Ніколи не відкладай на завтра те, що можна відкласти на післязавтра - саме під таким гаслом і випускався черговий номер онлайн-журналу, вихід номеру було заплановано ще після суперкубкового матчу у Львові, але якось не писалось... За попередній рік ми випустили цілих 13 номерів, і редакція певною мірою втомилась від постійної необхідності видати номер під якусь дату. А якщо пам’ятаєте, кожен журнал виходив якраз під черговий виїзд. Тепер ситуація буде трошки інакшою, але сказати напевно, коли чекати номер 15-й, не може ніхто. Але це все лірика, ми не плануємо зупинятись, і в 14-му номері ви прочитаєте одразу два великі звіти про двійники: одна група біло-синіх весело катнула по маршруту Краків - Львів, інша ж по маршруту є*аний Дьйор - Львів, відвідавши матч U-19 Україна - Сербія. Також шукайте в номері звіти з домашок Динамо - Ворскла, Динамо - Олімпік, виїзду в Харків та гри Металург М - Динамо, яку було перенесено з Маріуполя до Києва. Ще ми підготували статтю про Кіровоград, куди ми поїдемо вже наступного вікенду, та оновлені правила нашої банерної лінії. 37 кадрів знадобилось, аби згадати всі основні події минулого сезону, а сезон справді вийшов незабутнім! І, мабуть, найцікавіший матеріал номеру - остання, третя частина інтерв’ю з фаном Очки, його розповіді про поїздки в Москву та Тбілісі.
Найгірший сезон в плані виступів команди в Чемпіонаті України став одним з найбільш яскравих і знакових в плані підтримки на трибунах. Революція в країні змінила свідомість багатьох наших громадян, і фанатів стали сприймати як патріотів і захисників своєї землі. Війна на Сході, в якій фанати приймають активну участь, відкинула футбол на другий план. Тим не менш, редакція журналу пропонує згадати найбільш яскраві моменти попереднього сезону у форматі слайд-шоу.
Дійові особи:
- фан Микола Хевіметал - начальник двіжу і, за сумісництвом, споукмен-мікрофоніст
- фан Інтеграл - має феноменальну пам’ять і миттєво множить 113*78 без калькулятора
- фан Диво - незамовкаюча стара гвардія
- фан Щуколов - мабуть, єдиний директор ОФ-контори, що відкатав сотку за ВКДК
- фан Кляп - кількаразовий золотник, що багато їсть
- фан Інгліш - раз в 5 років пробив виїзд - зламав ногу (с)
- фан Купе - псевдокібіц-псевдодизайнер
- фан Халепа - в’язень тюрми іспанської
- фан Контрастний - в’язень тюрми польської
- фан Довгий - наш перекладач
- пан Ендрю - бусовод
- фан Містер Бін - мій кєнтуха-виїздуха
- фанатюки - фанатюки
Всі персонажі вигадані. Будь-який збіг з реальними особами - прикра випадковість.

Все почалось минулої зими. Інгліш, повертаючись з фанатського турніру в Кракові, привіз листа-запрошення від президента Гутніка, в якому той просився зіграти з київським Динамо на щорічному турнірі "Welcome to Nowa Huta". Само собою, Ігор Михайлович підтерся б таким листом, якби його прислали електронною поштою, але його в кабінет президента принесли фанати і настійливо просили піти назустріч. І на фоні революційних подій згоду було отримано. Щоправда, відправити до Кракова вирішили другу команду на чолі з Хацкевичем, оскільки в основного складу передсезонні збори розписані по хвилинах і зайві переїзди їм ні до чого.

Дата для матчу була визначена ідеальна - можна було пробивати двійник Краків-Львів. Наш перевірений по багатьом попереднім євровиїздам водій Ендрю був готовий нас везти хоч на край світу, тому Щуколов почав збирати екіпаж. Я щоправда на цьому бусі мав їхати вперше, але з розповідей про попередні бусо-виїзди точно знав, що сумно не буде. 8 пасажирських місць розібрали, мов гарячі пиріжки, і в підсумку вийшло: я, Містер Бін, Хевіметал, фан Інтеграл, Диво, Кляп і Щуколов зі своєю герцогинею - така от компанія. Виїжджали з Києва потягом в п’ятницю ввечері, втомлені після роботи. Причому у всіх були різні вагони, тому вже сильно не гуділи. Інтеграл взагалі був з корабля на бал - два тижні відпочивав на морі, в обід прилетів і через пару годин вже на виїзд, в потязі ми його навіть не бачили. А от о 4:30 ранку потяг прибув на львівський вокзал, і вся компанія нарешті зібралась докупи на пероні.

Поки чекали подачі адської колісниці і попивали вранішню каву, було цікаво спостерігати за місцевими привокзальними персонажами: тут були і двоє циганчат на червоних шкарпетках і на в’єтнамках (такий собі вид мазохізму, коли шкарпетка не дає нормально взутись), були і стандартні для таких місцин алкаші, які вигрібають останні копійки, аби отримати ще 50 г, був і якийсь дід, який на весь вокзал почав горланити в нашу сторону "москалі, бий москалів!", бо почув від Кляпа російську говірку. Але колісниця довго себе не змусила чекати, і вже о п’ятій ранку ми виїхали за місто на трасу.

Менш ніж за годину приїхали до кордону. Як і належить в таких випадках, перед кордоном залили повний бак. На кожній прикордонній заправці є спеціальна дровеняка, на яку можна наїхати колесом, коли заправляєшся. Так типу більше влазить в бак. Поки Ендрю заправлявся і ремонтував фару, я встиг назнімати краєвидів - якраз сходило сонце, і вид був просто неймовірний. Весь екіпаж сильно переживав, аби на кордоні не було черги, тому ми поспішали. А ще боялись потрапити на перезмінку прикордонників - це ще +1 година очікування.



Але черга виявилась невеликою. Втім, фан Диво попросився порулити, поки водій бігав в duty free, і за ті 100 метрів, що він проїхав, встиг напартачити - заїхав не в ту смугу для проходження контролю. Більше його за кермо не пускали. Польський прикордонник попався прискіпливий - він ніяк не міг повірити, що ми не везем із собою цигарок, адже їх тут везуть всі і завжди - в Польщі вони дорожчі в 4 рази. Тому довелось давати на огляд абсолютно всі речі. Загалом, кордон пройшли за 3 години, що, в принципі, дуже непогано - на пішому переході була величезна черга, аби зайти в будівлю, схожу на піч концтабора. І ми тим людям в черзі не заздрили.



Щойно ми переїхали кордон, як фан Диво урочисто заявив: а давайте вип’ємо горілки, за успішну поїздку! Фан Інтеграл дуже скептично на нього подивився, він добре пам’ятав, чим закінчуються подібні пропозиції - на виїзді в Болгарію Диво напідпитку вломився до Інтеграла в номер і почав митись в його душі, не роздягаючись, а потім... так, щось я відхилився від теми. Одним словом, всю свою активність Диво перекинув на Кляпа, намагаючись знайти собі хоч якусь компанію для вживання оковитої. Інтеграл же дістав нереальний запас бутербродів і почав всіх пригощати. Втім, прогодувати одними бутербродами здорових мужиків нереально, тому одразу після сніданку почались розмови про обід. Національний польський суп "журек" Диво переіменував в "хуч-хуч", так ця назва і приклеїлась до кінця поїздки. За всю поїздку по Польщі ми зупинялись лише двічі - таки поїсти хуч-хуч в гаштеті для далекобійників і скупитись в супермаркеті. Спека стояла дуже сильна, тому всім хотілось холодної води і морозива.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Близько першої дня ми прибули в Нову Хуту, в хостел, де повинні були ночувати. Там нас вже чекали Інгліш, Купе і Довгий. Разом з ними були двоє поляків, вже на наших футболках з магазину WBC. Поляки організували нам хостел безкоштовно, в знак подяки за те, що минулого літа ми знайшли їм житло в Києві, коли вони приїжджали на турнір. Нам виділили півтори години на відпочинок, за які хтось встиг помитись і поспати, а хтось таки добрався до пляшки, про яку говорив із самого ранку. Втім, для мужиків з вагою 100+ та пляшка - як мені сидру випити.

Потім приїхали поляки (вони поїхали у справах, щойно ми заселились). Спочатку ті двоє, що і до цього, а трохи пізніше ще кілька. Страшні. Лисі, перекачані і забиті з ніг до голови. Все, як показуть на ультрас-тіфо і на різних польських фанатських сайтах. До свого сорому я так і не запам’ятав, кого з них як звуть. Англійську вони геть не розуміли, українську практично теж, тому спілкувались з ними польською. Ну як польською... заміняєш "ж" на "пш", згадуєш всі гуцульські діалектичні слова і в довільні місця вставляєш в речення слово "курва" - от і вся польська. Поляки робили вигляд, що розуміють. При цьому, як виявилось, Інгліш і Довгий абсолютно вільно розмовляють польською, ходили на якісь курси + вчили самостійно. Всю нашу дружню компанію розпихали в 4 машини і повезли в центр Нової Хути, гуляти по району. Нова Хута - найбільший район Кракова, в центрі якого знаходиться металургійний комбінат. По суті, все тут крутиться навколо цього комбінату, величезна промзона і забудова навколо неї. І хоч Нова Хута всього лиш один з вісімнадцяти районів Кракова, фанати Гутніка вважають її окремим містом.

Привезли нас на центральну площу Нової Хути, де колись стояв пам’ятник Леніну, і звідти ми пішли гуляти. Чесно кажучи, нічим не відрізняється від Старої Дарниці, чи, скажімо, Відрадного. Єдине - всі стіни на будинках розписані вздовж і впоперек написами в підтримку HKS. В деяких місцях ці написи були поверх графіті Вісли. Незважаючи на наявність двох сильних ворогів у місті (Вісла і Краковія, з якими в плані ОФ ніхто в Польщі взагалі не хоче мати справ через їх безбашеність), фанати ГКС впевнено почуваються у себе на районі. На питання "яким чином їм це вдається?" дістають і викладають на стіл газові балони на 750 мл, ножі, кастети, пістолети і навіть спеціальні болти, які завжди в кишені. Ходити "на гівні" тут просто необхідність, і вони цього не соромляться.



Всі разом сіли пообідати в якийсь заклад, який нам порекомендували поляки. У них там більшість закладів або під їх крилом, або власник з двіжухи... До нашої компанії постійно приєднувались нові фанати ГКС, тут же приєднався навіть президент Гутніка. Байки про величезні порції в Польщі таки правда, ну, принаймні в цьому закладі. Коли ж я попросив рахунок, то Інгліш сказав, що заплатити не вийде. Вони вже пробували. І справді, поляк наздогнав офіціантку, і сказав, що заплатить сам. Бо ми в гостях. Така от у них гостинність. Далі наша прогулянка пролягала через парк з озером і назад до машин. Перехожі дивились на нас явно з острахом...

В хостелі ми пробули менше години, і вже потрібно було їхати на матч. Знову приїхали поляки, ми сіли до них в машини і погнали на стадіон. Там на вході зустріли решту хохлів - хтось їхав машиною, хтось на перекладних. Були і німецькі хохли. Квитки для киян видавались безкоштовно, решта поляків їх справно купляла. Слід сказати, що в підготовці матчу фанати ГКС постаралиь на славу - були випущені і матчеві рози, і матчеві футболки, і програмка, яка більше була схожа на повноцінний журнал. Придбати це все можна було біля входу на сектори.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Наш сектор налічував трохи більше 30 чоловік, більшість з яких - досвідчені київські євровиїздюки. Банери розвісили поряд із сектором поляків, тому весь матч можна було спостерігати, що у них і як. Одразу стало зрозуміло, що лисих машин для убивств у них від сили 20%, все решта - як і у нас: купа карланів, є дівчата на секторі, є старші люди. За розповідями, отаких от качків Гутнік може назбирати чоловік сто на якісь теми, що для третьої ліги Польщі дуже непогано. Сам же сектор налічував чоловік 150, хоча на топові матчі вони можуть і сотень сім вміщати. Багато поляків відверто не слідкували за перебігом подій на полі, тусуючись то на нашому секторі, то за трибуною взагалі. Та й на полі футбол був в одні ворота - вже в першому таймі друга команда Динамо вигравала у Гутніка з рахунком 5:0.

На стадіоні, складалось враження, було всього два стюарди, тому я спокійно перелазив через паркан і йшов фотографувати сектор і футболістів без акредитації. Сектор наш заряджав досить рідко, вклинюючись в перервах між зарядами поляків. Були і переклички, зокрема поляки виконали і відомий хіт про Путіна, і кричали в нашу сторону "Динамо Кіюв". Споукмен ГКС непогано заводив і кузьму, а улюблений їх заряд про те, що Вісла - є*ана курва... його справді дуже голосно підтримали і всім стадіоном.

В перерві матчу відбулась небачена для наших країв розвага - бампербол між фанатами Динамо і ГКС. На гравців одягли прозорі надувні кулі, і потрібно було заштовхати м’яч у ворота. Виглядало це дуже весело, а для більшої розваги час від часу гравці щемили гравців своєї ж команди. І хоч кияни пробували грати в цю тему вперше, змогли перемогти поляків і тут, а на завершення фан Халепа зробив сальто перед сектором хохлів. Переможцям подарували... фен. Чи то був якийсь натяк, чи то ще щось, але ніхто з наших так і не зрозумів цього кроку. Але фен був справний, без підвохів, перевіряли). По приїзду вирішили віднести його на склад допомоги АТО. Крім фену поляки підігнали трохи піротехніки - на другий тайм було заплановано шоу. І коли воно почалось - поляки підняли вертикально полотно в підтримку свого клубу, запаливши позаду купу фаєрів. Запалали фаєри і на нашому секторі, фан Халепа натягнув балаклаву і поліз на паркан, намагаючись переплюнути сербського Івана Богданова. Хевіметалу ж фаєр не дістався, і, щоб не стояти осторонь, він вирішив запалити сухий віник, який ріс десь поряд із сектором. Вслід за фаєрами поляки підпалили строби, десь взявся стробоскоп і на нашому секторі.

Після фінального свистка наша команда підійшла у повному складі до сектору і подякувала за підтримку, всі гравці потисли руку кожному фанату, який виліз на паркан. Потім підійшла команда поляків і теж почали дякувати за те, що приїхали. І тут почалось найцікавіше - споукмену ГКС подзвонив президент клубу і повідомив, що приїхала поліція, будуть ловити тих, хто палив піро. Я чомусь не дуже серйозно це сприйняв, але хлопці явно нервували. Виявляється, на стадіоні поліції не було, але вони побачили в камери спостереження, що палає піро, і приїхали. На виході з сектору більшість наших полізла через паркан в напрямку невідомих чигирів. Побачивши, як рвуться перші шорти об колючий дріт, вирішив, що вийду, як нормальна людина, я-то піро не палив, чого мені боятись.

Зі мною пішли Містер Бін і фан Кляп. Підходимо, значить, до виходу зі стадіону, а там повно космонавтів. Випускають всіх по одному, луплять прожектором в очі, і влаштували вузенький коридор в кращих традиціях донецько-харківських виїздів. Виходжу, прикриваючи очі рукою, бо світло лупить аж надто яскраве, і бачу, що космонавти показують пальцем на мене. Беруть за руку, відводять в бік, у одного зі старших в руці листок з роздруківкою, на якій моя фотографія на секторі обведена маркером. В цей час всі хохли збираються навколо мене, аби подивитись, чим ця ситуація закінчиться. Менти просять показати, що в рюкзаку, відкриваючи кожну кишеню, переписують дані паспорта і кажуть, що помилились, я можу іти.

Виходим грядкою чоловік 10 на найближчу вулицю і тільки-но починаєм іти в напрямку зупинки трамвая, як біля тротуару різко гальмує мікроавтобус, з нього вискакують кілька чоловіків, хапають мене за руки і починають тягнути в машину. Не зрозумівши нічого, я починаю пручатись, поки один з них показує посвідчення поліції. Кримінальної поліції. Виявляється, у них цих поліцій кілька видів, і оці хлопці в штатському із закосом під фанатів і оті космонавти, що мене щойно шмонали - це зовсім різні підрозділи. Але і ті, і ті отримали орієнтування на моє затримання. Один з німецьких хохлів непогано говорив польською, і ми почали їх переконувати, що мене вже от щойно оглядали і відпустили. В результаті ми простояли біля цього мікроавтобусу хвилин 40, спілкуючись з ментами і чекаючи, поки їх керівництво дасть телефоном команду чи то мене затримати, чи відпустити. Лише після півгодини стояння ми побачили, що в мікроавтобусі сидить кібіц ГКС в наручниках. Прийшла таки команда мене відпустити, і менти поїхали, ми лишились на вулиці самі.

Прикол в тому, що цілий день нас поляки возили на машині, і ми абсолютно не орієнтувались, де знаходиться наш хостел, як до нього доїхати, і в якому напрямку... Але Кляп додзвонився до одного з наших хлопців, і він попросив поляків нас забрати. Але повезли поляки нас не в хостел, а в кнайпу, де решта хохлів відпочивала після матчу. Тут і вияснились всі післяматчеві подробиці - коли хлопці тікали через паркан, фан Інгліш дуже невдало зістрибнув з висоти і зламав ногу, його повезли в лікарню накладати гіпс. Крім того, поліція затримала фана Контрастного, лише за те, що він подав фаєр Халепі, коли той вилазив на паркан. Разом з ним затримали досить велику кількість фанів ГКС. Поляки розповіли, що зараз поліція дуже жорстко бореться з фанатами в Польщі, затримують під надуманими приводами, окрім піротехніки заборонено закривати обличчя масками і розами, за що більшість поляків і забрали цього разу. На такій от не дуже мажорній ноті завершився вечір. Хоча, як завершився - це я, Містер Бін, Диво, Інтерал і Ендрю попросили відвезти нас додому, решта хлопців ще тусила, і тусила так, що краще я не буду вам розповідати...

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
На другий день було заплановано похід в басейн під відкритим небом. Але мене ця ідея не дуже приваблювала, тому я, Містер Бін і Щуколов з дівчиною поїхали в центр. Як і попереднього дня, стояла неймовірна спека, тому гуляти було не надто комфортно, але цілком терпимо. З Нової Хути до центру доїхали на трамваї, а далі вже ходили вздовж і поперек старого міста. Оскільки я вже був раніше в Кракові, цікаво було освіжити свої спогади... На центральній Ринковій площі була неймовірна купа народу. Настільки багато, що нормальне фото було важко зробити. Проте там завжди так у вихідні дні, купа відпочиваючих у кафешках, багато вуличних музикантів і акторів. Що здивувало, так це досить високі ціни на магніти. Але, як виявилось, ціни варіюються в залежності від точки продажу в кілька разів.

Також метою нашої прогулянки був Вавель - замковий комплекс на березі Вісли. Потрапити на територію замку можна безкоштовно, плату беруть лише за вхід всередину музейних будівель, і то не всіх. Облазивши в замку кожен закуток, ми спустились на набережну подивитись на символ міста - великого залізного дракона, сіли відпочити на травичці і... заснули. Ну, принаймні я проспав близько години.

Ще одним пунктом нашої екскурсійної прогулянки був жидівський район Казімєж. Не знаю, чому Щуколов нас туди потягнув, але на вигляд це був звичайний житловий район з 5-поверхівками, з великою кількістю храмів. Причому храмів християнських, а не як ви могли подумати. Тільки от графіті Краковії було значно більше, ніж всюди. І афашні трафарети траплялись. Щуколов все питав "А коли ж почнеться жесть, щоб можна було з жидів поорати", але жесть не починалась, а я ніяк не міг зрозуміти, як він збирається орати з жидів. Втім, Містер Бін впевнено вів нас до місця, де на мапі була максимальна концентрація зірок Давида. І ось, ми в самому центрі цього Казімєжа, але окрім жидівських ресторанів, бачимо лише купи туристів і якусь непримітну будівлю музею. Поорати так і не вийшло.

Отак ми гуляли годин шість чи сім, після чого зустрілись з рештою хохлів і поляками, які привезли хлопців в центр. Хлопці одразу захотіли їсти, і ми пішли до торгового центру на вокзалі. Серед великого вибору кафешок на фуд-корті сподобався заклад, де набираєш собі їжу на вагу, просто зважуєш тарілку на касі. У нас таких ще небагато в Києві, якщо взагалі є... Після вечері хлопці захотіли влаштувати прохід по магазинах, мені це було геть не цікаво, і ми з Містером Біном, відділившись від усіх, знову пішли блукати центром. Посидіти на березі, подивитись на захід сонця, поїсти морозива, поспостерігати за вуличними танцюристами... таке от коротання часу. До хостела повертались, коли вже зовсім стемніло, довго обираючи, який же квиток нам взяти. Справа в тому, що квитки у громадському транспорті Кракова бувають на 20, 40 і 60 хвилин. Нам здавалось, що за 20 ми таки не доїдем до Нової Хути, і вирішили не ризикувати. Але контролерів так і не було.

Посеред ночі під вікнами почались заряди "МКГ!", після чого ми довго не могли зрозуміти, що відбувається. Як виявилось, поляки трохи хильнули (до цього вони зовсім не пили, бо були за кермом) і прийшли о третій ночі під хостел з криками "Українці, виходьте! Ви ж на виїзді, на виїзді не сплять!". Закінчилось все тим, що поляків заспокоїли і вклали спати в сусідній номер. На ранок вже планували виїжджати назад в Україну, замість Хевіметала посадивши в бусік травмованого Інгліша. Поляки роздобули йому милиці, і він міг хоч якось пересуватись. Решта хлопців лишалась ще на день і мала повернутись в Україну разом з поляками, які вирішили відвідати наш матч за суперкубок.

Дорога назад пройшла відносно швидко - зупинялись лише на обід поїсти журека і в Ашані взяти трохи продуктів. У Щуколова була потреба встигнути на вечірній потяг до Києва, він не залишався на наступний день на Суперкубок через роботу, тому було вирішено їхати одразу до Львова, не заїжджаючи до Пшемишля чи ще в якісь цікаві місця. Кордон пройшли досить швидко і вже о шостій вечора були в місті Лева. Інгліш також вирішив їхати додому, у Ендрю з’явились термінові справи, в результаті ночувати наc лишалось п’ятеро. Хостел нам забронював хтось із друзів Щуколова ще задовго до поїздки. І про цей хостел варто сказати кілька слів... знаходився він прямо посеред промзони десь на Левандівці, приїхали ми туди по карті, а там - нікого. Ну, типу хостел є, але всередині ні душі. Дзвонимо по телефону, вказаному в броні, а вони кажуть, що нас не чекали. Але раз приїхали - заселяйтесь самі і живіть, всі кімнати відкриті! І справді, можна було зайти в будь-яку кімнату, винести звідти ліжка, холодильник та унітаз і зникнути в невідомому напрямку. Але цього ніхто не робив, бо в цю дику промзону рідко хто заглядає). Власник таки приїхав десь через півгодини і взяв з нас плату за нічліг.
Як я вже писав в першій частині цієї оповідки, прибули ми до Львова за день до матчу, близько шостої вечора. Заселились в хостел, прийняли душ і вирішили ще трохи погуляти центром міста. Інтеграл з Дивом і Кляпом лишились в хостелі відпочивати після дороги, нас же Ендрю підкинув прямо під пам’ятник Міцкевичу, де ми одразу здибались зі старим друзякою з БСУ. Посиділи, попили пива/квасу, поговорили за все на світі, від Єврофана і до проблем дружби України та Хорватії, і вкотре пройшли вздовж і впоперек такі знайомі львівські вулички. До речі, на площі Ринок продають просто нереальне за розмірами морозиво, доїдали його вже через силу, спробуйте обов’язково. Час потроху спливав, і вже потрібно було їхати на вокзал, проводжати Щуколова і посадити таки на потяг Інгліша, забравши із собою в хостел ті милиці, аби повернути їх полякам.

Біля вокзалу зустріли фана Халепу. Він повернувся до України раніше, ніж планував, бо... закінчились гроші. Почались знову ці стандартні історії про стрьомних подруг в нічному клубі і якісь чергові адські пригоди, але від Халепи ми дізнались головне - фан Контрастний уже на волі, після двох діб в польській тюрмі його відпустили і обіцяли прислати в Україну на домашню адресу величезний штраф. Колегіально вирішили, що штрафом можна буде підтертись... До речі, я ж так і не розповів, чому Халепу так прозвали - оскільки в польському посольстві зараз нереальні черги і записатись туди дуже складно, Халепа порадив двом своїм товаришам іти в посольство іспанське, і... їм вліпили відмову в паспорті! Після відправлення потяга львівські товариші (а їх вже стало двоє) вимагали продовження гулянки, двіжуха поступово збільшувалась і за рахунок нових і нових хохлів, які брались посеред ночі невідомо звідки, і ми з Містером Біном вирішили ловити таксі та їхати спати - догуляють і без нас.

На ранок вже приїхали фанатюки. Вся наша банда потроху збиралась докупи, і ось ми уже сидимо в парку Франка грядкою в 15 носів, і думаєм, чим би це його зайнятись. Паралельно розпродаєм залишки квитків на матч і строби. Місто наповнене хохлами, і всі якось підозріло зиркають на нашу сумку з прапорами і біркою аеропорта Софії (з того адського виїзду ми прапори жодного разу так і не вивозили) і на милиці. Раптом приходить смс, щось на кшталт "Hey dude, we were planning to meet before the kickoff!" і тут я згадую, що зі мною списувався один з редакторів німецького фан-зіну Blickfang ultras, якому я обіцяв показати центр Львова. Буквально через десять хвилин здибались з цими німцями, їх виявилось двоє, фанати із Цвікау. У них в Німеччині дуже популярна така штука, як граундхоппінг - іншими словами, подорожувати на матчі різних команд і потім писати про це в своїх блогах. Таким от чином вони собі влаштували тур Європою, і після матчів в Гданську та Львові їхали далі дивитись угорське дербі і в Хорватію. Ми допомогли їм знайти хостел, і поки вони заселялись/відпочивали, пішли і самі перепочити від цієї неймовірної спеки.

Я повів фанатюків в один дуже автентичний заклад в підвалі, там просто неймовірна атмосфера, прохолодно, затишно і дуже-дуже смачно. І там найліпший квас, який я пробував в своєму житті. Один лиш недолік - всього 5 столиків. Тому не буду писати адресу, бо на наступному виїзді самому там місця не вистачить, вже писали свого часу про автостоп))). Потім знову здибались з німцями. Оскільки правих німців вже практично не існує, за час розпивання квасу подзвонили в довідкову дізнатись, наскільки ці хлопці із Цвікау шавки. Виявилось, що більш-менш терпимо. Вони теж, в принципі, цілком уявляли, куди потрапили:

- У нас в країні антіфа двіжух практично не лишилось, був Арсенал, і тих зараз 25 рил.
- Ну так, все залежить від історії країни, від менталітету, вас 70 років комуністи щемили.
- Та у нас навіть геїв до армії не беруть)
- Це чого ж? Типу, вважають їх неспроможними служити?
- Та ні, просто їх в армії будуть бити. Всі підряд.
- А, це типу у вас так геїв захищають...

Після відвідин Будинку Легенд і спроб скинути з даху той Трабант з веслами, Містер Бін повів німців обідати, вони дуже хотіли потрапити в Пузату Хату чи щось подібне. А я з фанатюками, зробивши чергове коло центром, вмостився на Площі Ринок, очікуючи на грандіозне шоу від Гладіка. Всюди снували хохли і кроти, ніхто навіть косо не дивився один на одного, і в якийсь момент всіх переклинило зібратись на центральній площі. Лідери біло-синіх не сильно піарили цей марш, бо його задумку ніхто з хохлами не узгоджував, та й ідею пішки тьопати з десяток кілометрів по неймовірній спеці підтримували далеко не всі. Тим не менш, зібралось на ходу бажаючих дуже багато. У мене ж замість маршу були інші клопоти - разом з одним львів’янином повезли на стадіон палки для прапорів, їх треба було перевезти зі стадіону Україна на Львів-Арену.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Вже за дві години до матчу я був на секторі ще порожнього стадіону. Здається, я не писав про ажіотаж... Так от, ажіотаж на цю гру був неймовірним. Ще в Києві ми продали 1500 квитків на наш сектор, 600 тікетів повинні були піти львів’янам, але з тих шести сотень ми забрали собі ще 50 для тих, хто завтикав у Києві, ну і для поляків теж. Сказати більше, представники Ужгорода, Франика, Житомира, Рівного і навіть Тернополя брали квитки, аби потрапити на нашу трибуну. Вже за півгодини до стартового свистка в нижніх рядах місця не було зовсім. Не те, що пройти кудись, навіть протиснутись було складно. І при такій давці хлопці ще примудрялись махати прапорами. Весь сектор в білому виглядав більш ніж чудово, такі акції справді візуально виділяють сектор на фоні решти стадіону. Плюс прапори/розтяги... всім бажаючим палок для них не вистачило.

На початку матчу розгорнули текстівку "Нехай мирне зоряне небо запанує над нашим Донбасом!" і підсвітили її стробоскопами, у кротів також був текст стосовно ситуації в країні. При такій кількості людей заряджати можна було значно потужніше, але і так наші пісні чув весь стадіон. Львівська публіка дуже активно відгукувалась на переклички і пісні про Путіна, вони цього явно чекали. Ну і ще варто було пошукати на стадіоні москалів, коли вся арена починала скакати. Та не було їх, це ж Львів! Час від часу на секторі запалювалась різного роду піротехніка, що лише додавало атмосфери...

На другий тайм львів’яни підготували своє шоу на стадіоні - на другому ярусі підсвітили текст "Ідея волі сильніша за атомну зброю!", а наприкінці матчу було вже досить звичне спалення всіх запасів піро, "аби додому не везти" (с). На жаль, команда не давала приводів святкувати забиті голи, а донеччани постійно провокували сутички на полі і затягували час. Ми вже починаємо звикати до цих поразок. На жаль.

Окремо пару слів про дорогу до вокзалу - доїхати на потяг потрібно було на 00:50, часу - десь півтори години. Але вибратись в такий час з Арени-Львів дуже непросто, про незручність цієї локації вже складають легенди. Теоретично можна встигнути дійти пішки, але ми пробуєм щось краще. Таксисти загибають непомірні суми, проходячи повз чергового бусіка, питаю "Скільки до вокзалу?". Каже - 150! Машинально проходжу далі, але потім розумію, що 150 поділити на 10 чоловік - не так і дорого. Візьмеш всіх? Ну залазьте... Коротше кажучи, на 7 місць нас впхнулось 12 носів. І тут він погнав... так швидко я ще не їздив, з підрізаннями автобусів, виїздами на зустрічну, проїздами на червоне і світломузикою в салоні. Водій виявився крутим чуваком, жартував всю дорогу, і до вокзалу ми доїхали хвилин за... не знаю, за 10 мабуть. До потяга лишалось більше години, більш ніж достатньо, аби нормально повечеряти. Ну а далі... така вже звична дорога додому, коли заходиш у вагон і одразу вирубаєшся, а вранці одразу з потяга на роботу, і ти вже сидиш і чекаєш, коли ж наступний виїзд, бо якось життя без них втрачає свої фарби).
Після того, як збірна України до 19-ти років виборола путівку на Чемпіонат Європи Ю-19 до Угорщини, забивши переможний м'яч англійцям на 5–й доданій хвилині, я та мій друг К-к вирішили пробити виїзд на ЧЄ та підтримати наших юнаків. Далі до нас приєдналися ще банда активних хохлів: подружжя А-н та С-а, Ш-й, К-ш, Р-ч та У.Е. Через деякий час прийшла звістка, що матч за Суперкубок України між Динамо та Шахтарем пройде у Львові, тож було вирішено бити двійник, спочатку на матч проти сербів (19 липня), а звідти прямувати на Арену Львів (22 липня). Україна має спільний кордон з Угорщиною, таким чином, було прораховано, що їхати двома автівками буде дешевше, аніж літаком. К-к швидко розробив маршрут, було вирішено проїхати до Дьойра через Угорщину, а повертатися через Словачинну: Київ-Мукачеве-Будапешт-Дьйор-Братислава-Тренчин-Бойніце-Кошице-Ужгород-Львів-Київ. Загалом вийшло десь 2736 км за 6 днів. Після веселої подачі документів до візового центру Угорщини (була бронь отеля на 6 чоловік, але майже всі подавались в різні дні), всі отримали візи: 3 мультика на рік, 1 на 6 місяців та 2 короткострокові. У двох вже були відкриті мультивізи. Залишилось вирішити останню невеличку проблему, як відрізняти наших співучасників, бо у п'ятьох з восьми хохлів було однакове ім'я - Олександр. Було запропоновано переглянути епізод з фільму «Скажені пси» Квентіна Тарантіно та обрати собі колір. Але чомусь така ідея прийшла не усім до вподоби)) Мабуть, усі хотіли собі «білий»)



День 1 (18 липня). Зібрались ми двома екіпажами біля автостанції «Дачна» та десь біля дев'ятої години ранку вирушили до Мукачеве. В повітрі стояла неймовірна спека та духота, але добре, що людство винайшло такий прилад, як кондиціонер! Шлях промайнув за розповідями з минулих виїздів та інших цікавих тем. Зупинившись на АЗС, зустріли колишнього гравця Динамо Київ та ще багатьох клубів Сергія Ковальця. Він розповів, що теж планує відвідати турнір в Угорщині, але приїде на матч Україна – Болгарія у другому турі. Нам же в цей час потрібно вже бути у Львові на матчі за Суперкубок. Побажавши один одному вдачі, кожен вирушив своїм шляхом.

Десь недалеко від Дубно знаходиться Шевченкове Джерело. Восени 1846 р. Т.Г.Шевченко зупинявся на відпочинок біля цього джерела під час подорожі на Волинь в якості художника в Археографічній комісії. Повертаючись з Почаєва, він побував в с.Верба та м.Дубно. Згідно з місцевою легендою, з цього придорожнього колодязя Шевченко пив воду. Ми теж вирішили зробили зупинку, щоб перепочити, поснідати та набрати води з джерела.

На під'їзді до Львову потрапили у великий затор. На смузі стояв знак «ДТП», та інспектор ДАІ направляв всі автівки в об'їзд головної автомагістралі. Як виявилось згодом, в якесь село Львівської області всім чоловікам до сорока років прийшли повістки до армії. Після цього всі жінки села вирішили на знак протесту перекрити головну автомагістраль. Довелось їхати в об'їзд стежками, які не передбачають таке навантаження транспорту у обидві сторони. Тим більш, коли назустріч потрапляє водій на фурі. Кружляючи та повертаючись назад, ми втратили десь півтори-дві години. Далі по дорозі до Мукачеве на блок-посту ДАІ зупинили одну з наших машин для перевірки документів та дуже були здивовані, що ми прямуємо на футбольний матч до Угорщини)



До готелю у Мукачеве ми потрапили біля дев'ятої години вечора. Швидко заселившись, ми одразу направились на вечерю до закладу, де готують дуже смачні українські та угорські страви під чеське пиво. Ціни у порівнянні з київськими були дуже низькими, що навіть наївшись вдосталь, хотілось ще спробувати якусь страву. Повернувшись після вечері до номерів готелю, ми потрапили наче у парилку сауни. Кондиціонерів у номерах не було передбачено. Мешкали ми під самим дахом будівлі, було таке враження, що всередині конструкції даху ніхто не проклав подушку термоутеплювача. Тільки С-а почувала себе в таких умовах чудово, бо спала під ковдрою_)) А-н в цей час милувався у відкрите вікно зоряним закарпатським небом. Але це ще не все!!!) Готель знаходився прямо поруч з пероном залізничного вокзалу. Час від часу вночі проїжджав товарняк чи пасажирський потяг. Було таке відчуття, що він проходить прямо поруч з твоїм ліжком)) Після п’ятої години ранку почали лунати гучні гудки з проїжджаючих «собак». Дуже хотілось цей гудок засунути машиністу самі знаєте куди)) Ну і як головний бонус всієї картини, виявилось, що К-ш, мабуть, мріяв все життя працювати дизелістом!!!)) Усю ніч він так надійно заводив свого дизеля, що з ним потягається не кожен потяг!!!))

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
День 2 (19 липня). Виїхали ми з Мукачеве о восьмій ранку до ППК «Берегшурань – Лужанка», шлях складав 41 км. На кордоні у черзі простояли приблизно півтори години, черга з автівок рухалась дуже повільно. Митники не задавали зайвих питань, у хлопців забрали пару пачок цигарок, точніше хлопці їх віддали українцям, котрі повертались додому. Далі напрямок був заданий до аеропорту Будапешта.

За місяць до виїзду К-к забув там свій планшет, який передали до служби втрачених речей. Ця місія була успішно виконана, і ми вже з планшетом прямуємо до міста Дьйор, де саме і мав відбутись матч Україна – Сербія.



Матч у Дьйорі розпочинався о 17:15 за місцевим часом, у місці стояла така ж неймовірна спека, як і у Києві. Заселившись до готелю за годину до матчу, ми одразу вирушили на стадіон. Стадіон «ЕТО ПАРК» вміщує 16000 глядачів, був відкритий у 2008 р. Має дві центральні трибуни з нижнім та верхнім ярусом, накритими дахом над головою. За воротами трибуни відсутні, з одного боку знаходиться готель з іншого - електропідстанція стадіону. В цілому, «ЕТО ПАРК» складає враження затишного домашнього стадіону. Акустику на повну не вдалося відчути, бо глядачів було присутньо трохи більше тисячі. Всі вони розмістились на одній центральній трибуні, серед них були і вболівальники нашої збірної, переважно родичі футболістів. Зі сторони сербів активної підтримки помічено не було, тільки в центрі знаходилась маленька купка з одним прапором. Ми ж розмістилися навпроти кутового прапорця, де можна було на заборі розвісити банерну лінію. За матч декілька разів лунала перекличка з центральним сектором «Слава Україні», ну і, звісно, відомий хіт «путін ХУ*ЛО». У перерві до нас підійшов батько нападника Романа Яремчука, який виступає за київське Динамо, подякував, що приїхали підтримати збірну. Перший гол на турнірі забив теж гравець Динамо, захисник Микита Бурда (всього у заявці на турнір було присутньо 6 гравців Динамо Київ, окрім вищезазначених, це Лук’янчук Павло, Чумак Євген, Харатін Ігор та Беседін Артем), але серби дуже швидко відіграли м'яч, та до кінця матчу рахунок залишився незмінним. Після фінального свистка вся команда підійшла подякувати за підтримку.

Далі вирішили їхати до центру міста, подивитись на архітектуру, поки сонце не сіло за горизонт, та спробувати угорську кухню. Довелось проїхатись на угорському Ікарусі з «гармошкою», які їздили у Києві в середині 90-х. Дьйор – невеличке місто з населенням приблизно 131 тисяча мешканців, розташований на половині шляху між Будапештом та Віднем. Місто стоїть в місці впадання річки Раби в Дунай. Дьйор – шосте за величиною місто Угорщини.




ЧИТАТИ ДАЛІ >>
У центрі було людно, мабуть через те, що була субота та трохи почала спадати спека. Гуляючи містом, натрапили на молодіжну театральну виставу. Було весело спостерігати на обличчя акторів та їхню міміку) Згодом помітили, що за нами постійно ходить купка карланів, але потім вони кудись зникли. Місто не справило на нас дуже яскраве враження, тож прийшов час повечеряти. Щоб знайти заклад, де можна було б скуштувати угорський бограч (це гуляш, приготовлений із м'яса, солодкого перцю, меленої паприки, помідорів, картоплі, моркви та спецій), нам довелось трохи побігати, бо не у кожному закладі був бограч, або були зависокі ціни. Нарешті, примостивши свої дупи на диванах закладу на другому поверсі, ми замовили довгоочікуваний бограч та пиво. Це блюдо таке ситне, що другу страву можна не замовляти. Все було добре до того моменту, поки К-ш не помітив на своїй скибці хліба цвіль. Потім у корзинці з хлібом знайшли ще 2 скибки хліба із цвіллю та одразу викликали офіціанта. На питання «WTF???» він схопив всі три скибки хліба та втік. Далі, намагаючись його покликати, він постійно ігнорував заклики та уникав нас. С-а знайшла ще дві скибки з цвіллю та віделку, на якій залишились залишки їжи, хоча ми нею не користувались. Підійшовши до барної стійки, ми викликали адміністратора. Через хвилин 15 до нас підійшов дідусь, назвавшись адміністратором, з питанням «у чому справа»? Ш-й (він майже досконально спілкується англійською) пояснив у чому справа, але дідусь зробив жидівську посмішку та каже : «Я не розумію англійську!») Добре, кличте офіціанта, він розумів англійську, коли ми робили замовлення. Але за останню годинну з цим офіціантом щось трапилось, бо він вже ні слова не розумів англійською)) Ми кажемо, що тоді платити по рахунку не збираємось та йдемо звідси (частина наших вже була на вулиці). Дідусь показує на слухавку, якщо ми підемо, не заплативши, він викликає поліцію. Ок, викликайте поліцію, вони точно повинні знати англійську, то ж будуть нашими перекладачами. Після цього вони знов розбіглись, як таракани, показуючи що нас не розуміють). Підійшовши до барної стійки, ми запитали у літньої жінки, чи є в них книга скарг, але, звісно ж, що вона нічого не розуміла. С-а у цей час тримала у руці скибки хліба з цвіллю. До неї підходить офіціант та показує, що він хоче з'їсти цей хлібець. Він, мабуть, не знав, що українці не жадібні, тож С-а пригостила його)) Коли він його їв, обличчя не показувало, що він отримує велике задоволення, але він з'їв його!!!)) Та потім, мабуть, був задоволений, що вдалось нейтралізувати уліку). Поки на другому поверсі закладу розгорталась вся ця канітєль, інші відвідувачі потроху залишали свої столи, поки ми не залишились на самоті. Ми теж вирішили, що вже достатньо виснажені за день, викресливши з рахунку хліб та чайові, розрахувавшись та побажавши закладу «теплих» слів, ми вирушили до готелю.



Після цієї неприємної історії ми вирішили перейменувати місто з Дьйор на Єб*чий Дьйор!!! Ці слова так прив'язалися до нас, що до кінця нашого двійника вони лунали неодноразово) Вже по приїзду додому я зробив власноруч кожному магнітик на холодильник, на згадку)) У готель ми потрапили десь о 22:00, але поки йшли, відкрилось друге дихання, та спати зовсім не хотілось. Прямо біля готелю стояли столики зі стільцями, К-ш дістав з багажника арбуз, який проїхав чималу відстань від Затоки до Єб*чєго Дьйора, та під португальську «Capa Negra» у нас зав'язалось спілкування до третьої години ночі. В цей час один з хохлів відпочивав з родиною на узбережжі Хорватії та звідти планував їхати на автівці до Львову. Хтось запропонував трохи змінити маршрут та зранку поїхати на узбережжя Хорватії, покупатись у морі. Семеро хохлів було «за» проти одного. Цей один виявився міцним горішком та ніяк не погоджувався змінювати маршрут, пояснювавши, що забагато їхати треба, близько 500 км. Кажуть, що семеро одного не чекають, але ж хохли своїх не кидають!!! Вирішивши, що «утро вечера мудренее», кожен відправився до свого ліжка.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
День 3 (20 липня). Після сніданку ми все ж таки вирішили змінити раніше запланований маршрут. Їхати у спекотну погоду до Братислави бажання не виникало, навіть у міцного горішка) Порадившись всі разом, ми вирішили відвідати озеро Балатон, що знаходилось на відстані 90 км від Єб*чєго Дьйора. Озеро Балатон – найбільше в Центральній Європі. Узбережжя Балатону – найважливіший курортний район Угорщини з виходами мінеральних і термальних джерел. Площа озера складає 594 км², найбільша глибина 12,5 м, довжина берегової лінії 236 км.

Швидко діставшись до озера, ми зупинились у найближчому місці, яке було відведене для купання. За вхід на територію з нас запросили по 1000 форинтів за особу, але Ш-й збив ціну до 1000 форинтів (приблизно 52 гривні) за всіх ). На пляжі замість піску був покладений трав'яний газон, відпочивальників було забагато, вода в озері бірюзового кольору, мутна та непрозора.



Натягнувши плавки та занурившись у воду, ми одразу позначили присутність хохлів, віджавши буй, після чого миттєво з'явились акаби)) Вдосталь напірнавшись та потім у найближчому торгівельному центрі придбавши додому вина з токайського регіону, через чотири години ми вже прямували до словацького міста Тренчин, що знаходився за 261 км від Балатону. По дорозі натрапили на угорську стару фортецю, але на жаль вона знаходилась трохи задалеко від нас.



Кордон між Угорщиною та Словаччиною ми перетинали на тій ділянці, де країни розділяє річка Дунай. До Тренчина ми дістались о 21:00 та, заселившись до готелю, попрямували до центру міста повечеряти, бо всі були дуже зголоднілі. Довелось трохи поблукати у пошуках закладу, бо в такий пізній час працювали лише бари. Знайшовши заклад, де ще працювала кухня, ми вирішили скуштувати національну словацьку страву «Бриндзове галушки». Це такі маленькі пельмені з картопляного тіста та овечим сиром, вкриті тертим підсмаженим беконом. Страва на смак трохи специфічна, але дуже ситна. Після вечері трохи пройшлися вечірнім містом. Багато де були наліплені стікери сербського клубу «Войводіна» (17 липня «Тренчин» грав матч Ліги Європи із сербами). Місцевий футбольний клуб – це, як кажуть, словацька столиця шавок, тож ми заготовили для цього міста свої стікери з відповідною до цього тематикою. Якими також заклеювали при зустрічі сербські стікери.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
День 4 (21 липня). Зранку у нас була запланована екскурсія по місту та до головної пам'ятки міста - Тренчанського Града. Тренчин – промислове місто, яке знаходиться на річці Бар, з населенням 58 тисяч мешканців.



На скелі, розташованій посеред міста, знаходиться середньовічний замок Тренчанський Град, побудований в 1069 р. Він є третім за величиною на території Словаччини, розташований в найвищій частині міста. Він поділений на верхню і нижню секції та посилено фортифікований. Верхня частина складається з декількох будівель палацового типу, оточуючих середньовічну вежу, яка до сих пір є найвищою точкою міста.

В обід ми виїхали у напрямку до міста Бойніце (що знаходилось за 64 км від Тренчина), із зупинкою біля озера Nitrianske Rudno, щоб трохи охолонути від спеки.



Озеро виявилось чистим, із чудовим горним краєвидом та малою кількістю відпочивальників. Також нам пощастило побачити незвичайне явище, яке відбувається раз на рік, саме 21 липня, над яким вчені всього світу, ламаючи свою макітру, не можуть дати відповідь та пояснення. Називається воно – ПІДВОДНА ЗІГА!!!!))

Бойніце – місто в західній Словаччині, розташоване у підніжжя Стражовскіх Врхов. Населення - близько 5000 осіб. Місто знамените своїм замком, який вважається одним з найкрасивіших у Словаччині, був вперше згаданий в 1113 р.

Далі надається слово К-к, який потрапив у середину замку.
На зворотньому шляху до Львова відвідання Бойніцького замку було головною метою. Цей замок поміж інших відрізнявся тим, що він найкраще зберігся серед усіх словацьких замків та є найбільш відвідуваною пам’яткою Словаччини. З першого погляду стає зрозумілим його популярність. Здається, що цей замок перенесли з казок, в яких герой рятував кохану з лап дракона, що стеріг її у замку. Чудернацькі вежі, стіни з гострими шпилями, рів з водою. Насправді замок збудував у кінці 19 сторіччя місцевий граф для своєї коханої за французьким зразком. На відмінну від інших замків, які слугували для військових цілей, цей використовувався виключно, як великий пентхаус )).





Всередині замка знаходиться нескінченна низка кімнат, спалень, кухонь, коридорів, переходів. Все облаштовано, збережено та відреставровано на найвищому рівні. Екскурсія на півтори години буде цікава любителям дізнатись побут багатіїв у 19 ст. З найбільш примітного - там найвища вежа, звідкіля видно все навкруги на 40-50 км, та кімната із золотою стелею. Отже, поставивши галочку навпроти чергової туристичної пам’ятки, рушили далі.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Добре повечерявши, ми вирушили до міста Кошице, який знаходився на відстані 315 км від Бойніце. Там ми мали зустрітися з Д-м, який зі своєю родиною повертався з Хорватії, де, мабуть, вирішував питання працевлаштування Артема Мілевського))), та потім разом прямувати до Львова. Шлях наш пролягав через Низькі Татри. Вже в дорозі погода почала стрімко змінюватись, небо затягнуло чорними хмарами, та через деякий час лупанула така стіна дощу, що склоочисники насилу справлялися з потоками води. Картина малювалась невесела, вдалині над Татрами блимали блискавки, лунав грім, на дорозі з'являлись невеличкі озера, ми їхали наче у саме пекло «мордору». На низькій швидкості ми потроху подолали серпантини та перевал Низьких Татр. Дощ весь час майже не зупинявся. І коли до Кошице залишалось 90 км, ми потрапили у дуже неприємну ДТП(( Наша автівка потрапляє у невеличке озерце на магістралі, починає робити аквапланування та стає майже некерованою. Нас несе «мордою» на зустрічну смугу до відбійника, максимум, що зміг зробити А-н за кермом, це вирівняти автівку, щоб ми прийняли боковий удар. Потім нас відкидає на іншу смугу в протилежний відбійник, в який ми влітаємо іншим боком автівки, та нас розвертає на 180°. На щастя, всі живі та без ушкоджень, хіба, що мене та К-а трохи покидало на задньому сидінні, бо ми чомусь за 30 хвилин до ДТП відстебнули ремені безпеки. Все відбулось настільки швидко, що наші хлопці, які їхали позаду нас, навіть не второпали, що відбулося. Пощастило, що саме у цей час не було зустрічних машин. Після ДТП у автівки були розбиті дві передні та одна задня фари, пом'яті та подряпані крила з дверцятами та бамперами. Головне, що не був ушкоджений радіатор та мотор.



Вигнувши трохи крило, щоб не було тертя об колесо, ми на невеликій швидкості поїхали позаду нашого другого екіпажу. Ще був зроблений дзвінок друзям до Києва, порадитись що в таких випадках робити, чи потрібно викликати місцеве ДАІ. Нам відповіли, що якщо немає другого учасника ДТП та все обійшлося без жертв, можна не викликати. Сподівалися, що нас не зупинять по дорозі до Києва, бо автівка була не в кращому вигляді. До Кошице ми дістались опівночі, з передніми фарами, які згасали поступово, як «термінатор».

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
День 5 (22 липня). Близько сьомої ранку ми вирушили у напрямку словацько-українського кордону, вирішивши не проводити ніякі екскурсії по Кошице і якнайшвидше потрапити до України. На кордоні майже не було черги, перед нами було лише дві автівки. Словацьких прикордонників трохи здивував вигляд нашого засобу пересування, та вони почали розпитувати, що трапилось. Розповівши історію, як саме все сталося, потім дістали відеореєстратор з машини Р-а та намагалися знайти фрагмент ДТП. Але якість зображення була погана, бо аварія відбулася в темряві. Далі Р-ч (а він не маленької статури) навис над прикордонником, як глиба, та своєю розповіддю він так прозомбував його, що нам швидко поставили штампи у паспорти та побажали вдачі!) На нашому кордоні взагалі ніяких проблем не виникло, і ми о 10:30 ступили на землю Рідної Неньки!!!



Ось такий вигляд мала наша автівка (передостаннє фото в галереї). На капоті знаходяться шорти, представлені у дуже дивному вигляді. Ні, це не технологічний отвір, через який пройшли цеглини, як мабуть хтось собі уявив. Це один з наших співучасників вирішив показати анімацію «гопнік-стайл»))) Поснідавши у найближчому закладі, ми вирушили у напрямку Львову. Р-ч показав, що потрібно їхати через Самбір) Це була дуже погана ідея, бо такої поганої дороги вже давно не доводилось бачити. Відстань у 240 км ми подолали за 6 годин. К-ш постійно сперечався з Р-м, що нам потрібно їхати через Мукачеве) У дорозі А-н запропонував С-і залишити нас у Львові, а самим далі відігнати автівку до Києва у сервіс. Але С-а категорично відмовилась, сказавши, що головне потрапити на стадіон та підтримати команду, а не якийсь там сервіс!!!)

Заселившись у Львові в квартиру та переодягнувшись у вишиванки, ми зустрілись у центрі зі знайомими хохлами. Частина залишалась після матчу на ночівлю, а я та К-ш прямували потягом додому, бо вранці потрібно було вийти на працю) Трохи перекусивши, ми вирушили на матч.

Після матчу настрій був не дуже гарний. Більше навіть не від поразки, а через невиразну гру нашої команди. Але ми віримо!!!! Приїхавши з К-м на залізничний вокзал (у мене з ним були різні потяги), ми дізнались, що його потяг затримується на 3 години. Тож вписавши його до свого потягу, ми близько 9-ї ранку прибули до Столиці Світу!!!

День 6 (23 липня). Далі знову перехоплює клавіатуру К-к.

На шляху від Львова до Києва (в Рівненській області) нашу автівку знов наздогнала злива. Вже не така сильна, як у Словаччині, але все ж таки неприємні відчуття знов довелось згадати і відчути. На цей раз все обійшлося, хоча по дорозі зустріли повністю розбите авто. Тож, коли доїхали до Києва на понівеченому авто, всі полегшено зітхнули. Підбивши підсумки і побажавши один одному вдачі, на станції метро Житомирська наша досить цікава подорож закінчилась.

От такий у нашої банди вийшов насичений двійник, з позитивними та не дуже подіями. Катайте виїзди, це дуже цікаво! Підтримуйте команду та один одного!!! Слава Україні!!!

Шагаючий Екскаватор
Перший тур чемпіонату, перший матч... На фоні подій в країні багато хто каже, що зараз зовсім не до футболу. Але є одне але, якщо не відволікати себе від роботи, постійних тривожних новин і допомоги АТО, то вся країна дуже швидко погрузне у страшній депресії. Хоча нам її і так важко буде уникнути з приходом осені, тому концерти, футбольні матчі та подібні культурні заходи просто необхідні, хоч і війна...

За день до гри не стало президента Ворскли (його застрелили біля власного будинку, коли виносив сміття), тому на стадіоні перед матчем грала тужлива музика. Полтавські фанати зробили великий банер із зображенням Бабаєва. Загалом, про матч важко написати щось цікаве, хіба що досить багато людей зібралось на секторі, як для середини літа. Попередні роки було явно менше, та й у порівнянні з іншими українськими двіжухами відвідуваність наших секторів залишається на рівні. Були кілька диких слемів, не часто вони бувають. Ну а після "лягає день" можна бюро знахідок відкривати. До речі, на секторі були помічені переселенці із зони АТО - старі знайомі фанати луганської Зорі, розповіли трохи про те, що у них там і як. Ну а фото сектору нам робив хлопець із Сімферополя, який теж через всі ці події перебрався до столиці.
Останнього часу я був на виїзді в Харкові майже три роки тому. За цей час багато що змінилось, зокрема погіршився сервіс Укрзалізниці, і доїхати нормальним варіантом до Харкова стало значно складніше. Я і Г-ф вирішили їхати потягом, який відправлявся з Києва о третій ночі, на останньому метро доїхали на вокзал і ще дві години куняли в залі очікування. Дорога пройшла більш ніж спокійно, під ранок виявилось, що Р-л теж вписався в наш потяг в Ромодані. На пероні вокзалу чергувало досить багато ментів, втім, я не бачив, аби когось із хохлів затримували...

По приїзду стрибнули в метро і вирішили їхати до станції Держпром. Там, до речі, прямо на станції стоять столи для шахів). Потрібно було скоротати трохи часу до маршу, на вулиці стояла неймовірна спека, термометр показував +38 в затінку, але вирішили таки прогулятись містом. В цей день святкували своє професійне свято ВДВ-шники, на площі перед членіном їх було до біса і вже напідпитку. Також на площі було неміряно міліції і якийсь імпровізований мітинг-парад з раритетною технікою, радянською музикою і прапорами ВДВ. Доповнював цей балаган прапор Компартії, яку буквально пару днів тому прогнали з Ради. Менти на червону ганчірку жодним чином не реагували. І якщо акаби в Харкові зовсім не змінились, їх виправить хіба що повна люстрація (кастрація), патріотичні настрої в місті помітно значно сильніше, ніж раніше - деякі активісти фарбують в жовто-блакитний колір стовпи, багато дівчат з жовто-блакитними аксесуарами на одязі, прапорці на машинах і т.д. Втім, є ще сволота на цій землі, якась падлюка попсувала тризуб на графіті харків’ян при в’їзді в місто.

Від Держпрому вирішили прогулятись через парк Шевченка до набережної. За всі попередні виїзди до Харкова я так жодного разу там і не був, як не був і біля фонтану в Парку. Спостерігаючи за містянами, що безтурботно гуляли по парку, весь час ловив себе на думці, що десь в сотні кілометрів звідси іде справжня війна, і завдяки харківським патріотам люди можуть отак спокійно відпочивати у своєму місті. Перекусили в ПХ, де забрали ще двох товаришів, і вже був час іти на марш. Менше року тому сутичка в Харкові стала найбільш визначною ОФ-подією 2013-го, а зараз всім було просто байдуже, що ти ідеш по місту в футболці Ultras Dynamo. Взагалі, складалось враження, що ти на виїзді десь в Дніпропетровську чи Львові.

Спільну ходу розпочали з хвилини мовчання і виконання державного Гімну - приводів для суму було предостатньо. Всі в чорному, багато національних прапорів, ну і величезний банер з написом "през Новокитаю - піпіська!". Багато хто з журналістів чекав виконання всесвітнього хіта, і фанати не змусили себе довго чекати. Хода перекрила проїжджу частину, але міліція була до цього готова і сильно не заважала. В кінці колони було багато патріотів у вишиванках, явно нефанатського вигляду, але яким подібні акції були явно до вподоби. Так і дійшли до стадіону, під вибухи петард і запах селітри.

У вечір від’їзду подзвонив Н-т і попросив зробити текстівку з приводу реакції ФФУ на кримські клуби. Я от вже на потяг збираюсь, де я тобі тканину зараз візьму? Не боїсь, всьо буде - відповів Н-т, на марші мене набрав харків’янин і сказав, що вони будуть малювати текстівку і собі, тому захопили трохи зайвої тканини нам. Отак от прям перед стадіоном на парковці ми і створили ці дві текстівки. Але менти в Харкові не змінились, і на вході на сектор у них виникли питання до напису "Крим - це Україна" - у них, бачте, наказ пускати лише динамівські банери і жовто-блакитні прапори. Ну не тварі, га? З червоно-чорними стягами теж були проблеми, але всі питання вирішив начальник СБ Динамо. Шмон на вході був дикий - відібрали презервативи, вологі серветки, скотч, стікери, коли знайшли балаклаву - взагалі очі мента наповнились люттю. Але найтупіше - це відбирати монети. У мене в кишені було монетами кілька євро, віддавати зовсім не хотілось, умудрився змахлювати і перекласти вчасно з однієї кишені в іншу.

На секторі настрій був явно ніякий - звістка про смерть Ореста явно підкосила багатьом бойовий дух, та й спека, неймовірна спека. Перші хвилин 14 сектор мовчав, як мовчали і харків’яни. А потім почались переклички між секторами. Ну і, звичайно ж, хіт про хуйлистого пукіна. І тут почалось саме цікаве - стадіон почав ревіти і перекрикувати обидва сектори фанатів. На полі нічого не відбувається, всі глядачі спокійно сидять, а стадіон реве. Переглядаємся з оточуючими, і я розумію, що цей гул іде з колонок. Диктор по стадіону починає просити не лаятись, бо діти теж будуть співати... а стюарди заломлюються на Південну трибуну і намагаються зняти текстівку про путіна. Їх трохи поштовхали і випхали за межі сектору, після чого почався заряд, основним посилом якого була фраза "Курченко - гандон!". Команда вигравала, але шиза явно не йшла, так і дотягнули до фінального свистка. На секторі близько 330 чоловік - непоганий показник, як на мене.

Після гри вирішили одразу їхати на вокзал - у Р-ла був потяг досить скоро, а всі решта завалились в стару знайому піцерію. Зараз цей заклад добудував літню терасу, тож можна було сидіти на повітрі, провітрюючи свої шкарпетки. В закладі була привітна і симпатична офіціантка, яка намагалась і так, і сяк до нас позагравати. Але київські дівчата все одно найкращі, а Київ не гумовий, вирішили з собою не забирати. Ще трохи часу посиділи біля музичного фонтану, який не так давно зробили на Привокзальній площі. Ну і потяг вже подали - лише купейні вагони, але це був єдиний зручний варіант виїхати з Харкова до столиці світу.
В обід Києвом пройшов рясний дощик та прибив літню спеку, яка, чесно кажучи, вже починає дуже набридати. Мабуть, це сама природа плакала за Андрій Михаличем, що раптово покинув нас у цей день. А.М.Баль назавжди вписав своє їм'я золотими літерами в історію нашого клубу.

Цього дня ВКДК зустрічав дебютанта Прем'єр-ліги, таке собі непорозуміння, як донецький клуб Олімпік. Що воно таке, для багатьох було загадкою, їхня попередня виграшна гра із Зорею навіювала думки, що хоч вони і спроможні на бій, але їм точно не встояти перед Динамомашиною. На жаль, не так сталося, як гадалося, хоча давайте по черзі. Матч розпочався з хвилини мовчання на честь Андрія Михайловича Баля та Валентина Миколайовича Белькевича, який також передчасно відправився на той світ, залишивши неперевершені спогади про себе, як чудовий півзахисник непереможного складу ВКДК кінця 90-х - початку 2000-х років. Також у цей вечір на моніторі ми мали змогу бачити обличчя та вшанувати пам'ять наших захисників, які зовсім молодими віддали своє життя за волю України - це Орест Квач (наш динамівський побратим) та Ростислав Нікітін (ультрас Дніпра).

На наших трибунах, як для гри з новачками і аутсайдерами нашого чемпу, звична картинка відвідуваності. Стабільність - запорука класу, але, звичайно, хочеться завжди йти вперед у цьому напрямку. На полі справжня нудота, як і на трибунах. Лише нові заряди та бомбезні розтяжки, намальовані перед початком матчу, внесли хоч якусь родзинку на наші сектори в цей день. Також на секторі з’явився "робочий" другий барабан, який дає змогу грати більш витончені ритми. Нове звучання барабану змушувало людей постійно озиратись по сторонах). На другий тайм прийшов звичний споук, і шиза трохи покращилась, як і гра на полі. Наші кудесники шкіряної кулі спромоглися за весь матч нанести ОДИН удар у площину воріт суперника, але на суцільну картину це ніяким чином не вплинуло, тому шиза і матч видались досить низького рівня. Після фінального свистка центральні трибуни почали свистіти та виявляти незадоволення, ми ж, у свою чергу, навпаки маємо проявляти у цій ситуації повний спокій. Хіба не ми протягом декількох сезонів весь час казали: нафіг легіонерів (с); давайте дамо шанс нашій молоді (с); нехай програють, але набираються досвіду (с) і т.д. Так дамо шанс нашим хлопцям, давайте їх заряджати тою енергією, завдяки якій різного роду олімпіки вони будуть змітати на своєму шляху, а ось з такою шизою, яка була, це ще вони мають нам пред'являти.

Після матчу відбулось нагородження двох золотників, які відкатали весь минулий сезон разом з Європою і тим домашнім матчем, який УЄФА за день до гри переніс на Кіпр. Ці хлопці розпочали новий виток історії "золотників" нашого руху. З його правилами ви мали змогу ознайомитись на нашому пабліку. Ці зміни стосовно "золотого сезону" погоджені всією основою WBC одноголосно. Бережіть себе. Побачимось на трибунах.
Календарний виїзний матч з командою з Маріуполя пройшов у Києві, хоча їхнє рідне місто вже дуже давно звільнено від сепаратистів. Через конфлікт між кількома людьми, який тягнеться ще з минулого літа, кілька ОФ-контор вирішили відтепер стояти на окремому секторі - мова іде про Young Hope, Трудові Резерви і Terror Family, які цього матчу були на 21-му. Як бачите, конфлікт до останнього моменту замовчувався, і була надія його все ж розв’язати, але саме через ці чвари зірвалась мутка на м'ясо минулого літа, не було восени общака на виїзді в Харкові, на дербі з шавками нормально їх по місту так і не поганяли, та і крайній Кубок Віража пройшов в урізаному форматі.

Сам матч на трибуні починався досить мляво, споукмен намагався різними способами розворушити сектор, та надійно працює лише один метод, "Лягає день...". На той момент команда вже вигравала. Кінцівку першого тайму сектор став по торсу, тим не менш було досить багато людей, які проігнорили заклик споукмена роздягатись. Новий заряд "О, Україно!" іде вже досить непогано, до другого барабану сектор теж потроху звикає. А одразу після слему почалась адська шиза, принаймні внизу секторів. Заряди лунали потужно і весело, а черговим голом порадував Кравець, якого всі давно вже списали з рахунків. Під кінець гри хлопці з однієї банди вирішили прибити кількох жлобів, які почали чіплятись до їх дівчат, що сиділи поряд із сектором. А всі решта спостерігали, як жлоби намагаються втікти від заслуженої кари. Варто лише пам’ятати, що камери не сплять, і міліція зараз активно працює над відеоматеріалом з матчу Дніпро - Копенгаген, тому, перш ніж дати жлобу по носу, все ж бажано закрити обличчя.
Кіровоград (до 1924 року — Єлисаветград, у 1924–1934 роках — Зінов'євськ, у 1934–1939 роках — Кірово) розташований у межах Придніпровської височини, на берегах ріки Інгул, при впаданні в неї менших річок — Сугоклії та Біянки.

Місто було утворене у середині XVIII століття після будівництва фортеці святої Єлисавети. Відтоді відоме як Єлисаветград, місто пережило у середині XIX — на початку ХХ століть «золоту еру» — розвивалась промисловість, розбудовувалась міська інфраструктура, розквітла культура, зокрема тут був відкритий перший український професійний театр. У 1939 році місто стало центром Кіровоградської області. Нині промисловий комплекс Кіровограда налічує понад 70 підприємств, місто має розвинену соціальну інфраструктуру, численні заклади освіти й культури зі сталими багатими традиціями.

В околицях Кіровограда є значна кількість пам'яток археології. Зокрема, в долині Інгулу знайдено викопні пам'ятки, що засвідчують перебування людини в околицях сучасного Кіровограда з часів середнього палеоліту. Розкопки поховань, кількість яких обраховується десятками, провадяться і в межах обласного центру — так, у 2000-х був виявлений практично не пошкоджений дерев'яний корабель у ході розкопок на кіровоградській вулиці Космонавта Попова. У XVI — 1-й половині XVIII століть землі сучасного Кіровограда і прилеглих територій були володіннями Запорозької Січі.



Історія сучасного міста починається із заснування фортеці святої Єлисавети (1754). Місто розвинулося усередині XVIII століття як продукт агломерації сільських та військових поселень. У освоєнні краю відіграли роль сербські переселенці, спеціально запрошені російською владою (Нова Сербія).

Згодом поруч із цими селами та слободами була збудована фортеця св. Єлисавети, первинно розташована на високому правому (західному) березі Інгулу. У подальшому вона планомірно забудовувалося й поповнювалась переселенцями, чим створювався образ «нового» міста, протиставлений хаотично розвинутим давнішим поселенням.



Так, від 1764 року Фортеця св. Єлисавети стала осередком Єлисаветинської провінції Новоросійської губернії, а вже за декілька років фортеця містечка відіграла непересічне значення у російсько-турецькій війні 1768—1774, що не тільки перегрупувала розклад сил у регіоні, а й непрямо спричинилася до ліквідації Запорозької Січі.

І хоча військово-стратегічне значення Єлисаветграда та його фортеці зменшилось із просуненням кордонів імперії на південь і приєднанням Кримського ханства (1783) наприкінці XVIII століття містечко почало відігравати все більшу роль як важливий економічний і торгівельний центр. Адже місто опинилось на перетині важливих шляхів з Чорноморського узбережжя вглиб Росії, а до заснування Одеси, Херсона, Миколаєва взагалі було єдиним значним поселеням на півдні України, згодом правлячи за важливий пункт на шляху від цих міст у внутрішні райони.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
У 1784—1795 роки Єлисаветград — центр Єлисаветградського повіту Катеринославського намісництва, 1795—1797 — Вознесенського намісництва, 1797—1801 — повітове місто Новоросійської губернії, у 1802 році — Миколаївської губернії, у 1803—1828 — Херсонської губернії, а у період 1829—1864 років — центр військових поселень у Південній Україні (у місті виникло військове містечко), нарешті від 1865 року — знову повітовий центр Херсонської губернії. У 1880 році Я. Гордін організував у Єлисаветграді Духовно-біблійське братство, яке мало на меті провести реформу єврейського побуту та релігії. Фактично цей час — 3-я третина XIX — початок XX століття став «золотою добою» Єлисаветграда. Більшість цього часу припало на урядування в місті міського голови Олександра Пашутіна (1878—1905).



Економічне зростання міста йшло паралельно із культурним розвитком. Так, у Єлисаветграді швидко розвивались ринкові відносини, перш за все, в аграрному секторі. Значну роль для економіки міста мало введення в експлуатацію залізниці Харків—Єлисаветград—Одеса (1868—1869), за лічені роки місто з аграрного перетворилось на аграрно-промислове. Зводились майстерні і заводи з ремонту й виробництва сільськогосподарської і супутньої техніки, зокрема, епохальним став запуск 1874 року підприємства англійців Братів Ельворті, яке перетворилося на флагман місцевої промисловості ВАТ «Червона зірка».

Місто відразу ж за столичними містами імперії запустило своїми вулицями електричний трамвай (у 1897 році), телефонну станцію, телеграф, водогін (у 1893 році), а на кінець століття тут діяло понад 20 гімназій, училищ, семінарій, чоловічі та жіночі школи, зокрема і перший (від 1870 року) заклад середньої освіти в місті Єлисаветградське земське реальне училище.

Єлисаветград активно розбудовувався, набувши європейського вигляду, а 1882 року став «колискою української драматургії» — в місті відкрився перший український професійний театр, у якому працювали видатні українські культурні діячі Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Марія Заньковецька, Микола Садовський тощо.

Перші десятиліття ХХ століття були позначені для Єлисаветграда посиленням соціального напруження на тлі військових кампаній та економічних ускладнень. Особливо великий неспокій охопив регіон після Жовтневого перевороту (1917). У період 1917—1919 років влада в місті неодноразово переходила із одних рук в інші (Українська Центральна Рада, австро-угорці, більшовики, Григор'єв, Денікін) — наприклад, протягом 2 місяців Єлисаветград був адмінцентром Землі УНР Низ, але з поразкою визвольних змагань українців по всій країні остаточно відійшов до більшовиків. Останні зайняли напівзруйнований Єлисаветград, значна частина мешканців якого у пошуках порятунку перебралася за місто. Під час громадянської війни та у перші роки радянської влади у Єлисаветграді були в обігу власні єлисаветградські гроші.



У радянські часи в місті було засновано багато нових навчальних закладів. Зокрема у квітні 1929 року в Зинов'євську було створено вечірній робітничий інститут сільськогосподарського машинобудування. На жаль, інститут проіснував недовго. 26 лютого 1933 року Народний комісаріат важкої промисловості СРСР видав наказ про його ліквідацію. У травні 1956 року на базі Кіровоградського технікуму сільськогосподарського машинобудування було організовано вечірнє відділення Харківського політехнічного інституту. У 1962 році відбулася реорганізація Кіровоградського вечірнього відділення у філіал Харківського політехнічного інституту. 9 червня 1967 року було створено Кіровоградський інститут сільськогосподарського машинобудування (КІСМ).

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
У роки Німецько-радянської війни від 5 серпня 1941 року місто було окуповане гітлерівськими військами. Місто було зайняте радянськими військами 8 січня 1944 року в результаті Кіровоградської наступальної операції.



У повоєнний час Кіровоград перетворився на важливий осередок легкої та машинобудівної промисловості з певною (історично та географічно сформованою) орієнтацією на сільське господарство. Зокрема, на повну потужність запрацювали заводи сільськогосподарських машин «Червона зірка», гідравлічних насосів «Гідросила», радіодеталей «Радій», з виробництва друкарських машинок «Друкмаш» (нині не існує), завод Більшовик (нині не існує), завод імені Таратути (нині не існує), завод Дозуючих автоматів. За радянських часів у Кіровограді працював найбільший у СРСР виробник електричних друкарських машинок «Ятрань» — завод «Друкмаш».

Протягом 1960—1980-х років Кіровоград продовжував нарощувати економічну базу, а населення міста знову подвоїлося. У цей час була в цілому оформлена сучасна міська інфраструктура, а у 1970-х роках з будівництвом набережної Інгулу було вирішено давню проблему затоплення прибережної міської зони. У той же час були знищені деякі пам'ятки архітектури міста.



На початку 90-х років промисловість у місті занепадає, частково ж відбувається переорієнтація міської економіки. Так, припинила діяльність низка виробництв, зокрема — «Друкмаш», завод ім. Таратути, кондитерська фабрика, молокозавод. Фактично припинив роботу міський аеропорт. І хоча ці підприємства були приватизовані, нові власники не спромоглися налагодити їхню роботу за нових економічних умов та збанкрутували. В кінці 90-х років почалося пожвавлення діяльності приватних підприємців. Було побудовано нове підприємство з виробництва рослинних жирів та олій — Креатив. Модернізовано м'ясокомбінат Ятрань. Було відкрито нові магазини, аптеки, кількість робочих місць зросла.

У 2000-х в Кіровограді реалізується програма заходів з розбудови міста: здійснюється ремонт доріг, реконструкція музеїв та капітальний ремонт зовнішнього освітлення, благоустрій території колишньої фортеці Святої Єлисавети, комунальне господарство та підприємства міста придбали нову техніку, тролейбуси, автобуси, завершується газифікація приватного сектора, почали зводитись нові житлові та громадські будівлі, пожвавився економічний і торговельний сектор міста. Фінансово-економічна криза в Україні наприкінці 2000-х років сильно вплинула на економіку Кіровограда — тенденції розвитку змінилися стагнаційними, що зачепили в тому числі й найуспішнішу промислову галузь міста — сільськогосподарське машинобудування.

Після 1991 року загострилось питання перейменування Кіровограда — місцева інтелігенція і представники широкої громадськості не раз зверталися з подібними пропозиціями і петиціями до міських можновладців. Нарешті у жовтні 2008 року міськрада Кіровограда вирішила провести одночасно з позачерговими виборами до Верховної Ради України місцевий референдум про повернення місту назви Єлисаветград.



На той час ідею такого референдуму та перейменування підтримували депутати впливових фракцій БЮТ, «Нашої України» та Партії регіонів. Однак рішення про проведення дострокових парламентських виборів одночасно з Президентськими виборами 2010 року в межах країни ухвалено не було, відтак наразі місцева влада мусить визначитись з подальшою долею і перспективою проведення подібного референдуму.

Після революційних подій 24 лютого 2014 року міська рада Кіровограда прийняла рішення про перейменування центральної площі міста (площі Кірова) на Героїв Майдану.

У місті можна відвідати фортецю святої Єлизавети, прогулятись по набережній річки Інгул, відпочити у численних парках міста (Ковалівський, Перемоги, ім. 50-річчя Жовтня – найбільший парк міста, парк Пушкіна, розташований на Козачому острові на річці Інгул, парк Космонавтів).
Заснування клубу. Перші сезони.

Попередні назви: «Червона зірка» (1922—1927), «Металіст» (1928—1935), «Сільмаш» (1935—1945), «Динамо» (1946—1947, 1962), «Трактор» (1948—1952), «Торпедо» (1953—1957), «Зірка» (1958—1961, 1963—1993), «Зірка НІБАС» (1993—1997).

За дослідженнями місцевих істориків і краєзнавців, футбол потрапив до Єлисаветграда наприкінці XIX століття завдяки англійцям, працівникам заводу «Ельворті Роберт і Томас» (сучасне ВАТ «Червона зірка»). Із 1909 року відбувалися регулярні матчі команд заводу «Ельворті Роберт і Томас» та першої чоловічої гімназії. Здебільшого перемагали робітники заводу.

У неділю, 16 жовтня 1911 року, на єлисаветградському іподромі відбувся матч між командою футбольного гуртка «Ельворті» і першою командою чоловічої гімназії. Ельвортівці перемогли 4:1. Цю дату вважають датою заснування футбольного клубу «Зірка». А 31 березня 1913 року був затверджений статут Єлизаветградського футбольного гуртка. На початку Першої світової війни футбольне життя в місті на деякий час затихло. У 1915–1917 роках проходили зустрічі місцевого значення, провідними командами були «Сфінкс», «Блискавка», «Діагор». У громадянську війну колишні гравці воювали в різних арміях. Лише 1921-го року почали відновлюватися футбольні зустрічі, в яких брали участь робітники місцевих заводів та фабрик. Складена на їх основі збірна міста 24 липня 1921 року програла не досить сильній збірній Москви — 1:4.

1922 року при центральному робітничому клубі організувалися дві команди, до яких увійшли робітники заводів «Червона зірка» та «Червоний профінтерн». Із 1922 року команда заводу «Червона зірка» неодноразово виступала у чемпіонатах і кубках УРСР серед команд колективів фізкультури. Під назвою «Торпедо» кіровоградці досягли найвидатніших успіхів, завоювавши бронзові медалі чемпіонату УРСР (1955), Кубок центральної ради спортивного товариства «Торпедо» (1953), Кубок Республіканської ради профспілок (1954), а в 1953 році і Кубок УРСР. Починаючи з 1936 року, кіровоградська команда щороку брала участь у чемпіонаті УРСР з футболу.



6 травня 1938 року команда зіграла свій перший матч у Кубку СРСР. У першому колі зональних змагань (16-а зона) «Сільмаш» приймав херсонське «Знання». Господарі перемогли 2:1. У другому колі 12 травня кіровці поступилися кременчуцькому «Дзержинцю» 0:2. Наступного разу в Кубку команда взяла участь через 15 років. 30 серпня 1953 року кіровоградське «Торпедо» вдома поступилося свердловському «Авангарду» 1:2, припинивши виступи в Кубку СРСР вже на першому етапі.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
1946-1992 рр.

1946 року кіровоградська команда «Динамо» брала участь у чемпіонаті СРСР, виступаючи в південній зоні УРСР третьої групи. Команда посіла 7-е місце з восьми команд. 1958 року команда під назвою «Зірка» дебютувала серед команд майстрів у класі «Б». Перший матч у чемпіонаті команда зіграла в Кіровограді 20 квітня 1958 року проти команди міста Воронежа, «Зірка» програла 0:1. 8 сезонів команда виступала в цих змаганнях і 4 рази входила до трійки провідних команд зони. Після цього п'ять сезонів команда провела серед команд майстрів другої групи класу «А», де теж постійно була серед основних претендентів на високі місця, а з 1971 року «Зірка» постійний учасник чемпіонату СРСР серед команд другої ліги української зони.



1961 року «Зірка» виграла «Рубіновий Кубок» за найбільшу кількість забитих м'ячів (73). Цей приз вручався газетою «Молодь України» найрезультативнішій серед українських команд. 1962 року команда виступала під назвою «Динамо». У цей час за дорослу команду розпочав виступи 18-річний Валерій Поркуян, який пізніше став триразовим чемпіоном СРСР у складі київського «Динамо», грав за збірну СРСР. 1963 року команда повернула назву «Зірка». У 1966–1970 роках «Зірка» грала у другій групі класу А. Найвище досягнення команди — 4-е місце в підгрупі у 1968 році. 5 квітня 1970 року «Зірка» провела останній матч у кубку СРСР, вдома поступившись «Кривбасу» 0:1.

Після реорганізації чемпіонату СРСР команда потрапила до другої ліги, де виступала до 1991 року. За двадцять один рік виступів команда неодноразово потрапляла до першої п'ятірки провідних команд, але, в основному, знаходилась у середині турнірної таблиці. У 1972–1976 роках паралельно проводилися два кубки України — для колективів фізкультури і для команд майстрів першої та другої ліг. Професіонали виборювали приз, заснований редакцією газети «Радянська Україна». «Зірка» брала участь у кубку серед команд майстрів і в 1973 та 1975 роках здобула цей трофей.

На початку 80-х років XX століття у кіровоградському футболі почався спад, і команда поступово перейшла до розряду безнадійних аутсайдерів. У 1990 і 1991 роках команда займала місця, які позбавляли її статусу команди майстрів, але обидва рази її залишали серед учасників чемпіонату. Загалом в усіх лігах чемпіонатів Радянського Союзу команда провела 1414 ігор. Останній матч у чемпіонатах СРСР «Зірка» зіграла в Кіровограді 9 листопада 1991 року проти черкаського «Дніпра». Черкаська команда виграла з рахунком 3:2.

Національні чемпіонати України «Зірка» почала з перехідної ліги. Перший матч у чемпіонатах України команда провела 11 квітня 1992 року в Харкові, на стадіоні «Серп і молот» проти місцевого «Олімпіка». Кіровоградська команда програла 1:3. На 74-ій хвилині того матчу Олексій Варнавський забив перший гол команди в чемпіонатах України. Посівши в підсумку 4-те місце у своїй групі, колектив вийшов до другої ліги, де теж вів боротьбу за призові місця.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Часи незалежної України

23 грудня 1993 року в Кіровограді був створений футбольний клуб «Зірка НІБАС», який поставив за мету за два роки вийти до вищої ліги. Хоча після першого кола сезону 1993/1994 років «Зірка» знаходилась на восьмому місці в другій лізі, чемпіонат вона закінчила третьою. А в наступному сезоні у першій лізі «Зірка НІБАС» посіла перше місце і отримала путівку до вищої ліги, причому турнірну таблицю клуб очолював із четвертого туру і до кінця змагань.

У дебютному для себе чемпіонаті України серед команд вищої ліги кіровоградці посіли шосте місце серед найсильніших команд країни. А в наступному сезоні «Зірка НІБАС» замкнула чільну десятку команд вищої ліги. У грудні 1997 року клубу повернуто назву «Зірка». Два наступні сезони кіровоградці знову закінчили в середині турнірної таблиці, періодично псуючи нерви лідерам чемпіонату. Так «Зірка» має у своєму активі перемоги над київським «Динамо» (5.06.1996 року в Кіровограді, 2:1), донецьким «Шахтарем» (17.04.1999 року в Донецьку, 2:1), дніпропетровським «Дніпром» (10.04.1999 року в Кіровограді, 2:0)

Сезон 1999/2000 років був одним із найбільш невдалих за всю історію кіровоградського футболу. «Зірка» по закінченню сезону вибула з вищої ліги і наступні три роки виступала в першій лізі. У тому ж сезоні команду очолив Юрій Коваль. Під його керівництвом уже в сезоні 2002/2003 років «Зірка» стала чемпіоном України серед команд першої ліги, тим самим завоювавши путівку до вищої ліги.



У чемпіонаті 2003/2004 років команда посіла останнє місце у вищій лізі. Наступного року вона мала грати в першій лізі, але через недостатнє фінансування 13 липня 2004 року знялася зі змагань, однак 21 липня команда була включена до складу другої ліги. Постановою Бюро ПФЛ від 11 липня 2006 року футбольний клуб «Зірка» був виключений зі складу ПФЛ і знятий з чемпіонату. Останній матч на професіональному рівні команда зіграла 24 червня 2006 року в Мелітополі проти місцевого «Олкому»; «Зірка» програла 0:2.

У липні 2008 року команда «Олімпік» була перейменована на «Зірку». Таким чином була відроджена одна з найстаріших команд України. У першому своєму сезоні після відродження «Зірка» набрала 72 очки, поділивши перше місце з «Полтавою», в якої теж було 72 очки. Полтавська команда мала кращу різницю м'ячів (+29 проти +26 у «Зірки»), однак у тому чемпіонаті при рівності очок спочатку рахувалася кількість перемог, а потім уже різниця м'ячів, а в «Зірки» було на 2 перемоги більше. Тож кіровоградська команда опинилися на першому місці і вийшла до першої ліги, а полтавська команда, змушена була виборювати це право у стиковому матчі, де програла «Арсеналу» з Білої Церкви.

Осінню частину чемпіонату 2009/10 років у першій лізі команда під керівництвом Ігоря Жабченка завершила на 11-му місці. Під час зимової перерви команду спіткали фінансові негаразди, однак команда змогла дограти до кінця першості, посівши 12-е місце, хоча з неї зняли три очки за несвоєчасну сплату обов'язкових внесків. Влітку 2010 року Ігор Жабченко пішов з команди, очоливши ПФК «Суми», а «Зірку» очолив Олександр Деріберін. Під його керівництвом у команду прийшов граючий тренер Сергій Федоров (який, втім, жодного матчу за команду так і не зіграв) і Сергій Шматоваленко-молодший. Після 12-го туру команда посідала останнє місце в турнірній таблиці, тому Деріберін подав у відставку. Його змінив Анатолій Бузнік, а його помічником став Віктор Догадайло. Бузніку вдалося вивести команду з зони вильоту і таким чином зберегти місце в першій лізі.



Влітку 2011 року після кількох невдалих ігор Бузнік і Догадайло подали у відставку. Новим головним тренером став Ігор Жабченко. Восени Жабченка звільнили, виконувачем обов'язків тренера призначили Андрія Антонова. На початку грудня новим головним тренером команди призначили Вадима Євтушенка, який у 1970-х грав за «Зірку». 6 червня 2012 року Вадим Євтушенко залишив тренерський штаб «Зірки», перейшовши до полтавської «Ворскли». 7 червня команду очолив Ілля Близнюк, який також у минулому грав за «Зірку».

У вересні 2012 року була встановлена нова дата заснування команди — жовтень 1911 року (до цього датою заснування вважався 1922 рік). 4 червня 2013 року Ілля Близнюк звільнений з посади головного тренера. Виконувачем обов'язків головного тренера призначений Самір Гасанов. У червні новим головним тренером став ще один колишній гравець «Зірки» Микола Федоренко. 7 квітня 2014 року Микола Федоренко подав у відставку, 9 квітня головним тренером став Анатолій Бузнік.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Досягнення клубу

Володар Кубка EРСР 1953, 1973, 1975 рр. (3 рази)
Півфіналіст Кубка України 1999, 2000 рр. (2 рази)


Найвідоміші гравці команди

Валерій Поркуян (грав за «Зірку» у 1962-1964 рр.), заслужений майстер спорту СРСР, гравець київського «Динамо» (1966-1969) та збірної СРСР (1966-1970), 3-разовий чемпіон СРСР, володар Кубка СРСР 1966 року, бронзовий призер чемпіонату світу 1966 року (кращий бомбардир збірної СРСР на цьому чемпіонаті – 4 голи у 3-х матчах), учасник чемпіонату світу 1970 року.

Володимир Веремєєв (грав за «Зірку у 1966-1967 рр.), заслужений майстер спорту СРСР, видатний гравець київського «Динамо» (1968-1982, 310 матчів, 33 голи) та збірної СРСР (1971-1979, 34 матчі, 3 голи), 7-разовий чемпіон СРСР, 3-разовий володар Кубка СРСР, володар Кубка кубків та Суперкубка УЄФА 1975 року, бронзовий призер Олімпійських ігор 1976 року.

Михайло Михайлов (грав за «Зірку» у 1976-1979 рр.), заслужений майстер спорту СРСР, воротар київського «Динамо» (1980-1987, 1990, 101 матч), 2-разовий чемпіон СРСР (1981, 1985), володар Кубка СРСР 1985 року, володар Кубка кубків 1986 року, нині – тренер голкіперів київського «Динамо».

Вадим Євтушенко (грав за «Зірку» у 1979 році, 35 матчів, 11 голів), заслужений майстер спорту СРСР, видатний гравець київського «Динамо» (1980-1988, 245 матчів, 59 голів), гравець збірної СРСР (1980-1987, 11 матчів, 1 гол), 5-разовий чемпіон СРСР, 4-разовий володар Кубка СРСР, володар Кубка кубків УЄФА 1986 року, учасник чемпіонату світу 1986 року; у складі АІКа – чемпіон Швеції 1992 року, володар Кубка Швеції 1992 року.

Андрій Канчельскіс (грав за «Зірку» у 1986-87 рр., 68 матчів, 5 голів), майстер спорту міжнародного класу СРСР, заслужений майстер спорту Росії, гравець київського «Динамо» у 1988-89 рр., у складі якого став бронзовим призером чемпіонату СРСР 1988 року та володарем Кубка СРСР 1990 року; гравець збірної СРСР (1989-1991), СНД (1992) та Росії (1993-1998); у складі «Манчестер Юнайтед» 2-разовий чемпіон Англії, володар Кубка Англії 1994 року, володар Кубка Англійської Ліги 1992 року, 2-разовий володар Суперкубка Англії, володар Суперкубка Європи 1991 року; у складі «Глазго Рейнджерс» 2-разовий чемпіон Шотландії, 3-разовий володар Кубка Шотландії, 2-разовий володар Кубка Шотландської Ліги; у складі «Аль-Хіляль» володар Кубка Саудівської Аравії 2003 року; чемпіон Європи серед молодіжних команд 1990 року, учасник чемпіонатів Європи 1992, 1996 рр.
"Зірка" - це майже типовий для України стадіон із біговими доріжками та трибунами, що овалом оточують галявину для гри у м'яч. Фішкою стадіону є досить висока північна трибуна, на якій сидіннями викладено назву арени та місцевого клубу. Завдяки цьому стадіон виглядає дещо більшим, ніж є насправді. А вміщує він 13305 глядачів, тобто приблизно на три тисячі менше ніж "Динамо" ім. В. Лобановського. Акустика, як для багатофункціонального стадіка, непогана. Сектор господарів знаходиться за східними воротами. Трибуна там невисока, тож фанати господарів можуть виглядати ефектно, навіть коли їх не дуже багато. Гостьовий сектор знаходиться навпроти та має окремий вхід з боку вулиці Чорновола. Трибуна тут навпаки висока, тож лише кілька сотень гостей можуть справити візуальне враження. Простору для банерної лінії - хоч греблю гати. Коли гостей приїжджає багато (що буває в Кіровограді ну дуууже рідко), гостям виділяють ще один сектор, отже гостьовими стають сектори 3 і 4.



Стадіон знаходиться недалеко від серця міста: подолавши від центральної площі Героїв Майдану (колишня Кірова) кількасот метрів по вулиці Чорновола, ви побачите освітлювальні вежі.

В 2014-му році закінчилась реконструкція стадіону, було встановлено нове табло, нове освітлення, новий паркан, оновлено футбольне поле, перестелено бігові доріжки та зроблено ще різні приємності. Через реконструкцію місткість стадіону зменшилась більш ніж на тисячу сидінь, до цього стадіон міг вмістити 14628 глядачів.



Що стосується правоохоронців, то після революційних подій їх стало дуже мало на стадіоні, але до цього менти в Кіровограді були дуже суворі. В часи присутності Беркуту на арені вони могли заломитись на сектор при найменшому правопорушенні.



Фанатів Зірки прийнято ділити на червоно-жовтих і жовто-зелених - на домашніх матчах команду підтримує два ультрас-сектори, кожен з яких має свої кольори. Зелено-жовті називають себе Howl Volcano Firm (HVF), утворилась фірма в 1996-му році, і тоді кольори команди були саме такими. Коли Зірка зникла з футбольної карти України, а замість неї грала команда Олімпік Кіровоград, хлопці з HVF ходили на матчі Олімпіка і заряджали за Зірку, вимагаючи повернути команду зі славетною історією.



В сезоні 2008-2009 замість Олімпіка знову з’явилась Зірка, а разом з нею з’явився і ще один сектор, так званий фан-клуб, кілька хлопців з якого раніше вболівали за Олімпік. Цей другий сектор назвався Iron Star (ISF) і взяв собі червоно-жовті кольори, під якими виступала оновлена команда. Обидва сектори не дуже ладили між собою і практично не спілкувались, зокрема і через те, що кожен з двіжів намагався підтримувати зв’язки з фанатами з Вищої ліги, які ворогували між собою.





Втім, основним ворогом для обох фірм завжди була Олександрія, матчі з цією командою завжди ставали найочікуванішою подією сезону, і заради муток на спільного ворога фірми кілька разів об’єднувались між собою. На даний момент обидва сектори мають приблизно однакову кількість на домашніх матчах - близько 40-50 чоловік. В якісь проміжки часу всі стояли на одному секторі, потім на сусідніх, потім знову розходились на різні. І зараз знову стоять окремо. На виїздах же спокійно фанатіють пліч-о-пліч за улюблену команду.



Кіровоградці ворогують практично з усіма командами в регіоні. Окрім муток на Олександрію останнім часом кіровоградці забивались з фанатами Кривбасу, черкащанами, Миколаєвом, Черніговом, київськими конями, Севастополем. Були і сутички з командами Прем’єр-ліги - Запоріжжя, Дніпро і Полтава були сильнішими за кіровоградців, але сам факт таких махачів дає зрозуміти, що хлопці не стоять на місці і намагаються розвиватись... До речі, 22 травня відбулась знакова подія - спільний марш фанатів Зірки та Олександрії до стадіону в рамках фанатського перемир’я.
Ця історія сталась на крайньому виїзді в Одесу. Вже немолодий чоловік з довгою біло-синьою в’язаною розою намагався пройти на наш сектор, але менти його не пускали. Чоловік казав, що він - з Одеси, хто ж одесита пустить на сектор киян? На допомогу прийшов В-т, який пояснив ментам, що не важливо з якого міста людина. Якщо вона вболіває за Динамо - їй місце на гостьовому секторі. "Роки йдуть, а менти не міняються!" - загадково сказав чоловік - "А колись я бачив як все це починалось. Маю мрію колись написати свої спогади для майбутніх поколінь!". В перерві В-т привів мене до цього мужчини, так ми і познайомились. Звуть його Олег, живе в одеській області, працює тренером жіночої футбольної команди. Але серед старшого покоління він відомий як фан Очки. І він бачив на власні очі, як зароджувався фанатський рух київського Динамо. Ще тоді, на секторі, Олег почав показувати мені фотографії сектору початку 80-х, а вже на наступний день у мене на е-мейлі лежали скани всіх цих фотографій і величезне інтерв’ю, зроблене журналістом Олександром Шхалаховим, але так жодного разу і не опубліковане. Прочитав я його на одному подиху... Доповнивши власними питаннями, на які фан Очки одразу ж дав відповіді, я отримав матеріал, який зараз і буде представлений Вашій увазі. Більшість фотографій зроблені самим Олегом, і раніше також ніде не публікувались... До Вашої уваги третя, остання частина цього матеріалу, перші дві можна знайти в попередніх номерах.
320x480   640x960   1136x640   1440x900   1536x1024

1600x1200   1680x1050   1920x1080   2048x2048
Близько року тому ми публікували правила нашої банерної лінії. За цей час справи в цьому напрямку у нас значно поліпшились, тим не менш виникають певні нюанси, на які хотілось би звернути Вашу увагу. Ознайомтесь з оновленими правилами на наших секторах.

Що потрібно пам’ятати

1. За банерний розвіс на всіх домашніх і більшості виїзних матчів відповідає спеціальна людина, яка підказує, куди краще повісити Ваше полотно. По центру сектора вішаються банери основних контор, потім від центру по обидва боки - банери філіалів з інших міст, а далі банери, які не представляють якусь контору. Вас спокійно можуть попросити перевісити банер з одного місця на інше, і до цього потрібно ставитись адекватно.

2. На нашій трибуні завжди знайдеться місце для банерів Карпат, Дніпра і Жальгіріса. Фанати всіх інших команд, будь-ласка, повідомляйте про бажання привезти своє полотно на нашу гру заздалегідь, але офіційна позиція WBC така, що ми маємо дружбу з трьома клубами, і банери лише цих трьох клубів можуть висіти на нашій банерній лінії.

3. Розрізняйте банери і розтяжки/прапори. За банером завжди повинна стояти група людей, створення "особистих" банерів не вітається. Банерна лінія не гумова, всім місця не вистачить. Також не варто возити на виїзди розтяжки і вішати їх в якості банерів, якщо за розтяжкою не стоїть якась банда.



4. Якщо Ваша група бажає створити банер - потрібно звернутись до представника однієї з цих фірм: Д.ультрас, KCS, VIVA, Ultra`Fazione, Capitals, Бригада Отважных, HTF, Альбатросс, Young Hope, Terror Family, Трудові Резерви. Представник цієї фірми визначить, чи в змозі Ви постояти за свій банер і чи Ви є адекватними хохлами, після чого скине Ваш ескіз дизайнеру для отримання зауважень. Після виправлення зауважень банер можна буде надрукувати.

5. Для створення розтяжки (двуручника) або прапора достатньо перед малюванням чи друком показати ескіз одному з наших дизайнерів. Інакше Вам просто не видадуть палки на секторі, якщо виникнуть питання до якості малюнку або до його змісту. Для великих прапорів (більше ніж 2х2 метри) у нас є обмежена кількість палок, тому попереджайте про свої ідеї заздалегідь, аби можна було докупити необхідну кількість.



Правила поводження з банерами:

- Повісивши банер, з ним повинні залишатися поруч хоча б кілька людей.
- Не допускається стояння на банерах!
- Особи, які харкають або гризуть сємки прямо на банер, каратимуться тут же, на місці.
- При палінні піротехніки будьте акуратними - не пропаліть банери! Позування на круті ави - це, звичайно, весело, але відповідати за дірки доведеться вам.
- Ніколи не повідомляйте малознайомим людям місце зберігання банера, або хто його збирається везти. Не пишіть про таке в інтернеті, особливо в соціальних мережах.
- Якщо на домашку хтось із охорони не пускає ваш банер, дайте знати нашим старшим хлопцям.
- Возіть банери акуратно і непримітно, пам'ятайте, що ви за них відповідаєте!
- При конфлікті з міліцією всіма силами намагайтеся не віддати банери в руки акабів. Якщо таке трапилося, негайно зверніться до старших людей з двіжу.
- У разі, якщо на виїзді менти з будь-якої причини не пускають банер на сектор, не віддавайте його в руки ментам, занесіть його в мікроб чи авто наших людей.
- Не фотографуйтеся з банерами в стрьомних, малознайомих місцях на вулиці (особливо стосується бойових виїздів). Вороги не дрімають.
- На виїздах не залишайте банери в транспортних засобах на видному місці без нагляду (прикріплені на лобове скло або на сидіннях).
- Не слід брати банери у випадках, коли оголошується бойкот і т. д. Зазвичай, інформація з'являється заздалегідь, слідкуйте!
- У спілкуванні проявляйте повагу до наших банерів, не називайте їх «тряпками». У нас - банери, стяги, прапори, але ніяк не ганчірки і не тряпки.
Долучайся до команди "Святослава" та твори журнал разом з нами! Стосовно допомоги пиши Вконтакті юзеру Dexter 73 (лінк). До нових зустрічей!

З.І. Передрук матеріалів з даного журналу дозволяється лише з дозволів редакції. З повагою, WBC.