Менше двох тижнів минуло з моменту виходу попереднього номеру, і ось ми знову в ефірі! 11-й номер присвячено трьом майбутнім виїздам: Львів, Одеса та Донецьк, тож шукайте величезний матеріал на цю тему. Також в журналі ви знайдете звіти з трьох попередніх матчів: виїзду в Дніпропетровськ, кубкового матчу в Харкові і домашки з Металістом. А в постійній рубриці інтерв’ю у нас сьогодні людина, за яку ми боролись останні три роки. Так, так, Сергій Павліченко спеціально для журналу розповів про своє нинішнє життя, плани на майбутнє і про все, що він пережив в місцях позбавлення волі. На додачу публікуємо спогади одного фаната, який ледь не... одним словом почитаєте.
«В собаках, дизелях, товарняках фанат скитался, но где бы ни был он - всегда, как сволочь…» Але про що це я?

Так, звіт про виїзд в Харків на матч чвертьфіналу Кубка України. Про саму поїздку на матч даного етапу розіграшу я почав задумуватись ще після завершень матчів 1/8 фіналу. Адже не кожен рік на цій стадії Кубка можна зустріти 4 команди з нижчих ліг ЧУ: два колективи файного міста Тернополя, а також - представників Черкас і Чернігова. І тому в суперники Великому Клубу хотілося саме команду з вищезгаданого квартету. Але на підсвідомості пригадувались результати «сліпих» жеребкувань попередніх двох років, коли на стадії відповідно 1/8 і 1/16 фіналу нам в суперники випадав донецький Шахтар. Ну і цього року ввижався мені Металіст або Шахтар. Ну і що «хотіли», те і отримали – вивіска найбільш принципового протистояння 1/8 фіналу знову ж таки включає в себе назву нашого улюбленого Клубу. На цей раз нас очікував березневий виїзд в Харків. І як після такого жеребу не згадати одне з багатьох веселих інтерв’ю Гамули про «Єдність, Медність»?

Час минав – закінчились революційні події на центральних вулицях столиці, успішно просрана адміністративна частина Соборної і Неподільної, врешті-решт відновився, з двотижневим запізненням, чемпіонат в елітному дивізіоні. Вже і виїзна фанатська «ломка» почала дошкуляти. Після переносу, у зв’язку із складною політичною ситуацією на півострові, матчу Таврія – Динамо до Києва перший виїзд (не враховуючи єврокубковий матч з Валенсією) календарного 2014 року фактично припадав на чвертьфінальну баталію в Харкові. Тому в мене навіть не виникало питань в стилі шекспірівського принца Датського «Їхати чи не їхати?».

Вирішив питання на роботі за допомогою збереженого на «чорний день» відгулу. Начальство, щоправда, було не в захваті від мого рішення піти «погуляти» серед робочого тижня в період глобального п.здєца, але ж мені «дуже потрібно». А проти цього аргументу сильно не попреш .

Варіантів з транспортом особливо багато не було. Назад, враховуючи час початку матчу і необхідність зранку бути на робочому місці в більш-менш «робочому» стані, був єдиний варіант повернення – луганський потяг. «Туди» ж були незначні варіації, серед яких був вибраний старий-добрий ніщебродський метод пересування за допомогою злих і диких… приміських потягів. Загітувавши ще одного парнягу з нашого «фанатського колективу» на такий метод пересування і купивши зворотній квиток на потяг, питання з транспортом можна було вважати вирішеним.

Вівторок (відчуваю, що пишу якийсь щоденник): відпахавши робочий день, транзитом через дім прямую на вокзал. Не помітивши, на диво, жодного знайомого чи навіть схожого на «переживаючого» за ВКДК обличчя, займаю місце в вагоні «собаки». На «Видубичах» з’являється група зі знайомих хлопців і дівчат, але у зв’язку з відсутністю достатньої кількості вільних місць переміщуються в сусідній вагон. Я ж залишаюсь на своєму місці в очікуванні «Дарниці», де до мене має приєднатись мій со-виїздюк А-й. Дочекавшись А-я, отримаю пропозицію перейти в сусідній вагон до іншої компанії виїздних. Але неймовірний сморід від розкиданих по вагону бомжів примушує нас після привітань дати задню і повернутись назад до свого вагону. Дорога до першого перевалочного пункту - Гребінки проходить у напівдрімоті.

Маючи трішки більше двох годин часу в Гребінці, відправляємось в напрямку центру, пам’ятаючи про наявність в тих місцях кафе-нічного клубу-ресторану (чи то просто забігайлівки), що працює вночі і з яким у багатьох залишилися якісь спогади з попередніх виїздів: хтось попав на весілля, хтось просто на дискотеку… Зайшовши всередину, застали кількох «місцевих» пивосьорбів на чолі із серйозно так убуханою працівницею даного закладу. Добре, що була ще її твереза напарниця, що втамувала наші забаганки у вигляді гарячих напоїв.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Перекусивши захопленим з дому провіантом, запивши все це чаєм і дочекавшись запального мєдлячку від «чарівної» пари місцевих фєй «під шофе» з танцювального гурту «Кому під 40», ретируємося з даного закладу в напрямку залізничного вокзалу. Наступну «собаку» до славного поселення Огульці подають приблизно за півгодини до відправлення, і ми в неї успішно заповзаємо. Більшістю виїзного складу у кількості до 15 чоловік розміщуємось в одному вагоні. Після кількох партій в «Підара», колективної закупівлі квитків у стюардеси даного чудо транспорту, розбрідаємось по вагону у пошуках зручної пози для сну.

Ранок зустрічає нас невиспаними обличчами один одного і матами «які ж кончені сидіння в цій собаці». Зробивши ще одну пересадку між електричками, прямуємо вже в сам Харків. При під’їзді до міста сьогоднішнього протистояння приблизно половина нашого складу кінологів вирішує виписатись завчасно, не їдучи до центрального вокзалу. Я ж віддзвонюю О-ра, що прибував прямим потягом за півгодини перед нами, щоб дізнатись про ситуацію на вокзалі. Адже не до кінця було зрозуміло, як будуть вести себе органи правопорядку, чи будуть спроби нас запакувати в найближче РУВД задля «нашої ж безпеки», що регулярно спостерігалось, напевне, вже років зо три в Харкові. А враховуючи новини про путінських підстілок в Харкові… Отримавши відповідь, що все спокійно – міліція є, але взагалі не займають нікого з приїжджих. Також дізнаюсь, що він не сам приїхав, як очікувалось спочатку, а з ним ще 4 чоловіки з нашого колективу, що вирішили всі свої питання по роботі і в останній момент рвонули на виїзд. Домовились зістикуватись на М. Історичний музей, де і вирішимо наші подальші дії.

На вокзалі ж нам все-таки довелось поспілкуватись з дядями Стьопами, пройти мінімальний шмон - підтвердити, що ми не маємо ніяких ножів, кастетів, гранат і АК. Розпрощавшись з дядьками в погонах, прямуємо в метро, де стикаємось з проблемою купівлі квитків на проїзд в підземці, оскільки 10-гривневі купюри автомат не приймає. В сусідньому кіоску розвожу продавщицю на «размєн дєсяткі», у відповідь не повівшись на «Так купі водічкі. Мнє ж касу нужно сдавать». Прибувши на місце збору з нашими камрадами, вирішуємо трішки погуляти містом, що і робимо, взявши за курс парк Шевченка. А далі, кинувши святу Зігу Члєніну на майдані Свободи - другому (згідно україномовної) і шостому (згідно російськомовної версії вікіпедії) по величині майдані Європи, прямуємо до центрального парку культури і відпочинку ім. М. Горького, де і засідаємо в альтанці поруч з двома групами дідусів, що завзято рубляться в доміно.

Колективно доївши всі залишки київського провіанту і відчувши, що даним об’ємом їжі ми максимум, що змогли, так це роздраконити наші шлунки, відправляємось частиною нашого складу до найближчого АТБ, що знаходився за 1,5 км від місця нашої дислокації. Накривши шикарну виїздну поляну з «блекджеком і шлюхами» і виловивши сигнали шарового wi-fi, колективно проглядаємо відео «Это просто хаус» з прокурором АР Криму Поклонською в головній ролі. Після перегляду цього, все побачене в Харкові зводилось до «это просто хаус» . В цей час, як хлопці продовжують відпочивати в альтанці, я з Ю-К відправляємось на прогулянку парком, який займає доволі таки велику площу. Парк справляє позитивні враження – доволі таке шикарне місце для відпочинку, як спокійного в колі сім’ї, так і активного з друзями. Вражає наповнення парку, починаючи від великої кількості атракціонів і закінчуючи рядом спортивних майданчиків для заняття футболом, баскетболом і навіть пляжним волейболом. При цьому парк продовжує активно наповнюватись – будуються нові майданчики, атракціони, впорядковується вже наявна територія.

Обійшовши весь парк і повернувшись до «колег», вирішуємо прямувати в ПеХа. Скуштувавши гаряченького борщу, продовжуємо пішу ходу до стадіону, по дорозі розклеюючи стікери зі щойно випущеної партії.

Перед стадіоном все спокійно, безкоштовний вхід на сектор, на диво для Харкова – мінімальний шмон.

На секторі доволі така велика, як для робочого дня, виїзна кількість. Перед початком матчу - спільне з харків’янами виконання Гімну України. Впродовж же матчу - постійні переклички «Слава Україні – Героям Слава, Слава Нації - …», спільне виконання антипутінських зарядів. В перерві – масовий обмін стікерами з прихильниками Металіста, що прибігли до нашого сектора. Видно, вони були настільки в захваті від наших нових стікерів, що готові були продати душу дияволу заради кількох наліпок.

На полі ж - гольова перестрілка з результатом 2:3 на нашу користь, який вивів Динамо до півфіналу КУ.

На відміну від минулих відвідин Харкова, після фінального свистка нас майже взагалі не тримали на секторі.

Враховуючи насиченість останньої доби, горизонтальне положення, прийняте в потязі ще до відправлення з Харкова, миттєво занурило мене в міцний сон, що був перерваний вже під ранок дзвінком мого мобільного – пора вставати, митись, чистити зуби. Адже дорога з потягу повела мене одразу на роботу.

ЭТО ПРОСТО ХАУС!!!

В’їзд до Царичанки лишився для мене непоміченим – на декілька секунд захотів прикрити очі. Вже рухаючись вулицями цього клятого села, ми втрьох – я, Катя та водій - шукали вказівник з поворотом на Магдалинівку, після якого наші шляхи з цим далекобійником розходилися.

Він спинив фуру прямо на перехресті, біля клумби, і я не одразу зрозумів, що час виходити. Відкривши двері, я вистрибнув з вантажівки і розвернувся, щоб допомогти вистрибнути Каті. Але Катя не поспішала – їй треба було взутися, бо водій до спальника у взутті не пускав.

- А де другий кросівок?

Катя дивилася на мене з висоти кабіни. Дійсно, я пам’ятав, що в мене під ногами валялося саме два Нью Беленси, а не один. Озирнувшись, я побачив другого на асфальті – мабуть, випав, коли я злазив. Добре, що під фуру не закотився.

Але на цьому факті все добре лишалося десь позаду. Позаду опинився вказівник, на якому було написано «Дніпропетровськ – 88 км». Позаду, простуючи шлях до Магдалинівки, лишилася остання фура, що підвезла нас у напрямку Дніпропетровська.

Ми опинилися в Царичанці. Надворі вже остаточно запанувала ніч, хоча було не так пізно – десь 22-га година. Треба було стопити далі, але нам на заваді ставало одразу декілька факторів. Після декількох десятків кілометрів жахливого бездоріжжя у вигляді клаптиків асфальту, стулених один до одного, саме у Царичанці починався казковий, так би мовити, царський асфальт. Водії, почувши приємний рівний шурхіт покришок, тиснули ногою на педальку і пролітали село зі швидкістю 70-90 км/год. Також не на руку грав час. Хоча автомобілі у підсумку проїжджали повз нас всю ніч, їх кількість ближче до ночі катастрофічно зменшилась. Ну а через темряву водії, навіть коли ми стояли під ліхтарями, занадто пізно помічали нас і наші підняті догори великі пальці.

Ми крокували незнайомим селом, іноді ставали голосувати, та дарма – машини неслись кудись у напрямку Дніпропетровська, але без нас. Місцева молодь з’їжджалася на суботню дискотеку і змушувала трохи нервувати – я сам, з дівчиною, рюкзаками та європейським виразом обличчя, посеред місцевого розігрітого алкоголем та гормонами пролетаріату. Розвалені жигулі літали, мов джмелі, селом, молодики просили закурити, а на компанію з 20 жителів села Царичанка, що вийшла назустріч з темряви, Катя відреагувала однозначно – витягла з кишені свого маленького складаного ножика. Було смішно, але тому лиш, що все минулося.



Не минало тільки село Царичанка. З останньою хатою, на нашу думку, мав закінчитися гарний асфальт, і шанси щось зловити у нас збільшилися б. Чи то нас гнітив піший характер подорожі, чи то воно дійсно було таким довгим – ми ледве дійшли до знаку, що сигналізував про кінець Царичанки. Але разом із селом європейське дорожнє покриття не закінчувалось. Це був облом. Ми ще трохи поголосували під знаком, але стояти на одному місці було неможливо – падала температура, і щоб не замерзнути, треба було рухатись.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Ми пірнули у темряву дніпропетровського степу. Зоряна ковдра неба накрила наші голови, і ми йшли, роздивляючись березневі сузір’я, які не зустріти в небі Києва. Нашим крокам іноді акомпанували пташки, що тільки-но почали розспівуватись, і собаки за парканами лісових хуторів.

В ході розмови ми припустилися думки, що це все неспроста, і те, що наш рух з вітерцем зупинився за 88 км до Дніпропетровська – це знак. Попередніх чотирьох попутників ми очікували не більше 10 хвилин. Найдовше чекали на Бориспільській, найменше – під Яготином – хвилини дві. А тут кожна машина, проїжджаючи повз нас, наче казала – ви маєте пройти ці 88 км пішки! Це ваш шлях!

Далі дискусія привела нас до твердження, що Всесвіт, можливо, і хоче нашої пішої жертви, але не більше 14 кілометрів з 88. Ми помилялися.

Після Царичанки був Китайгород, а після нього – Могилів. Сільські дискотеки змінювали одна одну, і, зазвичай, лише заважали ловити транспорт. У хатах світилися шибки – люди зирили новини чи доросле кіно, хто зна, але вони точно були вдома, їм було тепло, вони були ситі, і якщо хотіли спати – спали. Та у них не було зоряного неба з невідомими сучасній людині сузір’ями, не було гарного співрозмовника і кілометрів, залишених цього дня позаду. Розмова стихала і розгоралася знов, ми крокували у пітьмі березневої ночі, іноді розвертаючись, щоб зустріти чергову вантажівку піднятими правими руками. Посеред мосту через річку Оріль ми знову розвернулися на віддалений рокіт двигуна. Катя трохи оступилася і раптом провалилася ногою кудись вглиб мосту. Виявилось, що її нога потрапила у вузьку дірку для стоку води з мосту. Випроставшись, Катя мовила, що ледве не втратила кросівка, що непевно тримався на нозі. Того самого, що випав з вантажівки. Опинитись десь посеред справжньої дупи вночі, маючи три кросівки на чотири ноги, нам не довелося, і я нітрохи не жалкую з цього приводу.

Коли повз нас проїхала навіть вантажівка «Кока-Кола» у повній ілюмінації (так, як у рекламі), ми зрозуміли, що тут щось зовсім не так. 14 км залишились десь позаду, і ми впевнено крокували вперед Могилівом. Ми почали схилятися до думки, що ціль – не 14, а 18 км. Десь так і виявилося, бо після 17-го кілометру нам на поміч прийшов справжній український жид. Хоча яка там поміч? Хазяїн бусіка, що спинився о третій ночі біля нас, затребував плату за проїзд.

- До Дніпра!
- Задарма не повезу!
- Та ми змерзли, дядьку!
- Моїх дітей ніхто безплатно не годує!

Відходити від принципу не хотілося, але на нас трохи давили більше 17 кілометрів пішого ходу, мінусова температура та перспектива йти далі, зазираючи до кабін проїжджаючих повз вантажівок.

- Вам же по дорозі! Підкиньте!
- Безплатно не повезу! Я плачу податок! Ну що, скільки?!

А хєр тебе знає, кучерявий ти мій, скільки тобі платити вночі за 65 км дороги.

- Двадцять гривень.
- Сідайте!

Поки ми поступово розмерзались у салоні, цей дядько розказував, як тяжко йому живеться, як треба піднімати на ноги дочок, і як він з рюкзаком в молодості бігав по 40 кілометрів.

Ледве дочекавшись, доки цей піздун довезе до, за його словами, найдовшого мосту в Україні (насправді Амурський міст таким не являється), ми вистрибнули в індустріальний Дніпропетровськ. Колючий дріт на парканах заводів, роздовбаний асфальт вулиць, проїжджаючі мостом товарняки якісно відрізнялися від сільської непроглядної темряви, і ми короткостроково пережили шок селянина, що приїхав вперше до великого міста. Ми були раді Дніпропетровську.



Тепер все було класно, бо правильно закінчилось. Ми почали свою подорож на Бориспільській, втрапивши до майже нового Форда молодої, досить дивної, сім’ї. Ніжні один з одним і зі своїм 6-річним сином, вони заставляли задуматись, як можна так лагідно відноситись один до одного за декілька років шлюбу? Подарувавши малому трохи стікерів, ми покинули їх біля Яготину, який я, як завше, проспав.

Наступним попутником виявився дід на Деу, якого ми чекали хвилини зо дві. Сівши до нього, ми без успіху намагалися докричатися до старого, щоб дізнатися, куди він їде. Але дід недочував, бо у салоні на повній гучності волав пан Шатунов. Волав про те, що він давєряєт толька сєдой ночі. Нарешті дід роздуплився і повідомив нас, що їде до Черкас. Ага. По трасі Київ-Харків – до Черкас. Перевіривши це твердження за допомогою атласу світу, ми розпрощалися з ним біля мережевої заправки, де пообідали і допомогли байкеру повернути до життя його мотоцикла.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Найбільше нас провіз наступний наш попутник – далекобійник із Золотоноші. Дядько мав рейс з Ужгороду до Луганська, таким чином проїжджаючи моєю славною країною найдовшу відстань з можливих. Ми трохи прикрасили його буденний марафон розмовами та дискусіями про все, що тільки можна було балакати. Якщо ви собі якось стереотипно уявляєте подорож автостопом на величезних тягачах – то це було саме воно. Точно так, як зобразив Балабанов подорож Даніли Багрова до Чикаго у стрічці «Брат-2». Ми розповідали байки – кожен зі свого життя, ділилися думками щодо політичних подій, і були відвертими – лише на декілька годин, доки нам по дорозі.

Вже у сутінках ми розпрощалися у Решетилівці. Останнім безкоштовним нашим довозом був хлопчина на старому тягачі, що майже одразу підхопив нас на повороті. Він був небагатослівним, і більшість часу ми провели, слідкуючи за препоганою дорогою, яку виривали з пітьми фари вантажівки. Лише іноді ми про щось перемовлялися, чи він комусь по телефону розповідав, як у його тягача зіпсувалась пневмоподушка кабіни, і тепер він їде на вантажівці «як на фірі». Десь у цей час доїхали до Дніпропетровська С-к з П-ном, що виїхали автостопом раніше. Інші – виїжджали до центрального київського вокзалу, щоб сісти до поїздів. А ми з Катею прямували до Царичанки – села, назва якого не запам’ятовується, або легко інтерпретується водієм фури у Сраничанку.

Д-с телефоном влаштував нам вписку, бо рухаючись таким чином, ми думали, що скоро будемо в Дніпропетровську. Як же ми помилялись. Село Піщанка, яке так складно знайти у навігаторі, так і не дочекалося нас тієї ночі.

Готові влаштувати двом парам Нью Беленсів найкращу рекламу у світі, ми дивилися в ніч, яка мала стати такою довгою для нас, і такою короткою для тих, хто переводив годинникову стрілку на годину вперед і лягав спати.

Мене збудили в комфортабельному залі очікування залізничного вокзалу. Прогулявшись набережною від Амурського мосту до парку Шевченка, ми пообідали в Мост-сіті і відправились на марш. Цього разу він був досить масовим. Пересічні дніпропетровці виганяли з себе совок, стрибаючи під «Хто не скаче – той москаль», і збентежено вбирали до легень повітря із запахом селітри.



Біля стадіону ми не зустріли старих «друзів» - дніпропетровський беркут. Замість них нас зустрічали звичайні хлопці у манішках, які примовляли, що пропускають лише з піротехнікою.

Матч був проведений у битві споукменів. Безсумнівно, що переможцем з битви вийшов Г-а, якого непогано б тепер бачити споукменом на постійній основі. Артистизм, енергія, необхідний заряд злості. Але навіть жар боротьби за споукменську корону трохи спав через події на полі, і гостьовим сектором залунав новий заряд на адресу команди – «Інваліди».

Час від кінця матчу і до потягу промайнув у сомнамбулічних бродіннях Дніпропетровськом і в’ялими розмовами в Пузатій Хаті. До ПХ ми потрапили через один заклад, куди Ю-н запросив нас подивитись футбольний матч Металіст-Шахтар. Але ніщеброди-кияни не схотіли платити 70 грн за салат і попрямували до бюджетного і рідного.

Фіналом дійства став провідник у вагоні, який заслужено виграв звання «Найкращий провідник ever». Він не будив вранці на під’їзді до Києва дикими криками, він наливав чай безкоштовно, дозволяв брати матраци та пледи, не маючи постіль. Коротше, активно вирівнював нашу з Катею карму, повертаючи віру в те, що виїзд – це майже найкраще, що може статися з людиною.
На важливих матчах наш сектор завжди набивався битком. Зараз же ультрас зробили собі непогану рекламу, і на гру з Металістом бажаючих подивитись футбол саме з наших секторів виявилось ледь не чотири тисячі душ. Вже третій матч поспіль сектор для власної реклами намагаються використати різні організації типу Автомайдану, Правого сектору чи Самооборони. Втім, їх прапори одразу просять згорнути - Ультрас Динамо не мають відношення до жодної з цих організацій, тому не дозволять користуватись своїм сектором як рекламним майданчиком. Вже вкотре матч починається з Гімну України та гучного Слава Україні! на весь стадіон. Глядачів зібралось тисяч сорок, тому цього разу воно лунало аж надто гучно. Втім, заряди на секторі йшли не завжди, було видно, що багато людей потрапили на трибуну вперше і збивають інших, або просто мовчать... На початку гри на другому ярусі було вивішено банер на підтримку Олега Гусєва, а в першому ряду розтягнуто текстівку зі словами подяки Джабі Канкаві, який врятував Гусєву життя.

Оскільки матч було оголошено без піро, запалений після другого голу дим викликав певне здивування. Втім, запалили його на 47-му кузьмосекторі, а коли туди прибули хлопці для роз’яснення ситуації, виявилось, що дим запалили, кинули під ноги і одразу втекли. Це б нічого, але ситуація повторилась знову після третього голу. Такий самий дим, в різних місцях. Це попахувало диверсією. Один з димів запалили на тому ж нефанатському 47-му і кинули на бігові доріжки. Другий же осередок диму був прямо в проході між 41-м і 43-м, такого нахабства хлопці вже не потерпіли - палія скрутили, вивели за сектор і після профілактичних стусанів засунули в контейнер зі сміттям. Щоб іншим не повадно було. Втім, був ще один прикрий епізод на цьому матчі - петарда... Хтось підпалив її та кинув іншим під ноги. Після вибуху одного хлопця довелось відправляти до лікарні з травмою очей. Цей випадок ще раз підтверджує, що петарди на секторі потрібно заборонити раз і назавжди.

А загалом матч пройшов дуже непогано, і рахунок теж порадував. Коли стадіон почав скакати під "Хто не скаче - той москаль!", розумієш, що у цієї нації все ще попереду!
Львів розташований в передгір'ях Карпат у верхів'ях річки Полтви, лівої притоки Західного Бугу, поблизу західного кордону України за 80 км від Польщі. Заснований в середині XIII ст. князем Данилом Галицьким і названий на честь його сина Лева. На місці міста існували поселення, починаючи з V століття нашої ери. З часом ці землі відійшли до Великоморавської держави. У X столітті на них стали претендувати Київська Русь і Польща.

Після тривалих воєн з поляками і міжусобних воєн слов'янських князів у середині XIII ст. на троні зміцнився син Романа Мстиславовича - Данило Галицький, згодом видатний дипломат і політик. Для захисту своєї держави він будує кілька фортець, у тому числі і львівську. Данило Галицький прийняв королівську корону і титул короля з рук папських послів. Цей титул використовували і його спадкоємці.

Першу письмову згадку про Львів було знайдено у Галицько-Волинському літописі, і датується вона 1256 роком. Король Данило Галицький, зміцнюючи кордони князівства, побудував місто за всіма правилами того часу. Воно складався з трьох частин - укріплен ого міста, околиці та передмістя. Укріплення розташовувалися в районі нинішньої Княжої гори. Місто було відділене від Високого замку глибоким ровом і укріплене високими валами і частоколом так, щоб надійно захищатися від ворога. Торговий шлях пролягав через місто, вздовж численних церков і костелів. Вони були дерев'яними, тому до наших днів не збереглися. На їх місці були побудовані кам'яні храми. Львів швидко розвивався, і вже в 1272 р. сюди переноситься столиця Галицько-Волинського князівства. У 1340-1349 роках, коли згас рід Романовичів, містом правив воєвода Дмитро Детько, як намісник литовського князя Любарта.

У 1349 р. польський король Казимир III Великий захоплює Львів і через сім років в 1356-му дарує місту Магдебурзьке право. Це дає сильний поштовх розвитку міста, а велика вірменська громада міста в 1363 р. засновує вірменську митрополію і будує церкву. Польський король переносить центр міста від площі Старий Ринок і будує нове місто південніше, навколо площі Ринок. У новому місті більшість населення склали німецькі колоністи, але деякі окраїнні вулиці займали некатолики, які були позбавлені прав львівського міщанства.

Завдяки вигідному розташуванню на перетині торгових маршрутів з портів Чорного моря, Києва, Східної та Західної Європи, Візантії та портів Балтійського моря місто швидко розвивалося.

В 1379 році Львів отримує право мати свої склади, що різко збільшило привабливість міста для торговців. У 1387 р. Львів та навколишні землі були захоплені військами польської королеви Ядвіги.

У складі Польщі (а пізніше і Польсько-Литовської держави) Львів став столицею «Руського воєводства», яке включало п'ять староств.



Протягом наступних століть населення міста швидко зростало, і незабаром Львів став багатонаціональним містом з безліччю релігійних сповідань і важливим центром культури, науки і торгівлі. Міські оборонні споруди були укріплені, і Львів став однією з найбільш важливих фортець, що захищали Річ Посполиту з південного сходу.

У першій половині XVII століття місто мало приблизно 25-30 тисяч жителів. Тут існувало більше 30 цехів, в яких налічувалося 133 ремісничих професії.

У 1649 р. місто було обложене українськими козаками на чолі з Богданом Хмельницьким. Вони захопили і знищили замок, але залишили місто після отримання викупу.

У 1655 р. шведські армії вторглися в Польщу, захопили більшу її частину і обложили Львів. Однак вони були змушені відступити, так і не взявши місто. Наступного року Львів оточила армія трансільванського князя Дьєрдя Ракоці I, але місто узяте не було.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
У 1672 р. армія вже Османської імперії під командуванням Мехмеда IV знову обложила Львів, однак війна була закінчена до взяття міста.

У 1675 році місто атакували турки і кримські татари, але король Ян III Собеський розбив їх 24 серпня в битві, яка отримала ім'я Львівська.

У 1704-му, під час Великої північної війни, місто було захоплене і вперше за свою історію розграбоване - армією шведського короля Карла XII.

У 1772 році, в результаті першого поділу Польщі між Росією, Прусією та Австрією, Львів увійшов до складу Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперії, став політичним і адміністративним центром найвідсталішої з її провінцій, що отримала назву «Королівство Галичини і Володимирії».

З 1772 по 1918 рр. місто офіційно носило назву Лемберг. Мовою адміністрації після входження Львова до складу Австрії стала німецька, а більшість посад міського управління зайняли німці та чехи. Однак місто продовжувало залишатися важливим центром польської та русинської культури.

Економічний і культурний підйом в історії Львова починається лише в другій половині ХІХ століття, коли розробляються багаті поклади нафти, будується залізниця, розвивається промисловість.



На початку Першої світової війни місто було взято російськими військами (вересень 1914) і до 14 липня 1915 р. було центром Галицького генерал-губернаторства, поки місто знову не було зайняте австро-угорськими військами. Російський цар Микола І проголошує возз'єднання Галичини з Росією. Насильно закривалися і ліквідовувалися національні політичні осередки, культурно-просвітницькі організації та видавництва. Багато представників інтелігенції було вислано до Сибіру.

У 1915 році австрійські війська знову повернулися в Галичину. Почалась відповідна реакція - переслідування тих, кого підозрювали в симпатіях до Росії. Їх вішали, розстрілювали або відправляли в концентраційні табори, найвідомішим з яких був табір для інтернованих «Талергоф» біля міста Грац в Австрії.

Наприкінці Першої світової війни українські політики 1 листопада 1918 року проголосили місто столицею Західно-Української народної республіки (ЗУНР). Невелика група українських військових на кілька днів взяла місто під свій контроль і оголосила про входження міста в Західно-Українську народну республіку. По мірі прибуття українських та польських частин у місті розгорнулися бойові дії, в результаті яких українські частини були змушені залишити Львів. Українська влада оголосила загальну мобілізацію. З колишніх солдатів австрійської армії була створена Українська Галицька армія (УГА), проти якої виступила сформована у Франції польська армія під командуванням Галлера. УГА з боями відступила до річки Збруч. Влітку 1919 р. командування УГА ще раз провело наступальну операцію, проте, зважаючи на серйозну нерівність сил УГА, знову відступила за Збруч, на територію Української народної республіки (УНР). Польсько-українська війна тривала до липня 1919-го. Рішенням міжсоюзницької комісії в Парижі Львів був залишений під управлінням Польщі - до остаточного вирішення його долі. Пізніше Польща уклала угоду із Симоном Петлюрою, за якою вона в обмін на відмову уряду УНР від претензій на Західну Україну надала йому військову допомогу в боротьбі з більшовиками і наступаючою Червоною Армією.

Під час радянсько-польської війни в 1920 р. Львів атакували сили Червоної Армії під командуванням Олександра Єгорова. Із середини червня 1920-го намагалася пробитися до міста з північного сходу Перша Кінна армія Будьонного. Львів'яни готувалися до оборони. Жителі, в основному поляки, сформували і повністю укомплектували три полки піхоти і два полки кавалерії. Зводилися оборонні укріплення. Місто обороняли три польські дивізії і один допоміжний український піхотний полк.

Після запеклих боїв, що тривали приблизно місяць, 16 серпня Червона Армія перейшла річку Західний Буг і, додатково посилена вісьмома дивізіями червоних козаків, почала штурм міста. Бої проходили з важкими втратами з обох сторін, але три дні по тому атака була відбита і, зважаючи на загальний перелом у війні, Червона Армія відступила. За героїчну оборону місто було нагороджено польським орденом Virtuti Militari - «За мужність», найвищою польською військовою нагородою. Цей орден був зображений на польському гербі міста.

Після підписання Ризької мирної угоди Львів залишився польським містом, столицею Воєводства Львівського. Місто швидко повернуло собі позиції одного з найважливіших центрів науки і культури Польщі.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
1 вересня 1939 року після нападу Німеччини на Польщу почалася Друга світова війна. 17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла річку Збруч і через п'ять днів підійшла до Львова. 26-28 жовтня 1939 року в приміщенні Оперного театру пройшло народне зібрання, яке прийняло декларацію «Про встановлення радянської влади на Західній Україні». З кінця 1939 року в західноукраїнських областях почався масовий терор. До кінця 1940 р. німецькі колонії, що існували тут ще з княжих часів, виселили до Німеччини. Потім почалися розстріли, заслання до Сибіру української, польської та єврейської інтелігенції, селян - усіх, хто не погоджувався або просто не підтримував сталінську політику. Після нападу Німеччини на Радянський Союз регулярні війська покинули місто без бою, але перед відступом зі Львова органи НКВС з 22 по 30 червня 1941 р. знищили без суду і слідства у львівських тюрмах заарештованих представників інтелігенції, студентів, учнів гімназії.

У самій же Німеччині в 1930-х роках було підготовлено кілька українських військових формувань. Після нападу Німеччини на СРСР до Львова вступило одне з таких підрозділів - батальйон «Нахтігаль» під командуванням Р. Шухевича. І в той же день 30 червня 1941 р. у Львові українські націоналісти зібрали Національні Збори, які проголосили відновлення Української Держави. Було сформовано уряд, який очолив Ярослав Стецько.

Після початку німецького вторгнення в СРСР 22 червня 1941 р. ОУН спробувала захопити в'язницю, проте оунівці були відтіснені відступаючими радянськими прикордонниками. Перестрілки тривали аж до 30 червня, коли місто було зайняте німцями. Німці виступили проти проголошення незалежної України, і 12 липня Гітлер наказав спецвідділу СД заарештувати весь український уряд, а пізніше гестапо заарештувало і керівника українських націоналістів Степана Бандеру, який відмовився відкликати Акт незалежності. Сотні активістів ОУН були кинуті у в'язниці і багато них розстріляні.



23 липня 1944 р. у Львові розпочалася військова операція Армії Крайової під командуванням генерала Владислава Філіпковського з метою затвердити польську владу в місті і отримати вигідні позиції на наступних повоєнних переговорах про кордони Польщі та УРСР.

Радянські війська 24 липня взяли Львів в кільце, і через дві доби місто було взяте. Після цього місцеве керівництво Армії Крайової було запрошене на зустріч з командуванням Червоної Армії, де вони були заарештовані НКВС.

Після війни Львів увійшов до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. Більшість міського польського населення переїхало на територію Польщі, в основному в її західну частину, на колишні німецькі землі (дуже багато переїхало до Вроцлава). У результаті Другої світової війни був змінений національний склад міста, оскільки традиційні етнічні групи (поляки, євреї та німці) були переміщені або знищені. Польська мова та її регіональний варіант практично вийшли з ужитку, Львів вперше в своїй історії став в основному україномовним містом.



Радянська влада почала проводити жорстку політику придушення українського націоналістичного руху. Це поєднувалося з викоріненням Української Греко-Католицької церкви, чиї парафії були примусово переведені в Російську православну церкву.

Після смерті Сталіна радянська політика стає більш виваженою, і Львів залишається важливим центром української культури. У 50-х і 60-х роках місто значно виросло як в населенні, так і в розмірах. У Львові були засновані і перенесені зі Східної України багато відомих заводів і фабрик. Інтенсивно розвивалася наука.

У 1991 році СРСР розпадається на ряд незалежних держав. Львів стає авангардом націоналістичних змін, пов'язаних з цією подією. У 1998 році історичний центр міста і собор святого Юра внесені до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Сучасний Львів - це компактне, досить зручне для життя місто, тут проживає 788 тис. мешканців. За етнічною належністю місто практично мононаціональне - понад 70% населення Львова складають українці.
Про визначні місця Львова можна писати дуже і дуже багато. І все одно залишиться щось, що ми оминули увагою. В Старому місті практично кожен будинок має свою історію, а храми тут також на кожному кроці. Втім, ми вирішили виділити лише кілька найважливіших туристичних об’єктів, адже ті, хто був у Львові раніше, і так все знають. А ті, хто їде вперше, все одно все подивитись не встигнуть, адже львів’яни підготували нам і матч між фанатами, і фанатський марш.

Площа Ринок

Історія середньовічного Львова нерозривно пов’язана із цією невеликою площею, розміри якої становлять 142 на 129 м. У центрі площі знаходиться магістрат (будинок міського управління). Історія його походить з часів панування Володимира Опільського, який заклав першу ратушу Львова в кінці XIV ст. Будинок міського управління неодноразово перебудовували протягом століть, а його сьогоднішній вигляд залишився з 1851 року.

Довкола ратуші стоять чотири декорованих криниці–фонтани з фігурами богів грецького пантеону: Нептуна, Адоніса, Амфітріти та Діани. Це витвори мистецва руки Гартмана Вітвера, вони були поставлені по кутах площі у 1793 році.

В давні часи із західного боку площі Ринок можна було побачити ще одну кам’яну постать, що поєднувала у собі дві фігури, повернуті одна до одної спинами. З одного боку була фігура чоловіка з мечем, з іншого – жінка з терезами. Це був так званий прангер, біля якого виконували смертні вироки. У наш час цей пам’ятник зберігається у Львівському історичному музеї (площа Ринок 6).



Всі будинки на Площі Ринок споріднені між собою, але кожен з них наділений своїм неповторним мистецьким образом. Найцікавішим з погляду архітектури є східний бік площі. Найкращими взірцями ренесансу в громадській архітектурі Львова і справжньою гордістю львів’ян є будинки № 4 („Чорна кам’яниця”) і № 6 („Палац Корнякта”). Ці споруди є шедеврами не лише львівського, а й європейського зодчества епохи Відродження. Сьогодні в них розгорнуто цікаву експозицію Львівського історичного музею, яка налічує 300 тис. експонатів.

Оперний театр



Львівський театр Опери та Балету ім. С.Крушельницької – справжній витвір мистецтва стилю неоренесансу. Його архітектурний ансамбль вимагав особливого розташування, тому театр було споруджено на головному проспекті Львова, не дивлячись на те, що тут протікала ріка Полтва. Річку було взято у колектор, а під фундамент вперше у Європі були використані бетонні блоки. Перший камінь було закладено у 1897 році. Проектом театру займався архітектор Зігмунт Горголєвскі. Будівництво театру тривало близько трьох років на кошти міської казни і простих громадян тогочасного Львова і його околиць.

Пишний фасад будівлі прикрашений багатим скульптурним декором: колонами, нішами, балюстрадами. Над головним карнизом фасаду здіймаються вісім муз, над ними - композиція „Радощі і страждання життя”. Фронтон завершується тріадою бронзових статуй Генія драми, комедії, трагедії, та по центру – Слави, із золотою пальмовою гілкою в руках. Інтер’єр театру теж вражає своєю красою. При оздоблені була використана позолота (пішло декілька кілограмів золота), різнокольоровий мармур, розписи і чудові витвори скульптури. Великий Міський театр (так Львівський Оперний театр називався до 1939 року) відкрився 4 жовтня 1900 року.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Бернардинський монастир

Бернардинський монастир - давня історико-архітектурна пам’ятка XV століття. Перша згадка датується 1460 роком, коли на місці сьогоднішнього монастиря стояла невелика дерев’яна церква. Монастир бернардинів був побудований поза міськими мурами, тому мав власну систему фортифікацій, яка дозволяла витримати не одну жорстоку облогу. На сьогоднішній час з оборонних мурів залишилася лише Глинянська вежа (побудована у 1618 році) та східна частина укріплень (зі сторони сучасної площі Митної).

Костел-базиліка св. Андрія будувався впродовж 1600-1630-х років у стилі італійського ренесансу. Поряд з костелом, з північної частини, будувалися келії монастиря. У 1618 році перший архітектор костелу Петро Римлянин помирає, справу продовжує його учень і послідовник, швейцарський архітектор Амвросій Прихильний. Йому та польському королю Сигізмунду ІІІ задум попереднього архітектора здається надто скромним, тому Амвросій складає новий план та будує щит-фронтон ускладненої, вигадливої форми. Ця частина є найціннішою пам’яткою Бернардинського монастиря.

Останній, третій ярус костелу добудовує вроцлавський архітектор Андреас Бемен. Існує припущення, що він є також автором 38-метрової вежі костелу, на якій у 1753 році встановлений годинник з боєм. Вежа виконана в стилі барокко, силует дуже складний, порізаний, але поряд з тим витончений і гармонійний. Він також завершує оздоблення фасаду.

Перша служба у костелі правиться 13 грудня 1611 року, на день св. Андрія, звідси і назва – церква Андрія. На фасаді храму стоять скульптурні статуї святих Ордену бернардинів, у нішах другого ярусу – скульптури Матері Божої, апостолів Петра та Павла.

Інтер’єр храму багатий розписами 1738–1740-х рр та 18-ма дерев’яними різьбленими вівтарями 1630-1640-х рр. Спочатку підлога храму була зроблена з тесаного каменю, а в 1738 році перероблена на мармур. У храм ведуть металеві двері XVII століття.



Парк «Високий замок»

Саме з цією горою пов'язана перша згадка про Львів в історичних літописах 1256 року. За офіційними даними парк був заснований у 1835 році на місці фортеці “Високий замок”, яка розташовувалась на цій горі і була оборонним та спостережним пунктом, місцем для сховища воєнної зброї та амуніції, а в підвалах фортеці тримали ув'язнених. Сьогодні від фортеці залишилась тільки частина південно-західної стіни.

Парк «Високий замок» складається з двох терас: нижньої та верхньої. На нижній терасі прокладено безліч паркових алей, а також саме тут знаходиться монумент на честь Максима Кривоноса — полковника, який за допомогою війська Б. Хмельницького, донських козаків і місцевого українського населення оволодів фортецею “Високий Замок”. У 1841 році на нижній терасі був споруджений штучний грот (печера), який охороняють леви з колишньої міської ратуші.

На верхній терасі знаходиться оглядовий майданчик, розташований на штучному кургані, насипаному у 1869 році польською общиною на честь святкування 300-річчя Люблінської унії (угоди про об'єднання Польського королівства та Литовського князівства у єдину федеративну державу - Річ Посполиту). Для штучного кургану було використано каміння замкових будинків та стін.

У 1957 році на Замковій горі було збудовано Львівський телецентр та телевізійну вежу, яка має близько 200 метрів у висоту.



Личаківський цвинтар

Личаківський цвинтар - одне з найстаріших кладовищ в Україні. Історія не одного покоління львів'ян увічнена в кам'яних плитах і скульптурах цього кладовища. Цей старовинний цвинтар було відкрито ще в 1786 році, і з цього часу ховали тут переважно політичну та культурну еліту Королівства Галичини і Лодомерії. Стародавні гробниці Личаківського кладовища і до цього часу прикрашені скульптурами тодішніх класичних майстрів.

На кладовищі свій притулок знайшли громадські діячі, письменники, композитори, поети, політики, співаки, зокрема тут можна вклонитися могилі Івана Франка. Цікаво, що написи на гробах зустрічаються не лише українською і польською мовами, а й латинською, грецькою, російською, німецькою, голландською, румунською, вірменською. Окреме слово потрібно сказати про військові меморіали: «Марсове поле» - де поховані солдати, що загинули в Першу Світову війну, Меморіал Січових Стрільців, польські поховання 1918-20 рр., меморіал жертвам НКВС.

Личаківському цвинтарю у 1990 році присвоєно статус історико-культурного заповідника. Тут налічується понад 3000 кам'яних надгробків, більшість з яких є історико-культурними пам'ятками.

Заснування клубу. Перші сезони.

Офіційна дата створення команди «Карпати» - 18 січня 1963 року. В сезоні-1962 львівська команда «Сільмаш», вигравши чемпіонат і Кубок Львівської області, здобула право грати у класі «Б». Проте перед початком сезону-1963 Федерація футболу СРСР провела чергову реорганізацію радянського футболу - створено другу групу класу «А» (перехідну лігу між класом «Б» і класом «А»), де було передбачено місце для команди зі Львова. На той час у місті була лише армійська команда СКА (Львів), де гравці довго не затримувалися, бо покидали клуб після закінчення військової служби, а найсильніших брав до себе головний армійський клуб країни - ЦСКА (Москва). Тому керівництво міста вирішило створити незалежний від війська цивільний колектив, де можна було б збирати найсильніших гравців Львова. Назву «Сільмаш» визнали такою, що не підходить для змагань високого рангу, розглядали варіанти «Спартак» чи «Динамо» (такі клуби вже існували у Львові), щодо назви «Галичина» виникли побоювання, що комуністичне керівництво її не затвердить. Топонім «Карпати» запропонували Гліб Климов і Юрій Зубач, обґрунтувавши це тим, що за географічним принципом названий, наприклад, дніпропетровський «Дніпро». «Карпати» увійшли до товариства «Авангард», а патроном і спонсором клубу став Львівський телевізійний завод «Електрон». Новостворений клуб перебрав смугасті зелено-білі кольори «Сільмаша». Команду підсилили гравцями львівського СКА і приїжджими футболістами. Перед львівськими вболівальниками колектив вперше постав 14 квітня 1963 року, коли у товариській грі на стадіоні «Динамо» (зараз на його місці височить будівля львівської обласної ДПА) «Карпати» приймали «Зеніт» (Іжевськ) - перемога 1:0. Офіційний же дебют «Карпат» відбувся 21 квітня 1963 року проти гомельського «Локомотива» (також перемога 1:0). Перший свій сезон клуб завершив на 7 місці серед 18 команд.

У середині 60-х львів'яни закінчували чемпіонати у другій групі класу «Б» переважно у першій десятці. У чемпіонаті 1966 р. відбулося значне оновлення складу, дебютувало багато молодих футболістів. Юні гравці були недосвідченими - зміна поколінь негативно позначилась на результатах - у 1966 та 1967 роках «зелено-білі» фінішували, відповідно, на 14 і 7 позиції. Ці два сезони відзначилися багатьма кадровими переміщеннями - курс на омолодження послідовно і жорстко проводив головний тренер Євген Лемешко. 22 серпня 1967 р. в грі проти «Труда» у Воронежі свій перший м'яч за «Карпати» забив Володимир Данилюк. Протягом 1960-х і 1970-х років цей футболіст стане найкращим бомбардиром в історії клубу, а його рекорд - 88 голів - не побито і до сьогодні.

12 серпня 1968 року «Карпати» зафіксували найбільшу лігову перемогу за всі часи - у Львові «Неман» (Гродно) програв з рахунком 0:8. Загалом, протягом першості-1968 «Карпати» забили 80 голів у 40 матчах і отримали престижний приз українського журналу «Старт» за найкращу різницю забитих і пропущених м'ячів (+46). Цей випадок залишився єдиним в історії вручення призу, коли його отримала команда не з вищої ліги. «Карпати» виграли змагання у своїй підгрупі, випередивши київський та одеський СКА, і здобули право змагатися за вихід до вищої ліги з переможцями інших підгруп. У вирішальному матчі львів’яни зіграли унічию 1:1 зі свердловським «Уралмашем», що не дозволило «Карпатам» вийти до вищої ліги.



1969 рік знову був перехідним у радянському футболі - наступного сезону стартувала перша ліга, до якої виходило три найкращі команди підгрупи. Новим головним тренером став Ернест Юст. У чемпіонаті до трійки потрапити не вдалося - всі сили команда кинула на кубкову боротьбу. В Кубку СРСР «Карпати» в домашніх матчах здолали одеський СКА, єреванський «Арарат», одеський «Чорноморець» і у 1/4 фіналу мали грати з воронезьким «Трудом». Але якщо попередні три гри волею жереба львів'яни проводили вдома, то проти воронежців, які несподівано вибили московський «Спартак» повинні були грати на виїзді. Важка перемога 1:0 вивела «Карпати» до півфіналу - на миколаївський «Суднобудівник». У присутності 50 тисяч уболівальників «Карпати» перемогли 2:0. 17 серпня 1969 року «зелено-білі» вийшли на поле московського стадіону в Лужниках на поєдинок проти фаворита - вищолігового СКА (Ростов). Під час виходу «Карпат» на розминку над стадіоном залунала «Черемшина» у виконанні понад 4 тисяч львівських вболівальників. Поступаючись 0:1, «Карпати» у другому таймі забили два вирішальних голи та стали володарем Кубка СРСР – єдиний випадок в історії, коли цей трофей виграла команда не з вищого дивізіону! В сезоні 1970-71 «Карпати» вперше стартували в єврокубках, поступившись румунській «Стяуа» 0:1 (вдома) та 3:3 (у Бухаресті).

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
1970-80-ті.

Завдяки кубковому тріумфу «Карпати» були допущені до першої ліги, і «зелено-білі» виграли чемпіонат-1970, вперше вийшовши до вищої ліги чемпіонату СРСР. Перший сезон у найвищому дивізіоні клуб завершив на 10-й позиції. До історії, зокрема, увійшла перемога 27 червня 1971 року над майбутнім чемпіоном СРСР київським «Динамо» - 3:1. Стадіон «Дружба» зібрав найбільшу за всю свою історію кількість глядачів – 51 тисячу. Наприкінці цього сезону команду залишив головний тренер Ернест Юст та декілька провідних гравців. Втім, вже у 1974 році Юст повернувся до керма клубу, на цей раз надовго. В цей час «Карпати» вийшли до півфіналу Кубка СРСР 1972 року. В сезоні-1975 «зелено-білі» посідають 6 місце, зігравши із зірковим київським «Динамо» двічі по 2:2. А вже у весняному чемпіонаті 1976 року «Карпати» були четвертими, в осінній першості львів'яни повторили своє досягнення – ближче за радянських часів до призових місць вони вже не наближались. У наступному сезоні почалося різке омолодження складу, внаслідок чого «Карпати» вилетіли до першої ліги.



В 1978 році «зелено-білим» не вистачило одного очка, щоб повернутися до вищої ліги, а вже наступний рік став бенефісом Степана Юрчишина – 42 голи в 42 матчах і виклик до збірної СРСР. Команда впевнено зайняла 1 місце і повернулася до вищого дивізіону. Але вже через рік «Карпати» знову вилетіли до першої ліги.

На початку 1982 року керівництвом обласного футболу було прийнято рішення об’єднати дві львівських команди майстрів («Карпати» та СКА) під назвою СКА «Карпати». Спочатку команда виступала непогано, двічі поспіль посідаючи треті місця у першій лізі. Втім, команда не користувалась такою популярністю, як "Карпати" раніше – середня відвідуваність домашніх матчів впала із 20-25 тисяч до 4-5-ти. Міліція суворо стежила, щоб нічого зеленого (кольори "Карпат") не було пронесено на трибуни. Врешті, команда погіршувала свої результати і в сезоні-1989 посіла останнє, 22-ге місце.

Весь час існування команди СКА «Карпати» громадськістю та звичайними вболівальниками підтримувався рух за відродження «Карпат» як самостійної команди, врешті, 5 січня 1989 року було підписане свідоцтво про відновлення команди «Карпати». До Львова одразу повернулось багато місцевих вихованців, значно збільшилась кількість глядачів на трибунах.

Виступи за часів незалежності України

Після здобуття незалежності «Карпати» виступали у вищій лізі України, починаючи з першого ж сезону. Майже одразу львів'яни підтримали реноме кубкової команди, ставши у сезоні 1992/93 фіналістами Кубка України, а в наступному сезоні вийшовши до півфіналу. Ці результати «Карпати» показували під керівництвом Мирона Маркевича, який очолив клуб у 1992 році. У першостях 1992/93 та 1993/94 клуб посідав, відповідно, 6-те та 5-те місця, наступний чемпіонат "зелено-білі" завершили 8-ми. У сезоні 1997-98 «Карпати» посіли 3-є місце, що поки є найкращим результатом за історію клубу. Також команда у 1999 р. ще раз дійшла до фіналу Кубка України. В ці ж часи «Карпати» двічі поспіль стартували у єврокубках, а стадіон «Україна» було закрито на реконструкцію (саме під час неї на стадіоні СКА «Карпати» здобули найбільшу перемогу у вищій лізі чемпіонату України – 5:0 над одеським «Чорноморцем»).



В подальші роки команда поступово збавляла оберти, і сезон-2004 став для «Карпат» катастрофічним – вони вилетіли до першої ліги, де провели наступних два сезони. У сезоні 2005/06 львівяни не тільки повернулись до вищого дивізіону, а й вийшли до півфіналу Кубка України, вибивши з цього розіграшу три команди вищої ліги, зокрема донецький «Шахтар». У сезоні-2007 «Карпати» посіли 8-ме місце.

Перед сезоном 2008/09 головним тренером команди призначено молодого білоруського тренера Олега Кононова, і вже з наступного сезону пішли високі результати. Молодіжний склад «Карпат» у 2010 році став чемпіоном України, перервавши гегемонію "Динамо" та "Шахтаря", а основна команда здобула вдома в цьому сезоні перемоги над «Металістом», «Дніпром» та «Динамо», достроково посівши 5-те місце і здобувши право грати в Лізі Європи. В цьому турнірі «Карпати» в раунді плей-офф вибили турецький «Галатасарай» і вийшли до групового етапу. В наступному сезоні львівяни знову посідають 5-те місце у прем’єр-лізі. Але сезон 2011/12 «Карпати» розпочинають невдало. 10 грудня 2011 року команда проводить перший матч на новій «Арені Львів» із київським «Динамо» (0:1). Після ряду поразок керівництво клубу прийняло рішення повернутися на старий стадіон «Україна». В сезоні 2011/12 команда також вийшла до півфіналу Кубка України.



20 вересня 2012 року почесний президент ФК «Карпати» Петро Димінський повністю передав управлінські повноваження клубом (50% статутного капіталу) вболівальникам команди на підставі угоди з ГО «Завжди вірні».

Перед сезоном 2013/14 команду очолив Олександр Севідов. «Карпати» наразі перебувають в нижній частині турнірної таблиці, посідаючи після 20 ігор 10 місце (5,7,8,20-27). 12 квітня до Львова завітає київське «Динамо».
ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Досягнення клубу

Володар Кубка СРСР 1969 р.
Півфіналіст Кубка СРСР 1972, 1979 рр. (2 рази)
Бронзовий призер чемпіонату України1998 р.
Фіналіст Кубка України 1993, 1999 рр. (2 рази)


Найвідоміші гравці команди

Ігор Кульчицький (грав за «Карпати» у 1963-1972 рр., багаторічний капітан команди, 307 матчів, 37 голів), майстер спорту СРСР, володар Кубка СРСР 1969 року, провів 2 матчі за збірну СРСР.

Володимир Данилюк (грав за «Карпати» у 1966-1978 рр., 293 матчі, 88 голів – рекорд клубу), майстер спорту СРСР, заслужений тренер України, володар Кубка СРСР 1969 року.

Лев Броварський (грав за «Карпати» у 1968-1980 рр., багаторічний капітан команди, 412 матчів – рекорд клубу, 47 голів), майстер спорту СРСР, заслужений тренер України, володар Кубка СРСР 1969 року, провів 1 матч за збірну СРСР.

Степан Юрчишин (грав за «Карпати» у 1978-1981, 1989-1990 рр., 196 матчів, 83 голи), майстер спорту СРСР, провів 4 матчі за збірну СРСР.

Андрій Баль (грав за «Карпати» у 1977-1980 рр., 134 матчі, 12 голів), заслужений майстер спорту СРСР, видатний гравець київського «Динамо» (1981-1990, 240 матчів, 11 голів), гравець збірної СРСР (1981-1989, 20 матчів, 1 гол), 4-разовий чемпіон СРСР, 4-разовий володар Кубка СРСР, володар Кубка кубків УЄФА 1986 року, віце-чемпіон Європи 1988 року, чемпіон Європи серед юнаків 1976 року, чемпіон Європи серед юніорів 1977 року, 2-разовий чемпіон Європи серед молодіжних команд, 2-разовий учасник чемпіонатів світу; срібний (1992) та бронзовий (1993) призер чемпіонату Ізраїля; в 2012 році – в.о. головного тренера національної збірної України.

Василь (Ласло) Рац (грав за «Карпати» у 1979-1980 рр., 5 матчів), заслужений майстер спорту СРСР, видатний гравець київського «Динамо» (1981-1990, з перервою, 185 матчів, 24 голи), гравець збірної СРСР (1986-1990, 47 матчів, 4 голи), 4-разовий чемпіон СРСР, 4-разовий володар Кубка СРСР, володар Кубка кубків УЄФА 1986 року, віце-чемпіон Європи 1988 року, 2-разовий учасник чемпіонатів світу; у складі «Ференцвароша» 2-разовий чемпіон Угорщини.

Сергій Мізін (грав за «Карпати» у 1998-2000, 2002-2004 рр., 87 матчів, 25 голів), заслужений майстер спорту України, гравець київського «Динамо» (1992-1996, 73 матчі, 16 голів) та національної збірної України (1995-2003, 7 матчів), 3-разовий чемпіон України, віце-чемпіон 1992 року та 2-разовий бронзовий призер чемпіонату України, володар (1993) та фіналіст (1999) Кубка України, член клубу бомбардирів Олега Блохіна (106 голів).

Артем Федецький (грав за «Карпати» у 2009-2012 рр., 75 матчів, 12 голів), заслужений майстер спорту України, гравець національної збірної України (з 2010 року, 29 матчів, 2 голи), срібний призер чемпіонату України 2009 року, володар Кубка УЄФА 2009 року.

Стадіон "Україна" - головна спортивна споруда ФК "Карпати". Незважаючи на наявність в місті більш сучасної Арени Львів, "Карпати" грають саме тут, адже старий стадіон обходиться команді дешевше. Зведений методом народної будови, львівський центральний стадіон «Україна» було відкрито в серпні 1963 року. За радянських часів стадіон називався «Дружба», і на його дерев’яних лавках могли розміститися майже 50 тисяч глядачів. Саме на стадіоні "Україна" 21 червня 1992 року відбувся фінал Першого чемпіонату Незалежної України з футболу. При підготовці до єврокубкових зустрічей «Карпат» зі шведським «Хельсінборгом» улітку 1999 року його було реконструйовано, і кожен глядач отримав персональне місце, відтак місткість зменшилась до 28051 місць.



Після завершення сезону 2006/07 ФК «Карпати» вирішив замінити газон, який лежав ще з часу побудування арени у 1960-х роках. Клуб провів аукціон, на якому продав найважливіші точки поля: центр, кутові та 11-метрові позначки. Кожен доброволець міг придбати собі шматочок трав'яного покриття. Влітку 2007 р. постелено новий газон, змонтовано дренажну систему та підігрів. На стадіоні встановлено пам’ятний знак переможцям Кубка СРСР 1969 року.



Кут нахилу та висота сектору сприяють візуальному перформенсу. На початку 2009 року було знято індивідуальні сидіння у фанатському секторі, що значно покращило хореографію та слеми. Під секторами є високий паркан, що дозволяє розміщувати банери в 2 ряди, або ж виготовляти їх висотою близько трьох метрів, що неодноразово демонстрували ультрас Карпат. Не так давно перед фанатським сектором встановили височенну огорожу, завдяки якій кинути піротехніку на бігові доріжки тепер проблематично. Акустика стадіону посередня, дах є лише над однією центральною трибуною, але досить велика висота чаші стадіону дещо покращує ситуацію. Щільність обшуку та контролю міліції є досить жорсткою і значно посилюється під час важливих поєдинків.



Із залізничного вокзалу дістатись до стадіону можна за допомогою маршрутних таксі, які прямують з вул. Городоцької на вул. Зелену (наприклад, № 53), потрібно пройти пішки кілька сотень метрів від будівлі вокзалу до приміського ринку. Але будь-який львів'янин скаже вам, що до стадіону найкраще йти пішки через історичний центр міста.



За львівськими вболівальниками закріпилось досить багато різних прізвиськ, кожен називає їх по-різному. "Вуйки", "лемки" - походить від географічного розташування клубу. "Зелені леви" та "завжди вірні" - ці прізвиська фанати Карпат обрали собі самі. Також іноді опоненти називають зелено-білих вівцями. Але це прізвисько раніше використовували самі львівські вболівальники по відношенню до своїх футболістів за їх безпорадність на полі. Згодом приклеїлось оце "вівці" і до всього, що стосується Карпат.



Львівські фанати завжди славились своєю ідентичністю та якимось родзинками. Вболівання по-львівськи завжди було особливим і відрізнялось від решти вболівальників Радянського Союзу. Та і зараз, за часів Незалежної, львів’яни намагаються шанувати традиції. Дуже багато народних мотивів на трибуні, дуже велика любов до команди у жителів міста. У ФК Карпати завжди працювали люди, які мали хороше ставлення до власних вболівальників. З передачею ж клубу в керування ГО "Завжди вірні", вирішувати власні задачі фанатам Карпат стало ще простіше. І з яскравих перформансів "завжди вірні" потроху переключились на більш масштабні проекти, як-то допомога дитячим будинкам чи органзація спортивних секцій в місті.



Звичайно ж, за радянських часів найзапеклішим ворогом була Москва. На цій хвилі Карпати почали дружити з Динамо та воювати з Чорноморцем. Втім, в Україні зелені леви вважаються одними з найбільш миролюбних. Воюють лише з шавками, запорізьким Металургом та київським ЦСКА, також воюють з багатьма двіжами на Західній Україні, хоча більшість їм не рівня - Ужгород, Луцьк, Франківськ, Тернопіль, Вінниця - всі ці двіжухи є опоненти Карпатам. З недавніх пір зіпсували зелено-білі стосунки і з Харковом, адже нейтралітет КЛ-МХ почав негативно впливати на дружбу з Дніпром. Карпати також намагаються підтримувати хлопців, що катають за обласні двіжухи - Золочів, Самбір, Дрогобич, нормальні відносини мають зі Стриєм.



Найсильнішими ОФ-колективами Львова вважаються Pride та LCF. Останнім часом їх активність суттєво знизилась, але підростає нове покоління. Як приклад можна навести банду GFF. Ультрою довгий час займалась банда BSU, але зараз їх активність майже нульова, а більшість перформансів організовує молода група GWU. Розквітом зелено-білого двіжу можна вважати 2011-2012 роки, коли перформанси леви готували ледь не на кожну гру, а кожне шоу супроводжувалось крутими відеороликами. Особливу увагу зелено-білі приділяють кубковим матчам, адже завойований в 1969-му році Кубок СРСР так і залишається поки єдиним трофеєм львівської команди.

Одразу після поїздки до Дніпра на киян очікує виїзд до міста, яке називають «душею України», до наших разом з дніпрянами найкращих друзів. Саме у Львові кияни, майже завжди сумісно із «зеленими левами», проводили найбільш масштабні та визначні виїзні акції. Безумовно, виїзди до Львова є одними з найчисельніших для хохлів, причому досить багато фанів приїжджають на два, а то й більше днів. Цьому останніми роками допомагає і календар – починаючи із сезону 2007/08, всі виїзди, крім одного (грудень 2011-го), відбувалися навесні, коли погода вже сприяла прогулянкам та іншим справам у місті. Також частенько кияни відвідують так звані «ліваки» на стадіоні Україна. Але мова зараз не про них, а саме про матчі Карпати-Динамо.

2008 рік, березень

Так само, як в цьому році, виїзд до Львова у 2008-му відбувся одразу після Дніпра. Другий виїзд до дружньої команди вже не міг викликати такого ажіотажу, як попередня гра, проте в самому Львові очікувався аншлаг. Реклама по всьому місту, на місцевому телебаченні, все це підігрівало інтерес до поєдинку, та погода все ж втрутилась і на стадіоні лишились порожні місця. Керівництво Карпат вирішило заробити на приїжджих фанах, і перед матчем всіх відправляли в гостьові каси, де кожен мав купити квиток за 20 грн. На початок матчу на гостьовому секторі, на якому зібралось близько 600 фанів Динамо (дві третини з яких приїхали своїм ходом), розтягнули полотно із зображенням фаната з фаєром. На жаль, міліція встала в проходах, тому банер не вліз на сектор по ширині. До банеру було підготовлено підпис, але його чомусь не розтягнули.

На протилежній стороні поля розташувався львівський фан-сектор. Перед матчем вони довго розвішували банери, постійно їх перевішуючи з місця на місце, так світу було продемонстровано полотно з зображенням трьох козаків, які розстрілюють, вішають і душать фанів запорізького Металурга, Чорноморця і Арсенала. Перед матчем цей банер зняли і розтягнули на трибуні в другому таймі. Поруч весь сектор по довжині зайняв напис "Against modern football". У киян також був банер про козаків: троє молодиків варили казан із красномовним написом "бухло". Крім цього на київському секторі висіло поздоровлення Карпат із 45-річчям, яке наприкінці матчу з'явилось на протилежній трибуні. В кінці тайму було розгорнуто банер з написом "Бай 200+1.." - Максим Шацьких грав 201-й матч.

Другий тайм підтримка у киян не пішла - незлагодженість зарядів, різнобій і т.д. Львів'яни ж почали палити на початку тайму - білі дими хаотично запалювались ледь не кожні 5 хвилин, всередині тайму було і фаєр-шоу десь із 20 фаєрів, після чого все це полетіло на бігові доріжки, а над головами частенько літали стільці. Почались переклички між секторами "Слава Україні! Героям слава!". Напружена кінцівка викликала бурю емоцій у всіх, але одразу після фінального свистка стадіон почав швидко порожніти. Лишались на місцях лише 2 сектори - київський, бо їх не випускала міліція, і львівський фан-сектор, який лишився за компанію. Переклички через весь стадіон лунали ще хвилин 40 після кінця матчу, на будь-який лад, від "ое-ео" і до переклички "Пішли бухати!", потім львів'ян оточила міліція, і їм вже стало не до жартів. Почались провокації, когось хотіли забрати за фаєра, за нього заступились, в результаті запакували чоловік 15. Господарів протримали на трибуні близько години, після чого силою вигнали з сектора...



2009 рік, травень

Цей матч, як і всі інші у Львові, супроводжувався святковим настроєм, численними посиденьками та вписками на ніч. Ще зранку фани зіграли товариську зустріч, в якій кияни здобули перемогу 5:1. Власне на матчі львів’яни використали багато нових прапорів, також за першої ж нагоди використовували піротехніку. Підтримка команди почалась ще на розминці, а з виходом команд на поле було піднято банер з написом "Banderstadt" і запалено кілька вроцлавських огнів. Звук 16-го сектору приємно вражав, відбувались постійні переклички з кузьмою і гостьовим сектором.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Гостей, зважаючи на певні проблеми із залізничними квитками і відсутність турнірної мотивації, приїхало трохи більше двох сотень. Звук із сектору був досить слабенький. Зате ініціативна група киян прямо перед матчем в місті намалювала банер з двома гербами клубів, двома кухлями пива і підписом "Київ Львів Пиво!" (причому малювати цей банер почали ще в потязі, прямо в тамбурі :) В першому таймі полотно було піднято на гостьовому секторі, а в другому - на 16-му, звідки кузьма потягнула його через весь стадіон назад на гостьовий. Також було зроблено невеличкий банер Юркові Якимишину з LCF. Основні веселощі розпочались після першого голу киян - спочатку було запалено фаєри, потім вроцлавські огні, а за ними рудий дим, в якому народ слемився. Міліція не реагувала на всі ці забави, хіба що один міліціонер прибіг і попросив більше так не робити.



16-й сектор чекав і своєї черги запалити, але команда не радувала львів'ян забитими голами. В середині другого тайму почався дощ, і господарі стали по торсу, заряди практично не припинялись, навіть в той момент, коли команда пропускала голи. І нарешті, на 88-й хвилині розпочалось піротехнічне шоу. Петарди, римські свічі, фаєри, вроцлавські огні, дими і т.д. На завершення був слем і нестримна радість від одного голу, який Карпати таки змогли відквитати.

2010 рік, квітень

Виїзд до дружнього Львова завжди викликає ажіотаж серед киян. А тут ще й вдалий час матчу, прекрасна весняна погода - дуже багато киян поїхали на кілька днів. Якби не проблеми з квитками на потяги, на виїзді було б ще більше людей. Точка збору - пам'ятник Шевченку, 16:00, але вже за годину до початку маршу тут зібралось чимало динамівців. Було приємно знаходити поглядом людей, які не так вже й часто останнім часом з'являються на футболі. Взагалі, гуляючи Львовом, іноді навіть складалося враження, що матч у Києві - стільки людей у білих футболках, з "розетками" Динамо... Не часто таке побачиш на виїздах.

Щодо двох цілей збору - білетів та маршу - то тут все вийшло трохи неоднозначно. Столичний клуб вже в черговий раз "забув" подати заявку на гостьовий сектор, тому служба безпеки Карпат поставила умову оплатити 500 квитків, і вони пускають всіх... Тепер про марш до стадіону. Кількість - дуже пристойна (400-500 чоловік), звук та злагодженість - не зовсім. Перші 15 хвилин марш супроводжується безперервним палінням піротехніки - фаєри, петарди, величезна кількість димів - впереміш з білими кольорами більшості контингенту та серйозної кількості виглядало дуже і дуже солідно! Знаходячись навіть в середині колони, абсолютно нічого не було чутно від споукмена, і лише на вузьких вуличках з високими будинками за рахунок акустики можна було почути, що треба зарядити. Сподобався темп ходьби, до стадіону дісталися приблизно за годину. По ходу колони попереду неї почали з’являтись місцеві жителі, знімаючи все на мобілки.

Перевірка приїжджих фанатів складалася з 3-4 кордонів: перший перевіряв квитки, другий та третій шукали щось заборонене. Крім кількості людей порадувала й банерна лінія, стільки банерів на решітці не часто на той час можна було зустріти в Україні. Ще до початку матчу перекличка з львів'янами: "Динамо Київ - Львів Карпати". Початок матчу по звуку дуже вразив: чесно кажучи, не очікувано, що від "Вперёд, Динамо, мы с тобой!" по заповненому вщерть стадіону піде луна. Але аж надто активні центральні сектори перекричати надалі було вкрай важко не тільки 600 киянам - навіть 2 сектори Карпат не завжди було чутно в цьому галасі.



В другій половині зустрічі на біло-зелених секторах замайоріли прапорці та прапори. Гол "Карпат" відсвяткувався кількома фаєрами, стробоскопами та димами. Протягом матчу львівські сектори ще кілька раз "диміли". Також було розтягнуто банер "Геть! Табаку!". Надзвичайно вразило те, як львівська кузьма всім (!!!) стадіоном підтримала "паровоз" - це було дійсно класно! Не менш вражаючи виглядали сотні запалених газет знову-таки простими вболівальниками. Після фінального свистка зі стадіону ще довго ніхто не розходився, святкуючи перемогу. Після гри на фанатському секторі було розвішено на решітці звернення до Юрія Габовди (племінника легендарного футболіста Карпат Яноша Габовди), який вчора вперше вийшов на поле в складі Карпат у ПЛ.

Біло-сині також трохи попалили (кілька стробоскопів), але вже в кінці матчу, під шалений нон-стоп, який, здалося, тривав більше 15-ти хвилин, незважаючи на результат на полі. Після гри до гостьового сектору підійшло трохи більше гравців, ніж після поразки в Ужгороді (також подякував воротар "Карпат"), до секторів господарів - вся команда.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
2011 рік, травень

Футбольного свята під назвою «Карпати – Динамо» у Львові чекали з нетерпінням, і воно вдалося на славу! Гадаю, цей виїзд з точки зору фанів можна назвати найбільш визначним в історії зустрічей львів’ян та киян.

Підготовка до матчу розпочалась задовго до самого матч-дею. Цьому сприяла велика кількість вихідних перед матчем, а також день Львова, який припав саме на цей вік-енд, тому багато фанів приїхали одразу на декілька днів, а деякі навіть зробили цілий тур по Західній Україні.

Напередодні матчу, в п’ятницю, неподалік стадіону було готове довжелезне графіті, з написами «Banderstadt» та «Ultras Dynamo». Робили його спільними зусиллями, львів’яни свою частину, кияни - свою, але вийшло все в одному стилі і дуже гармонійно.

Вже безпосередньо в день матчу з 12-ї години розпочався спільний марш у вишиванках фанатів Карпат та Динамо. Львів’яни вирушили від пам’ятника І. Франку до пам’ятника Т. Шевченку, де на них чекали кияни, і вже звідти разом, зі спільним банером «Душа та Серце України» рушили на стадіон. Перед маршем їхав автомобіль з прапорами С. Бандери, Р. Шухевича та Є. Коновальця. Спільні заряди, багато піротехніки, пробки по всьому місту і здивовані обличчя перехожих. Марш вдався, фанати дружніх клубів показали свою єдність, патріотичність, львів’яни привітали рідне місто з 755-річчям. Всього участь у марші взяло близько чотирьох тисяч людей.



Тепер безпосередньо до подій на матчі. Фанати Карпат зробили спробу розширити фан-трибуну до чотирьох секторів, як наслідок фанатіли половина 14 і 17 секторів, а це разом близько трьох тисяч людей! На вихід команд планувалось масштабне модульне шоу, але внаслідок неорганізованості нових секторів і незвичності до такої кількості народу було вирішено відкласти цей перф. Краще зробити пізніше, але якісно.

Завдяки такій кількості, а також мікрофону у споукмена (тепер його нарешті чують всі, навіть глядачі в телетрансляції) звук від трибуни без перебільшення був найкращим за всю історію львівського фан-руху. Заряди було чути на Сихові та Левандівці!



На початок другого тайму на сітці перед 15 та 16 секторами піднялось полотно із зображенням головного тренера команди і підписом «Олег Георгійович Кононов – Почесний громадянин Львова». Ця людина зробила дуже багато для клубу і беззаперечно користується величезною повагою від львівських фанатів. Як тільки опустили полотно, над сектором здійнялись два поліетиленових баннери ЛЬВІВ та КИЇВ, зворотній відлік, і за ними спалахує 20 вроцлавів. Дим від них за безвітряної погоди не розвіювався хвилин п’ять. Щоб показати рівень підтримки, варто відзначити, що перший свій гол столичні футболісти забили після заряду «Динамо з Дніпра» із секторів львів’ян. Також було продемонстровано текстівку «9 травня – день перемоги Колими над Бухенвальдом» і спалено червоний прапор тоталітарного режиму. Незважаючи на поразку, атмосфера на стадіоні була чудовою. Після гри футболісти Карпат одягнули вишиванки і підійшли подякувати своїм фанатам за підтримку. Таку єдність фанатів і команди в наш час важко побачити на стадіонах.

Кияни заповнили майже весь гостьовий сектор, заряджали максимально гучно. Відбулось кілька перекличок Київ-Львів та СУ-ГС. Варто сказати, що господарі дуже допомогли з проходом на стадіон, адже "Динамо" вже вкотре не подало заявку про приїзд своїх фанів. Біло-сині вже традиційно продемонстрували дуже хорошу банерну лінію. Після гри, крім динамівців, кілька гравців Карпат підійшли до гостьового сектора подякувати за підтримку, один навіть кинув свою вишиванку.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
2011 рік, грудень

Цього разу кількість виїздюків була трохи більшою, ніж зазвичай, що зумовлено проведенням гри на новій арені - активна кузьма потроху почала освоювати практику виїздів в інші міста без допомоги клубу. Біло-синій вокзал, і три чверті киян в кожному з вагонів потягу...

Квитки на матч для киян продавались у фанатському магазині Карпат в центрі міста, там вже з самого ранку була довжелезна черга. Продаж квитків в місті виявився правильним рішенням, бо на Арені Львів швидко продати таку кількість тікетів було б дуже проблематично. На жаль, частина виїзного складу проігнорувала збір перед матчем, що суттєво вплинуло на рівень організації маршу. Через відсутність звичних споукменів все, грубо кажучи, пішло на самотьок... Шиза на парковці з її неймовірною акустикою була шикарна, піро теж нічогеньке, а от далі стався курйоз, яких ще пошукати треба. Менти вирішили, що краще буде, якщо киян повести до стадіону через центральний вхід, тобто перекрили на 20 хвилин трасу Київ-Чоп, аби фанати Динамо могли по асфальту спокійно дійти до Арени Львів, але в сам момент повороту дим від піротехніки накрив все і всіх, і коли хоч трохи розвиднилось, стало ясно, що половина киян десь зникла, точніше, пішла на стадіон навпростець, через поле з багном. Заряди поступово стихали, і вже під самим стадіоном марш перетворився на мовчазну ходу людей з біло-синіми шаликами.

Біля стадіону виявилось, що знайти гостьову касу не так і просто - стюарди нічого не знають, жодних вивісок чи вказівників, квитки на динамівський сектор продавали з якогось фургончика. Потрапляння на сектор без особливих проблем, шмон поверхневий, турнікети не працюють, стюарди привітні... лєпота. По зручності, на мою думку, львівська арена зараз найкраща в Україні, хороший огляд з трибун, хороша акустика, зручні проходи. Вішати банери погано, заважали скляні паркани, на які досить важко було все закріпити, але вже якось справились. Львів’яни готували грандіозне шоу, та замахнулись на такий масштаб, який поки подужати не можуть. Перший млинець, як то кажуть... Перед початком матчу один хлопець освідчувався в коханні своїй дівчині, і сектор Карпат розтягнув великі серця... На вихід команд було організовано величезне модульне шоу. На жаль, другий ярус так і не заповнився на стартовий свисток, тому чітко читався напис "вірні" на "першому поверсі". Звук у Карпат був далеким від ідеального, але так щоб зразу і шикарно - так не буває.

На київському ж секторі нічого особливого не було. Візуально зібралось близько тисячі біло-синіх, багато хто звик скупчуватись внизу сектора на домашках, тому і тут перші 3-4 ряди стояли по 2 людини на сидіння. В першому таймі непогана шиза, маленький барабан було чутно далеко за межами двох секторів - дах з акустикою робить своє. Фанатіли всі, хоча склад на секторі був далеким від ідеального. Початок другого тайму - кияни трохи здулись, та й атмосфера на стадіоні у Львові така, що їх кузьму так просто не перекричиш. Перекличок із зелено-білими було небагато, кияни весь матч намагались спровокувати перекличку МКГ, фанати ж Карпат вперто не хотіли відповідати. Натомість завжди вірні зарядили у відповідь "Алієв підар!", динамівець досить зухвало провокував місцеву торсиду. У спільному виконанні були лише "Слава Україні - Героям слава!" та "Хто не скаче - той москаль".

На початку другого тайму львів’яни розтягнули величезне полотно площею 220 квадратних метри. Пресвята Богородиця охороняла своїм плащем від незгод Карпати і новий стадіон. Багато людей скептично сприйняли намальоване лого Євро-2012 у Львові, але саме полотно виглядало грандіозно. Втім, після розгортання, фанати втратили контроль над ситуацією і кузьма потягнула банер по всьому стадіону... На 67-й хвилині це полотно накрило й киян, і під ним почалось піротехнічне шоу - кілька димів, 2 фаєри і ще кілька вроцлавів. На таку кількість піротехніки в Києві ніхто б і не звернув уваги, а тут накрило весь стадіон. Та так накрило, що суддя зупинив матч. Кузьма одразу ж почала освистувати киян, заряджати "Ганьба!", та біло-сині у відповідь зарядили "Карпати!" та "Слава Україні", і гнів кузьми миттєво зник. Зупинка гри пішла на користь динамівцям, які саме на той час отримали чисельну перевагу, і вже на 88-й хвилині кількома фаєрами кияни святкували переможне взяття воріт. Більше запалити не наважились, бо це вже призвело б до повного припинення гри. Здивувало те, що диктор весь матч наголошував на недопустимості використання піротехніки, при цьому на табло перед матчем весь час крутили піротехнічні акції зелено-білих.



ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Суддя додав 13 хвилин до основного часу, і кузьма почала біситись, жбурляючи всяке лайно в київських футболістів. Матч таки дограли, але він лишив зовсім не такі враження, які ми звикли отримувати від поєдинків у Львові. Цього разу гостьовий сектор тримали ще 30 хвилин на стадіоні, а потім випустили на те саме поле з багном, хоча й обіцяли допомогти з автобусами, щоб доїхати на вокзал. Розташування стадіону на околиці міста спричинило ще одну проблему... транспорт. Бажаючих залізти в автобус чи маршрутку було в кільканадцять разів більше, ніж вони здатні вмістити, всього за 2 гривні кожен міг спробувати відчути себе кількою в банці, якщо пощастить потрапити всередину. Ну і кілометрові пробки - куди ж без них.

2013 рік, квітень

Кияни з кожним роком вивозять на матчі до Львова дуже значну кількість фанів, і цього разу біло-синіх було майже тисячу чоловік.



В день гри відбулись спільні заходи фанатів обох команд: з самого ранку фани "Карпат" і "Динамо" відвідали дитячий будинок "Добре серце" в с. Новий Милятин, якому були передані ліки, побутова хімія, солодощі та фрукти, сувеніри з атрибутикою обох клубів. Після цього на центральній площі Львова розпочався спільний фанатський квест - 7 команд по 4 фанати в кожній виконували різноманітні завдання, починаючи від сшивання тканини на швидкість і закінчуючи наклеюванням стікерів якомога вище на шпилі Високого замку.



На секторі гостей банерна лінія ледь-ледь вмістила банери всіх бажаючих. Не забули кияни про українського патріота Максима Чайку, підготувавши пам’ятний банер. Сектори Карпат також забиті вщерть. Для менеджменту своєї команди зелено-білі підготували текстівку "Рагулі, що ви робите з Карпатами?". Сама шиза була на непоганому рівні, цьому сприяла відмінна погода під час матчу, хоч вранці Львів і зустрічав киян хмарами з дощиком. Багато киян традиційно залишились у гостинних господарів ще й на неділю.

Місто Одеса розташоване на території Північно-Західного Причорномор'я. Люди селилися тут ще з часів палеоліту і неоліту. Дві тисячі років тому тут жили скіфи, кіммерійці та сармати, а також пращури стародавніх слов'ян. Потім починається епоха античної цивілізації, коли греки, а потім римляни співіснували тут поруч з варварськими племенами аж до IV ст. нової ери.



З IX по XV століття нашої ери тут панують печеніги, половці і татари. За часів Золотої Орди тут з'являється генуезька факторія Джинестру, яка торгувала з кочівниками. Після розпаду Золотої Орди на узбережжя одеської затоки приходить Перекопська Орда, якою керує Хаджи-бей. На короткий час — межа XIV—XV ст. — ці землі переходять під владу Великого Князівства Литовського, за часів якого виникає поселення Качібей (Коцюбеев, Гаджибей). Перша згадка про цей населений пункт відноситься до 1415 року. З приходом турків Джинестр стає Хаджибеєм (1475 рік), а в 1764 році тут виникає фортеця Ені-Дунья, яку під час другої російсько-турецької війни 14 вересня 1789 року бере штурмом загін генерал-майора Йосипа Дерибаса — за участю українських козаків під керівництвом отамана Головатого. З того часу Хаджибей входить в систему оборонних споруд, що зводяться вже російськими військовими інженерами.

Згідно рескрипту Катерини ІІ 27 травня 1794 року на місці Хаджибею засновано нове портове місто, яке отримує грецьке ім'я Одеса. 2 вересня цього ж року під керівництвом Дерибаса були закладені перші портові споруди. Ця дата — 2 вересня 1794 року і є днем народження міста Одеси. Місто активно будується за планом, складеним інженером — полковником російської армії Францем Деволаном. Вже до 1803 р. тут проживало 9 тисяч осіб.

З самого народження Одеса стає «вікном в Європу», головним постачальником українського зерна в країни Європи та Азії. А. Рішельє, Новоросійський губернатор (1803—1814) і градоначальник Одеси, зробив її своєю резиденцією. Це дало поштовх бурхливому розвитку міста. За період з 1795 по 1814 рр. населення міста збільшилося в 15 разів і досягло майже 20 тисяч чоловік. До кінця XVIII століття Одеса за чисельністю населення (403 тис.) стає четвертим містом Російської імперії після Санкт-Петербурга, Москви та Варшави.

За часів градоначальника Ланжерона Одесі було даровано режим порто-франко, який дозволяв безмитну торгівлю та зберігання імпортних товарів. Його вміла адміністративна діяльність сприяла процвітанню краю, розвитку зовнішньої торгівлі на півдні Росії та початку пароплавства на Чорному морі. Князь Михайло Воронцов (1823—1854 рр.), генерал-губернатор Новоросійського краю і Бессарабії, привертає до Одеси аристократів і багатих людей з усієї Росії. Одеса перетворюється на головне торгівельне місто півдня Росії, і є одним з її найбільших промислових центрів.

У місті бурхливо розвиваються освіта, наука та культура. У 1820 році виходить перша одеська газета. У 1825 році відкривається археологічний музей. У 1839 році засновано «Одеське товариство історії та старожитностей». Відкриті Рішельєвський ліцей, Інститут шляхетних дівиць, чоловіча та жіноча гімназії, училища, школи, міська публічна бібліотека.



Багато в чому єврейською зробив Одесу саме М. Воронцов. Доротея Атлас в книзі «Стара Одеса» пише: «Бажаючи пожвавити торгівлю краю, князь прийняв євреїв під своє заступництво. Він звернув увагу на підняття розумового і морального рівня одеських євреїв. Були відкриті єврейські громадські школи для дітей обох статей, головна синагога, молитовні будинки та лікарня». Намагаючись підняти значення єврейського населення в очах російського суспільства, губернатор досяг відвідування синагоги імператрицею Олександрою Федорівною і пізніше, за його ж пропозицією, імператор Микола із спадкоємцем престолу «оглядав у подробицях» єврейські школи та лікарні. У підсумку плани Воронцова вдалися, і в Одесу стала переїжджати австрійські євреї та великі негоціанти із солідними капіталами. Вони купують нерухому власність, відкривають торгові дома. Єврейські фірми робили в місті мільйонні обороти.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
За часів генерал-губернатора Одеси графа П. Коцебу (1862—1874 рр.) багато уваги приділялося благоустрою міста. Проїжджа частина вулиць моститься гранітною бруківкою, замість масляних ліхтарів з'явилися газові, був побудований перший у місті водопровід, відкрита перша залізнична лінія Одеса — Балта, почалося будівництво Херсонської залізниці.



Були відкриті і почали свою роботу Новоросійський університет і перша міська казенна жіноча Маріїнська гімназія, організовано Одеське товариство витончених мистецтв і відкрита Одеська художня школа. Рішельєвський ліцей перетворюється в Новоросійський університет, з'явилося комерційне та інші училища. Одеська публічна бібліотека на той час була однією з найбільших в Європі. Місто стає великим науковим і видавничим центром. Вирує театральне життя. У міському театрі виступають видатні вітчизняні та зарубіжні артисти. У 1889 році організований міський музей образотворчих мистецтв. До 1890 р. засновано «Товариство Південноросійських художників».



При міському голові Г. Маразлі (1878—1894 рр.) в місті з'являються перші кінні залізниці, міський Олександрівський парк (ім. Шевченка), перша в Росії бактеріологічна станція (проф. І. І. Мечников), перша в Росії хімічна лабораторія для дослідження продуктів (проф. хімії Вериго), благоустроєні грязелікарні. Відкрито кілька десятків училищ і народних шкіл, перша народна безкоштовна читальня, міська публічна бібліотека, художній музей. Введено електричне освітлення.

Події жовтня 1917 року в Петрограді і громадянська війна призвели місто до розрухи. Влада в місті часто переходила з рук в руки (Центральна Рада, більшовики, німці, Директорія, добровільна армія, більшовики) - до остаточного захоплення Одеси Червоною Армією 7 лютого 1920 року і встановлення в місті радянської влади.

З початком війни з Німеччиною фронт майже відразу підійшов до Одеси. Місто стає великим укріпрайоном. З 5 серпня по 16 жовтня 1941 року тривала оборона Одеси військами окремої Приморської армії та частиною сил Чорноморського флоту. 6 жовтня 1941 року німці зайняли місто. Значну частину радянських військ евакуювали до Севастополя, що потім відіграло ключову роль у ході 250-денної оборони Севастополя. 10 квітня 1944 року війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Р. Малиновського увійшли в місто.

До 1948 року були відбудовані промислові і портові споруди, відновлювався житловий фонд. У першу чергу відроджувалися підприємства машинобудування і металообробки. Вступили в дію нові великі підприємства. До кінця 1950 року всі галузі промисловості працювали на повну потужність. Швидко здійснювалися відновлювальні роботи в Одеському порту. Вже в 1950 році порт майже вдвічі перевершив довоєнний рівень з переробки вантажів.

Зараз одеський морський торгівельний порт — найбільший в країні. Він має міжнародну категорію і активний баланс вантажообігу, є торговим портом багатофункціонального типу. На його території діє вільна економічна зона, в якій суб'єкти господарської діяльності мають пільговий режим оподаткування. Потужність порту — 20 мільйонів тонн вантажів на рік, загальна довжина берегової лінії — 8 км. Порт щорічно переробляє більше 14 млн. тонн сухих вантажів і 24 млн. тонн нафтопродуктів. Транспортні лінії пов'язують місто з більш ніж 600 портами із сотень країн світу. Поромні переправи пов'язують Одеський порт безпосередньо з Туреччиною та Грецією.

Велика увага в повоєнні роки приділялася відновленню та подальшому розвитку міського господарства. Поява в 1950 роках нової галузі будівельної індустрії — виробництво збірних залізобетонних конструкцій і деталей зробило можливим перехід до великопанельного будівництва за типовими проектами. В 1975 році житловий фонд міста досяг вже 12 млн. квадратних метрів — більше ніж у два рази перевищив рівень 1940 року. Виникли нові міські райони Південно-Західний, Південний, Таїровський, Північно-Східний. Сьогодні Одеса - мільйонне місто з одним з найвищих показників середньої заробітньої плати в країні.
Потьомкінські сходи

Поєднують центр міста з гаванню і Морським вокзалом. Спроектовані архітектором Ф. Боффо в 1825 р. на замовлення графа Воронцова, побудовані в 1837-1841 рр.. інженерами Дж. Аптоном і Ю. Морозовим.

Довжина сходів - 142 м, вони побудовані перспективно - їх основа (шириною 21.7 м) значно ширша верхньої частини (12.5 м), завдяки чому при погляді зверху створюється враження однакової ширини всіх сходів. Парапети сходів здаються паралельними і видно тільки майданчики. При погляді знизу сходи здаються довшими, і видно тільки суцільний каскад сходинок без майданчиків.

У цій архітектурі є своя філософія. Стоячи внизу сходів, як на початку життя, людина бачить безліч ступенів - маленьких життєвих труднощів і кроків, а життєвий шлях здається безперервним, довгим і важким. Але наприкінці, тобто нагорі сходів, з висоти прожитих років видно, що життя не така вже й довге, як здавалося спочатку, окремі епізоди і подробиці забуваються і складаються в цілі життєві етапи (сходові марші).



Сходи є входом в місто з морського вокзалу. Втім, на момент будівництва його не було, і хвилі моря плескалися безпосередньо перед сходинками. Згодом, при будівництві порту була насипана Приморська вулиця, і останні 8 сходинок зникли під землею, тому їх 192. Всесвітньо відомими сходи стали завдяки фільму «Броненосець Потьомкін» (1925 р.), звідси ж і остання їх назва, яка остаточно утвердилася лише у другій половині минулого сторіччя.


Вулиця Дерибасівська



Спочатку вулиця називалася Садовою. Потім частину Садової вулиці назвали Гімназійською, тому що на ній була відкрита комерційна гімназія Вольсея. На початку XIX століття комерційна гімназія стала Рішельєвським ліцеєм, але вулиця все ще традиційно іменувалася Гімназійськю, і в 1811 р. її перейменували на честь Йосипа де Рибаса. Відважний воєначальник, двічі поранений у боях під Ізмаїлом, втратив праву руку, він близько трьох років був градоначальником Одеси. Після перевороту 1917 р. вулицю кілька разів перейменовували (спочатку імені Лассаля, потім Чкалова), але одесити наполегливо називали її Дерибасівською, і ніякі інші назви не приживалися. Румуни повернули їй історичну назву в 1941 р., але і в радянський час це була одна з дуже небагатьох вулиць Одеси, що зберегла свою первинну назву.

На вулиці є кілька архітектурних пам'яток: готель «Пасаж», побудований в 1899 р., готель «Велика Московська» , побудований в 1901-1904 рр.., зараз повністю перебудований і зберіг лише фасад. Навпроти нього - знаменитий Гамбрінус і перший парк Одеси під назвою Міський сад, подарований місту Феліксом де Рибасом (братом засновника міста), а також будівля Рішельєвського ліцею.

2 вересня 1994 року, коли Одеса святкувала своє 200-річчя, на самому початку вулиці Дерибасівської був відкритий пам'ятник людині, на честь якої і названа ця вулиця. Інші пам'ятники на Дерибасівській - Стілець (за мотивами твору Ільфа і Петрова «12 стільців») та співаку Утьосову.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Одеські катакомби

Катакомби - підземні ходи штучного походження під містами, спочатку використовувались для поховань, згодом це слово стало синонімом каменоломень. Це слово виникло як назва підземних галерей під церквою Святого Себастьяна в Римі. Римські катакомби - найбільш знамениті. Також відомі катакомби в інших італійських містах і катакомби в Парижі. Крім цього, катакомби існують в єгипетській Олександрії, у Відні, на Мальті, в Гренаді, Перу, Ірландії. В Україні катакомби відомі в Києві (Печерська лавра), Керчі (Аджимушкай), Миколаєві та в Одесі.



Одеські катакомби найбільш молоді з відомих, але в той же час найбільш протяжні й заплутані. При цьому відсутній докладний план катакомб, та й ситуація в них постійно змінюється через обвали. До того ж, катакомби залягають в кілька ярусів. Відтак це справжнісінький лабіринт, в якому дуже легко загубитися. Катакомби є практично скрізь під Одесою.

Одеські катакомби виникли в результаті видобутку будівельного каменю - вапняку. Порода, на якій стоїть Одеса, є скам'янілими відкладеннями дна древнього моря. Як будівельний матеріал, цей камінь дуже популярний на півдні України - в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях та Криму - і має як свої переваги, так і недоліки.

Пам'ятник герцогу де Рішельє (Дюк)

Являє собою бронзову статую Рішельє і три латунні горельєфа, що символізують землеробство, торгівлю і правосуддя. Герцог де Рішельє (1766-1822) народився у Франції, в одній з найбільш відомих у всій Європі аристократичних сімей (всі чули про кардинала, відомого з «Трьох мушкетерів»). Коли відбулася Велика Французька революція, де Рішельє, залишаючись вірним королівській владі, імігрував до Росії, де пішов на службу. Брав участь у штурмі Ізмаїла в 1790 р., за що отримав орден та іменну шпагу. У 1803 р. Рішельє став градоначальником Одеси, а в 1805 р. - генерал-губернатором всього Новоросійського краю. Де Рішельє домігся тимчасового зняття податків з одеситів. При ньому бурхливо зросла торговельна активність одеського порту. Після поразки Наполеона (1814 р.) та реставрації влади Бурбонів герцог повернувся в Париж і став міністром закордонних справ і прем'єр-міністром Франції.

Цей пам'ятник є одним із найстаріших в Одесі. Був встановлений в 1827 р. (за іншими даними, в 1826 або в 1828 р.). Одесити називають його просто "дюк", що французькою і англійською означає "герцог". На пам'ятнику можна побачити сліди куль, а також ядро в постаменті.

Назви клубу:

«Динамо» - 1936-1939 рр., «Харчовик» - 1940, 1944-1950, 1955-1957 рр., «Спартак» - 1941 р., «Металург» - 1953-1954 рр., «Чорноморець» - з 1958 року.

Перші роки

Футбол в Одесі з’явився ще у 19-му столітті, разом з англійцями, які у 1878 році заснували «Одеський британський атлетичний клуб». У 1911 році було проведено перший чемпіонат Одеси, а в 1913-му збірна Одеси в рідному місті виграла фінал чемпіонату Росії.



Офіційною датою народження команди «Чорноморець» вважається 26 березня 1936 року. Тоді в СРСР було ухвалено рішення про проведення чемпіонату країни з футболу. Честь представляти Одесу випала на долю міської команди «Динамо». Саме нащадком цієї команди вважають сучасний «Чорноморець». Команда почала свої виступи у третьому дивізіоні (група «В») радянського футболу. Перший офіційний матч одеське «Динамо» зіграло 24 травня 1936 року проти харківського «Спартака» і поступилося 0:1. Закінчило цей чемпіонат «Динамо» на 3-му місці у своїй групі.

Того ж року динамівці приймали участь у першості УРСР та першому Кубку СРСР. За підсумками наступного чемпіонату одесити вийшли одразу до найвищого дивізіону, посівши в чемпіонаті 1938 року 10 місце, а в чемпіонаті 1939-го – останнє, 14-те. На початку 1940 року динамівські команди Одеси, Харкова, Ростова-на-Дону та Баку були розформовані, і всі гравці одеського «Динамо» перейшли до товариства «Харчовик». В 1941 році ця команда виступала вже під назвою «Спартак».

В післявоєнні роки команда знову виступала під назвою «Харчовик», найвищим досягненням якого в цей період була перемога у класі «Б» української зони. У 1950 році команда була розформована на два роки і відновила свої виступи у 1953-му, під назвою «Металург», але вже восени 1954 року команда втретє була переведена до товариства «Харчовик». Під такою назвою одесити виступали до листопада 1957 року.

Заснування «Чорноморця». Радянські часи.

Перший матч під новою назвою команда зіграла 12 квітня 1958 року проти станіславського «Спартака». Наступного року команду очолив Анатолій Зубрицький, і вона була переведена до Чорноморського морського пароплавства. В 1960-1964 рр. команда виступала у класах «Б» та «А» української зони із перемінним успіхом, а в 1965 році одесити вийшли до першої групи класу «А». Перед цим сезоном до «Чорноморця» з київського «Динамо» перейшов Валерій Лобановський. Перші три сезони команда посідала місця в нижній частині таблиці, у 1968 та 1969 рр. одесити були вже восьмими. Відзначимо, що у 1966 році «Чорноморець» досяг свого найкращого результату у Кубку СРСР, дійшовши до півфіналу, де поступився московському «Торпедо» - 0:3. В сезоні-1970 одесити вилітають до першої групи класу «А». Протягом трьох років «Чорноморець» намагається повернутися до вищої ліги, що йому вдається за підсумками чемпіонату-1973.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
У першому ж сезоні після повернення одесити одразу стають бронзовими призерами чемпіонату СРСР 1974 року, що є їх найвищим досягненням в історії за союзних часів. Цей успіх пов’язаний з іменем тодішнього тренера «Чорноморця» Ахмеда Алексерова. За підсумками цього сезону команда вперше стартує в єврокубках. Перемігши на своєму полі в рамках 1/32 фіналу Кубка УЄФА римський «Лаціо» 1:0 (гол Анатолія Дорошенка), одесити не змогли втримати перевагу на виїзді, поступившись у другому матчі 0:3 (два голи римляни забили в овертаймі).



Повторити цей успіх одеситам не вдалося – в наступні роки команда посідає місця у середині турнірної таблиці. У 80-х роках «Чорноморець» двічі був у кроці від медалей, посівши четверті місця у 1984 та 1991 роках. На один рік (у 1986-му) команда залишала вищу лігу. В 1990 році одесити виграли Кубок Федерації футболу СРСР. За часів СРСР «Чорноморець» ще двічі стартував у Кубку УЄФА. У 1985 році під керівництвом Віктора Прокопенка команда пройшла перший етап, перемігши один з найкращих на той момент клубів бундесліги – бременський «Вердер» на чолі з Отто Рехагелем (2:1 вдома та 2:3 на виїзді). В 1/16 фіналу одесити поступилися діючому володарю Кубка УЄФА мадридському «Реалу» (1:2 на виїзді та 0:0 удома), який виграв цей кубок і в поточному сезоні. В сезоні 1990/91 рр. «Чорноморець» досяг такої ж стадії Кубка УЄФА, перемігши спочатку норвезький «Русенборг» (3:1 та 1:2), а потім поступившись «Монако» під керівництвом Арсена Венгера (0:0 та 0:1, гол Джорджа Веа).

Виступи за часів незалежності України

З початком чемпіонатів України команда одразу показала, що належить до лідерів українського футболу. «Чорноморець» є володарем першого та третього Кубків України (1992, 1994 рр.), у сезонах 1993 та 1994 років під керівництвом Віктора Прокопенка команда завойовувала бронзові медалі, а у сезонах 1995 та 1996 років під орудою Леоніда Буряка ставала срібним призером чемпіонату України. В ці роки команда по два рази брала участь у розіграшах Кубка володарів кубків та Кубка УЄФА, досягши максимально 1/16 фіналу.

Але з 1997 року команда почала швидко втрачати позиції. У 1998 році «Чорноморець» на один сезон вибув до першої ліги. Повернувся він до вищої ліги також на один сезон 2000 року, після чого знову один сезон провів у першій лізі. Починаючи із 2002 року, команда під керівництвом Семена Альтмана виступала досить стабільно, у сезоні-2006 одесити навіть стали бронзовими призерами. Але надалі тренерська чехарда призвела до погіршення результатів та чергового вильоту до першої ліги за підсумками сезону 2009-2010.



16 листопада 2010 року новим тренером «Чорноморця» став Роман Григорчук. В 2011 році команда повертається до Прем’єр-ліги. Наступні два сезони одесити посідали, відповідно, 9-те та 6-те місця. Завдяки виходу до фіналу Кубка України-2013, «Чорноморець» отримав право стартувати у розіграші Ліги Європи. Одесити подолали довгу дистанцію цим турніром, зігравши загалом 14 матчів і вилетівши на стадії 1/16 фіналу від французького "Ліону". У сезоні 2013/2014 «Чорноморець» також виступає вдало, довгий час тримаючись серед лідерів, зокрема обігравши «Динамо» у Києві. Команда посідає після 20 матчів 4-те місце (10,6,4,22-14), одесити мають найменшу кількість пропущених м’ячів у чемпіонаті (втім, і забили вони найменше серед команд першої вісімки). Матч 20-го туру "Чорноморець"-"Динамо" мав відбутися ще 8 березня, але оскільки перші два тури весняної частини було перенесено, одесити зустрінуться з динамівцями 24 квітня.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Досягнення клубу

Бронзовий призер чемпіонату СРСР1974 р.
Півфіналіст Кубка СРСР 1966 р.
Володар Кубка Федерації футболу СРСР 1990 р.
Срібний призер чемпіонату України1995, 1996 рр. (2 рази)
Бронзовий призер чемпіонату України 1993, 1994, 2006 рр. (3 рази)
Володар Кубка України 1992, 1994 рр. (2 рази)
Фіналіст Кубка України 2013 р.


Найвідоміші гравці команди

Ігор Бєланов (грав за «Чорноморець» у 1981-1984 рр., 116 матчів), заслужений майстер спорту СРСР, видатний гравець київського «Динамо» (1985-1989, 121 матч, 39 голів) та збірної СРСР (1985-1990, 33 матчі, 8 голів), чемпіон СРСР 1985, 1986 рр., срібний призер 1988 року, бронзовий призер 1989 року, 3-разовий володар Кубка СРСР, володар Суперкубка СРСР 1985, 1986 рр., володар Кубка кубків УЄФА 1986 року, віце-чемпіон Європи 1988 року, учасник чемпіонату світу 1986 року, володар «Золотого м’яча» (кращий футболіст Європи) 1986 року, другий футболіст світу (версія World Soccer) 1986 року.

Леонід Буряк (грав за «Чорноморець» у 1971-1972 рр., 52 матчі, 9 голів, тренував «Чорноморець» у 1994-1998 рр., в якості тренера дворазовий срібний призер чемпіонату України), заслужений майстер спорту СРСР, заслужений тренер України, видатний гравець київського «Динамо» (1973-1984, 408 матчів) та збірної СРСР (1974-1983, 49 матчів), головний тренер київського «Динамо» (2005), головний тренер національної збірної України (2002-2003), 5-разовий чемпіон СРСР, 5-разовий володар Кубка СРСР, володар Кубка кубків та Суперкубка УЄФА 1975 року, бронзовий призер Олімпійських Ігор 1976 року.

Валерій Лобановський (грав за «Чорноморець» у 1965-1967 рр., 59 матчів, 15 голів), один з найкращих тренерів в історії футболу, заслужений тренер СРСР та України, видатний гравець (1959-1964) та тренер (1973-1982, 1984-1990, 1996-2002) київського «Динамо», головний тренер збірної СРСР (1975-1976, 1982-1983, 1986-1990), збірної ОАЕ (1990-1992), збірної Кувейту (1994-1996), національної збірної України (2000-2001), Герой України (посмертно), кавалер Рубінового Ордена УЄФА за внесок у розвиток футболу (2002) та Ордена ФІФА «За заслуги» (2003); чемпіон СРСР 1961 року, володар Кубку СРСР 1964 року; в якості тренера 8-разовий чемпіон СРСР, 6-разовий володар Кубку СРСР, 5-разовий чемпіон України, 3-разовий володар Кубку України, володар Кубку кубків 1975 та 1986 рр., Суперкубку УЄФА 1975 року, 3-разовий півфіналіст Кубку (Ліги) чемпіонів, віце-чемпіон Європи 1988 року, бронзовий призер Олімпійських ігор 1976 року, бронзовий призер Азійських Ігор 1994 року, 3-разовий учасник чемпіонатів світу.

Віктор Прокопенко (грав за «Чорноморець» у 1969-1970, 1974-1975 рр., тренер «Чорноморця» у 1982-1986, 1989-1991, 1992-1994 рр.), майстер спорту СРСР, заслужений тренер України та Росії, перший в історії головний тренер національної збірної України (1992 рік); бронзовий призер чемпіонату СРСР 1974 року; в якості тренера «Чорноморця» бронзовий призер чемпіонату України 1993, 1994 рр., володар Кубка України 1992, 1994 рр., володар Кубка Федерації футболу СРСР 1990 року; в якості тренера волгоградського «Ротора» срібний (1997) та бронзовий (1996) призер чемпіонату Росії, фіналіст Кубка Росії 1995 року; в якості тренера донецького «Шахтаря» срібний призер чемпіонату України 2000, 2001 рр., володар Кубка України 2001 року.

Ілля Цимбалар (грав за «Чорноморець» у 1986, 1989-1993 рр., 101 матч, 14 голів), майстер спорту Росії, гравець національних збірних України (3 матчі) та Росії (28 матчів, 4 голи), учасник чемпіонату світу 1994 року та чемпіонату Європи 1996 року; бронзовий призер чемпіонату України 1993 року, володар Кубка України 1992 року, володар Кубка Федерації футболу СРСР 1990 року, 6-разовий чемпіон Росії, срібний (2000) та бронзовий (1995) призер чемпіонату Росії, 3-разовий володар та 2-разовий фіналіст Кубка Росії, півфіналіст Кубка кубків УЄФА 1993 року, півфіналіст Кубка УЄФА 1998 року.
Стадіон на цьому місці з'явився у 1936 році. Нарекли його іменем Косіора, але таку "чудову" назву він носив лише два роки. Наступні назви: стадіон парку імені Тараса Шевченка, «Харчовик», «Авангард», Центральний стадіон ЧМП, і нарешті Центральний стадіон «Чорноморець» (з грудня 2003 року). Він завжди був центральною футбольною ареною Одеси. У 2008-2011 роках стадіон закрили на повну реконструкцію, після чого він став чисто футбольним із загальною місткістю 34164 глядачі. Зовнішній фасад "Чорноморця" повторює архітектуру основних історичних будівель міста - цікаве рішення. Стадіон дуже зручний і сучасний, акустика файна, видимість поля також.



Гостей розміщують у секторах 8 і 9 (найближчий до моря кут арени). Великі банери вішати не дуже зручно, а от невеличкі - саме те. Щоправда, їх буде погано видно, бо в проході перед сектором напевно стовбичитимуть стюарди. Фанати господарів базуються за протилежними воротами.

В Одесі після реконструкції з’явилась проблема з гостьовим сектором, адже вболівальники "Чорноморця" без проблем можуть наблизитись до нього, що спричиняло сутички та перекидування між одеситами і гостями різним лайном. Особливо показовим в цьому плані був попередній приїзд киян до Одеси. Тому тут завжди треба слідкувати за банерами.



Стадіон знаходиться в парку ім. Тараса Шевченка, що на березі Чорного моря. Дістатися туди дуже просто, як з вокзалу, так і з центру міста.



З часів Незалежності жиди були найзапеклішим нашим ворогом аж до кінця 2000-х, коли це звання на себе перетягнули шавки. Чому одеситів називають жидами, думаю, і так зрозуміло - в Одесі свого часу була одна з найбільших єврейських діаспор. Та і зараз пейсатих там немало. Саме на цю тему завжди фанатів Чорноморця і намагались піддіти. А ще вони завжди ловили косі погляди опонентів через проросійські настрої на секторі. Одесити довгий час вивішували на стадіоні імперку - прапор Російської імперії, а також підлизувались до Спартака, втім м'ясо неохотно відповідало взаємністю.



Саме на фоні проросійських настроїв одеситів і зародилась війна з фанатами Динамо. Ще за радянських часів на зборі представників фанатів всіх клубів, як каже легенда, одесит на питання "на чиїй він стороні?" відповів, що краще один раз отримати по голові в Києві, ніж п’ять разів в Москві (тоді в чемпіонаті союзу виступало 5 московських клубів), за що отримав плювок в обличчя від представника хохлів. Так і почалась війна. Само собою, запеклими ворогами одеситам стали і фанати Карпат, та і дніпряни не відставали. Мабуть, самою знаменитою ганьбою одеситів є втрата всіх банерів і прапорів на домашньому матчі з Дніпром прямо на стадіоні. Втім, і у хохлів була прикра поразка на 411-й батареї, якою одесити пишались ще кілька років.



Але після батареї одеський двіж різко пішов на спад, почались тьорки між бандами, не було серйозних общакових забивонів, натомість почали ходити чутки про контакти жидів із шавками.



Закінчилось це тим, що проти банди Southern Agressors, яка таки справді сшавилась, ополчився весь двіж, і їх погнали зі стадіону. Якщо говорити про банди на секторі одеситів, то довгий час авангардом вважалась контора Dukes Band, але зараз вона трохи здала оберти, і в плані ОФ на слуху зараз банда під назвою Сегедка. Також нещодавно було утворено об’єднання South Front, яке займається атрибутикою та організацією виїздів. Також дуже багато в плані візуалки в Одесі роблять дівчата, вони навіть мають свою банду, яка так і називається Ultras Girls.

На даний момент одесити підтримують нормальні стосунки з фанатами Шахтаря, Ворскли, Металіста і Кривбаса. Основні ж вороги - Динамо, Дніпро та Карпати, також натягнуті стосунки з представниками Таврії, Севастополя, Маріуполя та Запоріжжя... Що ж стосується проросійських настроїв, то вони почали потроху затухати після вбивства шавками патріота Максима Чайки, на трибунах почав з’являтись червоно-чорний прапор, а з початком Революції одесити зайняли чітку проукраїнську позицію, і, сподіваємось, імперка на секторі - це вже минуле.

Одеський двіж є, мабуть, найбільш ненависним ворогом хохлів, втім, бойові виїзди до Чорного моря супроводжувались як серйозними сутичками, так і відносно спокійно проведеним часом (нерідко більшість киян потрапляло одразу на стадіон, минаючи місто). Зазначимо, що саме в Одесі у 2004-2007 роках було проведено перші чотири Суперкубки України, в яких «Динамо» зустрічалось із «Шахтарем». Ті виїзди варті окремої розповіді, тут же ми згадаємо виїзні матчі «Динамо» із «Чорноморцем» за останні шість років.

2008 рік, вересень

Центральний матч туру в плані подій на трибуні трошки зіпсували одразу кілька чинників: жахлива погода не давала фанам нормально проводити заздалегідь підготовлені акції, фотографам ці акції знімати, а реконструкція стадіону і пізній час початку матчу тільки погіршили ситуацію. Тим киянам, хто добирався потягами, доводилось виходити на попередній станції або йти з перону через колії та паркани, оскільки вихід через вокзал був щільно перекритий міліцією.

Одесити через реконструкцію стадіону в цьому сезоні переїхали на новий сектор. Вони відзначились великою кількістю глумливих банерів на адресу динамівських фанів та досить значним фаєр-шоу, яке стало єдиною окрасою на фоні невиразної гри хазяїв. Якийсь із одеських кузьмичів пройшов через усі сектори до гостьового і почав закидувати його шматками сала. І ще одна неоднозначна акція – змащені солідолом перила гостьового сектору, деякі банери із тканини було досить непросто відіпрати.



Киян в Одесу прибуло далеко за 200, 4 автобуси (в один з яких, а може і не в один, при 50 посадочних місцях по дорозі зі стадіону набилось 70 людей), ну і ще чималенька група людей прибула своїм ходом. Незважаючи на таку кількість виїздних, ультри було не більше п'ятої частини, через це заряди протягом матчу лунали на дуже слабеньку трієчку. Склад вийшов бойовим, під кінець всі дуже чекали стрибка на сектор з боку одеситів, але так і не дочекались. Одеситам було намальвоно банер "Young debils" в тому ж стилі, як і лицьовий банер банди Young devils, а також розтяжку "С праздником Н.Г." (саме в цей день, 21 вересня, святкується єврейський Новий рік). Основним перфомансом стало полотно у вигляді Потьомкінких сходів з Дюком нагорі та вшитим всередину динамівським ромбом. Коли полотно натягнули, шов посередині розірвався, і з-під сходів з'явилась динамівська емблема з написом "on tour". Голи святкувались піротехнікою, але фаєрів було штук 5, не більше. Крім того, на перилах висів банер Eurostand, який киянам не дали вивісити на домашньому матчі з лондонським Арсеналом.



2009 рік, грудень

За подіями на території меморіалу 411-ї батареї, які після матчу не обговорював тільки ледачий, всі якось забули про футбол. Ті емоції від подій на полі, заради яких багато людей здатні їхати чорт зна куди за останні гроші, вмить стали не важливими для кількох сотень людей. Але обидві команди в суботньому поєдинку без підтримки не залишились, хоч і якість цієї підтримки залишала бажати кращого. В результаті бойових подій на гостьовий сектор потрапило лише близько сотні хохлів.



По приїзді в Одесу кияни уникли прийому від міліціянтів на вокзалі і трохи поблукавши містом (матч починався о 13:00), пішли до службового входу стадіону «Спартак», через який мали запускати гостей. Там тільки формувався кордон міліції. На питання про квитки на матч, біло-сині отримали відповідь, що все там буде, гостей наполегливо попросили увійти на територію, оточену міліцією, але, ясне діло, цього ніхто не зробив. Кількість киян поступово збільшується, згодом з'являється інфа, що не дозволять пронести банери. Навіть проявляється специфічний гумор ментів, коли вони спочатку не дозволяють пройти з розою із аргументом: "нею ти можеш когось задушити"...

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Кияни намагаються пронести банери, намотавши їх на себе, але після ретельного обшуку полотна виявляють і намагаються забрати, доводиться весь стаф залишати в спринтері. Комусь все-таки вдалось пронести невеличкий біло-синій прапор. На секторі шиза на трієчку, таким складом зробити суперову підтримку команді було дуже складно.

У одеситів на секторі справи були не набагато кращі. Заборона на пронос атрибутики діяла по всьому стадіону, з чим це пов'язано, важко сказати, але сектор господарів також був без банерів, крім того, через відсутність кількох сотень активістів, їх місця окупувала кузьма, для якої питання зайвого квиточка було дуже актуальним, враховуючи місткість стадіону «Спартак». Піро на секторі також не було використано, команда не дала на це приводу одеситам, пропустивши в кінці поєдинку. Таким чином, цей матч двох принципових суперників став найгіршим в плані перфу за останні кілька років.

Після матчу всіх, кому на вокзал, посадили в дві маршрутки упереміш з міліціянтами. Киян хотіли закрити на другому поверсі вокзалу, але багато людей виписались і пішли гуляти містом, залишаючи за собою наліпки на стінах.

2011 рік, вересень

Черговий очікуваний виїзд до Одеси відбувся майже через два роки, оскільки попередній сезон «Чорноморець» провів у першій лізі. Цього разу приїзд обійшовся без серйозних особливих подій - були локальні накриви в місті, але це атрибут практично кожного бойового виїзду, тут вже як пощастить. На вокзалі менти прийняли практично всіх, хто приїхав вранішнім потягом, відвезли на пляж і... відпустили, без перевірки документів чи якихось інших бюрократичних штук.



Провівши на пляжі кілька годин, київський моб поступово збільшувався в кількості, і, зібравши більше півтори сотні чоловік, відправився гуляти містом. Як тільки кияни перекрили проїжджу частину, одразу ж намалювався десяток ментів, які супроводжували гостей аж до самого стадіону. Прийшовши під трибуни стадіо, кияни вирішили, що до матчу ще досить багато часу, тому було вирішено ще прогулятись Дерибасівською. Менти навіть не пробували заперечувати...

Тим часом вже почався запуск біло-синіх на сектор. На гостьовому 288 місць, киян значно більше. Менти обіцяють, що пустять від сили чоловік 350, решту запакують в автозаки і будуть тримати до кінця матчу. Квитки закінчились, і на секторі стало вже дуже тісно, тим не менш всі намагались посунутись, щоб ніхто не залишився без футбольного видовища. Сиділи і на паркані за сектором, і на даху будиночка, що стоїть поряд з гостьовим. “Огненная шиза” продовжилась і тут, практично весь матч кияни на голому торсі, особливо слід відзначити 5-хвилинку, коли Динамо вийшло вперед. По команді сектор дістає уявну піротехніку, починає шипіти і закидати нею поле, менти на бігових не розуміють, що відбувається і явно панікують від характерного звуку і хрусту зламаних сидінь.



Одеські вболівальники розчарували і на стадіоні. Прапори проносять дівчата з дитячими візочками, при цьому прапори постійно випадають з рук, і виглядає це все дуже незграбно. За 10 хвилин до початку матчу одеський сектор порожній, лише банери висять, потім став заповнюватись, але з гостьового візуально здавалось, що гостей все ж більше ніж чорно-синіх. На початку матчу одесити продемонстрували банер з написом "Боже, Черноморец храни!". Червоних футболок на секторі Чорноморця більше, ніж роз. Судячи з негативних постів кузьми в динамівських блогах, по трансляції було чутно якісь образливі заряди в сторону киян, на стадіоні ж було чутно лише їх барабан. Ну і заряди «Металіст-Спартак-Шахтер-чемпион!» від одеської кузьми в черговий раз довели, що це був справжній матч ненависті!!! Також на секторі Чорноморця були звичні прапори, під кінець матчу запалено їдкий чорний дим.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Другий тайм кияни провели досить мляво, хлопчик на бігових доріжках не встигав приносити гостям воду, бо було дуже спекотно, видовищ вже ніяких не спостерігалось. Після фінального ж свистка велика частина футболістів подарувала свої футболки, а потім, коли киян вже почали випускати з сектора, кожен міг сфотографуватись з усіма гравцями на вибір, адже вони виходили до автобуса через той самий вихід, що і фанати.

Менти хотіли якнайшвидше здихатись від головного болю зі столиці, тому навіть запропонували бюджетні квитки на потяги, правда всі й так не збирались довго лишатись в Одесі – вранці робота, навчання, і чергові 5 днів очікування до наступних вихідних.

2013 рік, березень



Крайній виїзд до Одеси відбувся наприкінці березня, після величезних снігопадів, які накрили Україну цього місяця, цей день був напрочуд сонячним та відносно теплим. Тільки вранці та ввечері на одеську трасу спускався густий туман, який разом із жахливою якістю дороги значно затримував більшість виїздюків, що надали перевагу автотранспорту. Втім, поспішати до міста особливого сенсу не було, оскільки всі автобуси та спринтери затримували під Одесою і везли у супроводі прямо під стадіон. Певна кількість киян добиралася своїм ходом, деякі виїхали ще за дві доби до матчу. Однією з причин таких планів став перенос дати матчу із суботи на неділю за декілька днів до гри. У місті відбулось кілька дрібних сутичок, були якісь спроби накрити невеликі моби киян, але нічого особливого не сталося.



Сектор став заповнюватись ще більш ніж за годину до стартового свистка, врешті виявилось, що киян прибуло майже сім сотень. Ще до початку матчу сталася сутичка із найбільш нахабними представниками кузьми, які опинились у небезпечній близькості до гостьового сектору і намагалися щось там вигукнути – вони отримали відчутні стусани та позбулися своїх роз. Міліція ледве втримала гостей на секторі, щоб вони не пішли далі.

Шиза на цей раз була на високому рівні, сектор майже не замовкав. Було спалено величезну кількість піротехніки, яка, не дивлячись на шмон, була пронесена на сектор – палили на обидва голи та наприкінці матчу. У другому таймі більшість сектору стало по торсу.

Після матчу близько години киян тримали у підтрибунному приміщенні, потім автобуси та спринтери у супроводі міліції провели на трасу, для решти киян були автобуси до вокзалу. Пам’ятаючи про «гостинність» одеських ментів, які після цього часто заганяють гостей на другий поверх вокзалу та тримають їх там до потягу, декілька киян досить спокійно пройшли у місто повз кордони.

Цей матеріал ми вже публікували в другому номері журналу, коли їхали на гру з Шахтарем. За цей час історія міста сильно не змінилась, тому публікуємо її ще раз.

Донецьк розташований у степовій зоні, у верхів'ях річки Кальміус, за 95 км на північ від Азовського моря, оточений невеликими лісами, пагорбами, ріками та озерами. Ця територія була заселена ще з епохи палеоліту, пізніше тут кочували скіфи, сармати, печеніги, половці. В епоху татаро-монгольських завоювань слов'янська людність відступила в більш захищені місця, а ці землі були названі Диким полем. З XVI ст. сюди приходять українські козаки, селяни, які втекли з Правобережної України та Росії.

З ХVII ст. в цих місцях починається видобуток кам'яної солі, будуються перші солеварні заводи. Населення Степової України значно збільшується, цьому сприяло також укладення мирного договору між Росією та Туреччиною. Ще інтенсивніше регіон став розвиватися, коли тут були знайдені родовища кам'яного вугілля.



В середині ХІХ ст. царський уряд залучав сюди приватний капітал, в Донбас кинулись іноземні концесіонери. У 1866 році князь Кочубей отримав концесію на будівництво заводу з виготовлення залізних рейок з місцевих матеріалів. Через три роки він поступається своїми правами 55-річному техніку-металургу Джону Юзу, який до цього керував невеликим заводом поблизу Лондона. Купивши права та орендувавши землю, Юз уклав з державою договір про утворення Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового виробництв та залізничної гілки Харківсько-Азовської лінії. Влітку 1869 року Юз оселився на березі річки Кальміус і побудував кузню, яка стала першим підсобним цехом майбутнього металургійного заводу. З Англії на 8 кораблях було привезено обладнання та інструменти, а також приїхало близько сотні фахівців. Разом з будівництвом заводу та шахт влітку 1869 року на місці села Олександрівка виникає Юзівка, або Юзово — «посад зі спрощеним міським урядуванням». Дату будівництва поселення прийнято вважати часом заснування міста Донецька. Вдало вибране місце для розміщення заводу, наявність дешевої робочої сили, бурхливе залізничне будівництво сприяли швидкому розвитку виробництва. У 1899 році почав діяти машинобудівний і чавуноливарний завод, який випускав обладнання для шахт. До кінця XIX століття тут проживало вже майже 30 тисяч чоловік.

До 1917 року Юзівка представляла собою містечко однієї компанії, яке по суті було фабричним селищем. Їй належала вся земля і більша частина будинків. Комерційні фірми засновувались і вели свою діяльність тільки з дозволу «Новоросійського товариства».

У 1924 році Юзівка була перейменована в Сталіно. У липні 1932 року місто стало центром Донецької області. А з поділом у 1938 році Донецької області на Ворошиловградську і Сталінську, місто залишається центром Сталінської області.

До 1941 року в місті знаходилося 223 підприємства союзного і республіканського підпорядкування, 54 — місцевої та кооперативної промисловості, шахти давали 7 відсотків загальносоюзного видобутку вугілля, заводи — 5 відсотків сталі і 11 відсотків коксу. Населення міста становить 507 тисяч чоловік.

26 жовтня 1941 року місто зайняли війська нацистської Німеччини, обласному центру повернуто назву Юзівка, області — Юзівська область. Восени 1941 року німецька адміністрація оприлюднила інформацію про злочини радянської влади. За численними свідченнями очевидців, німці зігнали місцевих жителів на Рутченкове поле і продемонстрували їм нещодавно закопані трупи. Весною 1989 року на території Рутченкового поля під час розкопок було виявлено більш ніж 500 останків жертв терору 1930-1940-х років із простреленими черепами. За даними організації «Донецький меморіал» на Рутченковому полі поховано від п'яти до семи тисяч жертв репресій. Сумні паралелі із київською Биківнею…

У листопаді 1961 року Сталіно перейменовано в Донецьк. У місті ведеться реконструкція та модернізація вугільної, металургійної, машинобудівної, хімічної, харчової та легкої промисловості. За новим генеральним планом Донецьк і Макіївка з'єднуються в єдиний масив на березі р. Кальміус. 1970 року ЮНЕСКО визнала Донецьк найбільш озелененим високо індустріальним містом світу, тоді Донецьк називали «містом мільйона троянд». Цей статус місто повернуло в 2009–2010 роках. У квітні 1978 року чисельність населення перевищила мільйонний рубіж — Донецьк приєднався до міст-мільйонників.



Донецьк — один з найбільших культурних і наукових центрів України: тут знаходиться 30 науково-дослідних і проектних інститутів, в тому числі інститути НАН України (прикладної математики і механіки, фізико-технічний, економіки промисловості), 5 вузів (у тому числі університет, інститути: політехнічний, музично-педагогічний та ін.). Театри: опери та балету, музично-драматичний, театр ляльок; філармонія. Також у місті є краєзнавчий та художній музеї, музей історії м.Донецька, телецентр, ботанічний сад.
Приїзд киян до Донецька на гру з Шахтарем завжди супроводжувався низкою проблем - в дні матчів на вокзалі міліція вишукує людей, схожих на фанатів. Часто таких людей затримують і намагаються утримати в РУВС до початку матчу. Але на іграх проти донецького Металурга, зазвичай, в місті все спокійно. Втім, як воно буде цього разу - невідомо, проросійські гобліни бушують. Одним словом, перш ніж гуляти містом, подбайте про власну безпеку і зайвий раз не показуйте динамівську атрибутику, аби прогулянка не закінчилась сумно. А тепер ще раз згадаємо, що ж, власне, можна подивитись у місті.

Бульвар Пушкіна

Лужайки, квіткові клумби, пальма Мерцалова (один із символів міста, копія скульптури, викуваною Мерцаловим в 1896 році зі шматка рейки), 11 кам'яних скульптур композиції «Український степ», фонтан «Річки Донбасу», скульптури, що втілюють промислові галузі регіону. Адреса: бул. Пушкіна.



Парк культури і відпочинку ім. О. Щербакова

Розташований у Ворошиловському районі, на березі двох міських ставків біля старого стадіону "Шахтар". Займає площу 62 га. Названий на честь секретаря Донецького обкому компартії Щербакова, який обіймав цей пост з 1936 по 1938 р. Центральний вхід в парк - з боку вул. Університетської. Довгий пішохідний міст через 1-й міський ставок здавна вважається найбільш романтичним місцем зустрічей закоханих.

За традицією, на знак вічної любові молодята вішають на мосту замочки. У центрі парку Щербакова височить статуя "Добрий ангел миру". Гранітну стелу вінчає золота фігура ангела з голубом в руках - міжнародний символ меценатства. Справа знаходиться новий донецький аквапарк "Аквасфера", комплекс дитячих атракціонів, колесо огляду, роллердром і човнова станція. Зліва розташований головний фонтан парку, а неподалік від нього розбитий найбільший в Україні розарій (в радянські часи Донецьк називали містом мільйона троянд). На набережній нещодавно встановлена фігура синього лева, подарована містом Львовом.



Парк кованих фігур

Прекрасні зразки ковальської майстерності: скульптурні композиції, альтанки, арки, лавочки. Поруч із кованими скульптурами розташувалася галявина казок, на якій стоять вирізані з липи й граба цільні дерев'яні скульптури казкових героїв. Адреса: вул. Артема, 98, парк за будівлею Донецької міської ради.



ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Аквапарк "Аквасфера" (колишній Royal Marine)

Один з найбільших і найсучасніших критих парків водних атракціонів в Україні. Складається з відкритої аквазони з басейнами і атракціонами, а також критої зони розваг під прозорим куполом діаметром 85 м і висотою 24 м, яка працює в будь-яку пору року і за будь-яких погодних умов.

Влітку купол аквапарку розсувається, перетворюючи весь аквапарк у відкриту зону. У темний час доби він підсвічується, так що їм можна милуватися навіть з деяких центральних вулиць Донецька. Для любителів гострих відчуттів в "Аквасфері" працюють 6 водних гірок: Boomerango (узвіз на плотах, падіння, вертикальний підйом), AquaLoop (єдина в Україні водна гірка з мертвою петлею), SuperBowl (тунельна гірка з лійкою), Tripple Сharger (3 тунельних маршрути з поєднанням спіралей, поворотів та злетів), FreeFall (гірка з вільним падінням - найшвидша з усіх), Master Blaster (справжня водна "американська гірка" протяжністю 175 метрів).

Шанувальники високої хвилі можуть скупатися в зоні, що імітує шторм. А відвідувачі, які надають перевагу більш спокійному відпочинку, можуть полежати на пляжі або прокотитися на спеціальних плавальних колах по штучній річці. Для найбільш маленьких дітей передбачений дитячий водний інтерактивний майданчик AquaPlay із штучним мілким морем. Донецький аквапарк "Аквасфера" може прийняти до 500 відвідувачів одночасно. На території працює комплекс фаст-фудів. Дітям до 18 років вхід в аквапарк дозволений тільки в супроводі дорослих. Адреса: бул. Пушкіна.



Площа Леніна

Головна площа Донецька, пішохідна зона, місце масових гулянь та виступів зірок естради на відкритих майданчиках. З'явилася на початку XX століття на місці Сінного ринку, який знаходився на околиці дореволюційної Юзівки.



Архітектурний ансамбль площі Леніна сформувався з 1927 по 1967 р., коли на честь п'ятдесятиріччя Жовтневої революції на площі було встановлено пам'ятник Леніну. Домінуючою спорудою є будівля колишнього Міністерства вугільної промисловості УРСР. Площа має великий та відкритий простір, вільний від висотних будівель, і це дозволяє проводити в небі над площею феєрверки та вогняні шоу.

Пам'ятник британській рок-групі "Бітлз" (The Beatles)

Встановлений біля входу до розважального комплексу "Ліверпуль", який оформлений у "бітловському" стилі. Фігури музикантів виконані харківським скульптором В.Антиповим із пластмаси і пофарбовані під бронзу. Скульптура зображує легендарну ліверпульську четвірку під час концерту - у характерних позах і з музичними інструментами в руках. Учасники групи по одягу та зачіскам відповідають 1963-64 рр., крім Джона Леннона - він зображений у круглих окулярах, які став носити пізніше. Стіна за фігурами "бітлів" покрита мозаїкою у вигляді британського прапора. Сам же заклад "Ліверпуль" відомий тим, що тут можна смачно і недорого поїсти - таких закладів в Донецьку небагато. Адреса: вул. Артема, 131-в.

До історії команди металургів можна віднести період з 1911 по 1929 рр. Юзівське спортивне товариство було засновано 30 вересня 1911 року на ливарному заводі Джона Юза. Команда цього товариства була переможцем футбол-ліги Донбасу 1913 року, брала участь у чемпіонаті Російської імперії цього ж року. Після революції заводський спортклуб також ставав чемпіоном Донбасу, брав участь у чемпіонатах України («срібло» 1923-го, «бронза» 1924-го). Починаючи з 1929 року, металурги відходили із футбольної сцени, поступаючись містом команді сталінського «Динамо».

Новітня історія «Металурга» починається в січні 1996 року, коли обласна федерація футболу передала на баланс Донецького металургійного заводу друголігову команду з міста Шахтарськ, яка отримала назву «Металург». В цьому ж році команда вийшла до першої ліги, одразу ж стала там переможцем, і починаючи із сезону 1997/98 незмінно грає у найвищому дивізіоні українського футболу.

Базуючись у Донецьку, де вся увага прикута до «Шахтаря», «Металург» весь час мав незначну уболівальницьку, але чималу фінансову підтримку завдяки мільярдеру Сергію Таруті, який став власником і президентом клубу у липні 2001 року. Команда має серйозні досягнення на внутрішній арені, але у єврокубках жодного разу не долала кваліфікаційні раунди, зокрема у двох останніх сезонах поступившись скромним норвезькому «Тромсе» та албанському «Кукесі».



У поточному чемпіонаті «Металург» весь час знаходився всередині турнірної таблиці, зараз після 21 гри команда посідає 8 місце (7,7,7,32-34). 27 квітня в гості до металургів завітає київське «Динамо».

Досягнення клубу

Бронзовий призер чемпіонатів України 2002, 2003, 2005 рр. (3 рази)
Фіналіст Кубка України 2010, 2012 рр. (2 рази)


Найвідоміші гравці команди

Георгій Деметрадзе (грав за «Металург» у 2002-2007 рр., 86 матчів, 34 голи), гравець київського «Динамо» (1999-2000, 26 матчів, 15 голів), чемпіон України 2000 року, 2-разовий бронзовий призер чемпіонату України; 3-разовий чемпіон Грузії у складі «Динамо»(Тбілісі); бронзовий призер чемпіонату Азербайджану 2009 року; кращий бомбардир чемпіонатів України (2004), Росії (1999) та Грузії (1997).

Генріх Мхітарян (грав за «Металург» у 2009-2010 рр., 37 матчів, 14 голів), 3-разовий чемпіон України, 3-разовий володар Кубка України, володар Суперкубка України 2012 р. у складі «Шахтаря»; 4-разовий чемпіон Вірменії, володар Кубка Вірменії 2009 р., 2-разовий володар Суперкубка Вірменії у складі «Пюніка»; володар Суперкубка Німеччини у складі дортмундської «Борусії», кращий бомбардир української прем’єр-ліги 2013 р., найкращий бомбардир збірної Вірменії за всю історію.

Сергій Шищенко (грав за «Металург» у 1999-2003, 2004-2005, 2008-2009 рр., 166 матчів, 35 голів, з 2010 р. – тренер дублюючого складу «Металурга), гравець молодіжної (1996, 4 матчі, 1 гол) та національної (2001-2005, 14 матчів, 1 гол) збірних України, срібний (1997) та 3-разовий бронзовий призер чемпіонату України, 2-разовий володар Кубка України, кращий бомбардир чемпіонату України 2002 року.
Коли у "Металурга" з'явились гроші, керівництво вирішило будувати новий стадіон в Макіївці. Але про цей проект вже давно нічого не чути, тож клуб міцно оселився на невеличкому стадіоні у зовсім не затишному районі Донецька. Старі трибуни підковою оточують поле. В 2008 році добудували нову східну трибуну. Дуже простий і невеликий стадіон (5094 місця) із власною фішкою: контейнерами-кіосками на дахах двох центральних трибун. Ці будки для відео-операторів, на мою скромню думку, виглядають досить убого.



Складається враження, що стадіон зліпили з того, що малось під рукою. Гостьовий сектор знаходиться в найгіршому місці - за західними воротами. Він низький і віддалений від поля, тож якщо вам цікаво подивитись футбол, краще увімкніть трансляцію на своєму смартфоні. Акустика також відстійна, тому викладатись доведеться більш ніж на 100%. Добре, що хоч банерну лінію можна гарно розвісити.



Розташовується стадіон "Металург" за адресою вул. Куйбишева, 25а. Якщо ви гуляєте центром міста, раджу дійти до автостанції "Південна", звідки доїхати до стадіону трамваєм № 3 (це єдиний транспорт безпосередньо до арени). Зупинка "Ринок Заводський" знаходиться якраз коло входу на гостьовий сектор. Якщо ж ви їхатимете із залізничного вокзалу, вам варто доїхати до Ленінського проспекту маршруткою № 35а, звідки також під'їхати вищезгаданим трамваєм. Пішки йти не раджу, бо шлях неблизький, розбитий та зовсім нецікавий.

Двіж донецького Металурга дещо специфічний і найбільш загадковий серед усіх команд. Власне двіжем його можна назвати з натяжкою, більшість фанатів сприймають фанів Металурга з якоюсь посмішкою чи сарказмом, тому контактів з ними майже ніхто не підтримує. Відомо лише про дружбу з алчевською Сталлю. А з ворогів - були, звичайно ж, перетини з кротами, але без якоїсь жесті. Були якісь конфлікти з Маріуполем та Луганськом, а також дніпряни їх колись накривали. Але на тому ніби і все.



Свою дурну славу метадони заробили одразу кількома речами: спочатку на всіх виїзних і домашніх матчах на секторі Металурга був присутній духовий оркестр, який цілий матч виконував старенькі радянські хіти. Згодом він кудись зник, але керівництво клубу постійно возило на виїзди якихось ряжених, які виглядали аж надто кумедно.

На домашках ситуація була не краща - в якийсь момент сектор різко почав зростати в кількості, клуб почав штампувати для фанатів банери, але матч за матчем сектор в три/чотири рази зменшувався в другому таймі. Людей централізовано привозили на матчі, а в перерві вони тікали.



Втім, з часом почала утворюватись невелика група справжніх незалежних від клубу фанатів. Якийсь час вони стояли на окремому секторі, конфліктували з керівництвом і ментами, але при цьому постійно катали виїзди. Зараз же, схоже, лише ці фанати і лишились у Металурга. Принаймні, у весняній частині чемпіонату лише їх на стадіоні і видно. А як воно там насправді - фіг його знає, адже метадони як були, так і залишаються загадковим двіжем...

Зазвичай, виїзди до сусідів «Шахтаря» для киян є досить нечисленні, і особливо цікавого на них відбувається мало.

2007 рік, вересень

Цей матч відбувся на стадіоні «Шахтар», який знаходиться у парку Щербакова (тоді новий стадіон «Металург» ще не був реконструйований). Переважна більшість киян добиралася на виїзд автобусами від фан-клубу (в ті часи це було досить розповсюджено). Частина хохлів вийшла у Донецьку, щоб хоч трохи погуляти містом, але часу до матчу було обмаль, тому всі попрямували до стадіону.



На гостьовому секторі було досить багато фанів, він був прикрашений великими прапорами, але всіх тримали на верхній частині досить великого сектору. Шиза була досить непогана, та апофеозом стали останні хвилини зустрічі. Після того, як за 5 хвилин до закінчення матчу донеччани зрівняли рахунок, здавалося – все, ми втратили очки. Але гол Тараса Михалика приніс динамівцям перемогу! Частина фанів побігла до огорожі в нижній частині, щоб привітати наших гравців, але були дуже жорстко зупинені ментами, в хід пішли кийки. Майже всіх одразу почали виганяти із сектору, атрибутика збиралася на ходу. Менти, щоб наздогнати хлопця, який, як вони вважали, занадто активно порушував правила, навіть почали ломитися до одного з наших басів, зламали там двері і пирснули всередину сльозогінним газом. Ось така «гостинність по-донецькі»… Втім, врешті всі живі й відносно здорові попрямували до Києва.

2008 рік, квітень

Напередодні знаменитого матчу в Охтирці відбувся виїзд на матч-відповідь 1/2 фіналу Кубка України до донецького «Металурга». Оскільки цей матч відбувся у середу, до того ж переважна більшість киян збиралася на наступний матч 20 квітня, то на виїзному секторі було дуже мало людей. «Динамо» здобуло мінімальну перемогу 1:0 (у першому матчі вдома також була перемога 2:1) і вийшло до фіналу Кубка. Виїзд був організований автобусами від клубу, тому особливо розповідати про нього нема чого.

2009 рік, квітень

Ажіотажу серед киян цей матч не викликав, можливо через перерву на гру збірної, можливо через матч з ПСЖ вже 9 квітня, а може просто через передбачуваність результату і супротивника. Тому на секторі динамівців знаходилося всього лише 33 людини, десь 26-30 з яких прибули зі столиці. Вхід до виїздного сектору був окремий, шмон серйозний, мацали усе. А загалом менти були лояльними, не грубили першими, хоча і в туалет випускали не з радістю і по двоє. За 20 хвилин кияни вже були у повному складі на секторі і спілкувалися про день у місті і тому подібні речі. Ні про який перфоманс і мови не було, на решітці всього 4 полотна. Центральні сектори до початку матчу були зайняті місцевими кузями, а поруч із сектором киян організувався затор з кузьмичів, аби пройти на інший бік стадіону. Одним словом, цей затор розсмоктався лише до половини тайму.



Сектор Метадона був наполовину заповнений хвилин за 10 до початку, втім вже після стартового свистка мав вигляд заповненого, хоча і з іншого кінця поля виднілися порожні сидіння. З візуалки у донеччан були 4 – 6 прапорів, а також два полотна над сектором з написами „Металлург Донецк” і „Победу мы не отдадим, Металлург непобедим”. Досить дивно було побачити над донецьким сектором ганчірку з написом "Antifa", донецькі фани кажуть, що вони до неї не причетні, і люди, які її розтягнули, отримали по заслузі після матчу.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Щодо підтримки команди, то фанів Металурга було чути з протилежної половини поля рідко, чітко чулися короткі заряди на зразок „Металург”, та в другомі таймі і їх було обмаль, і звук став значно тихіший, бо приблизно третина сектора кудись зникла. Динамівці заряджали значно частіше за своїх опонентів і, на мою думку, якісніше. Противагу київським зарядам хотіли скласти кузі, які пару разів кричали „Металлург”, але у них нічого не виходило. Повеселила якась п’яна морда ліворуч на декілька секторів від киян. Увесь другий тайм воно кричало, на його думку, принизливі речі про столицю, президента клубу і фанів, що викликало лише посмішки. Після травми Михалика сектор Металурга пожвавився, і останній штурм донецька команда проводила під заряди своїх вболівальників, хоча і динамівські фанати, як в кінці матчу, так і протягом усього матчу, намагалися не мовчати.

2010 рік, березень

Незручний день (п'ятниця) і час (19:00) для матчу в Донецьку між «Металургом» та київським «Динамо» завадив великій виїзній активності біло-блакитних. Сам день матчу комусь видався нудним, а комусь цікавим на події.



Шмон на гостьовому секторі був дуже пристойним, оскільки, мабуть, вперше при обшуку не соромилися так брати за я... Крім того, що вхід на сектор був безкоштовним, ще дуже здивував той факт, що біля входу стояли дві людини в манішках, які видавали кожному квиток на гостьовий сектор, ціна якого, до речі, була вказана у розмірі 10 грн. На сектор підтягнулися хлопці з Бердянська, також були присутні місцеві фани ДК. Шиза посередня. Загалом на секторі близько 70-80 чоловік. Щодо сектору «Метадону», то звісно варто відзначити їх кількість. Звук у них значно покращився після забитого голу у ворота киян. Репертуар зарядів не багатий, але деякі з них виходили досить пристойно по звуку.

На 88-й хвилині запалюється дим, люди в формі намагаються його погасити і винести з сектору. Після фінального свистка заміс із сірими. Забирають двох киян, решту зганяють в інший бік сектору. Опір не вдався. Гості вимагають повернути двох товаришів, з сектору ніхто не виходить, окрім місцевих шанувальників ВКДК. 10-15 хвилин - і хлопців відпускають, усіх «запрошують» у бас і відвозять до вокзалу. Додому біло-сині діставалися різними шляхами, оскільки прямого потяга до Києва в таку пізню пору немає, багато людей поїхали у Дніпропетровськ на матч "Дніпро" - "Чорноморець".

2011 рік, березень



Перший виїзд року для киян в чемпіонаті вийшов доволі буденним. 160 біло-синіх були присутні на напівпорожньому РСК "Олімпійський", також було кілька чоловік з Дніпропетровська і Маріуполя. Деякі з гостей встигли побувати у відділку перед грою, але ця доля чекала далеко не всіх. Стереотипи про донецьку міліцію почали проявлятись на 20-й хвилині, коли через спробу запалити дим менти поломились на сектор, і почалась штовханина, хоча і перед цим вони не сильно відрізнялись адекватністю, та і шмон на вході влаштували дай Боже. В ході замісу одного хлопця покусала за ногу міліцейська собака, в Донецьку собаки охороняють сектор без намордників!



Сектор киян оформлював банер, намальований спеціально для цієї гри, з написом “WHITE-BLUE”. Загалом, більше особливих пригод на секторі не було, хіба що заряди про Донбас і про Ріната Ахметова відрізняли цю гру від решти матчів. В кінці другого тайму більшість сектору стала по торсу, і провела нон-стоп аж до того моменту, поки команди не пішли до роздягалень.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Секторів господарів було 2, і за обома з них спостерігати зі сторони було доволі цікаво. Сектор фан-клубу постійно змінювався в кількості, відведені їм сектори заповнились хвилині на 10-й, звук був абсолютно ніяким. Перед перервою металургів ніби корова язиком злизала, і в другому таймі третина так і не повернулась на сектор. В кінці матчу було запалено вроцлавський вогонь, після чого сектор практично спорожнів, і перед фінальним свистком господарів там вже практично не було. Сектор донецьких ультрас налічував близько 30 чоловік, весь матч вони то ставали по торсу, то одягались знову. Іноді їх було чутно краще, ніж фан-клубівські сектори. Частину другого тайму вони танцювали хард-бас і слемились. Події на полі у цієї групи людей, здавалось, інтересу вже не викликали.

2011 рік, липень

Сезон відпусток був у самому розпалі, тому, на жаль, багато киян віддали перевагу відпочинку на морях замість поїздки до Донецька. До того ж дістати квитки до Донецька в п’ятницю ввечері практично нереально, виїхати додому після матчу ще складніше, тому виїзд виливався в чималеньку копієчку.

Донецькі міліціянти, схоже, начитались київських звітів про перший виїзд у тому сезоні до Олександрії і вирішили виправити недопрацювання своїх колег - безкоштовний вхід на стадіон, при цьому кожному видавали квиток на пам’ять, на сектор принесли кілька 10-літрових бутлів з питною водою. Багато ментів просили стікери, бо вони їх колекціонують. При цьому шмон був дуже солідним, пронести піро було б дуже і дуже проблематично, але ніхто з гостей і не збирався цього робити. По дорозі назад один з ментів зізнався, що їх спеціально готували до цього матчу бо "страшніших за фанатів Динамо в країні нема". В рейтинг "найнебезпечніших" також потрапили Дніпро і Металіст, але до киян їм ого-го... Такий от у біло-синіх імідж.



Склад на гостьовому секторі був далеким від оптимального. Заряди рідко і недовго, хоча в другому таймі все ж підтримка пішла трохи краще. Банерна лінія - як завжди на рівні. Одним словом яка гра - така і підтримка...

2012 рік, листопад

Більша частина фанів добиралася до виїзд не напряму, а через Горлівку чи Ясинувату, очікуючи традиційної зустрічі ментами на донецькому вокзалі. Зрозуміло, що особливих прогулянок по місту фани також не влаштовували, воліючи провести більшість часу до матчу у ТРЦ «Донецьк-Сіті», хто в кіно, хто в кафешках. Потім частина фанів вирішила більшу частину до стадіону «Металург» подолати пішки, це зайняло понад годину.



На секторі не зібралося навіть і сотні київських фанів, холодна погода та неможливість виїхати після матчу додому прямим потягом зробили свою справу. Пітримка була досить жвавою, із стрибками та біганиною по сектору, оскільки ближче до перерви більшість виїздюків почали замерзати. Втім, команда зазнала безвольної поразки, значно погіршивши нам настрій. Невелика частина поїхала до Києва спринтером, решту довезли автобусами до вокзалу, звідки частина направилась до Ясинуватої, а частина – на Харків, а потім вранці експресом вже на Київ, таким чином виїзд виявився досить недешевим.
Сьогодні ми берем інтерв’ю у людини, за яку боролись останні три роки. Акції під судом, марші містом і сотні акцій на трибунах стадіонів... І нарешті це сталось, Павліченки на свободі, тому сьогодні Сергій дав інтерв’ю для нашого журналу.

- Привіт, Сергій. Багато читачів нашого журналу просили мене про інтерв’ю з тобою. Розкажи, як ти взагалі, оклигав вже?

Знаєш, я ніби й не відвикав взагалі. Все так просто і зрозуміло. Єдине, що завжди є якісь труднощі, але це не те, щоб труднощі адаптації, тобто твого розуміння переходу з тюремного режиму на волю, а просто якісь матеріальні проблеми, там треба те зробити, там допомогти батькам, дідусям, бабусям… Такі моменти.

- Чим ти взагалі зараз займаєшся?

Працюю, збираюсь вступати на навчання до Драгоманова.

- Але ти ж вже вчився, я так розумію?

Так, я вчився в КНУБА, був на другому курсі, коли мене забрали.

- А тебе не візьмуть  назад?

Ні, чому, відновитись можна, але я просто не хочу.

- А чим батько зараз займається?

Батько зараз в координаційній раді Майдану, займається суто підготовкою законопроектів люстрації, плюс реабілітації незаконно засуджених.

- Тобто ви вирішили боротись до кінця і пересаджати всіх тварюк, які вас закинули туди?

Звісно. Стільки про це говорили, а рухів ніяких в цьому напрямі не відбувається. З чогось же треба починати. От хіба що, я чув, недавно посадили тих беркутівців, що мають відношення до розстрілів на Майдані.

- Їх не посадили, а просто затримали…

Принаймні, вони сидять в СІЗО. А так… Все, більше ніяких рухів в цьому плані нема. Бабло, як заносилось раніше, так і зараз заноситься. Та хвиля, що була, коли рухнула вся ця вертикаль, за тиждень-два минула, і продовжується все те ж саме. Тобто буквально на тиждень-два вистачило страху, потім страх потроху відпускає цих всіляких людей, які при виконанні обов’язків, на державних посадах. По суті, все як було, так і лишилось.

- Були якісь дзвіночки від ментів, суддів, прокурорів?

Як я розумію, батькові пропонували сходити до міліції. Якось в передачі на ТРК «Україна» виліз наш головний свідок і сказав, що ця людина в нього стріляла. А разом з цим чуваком був такий правозахисник Едуард Багіров. Батько його образив, назвавши брехуном, і той подав в суд щодо захисту честі та гідності, тому й викликають батька до міліції. На прохання надіслати повістку якось не відреагували.

- Речі вам хоча б повернули?

Ніяких речей… Наше майно, до речі, досі знаходиться під арештом, також ми повинні ще виплатити моральний збиток потерпілій стороні. Тобто, по суті, от що відбулось: закон, за яким нас звільнили, називається «Повна політична реабілітація». А в законі прописано механізм амністії, яка цього не передбачає. Амністія – це ніби з панського плеча тобі подарували свободу, позбавили від тюремного покарання, але залишили всі інші моменти.

- По суті, треба добиватись перерозгляду справи, але оскільки вона вже пройшла касаційний суд…

Ні, чому, в прокуратуру ми написали, а що і як буде далі – незрозуміло. Ми пишемо на слідчого, який фабрикував справу, заяву про злочин, про те, справу було сфабриковано. Але фішка в тому, що прокуратура нам просто позови пише і не хоче далі займатись такими справами.

- Живете ви зараз у дідуся?

Батьки знімають квартиру, але всі ми там не помістимося, тому я живу в дідуся.

- Я за справою, в принципі, слідкував постійно, але може ти краще розкажеш, скільки вони в тебе життя відібрали? Три роки?

Так, три роки, з них два з половиною в СІЗО.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
- Більшість людей, які підтримували тебе весь цей час, я думаю, взагалі не уявляють, що із себе представляє СІЗО. Я так розумію, в СІЗО більш-менш нормальні умови, там можна і телевізор дивитись… Взагалі, був зв’язок з людьми на волі?

Так, звісно, зв’язок був, але це такий неофіційний зв’язок, про який краще особливо ніде не афішувати, тому на всіх офіційних інтерв’ю я кажу, що у нас телефонів не було. Там сидить ще багато людей, які потребують цього зв’язку, бо це… Кожен сам розуміє.

- Родичам можна було вас відвідувати в СІЗО?

Нам не давали побачень.

- Взагалі?

В кінці вже, в апеляційному суді дозволили, щоб мама приходила. Але це не більше, ніж раз на місяць, і через скло, годину… Це все дурниці. На перший час зв’язок у мене був, але під кінець, коли почались  всі ці рухи «Свободу Павліченкам!», він повністю зник. Вони так ізолювали. Раз на тиждень відбувалось повне зібрання всього особового складу, і казали : «Не дай боже, я побачу, що хтось туди (до мене) підходить і щось йому передає, розірву всіх». Все це записувалось на камери, які стояли позаду. Тому до нас навіть близько не підходили біля годівниці, спілкувались на відстані кількох метрів, щоб не було помітно, що хтось комусь щось може передати.

- В СІЗО ж, в принципі, багато людей в камері, я так розумію.

Є різні камери, перші камери були на 60 чоловік, як барак в армії. Потім менші – 30, 20, 15 чоловік. А останнім часом мене тримали ізольовано, щонайбільше 3-4 людини.

- Це вже в колонії?

Ні, ще в СІЗО. В колонії я просто сидів в карцері постійно. Тобто я там сидів один.

- Із самого початку, як тільки заїхав?

Так, я як заїхав, то в перший же день потрапив у карцер. Потім, щоправда, мене на тиждень підняли до табору, я подивився на все це…

- Які там взагалі умови? В СІЗО ж працювати не змушують?

Ні, в СІЗО сидять незасуджені люди. Правовий статус ще не такий низький, як в колонії, коли тебе вже засуджено. Мені кажуть: «Ти ж вбивця, якого ставлення до себе ти хочеш?», я кажу, що хочу всього лише того, щоб вони виконували те, що прописано в законі. Не більше й не менше. А так виходить, що я повинен робити все, що мені кажуть, а ви цього робити не хочете. Якось дивно виходить.

- На виїзд ще не встиг з’їздити?

В Харків їздив. Щоправда, зараз не знаю, чи з роботою у мене час вільний буде, бо зараз такий аврал, цілий день ношусь по місту, язик на плечі висить.

- Ти кожного дня працюєш? Чи вихідні все-таки дають?

Так, щодня. На день, звісно, можна кудись вирватись, але поки що треба трохи попотіти на перспективу, щоб потім було легше. Інакше в цьому лайні можна так довго возитись…



- До харків’ян на сектор не заходив?

Ні, не заходив. Ти ж розумієш, там оточення скрізь… Це тут, в Києві, все значно простіше.

- Люди на вулицях впізнають?

Періодично. Всі звикли, що я лисий ходив, зараз вже волосся відросло, тому вже спокійніше. А то, траплялось, їдеш в метро, по декілька разів підходять, вітаються, тиснуть руку…

- Тепер ти більш впізнавана знаменитість, ніж К-я та Ор-н, я тобі скажу.

Ну так, звісно, кайфую цілими днями. Як би я там не мотався, постійно посмішка є. Мені всі кажуть «Сергій, не посміхайся, будь серйознішим».  До чого ця серйозність, я не розумію? Коли ситуація зобов’язує  бути таким – тоді так, а в іншому…  Я навіть лекції на тюремну тему все одно з посмішкою розповідаю. Не знаю, як пояснити, може тому, що я це пройшов, зрозумів, що в цьому нічого надскладного або суперстрашного немає, до всього людина може звикнути.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
А раніше було ще гірше, те, що ми маємо зараз, взагалі  не зрівняти  з тим, що було. А загалом, якщо порівнювати наш час, то в Росії і в Україні - теж дві великі різниці.  І от знаєш, я коли думаю, як же мені хріново, сидиш ти вже півтора місяці в карцері і думаєш: «п…ц, це жесть»... так от, в ці моменти я згадую  Микиту Тихонова і Євгенію Хасіс з Росії, з Москви, в них діло по вбивству судді і ще якогось антифашиста, вже не пригадаю. І він (Микита) надсилав листи мені в СІЗО, показував, яка в нього камера, свою нару аркушами А4 виміряв. Що їм дозволяють, що забороняють, я це пригадував і розумів, яка в мене насправді малина порівняно з тим, що відбувається там, і які у них терміни, тобто цілковита жесть.



- Я так розумію, ти був в курсі всього, що тут відбувалось, які акції розгорнулись?

Можливо, всього масштабу та підспідку не знав. Телевізійна картинка - це одне, а коли тобі розповідають, яка робота велась, як люди приходили на Майдан з ноутбуком, який був придбаний десь на радіоринку, щоб він був анонімний, аби не можна було потім вирахувати, і робили анонімну заяву через Інтернет… Я просто офігів від такого.

- Так, переставляли систему на ноуті, вай-фай в МакДональдсі, було діло…

Підхід такий дуже серйозний.

- Та люди навчились і з журналістами спілкуватись, і з музикантами. Організація, пресс-релізи, який не який, а досвід є. Тепер головне, аби він для хороших тем знадобився. Що, взагалі, думаєш про те, що в нас тут на Майдані відбулося? Чи будуть якісь  позитивні зміни?

Дуже сподіваюсь, що вони будуть. Звісно, мені подобається, що люди змінили своє мислення, набагато більше людей починає відчувати себе вільними. Тобто, в чому це виражається, наприклад, самі за себе вирішують, як їм жити, що подобається, а що - ні. Не подобається – вони кажуть «все, йдіть на х…й, нас такі правила не влаштовують, до побачення, ми будемо жити за іншими правилами». Тобто ось такий підхід дуже подобається. Єдине що, я не повністю підтримую майданівський формат, тобто зараз відбуваються деякі рухи на Майдані, котрі я не зовсім розумію, не вдаватимусь до подробиць.

- Ну насправді це вже пост-майдан… Народу треба передихнути, щоб пішла друга хвиля, бо всі втомились. Коли в тебе на квартирі постійно живуть люди, ти щовечора після роботи їздиш на Майдан, на ніч, або зриваєшся з роботи, їдеш вдень… І воно отак місяць, другий, ти стоїш, воно втомлює. Тому зараз і таке затишшя, бо люди втомились.

Я зараз кажу не про затишшя, а просто кажу, що виявляються різного роду незрозумілі ситуації, а так, в цілому, ти знаєш, все дуже чудово. Дотиснути це треба. Зараз, як на мене, зміни вже мають бути не силою, а більш в правовому полі. Тиснути, тиснути, тиснути... Тобто зі зброєю бігати поки що, мені здається, час пройшов. Коли буде потреба – розмов нема, треба буде взяти. А в цілому, для багатьох перелаштуватись складно. З хлопцями нещодавно спілкувався, вони кажуть, в перші пару днів після всіх цих подій на Інститутській заїжджають до себе в мусарню з автоматами, мусора просто обсираються. І головне, що я їм кажу, мовляв, хлопці, ви ж зрозумійте, такий час вже минув, зараз, не дай бог, ви так вже не повторюйте, бо не перевірять, вас одразу всіх запакують, тому будьте обережні, перелаштовуйтесь на дещо іншу фазу.

- Так, нас Майдан сильно змінив. Навіть на марші в Дніпрі йдемо, я дивлюсь, хтось кинув недопалок фаєра, дніпряни собі спокійно йдуть, а абсолютно всі кияни обходять стороною, вони на нього так дивляться, і в них вже рефлекторно «обійти».

У кожного свої травми, у дніпрян теж травми були. Коли терористичний акт був, ти пам’ятаєш,  2012 рік. Це таке, звісно, темні сторінки історії.

- Що взагалі плануєш,  вступати і паралельно працювати,  що ще?

Все по максимуму! До чого руки дотягнуться – все намагаюсь зробити. Тому що скільки вже можна лежати…



- І, мабуть, останнє питання: що будем робити з графіті "Волю Павліченкам", яких до біса лишилось по Києву?

Як на мене, це вже історія, і ці графіті вже неактуальні. Можна було б перемалювати на наші, за Динамо! Хлопці кажуть, лише оте велике на Шулявці треба лишити, бо досить цікава історія його створення...
320x480   640x960   1136x640   1440x900   1536x1024

1600x1200   1680x1050   1920x1080   2048x2048
Після гри з Металістом мені подзвонили люди зі служби безпеки стадіону. Запропонували подивитись записи з камер спостереження, адже на матчі стався прикрий інцидент - від вибуху петарди постраждав один з фанатів. Втім, на записі не було видно, чиїх рук це справа. А за розповідями очевидців складалось враження, що петарду (а чи петарда це була?) кинули з сусіднього, нефанатського сектору. Це сталося би рано чи пізно, вже багато разів поспіль на матчах, коли ми палимо піро, всіх просять не приносити петарди на стадіон. Але люди приносять, не думаючи про наслідки і про те, що можуть когось травмувати.

Втім, колись я і сам учудив подібну фігню. Було це 6 років тому, весною 2008-го. Будучи ще малими карланом, вирішив влаштувати пірошоу на стадіоні. Піротехніку тоді не можна було так просто взяти і купити, не було інтернет-магазинів, та і досвіду використання піро у нас не було. Зібрались з подєльніками виготовляти дими самотужки, бажання задиміти весь стадіон вже було хоч відбавляй. В Інтернеті знайшли рецепт, як варити селітру, і прийнялись за діло. Одного з друзяк бабуся лишила самого вдома, і ми завалились всі до нього в гості. Закрились на кухні і почали крок за кроком виконувати інструкції з ютубу. На плиті в каструлі варили селітру, змішавши її з іншими інгридієнтами (спеціально не буду їх називати), а воно потроху перетворювалось на в’язку масу. Ніби варення. І потроху диміло... Дим потроху заповнював кухню, квартиру і навіть коридор. Відкриті вікна не допомагали. Зварену масу ми розливали в жестяні банки з-під кошачого корму, а замість фітіля встромлювали бенгальський вогонь. Досить швидко ця маса застигала і ставала твердою...

Але раптом сталось непередбачуване - кастрюля на плиті (точніше її вміст) почала горіти. Реальним таким полум’ям. І мій друган з переляку не придумав нічого кращого, як викинути її у відкрите вікно. З восьмого поверху. Позакривали всі вікна і з сусідньої кімнати почали тихенько визирати, куди ж воно полетіло. А за вікном картина маслом - діточки бавляться на дитячому майданчику, посеред нього димить наша каструля і стоїть купа татусів з піднятими головами, намагаючись визначити, з якого ж вікна воно прилетіло і ледь не прибило їхню дитину. Перелякані до смерті, ми були впевнені, що зараз за нами прийдуть. А якщо і не прийдуть, то викличуть пожежників, бо квартира була повністю в диму, і він крізь усі щілини ліз назовні. Але не прийшли. І не викликали... А звареного нам було вже досить, аби реалізувати нашу задумку.



Лишалось випробувати. Пізній вечір, темрява, і ми ідем на пустир, з усіх сторін оточений багатоповерхівками. Перший пуск нас не задовольнив - банка видавала не тільки дим, а і стовп полум’я метри півтора заввишки. Вирішили модернізувати конструкцію і одягти зверху ще одну банку, аби менше повітря поступало всередину. Це певною мірою дало свій ефект - диму стало більше, але виробники шкодують жесть на котів, тому дно банки швидко почало плавитись, а потім під тиском імпровізована кришка злетіла і покотилась в сторону. В мене навіть відео залишилось з тих випробувань (КЛАЦ). Здавалось би, більш небезпечну конструкцію годі й придумати. Але відсутність страху рухала нас вперед, і ми додумались притягти це все на стадіон. Вже не пам’ятаю, як це все проносили, але шмон якимось чином ми оминули.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
І ось, перший матч після довгого міжсезоння, команди виходять на поле, і з фанатського сектору в сторону поля летять касові стрічки. Раніше це була популярна забава - кинути касові ленти і дико угорати, спостерігаючи, як працівники стадіону їх прибирають. А після стрічок ми зі своїми банками в першому ряду. Аби верхня кришка не злітала, ми додумались зробити "дуже розумний" фінт - поставити на цю конструкцію ще одну банку, але з піском. Так-так, мій кіт тоді дуже багато жер, і банок цих було хоч відбавляй. І це була ще більша дурниця, за всі попередні.



Починає все диміти, і стається найбільший провал - одна з банок створює такий тиск, що кришка (розкалена і дуже гаряча) взлітає в небо метрів на 20, а потім приземляється на бігові доріжки і розсипається на багато палаючих шматочків. Це було дуже велике щастя, що воно впало на бігові доріжки, а не комусь на голови. Втім, на доріжках лежали паперові стрічки, які почали горіти. Прибіг споукмен і почав це все тушити, а весь сектор ошелешено за ним спостерігав. Я ж від сорому сховався кудись повище, а потім ще й пішов із сектору раніше, аби не надавали по голові. Але так і не надавали - на секторі було ще багато різних інцидентів, і під кінець матчу всі про мене успішно забули.



Цю історію я згадую кожного разу, коли починається мова про піротехніку. А вам її розповів, аби вчились на чужих помилках, а не на своїх. Ніколи, чуєте, ніколи не намагайтесь виготовити піротехніку самотужки. Зараз є ціла купа варіантів, де її можна придбати. Завжди думайте про те, чи використання піро не завдасть шкоди тим, хто знаходиться поряд з вами. І забудьте нарешті про ці кляті петарди, поки не сталась ще більше біда...

За останні декілька місяців наш рух витратив чималу суму грошей, і було б неправильно, щоб ми не виклали звіт. Розписувати все детально немає потреби, фінансова звітність знаходиться під контролем людей з різних банд, а ось загальні цифри і те, на що пішли гроші, хотілось би озвучити. За весь цей час ми жодного разу не оголошували про збір коштів, тому всі витрати здійснювались з так званого общака (а фінансується він за рахунок продажу абонементів та прибутку від магазину WBC). Також було здійснено продаж квитків на матч Динамо - Валенсія, але матч перенесли на Кіпр, а гроші людям назад не роздавались, їх пустили на корисні справи, про що далі детальніше. Отже:

17 лютого ми продали 1000 квитків на матч Динамо - Валенсія на наші сектори. На цей матч було виготовлено 1000 балаклав (тоді в них справді була потреба, адже з’являтися на секторі з відкритими обличчями перед десятками фотокамер було небезпечно). Більшу частину балаклав роздали при продажу квитків, решту планували роздати людям безпосередньо перед входом на сектор, але так і не склалось. Залишок лежить в надійному місці і ще обов’язково стане нам в нагоді. Відповідно, суттєву суму було виділено на виготовлення цих масок. Решту ж грошей + загальну касу пустили на наступні витрати (всі суми з трьома чи чотирма нулями).

1) Допомога пораненим хлопцям і дівчатам з нашого двіжу (деякі з них, на жаль, ще досі знаходяться у лікарні).
2) Закупка бронежилетів для нашого двіжу. Також передали певну їх кількість одній із сотень самооборони, в якій знаходились наші хлопці, та на схід України.
3) Витрати на ліки, провіант для лікарень під час чергування, паливо на передову; сміттєві мішки та перчатки для прибирання території біля стадіону Динамо.
4) Допомога хлопцям, які вимушенні покинути рідні домівкі через окупантів і зараз знаходяться на материковій Україні, а також тим патріотам, хто має проблеми на сході нашої країни (Сімферополь, Харків).
5) Допомога двіжам на сході України для закупівлі засобів самооборони (Харків, Донецьк, Луганськ). Частина цих грошей була призначена для правової допомоги дніпрянам, що постраждали у себе в місті, але питання вирішилось позитивно, тому кошти переправили на схід.

ДЯКУЄМО людям, які купили квитки на матч з Валенсією, а також тим, хто постійно купує наш стаф, абони тощо. Дякуємо литовським братам та соратникам з Європи, які зібрали певні кошти і передали нам. Без Вас ця домомога була б зведена нанівець, і руху довелось би збирати гроші з шапкою по сектору, як це було колись. Ми вдячні Вам, що Ви нам довіряєте. До нас постійно надходять пропозиції допомогти фінансово. Більш того, зараз розвелась велика кількість шахраїв, які намагаються заробити на біді Майдану. Всі останні місяці ми відмовлялись від пожертв, але бажаючих надто багато. Тому на наступному матчі на вході на сектор буде стояти скринька для добровільних пожертв, після чого ми гарантуємо повну фінансову звітність по витрачених коштах.
Долучайся до команди "Святослава" та твори журнал разом з нами! Стосовно допомоги пиши Вконтакті юзеру Dexter 73 (лінк). До нових зустрічей!

З.І. Передрук матеріалів з даного журналу дозволяється лише з дозволів редакції. Якщо дані якогось абонементу будуть опубліковані в Інтернеті у вільному доступі, доступ до журналу по даному абонементу буде заблоковано. З повагою, WBC.