В тринадцятому за ліком номері журналу "Святослав-онлайн" ви знайдете розповіді про два завершальні матчі сезону - незабутній виїзд на фінал Кубку до Полтави та останню домашню гру проти луганської Зорі. Непростим виявився сезон для наших золотників, цього року можемо привітати двох хлопців з новим досягненням для нашого руху - всіма пробитими виїздами разом з Європою (та Азією). Хлопці погодились дати невелике інтерв’ю для нашого журналу. В міжсезоння група хохлів вирішила відвідати матч молодіжних збірних в Черкасах, також читайте в журналі про недавній фанатський турнір і про поїздку хохлів в Холодний Яр. І, звичайно ж, обіцяне продовження спогадів фана Очки про зародження біло-синього фанатизму.
За два дні до фіналу Кубку України не було відомо ні в якому місті він пройде, ні жодної інформації стосовно допуску глядачів на трибуни. Всі ЗМІ активно репостили повідомлення журналіста Денисова в ФБ, що таки Полтава, і таки без глядачів. Сайт ФФУ мовчав, тому було вирішено на наступний день проводити акцію під стінами Будинку футболу. Тільки-но паблік WBC оголосив про збір на ранок середи, як послідувала офіційна інформація від Федерації. Мало хто вірив в позитивний фінал нашої акції, але сидіти вдома і спокійно проковтнути це ганебне рішення ми просто не мали права.

Ранок середи. Збираю всі залишки тканини і фарби та їду на метро Печерська. Народу небагато, проте багато тихарів, і чомусь повилазили з будівлі ЦВК представники самооборони, які постійно тут тусять. Відійшовши метрів 50 від точки збору, разом з друзями прямо тут на місці створюєм текстівки на сьогоднішню акцію. За цей час зібралась достатня кількість народу, аби акція таки мала місце. Чоловік 200-250 вирушають в напрямку Будинку футболу. За ними і кілька десятків журналістів, які фільмують кожен наш крок. В одному з двориків всім роздають балаклави, після чого наша хода починає виглядати досить лячно для пересічних перехожих. Міліція, що нас супроводжувала, явно не очікувала такого розвитку подій і поспіхом почала кудись дзвонити, викликаючи безліч бобіків.

Прийшли під будинок Ф., розгорнули текстівки, оголосили журналістам на камери наші вимоги, зарядили "Коньков, выходи!"... З натовпу пролунало "Конькова сюди! 5 хвилин і ми заходимо всередину!" Чи ми готові були реально зайти? Думаю таки готові, балаклави багатьом додали +88 до сміливості. Втім, організатори акції розуміли, що момент "штурму будинку" потрібно максимально відтягнути, бо всередині будівлі натовп може щось ненароком і розгромити. Вирішили викурити Конькова піротехнікою - журналісти з охами-ахами сахалися від петард, які розривались під ногами, але з неприкритим задоволенням ловили красиві кадри фаєрів, вроцлавів та димів. До натовпу вийшов віце-президент ФФУ Анатолій Попов, Конькова на місці ще не було. Вислухавши ще раз наші вимоги, він почав пояснювати, чому ж не можна провести фінал з глядачами. Аргументи були непереконливі і швидко розсипались, натовп не міг спокійно і стримано його слухати, і постійно перебивав, а коли з папки дістали наш основний козир - листа від мера Львова про те, що той гарантує проведення фіналу в місті Лева належним чином, Попов остаточно здався. Попросив 2 години на вирішення питання.

За ці дві години ми встигли сходити до Верховної Ради, де представник Турчинова вийшов і сказав, що вони зроблять все належне, і фінал буде з глядачами. Також зайшли в гості і на стадіон Динамо, де передали Ігорю Михайловичу відкритого листа, в якому просили не посилати команду в Полтаву, якщо матч таки пройде при порожніх трибунах. Втім, до таких крайнощів вдаватись не довелось, і вже в обід всі сайти новин повідомляли, що "Завтра в Полтаві пройде фінал, на який пустять глядачів!". Наш клуб досить оперативно організував фанатський потяг, я і не знав, що такі речі можна влаштувати настільки швидко. Отже, вже ввечері всі бажаючі могли спокійно виїхати до Полтави на найважливіший матч сезону.

Після обіду подзвонили хлопці з Полтави і запропонували провести спільний марш. На нормальну організацію часу було... ну, самі розумієте.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Я так і не зрозумів, яким чином мене переконали їхати до Полтави не на авто, багато хто з хлопців включив параною через ситуацію на Сході (про це пізніше), але після обіду я дізнався, що буду "головним по поїзду". Мене часто тіпає від злості, коли представники правоохоронних органів чи ще якихось структур починають свою розмову з фрази "Хто у вас тут головний?". Але так у них заведено, ще, мабуть, з совкових часів. Моя ж місія полягала в тому, аби отримати на руки квитки на 10 вагонів, знайти людей, які роздадуть їх в кожному вагоні на вході, і спокійно лягти спати, сподіваючись, що до ранку мене вже не чіпатимуть.

Вже на початку подорожі милі на вигляд провідниці почали компостувати мізки фразами про те, що в вагоні має їхати не більше 52 фанатів. Репліки "Або ви впускаєте всіх, або зараз рознесем вам вагон!" на них враження не справляли, кожен вписувався, як міг, і місця було обмаль. В більшості вагонів був "перебір" на пару чоловік. Але ж ніхто не скаржився, окрім провідниць. Доїхали без пригод, і вже о сьомій з гаком всі десять вагонів висипали на полтавський перон. Всіх без проблем випустили в місто, що було аж зовсім дивно і неочікувано. Міліція лише супроводжувала поглядами.

В Києві було холодно і мокро, а в Полтаві - просто палюче сонце! Перший по-справжньому спекотний день. Затарившись в АТБ (а решта магазинів в такий ранній час ще просто не відкрилась) і поснідавши тут же на лавочках, вирішили великим натовпом іти в... музей дальньої авіації. Про його існування мало хто знав, не кажучи вже про те, що ніхто з хлопців раніше в ньому не був. Від вокзалу потрібно пройти пару кілометрів пішки до військового містечка, на території якого розташовано аеродром. На вході в частину нам кажуть, що музей не працює, а сам аеродром в бойовій готовності через ситуацію в країні. Але побачивши, що нас майже 30 носів, черговий подзвонив директору музею, і той вирішив зробити нам виключення...

Від прохідної до самого музею ще йти метрів 800. Нам приставили якогось вояку, який слідкував, аби ми нікуди не відхилялись від стежки. Військовий об’єкт, як не крути. На вході нас вже чекав директор музею, який одразу ж почав читати екскурсію про історію цього аеродрому і про кожен з літаків. Що дивно, що жодних грошей він не взяв, хоча на вході чітко були розписані розцінки. Побачити вживу величезні військові літаки можна не кожен день, особливо вразив ТУ-160, єдиний в Україні.

Нам дали вдосталь часу, аби походити і пофотографувати, але мою екскурсію перервав телефонний дзвінок:
- Алло, це з полтавської міліції, тут ваші фанати трохи напідпитку і штурмують отель команди, ми їх не можем заспокоїти, гравці бояться їхати на сніданок. Ми зараз за вами машину пришлем, допоможіть, щоб без скандалу...
- Ну я за містом, на аеродромі.
- Десять хвилин і машина буде.

І таки справді, через 10 хвилин прямо на злітну смугу приїхала срібляста автівка, якийсь міліцейський офіцер з особистим водієм. Я взяв з собою ще двох хлопців і поїхали в отель... Перед входом ми побачили фана К-та і фана Т-та, причому обоє були відносно тверезі, і їх поведінка жодним чином не нагадувала "штурм отелю". Нейтралізувавши обох персонажів фразою "зараз хтось отримає пиздюлів, бо нас з іншого кінця міста сюди привезли через вас двох", ми дочекались, поки команда завантажиться в автобус, паралельно дізнавшись від К-та, що вже одного сепаратиста з колорадською стрічкою сьогодні в місті зловили менти. Це була параноя №1.

Від готелю попрямували на пляж, по дорозі зустрівшись з хлопцями, яких ми залишили на аеродромі. Пляж був цілком і повністю окупований хохлами. Біло-сині плавали на катамаранах, грали в футбол, купались і просто засмагали. То тут, то там лунали заряди і вибухи петард. Знову телефонний дзвінок. Дзвонять з клубу, пропонують забрати квитки на матч. Ну, я типу на річці засмагаю... Привезете? Прямо на пляж? Взагалі казка... Менш ніж за півгодини приїхали квитки, працівник клубу так чисто ненароком повідомив параною №2: "Ви ж дивіться обережно, бо менти в місті вже зловили 10 чоловік з російськими прапорами". Ну зловили, то й зловили, кого нам боятись в українському місті, але на певні думки все одно наштовхувало. Прямо на пляжі почали продаж квитків, і реалізували більше 150 штук.

Напляжившись досхочу, вирішили рухатись в центр міста. По дорозі подзвонив лідер однієї з ОФ-контор і повідомив параною №3: на полтавському ринку затримали 15 підозрілих чоловік фанатського вигляду, що купували у великій кількості молотки і сокири. Я вже не знав, як реагувати: чи то справді поводити себе обачно, ніби на бойовому виїзді, чи то просто начхати на всі чутки. Втім, кількість чуток збільшувалась: хлопцям, що їхали на матч спринтером, на блок-посту розповіли, що вчора міліція завезла на сорока автобусах 2000 тітушок, і ховає їх десь в місті. Ну а останньою краплею стала смс про те, що Антимайдан готує в місті свою акцію, яка починається одночасно з нашим маршем!

На цей час у мене вже розривався телефон від дзвінків - чутка про квитки на руках миттєво розповсюдилась по двіжу, а в касах стояли нереальні черги. Закінчилось все тим, що мобільний розрядився. Але на останньому відсотку зарядки телефон встиг прийняти ще один виклик - дзвонили, як вони представились, з СБУ. Хотіли зустрічі перед матчем. А цим то чого треба? Після стількох повідомлень про небезпеку я вже й не знав, що думати, крім того, що пора б уже поміняти номер телефону). Виявилось все простіше: з-під Слов’янська перекинули цілі підрозділи спецпризначенців для охорони порядку в місті, і їм потрібен був маршрут нашого маршу, аби прочесати всі навколишні вулиці на наявність проросійських провокаторів...

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
З організацією маршу виникли певні складнощі - наш споукмен з мегафоном запізнювався на початок, не встигли привезти і барабан. Відповідно, контролювати величезний натовп було дуже складно. Хтось один почав рухатись - всі інші пішли за ним. Народу справді зібралось дуже багато, прийшла і купа журналістів, і прості перехожі радісно вітали ходу. Через відсутність споукмена час від часу перші ряди починали заряджати динамівські заряди, після чого намагались виправитись зарядами "Донецьк! Донецьк!" і "Полтава! Полтава!". Все ж хохлів була більшість.

Досить часто колона зупинялась, аби в черговий раз виконати хіт про Путіна і виявити москалів, які не стрибають. Але таких практично не було... Багато патріотичних зарядів, багато піротехніки і петард, що трохи таки лякало журналістів. В якийсь момент сталась непередбачувана ситуація - хода наближалась до підземного переходу, і цілком могла утворитись тиснява. Але на це вчасно було вказано правоохоронним органам, які перекрили вхід під землю, і всі пішли в обхід.

Навколо корпусного саду зробили цілих два кола, повністю перекривши там рух. Після того все ж таки знайшли правильну дорогу до стадіону)... Ходу можна назвати успішною, дякуємо полтавчанам за ініціативу в організації цього маршу, він вчергове показав, що фанати можуть об’єднатись, незважаючи на давню ворожнечу.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Вхід на сектор жодних проблем не викликав, полтавська міліція поводила себе тихіше води і нижче трави. Більш того, спокійно можна було пересуватись між секторами, чим я потім і скористався, аби зробити кілька фото сектора. Киян приїхало трохи більше тисячі, але на фоні напівпорожнього стадіону і значного меншого сектору Шахтаря, київська торсида виглядала досить потужно. Банерна лінія на рівні, хоча хто б сумнівався). Ну а сам матч - це суцільні емоції.

Після стількох акцій за останні дні запаси піротехніки потроху закінчувались, тому пірошоу після голів було нижче нашого звичного рівня. Втім, емоції перли через край. І команда це відчувала. Після другого голу Віда прибіг під сектор, а з ним і добра половина команди. На радощах із сектору полетіли сидіння на бігові доріжки, які ледь не потрапили в своїх же футболістів. Полтавська кузьма почала заряджати "Не ламайте стадіон!", на що їм у відповідь зарядили "Хорошо!".

Загалом, переклички між секторами тривали всю гру, і особливе схвалення викликав у місцевих заряд "Донецьк - Київ!" через все поле, хоча і решту вже давно відомих хітів полтавчани підтримували дуже активно. Гра проходила без жодних ексцесів, і всі чекали фінального свистка, а футболісти Шахтаря ніяк не могли змиритись з поразкою, пробуючи на нервах влаштувати бійку. Сталась невелика заворушка і під нашим сектором: споук зістрибнув вниз, аби взяти футболки у футболістів і передати їх воякам (про це була попередня домовленість), але охорона про це не знала і почала скручувати йому руки. Сектор ледь не поліз на допомогу, але вдалось всіх заспокоїти.

Фінальний свисток зафіксував таки перемогу Динамо, і футболісти прибігли танцювати під наш сектор. Так-так, танцювати! Повним складом! І це було неймовірно. Я от тільки тоді усвідомив, що багато хто з присутніх на секторі ніколи не бачили на власні очі, як Динамо завойовує трофей. Останнього разу ми вигравали Суперкубок в 2011-му, а Кубок України кияни не піднімали над головою цілих 7 років. Коло пошани навколо стадіону, і футболісти знову під нашим сектором, фотографуються на фоні трибун.

Дорогу додому навряд можна відзначити чимось особливим, окрім величезних черг в магазинах біля вокзалу, і провідниць, які вирішили брати гроші за кожного вписаного пасажира... Втім, багато людей відзначають, що це був кращий виїзд їхнього життя.
Останній матч сезону, найгіршого для нашої команди в чемпіонатах України. Матч не віщував нічого цікавого, та і результат гри вже нічого не вирішував. Втім, у цій грі була одна особливість - перед сектором поставили Кубок України, завойований за кілька днів до цього, на знак подяки фанатам, які доклали досить багато зусиль для створення футбольної атмосфери в Полтаві. На Кубок одразу ж пов’язали розу WBC, і виглядало це все досить таки красиво. Вже по-справжньому літнє сонце припікало настільки сильно, що знаходитись на секторі в футболках було нереально, тому всі стали по торсу. Як завжди, було багато національних прапорів та стягів УПА. Заряди про Путіна вимагала кузьма, тому їх прохання вирішили не ігнорувати. В перерві всі кудись побігли за межі сектору. Як виявилось - дві дівчини з’ясовували стосунки між собою, і всі побігли подивитись на дівчачу бійку... На другий тайм змінився споукмен, і шиза стала трохи іншою, драйву додали кілька слемів один за одним, після яких на секторі можна було відкривати бюро знахідок. Після фінального свистка команда підійшла подарувати футболки, а також відбувся невеличкий збір, на якому всім повідомили наші плани на міжсезоння.

Але це ще не було завершення вечора - в цей день на інших стадіонах Києва також відбувались матчі: Чорноморець приймав Карпати, а Металіст грав з Ворсклою. Після цих ігор було організовано піротехнічне шоу на Пішохідному мосту. Долучились до акції й фанати інших команд... На мосту було справді гаряче й тісно. Кияни зупиняли свої автівки, аби подивитись на красиве шоу, а фанати співали всім відомі хіти. Завершення найбільш незвичного сезону вийшло справді достойним!
Уже кілька років поспіль між лідерами біло-синього руху ведуться суперечки, що саме вважати Золотим сезоном. І, нарешті, у цих розмовах посталено крапку: ближче до початку сезону на всіх наших ресурсах буде опубліковано цей текст, який є рішенням лідерів WBC:

1. Золотим сезоном вважається відвідування всіх офіційних матчів команди в сезоні, як домашніх, так і виїзних, тобто всіх матчів Динамо у Прем’єр-лізі, Кубку України, Лізі Європи (чи Лізі Чемпіонів), а також матчів за Суперкубок України чи Суперкубок Європи, якщо, звичайно, такі будуть.

2. Товариські матчі, товариські турніри (Лобановського, Баннікова, Співдружності і т. д.) чи матчі на передсезонних зборах при підрахунку золотого сезону не враховуються.

3. Якщо команда проводить матч при порожніх трибунах (а в наших реаліях це цілком можливо), то потрапляння на територію стадіону не є обов’язковим. Тим не менш, Ви повинні бути в місті в день матчу, навіть якщо Динамо грає за порожніх трибун на виїзді.

4. Якщо Ви в день матчу були в місті, але не потрапили на стадіон, бо вас забрали в каталажку / лікарню після сутички з опонентами / ментами / стюардами - виїзд зараховується. Усі інші випадки (відсутність квитків чи відсутність гостьового сектору, проспав матч, запізнився на гру) не є поважною причиною, і такі матчі не зараховуються. При цьому перегляд матчу через паркан, у підтрибунному приміщенні чи на секторі кузьми вже вважається потраплянням на стадіон.

Ці правила діятимуть з нового сезону, а сезон 2013-2014 ми рахували "по старому", і маємо 28 чоловік, які пробили всі виїзди по Україні. Більш того, 2 хлопці відкатали всі євровиїзди теж, а ще четверо біло-синіх не дотягнули до цього досягнення всього один матч, який перенесли з Києва на Кіпр за день до гри. Що не кажіть, а це справді досягнення для нашого руху, враховуючи складність сезону і ситуацію в країні. Тому, думаю саме час познайомити вас з нашими двома єврозолотниками. Обох звати Діма, для зручності будемо підписувати одного з них як Ш.Е., через його нікнейм.

- Розкажіть, як у вас виникла ідея пробивати золотий сезон. Чи давно ви до неї йшли?

Ш.Е. У мене з’явилася така ідея після матчу з «Актобе». Оскільки такий матч вдалося пробити, то вже далі можна і весь сезон спробувати. Я підійшов до свого керівництва і домовився з ним про виїзди за весь рік за умови, що буду відпрацьовувати по вихідних. І так воно понеслося. Потім ми згрупувалися з Дімою і вирішили вдвох катати.

Д. У мене така ідея закріпилася кілька років тому. До цього катав собі на виїзди, гіпотетично збирався колись пробити «золотий» сезон. Конкретизація прийшла коли я «остепенився», одружився і зрозумів, що коли підуть діти, то вже буде не так легко, доведеться на сім’ю більше часу витрачати. Тому вирішив відкатати «золотий» у сезоні 2012-13. Але там була така компанія, як «Сало-тур», на яку я, на жаль, вирішив покластися у першому виїзді з візою. Якби сам займався, то, мабуть, вийшло би, а так пропустив виїзд до Голандії. Тому минулий сезон я відкатав золотий лише по українських виїздах, і було певне невдоволення. Тож цього року вже вирішив серйозно поставитись до цього питання, ні на кого не покладаючись. Самому все планувати і вирішувати, не наражаючись на небезпеку щось пропустити у випадку, коли не від тебе щось залежить.

Цей сезон, як він вже вийшов, можна вважати вдалим. Існує, щоправда, домашня гра з «Актобе», на яку таки не вийшло попасти [матч проходив в Києві при порожніх трибунах, а на подібному матчі з Іллічівцем хлопці прорвались на стадіон - прим.ред.]. Хоч це і форс-мажор, але сезон все-таки «недокатаний», і в свідомості це трохи сидить, хочеться катати знов і знов.

- То які все ж причини катати золотий? Досягнення суто для себе?

Д. Так, звичайно. Є бажання просто катати за клуб, але саме золотий – це бажання для себе, певна мегамотивація на весь рік. У минулі роки, коли якийсь виїзд не виходило пробити – ну що ж, так і буде. Але коли пробиваєш золотник, то немає поблажок, це понад усе. Робота на другому плані. Дуже великий плюс у тому, що в моєму прагненні відкатати "золотий" мене підтримувала дружина. З досвіду бачу, що для певної категорії виїздюків сім'я може стати перешкодою для частих виїздів.



Ш.Е. А мені було цікаво, чи буде ще бажання і натхнення катати далі після золотого сезону, і з подивом виявив, що коли сезон закінчився, я не можу знайти собі місця, чим себе зайняти. І ось незабаром буде грати наша юніорська збірна до 19 років, і ми вирішили їхати в Угорщину, а звідти вже на Суперкубок, і починати наступний сезон. Хотілося би і в ньому всі матчі відкатати, але, на жаль, навряд чи вийде – останній курс в університеті, екзамени. Буду намагатися по максимуму пробити, а там, як вийде.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
- Чи давно ви почали катати? Рахуєте кількість виїздів?

Ш.Е. Так, я рахую. За «Динамо» у мене 54 виїзди, за збірну – 6.

Д. Я рахував перші 15-20 виїздів, потім перестав, але це не так важко відновити, бо почав я катати у 2007-му.

- Я так розумію, що разом ви вирішили катати вже після Актобе. А туди ви їхали разом чи окремо?

Д. Так, летіли разом. Прилетіли за день до приїзду бусіка з хлопцями-відчайдухами. «Актобусіка», як казав Ст-а. Ми з Дімою трохи знайомі вже багато років, але коли дізналися один про одного, що катаємо золотник, то почали разом координувати дії. Але все одно Європою маршрути у нас геть різні були. І по Україні також. Але, принаймні, один у одного це уточнювали, хто як їде і в який час де буде.

- А з іншими людьми, які намагалися також всю Європу пробити, але не вдалося, ви якийсь контакт підтримували?

Д. Що ти маєш на увазі «не вдалось»?



- Маю на увазі тих чотирьох, які пробили все, крім Кіпру.

Д. Я більш-менш спілкувався на виїздах із Ванею С-ком, а так навіть не знав, хто пробиває, хто ні.

- Довгий час золотники рахували лише по Україні. Як ви до цього ставитесь? Наскільки це правильно, наскільки це «справжній» золотник?

Д. У кожного до цього своє ставлення. Кожен може підвищувати собі планку, включати до нього євровиїзди, товариські зустрічі. Особисто для мене «український» золотник 2012/13 є трохи несправжнім, хотілось відкатати все з усією Європою. Але після того, як відкатав Європу, розумієш, що власне нічого не змінилось – просто стало більше драйву, більше шизи, більше спілкування. Діма казав, що йому не набридло після цього сезону виїжджати, то я хочу додати, що ще у лютому, до всіх кривавих революційних подій, були такі думки: «Чотири виїзди у березні? Скоріше б докатати цей сезон». А коли наприкінці квітня був у Донецьку на матчі з Метадоном, то я усвідомив, що лишається 2-3 виїзди. І все – золотник скінчиться. Не знаю, що таке наркотична ломка, але я відчув щось подібне – як же мені цього буде не вистачати.

Ш.Е. Ще було таке розчарування, що виїзди до Сімферополя та Маріуполя перенесли до Києва. Ми планували відвідати ці міста…

- Не було страшно туди виїжджати? Є ж якийсь інстинкт самозбереження…

Ш.Е. У нас вже були куплені квитки на потяг навіть.

Д. Але ж є люди, які так чи інакше пересуваються Україною. У мене в Донецьку (виїзд на Метадон) сталася така історія. Підійшли міліціянти, як завжди, переписувати наші дані, для нашої ж безпеки. І бачимо, що далі крокують за нами і біля пункту ППС кажуть «Пройдіть, будь ласка, в пункт». Трималися подалі та здалеку почали ставити мені запитання – до кого ви приїхали, навіщо? Врешті-решт, з’ясувалось, що саме через мої нашивки на рюкзаку – червоно-чорний тризуб та прапор, котрі у них асоціювалися в першу чергу з політичною організацією "Правий сектор", а у мене - головним чином з визвольною боротьбою, ОУН. Але якогось інстинкту самозбереження не було – навпаки були жарти, роздрукувати повний рюкзак візитівок Яроша і там роздавати.

Коли у тебе є ціль - ти катаєш собі і катаєш, не надто замислюючись над перешкодами. Якось люди пересуваються країною. В тому числі і проблемними регіонами

- Який із виїздів був найбільш складний?

Ш.Е. Напевно, Кіпр, оскільки лише в обід я побачив інформацію про те, що матч відбудеться в Нікосії. Одразу почали шукати варіанти, на щастя, знайшли, і вже о 9-й вечора вилетіли.

Д. У мене збори зайняли півгодини, але, напевно, цей виїзд був найважчим не з точки зору організації, а саме перебування там, бо це був трагічний день для української історії, і я більше дивився під час матчу в телефон, що коїться в Україні, ніж на поле. Дуже своєрідний виїзд був.

- А не набридло їздити на Донбас? У наступному сезоні, ймовірно, буде грати ще Олімпік донецький, можливо й алчевська Сталь. Такий регіон депресивний, і постійно туди їздимо, важко чимось там зайнятись.

Ш.Е. Ми, в першу чергу, їздимо підтримати команду незалежно від того, в якому регіоні вона грає. Оскільки так вже складається доля…

Д. Ще велику роль відіграє компанія і шиза на секторі. Якщо підтримка пройшла гарно, то не має значення, який це регіон. Ось знову згадую Метадон, багатьох людей, яких я матч від матчу бачу на секторі, я й не знаю, як їх звуть. З усіма вітаюся, потискаю руку, розмовляємо, жартуємо, і мені їх не вистачатиме. Ці люди мені створюють настрій у будь-якому регіоні.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
- Так, але порівняти виїзд у Львів та Донецьк досить важко.

Д. Дуже велика проблема українського футболу в тому, що саме в індустріальних регіонах великі капітали, і вони мають відображення в спорті – хокей, баскетбол, тому там багато клубів. Гадаю, Україна це переживе, будуть інвестиції і в західні клуби, і з’являться нові клуби.

- Я знаю таких людей, які відкатали золотник по Україні, і їм було важко потім катати в робочі дні в Донецьк, Сімферополь. Після того вони переставали ходити на сектор. Як до цього ви ставитесь?

Д. Напевно, наразі це людині не потрібно. Може, в тому золотому сезоні людина ховалась від чогось іншого. Може, це просто, як-то кажуть, «не її».

Ш.Е. У кожної людини свої погляди, свої проблеми, окрім футболу.

Д. Важко судити про інших. Ти й про себе не знаєш, що буде через 2-3 роки. Маєш підтримувати певний баланс між сім’єю, роботою, футболом.

Ш.Е. Ще був такий досить важкий відрізок наприкінці жовтня-початку листопаду, коли були чотири виїзди поспіль – Свердловськ, Луганськ, Тун та Луцьк, протягом 12 днів.



- То у вас був «четверник»? Додому не заїжджали?

Ш.Е. Ні, я заїжджав, лише із Швейцарії одразу в Луцьк поїхав.

Д. Щоб був «четверник», треба було десь у Луганську зависнути. А ось один із хлопців з нашої фірми залишився у Луганську на чотири дні, знайшов чим зайнятись – це щодо питання про депресивні регіони. Два роки тому в Маріуполі, де, окрім чебуречної, багато хто не може нічого знайти, гра була в день виборів, мало хто поїхав. У мене компанії не було, я вирішив погуляти музеями, нарахував шість музеїв – не маючи іншої альтернативи, то був досить таки цікавий варіант.

- Як ви плануєте свої маршрути? Є якісь особливості, наприклад, купляєте всі квитки заздалегідь? Виписуєте повний план поїздки, чи все спонтанно вирішуєте?

Ш.Е. Наприклад, коли пройшло жеребкування групового етапу, ми за один день купили квитки на всі літаки, принаймні, з України, на всі три матчі. Ми вже напам’ять знаємо, куди літає Візейр з Києва, ну а далі є Райнейр, Ізіджет, інші рейси є на лоукостах. Я катаю єврокубкові виїзди з 2008 року, то вже добре знаю, в яких містах базуються хаби (пересадки бюджетних авіаліній), які приблизно ціни. В голові складається таке собі павутиння - мережа авіаліній. А вже на потяги чи автобуси купуємо далі, в процесі.



Д. Якщо вести мову саме за цей сезон, то, напевно, варто відзначити першочергову мету – отримати мультивізу на всі три виїзди. Тому ми планували виїзди через один і той самий хаб, через Будапешт я вилітав на всі три осінні виїзди. Це було зроблено для того, щоб не витрачати час та гроші, подаючи декілька разів документи до посольства. Ну а з Будапешту є багато рейсів в різні напрямки. Подивившись дати, прикинувши певний запас часу по відпустках, я вирішив, що якщо вже їхати в Європу, то є сенс політати по різних країнах. При таких цінах на авіаквитки це, скоріше, не питання грошей, а лише вільного часу. У Києві проїхатись на таксі з одного кінця міста в інший коштує так само, як квиток на літак. Подивився по країнах, де ще не був, і спланував мапу своїх переїздів у Європі. Далі на сайтах бронювання готелів (booking.com тощо), врахувавши відгуки, вибрали собі місця проживання. Ті, хто вважають, що євровиїзди – це дуже дороге задоволення, або не стикалися з тими, хто їх катає, або просто не мали бажання їх пробити.

- Коли ви плануєте виїзди, то як ви розраховуєте поїздку – щоб це було максимально бюджетно, чи максимально цікаво, чи максимально швидко? Що є основним критерієм?

Ш.Е. Коли ставиш собі за мету відкатати золотий сезон, треба дещо економити на виїздах. Коли ми їхали до Швейцарії, то було відомо, що країна дуже дорога: і проживання, і харчування, то ми на декілька днів брали із собою консерви. Був такий випадок, коли ми прилетіли до Бергамо, переночували, орендували дві машини і перетинали кордон між Італією та Швейцарією, то одна машина проїхала, а другу зупинили на паспортному контролі, подумали, що ми гастарбайтери. А до Швейцарії заборонено ввіз консервів.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Ми це знали, але розраховували проїхати. Нас висаджують з машини, там такий самий сканер, як в аеропорту стоїть, туди запускають всі рюкзаки. Ми викладаємо всі консерви, наче все нормально, претензій немає. Але одна банка зацікавила їх. Мої родичі, коли літали до Сибіру, привезли дві банки оленини, на банці олень був намальований. Хоч на банці, зрозуміло, жодного слова англійською. Прикордонник дивиться на цього оленя, запитує, що це? Я просто сказав «м’ясо, meat», не знав, як «олень» англійською буде. Він, мабуть, і не повірив, що там оленина може бути, сказав, проїжджайте.



Повертаючись до питання, ми плануємо поїздку таким чином, щоб відвідати максимальну кількість країн. Немає такої мети, щоб летіти прямо в Італію чи Іспанію, якщо там гра відбувається. Можна з ночівлею, пересадками, так виходить дешевше.

Д. Має бути певний баланс між кількістю грошей, які ти витрачаєш, часом на поїздку та тим, що хочеш побачити. Враховуючи ціни на перельоти, можна побачити за сім днів сім країн, але є такі міста, де хочеться затриматись на 2-4 дні. Є також баланс між тим, що ти витрачаєш, і скільки заробляєш, це зрозуміло. Коли ти катаєш два тижні, то треба замислитись, де брати гроші.

- Для вас, все-таки, євровиїзди є значно цікавішими, ніж виїзди по Україні?

Д. Так складається, що виїзди по Україні стають вже у якийсь ряд, відбуваються по декілька разів в одне місто. Такі виїзди, як до Ужгорода, Львова завжди цікаві вже своєю компанією, це просто свято. Але виїзди на схід – це буденність. Не можна порівнювати євровиїзди з виїздами в Донецьк. Від останніх ти зараз чекаєш хіба що перемоги. Останні роки їдеш саме в очікуванні перемог, бо їх дуже не вистачає.

- Буває необхідність просто вбивати час на виїзді, коли сидиш, і треба просто години три перечекати?

Ш.Е. Зазвичай, на виїзді з тобою весела компанія, тому таких ситуацій не виникає.

Д. Найчастіше це питання відпадає ще на стадії планування виїзду. Якщо ти бачиш, що компанія не складається, то в наш час можна завжди собі знайти чим зайнятись, у будь-якому місті - Донецьку чи Маріуполі, Харкові чи Одесі. Ну і, напевно, треба виокремити виїзди до Актобе і Нікосії. Користуючись нагодою хочу подякувати тим, хто допоміг.

- Я часто бачу, що молодь приїжджає в Донецьк і півдня сидить в торговому центрі чи генделі…

Д. Є два види людей – одна частина нічого не робить, просто гає час, а інша відсипається, бо вона стоячи їхала в потязі, чи вписалася десь. 

У мене, крім футбольних зацікавленостей, є певний потяг до подорожування, як такого. Через це виникає і планування поїздки заздалегідь, і не виникає питання, що ти не знаєш, що робити.

- Який вид транспорту у вас найбільш улюблений?

Ш.Е. У мене – потяги та собаки по Україні. Але більшу частину шляхів я подолав, пересуваючись автотранспортом, хоча і на потягах було достатньо. До Європи, відповідно, літаки, інакше не виходить.

Д. У мене в більшості випадків це залізниця. По Україні був один виїзд літаком, тоді був Візейр, до Сімферополя, два роки тому. А подобаються виїзди бусіками чи автівками, там немає людей, які починають з нічого створювати проблеми, розповідати, як нам потрібно себе поводити лише через те, що їде молодь. У плацкартах таке часто буває, що тебе просто хочуть повчити жити, і виникають проблеми.

- Ви двоє є першими, хто за всю історію київського «Динамо» пробили золоті сезони разом з Європою. Чи буде надалі, так би мовити, мода катати далі так само? Чи набуде це популярності?

Ш.Е. Якщо порівняти кількість людей, які пробили золотники у середині 2000-х, із сьогоднішньою кількістю, то всі передумови є. Я спілкувався із С-ком, то він сказав, що його банда на наступний сезон збирається пробивати золотий сезон, все залежить від них. Якщо у серці є любов до Динамо, то все у них має вийти добре. 



Ми сподіваємось, що скоро буде укладена угода з ЄС про «відкрите небо», внаслідок чого на наш ринок мають зайти лоукости, і тоді літати на міжнародні виїзди стане набагато простіше. Але ще більш важливим фактором є те, щоб закінчилася війна у нас в країні.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Д. Після виборів, коли були дебати, я там побачив одну цікаву тенденцію – частина претендентів на пост Президента зводила всі питання до економіки. Якщо з цим не погіршиться ситуація, то є всі передумови для подальших виїздів за Динамо. Зараз очевидне зростання кількості людей на ультрас-секторі. Зрозуміло, що дехто приходить туди просто похизуватись і зробити фотку для інстаграму. Але якщо принаймні кожен десятий звідти буде активно пробивати виїзди, то кількісно і якісно склад виїздюків поліпшиться. Цей сезон показав збільшення бажання катати євровиїзди. Той самий Кіпр – це форс-мажор.

- На вашу думку, це був важкий сезон у порівнянні з іншими з точки зору пробиття золотника?

Д. Важким він може здатися тим, хто не був зосереджений на результаті. Зараз я вже розумію, що якби поставив собі за мету відвідати домашку з Актобе, яка була за зачиненими дверима, то я би це зробив. Це просто певна нестача бажання. Якщо в якомусь сезоні є більш дальній виїзд, то він може бути і більш цікавим, тому це певним чином компенсує проблеми, пов’язані із пробиттям цього виїзду.



- Які країни ви б не хотіли, щоб потрапили Динамо при жеребкуванні?

Ш.Е. Не хотілося би знову Казахстан. А так хотілося би ті країни, в яких ще не побував. Я завдяки Динамо та збірній України побував у 28 країнах. Наприклад, ще не був на Балканах. Хотілося би Фінляндію чи Ісландію отримати. До Ісландії дуже незручно добиратися, але цікаво було б. У кваліфікації буде брати участь клуб з Мадейри, це острів біля Португалії, то хотілося б, щоб він пройшов кваліфікацію і потрапив нам у груповому турнірі. Туди літають дешеві лоукости, наприклад, з Порту (15-18 євро).

- Ви уявляєте собі подорожі поза межами футболу, просто кудись у Європу?

Ш.Е. Коли ми грали зі Сток Сіті, я собі відкрив британську візу, вона на півроку дається. То ми вирішили зробити собі екскурсію в Ірландію, туди квиток 7 фунтів коштував, назад до Лондона 9 євро. А потім вже до Києва. Полетіли спочатку в Дублін, потім взяли в оренду машину, покаталися по Ірландії. Але у звичайних подорожах ти не відчуваєш таких емоцій, як на футбольних виїздах. Коли ти їдеш з компанією на виїзд, то у тебе мета потрапити на стадіон, підтримати команду – ти цього прагнеш. А у звичайних екскурсійних вояжах я себе не надто комфортно почуваю.

- Чи були у вас виїзди, коли ви не потрапляли на стадіон?

Ш.Е. У мене був такий виїзд на гру з Металістом у Харкові. Один наш спільний друг по дорозі туди сказав, що у нього ще не було такого виїзду, щоб він не потрапив на матч. І ось – приїжджаємо, і не потрапляємо.

Д. Я на той матч запізнився на 10 хвилин за рахунок того, що ми шукали, як потрапити на стадіон. Ми вирвалися з міліцейського кордону, і нам вдалося сісти на місця для інвалідів.

- То ми разом, здається, проривалися?

Д. Ні, ви напевно прорвалися на гостьовий сектор вже у другому таймі, а ми весь матч сиділи по центру, і то було досить дивне враження.

- Що ви можете порадити молоді?

Д. Катайте на виїзди, що ще можу сказати?

Ш.Е. Займайтеся спортом.

Д. Не витрачайте даремно час, якщо хочете пробити виїзди, то ви їх проб’єте. Я порахував, що за цей сезон проїхав за командою 46608 км. До речі, разом з нами всі виїзди пробив білий ведмідь Віталік!

- А звідки у вас взявся ведмідь, який пробиває з вами всі виїзди?

Д. Раніше ми робили фото щоб якось позначити свою присутність на виїзді, але в один момент потрапили в історію на бойовому виїзді, коли нас впізнали в місті через знімки в Інтернеті. Тому ми вирішили відійти від персональних фот. Спочатку була ідея створення певного банеру. Потім вирішили замість банера обрати якогось персонажа. Ідейно це мав бути білий персонаж, і білий ведмідь Віталік в цю концепцію ідеально вписався. Він проти засилля чорних ведмедів на планеті, за здоровий спосіб життя, і ніколи не п’є з нами пива). Перший його виїзд став одразу двійником Бешикташ і Металіст. В тому ж сезоні він пропустив лише один виїзд. Вже наступний сезон у нього був "золотим" по Україні, ну і останній сезон - "золотий" з Європою. Віталік не постійно їздить з однією і тією ж людиною, але оскільки вже я був на всіх матчах, то так вийшло, що найчастіше він їздив зі мною.
Так вже склались обставини, що востаннє мені довелося бути вживу на футбольному матчі майже 7 місяців тому. Це було у Криму, у Севастополі. Напевно, варто зізнатись, що такі «паузи» у футбольних справах відображаються на чоловічому організмі відчутніше за всі інші обмеження. Але, як то кажуть, дощ не може йти вічно. І ось, на годиннику за 5 хвилин 9-та ранку, у моїх руках гаряча кава, і зовсім скоро ми з другом будемо сідати до спринтера.

Підтримати збірну і вперше побувати у Черкасах ми вирішили втрьох – я, мій друг А. та ще один постійний супутник наших вояжів – плюшевий кенгуру Валера. Цікаво, що в останнього це мав бути 13-й виїзд у кар’єрі – зовсім не рядова подія в існуванні іграшки.

Виїхали ми майже без запізнень. Не встигло зіграти свою роль навіть знамените правило автобусних вояжів – найчастіше запізнюється саме той, хто живе найближче до місця збору. Ми практично не відставали від свого графіка – ті, хто палять, встигали викурити цигарку, інші – відповідно, придбати воду в дорогу.

Сонце палило нещадно. Злорадно посміхаючись, я встиг зайняти раніше свого друга те місце, у яке сонячні промені не будуть бити. Боксерською грушею бога Ра на крайньому сидінні біля вікна став якраз мій товариш.

Невдовзі після відправлення автобус занурився у стихію найбільш принципової суперечки, яка тільки може бути у виїзному басі – який фільм чи матч належало побачити нашій компанії. Вибирати було із чого:

- відбірковий матч чемпіонату Європи між збірними України та Росії (3:2);
- гра проти спартака в Лізі чемпіонів – з тим самим дублем Леоненка та голом Реброва;
- Україна-Швейцарія, мундіаль-2006 – коментарі зайві;
- домашній розгром «Барси» зразка 1997 року – також культова річ!

Задня частина басу голосувала за «Околофутбола», але у підсумку всі дивились «Льодовиковий період».

Через три години ми прибули до Черкас. Зупинились біля стадіону. Марш починався тільки о 16 годині, тому у нас було багато часу та відсутність чітких планів щодо його проведення. На допомогу мешканцям нашого спринтера прийшов мій товариш, уродженець Черкас, який також все життя вболіває за Динамо. Ми не бачились близько трьох років, тому нам було що обговорити. А черкаські краєвиди були чудовим фоном для цього.

Черкаси залишають враження міста, де цінують свою історію. Досить багато будівель прикрашають таблички, які нагадують про те, що ця споруда в такому-то році була реконструйована. Цікаво, що більшість із них пройшли реконструкцію в 90-ті роки – не найпростіший час в економічному плані для нашої країни. Помітно також, що у місті залишилось дуже мало табличок, які відносяться до періоду радянської історії. Мені здається, що було б чудово, якби подібних плит з часом ставало все менше й менше. Гадаю, що всій нашій компанії запам’ятався спуск з пагорбу, на якому стоїть Родина-мать. В голову приходили думки, пов’язані з альпінізмом, та лайки на тему «чому ж у цих кросівок така слизька підошва?» Але всі спустились нормально.

Все-таки добре мати екскурсовода. Мені згадався випадок, коли в якомусь місті ми з другом вирішили довірити свої долі джі-пі-есу. У підсумку, ми ледве не опинились на околиці того міста поблизу болота, і замість поїдання піцци нам довелося відпирати в раковині свої джинси.

Побували ми і на Дніпрі. Судячи з кількості людей, що плескалися у воді, вона вже достатньо тепла. Але серед нас виявився лише один бажаючий спробувати це на собі. На місці, де колись протікав Дніпро, тепер стоїть знак пам’яті Героям Небесної Сотні…



Після невеличкого піт-стопу в одному із закладів (про нього мова піде нижче), ми всі вирушили на марш. На марші було традиційно багато димів, стробів та іншого «волшебства» (с). Звичайно, треба зробити «знижку» на те, що в марші приймало участь багато людей, які не зовсім звикли до подібних дій, але, гадаю, що байдужих до нього не було навіть з боку випадкових перехожих.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Шмон на вході був символічним, легке плескання по кишенях (а то й без цього обходилось) – і ви у чаші стадіону. Акабів більше цікавили запальнички – у перерві ними були всіяні всі газони біля входу. На секторі було достатньо багато людей, як для матчу молодіжної збірної, точно більше 300 чоловік. Бачив хлопців із Кривого Рогу, Олександрії, Запоріжжя, Дніпропетровська, Львова та інших міст. Шиза була на хорошому рівні. Деякі заряди, щоправда, були не зовсім звичні, але це не звільняло від необхідності їх знати. Зокрема, декілька разів черкащани заводили різноманітні українські пісні! Та й збірна, нехай і молодіжна, грає далеко не кожен день. Хіба може бути така радість підробленою?! Звичайно, помітно було на секторі й деякі казуси. Так, протягом майже всього другого тайму зліва від мене біля виходу із сектору троє молодих хлопців розважалися тим, що обливали один одного водою. Цей процес супроводжувався дружніми піджопниками та, як наслідок, невеличкої біготні. Можливо, цих хлопців змусила шукати альтернативне заняття на секторі не надто вдала гра нашої збірної, але все ж…

Радість почалася після забитого нашими футболістами другого м’яча у ворота латвійців. Багато людей із сектора у пориві захоплення рвонули до межі поля, але багато залишилось на ньому. Також до поля вибігло багато людей із сусідніх секторів. Щоправда, на саме поле вибігло лише пару чоловік. Ці емоції можна зрозуміти і, певною мірою, виправдати. Місцеві хлопці ще перед початком маршу казали про те, що Черкаси мають всі шанси приймати у наступному сезоні матчі Ліги Європи, і тому зверталися до всіх із проханням бути стриманішими.



Після матчу ми поїхали до того ж закладу, де зупинялися ненадовго і перед маршем. Всі були досить зголоднілими. Під час трапези ледь не постраждав плюшевий Валера. Я випадково затушив цигарку біля його хвоста, і він почав потроху тліти. Кидати на землю друга і топтати його, як один із засобів гасіння, зовсім не хотілось, тому обмежились засовуванням його хвоста у пивний бокал. Зовні кенгуру зовсім не постраждав.

Закінчуємо вечерю, просимо рахунок. Все нормально, скидаємось грошима, але невідомо звідки до рахунку затесалися 200 гривень. Виявляється, що туди було включено так звану «живу музику», яку багато з нас взагалі й не чув. Я, наприклад, думав, що це якийсь п’яний відвідувач волає в караоке. Було вирішено заплатити виключно за їжу, але частину наших не захотів випускати охоронець, а через пару хвилин до закладу під’їхали менти в амуніції. А потім і підкріплення. Звичайно, враховуючи нашу кількість та футболки «Слава Нації», з нами можна спілкуватись лише у присутності «піонерського табору» в касках та бронежилетах.

Приємно вразила поведінка місцевої дівчини, яка вийшовши із закладу на шум і розібравшись, в чому справа, прийняла наш бік. Отже, з часом люди відмовляються від думки, що «якщо відбувається якийсь шухер, де приймають участь фанати, то винні саме вони». Закінчилось все мирно, сторони розійшлися. Нам таки вдалося донести суть своїх претензій, які сильно відрізнялися від істеричних вигуків адміністратора в стилі «вони не хочуть платити!». Запам’ятайте, друзі, на майбутнє черкаський кафе-бар «Митниця», коли будете перебувати наступного разу в цьому чудовому місті.

Коли ми вже виїхали з Черкас, приготувались до перегляду дорогого серцю кожного динамівського вболівальника матчу проти «Барси» 1997 року, і вже були готові поставити крапку у цьому насиченому різними подіями дні, як виявилось, що попереду нас чекає ще одна пригода. На мосту через Дніпро відбулася аварія, з людськими жертвами. Вузеньку дорогу в обидва боки повністю перекрили машини швидкої, слідчих та інші. Місцева міліція і чергові на мосту не змогли нам казати нічого. Багато з нас вже приготувалися до ночівлі в автобусі (про останнє метро вже точно довелося забути). Рух, щоправда, через півгодини було поновлено.

Подальший шлях пам’ятаю вже не дуже, часто засинав, а прокинувшись у Києві, побачив, що у нашому спринтері частина людей вже вийшла. Невелика поїздка на таксі, і ми вже йдемо до цілодобового гастроному. Заспана продавщиця дещо презирливо глянувши на наш джентльменський набір (2 пачки мівіни), глибокодумно каже: «Ех, хлопці, одружуватись вам треба. Будете приходити додому, а там вже борщик на вас чекає. А так, шлунки тільки собі зіпсуєте цією пластмасою». Крити такі аргументи було нічим, тому мило посміхаючись, розплачуємось та виходимо.

Але свій вибір ми вже зробили. Краще мівіна на виїзді, ніж борщ біля телевізора. Катайте виїзди, підтримуйте збірну! Слава Україні!
Ця історія сталась на крайньому виїзді в Одесу. Вже немолодий чоловік з довгою біло-синьою в’язаною розою намагався пройти на наш сектор, але менти його не пускали. Чоловік казав, що він - з Одеси, хто ж одесита пустить на сектор киян? На допомогу прийшов В-т, який пояснив ментам, що не важливо з якого міста людина. Якщо вона вболіває за Динамо - їй місце на гостьовому секторі. "Роки йдуть, а менти не міняються!" - загадково сказав чоловік - "А колись я бачив як все це починалось. Маю мрію колись написати свої спогади для майбутніх поколінь!". В перерві В-т привів мене до цього мужчини, так ми і познайомились. Звуть його Олег, живе в одеській області, працює тренером жіночої футбольної команди. Але серед старшого покоління він відомий як фан Очки. І він бачив на власні очі, як зароджувався фанатський рух київського Динамо. Ще тоді, на секторі, Олег почав показувати мені фотографії сектору початку 80-х, а вже на наступний день у мене на е-мейлі лежали скани всіх цих фотографій і величезне інтерв’ю, зроблене журналістом Олександром Шхалаховим, але так жодного разу і не опубліковане. Прочитав я його на одному подиху... Доповнивши власними питаннями, на які фан Очки одразу ж дав відповіді, я отримав матеріал, який зараз і буде представлений Вашій увазі. Більшість фотографій зроблені самим Олегом, і раніше також ніде не публікувались... Cьогодні ми публікуємо другу частину цього матеріалу, першу ж можна знайти в попередньому номері.
320x480   640x960   1136x640   1440x900   1536x1024

1600x1200   1680x1050   1920x1080   2048x2048
Ідея організувати черговий фанатський турнір виникла доволі спонтанно. Останній Кубок віража відбувся ще минулої осені і хотілось просто покопати круглого. Також вирішили організувати додатковий збір коштів для військових на сході - 250 грн внесок з команди за участь в турнірі. Все організовувалось поспіхом, тому і гостей на турнір не звали, деякі київські команди теж не встигли зібрати склад - участь в турнірі приймали всього 10 команд. З метою економії коштів вирішили відмовитись і від купівлі медалей, і від аренди поля (галявину люб’язно надав ФК Динамо на своїй базі, за що їм і вдячні). Виглядало все не як звичний турнір під егідою WBC, а як футбол у дворі. Втім, за результатами слідкували чітко - дві групи по 5 команд, з групи виходить 4(!), щоб всі встигли награтись досхочу. Чвертьфінали пройшли без особливих сюрпризів, в півфіналах же зіграли Capitals проти UltraFazione та RnR88 band проти команди Д.ультрас. В другому півфіналі сильніших довелось визначати за допомогою післяматчевих пенальті. В фіналі сильнішого виявляли Capitals і Д.ультрас, попередній матч серйозно вимотав останніх, і Capitals перемогли з рахунком 3:1, хоча при зустрічі цих команд в групі сильнішими були Д.ультрас... Отакий от цікавий вийшов день, і з користю для загальної справи.
3-4 травня - ці вихідні випали з футбольного календаря для нашого клубу через банкрутство суперника. Наша група однодумців заздалегідь запланувала поїздку в одне з найдивовижніших місць військової слави наших пращурів, а саме на Черкащину: в Холодний Яр, Суботів та місто Чигирин.

За декілька днів домовились в самих Черкасах зустрітись з місцевим шанувальником ВКДК, щоб він в якості гіда провів нам невеличку екскурсію.

Для пересічного читача мені особисто буде важко пояснити, що ти відчуваєш, коли вперше наближаєшся до таких сіл під назвою Мельники, Буда, Медведівка, Головківка і т.д. Люди, яким нічого не кажуть такі історичні терміни, як Гайдамаччина, Холодноярська республіка, а такі історичні постаті, як Максим Залізняк, Іван Гонта, Богдан Хмельницький, Василь Чучупака та сотні інших є лише просто чоловіками з книг по історії України або вікіпедії, мене, мабуть, висміють.



Але ж козаки і гречкосії - це завжди частина нашої історії, тому грець із ними. Ми ж з хлопцями, у свою чергу, по приїзду в Мельники попрямували одразу у всі визначні місця того краю, відвідали Гайдамацький ставок, місце вбивства В.Чучупаки, Мотронинський монастир, Склик та інші. Увесь цей час мене не покидали думки про Майдан, окупований Крим, буремний схід України, війну, а перед моїми очима наче примари йшли гайдамаки, а з-за дерев виринали силуети повстанців, які у засідці чекають червоних мразот, що хмарою сунуть на нашу землю, залишаючи за собою лише смерть і кров. Я, наче марячи, у голові прокручував Коліївщину, ставок біля Мотронинського монастиря, де гайдамаки святили ножі... Дуже важко передати словами ті відчуття, в які занурився з головою.

…В Яру колись гайдамаки табором стояли,
Лагодили самопали, ратища стругали.
У Яр тоді сходилися, мов із хреста зняті,
Батько з сином і брат з братом одностайно стати
На ворога лукавого, на лютого ляха…
…Дуріть себе, чужих людей, та не дуріть Бога.
Бо в день радості над вами розпадеться кара.
І повіє огонь новий з Холодного Яру.

Пропозиція від хлопців спуститись у Яр та випити джерельної води була дуже доречна. На галявині поряд обідали наші добрі знайомі, із сектору, які вирішили так само провести вихідні, але замість авто вибрали пішу прогулянку, яка розтягнулась на трохи більше днів, ніж наша. Перекинувшись декількома словами та дізнавшись про їх плани, ми попрямували до місця нашої ночівлі, та й їсти вже дуже кортіло.

По дорозі ми просто не мали права не відвідати дуб Залізняка, який росте на південному схилі Кириківського яру за хутором Буда. Його обіймище - 8 метрів 90 сантиметрів, висота — 24 метри. Стовбур шість раз вражали громовиці. Під його шатром відпочивали Богдан Хмельницький, Северин Наливайко, Павло Павлюк, Максим Залізняк, Андрій Журба, Семен Неживий, Тарас Шевченко та інші. Наша компаха вирішила отаборитись на берегу з неймовірним краєвидом, набравши смачнющої води з живуна, який знаходиться на дачі нашого черкаського гіда. Далі ми перебрались ближче до нашого табору та мангалу, на якому майстри виготовляли козацький куліш та смажили москаля, якого нам люб'язно надав місцевий холодноярський партизан)))
ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Прокинувшись десь о 10-й, почали готувати сніданок та збирати речі, адже нас ще чекав Суботів та Чигирин. Ну що, банда, в дорогу, - скомандував наш отаман Декстеренко, я ще раз насолодився красою, яка нас оточувала, та дав собі слово обов'язково повернутись сюди ще не один раз.

Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився…

Ось цими рядками з вірша Т.Г.Шевченка мене зустрічало це визначне місце. Я думаю, всі з вас в руках тримали 5 гривень? Деколи чув такі слова, що Іллінська церква заслуговує бути на 200 або 500 гривнях. Б*л, та які нафіг гривні, ви що? Я хоча і не є християнином, але для мене, як українця, це місце безцінне, навіть, якщо зображення церкви не буде взагалі на грошах, головне, щоб це місце назавжди залишалось у серцях наших нащадків таким самим святим, яким було до нас, і доріжка до неї не заростала бур'яном.

Звісно, що відвідали три криниці. Неподалік від центру села, у глибокій долині над струмочком, що тече до Тясмину, стоять три криниці. Їх викопано за часів Богдана Хмельницького. За часів СРСР вони були символом дружби східнослов'янських народів — українців, росіян та білорусів.

Насправді з цих криниць напували коней. Спершу їх було дві, але якось води в них не вистачило, і Б. Хмельницький наказав викопати третю.

І ось тут починається найцікавіше, в одній з криниць дуже брудно, таке враження, ніби з неї вже декілька років не прибирали опале листя, і все сміття, що несе вітер, потрапляє у неї, та й ще росте здоровенний отруйний гриб (я його назвав Путін, а криницю - Росія). У третій на вигляд ніби все добре, немає яскравої поганки, сама криниця більш-менш у доброму стані, на відміну від інших, але вода у ній якась мутна з присмаком болота (Білорусь не нагадує?), а третя була трохи вже занедбана, але панувало таке враження, ніби все сміття обходить цю криницю стороною, а вода в ній була джерельно чиста та дуже смачна. (Я думаю ви самі здогадаєтесь, що я маю на увазі?)



Звісно, всі ці вигадки про "братні" слов'янські народи ми маємо нарешті засвоїти раз і назавжди, бо на жаль увесь час ми не хочемо вчитися на своїх помилках, і це завжди призводить до страждань, мук і смертей українців.

Раджу обов'язково заскочити в шинок біля Іллінської церкви, ніяких тобі напівфабрикатів, все натуральне і дуже смачне. З хлопцями замовили вареники, які виявились розміром з чоловічий кулак у боксерскій рукавиці, деруни з грибами. Але хіт цього закладу - це натуральний квас, який зацінили усі мандрівники з нашого товариства.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Місто Чигирин відоме тим, що неподалік Чигиринської гори ще з XV століття проходив торгівельний шлях з Києва до Криму. Цим шляхом кримські татари найчастіше пробиралися на Україну. Тому славні заруби між козаками та кримськими татарами там були звичним ділом.

У неділеньку у святую
У досвітнюю годину
У славному-преславному
Місті в Чигирині
Задзвонили в усі дзвони,
З гармати стріляли,
Превелебную громаду
Докупи скликали...

Звісно, не слід забувати і головне, що з 1648 по 1660 роки Чигирин був резиденцією Богдана Хмельницького і столицею гетьманської держави, а також, що в Чигирині народився славний син української землі Дорошенко Петро Дорофійович.



Окрім історичних пам'яток, хлопці ще встигли відвідати місцевий футбольний стадіон, у той час поки я відпочивав з нашими пішими друзями, частину яких ми підібрали у Суботові, та у дві ходки довезли усіх у Чигирин. Часу вже було обмаль, тому резиденцію Богдана Хмельницького та музей відклали на іншу подорож, а ось на Замкову гору залюбки піднялись. На горі ми так і не знайшли опонентів, які б наважились брати нас штурмом, тому розпрощавшись з нашими друзями, ми вирушили додому, до нашого славного і не менш історично цікавого міста, столиці нашої улюбленої Батьківщини. Молодим фанатам ВКДК, а також хлопцям і дівчатам, які шукають пригод або мріють про відпочинок у Туреччині чи Таїланді, скажу, що наша ненька має дуже багато цікавих і неперевершених куточків, до яких неодмінно треба заглянути, після чого ви просто будете не в змозі зупинитись, щоб не оглянути їх усі, а таких, повірте мені, чимало.

...І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.

Перед поїздкою у ці місця порадив би обов'язково прочитати вірші величного Кобзаря, історичну літературу того краю, роман Холодний Яр Юрія Горліса-Горського та інше, щоб у повній мірі зануритись та по-справжньому закохатись в ту місцину.

Слава Україні!
Долучайся до команди "Святослава" та твори журнал разом з нами! Стосовно допомоги пиши Вконтакті юзеру Dexter 73 (лінк). До нових зустрічей!

З.І. Передрук матеріалів з даного журналу дозволяється лише з дозволів редакції. Якщо дані якогось абонементу будуть опубліковані в Інтернеті у вільному доступі, доступ до журналу по даному абонементу буде заблоковано. З повагою, WBC.