Десятий, так би мовити, ювілейний номер. І для редакції він був найтяжчим з усіх попередніх, строки виходу номеру переносились разів п’ять. В такі важкі для країни часи трошки не до журналів було... Зізнатись чесно, я, як редактор, навіть не встиг прочитати всі матеріали номеру. Але це можна буде наздогнати по дорозі в Дніпропетровськ. До речі, матеріал про цей виїзд вийшов досить об’ємним. В десятому номері ви знайдете статті про всі події, що стались з нашим двіжем за останні два місяці - про поїздки на турніри до Вільнюса та Кракова, про матчі на Кіпрі та в Іспанії, про матч між ультрас Динамо та Шахтаря. Формально виїзний матч проти Таврії та домашка з запорізьким Металургом. І куди ж без інтерв’ю. В гостях у клубу 100+ один з старих фанатів - Олексій М-і.
Щойно стало відомо, що Wizzair відкриває рейси Київ - Вільнюс, я задумав поїхати на зимовий фанатський турнір, який кожного року організовують фанати Жальгіріса. Кияни вже 6-й раз організовували команду для участі в турнірі, але раніше від відвідин Вільнюсу мене відштовхувала необхідність пертись 800 км на автобусі через Білорусь та чотири рази стояти в чергах на перетин кордону. Зараз же катнути в Литву бажаючих виявилось немало - близько 25 хохлів полетіли до Вільнюсу. З них 10 чоловік вилетіли ще в середу (і я в тому числі), турнір же було заплановано на вихідні. Одразу по прильоту я з друзями арендував авто і перші три дні ми катались по Прибалтиці - Таллін, Рига і ще кілька маленьких містечок проїздом. Розповідати про ці три дні не впевнений чи варто, все ж у нас не туристичний клуб, а фанатський журнал. Єдине, що скажу, - там було нереально холодно. При температурі -17 і високій вологості біля моря все відчувалось на -35, на вусах без перебільшення намерзали бурульки, і якийсь час ми переміщались від пабу до пабу. Втім, навіть в такий мороз я зацінив всю красу Прибалтики, нафоткати всі визначні місця столиць Естонії і Латвії та спробувати місцевої кухні. Дуже хотілось би туди повернутись влітку, чи хоча б при плюсовій температурі.



В п'ятницю після обіду ми повернулись до Вільнюсу. Я покинув компанію, з якою ми наколесили 1400 км за останні пару днів, і приєднався до іншої, яка лише в цей день прилетіла. Температура повітря вже піднялась до -8, але для хлопців це теж було неймовірно холодно. Та і не було у них потрійних шкарпеток, подвійних рукавиць і трьох светрів, довелось гуляти з ними теж від пабу до пабу. А коли чогось подібного поряд не було, то час від часу заходили в аптеки, супермаркети і книгарні, аби погрітись. За цей вечір ми Вільнюс практично і не подивились, але попереду було ще два дні. До речі, одна з кімнат нашої квартири в Вільнюсі, за дуже помірний прайс.



Ранок суботи, досить швидко доїжджаєм до місця проведення турніру, в цей день у нас має бути дві гри. Як я вже писав, близько 25 киян приїхали на турнір, з них вдалося зібрати дуже сильну футбольну команду. Решта займалась звичним для себе ділом - фанатіла за своїх). Загалом в турнірі приймали участь 20 команд. Сконто (Рига, Латвія), Lietuvos Rytas (фанати баскетбольного клубу з Вільнюсу, ворогують з Жальгірісом і в останній момент заявились замість дніпропетровського Дніпра), Шяуляй і власне Жальгіріс - це були наші суперники по групі. В інших групах грали львівські Карпати, ще дві команди з Латвії (Металургс і Даугава) та 12 литовських команд, про деякі з яких я навіть ніколи раніше не чув. Наша група вважалась самою сильною, а перший матч довелося зіграти з господарями турніру, фанатами Жальгіріса.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Перший матч потрібен був, аби наші гравці хоч трохи зігрались. Як виявилось, деякі гравці навіть не були знайомі між собою, хоч і постійно ходять на сектор. А ще холоднеча в залі. А ще гучна підтримка литовців, перекричати яких було досить проблемно. Можна шукати безліч виправдань того, чому цей матч ми не виграли. Пропустивши на початку гри, хохли зібрались і забили два голи. Але отримали у власні ворота необов'язковий м'яч перед самим фінальним свистком. Нічия 2:2 з однією з найсильніших команд на турнірі - теж непоганий результат. Друга гра через півтори години... Я пішов попросити у жальгерече барабан для кращого супорту, натомість вони прийшли всією толпою до нас, і ми разом шизіли в 40-50 рил за Динамо. В критому залі з хорошою акустикою це було дуже і дуже голосно. Команда наша без особливих зусиль виграла 4:0, і такий результат вселяв надію на вихід з групи.



Другий матч завершився об 11:30, і у нас був цілий день, аби погуляти Вільнюсом. Двоє литовців (Ігор і Сергій) погодились показати місто нашій компанії, з ними ми гуляли аж до пізнього вечора. З Ігорем я був знайомий ще по виїзду в Генк, він тоді катнув за нас в Бельгію, зараз же вдалось нормально роззнайомитись. Загалом, вони розповідали дуже багато цікавого і про свою двіжуху, і про місто, і про країну, деякі речі мені не налазили на голову... Наприклад як може бути так, що Жальгіріс не воює з жодною двіжухою в Литві, аналог нашого перемир'я, але на постійній основі. Як може бути таке, що в Литві кількість населення зменшилась з 3,5 до 2,5 млн чоловік буквально за пару років, при цьому лише в Англії, за їх словами, литовська діаспора більша за населення Литви. А ще здивувало, що в Литві, де інформацію ЗМІ подають досить об’єктивно, далеко не всі розуміють, що відбувається в Україні.



Вдалося спробувати і місцеву традиційну страву - цепелінів (типу котлети по-київськи, тільки з картоплі), і місцеві пиріжки кібінайни з різною начинкою. Загалом, ціни не набагато вищі за українські, страви в більшості кафешек на рівні 30-40 грн за порцію. Проїхавши через три країни, можу сказати, що і живуть прибалти не набагато краще за нас - вздовж дороги нам постійно траплялись села з закинутими та напівзруйнованими будівлями, наші села побагатше виглядають. Але тут вже і сліду не лишилось від Радянського союзу.

Загалом, гуляли ми до вечора, відвідавши таки всі найбільш цікаві місця Вільнюса. А ввечері на всіх чекала фанатська вечірка. Точніше, як фанатська, туди пускали і фанатів виступаючих гуртів, але основна маса таки були учасники турніру. Повний список гуртів я не згадаю, першими виступали хлопці, що грали хеві метал, звідкись взялись говнарі у всьому шкіряному і крутили своїми патлами перед сценою... Було відчуття, що я потрапив в кінець 80-х))).

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Але другий гурт під назвою Diktatura є реально популярний в Литві - хлопці співають праву патріотичну музику. Вже після першої пісні на соліста одягли футболку "Волю Павліченкам", а в залі слемились і розмахували кельтським прапором. До речі, на концерті литовці передали нам певну суму грошей - частину зібрали литовські скінхеди на підтримку Правого сектору, частину на Євромайдан зібрали литовські двіжухи. А прибуток від продажу футболок "Волю Павліченкам" жальгерече передали родині незаконно засуджених. До кінця концерту я не досидів, і разом з двома нашими вільнюськими знайомими пішли ще трохи прогулятись містом.



Другий день турніру відбувався в іншому залі, на околиці міста. Коли ми звечора хотіли дізнатись як замовити таксі, литовці сказали, що заїдуть за нами. Отака от гостинність. Зранку за нами приїхала дівчина з двіжу Жальгіріса... вона непогано говорила російською, але сказала, що говорити російською їй неприємно, тому ми без вагань перейшли на англійську. Більшість литовців російську розуміють таки непогано. Але далеко не всі.

Другий день турніру розпочали матчем з ризьким Сконто. Суперники виглядали підгулявшими після нічного концерту, наші ж хлопці прийнялись їх возити по полю з неймовірною завзятістю. Мало хто встигав рахувати кількість голів у ворота суперника, але суддя в протоколі записав рахунок 12:0. Після кількагодинної перерви був останній матч в групі, де нам треба було не програти. Але завдання було перевиконано - кияни перемогли 9:1, а за Динамо вболівав практично весь зал. А після цього вболівали і за Карпати, які також вийшли з групи. У зелених левів була цікава ситуація в групі - їм треба було забити не більше і не менше певної кількості голів, аби не пролетіти повз плей-офф і одночасно не зайняти перше місце в групі, бо тоді вони потрапили б на сильний Жальгіріс в 1/8 фіналу... І Карпатам таки це вдалось - забивши 4 голи, команда зупинилась і не хотіла забивати ще).



Чвертьфінал пройшов також більш ніж впевнено, не дуже й слабкий Екранас поступився нам 1:4, і вже було відчуття, що на цьому турнірі біло-синіх зупинити не зможе ніхто. В півфіналі команда хохлів зустрічалась з Карпатами. Перед початком матчу було виконано Гімн України, а группи підтримки киян і львів’ян фанатіли одночасно за дві команди. Рахунок цього півфіналу 5:2 - чергова впевнена перемога нашої команди. За класикою жанру фінал ми мали б зіграти з Жільгірісом, але вони несподівано поступились в півфіналі 1:2 команді Мажейкяй. Отже, лишалось перемогти хлопців з цього невеличкого міста. І це виявилось зовсім не складно - перемога за нами 5:1! На фінал вся підтримка нашої команди спустилась на перший поверх і після останніх голів повибігали на поле. Ну і радості не було меж після фінального свистка, фото на пам’ять, вручення медалей і, звичайно ж, заряд "Кубок Тьомі!", які привозить команду хохлів на турнір вже 6-й раз. Що було далі, історія замовчує, але на ранок на літак встигли всі). До Вільнюса хочеться повернутись ще, але коли там буде трохи тепліше. Фани Жальгіріса обіцяли, що цього разу спробують організувати ще й літній турнір, тому чекаємо з нетерпінням...



Ще не встиг закінчитись наш черговий футбольний турнір, як вже кілька осіб думали про те, що варто відвідати майбутній турнір у Кракові на знак солідарності з приїздом поляків до Києва. Пройшло кілька місяців, як хлопці з Хутніка вже запрошують нас на свій 6-й турнір. Одразу було зрозуміло, що цей турнір, скоріш за все, двіж омине стороною, оскільки з поляками ніхто зв’язок не підтримує, окрім деяких представників руху. Про це було навіть сказано в одному з інтерв’ю у попередніх номерах, та й для двіжу це люди нові. Не менш важливими факторами були також турнір з футболу у Литві та виїзд до Валенсії, які припадали майже на цей самий проміжок часу. Але попри все це та інші чинники, троє наших вирішує все ж таки їхати до Кракова і везти команду. Згодом ще 7-8 хлопців збирались разом з нами їхати, але події в країні, робота та інші проблеми за час підготовки документів відсіяли всіх. І знову нас тільки троє.



Настрій стрімко падає, нервуємо, але все-таки вирішуємо, що навіть втрьох, але ми поїдемо попри все! Згодом до нас долучається четвертий гравець, який підтвердив наміри відвідати турнір з дівчиною. Але чотири людини - це теж мало, за регламентом - на полі 5+1... Час ще був, агітували хлопців безперервно, але всі виїзні вже запланували інші заходи. З часом ми згадали, що представники деяких контор наразі навчаються у Польщі, і для них приїхати на турнір не складає жодних проблем. Таким чином, нас вже нараховувалось шестеро, це означало, що команда, хоч і без замін, але є! Через інші контори пробиваємо, що ще є люди, які також належать до руху і навчаються там. Так нас вийшло разом з граючими і підтримкою десятеро.

Дорога. Внаслідок роботи, навчання ми їхали окремо парами, напряму автобусами Київ-Краків. До речі, деякі знайомі з інших польських рухів одразу, як побачили афішу турніру, почали нам писати попередження, що нас можуть ловити по трасі їх двіжі. Це у них є нормою, та й накрити хохлів, як виявилось, багато хто не проти))) Тим більше, вони думали, що ми будемо разом їхати одним басом. Насправді один поїхав за 3 дні, двоє за 2, і ще двоє за день. Кожен їхав з якимись пригодами...  Ми їхали за 2 дні до турніру... Спочатку їхали по графіку, але вже проїхавши місто Житомир, яке викликало у нас неадекватні коментарі)), ми, як на зло, поламались. Простояли хвилин 40, розуміємо, що вже мабуть будемо спізнюватись, але це був тільки початок. У Львівській області наш бас зупинили мусора і протримали хвилин 30-40 без жодних причин. Далі, як виявилось, дорога до кордону в Краківець в аварійному стані - на трасі просто насипана купа землі та каміння і стоїть пост міліції зі зброєю та в екіпіруванні.

Довелось їхати в об'їзд селами, в яких дорога вузька, і дві машини не можуть розминутись. Такою дорогою нам довелось повзти ще годину, загалом вже години на дві затримувались. Кордон. Наші прикордонники доволі швидко всіх пропустили, а от польська сторона уважно видивлялась документи із серйозними лицями. Вибірково запитували про наявність коштів, страхування, броні житла, у нас теж це перевірили. Проходячи перед нами, один з польських прикордонників спіткнувся і на весь салон вигукнув "Куууурва", що спровокувало сміх у деяких і відчуття того, що ми вже нарешті у Польщі. Далі на душі вже було спокійною, чекали на приїзд до вокзалу і зустріч з польськими друзями та одним з наших, який того дня вже прибув. Дорогою проїжджали такі міста як Тарнув, Жешув, де написами назв команд та банд зайняті кожна стіна, стовп, все обклеєно стікерами. Одразу видно, хто в місті хазяїн.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Краків, вокзал. Через кілька хвилин по приїзду, а це вже була майже друга ночі, нас зустрічає десятка Хутніка з наших хлопцем. Всі дуже раді побачити один одного та поспілкуватись, але більше 15 годин сидіння в басі дали своє, хочеться вже до хостелу, в душ та спати. Але не так сталося, як гадалося. Хлопці перед хостелом пропонують випити по келиху пива або соку, бо не прийнято якось так їхати спати одразу в них, тим більше, що всі на машинах, тому проблем добратись вночі в Нову Хуту немає. Як наслідок, зважаючи на обіцянку недовго посидіти і відпочити, ми погоджуємось і їдемо в центр. Робочий день, але в центрі багато народу гуляє, "відпочиває".

Привезли нас до закладу, на вході до якого стояло декілька рам, майже нікого не впускають, ігнорять. Але то якраз і була наша точка призначення, як пізніше виявилось, це клуб, в якому не тільки випивка, але ще й дівки, танцюють і не тільки. Тут не будемо вдаватись в подробиці, що і як було, але пробули ми там достатньо часу, і вже пізніше вирушили до хостелу, де одразу «вирубились», сил вже не було. Не встигли заснути, як зранку нас вже будять хлопці їхати снідати і гуляти містом. Після сніданку до нас підійшло ще декілька хлопців і ми рушили на прогулянку. Дуже сподобалось те, що місто поділене на фанатські райони, і зайти на чужий район може бути дуже небезпечно, пригріють трубою чи пером проведуть. Сплутати, де чий район, досить важко. Кожна будівля, паркан, зупинка в написах чи графіті клубу, фірми, до якого належить район. Причому іноді зустрічалось так, що по один бік дороги район Вісли, по іншу - Краковії. Зрозуміло, всі ті написи намагаються виправити чи замалювати. Найбільш кумедними були виправлення "вісляками" написа фірми краковії "Łowcy Psów" на "Łowcy Snów" та напис жидів (так називають рух Краковії) - "Wisla nachujuzawisla", думаю, переводити тут не треба.

За Хутніком закріплений район Стара Хута та майже вся Нова Хута. Район Нова Хута – це найбільший район Кракова, але місцеві вважають його більше окремим містом, ніж районом. Архітектурою він теж відрізняється від інших, нагадує наші райони. Зустрівшись з усіма, хто мав приїхати, прогулялись солянкою в 20 рил по історичних пам’ятках та замках. Своєю кількістю і виглядом одразу викликали зайву увагу поліції, але все було спокійно. Ворогів ХКС - жидів і вісляків - теж не зустрічали зранку. Вже після обіду мали йти на вокзал, зустрічати нашого хлопця, який навчається в Варшаві. По дорозі заходимо в торговий центр, який знаходиться одразу біля вокзалу, вирішуємо чекати там, заодно і прикупити свіжих номерів ТМК почитати.



Поки чекали хлопця, в торговому центрі натрапили на двох представників червоно-синіх (двіж Вісли має ті ж кольори, що й «анал» у нас, і вважається наймерзотнішим рухом через зловживання аргументів, багато рухів їх і не вважає хуліганами через це). Побачивши знайомі лиця представників Хутніка, починають морозитись, кажуть, що не вісляки, але врятуватись від показових підсрачників і прогону з ТЦ їм ніхто не допоміг)).

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Ближче до вечора вирішили вже гуляти по Новій Хуті, де час від часу до нас підходили нові люди з руху. Поїхали подивитись на їхній рідний стадіон, будівлю клубу (де ми залишили на дверях наші наліпки на додачу до ХКС), зал, в якому на наступний день вже грали турнір, та знаменитий металургійний комбінат (Хута). До речі, Хутнік перекладається як Металург. Пізнім вечором знову прогулялись центром, відвідали декілька клубів, як і попередньої ночі. Хоча треба було їхати спати і берегти сили перед турніром, але о 2-й ночі мали приїхати останні двоє наших. Через те й угорали і проводили приємно час, аби потім поїхати зустріти своїх. Після зустрічі нас завезли в хостел, де ми ще поспілкувались з тими, хто щойно приїхав, розказали про гостинність Хутніка. Того ж вечора в наш хостел у сусідню кімнату заселили представників німецького FC Magdeburg, які майже всю ніч угорали під пиво.



День турніру. Спочатку розповім про регламент і команди. Всього команд було 24, по 4 команди в 6 групах, з них 4 команди – це гості турніру, ФК Магдебург (Німеччина), Стоміль Ольштин, Вісла Плоцьк та родзинка турніру - Динамо Київ. Як виявилось, киян хотіли всі побачити і поспілкуватись, викликали ажіотаж прямо. Далі проходять перші місця з 6 груп та 2 найкращих других місця. На полі - 5+1. Час матчу - 9 хвилин.

Тепер, як все було... Прокинувшись, зрозуміли, що всі наші походеньки і веселощі дали своє, і толком ніхто не виспався, і сил немає, але з часом, роздуплившись, було вже нормально. В хостелі все так само німці угорали і пили пиво, здавалося, що вони і не спали, це були видно по їх обличчям. Перекусивши, нас відвезли вже до місця проведення турніру, залу навпроти стадіону Хутніка. Дорогою приємно здивував напис HUTNIK WITA FCM OKS ZKS FCDK - так біло-блакитно-сині вітали команди інших рухів, які прибули на турнір. На касах стадіону Хутніка ми побачили напис "Добро пожаловать", який вночі хлопці зробили спеціально для нас. Біля залу вже було помітно скупчення лисих "фарма-боїв" різних рухів. На наших очах поліція робила обшук людей та машину кібіців Стоміля, які приїхали, шукали заборонені речі. Потім повідомили, що авто Стоміля і Вісли Плоцька довго протримала на трасі поліція, але пізніше відпустила, і всі вчасно добрались. Всередині приміщення одразу кинулось в очі багато стафу Хутніка, який продавався, і чергу людей біля нього.

Сама організація турніру була на високому рівні. Для кожної команди своя роздягальня з санвузлом та душем, наявність буфету, де весь день можна було купити поїсти та випити щось. Наявність суддів, рахунок виводиться на табло. Також протягом всього турніру був присутній віце-президент Хутніка, з яким ми неодноразово за день спілкувались. Перед нашою першою грою по мікрофону оголосили, що зараз вперше на турнірі гратиме Динамо Київ, нас зустріли оплесками та нашим же зарядом "Динамо Київ" із хлопками, що для нас стало повною несподіванкою. Група нам дісталась не з легких, та і команда у нас була зовсім не зіграна.

Тому високих результатів ми не досягли. Першу гру програли 4-0, друга - нічия 2-2. Але якби не суддя, могли б вирвати перемогу - за 10 секунд до кінця матчу замість удару від воріт суддя ставить кутовий, і ми пропускаємо – в результаті нічия. Остання гра була не менш цікавою, але знову програш 4-1. І ми не проходимо далі.

Емоції переповнювали так, що потім поляки казали, що змогли вивчити всі наші лайливі слова.) В перерві турніру проводився конкурс на жим лежачи. Суть була вижати найбільшу кількість разів свою вагу. Переможцем став представник Плоцька, вижавши 90 кг 34 рази.



Під час турніру перед нашою грою підійшов гравець Хутніка, який перед збором команди до виїзду все ж таки прибіг на фанатський турнір, щоб побачити українців, бо сам гравець, як виявилось, родом зі Львова. Трохи поспілкувавшись, він пішов, бо вже був час...

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
По закінченні турніру відбулась, як має бути, церемонія нагородження, медалі вручав віце-президент клубу та інші «стержневі». Після цього всі зібрались для групового фото, організатори ще раз подякували, причому окремо гостям, і по черзі всі заряджали по заряду кожного з клубів, закінчивши зарядом Хутніка. Така атмосфера турніру була незабутньою.

Далі нас чекала вже інша програма - всі вирушили в паб, де всі бажаючі фанати зібрались відзначити успішне проведення турніру та просто посидіти, порозмовляти. Через деякий час всі вже познайомились і спілкувались на всілякі теми, особлива увага була до хохлів, всіх цікавило, що і як у нас, яке фанатське життя, події Майдану.

Поляки виявились на вигляд злими, але, в той же час, дуже простими у спілкуванні хлопцями. Чого не скажеш про Магдебург, весь вечір вони якось були окремо, і, крім ультри Хутніка, майже ні з ким не спілкувались. Через деякий час частина наших та Плоцьк вже покидали паб, наші - в хостел, Плоцьк - додому. Свято продовжувалось...

В ході розмов хохли, які залишились висіти далі, ближче познайомились з ОКС (Стоміль Ольштин), це спілкування продовжилось вже у хостелі до самого ранку, бо, як виявилось, ми були сусідами, і багато тем хотіли дізнатись один від одного. Хто спав, хто ні, то вже було несуттєво. Ближче до обіду Стоміль вже вирушав додому. Ми ж вирушили знову до центру прикупити сувенірів, прогулятись по місцях, в яких ще не бували, провести на потяг нашого до Варшави... Поляки в той час відсипались ще). Прогулявшись ще трохи, вже настав час провести наших на автобус до Києва. Нас залишалось все менше і менше - троє. Ввечері тільки ще один раз посиділи двіжухою в пабі, тому що дуже рано мали прокидатись на потяг, попрощались з більшістю та поїхали до хостелу.
Дорога додому. Троє киян, які лишились, вирішили, що їхати басом назад невесело, тому обрали варіант їхати потягом Краків-Пшемишль, звідти до кордону - маршрутка, піший прохід, маршрутка до Львова, потяг Львів-Київ. Із самого ранку за нами заїхав В. з ХКС, і ми рушили до вокзалу... Там сіли на потяг і вирушили до Пшемишля.

Сама дорога була спокійною, нічого особливого, тільки гнали з кількості "органів" контролю в потягах і поліції. Цікаво було спостерігати впродовж всієї дороги графіті різних клубів. Були навіть спонтанні думки виписатись раніше в м.Ярослав, аби відвідати магазин по фанатській тематиці, але все-таки доїхали до кінця. По приїзду мали деякі проблеми з поліцією через їх надмірну правильність. Поклавши речі до камери схову, рушили прогулятись містом, бо часу було вдосталь. Йдучи центром, здалеку побачили моб Полонії Пшемишль, але вони нас не побачили або не відреагували просто. Суть в тому, що Полонія Пшемишль має згоду з Вісла Краків, а оскільки вісляки та інші знали про поїздку киян та можливі варіанти маршрутів, могло бути все, що завгодно.

Прогулявшись по стадіонам місцевих клубів Чувай та Полонія, пообідали та рушили до вокзалу забрати багаж, і в дорогу... Біля вокзалу зустріли хлопця на шапці Вісла, який побачивши нас, трохи змінив свій впевнений погляд і почав дивитись по сторонам, але брак часу, поліція, камери… і ми просто пройшли повз нього. Кордон пройшли швидко, а ось дорога до Львова, довжиною всього 80 км, затягнулась на 2 години, бо їхали по селах, і зупинки були на кожному кроці.
У Львові до від’їзду залишалось півтори години, тому просто повечеряли і пішли до потягу.



Зранку нас вже зустрічав Київ, то було 18 лютого... Де вже вдень приємні спогади поїздки перебивали звуки пострілів, спалахи гранат та запах диму від гуми...
Розходились ми з друзями о четвертій ранку з Майдану, а ввечері 19 лютого вже сиділи у літаку до Ларнаки…. Ніколи не гадав, що на виїзді футбол буде на другому плані, адже всі думки були про невеселі події на Майдані у Києві та долю тих людей, котрі віддавали своє життя за Свободу країни.

У середу після обіду з’явилась інфа від УЄФА, що матч Ліги Європи 1/16 фіналу між командами Динамо Київ – Валенсія відбудеться у місті Нікосія (столиця Кіпру) у зв’язку з напруженими подіями у Києві. Їхати було вирішено одразу, добре, що в мене та мого друга Д-е були відкриті мультивізи, ну а нашому постійному співучаснику плюшевому ведмедю Віталіку, вона не потрібна була:).
ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Через годину, за допомогою юзера Ш-а, було вирішено, як швидко дістатись до Кіпру. Таких блискавичних зборів на виїзд в мене ніколи не було, вже в аеропорту «Бориспіль» згадав, що треба попередити своє керівництво з роботи про мій непередбачений відліт. На тому кінці слухавки дали зелене світло. І ось ближче до півночі ми вже проходимо паспортний контроль на митниці у Ларнаці. Прикордонник цікавився про події в Україні та не міг уявити, як у цивілізованій державі можуть лунати постріли по громадянам (…а завтра була війна ((. Часовий пояс з Кіпром у нас однаковий. Відразу в очі кинулось, що на Кіпрі лівосторонній рух на дорогах, але написів на дорозі, як у Великобританії чи Ірландії (LOOK RIGHT – LOOK LEFT) не було помічено. Доїхавши на автобусі до Нікосії (трохи більше 50 км), до готелю потрапили о першій годині ночі, вирішили одразу йти відпочивати, бо настрою не було дивитись нічну Нікосію.

Зранку, під час сніданку у готелі, познайомились з офіціанткою Світланою, яка родом зі Свердловська (Луганська обл.). Як зазвичай, перед євровиїздом готуєш собі екскурсійний план з визначними місцями, але цього разу часу було тільки на те, щоб зібрати речі. Тож про Кіпр ми нічого не знали, бо були на цьому острові вперше. Світлана нам розповіла, що в Нікосії майже нема ніяких визначних пам’яток, тож порадила нам прямувати на територію Північного Кіпру, де проживають десь 40% турків. Інша частина заселена греками. На карті був позначений маршрут, і одразу після сніданку ми вирушили до північної частини Кіпру. По дорозі нічого цікавого не побачили, окрім дерев, усіяних апельсинами та лимонами, пальми та цвинтар, де поховані визначні мешканці Кіпру. Побачили велику кількість стікерів АПОЕЛа, паб з написом «тільки для фанів АПОЕЛа». На згадку про нас місту ми теж подарували декілька десятків стікерів. Д-е перед вильотом не встиг обміняти гривню на євро, тож вирішив це зробити на Кіпрі, бо національна валюта останнім часом стрімко девальвувала. Після трьох операцій з банкоматом зателефонували на мобільний з українського банку з питанням: «Це власник картки проводить операції по зняттю готівки»?. Відповідь була блискавична: «Так, це я, знімаю кошти на Кіпрі»:)

Отже, за годину ми дісталися КПП Північного Кіпру. Погода була чудова, температура повітря до обіду піднялась до позначки +22. Виявилось, щоб потрапити на цю територію, потрібно відкривати візу. Працює два віконця, де заповнюєш бланк на еміграційний в’їзд-виїзд. Віза ця безкоштовна, на 30 днів, оформляється за 5 хвилин. І ось ти начебто знову на виїзді у …Стамбулі. Навколо мінарети, мечеті, рахат-лукум, пиво Efes та коти…… БАГАТО КОТІВ!!!! Заглянувши до мечеті та пробігшись навколо цього міста, ми вже шукали кафешки з шаровим WI-FI, бо новини з Києва надходили просто шокуючи, про численні жертви активістів ((

Повечерявши в готелі та придбавши у барі пивний кіпріотський келих у колекцію за 5 євро, ми вирушили з рюкзаками на матч. Кажучи відверто, не було того настрою, який зазвичай панує всередині тебе на виїзді. Думками знаходився у Києві, постійно моніторились останні події у новинах. Біля стадіону не відчувався ажіотаж, бо грали дві не місцеві команди. Ціна квитка на матч була 10 євро у будь-який сектор. Стадіон «GSP» суто футбольний, без бігових доріжок, дах нависає тільки над однією частиною секторів, де знаходиться прес-ложа, тож акустика мабуть не дуже хороша. На нижніх секторах розташувались два острівця з українською діаспорою, які знаходились по різні боки кутових прапорців, з багаточисельними прапорами України, на котрих були пов’язані траурні стрічки (наша команда теж вийшла на матч із траурними пов’язками). Інколи лунали заряди «Слава Героям», «Україна Вперед» та «Зеку смерть». Був також банер «PRAY FOR HEROES». На верхньому ярусі розташувалися з одного боку ультра Валенсії, з іншого - острівець місцевих з «розами» Валенсії. Місцева кузьма переважно підтримувала іспанців. Загалом, на стадіоні було присутньо 3500-4000 глядачів. Про гру казати особо нічого. Перший тайм без моментів з обох боків. На початку другого СаШо зазнав травми ( Ну а потім ви самі бачили, що відбувалось. «Будем разбираться» (с)

У 3:30 ранку наш літак приземлився у столиці Світу. Катайте виїзди та підтримуйте команду, у якому б стані вона не знаходилась!!! Разом до Перемог!!!

Шагающий Экскаватор
Можливо в попередніх номерах журналу я вже всіх утомив довгими розповідями про євройські подорожі, але цього сезону це вже точно остання). Під час жеребкування я дуже хотів аби випала саме Іспанія, і моє бажання здійснилось. Одразу після жеребу квитки на прямий рейс до Валенсії розгребли. Буквально за годину. Ну тобто не розгребли, а вони злетіли в ціні на +1000 грн. Але прямий рейс - це не наш вибір, наш вибір - закрутити маршрут якомога хитріше і цікавіше. Калькулятор в руки, стоп’ятсот вкладок різних авіаліній в браузері і за кілька годин на руках вже був готовий маршрут подорожі: 5 нових для мене міст за 7 днів. Скласти мені компанію погодився лише фан ХХ, решта хлопців з банди обрали більш короткі, та менш ризиковані в плані отримання візи маршрути.
Про матч між ультрас Динамо і Шахтаря я дізнався, ще будучи на виїзді в Іспанію. Думав, це якась чергова недолуга акція фан-клубу, але коли поспілквався зі знайомими, то стало зрозуміло, що все серйозно. На гру з кротами готувався банер "Воля України або смерть", але на гру фанатів він був куди доречнішим. Заходячи на трибуну, навіть люди з основи були трохи в ступорі і постіно питали: хто це все організував? У багатьох навіть спочатку було певне нерозуміння типу: а що, і арбітри будуть? І рахунок на табло виведуть? Ого диви, на табло навіть лого двіжу нашого... І лікарі є, і купа журналістів з камерами, навіть продаж чаю і хот-догів на вході на сектори працює. В якості стюартів на вході до арени та на доріжках були хлопці та дівчата з нашого двіжу.

Арбітра попросили зробити тайми по 44 хвилин, щоб в сумі вийшло цікаве число. Відзначу також, що на гру приїхало чоловік 13 з Вільнюса, а один з них навіть судив матч на боковій лінії. Вони їхали, звичайно ж, на матч основних команд. Але так вийшло навіть краще). Шкода лише одне, що приводом для таких матчів є сумні приводи...

Сам матч закінчився бойовою нічиєю 1:1, але результат у такому випадку, звичайно ж, не головне. Гадаю, хлопці на все життя запам'ятають свій вихід в якості гравців на головну арену країни. Після матчу до глядачів та команд із словами вдячності за підтримку звернулися Сергій Павліченко та наш легендарний капітан Олександр Шовковський, потім було спільне фото на згадку.
Реальний початок чемпіонату для київських вболівальників відтягувався раз за разом. Перенос домашньої єврокубкової гри з Валенсією до Кіпру через революційні події у Києві лише вдарив по команді, яка, втративши потужну домашню підтримку, з тих єврокубків швиденько вилетіла. Європейським чиновникам було невтямки, як у ті пломеніючі дати лютого футбольний поєдинок, а особливо перемога київського клубу, могла б допомогти Майдану.

Натомість, замість першого матчу весни - матчу з Шахтарем було проведено матч Єдності хохлів з фанатами донецького клубу, а офіційний матч зсунули подалі у календар, чи то потураючи УЄФА і їх закликам «забезпечити безпеку», чи то надаючи допомогу Шахтарю в боротьбі за чемпіонство.

Склалося так, що перша домашня гра Динамо на «Олімпійському» з Таврією, домашньою не була. Поєдинок із сімферопольською командою проводився на фоні драматичних подій у Криму. Через неможливість провести матч у столиці АРК, кияни запропонували для поєдинку власну арену. Тому де-юре це був виїзний поєдинок.

Фанати Динамо не могли лишатися осторонь і не відреагувати на безглузду агресію Путіна. Перші, хто зустрівся з цією агресією, були моряки ВМСУ, тому на початок матчу для їх підтримки було піднято модульне шоу, що зображувало прапор Військово-Морських Сил України. Зазвучав гімн України, який напівпорожній стадіон виконав найкращим чином. Лицьовий банер було замінено на чорний з тризубом та холодноярським гаслом «Воля України або смерть». Над банером замайоріли синьо-жовті та червоно-чорні прапори. На верхньому ярусі було розгорнуто текстівку «Крим – це Україна».

Посеред першого тайму над головами фанатів з’явилася скромна текстівка «ПТН ПНХ», що символізувала відношення киян до відроджувача СРСР. Акомпанементом до текстівки трибуна щоразу видавала «Путін підарас».

Після матчу до трибун підійшов воротар Рибка, який після збору, що передував матчу, взяв слово і висловив сподівання, що стосунки між нами та ним, пустоголовим пі...ном, з часом нормалізуються. Будемо мати на увазі та матимемо надію, що Рибка порозумнішає.
В сучасних реаліях на матчі дивишся інакше, і чекаєш їх, здається, більше. Попри те, що домашній матч із Запоріжжям можна назвати невибагливим, шиза йшла щиро, від душі, бо народу хотілось відключити ненадовго стрічку випуску новин в очах один одного, відпочити і з завзяттям продемонструвати свою позицію… На трибуні було вивішено банер, присвячений вшануванню пам’яті військовослужбовця, загиблого в Криму: «Прапорщик Кокурін. Він загинув за Україну».

На вишці перебував новий споук, і рядами на початку матчу пробіг невеличкий гомін. Були різнобої, але сили Перунові були милостиві, і рать нормально поставилась до несподіванки. Заряджали деякі трохи забуті, як виявилось, заряди, та пробували нові. Постійно відчувався зв'язок між споукменом та сектором, барабан чули слухняно, і шиза пішла злагоджена, приємна фанатському серцю.

Плюс нашого часу, якщо можна так сказати, в загальній еволюції: майорять червоно-чорні та жовто-блакитні прапори, потроху чутно спів патріотичних пісень: «Гей, січ іде» та «Ой, у лузі червона калина». Гасла «Велика, єдина, соборна Україна» та «Крим - це Україна», заохочення до «Хто не скаче - той москаль» звучали від душі. Перекличка «Слава Україні!» з центральними секторами, до якої приєднувались запорожці, декілька разів не вщухала. Диктор НСК сам вже «заряджає» аж до «Україна - понад усе», так скоро і москалів на леза садити почне :)

За покликом емоцій на цей раз палке вітання миршавому насліднику імперії із сусідньої країни та його посібникам зароджувалось декілька разів одноголосно, причому набувало значної підтримки. Виходить, біда навчить шизіти весь стадіо.

На гостьовій трибуні, до речі, було близько 50 осіб. Поруч із традиційними банерами, гості вивісили державну символіку, прапор ВМСУ, а також червоно-чорний стяг. Із запоріжцями, як і з Таврією, на знак єдності ми здійснили перекличку «Запоріжжя-Київ».

Комфортно і вільно почувалось на трибунах, бо прийшло підтримати команду близько чотирнадцяти з лишком тисячі чоловік. Тільки під кінець першого тайму наша команда згадала, що в ворота суперника час вже й забити, тому прилетів гол в гостьову роздягальню. У другому таймі справи пішли жвавіше, а загалом у грі були як гострі, так і незрозумілі моменти. Згодом на віражі пролунали «Червона рута» і «Вдруг, как в сказке», які сприймались трохи по-іншому, ніж зазвичай. Звісно, веселий день віддав надії ночі, і почались непогані «танці». Приємніше рахувати синці від таких подій, аніж від інакших...

Цікаве виконання державного гімну приблизно на 88-й хвилині у поєднанні з голом від одного чорношкірого легіонера та радістю від рахунку 4:0. Звісно, голи Гусєва спостерігати було приємніше.

Домашній матч із запорізьким Металургом можна охарактеризувати, як відпочинок, що поєднується з войовничим запалом в очах, душевною шизою та готовністю до будь-яких подій. Сподіваємось, на нас в майбутньому очікують лише приємні емоції.

Слава Украні!
Одне з найбільших міст України - Дніпропетровськ - розташоване на крутих берегах Дніпра в місці впадіння в нього великої лівої притоки — р. Самари. У гирлі Самари в XI—XIII столітті знаходилось торгівельно-ремісниче місто, яке загинуло в 1240 р. в числі перших під час навали татаро-монгол. За іншими припущеннями, тут з IX століття розташовувався племінний центр уличів — м. Пересічень, мешканці якого після XIII століття перебралися на іншу сторону Самари, де заснували торгівельне містечко Самар.

На початку XV століття литовці витіснили татар з Правобережжя Дніпра, однак вже із середини століття кримські хани та ногайці, які облаштувалися в Приазов'ї, намагаються повернути втрачені землі, і це їм частково вдається. Кордон між Великим князівством Литовським і Кримським ханством проходить по Дніпру і далі на схід — по Самарі — тобто по території сучасного Дніпропетровська. У цей час через татарські набіги населення дуже скоротилося, відтянулося на північний захід, а за регіоном закріпилася назва Дике Поле.

Відродження краю почалося з XVI століття — після становлення Запорізького козацтва та заснування Січі нижче по Дніпру, яка стала перепоною на шляху татарських загонів на північ. У 1635 році польська влада для контролю над переміщеннями неспокійних козаків побудувала на першому Дніпровському порозі фортецю Кодак і поставила там гарнізон з наймитів. Згодом фортеця була адміністративним центром Кодацької паланки (округу) Запоріжжя. При фортеці згодом утворилася слобода. Зараз це село Старий Кодак на південній околиці міста із залишками земляних валів (фортеця була зрита після провалу військової кампанії Петра I за умовами Прутського договору з турками 1711 р.). Землі Запоріжжя знову потрапили під контроль татар, однак правом на зруйнований Кодак та околиці вони незабаром поступилися Речі Посполитій. Після війни з Османською імперією 1735—1739 рр. контроль над краєм набула Росія. Однак кордон з Кримським ханством проходив всього лише в 100 км на південь, що заважало освоєнню краю.

У 1764 році на частині земель Запорізьких козаків була утворена Новоросійська губернія з центром у м. Кременчук. Власне Єкатеринослав (назва Дніпропетровська до 1929 р. на честь Катерини II) належить до міст, які виникли під час колонізації південно-українських земель Російською імперією. Для управління вже освоєними землями був необхідний адміністративний центр, яким і повинен був стати Єкатеринослав, закладений Г. Потьомкіним в 1777 р. в місці злиття річок Самари та Кільчені (в районі нинішнього Новомосковська), як губернське місто. Пізніше це поселення було назване Єкатеринославом I, Лівобережним, коли наказом Катерини II від 22 січня 1784 року місто перенесли на більш високий правий берег Дніпра. Офіційною датою заснування є 1787 рік, коли Катерина II під час подорожі по знов придбаним південним землям заклала перший камінь у будівництво Преображенського собору.

Павло I після смерті Катерини II в 1797 р. перейменував Єкатеринослав у Новоросійськ. Однак у 1802 році до міста повертається початкова назва, і він стає центром великої Єкатеринославської губернії.



Населення міста поступово збільшується: якщо в 1804 році тут мешкало 6 389 чоловік, то до 1853 року — 13 011 чоловік. У 1838 році почала випуск перша газета міста — «Катеринославські губернські відомості». До 1862 року в місті було 315 кам'яних і 3060 дерев'яних будинків, крім суконної фабрики, діяв ряд маленьких заводів: цегляних, чавуноливарних, свічкових, миловарних, салотопних та шкіряних.

В 1873 році на лівий берег прийшла залізнична гілка від Харкова через Синельниково, а через 11 років відбулося відкриття мосту через Дніпро та вокзалу в самому Єкатеринославі (на правому березі Дніпра). Залізнична дорога зв'язала Донбас (Ясинувата) з Кривбасом. Після відкриття в районі Кривого Рогу залізорудних, а в Донбасі - вугільних родовищ, почався бурхливий промисловий розвиток Катеринославського краю та його центру. У місті та його околицях за активної участі французького та німецького капіталу з'явилося кілька металургійних заводів (які успішно діють по цей день). Локомотивне депо Єкатеринослава стало найбільшим на півдні країни. Місто стало зростати за рахунок утворення біля заводів робочих селищ. Населення різко зросло, в основному, за рахунок мігрантів — з 22 816 чоловік в 1865 р. до 121 216 в 1897 р.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
У цьому ж 1897 р. бельгійські підприємці запустили в Єкатеринославі електричний трамвай — третій в імперії після Києва та Нижнього Новгорода. У місті з'являється ряд громадських, культурних і освітніх установ. Від першого етапу, під час якого зародився і сформувався центр однойменної губернії, збереглися Потьомкінський палац (1790 г.), будівля канцелярії головного опікуна колоністів південної Росії генерала І. Інзова (1818 р.) та найбільша на півдні суконна фабрика (1825 р.), побудована в 1794 році. Ближче до середини XIX ст. були побудовані Свято-Преображенський кафедральний собор (1830—1835 рр.), будівля земської лікарні (1840—1850 рр.). Наступний етап розвитку міста пов'язаний з початком промислової експлуатації родовищ Криворізького залізорудного басейну (1881 р.) і початком роботи Олександрівського Південноруського (пізніше Брянського) металургійного заводу.

На рубежі XIX—XX ст. Єкатеринослав був вже великим промисловим центром, і це також відображено в архітектурному вигляді міста. У цей час було зведено цілий ряд різноманітних споруд, які досі в значній мірі визначають архітектурне обличчя центральної частини Дніпропетровська. На початку ХХ століття в Єкатеринославі встановлено пам'ятник О. Пушкіну, який є найстаршим зі збережених у місті.



У жовтні 1918 р. за часів гетьмана Скоропадського був відкритий університет, що діє й донині. В роки громадянської війни місто не раз ставало ареною боїв. У жовтні 1919 р. Єкатеринослав був захоплений загонами Революційної повстанської армії України (махновців). Був перехоплений частинами Білої армії (корпус генерала Слащова) 25 листопада 1919 року. Після завоювання Україною незалежності на початку 1918 р. і проголошення Української Народної республіки місту було запропоновано назву «Січеслав», що повинно було нагадувати про козацький характер цього краю, але офіційно місто залишилося з колишньою назвою — Єкатеринослав.

19 липня 1926 р. Єкатеринослав було перейменовано на Дніпропетровськ на честь діяча комуністичної партії місцевого походження Г. Петровського, який пізніше був причетним до організації Голодомору 1932-1933 рр.

25 серпня 1941 р. місто було зайнято німецькими військами і потрапило до складу рейхскоміссаріату України. 25 жовтня 1943 р. зайнято військами 3-го Українського Фронту в ході Дніпропетровської операції.

Після війни місто було відновлено і знову стало одним з найважливіших промислових і наукових центрів СРСР. Розширювалися і модернізувалися дореволюційні та довоєнні підприємства, створювались нові об'єкти.



З 1955 року після відновлення та забудови центру міста монументальними будинками (1948—1957) активно почали забудовувати вільні землі в південних районах Дніпропетровська. По правому берегу Дніпра була побудована найдовша в Європі набережна. У 1966 р. був зданий автомобільний Міст № 2 — найдовший міст через Дніпро («Новий міст»). Наприкінці 1960-х — 1970-х, в основному, були побудовані нові житлові масиви 9—12-поверхові забудови.

До 1987 року Дніпропетровськ був закритим для іноземців містом через розміщення в ньому ракетного виробництва, навіть матчі єврокубків "Дніпро" грав у Кривому Розі.

Радянська архітектурна спадщина Дніпропетровська досить різноманітна, від типової «сталінської» міської забудови до архітектури епохи застою, яскравим прикладом якої є будинок міського цирку. За післявоєнний період історії в місті було споруджено безліч монументів про революційні та військові події та їх героїв. Рідше зустрічаються монументи, присвячені діячам науки та культури.

Нині Дніпропетровськ - четверте за населенням місто України, яке протягом останніх десяти років позбулося статусу міста-мільйонера і пропустило Одесу на третю сходинку списку найбільших міст України.

Набережна

Офіційно набережна Дніпропетровська вважається найдовшою в Європі (її довжина понад 20 км), про що не втомлюються нагадувати різні путівники. Насправді набережна, хоч і є однією магістраллю, складається з 3 частин: Набережна Заводська, Набережна ім. Леніна і Набережна Перемоги. Найбільш цікавою і відомою є Набережна ім. Леніна. Знаходиться вона в центрі міста і найбільш облаштована для прогулянок і відпочинку.

Уже в найперших проектах міста набережній відводилося особливе місце. Передбачалося , що місто буде "відкритим до річки" . Насправді все виявилося інакше: на березі Дніпра довгий час був склад лісоматеріалів, якісь промислові приміщення, склади тощо. Появі нормальної набережної також перешкоджали розливи річки під час весняного паводку. Тільки після будівництва ДніпроГЕС ця проблема була вирішена за рахунок можливості регулювання рівня води у водосховищі .

У 30-х роках минулого століття знову з'явилися проекти споруди набережної. До війни встигли виконати деякі підготовчі роботи і побудувати ряд споруд на захід від сучасного Центрального мосту (це передусім напівкруглі сходи до води). Наприкінці 50-х, коли постала необхідність реконструкції міської каналізації і вздовж берегової лінії було прокладено єдиний колектор для каналізації, водопроводу, газопроводу, теплотраси та кабелів різного призначення, будівництво набережної відновилося, і до кінця 60-х - початку 70-х вона набула нинішні обриси. Для зведення дамби використали металургійні відходи заводу ім. Петровського, на той час на підприємстві накопичилося понад десять мільйонів кубометрів шлаку? і вони стали основою берегової лінії.



Побудована набережна складалася з трьох звичних складових: одна або дві пішохідних доріжки вздовж річки, проїжджа частина і зелена зона між першими двома елементами. У центральній частині набережної пішохідна доріжка ділиться на дві тераси: верхня і нижня , яка знаходиться безпосередньо біля води. У 2005-2007 рр. була проведена капітальна реконструкція набережної: замість асфальту покладена тротуарна плитка, побудовані нові доріжки, оновлена зелена частина вулиці, замінено освітлення і виконаний капітальний ремонт проїжджої частини. Як результат, дніпропетровська набережна тепер стала не тільки найдовшою в Європі , але й однією з найбільш упорядкованих.

Парк ім. Т. Г. Шевченка

Парк культури та відпочинку ім. Т. Г. Шевченка — центральний парк Дніпропетровська. Адреса: пл. Шевченка. Ділиться на берегову і острівну частини. Берегова частина: Літній театр, Палац Студентів ДНУ (колишній Потьомкінський палац), кілька ігрових майданчиків. На острів перекинуто пішохідний міст і підвісна канатна дорога (з вул. Дмитра Донського). На острові розташовані: Акваріум прісноводних риб, Дніпропетровський зоопарк, атракціони, кілька водно-спортивних клубів і баз, де можна взяти напрокат човен. У нижній частині острова розташовані пляжі. Вважається, що на Монастирському острові молився Апостол Андрій під час мандрівки до Києва. Тут був заснований молитовний будинок приблизно 950 року. Козаки вважали цю місцевість священною.



Парк Лазаря Глоби

Парк імені Лазаря Глоби — центральний парк міста Дніпропетровська, розташований за адресою проспект Карла Маркса, 95. Парк є колишнім займищем запорожця Лазаря Глоби, на околиці тодішньої Половиці. Він перебрався сюди після продажу Григорію Потьомкину свого саду на горі, де зараз знаходиться Потьомкинський палац і парк Шевченка. Міська влада згодом облаштувала його у "Міський сад". Тут був викопаний став і спущена вода з Озерки. За радянської влади парк носив ім'я Валерія Чкалова. Тут постійно діють атракціони, кільцева дитяча залізниця (травень-вересень), картинг-центр, розташований в західній частині парку. У парковому ставку плавають лебеді, а у західній його частині розташований Літній театр.

Назви клубу:

«БРІТ» - 1918-1925 рр., «Петровець» - 1925-1936 рр., «Сталь» - 1936-1949 рр., «Металург» - 1949-1961 рр., «Дніпро» - з 1961 року.

Заснування команди. Перші роки.

Команда була заснована у 1918 році під назвою «БРІТ» (Брянський робітничий індустріальний технікум) при ремісно-технічних класах, що готував кадри для Брянського металургійного заводу (з листопада 1922 року він зветься завод ім. Петровського). «БРІТ» брав участь у першості Катеринослава, яку виборювали також «Оріон», «Алькор» (чемпіон міста 1915-1917 рр.), «Штандарт», «Стадіон» (чемпіон 1918 року) і «Задніпров'я». Після громадянської війни футбольне життя в Катеринославі повноцінно відновилося в 1923 році. «БРІТ» взяв участь в осінній першості міста й став чемпіоном, перемігши у фіналі «Робітфак». Повторити успіх у наступному році команді не вдалося. 9 травня 1925 року заводчани вперше зустрілися з командою іншого міста - московською “Трьохгоркою”, що представляла Московський бавовняний комбінат «Трьохгорна мануфактура». Москвичі перемогли 2:1.

У ті роки завод імені Петровського вийшов в авангард металургії СРСР, і разом з прогресом в основній діяльності на підприємстві активно розвивалися спортивні секції. В 1925 році на заводі був заснований робочий спортивний клуб «Петровець», до відомства якого перейшла футбольна команда. Уже під новою назвою колектив став переможцем весняної першості Дніпропетровська 1927 року. У фіналі був переможений беззастережний лідер міського футболу останніх років «Желдор» з рахунком 2:1. Цей успіх був повторений через вісім років, а могутній імпульс розвитку колективу додала організація клубної першості СРСР.

В 1-му чемпіонаті СРСР, що відбувся навесні 1936 року, взяли участь колективи лише трьох найбільших міст країни - Москви, Ленінграда й Києва. Дніпропетровську надали лише два місця: «Динамо» стало єдиним українським представником у групі «Б», а в групі «Г» взяла участь «Сталь». Хочемо уточнити, що «Сталь», яка брала участь у прем'єрних чемпіонатах СРСР 1936 року (весняному і осінньому), представляла трубопрокатний завод імені Леніна. А попередник «Дніпра» взяв старт у союзних чемпіонатах в 1937 році.

В 1936 ж році «Сталь», яка відстоювала честь заводу ім. Петровського, грала в першості України серед колективів фізкультури, а також у першому розіграші Кубка СРСР. У стартовому матчі цього турніру в 1/64 фіналу на своєму полі вона перемогла команду Баранівського порцелянового заводу з рахунком 10:0. Ця перемога дотепер залишається найбільшою для «Дніпра» у кубкових змаганнях. Лише за піввіку цей результат був повторений, коли розгрому зазнав елістинський «Уралан». У 1936 році відбулася ще одна значна подія в клубній історії. У липні в центрі міста був відкритий стадіон «Сталь», згодом перейменований на «Металург». У товариському матчі-відкритті в присутності 25 тисяч глядачів «Сталь» зустрілася з першим чемпіоном СРСР - московським «Динамо». Дніпропетровська команда, хоч і поступилася 2:4, чинила столичним футболістам гідний опір.

У своєму дебютному чемпіонаті в 1937 році «Сталь» зайняла 9-е місце в групі «Г». Дніпропетровці досить рівно виступали як вдома, так і в гостях. В наступні роки регламент проведення чемпіонату та Кубка країни постійно змінювався, через що «Сталь» була змушена грати переважно в кубковому турнірі. Тут в 1939 році «Сталь» відзначилася перемогою 3:2 над московським «Металургом» - однією з найсильніших команд СРСР того часу. Цей успіх вкупі із вдалими виступам на обласному рівні дозволив дніпропетровцям стартувати в другому ешелоні союзного чемпіонату - у групі «Б», де «Сталь» посіла 15-е місце серед 23-х команд.

Післявоєнні роки.

В червні 1945 року в Дніпропетровську було відремонтовано стадіон «Металург», з цього і почалося відродження «Сталі». Команда почала свої виступи у другій групі чемпіонату СРСР, зайнявши послідовно 12-те, 4-те та 2-ге місця. Після значного скорочення групи «Б» вже під назвою «Металург» дніпряни провели три роки у статусі аматорської команди. У 1953 році команда відновила свої виступи у чемпіонаті СРСР, виступаючи протягом майже десяти років досить нерівно. Але слід відзначити досягнення 1954 року – вихід до півфіналу Кубка СРСР (нагадаємо, що в тому ж розіграші першою з українських команд Кубок виграло київське «Динамо»).



Наприкінці 1961 року в історії команди відбулася значна подія – її було передано на баланс Південного машинобудівного заводу, і команда отримала нинішню назву – «Дніпро». У 1963 році внаслідок розширення вищого дивізіону до 38 команд «Дніпро» почав виступати у другій групі класу «А». Тричі поспіль команда посідала 8-ме місце, а у 1967-му була вже четвертою у своїй групі. Відзначимо відкриття у 1966 році нового стадіону «Метеор». 30 серпня «Дніпро» у першій грі на новій арені обіграв з рахунком 3:1 ярославський «Шинник», а перед рідними вболівальниками вперше з’явився 19-річний півзахисник Роман Шнейдерман, який згодом став багаторічним капітаном «Дніпра» і чиє досягнення – 360 матчів у чемпіонаті – залишається неподоланим і досі. З іменем стадіону «Метеор» пов’язані всі значні досягнення «Дніпра», на цьому стадіоні команда виступала до осені 2008 року.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
1968-1978 рр.

А незабаром Особистість з'явилася і на тренерському містку «Дніпра». 31 жовтня 1968 року на гру з «Металургом» із Куйбишева дніпрян вивів новий наставник - 29-річний Валерій Лобановський. З його ім'ям пов'язаний справжній прорив «Дніпра». Із приходом Лобановського в «Дніпрі» буквально у всьому з'явився професійний підхід, насамперед, звичайно ж, у тренувальному процесі. Вже в наступному сезоні дніпропетровці перемогли у своїй підгрупі, здобувши право поборотися за вихід до вищої ліги у фінальній пульці. Але висота з першого разу не скорилася - на підвищення відправився «Спартак» з Орджонікідзе. Невдалою виявилася і друга спроба. В 1970-му році, коли в результаті чергової реорганізації кращі команди Другої групи класу «А» були об'єднані в першу лігу, «Дніпро» фінішував третім. Завоювати одну з двох заповітних путівок до еліти не дозволила навіть унікальна серія: з 20 серпня до 4 листопада дніпряни не програли жодного матчу, здобувши 13 перемог у 17 іграх. До вищої ліги вийшли львівські «Карпати» та алма-атинський «Кайрат», що випередили дніпрян лише за різницею забитих і пропущених голів.



А от у 1971-му «Дніпро» з тріумфом пройшов турнірну дистанцію. Ліквідувавши відставання від московського «Локомотива» й одеського «Чорноморця», що утворилося на старті чемпіонату, дніпряни очолили турнірну таблицю. А за 5 турів до фінішу «Дніпро», перемігши вдома «Алгу» з Фрунзе (3:0), виключив навіть теоретичну ймовірність втрати путівки до вищої ліги. Останній тур чемпіонату приніс команді Валерія Лобановського малі золоті медалі. 1971 рік ознаменувався ще однією приємною новиною - у Придніпровську була збудована тренувальна база, місце для якої в мальовничому сосновому бору вибрав особисто Валерій Лобановський. Це було великою подією: «Дніпро» отримав для поліпшення навчально-тренувального процесу необхідні умови.

У першому своєму чемпіонаті у вищій лізі чемпіонату СРСР «Дніпро» одразу ж посів 6-те місце. Наступний сезон дніпряни завершили 8-ми, а Валерій Лобановський, піднявши команду на небувалу до цього висоту, наприкінці 1973 року перейшов працювати до київського «Динамо». Певний час дніпряни тримались на старому багажі, але потім почали поступатися позиціями, і врешті за підсумками чемпіонату 1978 року вимушені були залишити вищу лігу.

80-ті роки.

Щоб повернутися до найвищого дивізіону, «Дніпру» знадобилося два роки, причому у першому з них команда перебувала на межі вильоту до другої ліги. Початок чемпіонату-1981 у вищій лізі виявився невдалим – команда після першого кола посідала передостаннє місце. В цей час на чолі «Дніпра» з’явились маловідомі на той момент спеціалісти Володимир Ємець та Геннадій Жиздик, які підняли нікопольський «Колос» із турніру колективів фізкультури до одного з лідерів першої ліги СРСР. Вони стабілізували склад і вже у сезоні-1983 почали здобувати одну за одною перемоги – над діючим чемпіоном мінським «Динамо» (2:1 на виїзді), лідером на той момент одеським «Чорноморцем»... За чотири тури до фінішу дніпряни вже йшли першими, і перед останнім туром випереджали московський «Спартак» на два очки. В разі поразки «Дніпра» було б призначено перегравання, але команда не стала відкладати це «на потім» і у «матчі № 1» в історії «Дніпра» у драматичній грі перемогла москвичів 4:2 (хет-трик зробив Олег Таран). Вперше у своїй історії «Дніпро» став чемпіоном СРСР.



Багато хто скептично вважав команду з берегів Дніпра «каліфом на годину», але хлопці дали гідну відповідь, двічі у наступні роки здобувши бронзові медалі, а у розіграші Кубка чемпіонів дійшли аж до 1/4 фіналу, поступившись «Бордо» лише в серії пенальті. У наступному євросезоні дніпряни теж виступили вдало, дійшовши до 1/8 фіналу. Видатні особисті досягнення були в ці часи також у футболістів «Дніпра» - в 1984 році Геннадій Литовченко визнаний кращим футболістом СРСР, а у 1985-му Олег Протасов встановив новий рекорд результативності радянських чемпіонатів за сезон, забивши 35 м’ячів і здобувши «Срібну бутсу» у конкурсі найрезультативніших гравців Європи. У 1986 році «Дніпро» здобув Кубок Федерації футболу СРСР, але у першості стався провал – лише 11-те місце. На тренерській місток дніпрян зійшов Євген Кучеревський, який до цього був помічником Володимира Ємця. І одразу нові успіхи – срібло 1987 року, а Олег Протасов став кращим бомбардиром чемпіонату та визнаний кращим футболістом СРСР. В наступному році, не дивлячись на перехід Литовченка і Протасова до київського «Динамо», дніпряни вдруге стають чемпіонами СРСР. В тому ж році три гравці «Дніпра» - Чередник, Лютий і Тищенко – стають олімпійськими чемпіонами Сеулу.

1989 рік дніпряни провели також на дуже високому рівні, вигравши Кубок сезону, Кубок Федерації футболу СРСР і Кубок СРСР, перемігши у Москві місцеве «Торпедо». В чемпіонаті «Дніпро» здобув срібні медалі. У Кубку чемпіонів дніпряни знову дійшли до 1/4 фіналу. Після від’їзду декількох лідерів команди до закордонних клубів, заключні два радянські чемпіонати «Дніпро» завершив, відповідно, 6-м та 9-м.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Виступи за часів незалежності України

Разом із київським «Динамо» дніпряни вважались лідерами українського футболу. В першому чемпіонаті незалежної України «Дніпро» у матчі за бронзові медалі переміг донецький «Шахтар» з рахунком 3:2. Основу команди тоді складали нещодавні резервісти, яких називали «дитячий садок Миколи Павлова». Саме ця молодь могла вже у 1993 році стати чемпіоном України, але поступилась київському «Динамо» лише за різницею забитих та пропущених м’ячів, при тому, що перевага в особистих зустрічах була за дніпрянами (1:2 на виїзді та 1:0 вдома). В тому ж сезоні «Дніпро» повернувся до єврокубків, вилетівши на другій стадії Кубка УЄФА від франкфуртського «Айнтрахта». В чемпіонаті 1993-1994 дніпряни відступили на 4-те місце. Команду залишив Микола Павлов та декілька провідних гравців, які перейшли до київського «Динамо». На початку 1995 року «Дніпро» очолив колишній тренер збірної НДР Бернд Штанге, який став першим іноземним наставником в українській вищій лізі. Двічі у наступних чемпіонатах «Дніпро» здобував бронзові медалі, також у 1995 та 1997 роках команда була фіналістом Кубка України.



Після півтора року стабільності генеральний спонсор команди «Інтергаз» припинив фінансування, забравши із собою сім провідних футболістів та тренера. Новим спонсором «Дніпра» став Приватбанк, а тренером – В’ячеслав Грозний. Після двох поспіль 4-х місць у чемпіонаті відбувся провал у 1998-2000 рр. – 12-те та 11-те місця. У 2001 році «Дніпро» знову здобуває бронзові медалі. Незабаром на посаду головного тренера повернувся Євген Кучеревський. Вже у сезоні 2003-2004 дніпряни знову здобувають бронзу, стають фіналістами Кубка України, а також першими з усіх українських клубів виходять до весняної стадії Кубка УЄФА, зокрема перемігши 3:0 німецький «Гамбург». Вилетіли дніпряни з цього турніру на рубежі зими та весни від марсельського «Олімпіку», завдяки єдиному голу з пенальті Дід’є Дрогба.



Після відносних невдач у єврокубках Євгена Кучеревського на посаді головного тренера змінив Олег Протасов, а через півтора року його змінив Володимир Безсонов. В українському футболі «третьою силою» після «Динамо» та «Шахтаря» в той час стає «Металіст», і дніпряни, починаючи із сезону 2006-2007, весь час займають 4-ті місця, лише у 2009 році опустившись на 6-те. Втім, рішенням ФФУ бронзові медалі «Металіста» у сезоні 2007-08 мають бути передані «Дніпру». З 14 вересня 2008 року команда переходить на нову «Дніпро-Арену». У 2011 році «Дніпро» очолив іспанський тренер Хуанде Рамос. Демонструючи досить непогану гру, делегуючи багато гравців до національної збірної України, дніпряни поки не зуміли відобразити це у результатах на внутрішній арені. Зазвичай, вдало виступаючи у першій половині чемпіонату, «Дніпро» погіршує свої результати навесні. У єврокубках команда також виступає з перемінним успіхом.



У поточній першості «Дніпро» весь час перебуває серед лідерів. На даний момент команда посідає 3 місце (11,5,2,35-18), поступаючись лідеру «Шахтарю» трьома очками та маючи гру в запасі. 30 березня «Дніпро» приймає на своєму полі київське «Динамо».

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Досягнення клубу

Чемпіон СРСР1983, 1988 рр. (2 рази)
Срібний призер чемпіонатів СРСР 1987, 1989 рр. (2 рази)
Бронзовий призер чемпіонатів СРСР 1984, 1985 рр. (2 рази)
Володар Кубка СРСР 1989 р.
Володар Кубка сезону1989 р.
Володар Кубка Федерації футболу СРСР1986, 1989 рр. (2 рази)
Срібний призер чемпіонату України 1993 р.
Бронзовий призер чемпіонатів України1992, 1995, 1996, 2001, 2004, 2008 рр. (6 разів)
Фіналіст Кубка України 1995, 1997, 2004 рр. (3 рази)
Володар Кубка Федерації футболу СРСР1986, 1989 рр. (2 рази)
Чвертьфіналіст Кубка чемпіонів 1985, 1990 рр. (2 рази)


Найвідоміші гравці команди

Андрій Біба (грав за «Дніпро» у 1968-1969 рр., 71 матч, 15 голів), заслужений майстер спорту СРСР, видатний гравець київського «Динамо» (1957-1967, 246 матчів, 69 голів), 3-разовий чемпіон СРСР, 2-разовий володар Кубка СРСР, кращий футболіст СРСР 1966 року, автор першого голу радянських команд у єврокубках («Колрейн»-«Динамо»Київ 1:6); нині – тренер-селекціонер київського «Динамо».

Володимир Маслаченко (воротар «Дніпра» у 1953-1956 рр., 56 матчів), заслужений майстер спорту СРСР, воротар збірної СРСР (1957-1962, 8 матчів), чемпіон СРСР 1962 року, 3-разовий срібний призер чемпіонатів СРСР, 3-разовий володар Кубка СРСР, чемпіон Європи 1960 року; після закінчення кар’єри знаменитий футбольний коментатор.

Валерій Поркуян (грав за «Дніпро» у 1972-1975 рр., 103 матчі, 18 голів), заслужений майстер спорту СРСР, гравець київського «Динамо» (1966-1969) та збірної СРСР (1966-1970), 3-разовий чемпіон СРСР, володар Кубка СРСР 1966 року, бронзовий призер чемпіонату світу 1966 року (кращий бомбардир збірної СРСР на цьому чемпіонаті – 4 голи у 3-х матчах), учасник чемпіонату світу 1970 року.

Анатолій Дем’яненко (грав за «Дніпро» у 1978 році, 20 матчів, 1 гол), заслужений майстер спорту СРСР, видатний гравець та багаторічний капітан київського «Динамо» (1979-1990, 1992, 347 матчів, 29 голів), гравець збірної СРСР (1981-1990, 80 матчів – 4-й показник в історії, 6 голів), 5-разовий чемпіон СРСР, 4-разовий володар Кубка СРСР, 3-разовий володар Кубка сезону СРСР, кращий футболіст СРСР 1985 року, володар Кубка кубків УЄФА 1986 року, віце-чемпіон Європи 1988 року, учасник 3-х чемпіонатів світу, чемпіон Європи серед молодіжних команд 1980 року; головний тренер київського «Динамо» у 2005-2007 рр. (чемпіон України 2007 року, 2-разовий володар Кубка України, володар Суперкубка України 2007 року); в якості тренера узбекського «Насафу» - володар Кубка АФК (2-й за значимістю клубний турнір Азії).

Олег Протасов (грав за «Дніпро» у 1981-1987 рр, 145 матчів, 95 голів – рекорд команди, тренер «Дніпра» у 2006-2008 рр.), заслужений майстер спорту СРСР, гравець київського «Динамо» (1988-1990, 71 матч, 30 голів) та збірної СРСР (1984-1991, 68 матчів, 29 голів – 2-й показник після Олега Блохіна), зіграв 1 матч за національну збірну України, один з найкращих нападаючих радянського футболу, 2-разовий чемпіон СРСР, 2-разовий срібний та 3-разовий бронзовий призер чемпіонатів СРСР, володар Кубка СРСР 1990 року, володар Кубка Федерації футболу СРСР 1986 року, кращий футболіст СРСР 1987 року, володар «Срібної бутси» 1985 року, віце-чемпіон Європи 1988 року, учасник чемпіонатів світу 1986 та 1990 рр.; у складі «Олімпіакоса» (1990-1994, 83 матчі, 48 голів) 2-разовий срібний та 2-разовий бронзовий призер чемпіонату Греції, володар Кубка Греції 1992 року; в якості тренера «Олімпіакоса» - чемпіон Греції 2003 року, фіналіст Кубка Греції 2004 року.

Геннадій Литовченко (грав за «Дніпро» у 1981-1987 рр., 183 матчі, 36 голів), заслужений майстер спорту СРСР, гравець київського «Динамо» (1988-1990, 82 матчі, 20 голів) та збірної СРСР (1984-1990, 57 матчів, 14 голів), гравець національної збірної України (1993-1994, 4 матчі, 2 голи), 2-разовий чемпіон СРСР, 2-разовий срібний та 3-разовий бронзовий призер чемпіонатів СРСР, володар Кубка СРСР 1990 року, володар Кубка Федерації футболу СРСР 1986 року, кращий футболіст СРСР 1984 року, віце-чемпіон Європи 1988 року, учасник чемпіонатів світу 1986 та 1990 рр.; у складі «Олімпіакоса» (1990-1993, 80 матчів, 9 голів) 2-разовий срібний та бронзовий (1993) призер чемпіонату Греції, володар Кубка Греції 1992 року.

Володимир Лютий (грав за «Дніпро» у 1980-1989 рр., 251 матч, 51 гол), заслужений майстер спорту СРСР, гравець олімпійської (1986-1988) та головної (1990) збірної СРСР, 2-разовий чемпіон СРСР, 2-разовий срібний та 2-разовий бронзовий призер чемпіонатів СРСР, володар Кубка СРСР 1989 року, 2-разовий володар Кубка Федерації футболу СРСР, володар Кубка сезону 1989 року, олімпійський чемпіон 1988 року, учасник чемпіонату світу 1990 року та чемпіонату Європи 1992 року. Олег Таран (грав за «Дніпро» у 1983-1988, 1994-1995 рр., 141 матч, 45 голів), гравець київського «Динамо» (1978-1980), чемпіон СРСР 1983 року, срібний (1987) та бронзовий (1984, 1985) призер чемпіонату СРСР, чемпіон Марокко 1990 року, чемпіон Європи серед юнаків 1978 року, срібний призер юніорського чемпіонату світу 1979 року, бронзовий призер юнацього чемпіонату Європи 1977 року.

Вадим Євтушенко (грав за «Дніпро» у 1988 році, 20 матчів), заслужений майстер спорту СРСР, видатний гравець київського «Динамо» (1980-1988, 245 матчів, 59 голів), гравець збірної СРСР (1980-1987, 11 матчів, 1 гол), 5-разовий чемпіон СРСР, 4-разовий володар Кубка СРСР, володар Кубка кубків УЄФА 1986 року, учасник чемпіонату світу 1986 року; у складі АІКа – чемпіон Швеції 1992 року, володар Кубка Швеції 1992 року.

Євген Коноплянка (грає за «Дніпро» з 2007 року, 125 матчів, 25 голів), гравець юнацької U17 (1 матч), юнацької U19 (9 матчів, 3 голи), молодіжної (14 матчів, 5 голів) та національної (35 матчів, 8 голів) збірних України, учасник чемпіонату Європи 2012 року.

Стадіон було побудовано в 2008 році, він є головною ареною ФК «Дніпро» і вважається однією з кращих арен в Україні. Місткість - 34000 місць. Стадіон можна розділити на дві частини: так звані "холодні" та "теплі" зони. "Холодна зона" - це південна, східна і північна трибуни на бетонних конструкціях. На цих секторах глядачі сидять на індивідуальних сидіннях, що складаються. Усі глядацькі місця вкриті прозорим навісом на металевих конструкціях. "Тепла зона" - це, іншою мовою, VIP-корпус. Сюди входять трибуна для VIP-персон, розрахована на 293 місця, офіси для спонсорів, роздягальні команд, приміщення для лікарського обстеження гравців і суддів, приміщення для проходження допінг-контролю, медпункт, тренажерна зала, сауна з кімнатою відпочинку, басейн, масажні кабінети, прес-ложа, закриті кабіни для теле-і радіорепортажів, музей клубу, ресторан, буфети для коментаторів і персоналу, торговельні точки.



На стадіоні дуже гарна акустика - одна людина спокійно може бути почута на протилежній трибуні, не кажучи вже про цілу торсиду. Огляд теж просто чудовий практично з будь-якої точки на трибунах. Великий кут нахилу секторів сприяє візуальному перформансу, але слеми є небезпечними. Крім того, ультрас Дніпра вже на кількох матчах підвішували свої полотна до даху. На парканах під секторами досить зручно розташовувати лицьові банери, правда це не стосується кутового гостьового сектору. За воротами знаходиться сітка.



Із залізничного вокзалу до стадіону можна дістатись маршруткою 109 (від Пузатої хати). Якщо перейти на площу Островського, то звідти до арени можна доїхати трамваями 4 та 7. Зупинка трамваю справа від МакДональдсу біля мосту. З автовокзалу: маршрутка 30 прямує до стадіону "Дніпро". Але краще перейти до залізничного вокзалу, так буде зручніше. Гостьовий сектор має свій власний вхід зі сторони парковок (Західна трибуна), тому не намагайтесь ломитись на стадіон разом з усіма глядачами...



Я думаю, більшість читачів і так чудово знайомі з двіжем Дніпра, принаймні, у багатьох там є знайомі, і можна при бажанні розпитати детально про історію двіжу. Тому буду писати коротко. В березні 2012-го дніпряни відсвяткували 30-річчя свого фанатського двіжу, відповідно, за ці вже 32 роки дуже багато цікавого було. Свого часу дніпряни мали непогані стосунки з пітерським Зенітом, дружили з Запоріжжям і навіть носили червоно-жовті кольори. Ось, наприклад, фото сектору в 1996-му.



Страшилки розповідають про матчі в Дніпропетровську, коли наприкінці 80-х в гості регулярно приїжджав московський Спартак. На допомогу дніпрянам приїжджали фанати Динамо, а м'ясо поводило себе в гостях дуже неадекватно. Час іде, багато що змінюється, але дружба Дніпра з фанатами Динамо тільки міцнішає. Довгий час дніпряни дружать і з Карпатами. Останніми роками до списку друзів можна віднести ще хлопців з Севастополя, щоправда, лише тих, які стоять на проукраїнських позиціях. А також фанатів Верес Рівне, у яких вже давно нема клубу.



Найзапекліший ворог - Металіст Харків, причому ворожнеча тягнеться вже дуже давно. Також не ладять дніпряни з кротами, Запоріжжям і деякими меншими двіжами типу Ворскли чи Кривбасу. В протистоянні з Харковом дніпряни довгий час були суттєво сильнішими за опонентів, доходило навіть до того, що сбг на виїзді розганяли марші хорів, але в 2011-му (здається) році в Харкові МКГ замутили підставу - запросили на махач фанатів Спартака, багато дніпрян тоді потрапило до лікарні. Після цього хорі ще дуже довго намагались приховати цей факт, але потім таки зізнались... А забиви між хорями і дніпрянами з того часу більше не відбуваються, кожен боїться підстави від опонентів. За останні пару років були лише невеликі теми в місті і тотальна ненависть на трибунах. Втім, революція в Україні змогла на деякий час примирити навіть таких запеклих ворогів.



Дніпряни не часто створюють масштабні банери, значно частіше на їх трибуні можна побачити модульні шоу. Також окремої уваги заслуговують стосунки фанатів з футболістами - в Дніпропетровську ультрас мають хороший контакт з гравцями вже досить довгий час.

Виїзди до одних з друзів із тріади Київ-Дніпро-Львів завжди були дуже масовими і насиченими різноманітними акціями, матчами фанів та перфоменсом, хоча траплялися і певні проблеми, пов’язані здебільшого з потраплянням на гостьовий сектор та спілкуванням з міліцією. З часу крайнього виїзду киян до Дніпропетровська пройшло вже майже півтора роки, тому багато людей вже з нетерпінням очікують на чергові відвідини міста на Дніпрі. Як хохли проводили там час у минулі роки ми розповідаємо далі.

2008 рік, березень

Центральний матч туру чекали всі: в Дніпропетровську квитки на трибуни розкупили задовго до появи реклами матчу в місті, кияни, в свою чергу, дізнавшись, що фан-клуб виділяє всього 3-4 автобуси, розкупили всі квитки на потяги до Дніпропетровська ще тижні за два до матчу. Матч тоді відбувався ще на стадіоні «Метеор». Виникали певні побоювання, що кияни не заповнять 2 виділені сектори, але вони не справдились: на сектор втиснулось набагато більше тисячі чоловік, з них чоловік 800 пробило виїзд своїми силами. Пасажири будуть все життя згадувати той день, коли випадково взяли квиток на потяг з фанатами. На одній станції серед ночі вихід динамівських фанів на перекур на перон кількістю чоловік 150 завершився масовим спаленням фаєрів і перевертанням на бік проїжджаючого мимо трактора. Не дивлячись на початок березня, погода сприяла прогулянкам по місту, парках, багато фанів підходило до нової «Дніпро-Арени», яка в той час ще добудовувалась.



Кияни почали шизіти ще за кілька хвилин до початку гри, дніпропетровці в цей же час готували своє шоу на вихід команд. На початку матчу дніпряни показали величезний банер з зображенням ладді, оформлений прапорцями в кольори клубу по боках, на борту ладді запалили фаєра і стробоскопи, які не так часто використовують в наших краях. Динамівці ж оформили трибуну біло-синіми прапорами і підписом "colours of winners". Потім кияни продемонстрували банер із зображенням дніпропетровської ладді із Святославом на борту та написом "Ты будь всегда со мной, товарищ мой!", згодом це полотно віддали дніпрянам, і вони розтягли його у себе на секторі (сектори киян та дніпрян на тому матчі були розташовані майже поруч). Ще один банер киян вітав трьох володарів золотого м'яча (Бєланова, Блохіна і Шевченко) і підписом "Пишаємось!". Після того, як Дніпро ледь не забив гол, один з дніпропетровців вибіг на поле - він не очікував, що його просто повалять на землю і почнуть бити. Це викликало реакцію на секторі дніпрян, кілька чоловік прорвались на допомогу хлопцю, решта ж висловлювали невдоволення запаленням димів і метанням їх на бігові доріжки, в хід пішли і стробоскопи, які було заплановано використати у шоу в другому таймі. Кияни теж трохи нагнітали ситуацію, жбурляючи сидіння в міліцію і запалюючи дими. Прохання диктора припинити безлад не допомагали. Не лишилась без підтримки і ситуація в Сербії - кияни розтягли великий прапор Сербії і підпис до нього приблизно такого змісту: "Косово є Сербія, Крим є українським" і влаштували перекличку з дніпрянами "Косово - Сербія".



На початку другого тайму дніпряни підняли 400 великих і 1000 маленьких прапорців кольорів клубу, а під кінець гри влаштували фаєр-шоу з 25 фаєрів і 40 стробоскопів. Слід зазначити, що весь матч супроводжували переклички між фанами обох команд "Слава Україні - героям слава!", "Днепр - Киев", "Киев - Днепр - алкоголь" і т.д., а коли матч закінчився, кияни ще довго скандували "Дніпропетровськ!", щоб підтримати своїх друзів, засмучених поразкою.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
2008 рік, липень

Цей матч було призначено на п’ятницю, що вплинуло на кількість киян на гостьовому секторі – він був заповнений десь на 3/4, хоча, зазвичай, там і яблуку нема де впасти. Для Дніпропетровську це був матч-відкриття чемпіонату, гімн, виконаний перед початком гри усім стадіоном, справив величезне враження! Частіше б так. Хоча і не було такої наповненості стадіона, як завжди на таких матчах. Мабуть, моря та інші види відпочинку дали про себе знати.

Особливого перфу з боку киян не було, варто хіба що відзначити досить багато розтяжок та певну кількість прапорів. А ось звукову підтримку можна оцінити на п’ятірку. Заряди та переклички вкупі з барабаном справляли належне враження. З огляду на таку незвичайно невелику кількість людей, присутніх на секторі, звук був просто відмінний.



Одразу зі стартовим свистком над всією поверхнею центрального з трьох секторів фан-зони хазяїв було розтягнуто полотно синього кольору із золотавого кольору ладдею на ньому, а з обох боків підняті модулі, виготовлені зі шматків тканини. Вийшло не гірше, ніж з використанням картону. Під великим полотном були запалені стробоскопи, що надало окраси і без того ефектному видовищу. Протягом всього матчу три забиті вболівальниками сектори гуділи зарядами та перекличками. Дуже не вистачало барабану. Також було піднято клейончастий банер з надписом «Fuck Off EURO-2012». Ну і тут не обійшлося без стробоскопів, від чого напис став ще більш контрастним. А сам банер, не дивлячись на порівняно невеликі розміри, було помічено навіть на віддалених секторах. За 15 хвилин до кінця матчу дніпряни влаштували фаєр-шоу. Самих піротехнічних засобів було не більше 10, але зі сторони виглядало достатньо масштабно. На останніх хвилинах над секторами знов підняли ладдю. Тим перфоманс і завершився.

2009 рік, жовтень

Сумне видовище з точки зору фанатизму спостерігалось на центральному матчі туру - вщерть заповнений стадіон і охав, і ахав, але на цій грі організованої підтримки у дніпрян не було. Весь антураж створювала агресивна і дуже активна кузьма, але все, на що вони були здатні, - це оголошення складу разом з диктором, хвиля по стадіону, освистування суперника з викидуванням сторонніх предметів із сектору і заряди "Дніпро! + 3 хлопка", "Судья пид..ас!" и "Шева лох!". В перервах між гулом десь з-під даху доносились заряди киян...

Після матчу збірних України та Англії, який відбувся за два тижні до цієї гри, міліцію явно по голові не погладили, і вони вирішили відігратись самі знаєте на кому. Клуб вболівальників, через який відбувалось розповсюдження квитків на фанатські сектори "Дніпра", по суті, припинив своє існування. Дніпрянам виділили трохи менше 600 квитків, причому ці місця взяли в коробочку співробітники правоохоронних органів. Решта фанів в касах викупила квитки на 8 і 10 сектори і стояла в перемішку із сидячою кузьмою. Жодного лицьовика, споукмени сиділи на вишці і мовчки дивились матч. Стоячі фани разом з кузьмою заряджали вже перераховані заряди, а також маленькими групами намагались заводити щось своє, але ініціативу швидко глушили.

У киян теж не все було так гладко, як того хотілось би. За кілька днів до виїзду пройшла інформація про те, що клуб не подав заявку на гостьовий сектор і не збирається цього робити, бо представники фан-клубу на матч не їдуть, а нести відповідальність за інших клубу абсолютно не хочеться. Через це певна частина киян в останній момент відмовилась від поїздки в Дніпропетровськ. Такі випадки з квитками траплялись і раніше, лише з тою різницею, що і в Харкові, і в Кривому Розі, і в Полтаві цілком реально було купити квитки на будь-який інший сектор і не переживати про потрапляння матч. А тут аншлаг, табличка на касах про те, що за 2 години до матчу почнуть розпродавати квитки, які раніше призначались для гостей, і кілометрові черги за цими квитками.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Чутки про прийом на вокзалі виявились лише чутками, і ніхто не заважав біло-синім гуляти по місту. За 4 години до матчу відбувся баскетбольний поєдинок між БК "Дніпро" і київським БК "Будівельник", а власники баскетбольних квитків безкоштовно могли обміняти їх на квиток на "Дніпро Арену". Таким чином, столичний "Будівельник" отримав непогану підтримку на виїзді, а фани про всяк випадок гарантували собі потрапляння на стадіон.



Варто віддати належне працівникам ФК "Дніпро", які порахували приблизну кількість киян в місті і відклали для гостей частину квитків, пустивши решту у вільний продаж. Перед входом на гостьовий сектор біло-синіх попросили оплатити по номіналу 80 квитків. Таким чином близько 200 киян опинились під самим дахом 28-го сектору, скільки столичних фанів переглядали поєдинок з інших секторів, точно не скаже ніхто. Запускали дуже довго, деякі хлопці потрапили на сектор лише на 30-й хвилині зустрічі. Банери вішати на перилах і внизу сектора також не дозволили. Відбулись переклички з протилежною трибуною "Днепр - Киев!" і з кузьмою "Слава Україні - героям слава!", звук міг бути і кращим, але і поганим його назвати аж ніяк не можна. Варто відзначити, що після матчу футболісти очима шукали своїх фанів і коли таки помітили - побігли практично всі.

Як же це все нагадувало ситуацію в Англії - сучасна, повністю забита арена, сидячі сектори, фанати під самим дахом і оцей заряд... замінити лише "Дніпро!" на "England!", і буде все по фен-шую. Тоді нас тільки втішала думка, що все має нормалізуватися…

2011 рік, березень

Гра вдалася, як і вдався сам футбольний день для фанатів Дніпра. Приїзд величезної групи друзів з Києва, а також присутність на стадіоні львів'ян, які поверталися з Сімферополя, доповнили дружню атмосферу на північній трибуні Дніпро-Арени. Давненько такого не було (якщо колись було взагалі)! Знову виникли величезні проблеми із потраплянням на гостьовий сектор – внаслідок відсутності заявки від ФК «Динамо» ці квитки було пущено у вільний продаж, на цей раз не було залишено взагалі жодного квитка. Але дякуючи діям фанів Дніпра, майже всі виїздюки потрапили на м'ячик, причому саме на сектори дніпрян. На дану тему було надруковано декілька статей у провідних футбольних журналах.

Враховуючи те, що гостьового сектору не було, старанно ходили чутки, що фанатів Динамо будуть зустрічати по місту менти, але вдалося все-таки донести до керівництва МВС міста, що Дніпропетровськ для киян - дружнє місто, що не варто псувати нікому свято і відмінний виїзд. Зрозуміти, що хохли в місті, можна було, зайшовши в 1-й трамвай або пройшовшись по Карла Маркса - усе було обклеєно київськими стікерами.



Про футбол... Північна трибуна була забита вщерть. Люди стояли навіть у проходах, що добре видно по фото - сходів не видно! Хороший звук та якісний супорт на додаток до відмінного футболу - що може бути крутіше! Основний кістяк фанатів - половина 8-го, 9 і частина 10-го - склала близько 3000 чоловік. З банерів були помічені львів'ські, про які вже згадували, хлопців з Вольногорська, Нікополя, а також вперше на Дніпро-Арені були представники фанатів ФК Кремінь, чий банер висів між 9 і 10 секторами. Дніпро теж організував досить непогану банерну лінію.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
На старті дніпряни запланували модульне шоу розміром на 3 сектори (4 500 чоловік) Щоправда, довелося підключити киян, які зайняли велику частину 8-го сектору, зі своїм завданням вони впоралися на відмінно. На жаль, не все заплановане вийшло, напис «Только» (в 8-му секторі) не вийшов, а в 10-му - «Победа» читався не зовсім чітко. Варто, звичайно, враховувати, що коли треба викласти букву, то невірно підняті пару модулів можуть зіпсувати все! Що й сталося... Далі було піро - близько 140 одиниць піротехніки було на секторі, але спалити всі одразу не вдалося, і в результаті горіло в 2 заходи: по стартовому свистку і після забитого гола. Звичайно ж, якщо було б темно, то виглядало би все набагато краще. Хороші переклички зі стадіоном, з киянами. Заряджати намагалися по черзі, координуючи свої дії між споукменами ДД і ДК.

Весь 1-й тайм на 9-му секторі прямо в центрі провів гравець Дніпра Євген Селезньов з маленьким сином. Навіть зарядив у Мегафон пару разів "Хто ми?!", на що трибуна відповідала "Днепр!". Він не побоявся піти з дитиною на футбол, в черговий раз довівши, що відвідування футболу, як і фанатської трибуни, навіть коли на ній використовується піротехніка, цілком безпечне! На вихід команд в другому таймі господарі розтягнули текстівку для Яна Лаштувки. На своїй частині сектора кияни влаштували і свою банерну лінію, розмір паркана ідеально підійшов практично під всі банери. Заряджали гості досить злагоджено для своїх 400 чоловік, а оскільки господарі в цей час замовкали, то біло-синіх було чудово чутно по всьому стадіону. В кінці другого тайму кияни стали по торсу, запаливши при цьому піротехніку.



Після гри вся команда ФК Дніпро підійшла подякувати фанатам за підтримку + радує те, що народ по всьому стадіону не розходився відразу після фінального свистка і віддячив гравцям за гру і перемогу. До киян же після матчу тільки Гусєв підійшов. Далі все перемістилося в паби, ресторани, бари і парки Дніпропетровська (у кого на що вистачило грошей). І в дружній обстановці продовжили відзначати перемогу одних і приїзд інших.

2011 рік, серпень



Поїздки до дружніх міст завжди мають якісь бонуси, окрім власне футбольного матчу. Цього разу дніпряни влаштували одразу кілька турнірів і дружніх матчів з міні-футболу, була можливість і погуляти і гарно відпочити. Кожен знаходив собі компанію за інтересами. Досить великі групи киян приїхали на обидва вихідних. На сам матч господарі нічого особливого не готували. Та й зібралось дніпрян менше, ніж ми звикли бачити. Стадіон теж не радував аншлагом. Що кинулось в очі - дуже великі проміжки між зарядами, та й звук був далеким від звичного рівня. З візуалки - прапори по периметру сектора і одна розтяжка з написом "Good night antifa scum". Втім, навіть найвідданішим фанатам важко сприймати таку гру команди, яка з кожним матчем розчаровує все більше і більше (цей матч закінчився поразкою дніпрян 0:4). Під кінець гри було дуже добре чутно заряд "Играй Днипро, играй, твою мать!". Після цього під сектором вистроївся ряд Беркуту. Мабуть боялись вибігу розлючених фанатів на поле.

ЧИТАТИ ДАЛІ >>
Розраховувати, що клуб подасть заявку на приїзд гостей після останніх подій абсолютно не доводилось, тому дніпряни заздалегідь почали викупляти квитки для столичних фанатів. Втім, СБ Дніпра вирішили все ж виділити гостьовий сектор, відповідно з потраплянням на стадіон у біло-синіх взагалі не було проблем, хіба що з барабаном виникли досить серйозні складнощі. Як я зрозумів, це взагалі був перший випадок, коли барабан пропустили на гостьовий сектор на Дніпро-Арені. Гостьовий сектор дуже незручний в Дніпропетровську, особливо в плані розвісу банерів, та і в плані звуку теж - нижні ряди не чують, що заряджають верхні, заряджати навпаки - взагалі не варіант, бо весь звук іде на поле, і зверху лише видно, що в перших рядах хтось махає руками. Лише барабан і рятував. Менти на секторі поводили себе досить бикувато, так, одного хлопця, який вирішив сходити до вітру, відмовились пускати назад на своє місце і почали пакувати, аргументуючи це тим, що у нього квиток на верхню частину сектора, а він пробував прориватись до своїх речей. Були й інші сутички, кількох хлопців просто пробували висмикнути з натовпу, але сектор миттєво підривався за своїх.



Що стосується звуку - дуже гарно йшли нон-стопи. Довго, емоційно, з настроєм, іноді хлопці навіть пробували зупинити барабанщика і почати щось нове, бо сам він відмовлявся зупинятись... Заряд "Киев - Днепр - алкоголь" переробили на "Киев - Днепр - тайский бокс". Як завжди буває на таких матчах, були і переклички фанатів обох команд, і спільне виконання (Червоної рути та Гімну). З візуалки на гостьовому - два невеличкі прапори з новою емблемою.

2012 рік, жовтень

Цей матч проходив під знаком акції на підтримку засуджених Дмитра та Сергія Павліченків (напередодні суд виніс їм обвинувальний вирок). Ще до рішення про проведення цієї акції декілька десятків киян домовилось приїхати на два дні, щоб вчергове провести традиційні міні-турнірі з футболу між фанами дружніх двіжів. Організація прийому з боку дніпрян, як завжди, була на високому рівні – спілкування, екскурсія містом для молоді, яка ще не була в Дніпрі, вписка та деякі інші заходи. Рушаючи в день матчу на вокзал зустрічати решту хлопців з експресу, ми почули по радіо новину про серйозну хворобу Олега Блохіна, що, звичайно, не додало всім нам оптимізму – і так гра Динамо весь вересень змушувала хапатися за голову, а тут ще й таке…



На площі біля ЦУМа зібралася понад тисяча киян та дніпрян, щоб звідти разом пройти маршем на підтримку Павліченків. Міліція супроводжувала марш, не чинячи перешкод. На секторах киян та дніпрян не було жодного банеру, крім «Воля Павліченкам», на початку матчу весь сектор став спиною до поля, заклавши руки за голови. Зазначимо, що в цьому турі до акції приєднались майже всі клуби Прем’єр-ліги та багато клубів нижчих ліг.



Підтримка команд була на належному рівні, втім, динамівським фанам не додавала настрою безбарвна гра команди, яка зуміла лише забити «м’яч престижу» у доданий час. Зрозуміло, що жодного перфу та піротехніки з обох боків не було. Після матчу кияни та дніпряни зустрілися дружніми групами, щоб обговорити ситуацію у країні та просто поспілкуватись.
Цей обережний чолов’яга одразу погодився на інтерв’ю для нашого журналу. Втім, просив не писати його фанатське прізвисько, та і фотографій своїх не прислав. І взагалі, на трибуні він ніколи не лізе в перші ряди, не привертає до себе уваги, але при цьому вже майже 30 років душею і серцем разом з Динамо. Знайомтесь, сьогодні в клубі 100+ Олексій М-і.

Почнемо нашу розмову із традиційного питання – коли вперше побував на стадіоні?

Коли я дізнався, що буду давати інтерв’ю, одразу довелося багато чого згадати. Напевно, я тоді був ще зовсім маленький, точно рік не пам’ятаю. Вже у більш свідомому віці разом з батьком був на декількох матчах сезону 1985-86, років 12 мені тоді було. Ну і вже зовсім свідомо з хлопцями з району ходив у 1988 році.

То ти добре пам’ятаєш той старий, 11-й сектор на Республіканському стадіоні?

Звичайно, пам’ятаю, я ходив туди. Коли туди потрапляєш, відчуваєш, так би мовити, культурний шок. Мене, в першу чергу, привабило організоване, гучне вболівання за «Динамо». Ходив туди 2-3 роки, потім почав катати виїзди. Формально, перший виїзд у мене був в 1991-му, в Запоріжжя, цей виїзд був ще за радянських часів. Але я себе не відношу до того покоління 80-х. Можна вважати, що я почав катати з 1992-го, вже за часів незалежності.

Щось цікаве пригадаєш з того виїзда в Запоріжжя?

Ну все було «по повній програмі» - приїзд, ОФ, який він був за тих часів. Приїхали дніпряни (запоріжці, до речі, перший сезон у вищій лізі грали), приймали мусора. Дорога з пересадками, вписками, тобто абсолютно вся романтика. Мені сподобалось, після того ще у Москву з’їздив, на «Торпедо», це був останній виїзд при Союзі. Потім вже катав по Україні.

Ти казав, що зараз у тебе 113 виїздів?

Так, 113.

Тільки за «Динамо»?

Ні, декілька виїздів за збірну було, Мінськ, ну і, звичайно, незабутній виїзд у 1999-му до Москви. Зрозуміло, що кількість виїздів певним чином позитивно характеризує людину – відданість клубу тощо, але не сказав би, щоб ця кількість була для мене самоціллю. Те ж стосується «золотих сезонів».

А був у тебе «золотий сезон»?

Та ні, навіть не наближався. За часів СРСР досить мало людей пробивали «золотий». Зараз зовсім інше «Динамо», інше відношення до команди…

Який виїзд найбільше запам’ятався?

Звичайно, не один такий був. Шепетівку варто згадати, ту ж Охтирку. Згаданий вже 1999-й на збірну. Ну і 2003 рік, Одеса. Тоді один автобус був, по всіх параметрах пам’ятний, і за складом, і будній день ще був, і як до міста пробирались. Перемога меншою кількістю людей була над жидами.

Формально 100-й виїзд у тебе в Маріуполь був…

Так, хоча спочатку я його рахував, як 98-й. Теж цікаво було, прямого потягу назад не було, тому їхали спочатку «собакою» Маріуполь-Ясинувата, там і почали відзначати.



Питання про закордонні виїзди. Були в тебе такі? Ну, крім згаданої Москви у 1999-му?

Та наче і не було, хіба що Бухарест у 2006-му. Відмінний виїзд)

Румунія, вважай, не закордон?)

Ну так, близький досить.

Ти, випадково, не був в тому автобусі, який не пускали на стадіон?

Ні, я в іншому був.



ЧИТАТИ ДАЛІ >>

Перейдемо до більш глобальних питань. В якому напрямі змінився двіж за останні 20-25 років?

Якщо торкатися цього питання, то, в першу чергу, треба подякувати несправедливо забутим людям, які в 90-ті протягнули, так би мовити, тонку нитку з тих часів до сучасних. Їх було мало, десятка півтора, але завдяки їм двіж не перервався, збереглася якась спадкоємність поколінь. Нові люди прийшли вже не на порожнє місце. Звичайно, зараз можна сказати – вони не були спортсменами, не займались, бухали, але все ж…

Ну а сучасний двіж як би ти охарактеризував?

Значно більшим став, він абсолютно інший, позитивних моментів є дуже багато. Наприклад, в останні пару років заяви двіжа тиражують майже всі ЗМІ, і відносяться до цього дуже серйозно. Коли таке було? Раніше, коли ти їхав на виїзд, це було настільки маргінальним заняттям, що люди не могли зрозуміти, що це дурна примха така. Важко порівняти, бо зараз це абсолютно нормальне заняття. Коли збираєшся їхати, тобі кажуть, ну молодець, вдало тобі провести час.



Мабуть, така увага ЗМІ до заяв двіжа, бо зараз він приймає активну участь у політиці.

Я б не назвав це політикою. Починаючи із справи Павліченків, дії фанів багато дали самому двіжу в сенсі поваги від суспільства. Я зараз читаю коментарі, так там таке можна побачити, мало не те, що ультрас – це нове обличчя суспільства, вони нас спасуть…

Маєш на увазі зовсім недавню заяву про перемир’я фанів різних клубів? [Інтерв'ю було взято ще в середині лютого]

І про це, і про охорону міста від «тітушок», і багато іншого.

А що ти взагалі можеш сказати про перемир’я?

Треба розрізняти важливі речі від другорядних. Всі захоплюються якоюсь боротьбою між двіжами, але ж за останні часи відбулися глобальні зміни у психології людей, не тільки фанів. Перемир’я я, звичайно, підтримую.

Як ти думаєш, ці всі представники різних двіжів будуть на ділі дотримуватись задекларованого перемир’я? Чи не буде так, що на рівні лідерів та свідомої частини двіжів все буде нормально, а ось за решту важко відповісти?

Все може бути, але, я гадаю, що зараз всі усвідомлюють рівень відповідальності, коли робляться такі заяви. Більш ймовірно, що у напружених матчах фан-трибуна буде дотримуватись домовленостей стосовно зарядів та подібних речей, а на звичайних трибунах народ буде провокувати, в тому ж Донецьку, Харкові. Гадаю, що серйозна частина двіжу не буде на це вестися, хоча різні провокації можливі, тих же «тітушок» не варто виключати.

Давай трохи змінимо тему, питання про національну збірну. Ти підтримував її активно, з початку її існування?

Я раніше підтримував активно, але зараз підтримка саме з боку організованих фанів стала меншою, я й сам, буває, пропускаю матчі… На мою думку, це загальна європейська тенденція, причиною цього є ті ж самі натуралізовані гравці. Навіть за «Динамо» вже вболіваєш не зовсім так, як раніше, коли всі гравці в прямому розумінні цього слова були кумирами. Ти відданий двіжу, відданий емблемі, є гравці, яких ти поважаєш, але є звичайні найняті футболісти, які навіть не стараються.

А може вони будуть старатися, щоб медалі виграти?

Ну може й будуть. Але коли я був підлітком, чекав з нетерпінням кожного наступного матчу, зараз якось банальніше стало. Ти вже не ходиш на кумирів, просто ти ж обрав якось в дитинстві улюблений клуб, то, звичайно, вболіваєш за нього. А частина футболістів зараз звичайні працівники цього клубу, такі, як прибиральниця.

Нещодавно велика група представників нашого двіжа повернулась з Вільнюса, з фан-турніру. Ти на якийсь із таких турнірів їздів?

Мій друг купу разів вже звав туди. Як це не дивно, я не схильний до вживання алкоголю, і в футбол не граю, то що мені там робити?))

Ти не думай, що там цими двома заняттями обмежується весь час, який ми проводили в Вільнюсі!) Є приклади іншого проведення досугу.



ЧИТАТИ ДАЛІ >>

Який у тебе найбільш довгий виїзд був?

Навіть не знаю, напевно, коли у Полтаві на пару діб залишились в райвідділі, довгий такий виїзд вийшов, цікавий)) Преса тоді приділила увагу заворушенням на стадіоні у середині 90-х, точніше, у 1997-му. Довелося абсолютно тверезим побувати в наркодиспансері на огляді.

Дійсно, дуже цікаво))

По місту ми так курсували – вокзал, потім на бобіках до витверезника, потім на стадіон, до наркодиспансеру, до райвідділу, потім до суду, назад до райвідділу. Ну і відпустили, нарешті. На деяких забули написати рапорти, так ті одразу поїхали, решта залишилась на два дні.

А найбільш малочисельний виїзд який був?

Були такі, що троє або п’ятеро-шестеро їздили. Це був виїзд перед фіналом чемпіонату-1992, до Харкова. Я тоді на такому ажіотажі був, що почав катати, що накупив квитків на три виїзди наперед, навіть не було з ким їздити. В ті часи це нормальна практика була, що їздили так мало. Було й таке, що один хтось їздив.

Ось зараз, якщо сотня на виїзді, то він малочисельним вважається, робочий день чи щось таке. А коли, скажімо, у 1998-му чи 99-му приїжджає до Львова, скажімо, чоловік 35, то це, вважай, майже всі виїхали – ходиш по місту, постійно знайомих зустрічаєш.

На тому ж легендарному виїзді до Шепетівки було 22 чи 23 нас, так здавалося, що все місто можна розгромити…

Давай не будемо конкурувати із друкованим Святославом, де у найближчому номері планується детальна розповідь про той виїзд.

Добре, згоден.

Повернемось до сьогоднішніх революційних подій. Що, на твою думку, нам світить у зв’язку з усім цим?

У короткостроковій перспективі можуть бути проблеми, але на майбутнє наші дії виглядають в очах суспільства дуже добре. Всі ці події багатьом людям відкрили очі на те, що відбувається. Раніше це тільки з нами було, а тепер пересічний громадянин може потрапити «під роздачу» у будь-який момент. Одна справа, коли це відбувається раз на півроку з, умовно кажучи, нібито п’яними ПТУшниками, люди подивились на це по телевізору, махнули рукою. Інша справа зараз. Тут вже не стоїть питання про конкретні дії міліції, а про те, що вона повністю себе дискредитувала, як правоохоронна структура. Маю на увазі, як мінімум, так звані спецпідрозділи.

Третій місяць вже триває революція. На даний момент це нам щось позитивне дало?

Позитивними, в першу чергу, є зміни у свідомості людей. Кількість людей, які зараз себе вважають патріотами, зросла в рази. Український стереотип «моя хата скраю» зараз абсолютно не діє. Багато людей почали на ділі щось корисне для країни робити, а не тільки на словах декларувати.

Достатньо багато це дало і двіжу, хоча б з точки зору реклами, більш позитивного іміджу. Приємно, що в авангарді всіх подій та заяв іде саме наш двіж.

Можу згадати протистояння з клубом після переходу на іншу трибуну у 2009-му, яке тривало десь півтора роки. Ми стали більш загартованими, виросли у багатьох питаннях, хоча на початку всього цього мали проблеми. Тому років через два, гадаю, ми побачимо позитивні наслідки.



Зараз абсолютно всі двіжі позиціонують себе, як патріотичні, навіть у тих регіонах, де такого раніше не було. Відносно легко так себе поводити у Києві, де тебе всі підтримують, інша справа, скажімо, у Донецьку чи Харкові, де на тебе всі косяться. Вже є заяви керівництв деяких клубів щодо недопустимості участі ультрас у патріотичних акціях.

Чи не здається тобі, що ми недостатньо приймаємо участь в цих діях?

Я гадаю, що двіжем керують досить розумні люди, і в цих питаннях треба дотримуватись певної дипломатії. Стосовно заяв, сказано вже достатньо, а відверто до чогось закликати… Людина, яка приймає участь в акціях, робить це не в якості фаната, а як громадянин. Але у свідомості людей вже відклалося, що представники двіжу приймають в цьому активну участь. І афішувати додатково свою участь у певних подіях сьогодні може і не варто.

Зараз на нас очікують декілька важливих виїздів…

Так, варто подивитись географію – Одеса, Харків, Сімферополь, Дніпропетровськ, Донецьк, Маріуполь. Всі достатньо специфічні регіони. Тут на перший план можуть вийти можливі конфлікти не з представниками двіжів, а з правоохоронцями. Тим більше, що у Харкові контроль та огляд фанів вже декілька років проводить «беркут».

У Донецьку можна згадати провокації – після заяви ультрас «Шахтаря» про підтримку євромайдану, на наступний день якась гопота була одягнута в рози клубу і випущена на свій майдан.

Тому на виїздах може бути все, що завгодно, треба бути максимально пильним та обережним.

Що б ти побажав молоді, тим хлопцям, які зовсім нещодавно прийшли (чи зараз приходять) до двіжу?

Треба побажати, щоб вони були віддані нашому двіжу. Зараз у нас багато людей та багато структур, на які можна та варто рівнятися, за позитивними прикладами далеко ходити не треба.

Дякую за розмову!

320x480   640x960   1136x640   1440x900   1536x1024

1600x1200   1680x1050   1920x1080   2048x2048
Долучайся до команди "Святослава" та твори журнал разом з нами! Стосовно допомоги пиши Вконтакті юзеру Dexter 73 (лінк). До нових зустрічей!

З.І. Передрук матеріалів з даного журналу дозволяється лише з дозволів редакції. Якщо дані якогось абонементу будуть опубліковані в Інтернеті у вільному доступі, доступ до журналу по даному абонементу буде заблоковано. З повагою, WBC.