Привіт, скіни! Знову настав час згадувати знайомі літери і гортати кольорові картинки. Адже зараз, от прямо зараз в світ виходить 15-й номер нашого фанатського онлайн-журналу. Цього разу ми вирішили викинути з номеру всі інтерв’ю, статті та анонси і порадувати вас концентрованою підбіркою звітів. Сезон у нас насичений, тому матеріалу вийшло до біса багато і на різний смак. Один звіт взагалі доручили писати картонному чоловічку, для якого поїздка в Кіровоград стала першим пробитим виїздом. Але давайте по порядку: Зірка Кіровоград на виїзді, Чорноморець вдома, виїзд до Зорі в Запоріжжя, поїздка в Португалію на Ріо Аве, вдома Волинь, на виїзді в Кубку Карпати, і дві феноменальні домашки - Стяуа та Шахтар. Це був список ігор Динамо, про які ви зможете прочитати. Окрім цього ви побачите звіти про осінній Кубок Віража і про пригоди хохлів в Білорусі. А ще ми завели спеціального кореспондента в найбільш кривавому навколофутбольному місті світу - Кракові. І тепер маємо ще й статтю про його похід на матч Гутнік Нова Гута - Унія Тарнув цієї неділі. Одним словом, приємного читання і фоток гортання!
Здрастє, пацанове! Звать мене Льоха, но всі знають мене по погонялу Свідєтєль. Сам я із Фрязіно, но вот уже майже год, як живу в Україні. За цей год я і мову трохи виучив і от бірьозок відвик. Так от, минулого ноября, чи то листопада по вашому, приїхав я погостить до дальних родичів в Глеваху, а тут як понеслось... Одним словом, остався я жити на Майдані, борщ з бутербродами кушати да кірпічі в мусоров продажних кидати.



І тоді на Майдані познакомився я з пацанами з ультрасов. Хороші такі пацани, вони мене коктейль Грушевського навчили колотить і даже один раз на сафарі взяли. На гопоту охотились.

Ото двіжував я з ними, даже втянувся в компанію, і прігласили вони мене якось пойти з ними на футбол. Людоньки, то було нєчто - повний стадіон оголтєлих тєл, куча оцих огнєй їхніх, флаєров тоість, а мене ще й на руках носили. Емоції непередаваємі.



Но пацани сказали, шо то всьо хрінь собача, нада їхати на виїзд - настоящі емоції тільки на виїзді. Я довго мявся, стрьомно таки. Но потом такий думаю, шо я совсєм не фраєр штолі, пацани їздять, і я поїду. На том і порішали, сказали пацани, шо возьмуть мене з собой в Кіровоград. Я ще не знав, де той Кіровоград є, но нюхом чуяв, шо далєко.

За день до виїзду пацани загрузили машину - 200 білих флажків і 200 синіх, ще туди впихнули барабан і посадили мене в багажнік все те діло стерегти цілу ніч. Ну мені не складно, стерегти - не мішки носити.

А під утро ми поїхали. Шофер пригнав машину до якоїсь станції метро, кажись Пизняки вона звалась, де загрузились всі інші пацани. Сім душ, ну і я восьмий в багажніку.



Їхали не бистро, але не зупинялись ніде, поки я не захотів в туалет. Тоді вони знайшли круту таку мєсность, де сіно складають в таблєтки. Там я і відлив.



Поїхали дальше, скучно було без шансона, пацани якусь свою музику слухали, а потім всі заснули. Всі, крім мене і шофера. Так і доїхали до Черкас.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>


В Черкасах остановились купити шось пожрать, а потім шеф сказав, шо будуть банер малювати. Прямо тут, на парковці перед Фуршетом. Мєсні аборигени на них подозрітєльно так дивились, ніколи таких красівих банерів не бачили мабуть. Но ніхто даже слова нам не сказав. Два часа, целих два часа вони того банера малювали, і як краска висохла, ми поїхали далі. За Черкасами дорога стала явно хуже, шофер даже матюкався на кочках. Но доїхали. Без проішествій.



Припаркувались прямо перед стадіоном, за 5 метрів од входу на гостьовий сектор. І пішли пацани в город гулять, а мене оставили машину стерегти. Ну як так думаю, я сюди не в душній коробці залізній їхав сидіти, хоч і весело їхали. Но надо значить надо. А пацани гуляли довго, обходили всі центральні вулиці в Кіровограді, даже на фортецю ту залізли, но кажуть, нічого особєнного там нема, просто холми якісь у вигляді звєзди. Да і в городє, кажуть, інтєрєсного немного. Даже не знають, з чим порівняти, Кіровоград - він і в Африці Кіровоград. Зато квас дешевий. По 4 грн за стакан, в столиці дороже в два рази мінімум. Погуляли, покушали якоїсь ряжанки, і вже був час іти на стадіон.



На стадіон всіх пустили без проблем, і флагі наші, і банери. На секторі то всьо акуратно розвісили, і почалась адська шиза. Действітєльно адська, бєз Б. То був день Прапора національного, тож у всіх на секторі були стяги жовто-сині. І їх коли підняли, то красіво так стало, шо аж словами не передать. А потом подняли і флагі ті білі і сині, шо ми машиною привезли. А на банері у нас писано "Від Сяну до Дону", і всі хотіли з тим банером сфоткатись. А як ми кричали "Слава Україні", то нам весь стадіон назад кричав "Героям слава!". А як мєсні те саме пробували, то їм назад не кричали. Я вам отвєчаю.

А ще всім стадіоном пригали, бо хто у них не пригає - той значить москаль. А я хоть і москаль, но тоже пригав, бо ще чого доброго на ножі візьмуть. Або хунті здадуть на фарш. Страшно. Я даже флаг бачив "Киевская хунта". У пацанов спрашував, то кажуть, як не пригаєш - то самому Ярошу тебе віддають. Всьо строго у них. Кстаті, Динамо грало хорошо. Три голи забили, а ще Гусєв пенальті не закотив, так би чотири було. Під кінець матчу ще флаєри палили, якраз як весь стадіон співав "Ще не вмерла!".

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
А після матчу мені пацани сказали, що назад поїду поїздом, вони все організують. Так типу інтєрєснєй, і город вийде подивитись. Так от, познакомили мене після матчу з двома чьоткими тіпами, з фаном Халепою і Чьотким, ну він, конечно, парніша чьоткий, а тим більше с Троєщіни... Це як Фрязіно, тільки лучше. Пішли ми бродити містом, а я ще й голодний був, то в пабі засіли. Тут ще до нас приєдналися двоє кузмічів местних, Чьоткий з ними в армії служив. Ну я звичайно прідложив хлопцям за знайомство дьорнути. Я взагалі-то не сільно люблю то дєло, але парні були не протів, і почався душевний разговор про діла, про жизнь, про армію.

Я сам то фраєр не простий, коли ще в армії служив, то мене направили в ВДВ в Псков служить, але то давно було, щас не получається с пацанами звязатись, вони чогось вже пару тижнів в вконтакт не заходять. Але з Чьотким я швидко зрозумів, шо у нас с пацанами було все те саме, і як в наряді стояли, і як туалет зубною щіткою драяли, і як бензин у прапора зливали на продажу. Слово за слово під оковиту, і тут до нас ще краля приєдналась, думав с начала підкотить, але не получілось. Пішли пєшком до вокзалу, довго йшли, прийшли на вокзал за пару часов до потяга і вирішили ще в кабак упасти, а там все як надо - пиво по 8 грн, музика, корочє красівая жизнь. Я ще там діджиком був, шансон, Бутирка, єхххх молодість босяцьку пригадав.



Щось я вже був розігрітий, і тут я бачу, шо всі пропали, не поняв зразу, шо сталось, а тут бачу, фан Халепа до мене біжить, забули про мене. Та так біжав, шо під машину попав, але не сильно. Ну я дивлюсь розборки начінаються, бо Халепа йому по капоту рубонув... Коротше, на двоіх жлоба розписали, да на потяг пішли. Захожу на платформу, а там тільки два вагона стоїть, я так сразу і не пойняв, шо то за поїзд був такий. Попрощались с пацанами з армії, захожу в вагон, а тут щось непонятне перед собою бачу, вроді і людина, але чорна, я таких у Фрязіно не видів. Чьоткий підходить до нього і каже: братан, передай привіт моїм друзям, а він щось типу не мовлю по польськи, так Чьоткий наїхав на нього без причини. І тут випливає вона - каралєва вечєра, проводніца Ніна, кілограм 140 мабуть. Щось Чьоткий з нею зачепився, і порішали на том, шо вона - чернільніца, так ми її і називали. Захожу в купе, а тут мама моя дорогая, дві прінцеси сидять, одна лучше другої. Ну з ними у мені діалог сразу зав'язався, у нас компанія була душевна така. Хороші пацани ті ультраса, я само собою в центрі вніманія був.



Сидим балакаєм, і тут крик на весь вагон "Ніна закривай двері, падла уже в вагоні!" - я дивлюсь в коридор, а то провідник пацана без білета поймав, ото жизнь у людей романтіка. Короче, на вагон троє таких було, вийшли ми з Халепою в тамбур, і к нам ще Сашка с ДВРЗ підвалив. Короче розібрались, а тут оказалось, шо пацани у неї ключ від вагона зрізали, от то у пацанів руки, у нас в Фрязіно не пропали б. Ну і пішли ми далі к малихам, просиділи ми десь до години четвертої ночі, дивились, як Чьоткий стриптиз танцював, як Халепа його водою поливав. А потім я вирубився, проснувся у своєму другому домі Києві, ми вийшли з вагону, пішли в напрямку метро, і тут я згадую, що ми з Халепою вночі домовились к дівчатам поїхати додому, вертаємось до вагону, а їх вже нема - ото навєрноє єдінственний негативний момент був. Приїхав додому на Троєщину і вирубився, так для мене закінчився мій виїзд.
До цього рішення йшли дуже довго, але втілили його в життя, по суті, миттєво: на матчі з Чорноморцем в перші 10 рядів перестали пускати дівчат і юнаків до 16 років. З одного боку рішення можна назвати відносно м’яким - є досить багато бажаючих загнати дівчат під дах верхнього ярусу, або взагалі змусити покинути сектор, як це зробили нещодавно Карпати. А віковий ценз нижніх рядів збільшити, або взагалі замінити на формулювання "фьорстлайн - лише для основи". З іншого ж боку політика WBC завжди була досить демократична і спиралась на принцип "малі виростуть і будуть давати жару" і "вони фанатіти не заважають", тому поки буде так: перші 10 рядів для активного ядра, решта - для менш активних фанатюків.

На матчі з Чорноморцем давав жару барабанщик, споукмени не відставали (їх було двоє, замість всім звичного К-рі). Був і другий барабан - робочий... Відтепер він активно прописався на наших секторах. І що вам сказати, був і результат - адська шиза, принаймні внизу сектора, шалений драйв і багато позитивних емоцій. Так-так, ще забув про адські слеми. Цього разу вони набули взагалі загрозливих для здоров’я пересічного фаната масштабів. А після них можна хоч бюро знахідок відкривати, хоч ломбард... З візуалки нічого не готували, але непогано виглядав сектор в розах, хоч і мало, дуже мало роз на секторі. Одним словом, нововведення себе виправдало на всі сто, принаймні на цьому матчі.
На дворі чергова осінь. Зміна ритму життя, маршрутів, нові плани і задачі… Інколи натяки долі вказують на те, що в твоєму житті за межами «матчдей» до холери питань. А ти ті питання все одно вирішуєш, тим самим кажучи: «я не можу не бути там». І гроші, і робота/навчання/сім’я, інші трабли… А наступної миті тебе вже несе туди, де незабаром гратиме легендарний клуб.

Є така болячка, «прокрастинація» зветься. Звичка відкладати все до останньої миті. Звісно, настав момент, коли квитки на тяги закінчились. Відмовки від поїздки не на часі. Отже, це буде весело. Для автора цієї розповіді автостоп мав стати відкриттям… Через певні обставини, такий спосіб мандрівки сприймався мною виключно в далекій перспективі. Допоки квитки, гроші і ми виявились окремо. Ну o.k., втрачати нічого, «якось же наші добираються». Бажання назбирати пригод на «голову» перемогло, дідько б тому бажанню. Але по порядку.



То були другі вихідні прийдешнього вересня. Не одразу зрозумівши, чому прокинувся мій сонний мозок, де я, і якого біса ще майже ніч, починаються збори… Вмитись. Сніданок, кава, новини, позіхнути і на вихід. Зранку на автостраді в напрямку Запоріжжя трохи зимно - пара з рота і туман в голові. Прямуємо до таблички обабіч дороги, яка сповіщає про виїзд з Києва. Десь далеко, де траса вливається в небокрай, світанок: неповторний золотавий колір неба… І два тіла зі шматком картону намагаються спіймати долю трошки далі, ніж ми. Конкуренція, бачте.

Але варто зазначити, для того, аби зловити першу автівку, ми не напрягались взагалі. Водій практично сам знайшов нас, поцікавився, куди ми прямуємо, і люб’язно погодився підкинути наш скромний десант до Решетилівки. То був джип з цікавими візерунками на дверцятах та м’якими іграшками всередині. Колишнім його хазяїном був такий собі Плющ, популярний в неіснуючих колах депутат.

Водій виявився цікавим співрозмовником, хоч із деякою мірою суперечливими поглядами на окремі сторінки історії нашої величної нації.



Згодом зробили привал у Пирятині, недалеко від місця, де проходили зйомки х/ф «Королева бензоколонки». З краєвидом на єдину вежу, що лишилась на згадку від зйомок фільму, смакуємо пригощання - каву і тістечка. Уява мені малювала картини, як ця місцина виглядала роками раніше.



Порівнюючи цю мандрівку, наприклад, із виїздом в Харків рік тому, можна сказати, що в цей раз погода видалась чудовою. Торік приблизно на цю саму дату під нічною харківською зливою нас насилу зігрівали куртки.

Сонячна дорога, хороший настрій та цікаві розмови все більше навіювали ілюзії мирного часу, що стрімко розбивались о бронетехніку, яка траплялась по дорозі. З якогось тактичного дива, військова техніка, переважно, прямувала на Київ, а не навпаки. Також повертали в реальність новини з радіоприймача, які кожен водій, що нас підвозив, робив гучніше…

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
На зупинку в Решетилівці ми чекали з інтересом: інший десант автостопщиків, що виїхав ще звечора, маякнув, буцімто саме там вони мали задоволення поспілкуватись з якимись хворими на голову «драними сепаратистами». Предметом розмови було щось типу «це наша територія, швиденько у****йте звідси». Однак, на нас чекало розчарування, бо нас з такими почестями не зустріли. Поки що. Замість цього водій звернув з дороги і повіз нас у якісь хащі, як виявилось, заради того, щоб знайти потрібну колоритну напів-закидану заправку. Наступна пересадка на фуру до самісінького Дніпропетровська зайняла не більше 10 хвилин.

Вже зовсім скоро ми сиділи в салоні донеччанина–афганця, що прямував на батьківщину продавати на базар картоплю. Слово за слово – знову цікаві розмови… Спілкування в дорозі неймовірно розслабляє, наповнює враженнями та емоціями (приємними, здебільшого). Моє нутро не могло повірити, як вдало на той момент складались обставини: гарна погода, приємні водії, цікаві маршрути, рідні краєвиди – все це сприяло тому самому відчуттю, яке вкотре виводить на виїзні шляхи. Навіть радіо, немов за примхами, прокручувало саме ті пісні, які лунали подумки в голові. І пункт моєї мрії – славнозвісні Кобеляки теж відвідали.



Біля переїзду через якусь залізницю ми вимушені були простояти хороших півгодини, поки з повільною вальяжністю повз нас не проїхав диво–товарняк. Здавалось, його миті нірвани ніщо не могло завадити, і він на швидкості «зовсім трошки км/год» нікуди не поспішав… Десь між частинами його вантажного рухомого складу був пришльопаний пасажирський вагон. Виглядало це як мінімум неочікувано, тому хоч якась «користь» від простою таки була.

Таким чином, зробивши лише одну пересадку, дістались ми Дніпра майже за графіком, і з веселим водієм було прикро прощатись, але все ж потрібно було міняти вдачу, яку вже зловив, на приховані можливості, які ще мусили випробувати. Після тривалого сидіння крокувати привітним Дніпропетровськом було в радість. Ми пройшли нівроку часу пішки вздовж траси, але з часом в думках шкрябалось сумнівне спостереження: ні одного покажчика «Запоріжжя» так і не побачили. За гіпотезою, далі мала бути якась розвилка, а там чарівне розгалуження і поворот, а за ним вже потрібна нам траса. Привабила вона нас саме тому, що на ній нібито не було блок-постів. А те, що реальна траса на Запоріжжя знаходилась на іншому кінці міста (себто, це те, що ми пройшли пішки + солідно проїхатись маршрутками) – нас зовсім не бентежило. От тільки відчувалось, що вдача пішла стопити саме на ту трасу.

Ми стояли з піднятими догори вказівними пальцями рук, з більш–менш читабельним написом «Запоріжжя» на картонці, а водії пролітали повз і посміхались. Епічність картини, яка їх посміхала, ми зрозуміли не одразу. Мало того, що напрямок був не той, так ще й інформаційне табло, під яким ми мали вдачу зупинитись, сповіщало: «Місце концентрації ДТП. Причина: наїзд на пішохода» додавала особливого гумору в думках водіїв.



Ми мали час (який стрімко спливав) подумати над цим всім, поки діставались іншого кінця міста, безуспішно шукали закінчення міської смуги та сподівались хоч раз побачити вказівник на потрібний пункт призначення. По часу було трохи більше ніж 2 години до матчу. Нарешті помітили вказівник на Запоріжжя, який повертав відчуття вірного шляху, до нас забалакав велосипедист, мовляв, хто ми, куди прямуємо, і коли виїхали. Дізнавшись, що ми пішки поспішали на футбол, відповів: «Футбол це добре. А коли матч, завтра?» - «Сьогодні, через дві години!!!» Після цього велосипедист гордо констатував, що нам потрібно дуже сильно постаратись, аби встигнути. Розпрощався з нами відчайдушними та й поїхав собі далі.

Часу ставало обмаль, і ця невимушена мандрівка перетворювалась на напружену поїздку мальовничим Дніпром, з багатьма пересадками та турботливими водіями... Варіант рейсового автобуса, який ми не хотіли розглядати через його прибуття одночасно зі стартовим свистком, тепер був мало не єдиним нашим порятунком. Бо з нашим браком часу гарантував хоч якесь потрапляння на стадіо в кращому випадку на другий тайм… Знову напружене очікування на зупинці, і мені вже набридає це славетне місто бездоріжжя (до якого ми ще навіть не доїхали), де до всього іншого ВКДК мав грати не з місцевою командою, а з луганчанами. Коротше кажучи, голова обертом, емоцій купа, в якому місті вже заплутались, а пригоди все не припиняються: сум і радість разом.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Автобус, якого ми таки дочекались, пролітав повз мальовничі місцини. Наближався захід сонця, і в душу повертався спокій: ще трошки і ми потрапимо на стадіо. За якийсь час, не вимикаючи навігатора, аби точно впевнитись що прямуємо таки на вірному напрямку, з вікна ми нарешті побачили вечірнє Запоріжжя. Вже не йшла мова про відвідини славетного острова Хортиця і прогулянки Дніпровською ГЕС, тут аби на матч потрапити. Заради якого, зрештою, це все і затівалось. Якби горе-водій не заїхав чорт-зна-куди, профукавши єдину з-поміж безлічі потрібну на цьому рейсі зупинку (нашу, звісно) - ми б навіть на стартовий свисток встигли. Біжимо, як скажені, дорогами, іноді і тротуарами, в напрямку стадіону, пролітаємо повз шмон і о-па-ча: пункт призначення досягнуто.

«А мы ехали, ехали, ехали» з душі виривається на ходу. Інші хохли вже на секторі, лунають заряди. Аж, як спокійно нарешті дістатись цілі, хоч і з запізненням буквально на декілька хвилин! Гра... Відчуття щоразу обдурювали, здавалось, що то був поєдинок проти запорізького Металургу, а не луганської Зорі. Місцеві провінційні кузьмичі, очевидно, тримаючи в душі образу на попередні візити фанатів зі столиці («…стоит город Запорожье») вболівали за будь-кого, аби лише не за Динамо. На противагу ним, звісно, виділялись декілька вгашених прихильників ДК з сусідніх секторів, які не припиняли діалог з фанатським сектором. Активна підтримка, угар, піро… Можна зазначити, хіба що на верхніх рядах гостьового пасажири сиділи і мовчали. Чергові 90 хвилин відриву, рахунок описується словами «могли б і краще, проте могли б і гірше».



Після матчу ноги понесли нас на залізничний вокзал, що знаходився по інший бік від варіанту автостопу, що такий спосіб само собою виключало. Серед варіантів були, здебільшого, вписки. Доїхати до Дніпра, а звідти вже якось далі думати. «Крок за кроком ми ж таки доїхали до Запоріжжя, тому дістатись назад теж якось вийде. Мабуть». Дочекавшись оголошення потрібного потягу, виходимо на перон. З однієї сторони – хундай, з іншої – кримський поїзд. Провідник кримського потягу втратив пильність, за мить ми вже всередині вагону… Потяг рушив. Пройшло не більше 20 хвилин, як ми встигли поспілкуватись з провідницями. Далі був доволі мирний діалог з міліціонером, слідом жвава і конструктивна розмова з бухим начальником потягу. Зійшлись на тому, що висадять в Дніпрі (як ми і планували) тих, хто при собі мав документи. Після розмов про те, що пан начальник потягу і в туалет з паспортом ходить, майже дійшли консенсусу. Нас було троє. Документи мали на один менше.

Думаю, зараз читачу доречно дізнатись, що автор та дві дійові особи цього звіту – дівчата. І третю з нас грозились довезти до Києва, що було теж нівроку. Щоправда, для встановлення особистості. Це були «офіційні» слова, бо на ділі ми мали зійти в Дніпрі, і звідти – куди ноги понесуть. Але в тамбур, де ми чекали на зупинку, вскочила заступниця начальника потягу (угашена ще більшою мірою ніж, власне, сам начальник) та, спробувавши влаштувати нам морально-виховну годину, вилетіла геть. За пару хвилин до цього популярного тамбуру влітає провідник, до вагону якого ми нібито вскочили. Скуйовджений, розлючений і скажений, він ніяк не хотів заспокоїтись… Мав божевільні очі і поламані гальма в голові. Особливо яскраво запам’ятався момент, коли в ході розбору польотів, на повному ходу цей виродок відкрив дверцята вагону і потягнув до них за руку мою подругу – компаньйона. За іншу руку її намагалась відтягнути я. Далі мала бути зупинка в Дніпрі і кінець веселої вписки, але виродок ніяк не міг вгомонити свої фантазії, яким він давав волю. Ситуація загострювалась…

На ранок ми таки дістались до Столиці Світу. Виходить, вся наша мандрівка супроводжувалась сумними та веселими причинно-наслідковими зв’язками, тому виїзд вдався насичений на події та пригоди, як на початку й планувалось. Яскравий приклад того, що іноді важлива не сама ситуація, а те, які висновки з неї можна зробити. Завершуючи розповідь, хочеться висловити величезну подяку усім людям, хто прийшов на підмогу в тому потязі, намагався притушити активність того провідника та допоміг дістатись додому… Дякуємо.

Жеребкування Ліги Європи я знову дивився на кухні свого офісу, як і кілька попередніх разів. Колеги з інтересом спостерігали, як я трохи нервую - вирішувалась доля осінньої відпустки з трьох частин. Дуже хотілось ближніх виїздів - Чехію, Словаччину. Але ще більше хотілось Португалію. Я був на виїзді в Порту вже двічі, але це місто мені настільки запало в душу, що хотілось потрапити туди ще раз. І не мені одному, від всіх, хто бував там попередні рази, я чув лише бажання повернутись. Тож коли випало грати з Ріу Аве, багато знайомих із сектора зраділи і збирались пробивати цю подорож. За нашими розрахунками виїзд мав припасти на початок жовтня, якщо проводити аналогії з попереднім сезоном. Але УЄФА підсунуло свиню, і виїзд в Португалію стояв першим туром в календарі. Більшість хлопців не встигали зробити собі візу, а за два тижні до гри знайти переліт за адекватну ціну було досить проблематично. Я шукав найрізноманітніші варіанти, і один маршрут мене таки задовольнив - пересадка в Барселоні туди і назад. Подзвонив ХХ: ну що, їдем? 4 перельоти майже 300 євро, дорогувасто якось... Але ХХ довго не думав, він хотів їхати і швидко звів мої вагання нанівець.

Єдиний нюанс, який мене насторожував - це малий час на пересадку між рейсами. Ніколи не беріть на трансфер менше 4 годин - наставляли досвідчені виїздюки, а у нас було півтори години по дорозі туди, і година десять по дорозі назад. В принципі, повинно вистачити, але можуть бути нюанси. "Значить, будем ригати" - сказав ХХ, тобто швидко бігати по аеропорту. І ця фраза стала таки фразою виїзду. За день до вильоту з’ясувався ще один нюанс - у нас різні термінали, між якими більше 5 кілометрів, я на це не звернув увагу при купівлі квитків. "Будем ригати" - спокійно повторив ХХ.

О четвертій ранку середи ми прибули в аеропорт Жуляни. Рейс мала здійснювати компанія Vueling, якою я летів вперше. І, чесно кажучи, вона справила приємне враження. Єдиний момент був мені незрозумілим - ми вилетіли раніше запланованого, в квитках значився час вильоту 06:00, але вже в 05:40 літак котився по бетоній смузі аеропорту, а в 06:00 ми вже летіли над сонним Києвом. Відповідно і приземлились ми на кілька хвилин раніше запланованого, але розслаблятись було не можна, кожна хвилина була на обліку. Обганяючи заспаних пасажирів, ми з ХХ першими вскочили на паспортний контроль, так само швидко забігли в автобус, що курсує між терміналами. Черга на проходження багажного огляду була теж невелика, тож всі пересадочні операції ми здійснили за 20(!) хвилин. І у нас лишалось ще більше години до відправлення рейсу, можна було спокійно поснідати домашніми бутербродами. Другий переліт пройшов без зайвих пригод, і вже в 11 ранку за місцевим часом ми ступили на португальську землю.

Прогноз погоди передавав дощі всі три дні нашого перебування в Португалії, але по прильоту ми побачили лише хмарність без опадів. Поки розбирались з картою місцевості, до нас підсів місцевий діаспорянин, почав розпитувати, що ми і куди, він приїхав зустрічати літак з командою, яка мала прибути через дві години. Нам чекати стільки було не цікаво - сіли на метро і поїхали в центр міста. Для цього вирішили придбати денний проїзний за 7 євро, це нам дало таки можливість зекономити кошти на пересуванні. В центрі одразу поїхали до знаменитого мосту дона Луіша - однієї з найбільших окрас міста, звідки відкривався чудовий краєвид на Порту.



Заселення в хостел було о 15:00, тож ми мали кілька годин поблукати вуличками. Страшенно хотілось їсти, а ще в аеропорту діаспорянин порадив нам спробувати бакаляу - традиційну місцеву страву, тож коли побачили цей напис на рекламі гаштету - вирішили зупинитись спробувати. Бакаляу виявилась звичайною смаженою рибою, нічого особливого.

Хостел виявився ще тою дірою - кімната на 10 чоловік, не дуже привітна дівчина на рецепції і непрацюючий в кімнаті wifi. Тоді ми ще не знали, що сніданок виявиться теж більш ніж паршивим. Скинувши речі, вирішили їхати на океан. На той час від хмарності не лишилось і сліду, і нас радувало яскраве сонце. До океану можна дістатись різними способами, ми вирішили їхати на метро. Прибувши туди, зрозуміли, що дмухає дуже і дуже сильний вітер. По суті, пляж був призначений для серфінгістів, і їх тут було багато. А разом з ними віндсерфери, кайтсерфери, кайтбордери у воді та лендкайтери і кайтбаггери на пляжі). Але нам з ХХ хотілось скупатись, що ми успішно і зробили. Не знаю, чи там дозволено купання, але окрім нас ніхто у воді не плавав, хоч і температура океану була градусів так 20. При холодному вітрі і високих хвилях вилазити на берег не хотілось.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Назад в центр повертались по набережній, де в якийсь момент вирішили не йти більше пішки і доїхати на автобусі. Коли приїхали назад до мосту (а навколо нього в Порту крутиться все), то вже починало сутеніти. На набережній стоїть купа столиків, грає жива музика і офіціанти припрошують щось замовити саме в їхньому закладі, пританцьовуючи під гітарні акорди. Походили туди-сюди і вирішили таки зупинитись - дуже вже хотілось їсти. Я спробував францисінью (ще одне національне блюдо), і знаєте - це було просто нереально смачно. З того часу в усіх закладах, де ми зупинялись, я замовляв саме цю страву - щось типу квадратного гамбургера з різними видами м’яса, политого солодким соусом і посипаного картоплею фрі. Вже зовсім стемніло, я почав свою улюблену нічну фотозйомку міста, як тут почався дощ. Такий холодний і противний, що ми вирішили рухатись в хостел. В цей час десь в іншій частині міста БАТЕ летіло 0:5 від місцевого клубу.

На наступний день ми дізнались, що решта (троє) хохлів, які прилетіли разом з командою, вирішили сходити на матч Порту - БАТЕ на сектор білорусів, вивісивши там український прапор з написом "Киевская хунта". Там вони зустріли хлопців, які ще в березні відбували покарання за банер в підтримку України. Не запросити їх на наш сектор просто не могли... Потім після матчу ще виявилось, що на секторі БАТЕ були і фанати пітерського Зеніта, але ніяких траблів з ними не було, вони і виду не подавали, що вони там є. Також від цих же хлопців ми дізнались шокуючу новину - не стало Андрія Гусіна. Я пообіцяв, що зроблю невеликий банер. Але для цього необхідно було десь роздобути фарбу і тканину. З тканиною виявилось все просто - "позичили" в хостелі простирадло в знак помсти за несмачний сніданок. А з фарбою... перше ж посилання в гуглі "graffiti paint Porto" дало нам адресу, куди їхати.

Всю ніч періщив дощ, на ранок він теж не переставав, але ми вирішили одразу після сніданку виселитись з хостела і одразу їхати в містечко Віла-ду-Конде, де мав проходити матч. Як виявилось, туди ходить метро, хоч це і 20 км від Порту, тому ми поспішали, поки діяв наш проїзний. Магазин з фарбою був якраз по дорозі, але приїхавши туди, ми побачили зачинені двері. Та записку: ми всередині, стучіть голосно. Ми стучали справді голосно, але ніхто не відчиняв, попросили навіть продавців сусіднього магазину нам допомогти, і врешті-решт власник графітішопу таки почув наш стукіт. Продавчиня, почувши що ми з України, довго не хотіла нас відпускати, все розпитуючи, чи нам подобається в Португалії, що ми бачили і де плануємо малювати. Також вона розповіла, що у неї єдиний графіті-магазин в світі, де працюють лише дівчата. Дощ то починався, то закінчувався, а ми поспішали сісти на метро до села).

Першим же ділом, прибувши у Віла-ду-Конде, відправились на стадіон придбати собі квитки. Кас як таких не знайшли і почали розпитувати, куди ж нам іти. Перший же працівник стадіону виявився говірким і доброзичливим, тому вирішив нам показати, де ж продають тікети. Квиток коштував 15 євро, а працівник все цікавився, чи подобається нам в Португалії. Це питали практично всі, хто починав з нами розмову... Також ми попросили цього мужчину підказати якесь сухе місце з накриттям, де ми могли б намалювати банер. І він вирішив завести нас на територію стадіону, в підтрибунне приміщення. Місце було чудовим, і ми навіть змогли сфоткатись на фоні арени. Десь за півгодини банер був готовий.



На той час дощ вже остаточно закінчився, і ми вирішили рухатись в напрямку хостела. Цікаво виглядає старезний акведук, що пролягає практично через все містечко, і поля кукурудзи, по суті, прямо в населенному пункті. По дорозі побачили вказівник "оглядовий майданчик" і вирішили йти туди. Але вид згори був так собі, нічого особливого. Містечко Віла-ду-Конде знаходиться одним боком на березі океану, а іншим - на березі річки Ріу Аве, яка в цей океан і впадає. Відповідно, все життя міста скупчене навколо набережної річкової і набережної океанської. А головна окраса міста - старезний корабель, пришвартований на березі. Хостел виявився мімімішним, з купою всіляких няшностей, все продумано до деталей, одним словом, дівчата б зацінили. Нас поселили в тримісний номер, сказали, що разом з нами буде жити якийсь ірландець, а при вході в кімнату ми побачили його речі і квиток на матч Порту - БАТЕ. Самого ірландця в номері не було.

Вирішили знову прогулятись до океану, цього разу штормило вже дуже суттєво, а вітер з океану дув такий, що довго стояти там було нереально. Побачивши, що на пляжі при такій погоді нема чого ловити, відправились шукати їжу, і знайшли супермаркет та францисінью. Далі - назад у хостел, відпочити годинку, і можна було рухатись на стадіон.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Перед стадіоном почались пригоди з місцевими правоохоронцями. Спочатку вони сказали, що не пустять на сектор рюкзак, але цю проблему якось вдалось розпетляти. Потім їм не сподобався банер про Гусіна, і вони почали доводити, що цей банер заборонений УЄФА. Після кількох хвилин суперечки вони таки змогли перекласти, що там написано, і банер пронести дозволили. Але основна їх претензія була до мого фотоапарату. От не можна фотоапарат - і все, лишай в міліцейському бусі... Знімати на iPad і на мобільний можна, а на камеру - ні. При тому завертали людей з камерами будь-якого розміру, навіть зовсім мильницями. Я дочекався хохлів, що прилетіли з командою, у них були акредитації журналістів. Але менти вперлись ще дужче - журналістам з камерами заходити можна, але не на гостьовий сектор. Закінчилось все тим, що камеру на сектор пустили при умові, що я не буду знімати. А хлопцям з акредитаціями довелось купувати квитки.



На секторі, окрім нас п'ятьох, зібралось ще троє німецьких хохлів і двоє їхніх друзів (я спочатку думав, що вони теж з Німеччини, але потім виявилось, що з Києва, але ультрас-трибуну не відвідують). Решта ж контингенту - діаспора, якої завжди багато на євровиїздах, особливо в Португалії. Було навіть тіло з розою Динамо і шапкою кротів... Загалом, зібралось на секторі чоловік 70. Підрулили і запрошені білоруси, один фанатів за Динамо Брест, інші - за БАТЕ. Ми їм дозволили повісити червоно-білий прапор на секторі. Кузьмі одразу було сказано, що ми будем заряджати, а вони - повторювати за нами, мовчки сидіти ніхто їм не дозволить і самодіяльністю займатись теж. І що б ви думали - подіяло. Спочатку прості заряди, а потім складніше і складніше, і вже в середині тайму весь сектор співав про Перунову рать, про нашого героя Сергія Реброва і навіть про те, що ми з тобою завжди, наш славетний клуб... Окремо хочеться сказати про цей заряд: коли почалась сильна злива - кузьма само собою почала ховатись під дощовики і парасольки, а ми в 10 носів стали по торсу. І от тоді почався нон-стоп. Хвилин на 10 мінімум, поки ще лишались сили. Гра команди радувала. Ми не могли повірити, чи це справді те Динамо, яке ми звикли бачити, ми вигравали, і дуже впевнено... Під кінець другого тайму сил вже не лишалось, але ми шизіли, і кузьма з нами теж. За моїми згадками, це був один з найкращих євровиїздів в плані підтримки команди. Перед фінальним свистком весь сектор спустився ближче до поля, аби привітати гравців з перемогою, і футболісти підійшли всім складом подякувати за підтримку. А потім діаспора дякувала нам за те, що організували нормальний супорт.



Німецькі хохли лишались у Віла-ду-Конде на ніч, так само, як і я з ХХ, тому ми разом пішли в кабак трохи підкріпитись перед сном. По телевізору якраз транслювали огляд всіх матчів Ліги Європи, а перед екраном сидів навіжений дід, який без видимих на те причин починав істерично сміятись і махати ліктями, ніби намагався взлетіти. З того часу ми на всіх фотках позували в такій позі, бо дід був справді угарним.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>


На наступний ранок домовились з німцями разом їхати назад в Порту - гуртом гуляти веселіше. Знову вперіщив дощ - це було, по суті, єдиним негативом за всю нашу поїздку - але швидко закінчився. Прибули в центр, накупили сувенірів, походили навколо мосту, побродили вуличками і сіли пообідати.



Таким чином, більша половина дня минула за спогляданням краєвидів цього чудового міста. Я і ХХ вже мусили їхати в аеропорт, один з німців їхав разом з нами (у нього був рейс до Франкфурта через 10 хвилин після нашого), на тому і розпрощались з іншими біло-синіми.



Можна було б і поставити крапку, але нас чекала ще одна пригода - пересадка в аеропорту Барселони. 70 хвилин на все про все - вийти з літака, доїхати до терміналу, добігти з Arrivals до Departures, зареєструватись на рейс (а Vueling на рейсі Барселона - Київ не дозволяє чекінитись онлайн), пройти огляд багажу на металодетекторі і знайти потрібний нам гейт. Стійка реєстрації закривається за 40 хвилин до вильоту. І тут ми бачим, що літак наш запізнюється, приземлився в Барселоні на 10 хвилин пізніше запланованого...

Знервовано забігаєм в автобус на злітній смузі, але він не рушає, чекає поки завантажаться всі пасажири літака. А крайні пасажири ніби навмисно знущаються - виходять вальяжно, без поспіху і обнімаючись з усіма бортпровідницями. Вискочили з автобусів і стрімголов побігли по вказівниках, захекані прибігли до стійки за 42 хвилини до відправлення. Одним словом, встигли. Металодетектор пройшли теж швидко, і мали цілих 20 хвилин віддихатись. Працівники аеропорту ніби навмисне поставили в два сусідні гейти рейси Барселона - Київ і Барселона - Москва, тож в терміналі панувала якась дуже напружена тиша, і люди в обох чергах зле поглядали один на одного, але ніяких інцидентів помічено не було... На тому пригоди і скінчились, вже о 5-й ранку суботи я лежав в своєму ліжку і відпочивав після насичених трьох днів подорожі.
Матч 7-го туру Динамо - Волинь наш сектор розпочав з 14 хвилин тиші на честь Андрія Гусіна, який трагічно загинув. Колективним рішенням WBC було узгоджено, що на цей матч не буде і традиційної банерної лінії. З позитивних моментів: порадував на цей раз вихід наших футболістів, які на знак солідарності з армією були вдягнуті у тематичні футболки, велика їм повага, що так само не залишаються осторонь. Для тих, хто не слідкує за життям команди, то можу сказати, що одними футболками справа не закінчується. Деякі з наших футболістів вже не один раз відвідували військові шпиталі та допомагали пораненим, але давайте перейдемо до гри.

На трибуні вже звична посередня шиза, без якоїсь родзинки, потроху підтягуємо та слідкуємо за нашими правилами поводження на секторі, в деякій мірі зроблений крок на їх втілення виправдовує себе. На матчі були присутні двоє наших хлопців, які змогли вирватись з військової лікарні, адже їх поранення не настільки важкі. Їм була передана грошова допомога, яку ми зібрали на нещодавньому турнірі з футболу. Третій наш хлопець ще у важкому стані, тому більшу частину суми із зібраних грошей ми перерахували його мамі на банківську картку. Один з цих поранених - хлопець з колективу VIVA KYIV, які нещодавно відсвяткували 8-річчя та прийшли на сектор у відповідних розах.

У цьому звіті хочу звернути увагу і на численний десант волиняк, які активно долучались до перекличок та цілком яскраво виділялись на гостьовому секторі, адже серед приїжджих фанатів, я маю на увазі чемпіонат України - це, на жаль, велика рідкість. Дуже багато похвальних слів можна було б написати про саму гру на полі, аби не ті два матчі, які чекали нас попереду, тому, через вже відомий результат, це втрачає будь-якій сенс. Побачимось на трибуні.
Нова система жеребкування в Кубку України звела нас із нашими друзями – львівськими Карпатами, а отже і цього року Кубок не Львову, а Києву! Оскільки тепер на етапі 1/8 переможець визначається з двох поєдинків, то перша гра відбувалася на полі несіяної команди, а значить – черговий виїзд у місто Лева.

Коли за рік по 3-4 рази буваєш в одному місті – дуже складно придумати, чим зайняти себе до матчу. Так склалось, що саме на виїзд у Львів всі їдуть якось окремо, і у всіх різні побажання, як вбити півдня. Мені довелось проводити екскурсію другу, який захотів вперше побувати у Львові, вперше сходити на футбол і вперше побувати на виїзді, тому витрачати день на посиденьки в кнайпах був не наш варіант. Потяг прибував аж о 5-й ранку, і всі кафешки з прийнятними цінами ще були зачиненими, тому було вирішено одразу ж здійснити підйом на Замкову гору і зустріти там схід сонця, щоб потім встигнути на відкриття Пузатої хати. Групкою в 5 чоловік під різні спогади з минулих виїздів піднялися наверх, де вже було достатньо хохлів, і всі чекали того ж, що й ми – де б поїсти в таку рань і холоднечу. Спостерігаючи, як сонячні промені не поспішають виповзати з-за хмар і згадуючи різні приколи, вирішили трохи зігрітися віджиманнями. Врешті-решт, нам набридло чекати, і ми пішли вниз, де не було сильного вітру. Наостанок хлопці на камеру впіймали створіння з потойбічного світу, і потім ще півдня реготали з найвдалішого кадру.

Під Пузатою хатою, як завжди в день виїзду, черги, тому одразу по відкритті ми пішли за сніданками, і так само швидко їх запхали в себе. Далі ми знову розділилися. Частина пішла в Майстерню шоколаду спати на м’яких пуфиках, а я продовжив екскурсію. За декілька годин ми побували майже в усіх визначних точках, і пішли відпочивати до інших у майстерню.

Замовивши собі набір-мінімум, влаштувалися позручніше і відпочивали. Через деякий час до нас в залу забігає натовп у білих халатах, і головний з них – шеф-кухар, каже, що у них сьогодні майстер-клас, і вони мають всіх обмалювати шоколадом. Здійснивши цю процедуру під зауваження «лий побільше», він додав, що шоколад можна знімати лише язиком.. але, падлюка, консультанток покликати відмовився) Тому ми його правило порушили.

Втомившись відпочивати, вирішили піднятися на ратушу, адже бажаючих виявилось достатньо. Здійснивши цей непростий шлях по вузеньких коридорах із жирними тітками, що ледь повзуть вверх, а вниз іще повільніше, пішли у Зеник, де сиділа ще частина наших хлопців, поїсти перед матчем.

На вході до сектору, як завжди, купа львів’ян, які намагаються безкоштовно зайти на стадіон, і, як завжди, трохи тупуватий шмон. Зайшовши на сектор, я зустрів знайомого зі Львова, який за 15 хвилин біганини допоміг нам роздобути 2 барабани, за що йому окрема подяка (до речі, також подяка хлопцям, які зробили нам нові барабанні палички).

Фанати Карпат підготували доволі непоганий перф із великою кількістю піротехніки та силуетом міста, з написом «Настав час підняти кубок». На 4-й хвилині Лукаш Теодорчик-Голеодорчик забив перший і єдиний м’яч у цій зустрічі, і далі гра проходила доволі мляво, як і шиза на гостьовому секторі. На секторі киян теж достатньо піротехніки та спалений комуняцький прапор.

З приїздом пана Д. на початок другого тайму все змінилося, і пішли заряди нон-стоп. До кінця матчу з хлопцями так позривали голоси, що не пам’ятали, коли раніше таке бувало.

По закінченні гри мені довелось затриматись, щоб віддати назад барабани. Далі, наздогнавши хлопців, пішли сидіти з львів’янами в Гасовій лямпі. Час за розмовами минув досить швидко, і довелося викликати таксі, щоб встигнути на потяг.

Назад у вагоні вписки, тупа провідниця та холоднеча, але найкраще відчуття, коли після виїзду приїжджаєш додому, і розумієш, що ще неділя!
Хо-хо-хо... Як же ми скучили за груповими етапами європейських кубків. Хто б що не казав, але це точно інший рівень. Який би суперник не був, але на ці ігри йдеш з трохи іншим настроєм, та і робочий день у ці години очікування перетворюється на суцільний погляд на годинник та думки в голові, коли вже настане час зриватись на стадіон... Так само було і цього разу. Після чудового старту в Португалії та цікавої домашки з Волинню всі передчували, що на полі буде справжній бій, але що матч перетвориться на таку виставу... Мабуть в кращих снах я собі таке навіть і не міг уявити, коли командою керував Блохін. Нехай Володимирович мене вибачає, але так воно і є.

Півгодини до початку, всі, хто треба, вже на трибуні, навколо купа знайомих облич, в очах споука помічаю, що він сьогодні у доброму настрої і готовий видавати справжній РІВЕНЬ. Перед трибуною снують делегати хУЄФА та наш офіцер безпеки. За декілька днів до нашої гри матч у Львові між Шахтарем і Порту наробив багато галасу у ЗМІ через банер, який вивісили кроти/леви. "UEFA - we care about Russia" ("УЄФА - ми піклуємося про Росію"). Тому перед матчем нашим були дзвінки від клубу з настановами, щоб подібний банер ні в якому разі не був помічений на нашій трибуні. Ми, звісно, дослухались до прохань клубу і банеру "UEFA - we care about Russia" не робили. Ми дотримались свого слова.))) Але пройти повз події щодо кримського футболу та ситуації навколо цього - це було поза межами нашого розуміння. Засунути голову в пісок і не помічати, як зливається Крим та футбол у тому числі в угоду окупантів, ми не могли. Ініціативними людьми з нашого сектору на початок матчу були підготовленні текстівки: "UEFA values gazprom's money higher than own rules" ("УЄФА цінує гроші Газпрому вище ніж власні правила") та "Crimea is Ukraine"("Крим - це Україна"). Вони були спрямовані на те, щоб вказати чиновникам з УЄФА, як вони нехтують прописаними правилами зі свого статуту та без жодних нарікань і штрафів продовжують закривати очі на виступ кримських команд в російському чемпіонаті.

Звучить стартовий свисток, споук починає, а далі все йде, як по маслу, як на трибуні, так і на полі. З кожним гострим моментом шиза лише набирає обертів та не лишає байдужих на наших секторах. Візуально сектор в цій грі не блищав, а ось голосова підтримка і віддача трибуни відчувалась. На початку другого тайму "золотими" медалями були нагородженні переможці футбольного турніру, який нещодавно пройшов в Конча-Заспі. Дякуємо за ініціативу нашому фотокору. Він зрозуміє, що ми маємо на увазі. Другий тайм, це було суцільне видовище, яке Олімпійській не бачив вже дуже давно. Давайте залишимо футбольну аналітику для відповідних ресурсів, але на такий футбол дійсно приходиш, як на свято.

Настрій на секторі був відповідний, всі розуміли, що вони і є тим 12 гравцем, та викладались по повній, без наганяю та постійних зауважень від споука. Щодо гостей, то вони були представлені в мізерній кількості, як для країни, яка має потужну ультра-сцену, та і відстань між містами досить мала. Здивувала присутність лише представників "Peluza Nord", чому цю гру не відвідали хлопці з "Peluza Sud" румуни не змогли нормально пояснити навіть на ультрас-тіфо. До речі, за декілька годин до гри, біля стадіону ~25 представників Динамо (WBC) випадково натрапили на ~15 хлопців з Бухаресту та пояснили їм, що в країні, де зараз йде війна, краще проводити свій час в готелі або взагалі не приїжджати на гру. Тепер у будь-якому випадку нас чекає дуже цікавий виїзд в Бухарест у грудні, наші хлопці збираються його пробивати, а ТИ з нами???
Півтори години до матчу, а ми вже на стадіоні з усіма нашими клумками - якійсь ящики зі стафом новим (поб’ємось об заклад що за півгодини все розметуть?), колонки, барабан, палки для прапорів. Народ потроху підтягується. О, тут журналісти просять познімати підготовку до гри. Який канал? По ходу Новий, хоча я хз, я цю фіфу на підборах ніколи не бачив раніше. Ще й інтерв’ю хочуть. А чого я? Може Тарас? Чи Коря? Що, серйозно більше ніхто не хоче на камеру пару слів сказати? Ну тільки не заважайте тоді...

Так, барабани налаштували, дівчат в нижніх рядах нема. До речі, палки для розтяжок всі розібрали, а люди все підходять і питають, треба буде докупити. Отого в червоній кофті попросіть кофту зняти... а він і сам знімає. І перший ряд не займайте. Взагалі. Перший ряд для барабану і людей з прапорами! На 41-му хай, що хочуть те і роблять, а тут не займайте, нєфіг на перилах лежати, як морські котики. Тут якийсь білорус хоче щось повісити на банерну лінію. З якого клубу? З якого ти клубу? А, просто прапор - без питань, білоруси нам брати.

Ну що, понеслась! А нас сьогодні дофіга... Давно стільки народу на НСК не було, тисяч 60 буде? А що там на текстівці? А, про хунту - норм тема! Давай перекличку "Слава Україні!"... І паровоз давай одразу, поки кузьма розігріта. Мурахи по шкірі, і походу я сам себе оглушив барабаном. Нічого, через пару хвилин пройде. Ти чого прапором великим не махаєш? Всі махають, а ти не махаєш? Дай комусь іншому, але не стій просто так... Скажи ще раз, щоб петарди не кидали, і ти коли починаєш стрибки "Біло-синій - самий сильний!", то весь стадіон стрибати починає, їм здається, що про москалів заряд і все псують. З Донецьком перекличку? Ну вони щось своє заряджають, але давай спробуєм. Блін, так "Донецьк" більше не заряджай, ледь не пропустили під цей заряд, заряди їм краще "Слава Україні!". Запалити піро? Зараз? Так ніби ж домовлялись після голу палити! Так і пофіг, що на 21-му палять, ми палим після голу, терпи. Дивись, скільки у нас всього горючого є... Ми терпимо - і ти терпи, заб’ють!

А ось і Го-о-о-ол! ГОЛ! ГОЛ! ГОЛ чорт забирай! Ти куди побіг? Ну я розумію, Коря побіг, а ти куди, що ти там на бігових забув? Лан, спишем це на емоції! Гооооооооооооол, курва! Віда красаучег! Дивись, рюкзак горить, давай туши бігом! Ногою туши, чого стоїш... Б-р каже по торсу, давайте всі по торсу! І одразу Ди-Ди-Ди-Ди-Дииии... А ти чого не по торсу? Горло болить? Так якого хріна ти в перших рядах забув? Тут на повну шизять... Слухай, а скільки у них вже жовтих карток? На другу червону ще не напрацювали? Пару хвилин лишається, давай Гімн! Скільки часу додав? Ну ще трохи потерпіть! Так-так-так, це перемога! Нареееешті! Слухай, це ж скільки ми в них не вигравали в чемпіонаті? Аж тоді, коли модулі "Останній аргумент" робили? Так це вже більше трьох років пройшло, нічого собі! Хлопці, давайте все в машину занесем і пішли ще квасу вип’єм за перемогу!
320x480   640x960   1136x640   1440x900   1536x1024

1600x1200   1680x1050   1920x1080   2048x2048
21 вересня відбувся черговий Кубок віража. Як і три місяці тому, президент «Динамо» Ігор Суркіс безкоштовно надав для проведення турніру тренувальне поле у Конча-Заспі, що у теперішні часи, коли кожна гривня йде на допомогу хлопцям на сході України та у госпіталі, було дуже доречно.

Перед турніром невеличку промову виголосив поранений боєць батальйону Айдар, який зараз проходить лікування у Києві. Також хвилиною мовчання всі учасники вшанували пам’ять загиблого за три дні до турніру Андрія Гусіна, а також Валентина Белькевича та Андрія Баля… Цього разу у турнірі не приймали участь команди фанів з інших країн та міст України. Також відмовились від участі представники банд, які перейшли на 21-й сектор Олімпійського (двома тижнями пізніше вони провели власний турнір). Тим не менш, організаторам вдалося зібрати 16 команд і провести турнір у зручному форматі – 4 групи по 4 команди. Серед учасників було досить багато нових облич, але тон задавали все ж давно відомі досвідчені команди, які з року в рік приймають участь у вирішальних іграх Кубка віража.

У групі 14 перше місце впевнено зайняли фіналісти минулого турніру – команда Д.ультрас, які здобули три перемоги та пропустили лише один м’яч. Інші три команди здобули лише по одній перемозі, і до чвертьфіналу за результатами особистих зустрічей пройшла команда White People. В групі 18 першою із 7-ма очками стала команда VIVA-1, другими були AMF, які також пройшли групову стадію без поразок. Групу 28 виграла команда Rock&Roll Band 88, яка досить несподівано почала турнір з нічиєї, але потім все стало на свої місця. Другими тут стали представники VIVA-2. Нарешті, у групі 88 перемогли з максимальним результатом ще одні старожили турніру – Capitals-1, другими стали дебютанти змагань – молоді хлопці із Марек Crew. Напевно, приз глядацьких симпатій турніру мала б отримати команда Dynamomachine, за яку зіграли багато відомих у двіжі особистостей, а ігри команди викликали велику увагу та бурю емоцій, як на полі, так і серед глядачів.

Після жеребкування стадії плей-офф виявилось, що у двох із чотирьох пар чвертьфіналістів знову зустрічаються суперники по групі. Перші команди своїх груп знову довели перевагу - Rock&Roll Band 88 розгромили VIVA-2, а команда VIVA-1 мінімально здолала AMF. У двох інших парах у фаворитів також не було проблем – Capitals-1 та Д.ультрас пройшли до півфіналу. У першому з них Rock&Roll Band 88 досить упевнено здолали хлопців з VIVA-1, а ось друга гра, без перебільшення, стала окрасою всього турніру. В ній зустрічались фіналісти попереднього Кубку, що проходив у червні. Команда Д.ультрас спочатку вийшла вперед, потім пропустила два м’ячі, знову зрівняла рахунок, і знову почала програвати. І коли вже, здавалося, гра так і завершиться перемогою Capitals-1, на останній хвилині хлопці з Д.ультрас зрівняли рахунок, а у серії пенальті вже були сильнішими.

У фіналі зустрічалися старі знайомі по багатьох турнірах, команди добре знали силу один одного, тому гра проходила досить обережно, але в той же час у дуже впертій боротьбі. Основний час завершився внічию 1:1, а ось у серії пенальті сильнішими тепер були вже представники Rock&Roll Band 88. Дуже довго хлопці йшли до цієї перемоги, виходили до півфіналів та фіналів Кубку віража в різні роки, аж ось тепер здобули омріяну перемогу!

Після турніру переможцям був вручений оригінальний приз, презентований нашому двіжу від фанів краківського Гутніка, а вже у перерві матчу Динамо - Стяуа хлопці отримали золоті медалі переможців!
Д.ультрас 2:0 4:1 2:0 3 0 0 8-1 9
White People 0:2 1:3 5:1 1 0 2 6-6 3
Capitals-2 1:4 3:1 0:2 1 0 2 4-7 3
Драмкружок 0:2 1:5 2:0 1 0 2 3-7 3
VIVA-1 1:1 2:0 3:1 2 1 0 6-2 7
AMF 1:1 0:0 2:1 1 2 0 3-2 5
KCS 0:2 0:0 2:0 1 1 1 2-2 4
Bad Boys 1:3 1:2 0:2 0 0 3 2-7 0
Р'н'р бенд 88 1:1 3:0 8:1 2 1 0 12-2 7
VIVA-2 1:1 1:1 6:1 1 2 0 8-3 5
HTF 0:3 1:1 7:2 1 1 1 8-6 4
Putin's dead 1:8 1:6 2:7 0 0 3 4-21 0
Capitals-1 6:2 3:0 6:2 3 0 0 15-4 9
Марек Crew 2:6 7:0 2:2 1 1 1 11-8 4
Солянка 0:3 0:7 3:2 1 0 2 3-12 3
Dynamomachine 2:6 2:2 2:3 0 1 2 6-11 1
Чвертьфінал 1 VIVA-1 - AMF 1:0  
Чвертьфінал 2 Р'н'р бенд 88 - VIVA-2 5:0
Чвертьфінал 3 Capitals-1 - White People 2:1
Чвертьфінал 4 Д.ультрас - Марек Crew 4:1
Півфінал 1 Р'н'р бенд 88 - VIVA-1 3:1
Півфінал 2 Д.ультрас - Capitals-1 3:3 по пенальті 3:1
Фінал Р'н'р бенд 88 - Д.ультрас 1:1 по пенальті 3:2
Цей виїзд я запланував давно… Взагалі, я в цьому відборі запланував «золотий» за збірну, оскільки вже провтикав кілька виїздів за Динамо. Виїзд обіцяв бути веселим. В мережі ще влітку мерехтнула інформація щодо можливості накриву наших фанів кацапами. Проте не думаю, що когось це зупинило. Але обережним потрібно було бути. На вересневому виїзді в Португалію ми познайомились з ультрас БАТЕ, які виявились правильними правими парнягами. Спільні водні процедури в океанському штормі та дегустація портвейну зробили нас хорошими друзями. Тож друзі нас чекали у Борисові з накритою вже поляною по олдскулу.

Ми планували їхати машиною в середу ввечері з ночівлею в Гомелі, де заздалегідь був знятий готель. Вже вранці 8 жовтня з’явилась інформація, що в тайожний союз не пускають окремих наших фанатів… Тож швидко попрацювавши в Інтернеті, ми знайшли запрошення на конкурс «Скоринскіє научниє чтєнія», що проводив у Гомелі місцевий університет в дані числа, і обзавелись відповідним документом на цей симпозіум. Також я роздрукував броні готелю у Гомелі. Мої попутчики скептично поставились до моєї перестороги щодо нашої подорожі і тихо ржали зі слова «симпозіум».

О 20.00 ми прибули на пункт пропуску Нові Яриловичі і стали в довжелезну чергу… На митниці ми зустріли одного журналіста, що катає виїзда своїм коштом, його не пустили до Білорусі через стікери батальону Азов та Правого сектору, що знайшли у нього. Оскільки хлопці не змогли вгамувати свої посмішки, коли я нашим поганцям розповідав версію поїздки на симпозіум, ми вирішили білорусам казати правду, що їдемо на футбол… За три години нас, слава Богу, пропустили, отримавши негативну відповідь на запитання щодо «наклєєк, срєдств самооборони і атрібутікі»…

В Гомелі ми були близько опівночі. В Білорусі діє цікавий сухий закон: з 22 до 8 заборонено продавати пиво та слабоалкогольні напої, а горілку та бренді - будь ласка. Боротьба с дитячим пияцтвом? Хлопці дегустували місцеве бренді «Кардинал», а я, пам’ятаючи коньяк в Актобе, вирішив йти спати по ЗОЖу. Вранці, поки хлопці спали, я прикрасив Гомель динамівськими стікерами і пробив їдальню, де ми поснідали. Після цього ми погуляли трохи по центру, заїхали в місцевий парк, де були здивовані ручними білками, які що коти вимагали їжу. І вирушили в напрямку Борисова.

Маршрут ми прокладали безкоштовними дорогами, тому ми насолоджувались шляхами, якість яких була лиш трохи краще, ніж наших. Також були здивовані великою кількістю бідних дерев’яних будинків в селах, на одне село було максимум 3-5 цегляних чи бетонних будинки. Тому, дивлячись на таке ізобіліє розкоші, було смішно чути коментар дідка з велосипедом, що зупинився біля нас, коли ми вчергове клеїли стікер на дорожньому знаку, і запитав, чи є в Києві продукти. Я сказав - немає, ми їмо жінок і дітей, чим викликав жах в його очах і швидкість в ногах.

Наступним містом нашого шляху було містечко на Дніпрі з миловидним ім’ям Жлобін. Заїхавши в центр, ми відчули ритм білоруського хай-тек міста і навіть встигли постояти в черзі біля магазину «Жлобинчанка» та взяти собі дефіцитного товару – рушники з оленем по 27 000 тугриків, чим обмежили товарну пропозицію для місцевого населення на три одиниці. Маю надію, жіночки, що стояли за нами, на нас не образились. До речі, дане місто дійсно виділялось новобудовами на околицях, зведеними для робітників місцевого металургійного заводу. Наступним місцем нашого призначення був оспіваний в інтернеті Бабруйск. Оскільки сябри вже обривали нам телефони, чекаючи нас в Борисові, ми доволі швидко пройшлися по місту, похапцем перекусили в місцевому генделі і вирушили без зупинок до Борисова.

На в’їзді до Борисова нас зустріли сябри і провели через приватний сектор мимо мусорських КП у місто. Ми обмінялись презентами – ми їм футболки «Асталавіста сепаратиста» та «Куля», вони нам - спеціально зроблені до цього матчу з гербами, прапорами і написами Жыве Беларусь і Слава Україні. Після розселення в квартирі білоруси накрили стіл зі смачними домашніми стравами, де ми весело провели час до матчу по олдскулу.



Хлопці нас попередили, щоб ми сховали футболки-презенти та банер «Киевская хунта» подалі, проте ми не думали, що на вході будуть роздягати… Як результат, з нашої четвірки пройшов на сектор тільки я. Інші троє були проваджені в автозак.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>


Прийшовши на сектор, я зрозумів, що більшість активних фанатів були або недопущені в Білорусь, або затримані вже там, тому вирішив дебютувати в ролі споукмена. Банер сябрів на початку зустрічі ми зустріли гучним «Живє Білорусь», потім були відома пісенька про карлика та непогана шиза, як для такого складу сектора… В перерві ми збирали по наших секторах гроші для арештованих, на жаль, зібрали не дуже багато, в основному кидали по 50-100 білоруських рублів (5-10 українських копійок) та все рівно дякую всім…

Заряджав я на такій самій футболці, за яку прийняли хлопців. В другому таймі вивісив «Киевскую хунту». Я не сумнівався в тому, що після матчу приєднаюсь до своїх друзів… Проте, коли скінчився матч, я, використовуючи всі свої навички, зумів уникнути арешту...

На виході мене чекали хлопці з БАТЕ, які вже знали в яке РВВС повезли фанів. В відділку нам сказали, що їх затримали за висловлювання в нецензурній формі. Вранці буде суд. В даному РВВС було близько 30 осіб, в тому числі 12 з України. Один з мєнтів мені сказав, що прийняли всього в Мінську та Борисові близько 100 людей… В цю ніч я намагався привернути найбільшу увагу і надати найбільшого розголосу цій події. Насамперед, я зв’язався з нашим консульством та підняв знайомих журналістів. Суд мав відбутись о 10-00 наступного дня.

Оскільки в мене в хаті звільнились місця, білоруси підігнали мені на вписку двох фанів Зорі та одного запорізького Металургу. Вранці мені задзвонили наші журналісти, і я дав коментарі в прямому ефірі. О пів на десяту за мною заїхав один із сябрів, та ми поїхали до РВВС, а потім до суду, де вже нас чекав консул Лехкий Андрій Євгенович, який сказав, що буде активно намагатись звільнити наших хлопців, а також були присутні журналісти опозиційних білоруських видань та правозахисники. У консула був список 12 затриманих. Кажуть, було 15, але трьох відпустили. В основному, це були люди з Києва, були двоє хлопців зі Львова та один з Луцька. Приїхав автозак.

Біля кабінету судді посадили затриманих на лавочки, їм дали можливість спілкуватись з нами… На моє «привіт, хулігани», вони лиш втомлено всміхнулись… Було не до жартів. Виявилось, що більшість затримали за некошерні, на думку місцевих міліціянтів, футболки, прапори та стікери. Одного хлопця затримали нібито за файєр. О 10.10 почався суд над першою людиною – молодою дівчиною з Києва, яка була затримана за прапор України на кузьмичівському секторі білорусів, де вона перебувала разом зі своїми друзями. До зали суди впустили білоруських опозиційних журналістів, жінку-правозахисника, представника ультрас БАТЕ, мене та консула.

Суддя – курва (простіть мене, будь ласка, за таке визначення), років до 30, яка, певно, слово оргазм тільки читала у книжках, тому була дуже зла, нахабна та цинічна… 5 діб арешту за нецензурну лайку, кваліфіковану, як хуліганство… Капець… Ми всі очікували на штраф. Наступним йшов мій корєш, свідком затримання якого я був… Йому теж впаяли 5 діб. Мене вигнали із зали суду за коментар дій судді… Було все зрозуміло. Я вийшов до затриманих. Розповів, що, скоріш за все, всім дадуть по 5 діб, тому давайте номери, буду дзвонити родичам. Поки я продзвонював всім папам-мамам затриманих, ще 5 осіб встигли засудити на 5 діб і одного - на 10 діб за розповсюдження фашизму (стікер з кельтом). Перерва суду. Мєнти шуткували, що тепер будуть штрафувати, тому що місць в СІЗО немає вже, хлопці замовляли кросворди, книжки… Один хлопець просив передати Ніцше.

Після перерви, на наше здивування, справдився прогноз мєнта. Чотирьом хлопцям дали штрафи. Хлопців повезли на оформлення депортації в паспортний стіл, а ми з білорусами, двома львів’янами та волинякою поїхали скуповуватись для вісімки затриманих. Один з білорусів, що відсидів за зимову підтримку Майдану, в статусі бувалого підказував, що можна, а що ні передавати в СІЗО. Купили цигарок, чай, засоби гігієни, печиво та цукерки. Сябри привезли старі теплі речі. Поки хлопці пакували все по пакетах і пересипали з пачок, я разом з консулом поїхав до голови суду, але результат був невтішний - апеляція тільки в понеділок… Потім ми поїхали до паспортного столу, сказали, що грошей немає і нема чим платити 5 100 000 штрафу. Мєнти сказали, що будуть тримати хлопців, поки не заплатять. Довелось заплатити за хлопців 4 мільйони, яких їм не вистачало…

Сябри, що передавали пакунки в СІЗО, сказали, що чотирьох наших етапували в Жодіно. Ми не знали, чи отримали наші хлопці теплі речі, тому вирішили просити консула завезти їм речі та продукти у суботу. Аж десь о 18-00 консулу подзвонили і сказали, що після втручання нашого Президента всіх затриманих відпускають… Це було супер. Я відразу маякнув львів’янам, що вже перебували у Мінську, щоб забирали своїх.



До нас в машину вписали п’ятьох, інших забрав консул. Він поїхав назустріч львів’янам, а ми під мєнтами попрямували до кордону. Я задзвонив Д-ру, попросив організувати транспорт від кордону… В 3 годині ночі ми були на кордоні, де зустріли консула з двома киянами, западенців він перегрузив львів’янам, а дівчина і харків’янин лишились в Мінську у друзів… О 6 ранку ми були в Києві, а чернігівські хлопці забрали решту з-під кордону + хлопців, яких прийняли в Мінську… У них було все дуже жорстко… Але то інша історія, і не моя. Катайте виїзди. ОН.
Гутнік - Унія. Ну тут багато чого трапилося за останній час, навіть не знаю, з чого почати. Так вийшло, що я вирішив на магістратуру поступити до Кракова, все склалося успішно, і ось вже 3 тижні я живу, напевно, в самому кривавому навколофутбольному місті світу. Тут про дербі Вісла - Краковія напевно знають всі, від маленьких дітей до старих. І всі кажуть, що такого, як в Кракові, нема ніде. Тому що всі ОФ-розбірки вже давно вийшли за рамки будь-якої норми. Ножі, заточки тут вже не в моді, тут в обороті мачете, травмати і т.д. Всі райони поділені на ділянки, і не складно здогадатися, на чиєму районі ти зараз находишся, оскільки на кожному, НА КОЖНОМУ будинку є графіті або тег Вісли чи Кракові, або Гутнік... ну Гутнік, в основному, на Гуті. Так от, коли їхав сюди, я вже одразу знав, що буду ходити на футбол, тим більше були невеликі знайомства з хлопцями ГКС, зокрема і після нашої подорожі до Кракова в липні.

Приїхав, глянув календар, побачив, що перша гра Гутніка на виїзді, поговорив з М. Чи не збираються вони пробивати цей виїзд? Але М. сказав, що це село, і в ньому нема ніякого руху фанатського, тому їм цей матч не цікавий. Я думаю, вам це здасться дивним, що немає двіжу - тому ніхто не їде, а команду свою поїхати підтримати? Але тут не все так просто, якщо ти хочеш сходити на футбол, а тим більше - якщо хочеш поїхати на виїзд, то за кілька тижнів до матчу ти повинен подати "замовлення", що ти будеш на цьому матчі, потім клуб збирає всіх бажаючих і відправляє загальне "замовлення" мусорам, і ті вже вирішують, дозволяти і пускати кібіців на трибуну чи ні. Це дико в наших реаліях, але тут це норма. М. запропонував мені відвідати гру з Унією, сказав, що це найцікавіша гра в сезоні, оскільки Унія та Вісла друзі, але по факту Унія - це пісна хрінь, яка нічого з себе не представляє, а дружба ця потрібна для чорних махінацій Вісли. У Вісли багато таких друзів по всій Польщі, а ОФ - це прикриття.

Перейду ближче до дня матчу. Гра була в неділю, а я по вихідних вчуся, але до навчання ніяк добратись не можу, і розпланував так день, що прокинуся зранку, сходжу на пари, а після піду на футбол. Але сталося все, як завжди - заснув я ближче до 6 ранку, прокинувся, подивився на годинник, а це вже було 12-45, зрозумів, що на навчання я вже запізнився, вирішив повалятися, і тут згадую, що, блін, сьогодні ж футбол. Підриваюсь з ліжка, дзвоню А. - це хлопець з БЦ, в Україні катав за Арсенал білоцерківський, і ми з ним домовилися піти на матч разом. Забилися з ним в центрі через 50 хвилин. Швидко одягаюся, вибігаю з дому, біжу на трамвай... трохи запізнився, але все ж зустрівся з А. Падаємо вже разом на трамвай і їдемо на Гуту, до Гути їхати хвилин 25. Вийшли ми за пару зупинок до місця збору. До речі, місце збору змінювалося кілька разів, за пару днів до матчу були побоювання, що Вісла може накрити. Виходимо і одразу розуміємо, що сьогодні футбол. Через кожну хвилину проїжджають броньовані мікроавтобуси, схожі на спринтери. Скрізь сирени. На кожному перехресті мусора.

Пройшлися ми хвилин 10 до парку, де був збір. Людей там було небагато. Чоловік 20, я здивувався спочатку, бо думав, що склад буде набагато більше. Ми були не на 100% впевнені, що це саме хлопці з ГКС, тому вирішили поспостерігати, та через хвилину ми побачили, як підходять спочатку 10 осіб, потім ще 5, всі з різних сторін. Тут такі реалії, що, наприклад, є головний на п'ятаку, в будинку, він збирає своїх типів, і разом ідуть. Тут повз нас пройшли хлопців 5 на стафі ГКС, і ми зрозуміли, що все норм, ми потрапили, куди треба. Підійшли, поздоровкались з хлопцями, дуже дружня компанія, але не минуло й хвилин 5, як нас пропалили мусора. Спочатку під’їхала одна машина, потім друга, третя, через хвилин 5 весь парк був вже оточений мусорами. До нас під’їхала одна машина, повиходили такі немаленькі сірі, на дробовиках, стволах і газових балонах, як вогнегасники, і давай щось питати, всі їх ігнорують, але потім вони почали всіх переписувати, я спочатку здивувався, що ніхто не "губиться", та потім М. сказав, що це у них в порядку речей. Одного хлопця забрали за щось, я так і не зрозумів за що, він від нас знаходився далеко.

Через якийсь час нас стало десь близько 40-45, і ми починаємо рухатись в сторону стадіо, нас з усіх боків ведуть мусора на машинах, пройшли ми метрів 500, дійшли до перехрестя, а там ще був состав, напевно, ще більше ніж наш, чоловік 60. Забрали їх і почали висуватися, на стадік йшли дворами, аби акаби не змогли туди заїхати, але все одно через будинки було видно всюди машини мусорські.
ЧИТАТИ ДАЛІ >>
До стадіону, як виявилося, нам йти було недовго, і через хвилин 10 ми вже були під ареною, всі почали купувати квитки, ціна 10 злотих - близько 40 гривень. І поруч з касою збирає дівчинка гроші, я так зрозумів, що на майбутній перф. Глянув на годинник, а футбол вже почався! Спочатку здивувався, чому вже йде футбол, а хули на стадіон не заходять, але потім мені хтось розповів, що кілька років тому перед початком гри під’їхала Вісла, стрибнула на ножах і порізала кількох хлопців, так що тепер хули стоять перед входом на стадіон і чекають, поки всі не зайдуть, тільки потім заходять самі.

Потрапили ми на матч хвилині на 15-й матчу. Я дуже здивувався, бо не побачив гостей. Фак, а у мене такі були надії. Тому що точно я бачив раніше, і ви можете подивитися на ютубі, що Гутнік - Унія - це прориви на сектор гостей, закидування гівном, фаєри, петарди. Коротше, класика. Ось як виглядав цей матч рік тому (КЛАЦ). М. сказав, що за день до матчу Унія повідомила, що дорогі квитки на гостьовий, і їх не буде. Квитки були по 20 злотих, немало, як для Польщі (третьої ліги Польщі), але все ж самий принциповий матч в сезоні, сука, ніщєброди галімі, інших слів нема. Їм потрібно було не з Віслою корішувати, а з Краковією. Жиди, одним словом, або просто засцяли. Відмазка взагалі дешева, щоб не їхати.

Ну нічого, тепер про сектор і стадіон. Стадіон невеликий. Кібіци Гутніка стоять на центральній трибуні. І центральна трибуна була повністю зайнята, протилежна була заповнена наполовину, а то і того менше. Шиза непогана, на секторі чоловік 350-400, хули стоять окремо, заряджають мало, ультра окремо. Є ще невеликий шматочок сектора, де кузьмичі. Але вони теж іноді заряджають, заряди мені сподобалися, але дуже багато не в підтримку клубу, а що б обісрати Віслу, там у кого не спитай, хоч у дитини 3-річної - вона тобі скаже, що Вісла - то стара курва. Наприкінці першого тайму Гутнік забиває гол, шиза стає сильнішою. Наприкінці першого тайму піднімається перф, банер і купа маленьких прапорців, спеціально зроблених під матч. Виглядало красиво. Під цей перф команди йдуть на перерву. В перерві поспілкувався з братом М., його звуть В. У двіжі Гутніка М. головний по ультрі, а В. - головний в ОФ. До речі, в ГКС дві ОФ-банди, м'ясники і Гутнік Файтерс, але вони ніколи не б’ються окремо, завжди разом. М. мені навіть казав, що деякі не знають, в якій вони банді, бо по факту є общак і пздц. Мені здається, було б непогано, якби в світлі наших теперішніх подій все повернулося назад і було саме так. Ну це моя думка.

У другому таймі їх споукмен сказав, що на матчі присутні 2 хлопці з Динамо Київ, і зарядив Динамо Кіюв. Мені, якщо чесно, було дуже приємно. Наприкінці матчу гра взагалі пішла без захисту, моментів було в обох команд достатньо, щоб забити, але рахунок залишився без змін - Гутнік виграв 1-0. Наприкінці матчу ще раз був заряд в підтримку Динамо і Магдебургу. Магдебург - це їх кенти вже дуже давно, дуже міцний союз. Після матчу футболісти підходять і самі заряжають "був, буде і є Гутнік ГКС", виглядало дуже круто, потім почали заряджати "Вісла - то стара курва" - ось це рівень, ось це ненависть навіть у футболістів, мені здається, у нас такого не вистачає, але у нас теж є таке до шахти у футболерів. Кожен футболсіт після матчу підходить і тисне руку, дякує за підтримку.

Після матчу виходимо і стоїмо під стадіоном. Як виявилося, когось взяли акаби, відбити хлопця не вийшло. Мусорів ставає ще більше тому, що в основному двіж весь після матчу відбувається. Вісла їздить по району і на лайні стрибає на дрібні групи кібіців Гутніка. Ми попрощалися з усіма і пішли в сторону трамвая, але М. сказав, що нас завезе в центр, бо дуже небезпечно зараз їхати самим. Ми пішли до машини, протягом усього часу за нами їхала машина мусорів, вони були скрізь, ще гірше, ніж до матчу, через кожні 50 метрів або машина або акаби на дробовиках. Ми дійшли до тачки, М. відвіз нас по домівках, і на цьому мій другий похід на футбол у Польщі закінчився. В цілому, мені сподобалося, але розчарувала відсутність екшена, бо сподівався я на інше. Спасибі хлопцям з ГКС, зокрема М. і В. за відмінний день. Через три тижні дербі проти Вісли-2, якщо доживу, то буде цікавий звіт в наступному випуску Святослав-онлайн.



Долучайся до команди "Святослава" та твори журнал разом з нами! Стосовно допомоги пиши Вконтакті юзеру Dexter 73 (лінк). До нових зустрічей!

З.І. Передрук матеріалів з даного журналу дозволяється лише з дозволів редакції. З повагою, WBC.