| ||||
|
Менше двох тижнів минуло з моменту виходу попереднього номеру, і ось ми знову в ефірі! 11-й номер присвячено трьом майбутнім виїздам: Львів, Одеса та Донецьк, тож шукайте величезний матеріал на цю тему. Також в журналі ви знайдете звіти з трьох попередніх матчів: виїзду в Дніпропетровськ, кубкового матчу в Харкові і домашки з Металістом. А в постійній рубриці інтерв’ю у нас сьогодні людина, за яку ми боролись останні три роки. Так, так, Сергій Павліченко спеціально для журналу розповів про своє нинішнє життя, плани на майбутнє і про все, що він пережив в місцях позбавлення волі. На додачу публікуємо спогади одного фаната, який ледь не... одним словом почитаєте.
| ||||
«В собаках, дизелях, товарняках фанат скитался, но где бы ни был он - всегда, как сволочь…» Але про що це я?
Так, звіт про виїзд в Харків на матч чвертьфіналу Кубка України. Про саму поїздку на матч даного етапу розіграшу я почав задумуватись ще після завершень матчів 1/8 фіналу. Адже не кожен рік на цій стадії Кубка можна зустріти 4 команди з нижчих ліг ЧУ: два колективи файного міста Тернополя, а також - представників Черкас і Чернігова. І тому в суперники Великому Клубу хотілося саме команду з вищезгаданого квартету. Але на підсвідомості пригадувались результати «сліпих» жеребкувань попередніх двох років, коли на стадії відповідно 1/8 і 1/16 фіналу нам в суперники випадав донецький Шахтар. Ну і цього року ввижався мені Металіст або Шахтар. Ну і що «хотіли», те і отримали – вивіска найбільш принципового протистояння 1/8 фіналу знову ж таки включає в себе назву нашого улюбленого Клубу. На цей раз нас очікував березневий виїзд в Харків. І як після такого жеребу не згадати одне з багатьох веселих інтерв’ю Гамули про «Єдність, Медність»? Час минав – закінчились революційні події на центральних вулицях столиці, успішно просрана адміністративна частина Соборної і Неподільної, врешті-решт відновився, з двотижневим запізненням, чемпіонат в елітному дивізіоні. Вже і виїзна фанатська «ломка» почала дошкуляти. Після переносу, у зв’язку із складною політичною ситуацією на півострові, матчу Таврія – Динамо до Києва перший виїзд (не враховуючи єврокубковий матч з Валенсією) календарного 2014 року фактично припадав на чвертьфінальну баталію в Харкові. Тому в мене навіть не виникало питань в стилі шекспірівського принца Датського «Їхати чи не їхати?». Вирішив питання на роботі за допомогою збереженого на «чорний день» відгулу. Начальство, щоправда, було не в захваті від мого рішення піти «погуляти» серед робочого тижня в період глобального п.здєца, але ж мені «дуже потрібно». А проти цього аргументу сильно не попреш . Варіантів з транспортом особливо багато не було. Назад, враховуючи час початку матчу і необхідність зранку бути на робочому місці в більш-менш «робочому» стані, був єдиний варіант повернення – луганський потяг. «Туди» ж були незначні варіації, серед яких був вибраний старий-добрий ніщебродський метод пересування за допомогою злих і диких… приміських потягів. Загітувавши ще одного парнягу з нашого «фанатського колективу» на такий метод пересування і купивши зворотній квиток на потяг, питання з транспортом можна було вважати вирішеним. Вівторок (відчуваю, що пишу якийсь щоденник): відпахавши робочий день, транзитом через дім прямую на вокзал. Не помітивши, на диво, жодного знайомого чи навіть схожого на «переживаючого» за ВКДК обличчя, займаю місце в вагоні «собаки». На «Видубичах» з’являється група зі знайомих хлопців і дівчат, але у зв’язку з відсутністю достатньої кількості вільних місць переміщуються в сусідній вагон. Я ж залишаюсь на своєму місці в очікуванні «Дарниці», де до мене має приєднатись мій со-виїздюк А-й. Дочекавшись А-я, отримаю пропозицію перейти в сусідній вагон до іншої компанії виїздних. Але неймовірний сморід від розкиданих по вагону бомжів примушує нас після привітань дати задню і повернутись назад до свого вагону. Дорога до першого перевалочного пункту - Гребінки проходить у напівдрімоті. Маючи трішки більше двох годин часу в Гребінці, відправляємось в напрямку центру, пам’ятаючи про наявність в тих місцях кафе-нічного клубу-ресторану (чи то просто забігайлівки), що працює вночі і з яким у багатьох залишилися якісь спогади з попередніх виїздів: хтось попав на весілля, хтось просто на дискотеку… Зайшовши всередину, застали кількох «місцевих» пивосьорбів на чолі із серйозно так убуханою працівницею даного закладу. Добре, що була ще її твереза напарниця, що втамувала наші забаганки у вигляді гарячих напоїв. | ||||
|
| ||||
В’їзд до Царичанки лишився для мене непоміченим – на декілька секунд захотів прикрити очі. Вже рухаючись вулицями цього клятого села, ми втрьох – я, Катя та водій - шукали вказівник з поворотом на Магдалинівку, після якого наші шляхи з цим далекобійником розходилися.
Він спинив фуру прямо на перехресті, біля клумби, і я не одразу зрозумів, що час виходити. Відкривши двері, я вистрибнув з вантажівки і розвернувся, щоб допомогти вистрибнути Каті. Але Катя не поспішала – їй треба було взутися, бо водій до спальника у взутті не пускав. - А де другий кросівок? Катя дивилася на мене з висоти кабіни. Дійсно, я пам’ятав, що в мене під ногами валялося саме два Нью Беленси, а не один. Озирнувшись, я побачив другого на асфальті – мабуть, випав, коли я злазив. Добре, що під фуру не закотився. Але на цьому факті все добре лишалося десь позаду. Позаду опинився вказівник, на якому було написано «Дніпропетровськ – 88 км». Позаду, простуючи шлях до Магдалинівки, лишилася остання фура, що підвезла нас у напрямку Дніпропетровська. Ми опинилися в Царичанці. Надворі вже остаточно запанувала ніч, хоча було не так пізно – десь 22-га година. Треба було стопити далі, але нам на заваді ставало одразу декілька факторів. Після декількох десятків кілометрів жахливого бездоріжжя у вигляді клаптиків асфальту, стулених один до одного, саме у Царичанці починався казковий, так би мовити, царський асфальт. Водії, почувши приємний рівний шурхіт покришок, тиснули ногою на педальку і пролітали село зі швидкістю 70-90 км/год. Також не на руку грав час. Хоча автомобілі у підсумку проїжджали повз нас всю ніч, їх кількість ближче до ночі катастрофічно зменшилась. Ну а через темряву водії, навіть коли ми стояли під ліхтарями, занадто пізно помічали нас і наші підняті догори великі пальці. Ми крокували незнайомим селом, іноді ставали голосувати, та дарма – машини неслись кудись у напрямку Дніпропетровська, але без нас. Місцева молодь з’їжджалася на суботню дискотеку і змушувала трохи нервувати – я сам, з дівчиною, рюкзаками та європейським виразом обличчя, посеред місцевого розігрітого алкоголем та гормонами пролетаріату. Розвалені жигулі літали, мов джмелі, селом, молодики просили закурити, а на компанію з 20 жителів села Царичанка, що вийшла назустріч з темряви, Катя відреагувала однозначно – витягла з кишені свого маленького складаного ножика. Було смішно, але тому лиш, що все минулося.  Не минало тільки село Царичанка. З останньою хатою, на нашу думку, мав закінчитися гарний асфальт, і шанси щось зловити у нас збільшилися б. Чи то нас гнітив піший характер подорожі, чи то воно дійсно було таким довгим – ми ледве дійшли до знаку, що сигналізував про кінець Царичанки. Але разом із селом європейське дорожнє покриття не закінчувалось. Це був облом. Ми ще трохи поголосували під знаком, але стояти на одному місці було неможливо – падала температура, і щоб не замерзнути, треба було рухатись. | ||||
|
| ||||
На важливих матчах наш сектор завжди набивався битком. Зараз же ультрас зробили собі непогану рекламу, і на гру з Металістом бажаючих подивитись футбол саме з наших секторів виявилось ледь не чотири тисячі душ. Вже третій матч поспіль сектор для власної реклами намагаються використати різні організації типу Автомайдану, Правого сектору чи Самооборони. Втім, їх прапори одразу просять згорнути - Ультрас Динамо не мають відношення до жодної з цих організацій, тому не дозволять користуватись своїм сектором як рекламним майданчиком. Вже вкотре матч починається з Гімну України та гучного Слава Україні! на весь стадіон. Глядачів зібралось тисяч сорок, тому цього разу воно лунало аж надто гучно. Втім, заряди на секторі йшли не завжди, було видно, що багато людей потрапили на трибуну вперше і збивають інших, або просто мовчать... На початку гри на другому ярусі було вивішено банер на підтримку Олега Гусєва, а в першому ряду розтягнуто текстівку зі словами подяки Джабі Канкаві, який врятував Гусєву життя.
Оскільки матч було оголошено без піро, запалений після другого голу дим викликав певне здивування. Втім, запалили його на 47-му кузьмосекторі, а коли туди прибули хлопці для роз’яснення ситуації, виявилось, що дим запалили, кинули під ноги і одразу втекли. Це б нічого, але ситуація повторилась знову після третього голу. Такий самий дим, в різних місцях. Це попахувало диверсією. Один з димів запалили на тому ж нефанатському 47-му і кинули на бігові доріжки. Другий же осередок диму був прямо в проході між 41-м і 43-м, такого нахабства хлопці вже не потерпіли - палія скрутили, вивели за сектор і після профілактичних стусанів засунули в контейнер зі сміттям. Щоб іншим не повадно було. Втім, був ще один прикрий епізод на цьому матчі - петарда... Хтось підпалив її та кинув іншим під ноги. Після вибуху одного хлопця довелось відправляти до лікарні з травмою очей. Цей випадок ще раз підтверджує, що петарди на секторі потрібно заборонити раз і назавжди. А загалом матч пройшов дуже непогано, і рахунок теж порадував. Коли стадіон почав скакати під "Хто не скаче - той москаль!", розумієш, що у цієї нації все ще попереду! | ||||
|
| ||||
| ||||
Львів розташований в передгір'ях Карпат у верхів'ях річки Полтви, лівої притоки Західного Бугу, поблизу західного кордону України за 80 км від Польщі. Заснований в середині XIII ст. князем Данилом Галицьким і названий на честь його сина Лева. На місці міста існували поселення, починаючи з V століття нашої ери. З часом ці землі відійшли до Великоморавської держави. У X столітті на них стали претендувати Київська Русь і Польща.
Після тривалих воєн з поляками і міжусобних воєн слов'янських князів у середині XIII ст. на троні зміцнився син Романа Мстиславовича - Данило Галицький, згодом видатний дипломат і політик. Для захисту своєї держави він будує кілька фортець, у тому числі і львівську. Данило Галицький прийняв королівську корону і титул короля з рук папських послів. Цей титул використовували і його спадкоємці. Першу письмову згадку про Львів було знайдено у Галицько-Волинському літописі, і датується вона 1256 роком. Король Данило Галицький, зміцнюючи кордони князівства, побудував місто за всіма правилами того часу. Воно складався з трьох частин - укріплен ого міста, околиці та передмістя. Укріплення розташовувалися в районі нинішньої Княжої гори. Місто було відділене від Високого замку глибоким ровом і укріплене високими валами і частоколом так, щоб надійно захищатися від ворога. Торговий шлях пролягав через місто, вздовж численних церков і костелів. Вони були дерев'яними, тому до наших днів не збереглися. На їх місці були побудовані кам'яні храми. Львів швидко розвивався, і вже в 1272 р. сюди переноситься столиця Галицько-Волинського князівства. У 1340-1349 роках, коли згас рід Романовичів, містом правив воєвода Дмитро Детько, як намісник литовського князя Любарта. У 1349 р. польський король Казимир III Великий захоплює Львів і через сім років в 1356-му дарує місту Магдебурзьке право. Це дає сильний поштовх розвитку міста, а велика вірменська громада міста в 1363 р. засновує вірменську митрополію і будує церкву. Польський король переносить центр міста від площі Старий Ринок і будує нове місто південніше, навколо площі Ринок. У новому місті більшість населення склали німецькі колоністи, але деякі окраїнні вулиці займали некатолики, які були позбавлені прав львівського міщанства. Завдяки вигідному розташуванню на перетині торгових маршрутів з портів Чорного моря, Києва, Східної та Західної Європи, Візантії та портів Балтійського моря місто швидко розвивалося. В 1379 році Львів отримує право мати свої склади, що різко збільшило привабливість міста для торговців. У 1387 р. Львів та навколишні землі були захоплені військами польської королеви Ядвіги. У складі Польщі (а пізніше і Польсько-Литовської держави) Львів став столицею «Руського воєводства», яке включало п'ять староств.  Протягом наступних століть населення міста швидко зростало, і незабаром Львів став багатонаціональним містом з безліччю релігійних сповідань і важливим центром культури, науки і торгівлі. Міські оборонні споруди були укріплені, і Львів став однією з найбільш важливих фортець, що захищали Річ Посполиту з південного сходу. У першій половині XVII століття місто мало приблизно 25-30 тисяч жителів. Тут існувало більше 30 цехів, в яких налічувалося 133 ремісничих професії. У 1649 р. місто було обложене українськими козаками на чолі з Богданом Хмельницьким. Вони захопили і знищили замок, але залишили місто після отримання викупу. У 1655 р. шведські армії вторглися в Польщу, захопили більшу її частину і обложили Львів. Однак вони були змушені відступити, так і не взявши місто. Наступного року Львів оточила армія трансільванського князя Дьєрдя Ракоці I, але місто узяте не було. | ||||
Про визначні місця Львова можна писати дуже і дуже багато. І все одно залишиться щось, що ми оминули увагою. В Старому місті практично кожен будинок має свою історію, а храми тут також на кожному кроці. Втім, ми вирішили виділити лише кілька найважливіших туристичних об’єктів, адже ті, хто був у Львові раніше, і так все знають. А ті, хто їде вперше, все одно все подивитись не встигнуть, адже львів’яни підготували нам і матч між фанатами, і фанатський марш.
Площа Ринок
Історія середньовічного Львова нерозривно пов’язана із цією невеликою площею, розміри якої становлять 142 на 129 м. У центрі площі знаходиться магістрат (будинок міського управління). Історія його походить з часів панування Володимира Опільського, який заклав першу ратушу Львова в кінці XIV ст. Будинок міського управління неодноразово перебудовували протягом століть, а його сьогоднішній вигляд залишився з 1851 року. Довкола ратуші стоять чотири декорованих криниці–фонтани з фігурами богів грецького пантеону: Нептуна, Адоніса, Амфітріти та Діани. Це витвори мистецва руки Гартмана Вітвера, вони були поставлені по кутах площі у 1793 році. В давні часи із західного боку площі Ринок можна було побачити ще одну кам’яну постать, що поєднувала у собі дві фігури, повернуті одна до одної спинами. З одного боку була фігура чоловіка з мечем, з іншого – жінка з терезами. Це був так званий прангер, біля якого виконували смертні вироки. У наш час цей пам’ятник зберігається у Львівському історичному музеї (площа Ринок 6).  Всі будинки на Площі Ринок споріднені між собою, але кожен з них наділений своїм неповторним мистецьким образом. Найцікавішим з погляду архітектури є східний бік площі. Найкращими взірцями ренесансу в громадській архітектурі Львова і справжньою гордістю львів’ян є будинки № 4 („Чорна кам’яниця”) і № 6 („Палац Корнякта”). Ці споруди є шедеврами не лише львівського, а й європейського зодчества епохи Відродження. Сьогодні в них розгорнуто цікаву експозицію Львівського історичного музею, яка налічує 300 тис. експонатів. Оперний театр
Львівський театр Опери та Балету ім. С.Крушельницької – справжній витвір мистецтва стилю неоренесансу. Його архітектурний ансамбль вимагав особливого розташування, тому театр було споруджено на головному проспекті Львова, не дивлячись на те, що тут протікала ріка Полтва. Річку було взято у колектор, а під фундамент вперше у Європі були використані бетонні блоки. Перший камінь було закладено у 1897 році. Проектом театру займався архітектор Зігмунт Горголєвскі. Будівництво театру тривало близько трьох років на кошти міської казни і простих громадян тогочасного Львова і його околиць. Пишний фасад будівлі прикрашений багатим скульптурним декором: колонами, нішами, балюстрадами. Над головним карнизом фасаду здіймаються вісім муз, над ними - композиція „Радощі і страждання життя”. Фронтон завершується тріадою бронзових статуй Генія драми, комедії, трагедії, та по центру – Слави, із золотою пальмовою гілкою в руках. Інтер’єр театру теж вражає своєю красою. При оздоблені була використана позолота (пішло декілька кілограмів золота), різнокольоровий мармур, розписи і чудові витвори скульптури. Великий Міський театр (так Львівський Оперний театр називався до 1939 року) відкрився 4 жовтня 1900 року. | ||||
 Заснування клубу. Перші сезони. Офіційна дата створення команди «Карпати» - 18 січня 1963 року. В сезоні-1962 львівська команда «Сільмаш», вигравши чемпіонат і Кубок Львівської області, здобула право грати у класі «Б». Проте перед початком сезону-1963 Федерація футболу СРСР провела чергову реорганізацію радянського футболу - створено другу групу класу «А» (перехідну лігу між класом «Б» і класом «А»), де було передбачено місце для команди зі Львова. На той час у місті була лише армійська команда СКА (Львів), де гравці довго не затримувалися, бо покидали клуб після закінчення військової служби, а найсильніших брав до себе головний армійський клуб країни - ЦСКА (Москва). Тому керівництво міста вирішило створити незалежний від війська цивільний колектив, де можна було б збирати найсильніших гравців Львова. Назву «Сільмаш» визнали такою, що не підходить для змагань високого рангу, розглядали варіанти «Спартак» чи «Динамо» (такі клуби вже існували у Львові), щодо назви «Галичина» виникли побоювання, що комуністичне керівництво її не затвердить. Топонім «Карпати» запропонували Гліб Климов і Юрій Зубач, обґрунтувавши це тим, що за географічним принципом названий, наприклад, дніпропетровський «Дніпро». «Карпати» увійшли до товариства «Авангард», а патроном і спонсором клубу став Львівський телевізійний завод «Електрон». Новостворений клуб перебрав смугасті зелено-білі кольори «Сільмаша». Команду підсилили гравцями львівського СКА і приїжджими футболістами. Перед львівськими вболівальниками колектив вперше постав 14 квітня 1963 року, коли у товариській грі на стадіоні «Динамо» (зараз на його місці височить будівля львівської обласної ДПА) «Карпати» приймали «Зеніт» (Іжевськ) - перемога 1:0. Офіційний же дебют «Карпат» відбувся 21 квітня 1963 року проти гомельського «Локомотива» (також перемога 1:0). Перший свій сезон клуб завершив на 7 місці серед 18 команд. У середині 60-х львів'яни закінчували чемпіонати у другій групі класу «Б» переважно у першій десятці. У чемпіонаті 1966 р. відбулося значне оновлення складу, дебютувало багато молодих футболістів. Юні гравці були недосвідченими - зміна поколінь негативно позначилась на результатах - у 1966 та 1967 роках «зелено-білі» фінішували, відповідно, на 14 і 7 позиції. Ці два сезони відзначилися багатьма кадровими переміщеннями - курс на омолодження послідовно і жорстко проводив головний тренер Євген Лемешко. 22 серпня 1967 р. в грі проти «Труда» у Воронежі свій перший м'яч за «Карпати» забив Володимир Данилюк. Протягом 1960-х і 1970-х років цей футболіст стане найкращим бомбардиром в історії клубу, а його рекорд - 88 голів - не побито і до сьогодні. 12 серпня 1968 року «Карпати» зафіксували найбільшу лігову перемогу за всі часи - у Львові «Неман» (Гродно) програв з рахунком 0:8. Загалом, протягом першості-1968 «Карпати» забили 80 голів у 40 матчах і отримали престижний приз українського журналу «Старт» за найкращу різницю забитих і пропущених м'ячів (+46). Цей випадок залишився єдиним в історії вручення призу, коли його отримала команда не з вищої ліги. «Карпати» виграли змагання у своїй підгрупі, випередивши київський та одеський СКА, і здобули право змагатися за вихід до вищої ліги з переможцями інших підгруп. У вирішальному матчі львів’яни зіграли унічию 1:1 зі свердловським «Уралмашем», що не дозволило «Карпатам» вийти до вищої ліги.  1969 рік знову був перехідним у радянському футболі - наступного сезону стартувала перша ліга, до якої виходило три найкращі команди підгрупи. Новим головним тренером став Ернест Юст. У чемпіонаті до трійки потрапити не вдалося - всі сили команда кинула на кубкову боротьбу. В Кубку СРСР «Карпати» в домашніх матчах здолали одеський СКА, єреванський «Арарат», одеський «Чорноморець» і у 1/4 фіналу мали грати з воронезьким «Трудом». Але якщо попередні три гри волею жереба львів'яни проводили вдома, то проти воронежців, які несподівано вибили московський «Спартак» повинні були грати на виїзді. Важка перемога 1:0 вивела «Карпати» до півфіналу - на миколаївський «Суднобудівник». У присутності 50 тисяч уболівальників «Карпати» перемогли 2:0. 17 серпня 1969 року «зелено-білі» вийшли на поле московського стадіону в Лужниках на поєдинок проти фаворита - вищолігового СКА (Ростов). Під час виходу «Карпат» на розминку над стадіоном залунала «Черемшина» у виконанні понад 4 тисяч львівських вболівальників. Поступаючись 0:1, «Карпати» у другому таймі забили два вирішальних голи та стали володарем Кубка СРСР – єдиний випадок в історії, коли цей трофей виграла команда не з вищого дивізіону! В сезоні 1970-71 «Карпати» вперше стартували в єврокубках, поступившись румунській «Стяуа» 0:1 (вдома) та 3:3 (у Бухаресті). | ||||
Стадіон "Україна" - головна спортивна споруда ФК "Карпати". Незважаючи на наявність в місті більш сучасної Арени Львів, "Карпати" грають саме тут, адже старий стадіон обходиться команді дешевше. Зведений методом народної будови, львівський центральний стадіон «Україна» було відкрито в серпні 1963 року. За радянських часів стадіон називався «Дружба», і на його дерев’яних лавках могли розміститися майже 50 тисяч глядачів. Саме на стадіоні "Україна" 21 червня 1992 року відбувся фінал Першого чемпіонату Незалежної України з футболу. При підготовці до єврокубкових зустрічей «Карпат» зі шведським «Хельсінборгом» улітку 1999 року його було реконструйовано, і кожен глядач отримав персональне місце, відтак місткість зменшилась до 28051 місць.
 Після завершення сезону 2006/07 ФК «Карпати» вирішив замінити газон, який лежав ще з часу побудування арени у 1960-х роках. Клуб провів аукціон, на якому продав найважливіші точки поля: центр, кутові та 11-метрові позначки. Кожен доброволець міг придбати собі шматочок трав'яного покриття. Влітку 2007 р. постелено новий газон, змонтовано дренажну систему та підігрів. На стадіоні встановлено пам’ятний знак переможцям Кубка СРСР 1969 року.  Кут нахилу та висота сектору сприяють візуальному перформенсу. На початку 2009 року було знято індивідуальні сидіння у фанатському секторі, що значно покращило хореографію та слеми. Під секторами є високий паркан, що дозволяє розміщувати банери в 2 ряди, або ж виготовляти їх висотою близько трьох метрів, що неодноразово демонстрували ультрас Карпат. Не так давно перед фанатським сектором встановили височенну огорожу, завдяки якій кинути піротехніку на бігові доріжки тепер проблематично. Акустика стадіону посередня, дах є лише над однією центральною трибуною, але досить велика висота чаші стадіону дещо покращує ситуацію. Щільність обшуку та контролю міліції є досить жорсткою і значно посилюється під час важливих поєдинків.  Із залізничного вокзалу дістатись до стадіону можна за допомогою маршрутних таксі, які прямують з вул. Городоцької на вул. Зелену (наприклад, № 53), потрібно пройти пішки кілька сотень метрів від будівлі вокзалу до приміського ринку. Але будь-який львів'янин скаже вам, що до стадіону найкраще йти пішки через історичний центр міста.  | ||||
За львівськими вболівальниками закріпилось досить багато різних прізвиськ, кожен називає їх по-різному. "Вуйки", "лемки" - походить від географічного розташування клубу. "Зелені леви" та "завжди вірні" - ці прізвиська фанати Карпат обрали собі самі. Також іноді опоненти називають зелено-білих вівцями. Але це прізвисько раніше використовували самі львівські вболівальники по відношенню до своїх футболістів за їх безпорадність на полі. Згодом приклеїлось оце "вівці" і до всього, що стосується Карпат.
 Львівські фанати завжди славились своєю ідентичністю та якимось родзинками. Вболівання по-львівськи завжди було особливим і відрізнялось від решти вболівальників Радянського Союзу. Та і зараз, за часів Незалежної, львів’яни намагаються шанувати традиції. Дуже багато народних мотивів на трибуні, дуже велика любов до команди у жителів міста. У ФК Карпати завжди працювали люди, які мали хороше ставлення до власних вболівальників. З передачею ж клубу в керування ГО "Завжди вірні", вирішувати власні задачі фанатам Карпат стало ще простіше. І з яскравих перформансів "завжди вірні" потроху переключились на більш масштабні проекти, як-то допомога дитячим будинкам чи органзація спортивних секцій в місті.  Звичайно ж, за радянських часів найзапеклішим ворогом була Москва. На цій хвилі Карпати почали дружити з Динамо та воювати з Чорноморцем. Втім, в Україні зелені леви вважаються одними з найбільш миролюбних. Воюють лише з шавками, запорізьким Металургом та київським ЦСКА, також воюють з багатьма двіжами на Західній Україні, хоча більшість їм не рівня - Ужгород, Луцьк, Франківськ, Тернопіль, Вінниця - всі ці двіжухи є опоненти Карпатам. З недавніх пір зіпсували зелено-білі стосунки і з Харковом, адже нейтралітет КЛ-МХ почав негативно впливати на дружбу з Дніпром. Карпати також намагаються підтримувати хлопців, що катають за обласні двіжухи - Золочів, Самбір, Дрогобич, нормальні відносини мають зі Стриєм.  Найсильнішими ОФ-колективами Львова вважаються Pride та LCF. Останнім часом їх активність суттєво знизилась, але підростає нове покоління. Як приклад можна навести банду GFF. Ультрою довгий час займалась банда BSU, але зараз їх активність майже нульова, а більшість перформансів організовує молода група GWU. Розквітом зелено-білого двіжу можна вважати 2011-2012 роки, коли перформанси леви готували ледь не на кожну гру, а кожне шоу супроводжувалось крутими відеороликами. Особливу увагу зелено-білі приділяють кубковим матчам, адже завойований в 1969-му році Кубок СРСР так і залишається поки єдиним трофеєм львівської команди. 
| ||||
Одразу після поїздки до Дніпра на киян очікує виїзд до міста, яке називають «душею України», до наших разом з дніпрянами найкращих друзів. Саме у Львові кияни, майже завжди сумісно із «зеленими левами», проводили найбільш масштабні та визначні виїзні акції. Безумовно, виїзди до Львова є одними з найчисельніших для хохлів, причому досить багато фанів приїжджають на два, а то й більше днів. Цьому останніми роками допомагає і календар – починаючи із сезону 2007/08, всі виїзди, крім одного (грудень 2011-го), відбувалися навесні, коли погода вже сприяла прогулянкам та іншим справам у місті. Також частенько кияни відвідують так звані «ліваки» на стадіоні Україна. Але мова зараз не про них, а саме про матчі Карпати-Динамо.
2008 рік, березень Так само, як в цьому році, виїзд до Львова у 2008-му відбувся одразу після Дніпра. Другий виїзд до дружньої команди вже не міг викликати такого ажіотажу, як попередня гра, проте в самому Львові очікувався аншлаг. Реклама по всьому місту, на місцевому телебаченні, все це підігрівало інтерес до поєдинку, та погода все ж втрутилась і на стадіоні лишились порожні місця. Керівництво Карпат вирішило заробити на приїжджих фанах, і перед матчем всіх відправляли в гостьові каси, де кожен мав купити квиток за 20 грн. На початок матчу на гостьовому секторі, на якому зібралось близько 600 фанів Динамо (дві третини з яких приїхали своїм ходом), розтягнули полотно із зображенням фаната з фаєром. На жаль, міліція встала в проходах, тому банер не вліз на сектор по ширині. До банеру було підготовлено підпис, але його чомусь не розтягнули. На протилежній стороні поля розташувався львівський фан-сектор. Перед матчем вони довго розвішували банери, постійно їх перевішуючи з місця на місце, так світу було продемонстровано полотно з зображенням трьох козаків, які розстрілюють, вішають і душать фанів запорізького Металурга, Чорноморця і Арсенала. Перед матчем цей банер зняли і розтягнули на трибуні в другому таймі. Поруч весь сектор по довжині зайняв напис "Against modern football". У киян також був банер про козаків: троє молодиків варили казан із красномовним написом "бухло". Крім цього на київському секторі висіло поздоровлення Карпат із 45-річчям, яке наприкінці матчу з'явилось на протилежній трибуні. В кінці тайму було розгорнуто банер з написом "Бай 200+1.." - Максим Шацьких грав 201-й матч. Другий тайм підтримка у киян не пішла - незлагодженість зарядів, різнобій і т.д. Львів'яни ж почали палити на початку тайму - білі дими хаотично запалювались ледь не кожні 5 хвилин, всередині тайму було і фаєр-шоу десь із 20 фаєрів, після чого все це полетіло на бігові доріжки, а над головами частенько літали стільці. Почались переклички між секторами "Слава Україні! Героям слава!". Напружена кінцівка викликала бурю емоцій у всіх, але одразу після фінального свистка стадіон почав швидко порожніти. Лишались на місцях лише 2 сектори - київський, бо їх не випускала міліція, і львівський фан-сектор, який лишився за компанію. Переклички через весь стадіон лунали ще хвилин 40 після кінця матчу, на будь-який лад, від "ое-ео" і до переклички "Пішли бухати!", потім львів'ян оточила міліція, і їм вже стало не до жартів. Почались провокації, когось хотіли забрати за фаєра, за нього заступились, в результаті запакували чоловік 15. Господарів протримали на трибуні близько години, після чого силою вигнали з сектора...  2009 рік, травень Цей матч, як і всі інші у Львові, супроводжувався святковим настроєм, численними посиденьками та вписками на ніч. Ще зранку фани зіграли товариську зустріч, в якій кияни здобули перемогу 5:1. Власне на матчі львів’яни використали багато нових прапорів, також за першої ж нагоди використовували піротехніку. Підтримка команди почалась ще на розминці, а з виходом команд на поле було піднято банер з написом "Banderstadt" і запалено кілька вроцлавських огнів. Звук 16-го сектору приємно вражав, відбувались постійні переклички з кузьмою і гостьовим сектором. | ||||
| ||||
Місто Одеса розташоване на території Північно-Західного Причорномор'я. Люди селилися тут ще з часів палеоліту і неоліту. Дві тисячі років тому тут жили скіфи, кіммерійці та сармати, а також пращури стародавніх слов'ян. Потім починається епоха античної цивілізації, коли греки, а потім римляни співіснували тут поруч з варварськими племенами аж до IV ст. нової ери.
 З IX по XV століття нашої ери тут панують печеніги, половці і татари. За часів Золотої Орди тут з'являється генуезька факторія Джинестру, яка торгувала з кочівниками. Після розпаду Золотої Орди на узбережжя одеської затоки приходить Перекопська Орда, якою керує Хаджи-бей. На короткий час — межа XIV—XV ст. — ці землі переходять під владу Великого Князівства Литовського, за часів якого виникає поселення Качібей (Коцюбеев, Гаджибей). Перша згадка про цей населений пункт відноситься до 1415 року. З приходом турків Джинестр стає Хаджибеєм (1475 рік), а в 1764 році тут виникає фортеця Ені-Дунья, яку під час другої російсько-турецької війни 14 вересня 1789 року бере штурмом загін генерал-майора Йосипа Дерибаса — за участю українських козаків під керівництвом отамана Головатого. З того часу Хаджибей входить в систему оборонних споруд, що зводяться вже російськими військовими інженерами. Згідно рескрипту Катерини ІІ 27 травня 1794 року на місці Хаджибею засновано нове портове місто, яке отримує грецьке ім'я Одеса. 2 вересня цього ж року під керівництвом Дерибаса були закладені перші портові споруди. Ця дата — 2 вересня 1794 року і є днем народження міста Одеси. Місто активно будується за планом, складеним інженером — полковником російської армії Францем Деволаном. Вже до 1803 р. тут проживало 9 тисяч осіб. З самого народження Одеса стає «вікном в Європу», головним постачальником українського зерна в країни Європи та Азії. А. Рішельє, Новоросійський губернатор (1803—1814) і градоначальник Одеси, зробив її своєю резиденцією. Це дало поштовх бурхливому розвитку міста. За період з 1795 по 1814 рр. населення міста збільшилося в 15 разів і досягло майже 20 тисяч чоловік. До кінця XVIII століття Одеса за чисельністю населення (403 тис.) стає четвертим містом Російської імперії після Санкт-Петербурга, Москви та Варшави. За часів градоначальника Ланжерона Одесі було даровано режим порто-франко, який дозволяв безмитну торгівлю та зберігання імпортних товарів. Його вміла адміністративна діяльність сприяла процвітанню краю, розвитку зовнішньої торгівлі на півдні Росії та початку пароплавства на Чорному морі. Князь Михайло Воронцов (1823—1854 рр.), генерал-губернатор Новоросійського краю і Бессарабії, привертає до Одеси аристократів і багатих людей з усієї Росії. Одеса перетворюється на головне торгівельне місто півдня Росії, і є одним з її найбільших промислових центрів. У місті бурхливо розвиваються освіта, наука та культура. У 1820 році виходить перша одеська газета. У 1825 році відкривається археологічний музей. У 1839 році засновано «Одеське товариство історії та старожитностей». Відкриті Рішельєвський ліцей, Інститут шляхетних дівиць, чоловіча та жіноча гімназії, училища, школи, міська публічна бібліотека.  Багато в чому єврейською зробив Одесу саме М. Воронцов. Доротея Атлас в книзі «Стара Одеса» пише: «Бажаючи пожвавити торгівлю краю, князь прийняв євреїв під своє заступництво. Він звернув увагу на підняття розумового і морального рівня одеських євреїв. Були відкриті єврейські громадські школи для дітей обох статей, головна синагога, молитовні будинки та лікарня». Намагаючись підняти значення єврейського населення в очах російського суспільства, губернатор досяг відвідування синагоги імператрицею Олександрою Федорівною і пізніше, за його ж пропозицією, імператор Микола із спадкоємцем престолу «оглядав у подробицях» єврейські школи та лікарні. У підсумку плани Воронцова вдалися, і в Одесу стала переїжджати австрійські євреї та великі негоціанти із солідними капіталами. Вони купують нерухому власність, відкривають торгові дома. Єврейські фірми робили в місті мільйонні обороти. | ||||
 Потьомкінські сходи
Поєднують центр міста з гаванню і Морським вокзалом. Спроектовані архітектором Ф. Боффо в 1825 р. на замовлення графа Воронцова, побудовані в 1837-1841 рр.. інженерами Дж. Аптоном і Ю. Морозовим. Довжина сходів - 142 м, вони побудовані перспективно - їх основа (шириною 21.7 м) значно ширша верхньої частини (12.5 м), завдяки чому при погляді зверху створюється враження однакової ширини всіх сходів. Парапети сходів здаються паралельними і видно тільки майданчики. При погляді знизу сходи здаються довшими, і видно тільки суцільний каскад сходинок без майданчиків. У цій архітектурі є своя філософія. Стоячи внизу сходів, як на початку життя, людина бачить безліч ступенів - маленьких життєвих труднощів і кроків, а життєвий шлях здається безперервним, довгим і важким. Але наприкінці, тобто нагорі сходів, з висоти прожитих років видно, що життя не така вже й довге, як здавалося спочатку, окремі епізоди і подробиці забуваються і складаються в цілі життєві етапи (сходові марші).  Сходи є входом в місто з морського вокзалу. Втім, на момент будівництва його не було, і хвилі моря плескалися безпосередньо перед сходинками. Згодом, при будівництві порту була насипана Приморська вулиця, і останні 8 сходинок зникли під землею, тому їх 192. Всесвітньо відомими сходи стали завдяки фільму «Броненосець Потьомкін» (1925 р.), звідси ж і остання їх назва, яка остаточно утвердилася лише у другій половині минулого сторіччя. Вулиця Дерибасівська
 Спочатку вулиця називалася Садовою. Потім частину Садової вулиці назвали Гімназійською, тому що на ній була відкрита комерційна гімназія Вольсея. На початку XIX століття комерційна гімназія стала Рішельєвським ліцеєм, але вулиця все ще традиційно іменувалася Гімназійськю, і в 1811 р. її перейменували на честь Йосипа де Рибаса. Відважний воєначальник, двічі поранений у боях під Ізмаїлом, втратив праву руку, він близько трьох років був градоначальником Одеси. Після перевороту 1917 р. вулицю кілька разів перейменовували (спочатку імені Лассаля, потім Чкалова), але одесити наполегливо називали її Дерибасівською, і ніякі інші назви не приживалися. Румуни повернули їй історичну назву в 1941 р., але і в радянський час це була одна з дуже небагатьох вулиць Одеси, що зберегла свою первинну назву. На вулиці є кілька архітектурних пам'яток: готель «Пасаж», побудований в 1899 р., готель «Велика Московська» , побудований в 1901-1904 рр.., зараз повністю перебудований і зберіг лише фасад. Навпроти нього - знаменитий Гамбрінус і перший парк Одеси під назвою Міський сад, подарований місту Феліксом де Рибасом (братом засновника міста), а також будівля Рішельєвського ліцею. 2 вересня 1994 року, коли Одеса святкувала своє 200-річчя, на самому початку вулиці Дерибасівської був відкритий пам'ятник людині, на честь якої і названа ця вулиця. Інші пам'ятники на Дерибасівській - Стілець (за мотивами твору Ільфа і Петрова «12 стільців») та співаку Утьосову. | ||||
 Назви клубу: «Динамо» - 1936-1939 рр., «Харчовик» - 1940, 1944-1950, 1955-1957 рр., «Спартак» - 1941 р., «Металург» - 1953-1954 рр., «Чорноморець» - з 1958 року. Перші роки Футбол в Одесі з’явився ще у 19-му столітті, разом з англійцями, які у 1878 році заснували «Одеський британський атлетичний клуб». У 1911 році було проведено перший чемпіонат Одеси, а в 1913-му збірна Одеси в рідному місті виграла фінал чемпіонату Росії.  Офіційною датою народження команди «Чорноморець» вважається 26 березня 1936 року. Тоді в СРСР було ухвалено рішення про проведення чемпіонату країни з футболу. Честь представляти Одесу випала на долю міської команди «Динамо». Саме нащадком цієї команди вважають сучасний «Чорноморець». Команда почала свої виступи у третьому дивізіоні (група «В») радянського футболу. Перший офіційний матч одеське «Динамо» зіграло 24 травня 1936 року проти харківського «Спартака» і поступилося 0:1. Закінчило цей чемпіонат «Динамо» на 3-му місці у своїй групі. Того ж року динамівці приймали участь у першості УРСР та першому Кубку СРСР. За підсумками наступного чемпіонату одесити вийшли одразу до найвищого дивізіону, посівши в чемпіонаті 1938 року 10 місце, а в чемпіонаті 1939-го – останнє, 14-те. На початку 1940 року динамівські команди Одеси, Харкова, Ростова-на-Дону та Баку були розформовані, і всі гравці одеського «Динамо» перейшли до товариства «Харчовик». В 1941 році ця команда виступала вже під назвою «Спартак». В післявоєнні роки команда знову виступала під назвою «Харчовик», найвищим досягненням якого в цей період була перемога у класі «Б» української зони. У 1950 році команда була розформована на два роки і відновила свої виступи у 1953-му, під назвою «Металург», але вже восени 1954 року команда втретє була переведена до товариства «Харчовик». Під такою назвою одесити виступали до листопада 1957 року. Заснування «Чорноморця». Радянські часи. Перший матч під новою назвою команда зіграла 12 квітня 1958 року проти станіславського «Спартака». Наступного року команду очолив Анатолій Зубрицький, і вона була переведена до Чорноморського морського пароплавства. В 1960-1964 рр. команда виступала у класах «Б» та «А» української зони із перемінним успіхом, а в 1965 році одесити вийшли до першої групи класу «А». Перед цим сезоном до «Чорноморця» з київського «Динамо» перейшов Валерій Лобановський. Перші три сезони команда посідала місця в нижній частині таблиці, у 1968 та 1969 рр. одесити були вже восьмими. Відзначимо, що у 1966 році «Чорноморець» досяг свого найкращого результату у Кубку СРСР, дійшовши до півфіналу, де поступився московському «Торпедо» - 0:3. В сезоні-1970 одесити вилітають до першої групи класу «А». Протягом трьох років «Чорноморець» намагається повернутися до вищої ліги, що йому вдається за підсумками чемпіонату-1973. | ||||
Стадіон на цьому місці з'явився у 1936 році. Нарекли його іменем Косіора, але таку "чудову" назву він носив лише два роки. Наступні назви: стадіон парку імені Тараса Шевченка, «Харчовик», «Авангард», Центральний стадіон ЧМП, і нарешті Центральний стадіон «Чорноморець» (з грудня 2003 року). Він завжди був центральною футбольною ареною Одеси. У 2008-2011 роках стадіон закрили на повну реконструкцію, після чого він став чисто футбольним із загальною місткістю 34164 глядачі. Зовнішній фасад "Чорноморця" повторює архітектуру основних історичних будівель міста - цікаве рішення. Стадіон дуже зручний і сучасний, акустика файна, видимість поля також.
 Гостей розміщують у секторах 8 і 9 (найближчий до моря кут арени). Великі банери вішати не дуже зручно, а от невеличкі - саме те. Щоправда, їх буде погано видно, бо в проході перед сектором напевно стовбичитимуть стюарди. Фанати господарів базуються за протилежними воротами. В Одесі після реконструкції з’явилась проблема з гостьовим сектором, адже вболівальники "Чорноморця" без проблем можуть наблизитись до нього, що спричиняло сутички та перекидування між одеситами і гостями різним лайном. Особливо показовим в цьому плані був попередній приїзд киян до Одеси. Тому тут завжди треба слідкувати за банерами.  Стадіон знаходиться в парку ім. Тараса Шевченка, що на березі Чорного моря. Дістатися туди дуже просто, як з вокзалу, так і з центру міста.  | ||||
З часів Незалежності жиди були найзапеклішим нашим ворогом аж до кінця 2000-х, коли це звання на себе перетягнули шавки. Чому одеситів називають жидами, думаю, і так зрозуміло - в Одесі свого часу була одна з найбільших єврейських діаспор. Та і зараз пейсатих там немало. Саме на цю тему завжди фанатів Чорноморця і намагались піддіти. А ще вони завжди ловили косі погляди опонентів через проросійські настрої на секторі. Одесити довгий час вивішували на стадіоні імперку - прапор Російської імперії, а також підлизувались до Спартака, втім м'ясо неохотно відповідало взаємністю.
 Саме на фоні проросійських настроїв одеситів і зародилась війна з фанатами Динамо. Ще за радянських часів на зборі представників фанатів всіх клубів, як каже легенда, одесит на питання "на чиїй він стороні?" відповів, що краще один раз отримати по голові в Києві, ніж п’ять разів в Москві (тоді в чемпіонаті союзу виступало 5 московських клубів), за що отримав плювок в обличчя від представника хохлів. Так і почалась війна. Само собою, запеклими ворогами одеситам стали і фанати Карпат, та і дніпряни не відставали. Мабуть, самою знаменитою ганьбою одеситів є втрата всіх банерів і прапорів на домашньому матчі з Дніпром прямо на стадіоні. Втім, і у хохлів була прикра поразка на 411-й батареї, якою одесити пишались ще кілька років.  Але після батареї одеський двіж різко пішов на спад, почались тьорки між бандами, не було серйозних общакових забивонів, натомість почали ходити чутки про контакти жидів із шавками.  Закінчилось це тим, що проти банди Southern Agressors, яка таки справді сшавилась, ополчився весь двіж, і їх погнали зі стадіону. Якщо говорити про банди на секторі одеситів, то довгий час авангардом вважалась контора Dukes Band, але зараз вона трохи здала оберти, і в плані ОФ на слуху зараз банда під назвою Сегедка. Також нещодавно було утворено об’єднання South Front, яке займається атрибутикою та організацією виїздів. Також дуже багато в плані візуалки в Одесі роблять дівчата, вони навіть мають свою банду, яка так і називається Ultras Girls. 
На даний момент одесити підтримують нормальні стосунки з фанатами Шахтаря, Ворскли, Металіста і Кривбаса. Основні ж вороги - Динамо, Дніпро та Карпати, також натягнуті стосунки з представниками Таврії, Севастополя, Маріуполя та Запоріжжя... Що ж стосується проросійських настроїв, то вони почали потроху затухати після вбивства шавками патріота Максима Чайки, на трибунах почав з’являтись червоно-чорний прапор, а з початком Революції одесити зайняли чітку проукраїнську позицію, і, сподіваємось, імперка на секторі - це вже минуле. | ||||
Одеський двіж є, мабуть, найбільш ненависним ворогом хохлів, втім, бойові виїзди до Чорного моря супроводжувались як серйозними сутичками, так і відносно спокійно проведеним часом (нерідко більшість киян потрапляло одразу на стадіон, минаючи місто). Зазначимо, що саме в Одесі у 2004-2007 роках було проведено перші чотири Суперкубки України, в яких «Динамо» зустрічалось із «Шахтарем». Ті виїзди варті окремої розповіді, тут же ми згадаємо виїзні матчі «Динамо» із «Чорноморцем» за останні шість років.
2008 рік, вересень Центральний матч туру в плані подій на трибуні трошки зіпсували одразу кілька чинників: жахлива погода не давала фанам нормально проводити заздалегідь підготовлені акції, фотографам ці акції знімати, а реконструкція стадіону і пізній час початку матчу тільки погіршили ситуацію. Тим киянам, хто добирався потягами, доводилось виходити на попередній станції або йти з перону через колії та паркани, оскільки вихід через вокзал був щільно перекритий міліцією. Одесити через реконструкцію стадіону в цьому сезоні переїхали на новий сектор. Вони відзначились великою кількістю глумливих банерів на адресу динамівських фанів та досить значним фаєр-шоу, яке стало єдиною окрасою на фоні невиразної гри хазяїв. Якийсь із одеських кузьмичів пройшов через усі сектори до гостьового і почав закидувати його шматками сала. І ще одна неоднозначна акція – змащені солідолом перила гостьового сектору, деякі банери із тканини було досить непросто відіпрати.  Киян в Одесу прибуло далеко за 200, 4 автобуси (в один з яких, а може і не в один, при 50 посадочних місцях по дорозі зі стадіону набилось 70 людей), ну і ще чималенька група людей прибула своїм ходом. Незважаючи на таку кількість виїздних, ультри було не більше п'ятої частини, через це заряди протягом матчу лунали на дуже слабеньку трієчку. Склад вийшов бойовим, під кінець всі дуже чекали стрибка на сектор з боку одеситів, але так і не дочекались. Одеситам було намальвоно банер "Young debils" в тому ж стилі, як і лицьовий банер банди Young devils, а також розтяжку "С праздником Н.Г." (саме в цей день, 21 вересня, святкується єврейський Новий рік). Основним перфомансом стало полотно у вигляді Потьомкінких сходів з Дюком нагорі та вшитим всередину динамівським ромбом. Коли полотно натягнули, шов посередині розірвався, і з-під сходів з'явилась динамівська емблема з написом "on tour". Голи святкувались піротехнікою, але фаєрів було штук 5, не більше. Крім того, на перилах висів банер Eurostand, який киянам не дали вивісити на домашньому матчі з лондонським Арсеналом.  2009 рік, грудень За подіями на території меморіалу 411-ї батареї, які після матчу не обговорював тільки ледачий, всі якось забули про футбол. Ті емоції від подій на полі, заради яких багато людей здатні їхати чорт зна куди за останні гроші, вмить стали не важливими для кількох сотень людей. Але обидві команди в суботньому поєдинку без підтримки не залишились, хоч і якість цієї підтримки залишала бажати кращого. В результаті бойових подій на гостьовий сектор потрапило лише близько сотні хохлів.  По приїзді в Одесу кияни уникли прийому від міліціянтів на вокзалі і трохи поблукавши містом (матч починався о 13:00), пішли до службового входу стадіону «Спартак», через який мали запускати гостей. Там тільки формувався кордон міліції. На питання про квитки на матч, біло-сині отримали відповідь, що все там буде, гостей наполегливо попросили увійти на територію, оточену міліцією, але, ясне діло, цього ніхто не зробив. Кількість киян поступово збільшується, згодом з'являється інфа, що не дозволять пронести банери. Навіть проявляється специфічний гумор ментів, коли вони спочатку не дозволяють пройти з розою із аргументом: "нею ти можеш когось задушити"... | ||||
| ||||
Цей матеріал ми вже публікували в другому номері журналу, коли їхали на гру з Шахтарем. За цей час історія міста сильно не змінилась, тому публікуємо її ще раз.
Донецьк розташований у степовій зоні, у верхів'ях річки Кальміус, за 95 км на північ від Азовського моря, оточений невеликими лісами, пагорбами, ріками та озерами. Ця територія була заселена ще з епохи палеоліту, пізніше тут кочували скіфи, сармати, печеніги, половці. В епоху татаро-монгольських завоювань слов'янська людність відступила в більш захищені місця, а ці землі були названі Диким полем. З XVI ст. сюди приходять українські козаки, селяни, які втекли з Правобережної України та Росії. З ХVII ст. в цих місцях починається видобуток кам'яної солі, будуються перші солеварні заводи. Населення Степової України значно збільшується, цьому сприяло також укладення мирного договору між Росією та Туреччиною. Ще інтенсивніше регіон став розвиватися, коли тут були знайдені родовища кам'яного вугілля.  В середині ХІХ ст. царський уряд залучав сюди приватний капітал, в Донбас кинулись іноземні концесіонери. У 1866 році князь Кочубей отримав концесію на будівництво заводу з виготовлення залізних рейок з місцевих матеріалів. Через три роки він поступається своїми правами 55-річному техніку-металургу Джону Юзу, який до цього керував невеликим заводом поблизу Лондона. Купивши права та орендувавши землю, Юз уклав з державою договір про утворення Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового виробництв та залізничної гілки Харківсько-Азовської лінії. Влітку 1869 року Юз оселився на березі річки Кальміус і побудував кузню, яка стала першим підсобним цехом майбутнього металургійного заводу. З Англії на 8 кораблях було привезено обладнання та інструменти, а також приїхало близько сотні фахівців. Разом з будівництвом заводу та шахт влітку 1869 року на місці села Олександрівка виникає Юзівка, або Юзово — «посад зі спрощеним міським урядуванням». Дату будівництва поселення прийнято вважати часом заснування міста Донецька. Вдало вибране місце для розміщення заводу, наявність дешевої робочої сили, бурхливе залізничне будівництво сприяли швидкому розвитку виробництва. У 1899 році почав діяти машинобудівний і чавуноливарний завод, який випускав обладнання для шахт. До кінця XIX століття тут проживало вже майже 30 тисяч чоловік. До 1917 року Юзівка представляла собою містечко однієї компанії, яке по суті було фабричним селищем. Їй належала вся земля і більша частина будинків. Комерційні фірми засновувались і вели свою діяльність тільки з дозволу «Новоросійського товариства». У 1924 році Юзівка була перейменована в Сталіно. У липні 1932 року місто стало центром Донецької області. А з поділом у 1938 році Донецької області на Ворошиловградську і Сталінську, місто залишається центром Сталінської області. До 1941 року в місті знаходилося 223 підприємства союзного і республіканського підпорядкування, 54 — місцевої та кооперативної промисловості, шахти давали 7 відсотків загальносоюзного видобутку вугілля, заводи — 5 відсотків сталі і 11 відсотків коксу. Населення міста становить 507 тисяч чоловік. 26 жовтня 1941 року місто зайняли війська нацистської Німеччини, обласному центру повернуто назву Юзівка, області — Юзівська область. Восени 1941 року німецька адміністрація оприлюднила інформацію про злочини радянської влади. За численними свідченнями очевидців, німці зігнали місцевих жителів на Рутченкове поле і продемонстрували їм нещодавно закопані трупи. Весною 1989 року на території Рутченкового поля під час розкопок було виявлено більш ніж 500 останків жертв терору 1930-1940-х років із простреленими черепами. За даними організації «Донецький меморіал» на Рутченковому полі поховано від п'яти до семи тисяч жертв репресій. Сумні паралелі із київською Биківнею… У листопаді 1961 року Сталіно перейменовано в Донецьк. У місті ведеться реконструкція та модернізація вугільної, металургійної, машинобудівної, хімічної, харчової та легкої промисловості. За новим генеральним планом Донецьк і Макіївка з'єднуються в єдиний масив на березі р. Кальміус. 1970 року ЮНЕСКО визнала Донецьк найбільш озелененим високо індустріальним містом світу, тоді Донецьк називали «містом мільйона троянд». Цей статус місто повернуло в 2009–2010 роках. У квітні 1978 року чисельність населення перевищила мільйонний рубіж — Донецьк приєднався до міст-мільйонників.  Донецьк — один з найбільших культурних і наукових центрів України: тут знаходиться 30 науково-дослідних і проектних інститутів, в тому числі інститути НАН України (прикладної математики і механіки, фізико-технічний, економіки промисловості), 5 вузів (у тому числі університет, інститути: політехнічний, музично-педагогічний та ін.). Театри: опери та балету, музично-драматичний, театр ляльок; філармонія. Також у місті є краєзнавчий та художній музеї, музей історії м.Донецька, телецентр, ботанічний сад. | ||||
Приїзд киян до Донецька на гру з Шахтарем завжди супроводжувався низкою проблем - в дні матчів на вокзалі міліція вишукує людей, схожих на фанатів. Часто таких людей затримують і намагаються утримати в РУВС до початку матчу. Але на іграх проти донецького Металурга, зазвичай, в місті все спокійно. Втім, як воно буде цього разу - невідомо, проросійські гобліни бушують. Одним словом, перш ніж гуляти містом, подбайте про власну безпеку і зайвий раз не показуйте динамівську атрибутику, аби прогулянка не закінчилась сумно. А тепер ще раз згадаємо, що ж, власне, можна подивитись у місті.
Бульвар Пушкіна Лужайки, квіткові клумби, пальма Мерцалова (один із символів міста, копія скульптури, викуваною Мерцаловим в 1896 році зі шматка рейки), 11 кам'яних скульптур композиції «Український степ», фонтан «Річки Донбасу», скульптури, що втілюють промислові галузі регіону. Адреса: бул. Пушкіна. 
Парк культури і відпочинку ім. О. Щербакова Розташований у Ворошиловському районі, на березі двох міських ставків біля старого стадіону "Шахтар". Займає площу 62 га. Названий на честь секретаря Донецького обкому компартії Щербакова, який обіймав цей пост з 1936 по 1938 р. Центральний вхід в парк - з боку вул. Університетської. Довгий пішохідний міст через 1-й міський ставок здавна вважається найбільш романтичним місцем зустрічей закоханих. За традицією, на знак вічної любові молодята вішають на мосту замочки. У центрі парку Щербакова височить статуя "Добрий ангел миру". Гранітну стелу вінчає золота фігура ангела з голубом в руках - міжнародний символ меценатства. Справа знаходиться новий донецький аквапарк "Аквасфера", комплекс дитячих атракціонів, колесо огляду, роллердром і човнова станція. Зліва розташований головний фонтан парку, а неподалік від нього розбитий найбільший в Україні розарій (в радянські часи Донецьк називали містом мільйона троянд). На набережній нещодавно встановлена фігура синього лева, подарована містом Львовом. 
Парк кованих фігур Прекрасні зразки ковальської майстерності: скульптурні композиції, альтанки, арки, лавочки. Поруч із кованими скульптурами розташувалася галявина казок, на якій стоять вирізані з липи й граба цільні дерев'яні скульптури казкових героїв. Адреса: вул. Артема, 98, парк за будівлею Донецької міської ради. 
| ||||
До історії команди металургів можна віднести період з 1911 по 1929 рр. Юзівське спортивне товариство було засновано 30 вересня 1911 року на ливарному заводі Джона Юза. Команда цього товариства була переможцем футбол-ліги Донбасу 1913 року, брала участь у чемпіонаті Російської імперії цього ж року. Після революції заводський спортклуб також ставав чемпіоном Донбасу, брав участь у чемпіонатах України («срібло» 1923-го, «бронза» 1924-го). Починаючи з 1929 року, металурги відходили із футбольної сцени, поступаючись містом команді сталінського «Динамо». Новітня історія «Металурга» починається в січні 1996 року, коли обласна федерація футболу передала на баланс Донецького металургійного заводу друголігову команду з міста Шахтарськ, яка отримала назву «Металург». В цьому ж році команда вийшла до першої ліги, одразу ж стала там переможцем, і починаючи із сезону 1997/98 незмінно грає у найвищому дивізіоні українського футболу. Базуючись у Донецьку, де вся увага прикута до «Шахтаря», «Металург» весь час мав незначну уболівальницьку, але чималу фінансову підтримку завдяки мільярдеру Сергію Таруті, який став власником і президентом клубу у липні 2001 року. Команда має серйозні досягнення на внутрішній арені, але у єврокубках жодного разу не долала кваліфікаційні раунди, зокрема у двох останніх сезонах поступившись скромним норвезькому «Тромсе» та албанському «Кукесі».  У поточному чемпіонаті «Металург» весь час знаходився всередині турнірної таблиці, зараз після 21 гри команда посідає 8 місце (7,7,7,32-34). 27 квітня в гості до металургів завітає київське «Динамо». Досягнення клубу
Найвідоміші гравці команди Георгій Деметрадзе (грав за «Металург» у 2002-2007 рр., 86 матчів, 34 голи), гравець київського «Динамо» (1999-2000, 26 матчів, 15 голів), чемпіон України 2000 року, 2-разовий бронзовий призер чемпіонату України; 3-разовий чемпіон Грузії у складі «Динамо»(Тбілісі); бронзовий призер чемпіонату Азербайджану 2009 року; кращий бомбардир чемпіонатів України (2004), Росії (1999) та Грузії (1997). Генріх Мхітарян (грав за «Металург» у 2009-2010 рр., 37 матчів, 14 голів), 3-разовий чемпіон України, 3-разовий володар Кубка України, володар Суперкубка України 2012 р. у складі «Шахтаря»; 4-разовий чемпіон Вірменії, володар Кубка Вірменії 2009 р., 2-разовий володар Суперкубка Вірменії у складі «Пюніка»; володар Суперкубка Німеччини у складі дортмундської «Борусії», кращий бомбардир української прем’єр-ліги 2013 р., найкращий бомбардир збірної Вірменії за всю історію. Сергій Шищенко (грав за «Металург» у 1999-2003, 2004-2005, 2008-2009 рр., 166 матчів, 35 голів, з 2010 р. – тренер дублюючого складу «Металурга), гравець молодіжної (1996, 4 матчі, 1 гол) та національної (2001-2005, 14 матчів, 1 гол) збірних України, срібний (1997) та 3-разовий бронзовий призер чемпіонату України, 2-разовий володар Кубка України, кращий бомбардир чемпіонату України 2002 року. | ||||
Коли у "Металурга" з'явились гроші, керівництво вирішило будувати новий стадіон в Макіївці. Але про цей проект вже давно нічого не чути, тож клуб міцно оселився на невеличкому стадіоні у зовсім не затишному районі Донецька. Старі трибуни підковою оточують поле. В 2008 році добудували нову східну трибуну. Дуже простий і невеликий стадіон (5094 місця) із власною фішкою: контейнерами-кіосками на дахах двох центральних трибун. Ці будки для відео-операторів, на мою скромню думку, виглядають досить убого.
 Складається враження, що стадіон зліпили з того, що малось під рукою. Гостьовий сектор знаходиться в найгіршому місці - за західними воротами. Він низький і віддалений від поля, тож якщо вам цікаво подивитись футбол, краще увімкніть трансляцію на своєму смартфоні. Акустика також відстійна, тому викладатись доведеться більш ніж на 100%. Добре, що хоч банерну лінію можна гарно розвісити.  Розташовується стадіон "Металург" за адресою вул. Куйбишева, 25а. Якщо ви гуляєте центром міста, раджу дійти до автостанції "Південна", звідки доїхати до стадіону трамваєм № 3 (це єдиний транспорт безпосередньо до арени). Зупинка "Ринок Заводський" знаходиться якраз коло входу на гостьовий сектор. Якщо ж ви їхатимете із залізничного вокзалу, вам варто доїхати до Ленінського проспекту маршруткою № 35а, звідки також під'їхати вищезгаданим трамваєм. Пішки йти не раджу, бо шлях неблизький, розбитий та зовсім нецікавий. 
| ||||
Двіж донецького Металурга дещо специфічний і найбільш загадковий серед усіх команд. Власне двіжем його можна назвати з натяжкою, більшість фанатів сприймають фанів Металурга з якоюсь посмішкою чи сарказмом, тому контактів з ними майже ніхто не підтримує. Відомо лише про дружбу з алчевською Сталлю. А з ворогів - були, звичайно ж, перетини з кротами, але без якоїсь жесті. Були якісь конфлікти з Маріуполем та Луганськом, а також дніпряни їх колись накривали. Але на тому ніби і все.
 Свою дурну славу метадони заробили одразу кількома речами: спочатку на всіх виїзних і домашніх матчах на секторі Металурга був присутній духовий оркестр, який цілий матч виконував старенькі радянські хіти. Згодом він кудись зник, але керівництво клубу постійно возило на виїзди якихось ряжених, які виглядали аж надто кумедно. На домашках ситуація була не краща - в якийсь момент сектор різко почав зростати в кількості, клуб почав штампувати для фанатів банери, але матч за матчем сектор в три/чотири рази зменшувався в другому таймі. Людей централізовано привозили на матчі, а в перерві вони тікали.  Втім, з часом почала утворюватись невелика група справжніх незалежних від клубу фанатів. Якийсь час вони стояли на окремому секторі, конфліктували з керівництвом і ментами, але при цьому постійно катали виїзди. Зараз же, схоже, лише ці фанати і лишились у Металурга. Принаймні, у весняній частині чемпіонату лише їх на стадіоні і видно. А як воно там насправді - фіг його знає, адже метадони як були, так і залишаються загадковим двіжем... 
| ||||
Зазвичай, виїзди до сусідів «Шахтаря» для киян є досить нечисленні, і особливо цікавого на них відбувається мало.
2007 рік, вересень Цей матч відбувся на стадіоні «Шахтар», який знаходиться у парку Щербакова (тоді новий стадіон «Металург» ще не був реконструйований). Переважна більшість киян добиралася на виїзд автобусами від фан-клубу (в ті часи це було досить розповсюджено). Частина хохлів вийшла у Донецьку, щоб хоч трохи погуляти містом, але часу до матчу було обмаль, тому всі попрямували до стадіону.  На гостьовому секторі було досить багато фанів, він був прикрашений великими прапорами, але всіх тримали на верхній частині досить великого сектору. Шиза була досить непогана, та апофеозом стали останні хвилини зустрічі. Після того, як за 5 хвилин до закінчення матчу донеччани зрівняли рахунок, здавалося – все, ми втратили очки. Але гол Тараса Михалика приніс динамівцям перемогу! Частина фанів побігла до огорожі в нижній частині, щоб привітати наших гравців, але були дуже жорстко зупинені ментами, в хід пішли кийки. Майже всіх одразу почали виганяти із сектору, атрибутика збиралася на ходу. Менти, щоб наздогнати хлопця, який, як вони вважали, занадто активно порушував правила, навіть почали ломитися до одного з наших басів, зламали там двері і пирснули всередину сльозогінним газом. Ось така «гостинність по-донецькі»… Втім, врешті всі живі й відносно здорові попрямували до Києва. 2008 рік, квітень Напередодні знаменитого матчу в Охтирці відбувся виїзд на матч-відповідь 1/2 фіналу Кубка України до донецького «Металурга». Оскільки цей матч відбувся у середу, до того ж переважна більшість киян збиралася на наступний матч 20 квітня, то на виїзному секторі було дуже мало людей. «Динамо» здобуло мінімальну перемогу 1:0 (у першому матчі вдома також була перемога 2:1) і вийшло до фіналу Кубка. Виїзд був організований автобусами від клубу, тому особливо розповідати про нього нема чого. 2009 рік, квітень Ажіотажу серед киян цей матч не викликав, можливо через перерву на гру збірної, можливо через матч з ПСЖ вже 9 квітня, а може просто через передбачуваність результату і супротивника. Тому на секторі динамівців знаходилося всього лише 33 людини, десь 26-30 з яких прибули зі столиці. Вхід до виїздного сектору був окремий, шмон серйозний, мацали усе. А загалом менти були лояльними, не грубили першими, хоча і в туалет випускали не з радістю і по двоє. За 20 хвилин кияни вже були у повному складі на секторі і спілкувалися про день у місті і тому подібні речі. Ні про який перфоманс і мови не було, на решітці всього 4 полотна. Центральні сектори до початку матчу були зайняті місцевими кузями, а поруч із сектором киян організувався затор з кузьмичів, аби пройти на інший бік стадіону. Одним словом, цей затор розсмоктався лише до половини тайму.  Сектор Метадона був наполовину заповнений хвилин за 10 до початку, втім вже після стартового свистка мав вигляд заповненого, хоча і з іншого кінця поля виднілися порожні сидіння. З візуалки у донеччан були 4 – 6 прапорів, а також два полотна над сектором з написами „Металлург Донецк” і „Победу мы не отдадим, Металлург непобедим”. Досить дивно було побачити над донецьким сектором ганчірку з написом "Antifa", донецькі фани кажуть, що вони до неї не причетні, і люди, які її розтягнули, отримали по заслузі після матчу. | ||||
Сьогодні ми берем інтерв’ю у людини, за яку боролись останні три роки. Акції під судом, марші містом і сотні акцій на трибунах стадіонів... І нарешті це сталось, Павліченки на свободі, тому сьогодні Сергій дав інтерв’ю для нашого журналу. - Привіт, Сергій. Багато читачів нашого журналу просили мене про інтерв’ю з тобою. Розкажи, як ти взагалі, оклигав вже? Знаєш, я ніби й не відвикав взагалі. Все так просто і зрозуміло. Єдине, що завжди є якісь труднощі, але це не те, щоб труднощі адаптації, тобто твого розуміння переходу з тюремного режиму на волю, а просто якісь матеріальні проблеми, там треба те зробити, там допомогти батькам, дідусям, бабусям… Такі моменти. - Чим ти взагалі зараз займаєшся? Працюю, збираюсь вступати на навчання до Драгоманова. - Але ти ж вже вчився, я так розумію? Так, я вчився в КНУБА, був на другому курсі, коли мене забрали. - А тебе не візьмуть назад? Ні, чому, відновитись можна, але я просто не хочу. - А чим батько зараз займається? Батько зараз в координаційній раді Майдану, займається суто підготовкою законопроектів люстрації, плюс реабілітації незаконно засуджених. - Тобто ви вирішили боротись до кінця і пересаджати всіх тварюк, які вас закинули туди? Звісно. Стільки про це говорили, а рухів ніяких в цьому напрямі не відбувається. З чогось же треба починати. От хіба що, я чув, недавно посадили тих беркутівців, що мають відношення до розстрілів на Майдані. - Їх не посадили, а просто затримали… Принаймні, вони сидять в СІЗО. А так… Все, більше ніяких рухів в цьому плані нема. Бабло, як заносилось раніше, так і зараз заноситься. Та хвиля, що була, коли рухнула вся ця вертикаль, за тиждень-два минула, і продовжується все те ж саме. Тобто буквально на тиждень-два вистачило страху, потім страх потроху відпускає цих всіляких людей, які при виконанні обов’язків, на державних посадах. По суті, все як було, так і лишилось. - Були якісь дзвіночки від ментів, суддів, прокурорів? Як я розумію, батькові пропонували сходити до міліції. Якось в передачі на ТРК «Україна» виліз наш головний свідок і сказав, що ця людина в нього стріляла. А разом з цим чуваком був такий правозахисник Едуард Багіров. Батько його образив, назвавши брехуном, і той подав в суд щодо захисту честі та гідності, тому й викликають батька до міліції. На прохання надіслати повістку якось не відреагували. - Речі вам хоча б повернули? Ніяких речей… Наше майно, до речі, досі знаходиться під арештом, також ми повинні ще виплатити моральний збиток потерпілій стороні. Тобто, по суті, от що відбулось: закон, за яким нас звільнили, називається «Повна політична реабілітація». А в законі прописано механізм амністії, яка цього не передбачає. Амністія – це ніби з панського плеча тобі подарували свободу, позбавили від тюремного покарання, але залишили всі інші моменти. - По суті, треба добиватись перерозгляду справи, але оскільки вона вже пройшла касаційний суд… Ні, чому, в прокуратуру ми написали, а що і як буде далі – незрозуміло. Ми пишемо на слідчого, який фабрикував справу, заяву про злочин, про те, справу було сфабриковано. Але фішка в тому, що прокуратура нам просто позови пише і не хоче далі займатись такими справами. - Живете ви зараз у дідуся? Батьки знімають квартиру, але всі ми там не помістимося, тому я живу в дідуся. - Я за справою, в принципі, слідкував постійно, але може ти краще розкажеш, скільки вони в тебе життя відібрали? Три роки? Так, три роки, з них два з половиною в СІЗО. | ||||
| ||||
Після гри з Металістом мені подзвонили люди зі служби безпеки стадіону. Запропонували подивитись записи з камер спостереження, адже на матчі стався прикрий інцидент - від вибуху петарди постраждав один з фанатів. Втім, на записі не було видно, чиїх рук це справа. А за розповідями очевидців складалось враження, що петарду (а чи петарда це була?) кинули з сусіднього, нефанатського сектору. Це сталося би рано чи пізно, вже багато разів поспіль на матчах, коли ми палимо піро, всіх просять не приносити петарди на стадіон. Але люди приносять, не думаючи про наслідки і про те, що можуть когось травмувати.
Втім, колись я і сам учудив подібну фігню. Було це 6 років тому, весною 2008-го. Будучи ще малими карланом, вирішив влаштувати пірошоу на стадіоні. Піротехніку тоді не можна було так просто взяти і купити, не було інтернет-магазинів, та і досвіду використання піро у нас не було. Зібрались з подєльніками виготовляти дими самотужки, бажання задиміти весь стадіон вже було хоч відбавляй. В Інтернеті знайшли рецепт, як варити селітру, і прийнялись за діло. Одного з друзяк бабуся лишила самого вдома, і ми завалились всі до нього в гості. Закрились на кухні і почали крок за кроком виконувати інструкції з ютубу. На плиті в каструлі варили селітру, змішавши її з іншими інгридієнтами (спеціально не буду їх називати), а воно потроху перетворювалось на в’язку масу. Ніби варення. І потроху диміло... Дим потроху заповнював кухню, квартиру і навіть коридор. Відкриті вікна не допомагали. Зварену масу ми розливали в жестяні банки з-під кошачого корму, а замість фітіля встромлювали бенгальський вогонь. Досить швидко ця маса застигала і ставала твердою... Але раптом сталось непередбачуване - кастрюля на плиті (точніше її вміст) почала горіти. Реальним таким полум’ям. І мій друган з переляку не придумав нічого кращого, як викинути її у відкрите вікно. З восьмого поверху. Позакривали всі вікна і з сусідньої кімнати почали тихенько визирати, куди ж воно полетіло. А за вікном картина маслом - діточки бавляться на дитячому майданчику, посеред нього димить наша каструля і стоїть купа татусів з піднятими головами, намагаючись визначити, з якого ж вікна воно прилетіло і ледь не прибило їхню дитину. Перелякані до смерті, ми були впевнені, що зараз за нами прийдуть. А якщо і не прийдуть, то викличуть пожежників, бо квартира була повністю в диму, і він крізь усі щілини ліз назовні. Але не прийшли. І не викликали... А звареного нам було вже досить, аби реалізувати нашу задумку.  Лишалось випробувати. Пізній вечір, темрява, і ми ідем на пустир, з усіх сторін оточений багатоповерхівками. Перший пуск нас не задовольнив - банка видавала не тільки дим, а і стовп полум’я метри півтора заввишки. Вирішили модернізувати конструкцію і одягти зверху ще одну банку, аби менше повітря поступало всередину. Це певною мірою дало свій ефект - диму стало більше, але виробники шкодують жесть на котів, тому дно банки швидко почало плавитись, а потім під тиском імпровізована кришка злетіла і покотилась в сторону. В мене навіть відео залишилось з тих випробувань (КЛАЦ). Здавалось би, більш небезпечну конструкцію годі й придумати. Але відсутність страху рухала нас вперед, і ми додумались притягти це все на стадіон. Вже не пам’ятаю, як це все проносили, але шмон якимось чином ми оминули. | ||||
За останні декілька місяців наш рух витратив чималу суму грошей, і було б неправильно, щоб ми не виклали звіт. Розписувати все детально немає потреби, фінансова звітність знаходиться під контролем людей з різних банд, а ось загальні цифри і те, на що пішли гроші, хотілось би озвучити. За весь цей час ми жодного разу не оголошували про збір коштів, тому всі витрати здійснювались з так званого общака (а фінансується він за рахунок продажу абонементів та прибутку від магазину WBC). Також було здійснено продаж квитків на матч Динамо - Валенсія, але матч перенесли на Кіпр, а гроші людям назад не роздавались, їх пустили на корисні справи, про що далі детальніше. Отже:
17 лютого ми продали 1000 квитків на матч Динамо - Валенсія на наші сектори. На цей матч було виготовлено 1000 балаклав (тоді в них справді була потреба, адже з’являтися на секторі з відкритими обличчями перед десятками фотокамер було небезпечно). Більшу частину балаклав роздали при продажу квитків, решту планували роздати людям безпосередньо перед входом на сектор, але так і не склалось. Залишок лежить в надійному місці і ще обов’язково стане нам в нагоді. Відповідно, суттєву суму було виділено на виготовлення цих масок. Решту ж грошей + загальну касу пустили на наступні витрати (всі суми з трьома чи чотирма нулями). 1) Допомога пораненим хлопцям і дівчатам з нашого двіжу (деякі з них, на жаль, ще досі знаходяться у лікарні). 2) Закупка бронежилетів для нашого двіжу. Також передали певну їх кількість одній із сотень самооборони, в якій знаходились наші хлопці, та на схід України. 3) Витрати на ліки, провіант для лікарень під час чергування, паливо на передову; сміттєві мішки та перчатки для прибирання території біля стадіону Динамо. 4) Допомога хлопцям, які вимушенні покинути рідні домівкі через окупантів і зараз знаходяться на материковій Україні, а також тим патріотам, хто має проблеми на сході нашої країни (Сімферополь, Харків). 5) Допомога двіжам на сході України для закупівлі засобів самооборони (Харків, Донецьк, Луганськ). Частина цих грошей була призначена для правової допомоги дніпрянам, що постраждали у себе в місті, але питання вирішилось позитивно, тому кошти переправили на схід. ДЯКУЄМО людям, які купили квитки на матч з Валенсією, а також тим, хто постійно купує наш стаф, абони тощо. Дякуємо литовським братам та соратникам з Європи, які зібрали певні кошти і передали нам. Без Вас ця домомога була б зведена нанівець, і руху довелось би збирати гроші з шапкою по сектору, як це було колись. Ми вдячні Вам, що Ви нам довіряєте. До нас постійно надходять пропозиції допомогти фінансово. Більш того, зараз розвелась велика кількість шахраїв, які намагаються заробити на біді Майдану. Всі останні місяці ми відмовлялись від пожертв, але бажаючих надто багато. Тому на наступному матчі на вході на сектор буде стояти скринька для добровільних пожертв, після чого ми гарантуємо повну фінансову звітність по витрачених коштах. | ||||
| ||||
|
Долучайся до команди "Святослава" та твори журнал разом з нами! Стосовно допомоги пиши Вконтакті юзеру Dexter 73 (лінк). До нових зустрічей!
З.І. Передрук матеріалів з даного журналу дозволяється лише з дозволів редакції. Якщо дані якогось абонементу будуть опубліковані в Інтернеті у вільному доступі, доступ до журналу по даному абонементу буде заблоковано. З повагою, WBC. | ||||
|
