т.д.

Революція не могла перемогти без потужної підтримки з боку усього українського суспільства, від підлітків до пенсіонерів, від бідних до заможних. Багато людей з усіх регіонів України (і, звичайно, з Києва) надавало усю можливу допомогу та підтримку Революції. Було багато волонтерів, які координували усі дії — як на Майдані, так і через Інтернет, тож будь-хто, хто бажав якось допомогти, міг це легко зробити. Хтось працював на Майдані, готуючи їжу, хтось — лікарем у шпиталях на Майдані, хтось приносив їжу, ліки, інші надсилали гроші, хтось надавав своє помешкання безкоштовно, аби протестувальники з інших міст України могли там жити, і так далі. Якщо була потреба у транспорті — напоготові були волонтери з Автомайдану на своїх автомобілях. У важкі часи, у лютому, багато людей чергувало у лікарнях та у групах самооборони по всьому місту.

9. Які стосунки склалися під час протестів на Майдані між українськими ультрас? Багато фанів інших клубів також продемонстрували свою підтримку Майдану. Чи зробило це відносини між різними ворогуючими угрупуваннями нейтральними, чи навіть дружніми?

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Від початку сутичок в листопаді та грудні ми неофіційно вирішили не атакувати та не провокувати ультрас і хуліганів інших клубів, які встали на бік протестувальників. В грудні та січні у футбольному сезоні України настає перерва, а в середині лютого було офіційно оголошено перемир'я між усіма ультрас українських клубів. Воно означає, що будь-які прояви агресії (як вдома, так і на виїзді) проти уболівальників інших команд (неважливо — це ультрас, хулігани чи звичайні вболівальники), такі, як відбирання банерів, шарфів, образливі скандування чи банери на адресу суперників, напади на вулицях чи стадіонах заборонені. Умови цього перемир'я були надруковані на усіх Інтернет-ресурсах ультрас, й усі групи підтримали його.

10. Що з побаченого під час протестів на Майдані шокувало вас найбільше?

Найгірші спогади для мене — черга з машин “Швидкої” із пораненими та важко травмованими протестувальниками у лікарні, лінія з тіл вбитих активістів біля пабу, де ми пили пиво після матчів до Революції. Гарні спогади — побачити, як різні люди об'єднуються, як вони навчаються та покращують свої бойові навички, як українці боролися та врешті вигнали геть попередню владу, яка здавалася непоборною.



11. Дехто з руху “Динамо” Київ також постраждав під час сутичок. Скільки людей постраждало, і якими були травми та наслідки?

На щастя, ніхто з наших не загинув, але деякі хлопці мають серйозні ушкодження — важкі поранення, опіки, ампутовані руки, тяжкі струси мозку, й вони досі у лікарнях [на кінець березня - прим. редакції]. Безліч людей отримали менш серйозні ушкодження — осколкові поранення чи забої, ці люди зараз нормально себе почувають. Ми не лічили усіх постраждалих, але намагаємося допомогти усім, хто до нас звертався. Крім того, деякі люди з рухів інших клубів також постраждали на Майдані та під час протестів у своїх містах, особливо на сході та півдні України, де міліція та “тітушки” нападали на демонстрації. Ультрас з Харкова, Донецька, Дніпропетровська підтримали мітинги у тих містах та забезпечували їхню охорону.

12. Чи відчували ви підтримку з боку інших ультрас усього Світу під час подій на Майдані та української Революції? Які ультрас-угрупування з інших країн підтримали вас, і у який спосіб? Чи була ця підтримка важливою для вас? Чому?

Переважно підтримку з боку інших ультрас-груп було висловлено на веб-сайтах, деякі розмістили банери на своїх трибунах — у Росії, Білорусі, Чехії, Польщі, Молдові, Франції, Словаччині, Італії, Грузії та інших країнах. Окрім підтримки на стадіонах, у Литві та Іспанії були вуличні протести у центрах міст та біля українських консульств. Дехто відправляв нам гроші, дехто (наприклад, “Жальгіріс” Вільнюс) навіть прибули в Київ, також на лінії фронту під час найважчих сутичок були хлопці з інших країн та клубів. Безперечно, уся підтримка була важливою для нас, навіть банери на стадіонах — особливо, коли офіційні, провладні ЗМІ показували Революцію, як невеликий протест, який робиться купкою екстремістів. Легко обманути звичайних людей, але ультрас черговий раз продемонстрували справжню свободу думок.



ЧИТАТИ ДАЛІ >>
13. Чи можете ви підтвердити (чи заперечити) думку про те, що протести на Майдані та українська Революція була зроблена переважно ультрас, що вони були головними активістами? Як це було?

Я не думаю, що українська Революція була зроблена виключно ультрас, але вони були серед найбільш активних учасників усіх подій на Майдані та Революції, і не тільки у столиці. Їхня спільна підтримка Революції, укладене між усіма ультрас та хуліганськими угрупуваннями перемир'я дало чіткий сигнал про молодіжні погляди на майбутнє України усьому українському суспільству, усій нації, і це був потужний імпульс для прогресу Революції.



ПІСЛЯ МАЙДАНУ

14. Чи можете ви підтвердити (або спростувати) те, що усі, або більшість членів ультрас та хуліганських угрупувань фанатів “Динамо” Київ якимось чином підтримала Майдан та приймала участь у подіях? Яке ваше ставлення до тих, хто лишився вдома?

Абсолютно вірно — усі наші організовані групи та звичайні фанати підтримали Майдан, хоча на початку сутичок у грудні ми не рекомендували нашій молоді, тим, кому ще немає 18 років, брати будь-яку участь у бійках проти міліції, бо ті бійки були дійсно небезпечними. Але, незважаючи на це, там було багато молоді, і вона не ховалась по задніх рядах, а показала свою силу та хоробрість.

15. Футбольний чемпіонат в Україні на даний момент ще не почався, але футбол нікуди не подівся — нещодавно були організовані товариські матчі між фанатами (“Динамо” Київ — “Шахтар” Донецьк, “Карпати” Львів -”Чорноморець” Одеса, “Дніпро” Дніпропетровськ — “Металіст” Харків). Яка ситуація між ворогуючими ультрас-групами в Україні зараз? Чи вважаєте ви, що Революція змусила ультрас, які ворогували між собою, об'єднатися перед обличчям більшого ворога?

Перемир'я між ультрас триває, і буде тривати, принаймні, до завершення сезону [триває і зараз - прим. редакції]. Товариські матчі, грошова підтримка поранених уболівальників — це те, що є зараз. Багато “основних” хлопців кажуть, що не будуть вже битися проти колишніх опонентів після того, як вони разом воювали на одному боці проти міліції. Та й в Україні не все спокійно — у східних та південних містах ще трапляються сутички між українськими патріотами та сепаратистами [наразі у Донецькій та Луганській областях йде війна проти сепаратистів та російських військ - прим. редакції], і футбольні фанати, звичайно, на українському боці.



Стара рубрика "Інші Динамо" повертається в ефір. В самих перших випусках нашого журналу ми встигли розповісти про Динамо з Х’юстона, Панчево і Загреба, після чого настала досить затяжна перерва. І ось, сподіваємось, все закрутиться з новою силою, у нас вже є досить непоганий матеріал, і на кілька наступних номерів ;)

З усіх радянських футбольних клубів перемогою в Єврокубках, окрім динамівців Києва, могли похвалитися лише наші одноклубники з Тбілісі! Жодній московській команді це було не під силу. І це історичний факт! А ось про грузинські навколофутбольні справи відомо небагато, тому сьогодні до вашої уваги фанати Динамо Тбілісі!

КомандаДинамо Тбілісі, Грузія
Кольорибілий і синій
Заснування1925
ЗмаганняЧемпіонат Грузії, Вища ліга
Вебсайтhttp://fcdinamo.ge


Історія починається восени 1925 року, коли, власне, і було створено футбольний клуб. До речі, перший матч у Вищій лізі СРСР грузини провели з київським Динамо. За весь час динамівці Тбілісі двічі вигравали чемпіонат СРСР (у 1964 та 1978 роках), а бронзовими призерами ставали аж 13 разів, що є рекордом змагань! Найбільшим успіхом в історії клубу стала перемога у Кубку володарів Кубків 1981 року. Динамівці переграли німецький клуб «Карл Цейс» (Йєна) з рахунком 2:1.




З 1990-го року Грузія почала проводити розіграш свого власного чемпіонату. В патріотичному пориві клубу змінили назву на "Іберія" (так, частина мешканців Іспанії походить з Кавказу), однак швидко повернули стару назву. Адже жодної "Іберії" в Європі ніхто не чув, а про Динамо Тбілісі чули і знали. Ставши чемпіоном у 1993-му році, Динамо пробилося до Ліги Чемпіонів вже від незалежної Грузії. І навіть пройшло суперника Лінфілд із Белфасту, але їх звинуватили у спробі підкупити арбітра, тому команду зняли зі змагань. Яка знайома ситуація!)

Чемпіон СРСР (2)1964, 1978
Володар Кубку СРСР (2)1976, 1979
Чемпіон Грузії (15)1990, 1991, 1992, 1993, 1994, 1995, 1996, 1997, 1998, 1999, 2003, 2005, 2008, 2013, 2014
Володар Кубку Грузії (11)1992, 1993, 1994, 1995, 1996, 1997, 2003, 2004, 2009, 2013, 2014
Володар Суперкубку Грузії (6)1996, 1997, 1999, 2005, 2008, 2014
Переможець Кубку володарів кубків УЕФА1981
Володар Кубку Співдружності2004

Слід зазначити, що інциденти на трибунах в Тбілісі відбувалися задовго до появи організованих груп фанатів. Так, 4 квітня 1954 року на грі з московським Спартаком багатотисячний натовп без квитків, прориваючись на стадіон, зніс огорожу. В тисняві загинуло більше 20 осіб, та газети замовчували цю подію.

1 жовтня 1961 року матч проти Спартака Єреван перервав суддя, якого тоді ледь не пошматувала розгнівана юрба із пляшками та арматурою!

23 липня 1977 року після гри із Зорею Ворошиловград (тобто Луганськ) п'ятитисячний натовп розтрощив металеву огорожу навколо поля та лавки й використав отримані підручні засоби для подальшої бійки з міліцією. Завершилося все підпалом патрульних авто.

Додам, що заворушення в Тбілісі, хоча і менших масштабів, виникали нерідко. Причому не тільки на футбольних матчах, але й на баскетболі, наприклад, під час гри місцевого клубу проти московського ЦСКА.

Десь із 1986 року на трибуні почала збиратися молодь. З'явилися і перші прапори. Причому деяких приїжджих на футбол до сонячної Грузії намагалися атакувати і часто закидали камінням гостьовий сектор.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
У 1988-му на перший свій виїзд фанати зробили власні рози та поїхали вчотирьох у Макіївку. Після неї катали у Москву, Донецьк, Єрєван, Вільнюс, Київ, однак незначною кількістю. Також зазначу, що динамівці вели активне листування з лабусами, котрі й підштовхнули біло-синіх до виїздів:), та тижнями чекали на звісточку від Жальгірісу.



Наступного року відбулися страшні події. 9 квітня 1989 року у Тбілісі було силою придушено антирадянський мітинг. А через кілька днів Динамо мало грати матч у Вільнюсі, тому ті фанати, які змогли виїхати, розповідали своїм литовським друзям страшну правду. Маловідомо, що це був не перший протест у Тбілісі. Через 2 тижні після ХХ з'їзду КПРС, на якому комуністичні вожді всі свої гріхи списали на мертвого Сталіна, 9 березня 1956 року у столиці Грузії відбулися масові демонстрації з вимогою припинити критику Сталіна. А найрадикальніші учасники заявляли про вихід з СРСР. Врешті-решт, цей мітинг було розстріляно танками.

Повертаючись до фанатських справ, саме під час цього прибалтійського виїзду 1989 року грузини пробили і лівак, за Атлантас (Клайпеда) - друзів Жальгірісу. У білоруському Гродно місцеві хіміки очікували невеликий склад і зібрали 30 рил, але із собаки вийшло 50 - з очевидним результатом). А завершився цей двійник вже у Мінську проти місцевого Динамо.

В лютому 1990 року хлопці поїхали на кубкову гру до Вільнюса, проте матч скасували. Повернувшись, вони дізналися, що федерація футболу Грузії відмовилася виступати у чемпіонаті СРСР. Після розпаду "наддержави" катали ще приблизно рік. Однак на той час в Тбілісі було не до футболу. Декілька війн та економічна криза зробили свою справу. І люди просто не відвідували матчі.

Також додам, що за радянських часів фенс мали добрі стосунки з динамівцями Києва, вільнюським Жальгірісом та львівськими Карпатами. А в самій Грузії, окрім Динамо Тбілісі, більше ні в кого фанатів не було.

Так почався досить тривалий занепад, доволі типовий для пострадянських фанатів. Аж доки 26 жовтня 1998 року не з'явилося перше сучасне угруповання грузинських ультрас "Гладіатори-98" (ЛІНК) на Південній трибуні стадіону ім. Бориса Пайчадзе. Хлопці взялися за справу і почали працювати у різних напрямках, причому підтримували не тільки основний склад, але й молодіжні та дитячі команди. Гладіатори створювали програмки, проводили агітацію серед студентів, розклеювали афіші по місту, створили свій сайт та рекламували матчі на кабельному ТБ!



Звісно, на чемпіонат ходить зовсім мало людей, однак єврокубки збирають велику аудиторію. Додам, що президент клубу підтримав хлопців у багатьох питаннях: від оплати оренди офісу до транспорту на виїзні матчі, в тому числі кілька євровиїздів фанати пробили на чартері з командою. Ще одна фішка від офіційного сайту Динамо Тбілісі - перед грою команда збирається в коло і налаштовується. А в цей час гравців фотографують на фоні сектору ультрас! Таким чином, напевно, хочуть віддячити хлопцям за підтримку. Дрібниця, але приємно!

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Як відомо, у листопаді 2003 року в Грузії відбулася "Революція троянд", і владу отримали прозахідні сили, що, звісно, не сподобалося північним сусідам з Москви. А після наших помаранчевих подій і без того доброзичливе ставлення грузин до українців стало ще кращим! У цьому мали змогу переконатися ті хохли, котрі катали виїзд за збірну до Тбілісі у 2007-му році. Гостинності просто не було меж! Однак і ведмеді з Червоної площі не дрімали, а вичікували, аби встромити гострого ножа у спину молодій державі. І щойно їм випала нагода, швиденько окупували Абхазію та Південну Осетію у 2008-му. На згадку про ці сумні події динамівці створили банер "Сухумі та Цхінвалі - це Грузія" та вивішують його кожну гру. І не треба нікому казати, що футбол поза політикою...

Сьогодні головний суперник динамівців - це Торпедо Кутаїсі. Союзів немає ні з ким. Особисті контакти підтримують із клубом Зестафоні. На одному з матчів у 2011 році з'явився прапор Трабзонспору. Тоді ця новина розлетілася інтернетом, і деякі всезнайки навіть стверджували про дружбу між фанатами обох клубів. Однак маловідомо, що прапор той провисів недовго. А на сьогоднішній день угруповання, що його продемонструвало, вже не існує.



У червні 2013 року після товариського матчу із чемпіоном Вірменії - Ширак (Гюмрі) близько 130 ультрас Динамо напали на кілька десятків вболівальників гостей. Сили були нерівними, тому гості лишилися без великого банеру, отримавши трохи на горіхи.

А у липні того ж року, під час іншої товариської гри, з московським Динамо, відбулися невеликі заворушення через імперку на секторі гостей. Спочатку їх просили сховати цю ганчірку, однак марно. Після цього актив грузинів намагався власноруч її прибрати, проте цьому завадила охорона.

26 жовтня 2013 року в день 15-річчя Гладіаторів гра Динамо Тбілісі — Торпедо Кутаїсі відзначилася масовим зіткненням фанатів обох клубів між собою та з поліцією всередині стадіону. А вже у березні наступного року в Кутаїсі під час принципового матчу з Торпедо, ультрас господарів вибігли на поле й побили гравців Динамо, в той час, як поліція не знайшла нічого кращого і атакувала фанатів столичної команди, зачинених у гостьовому секторі.

Звісно, що грузини не оминули увагою і події в Україні. Під час протестів по "справі Павличенко" нас підтримували ультрас Динамо (Тбілісі) та Торпедо (Кутаїсі). А під час кривавих подій 2014 року, окрім цих двох вищезгаданих команд, також нам висловлювали підтримку фанати Динамо (Батумі) та Діла (Горі). До речі, одного разу під час акції в Тбілісі фанати "Динамо" малювали графіті на асфальті перед українським посольством. Охорона посольства викликала позавідомчу охорону і патрульну службу, однак після невеликої мирної розмови все закінчилося добре, і поліцейські теж висловили підтримку Україні!)



Також у вересні 2014-го, по завершенню гри із Колхеті футболісти Динамо передали ультрас власні футболки, котрі продавалися на благодійному аукціоні. Весь прибуток було передано в Україну для допомоги силам АТО.



Підсумовуючи, можна відзначити, що фанатський рух у Тбілісі хоча й молодий, але набирає обертів. Йде нова хвиля молоді, яка фанатіє не тільки на футболі, але й на баскетболі та регбі. На топових матчах влаштовують значні піро-шоу, інколи з траблами. Одногу разу гладіатори влаштували автопробіг на виїзний матч у Мцхету - хоча й недалеко, проте для Грузії подія неординарна! А також хлопці активно проводять фан-турніри, зміцнюючи міжнародні зв'язки та залучаючи велику кількість іноземних фанатів!
Долучайся до команди "Святослава" та твори журнал разом з нами! Стосовно допомоги пиши Вконтакті юзеру Dexter 73 (лінк). До нових зустрічей!

З.І. Передрук матеріалів з даного журналу дозволяється лише з дозволів редакції. З повагою, WBC.