| ||
|
Десятий, так би мовити, ювілейний номер. І для редакції він був найтяжчим з усіх попередніх, строки виходу номеру переносились разів п’ять. В такі важкі для країни часи трошки не до журналів було... Зізнатись чесно, я, як редактор, навіть не встиг прочитати всі матеріали номеру. Але це можна буде наздогнати по дорозі в Дніпропетровськ. До речі, матеріал про цей виїзд вийшов досить об’ємним. В десятому номері ви знайдете статті про всі події, що стались з нашим двіжем за останні два місяці - про поїздки на турніри до Вільнюса та Кракова, про матчі на Кіпрі та в Іспанії, про матч між ультрас Динамо та Шахтаря. Формально виїзний матч проти Таврії та домашка з запорізьким Металургом. І куди ж без інтерв’ю. В гостях у клубу 100+ один з старих фанатів - Олексій М-і.
| ||
Щойно стало відомо, що Wizzair відкриває рейси Київ - Вільнюс, я задумав поїхати на зимовий фанатський турнір, який кожного року організовують фанати Жальгіріса. Кияни вже 6-й раз організовували команду для участі в турнірі, але раніше від відвідин Вільнюсу мене відштовхувала необхідність пертись 800 км на автобусі через Білорусь та чотири рази стояти в чергах на перетин кордону. Зараз же катнути в Литву бажаючих виявилось немало - близько 25 хохлів полетіли до Вільнюсу. З них 10 чоловік вилетіли ще в середу (і я в тому числі), турнір же було заплановано на вихідні. Одразу по прильоту я з друзями арендував авто і перші три дні ми катались по Прибалтиці - Таллін, Рига і ще кілька маленьких містечок проїздом. Розповідати про ці три дні не впевнений чи варто, все ж у нас не туристичний клуб, а фанатський журнал. Єдине, що скажу, - там було нереально холодно. При температурі -17 і високій вологості біля моря все відчувалось на -35, на вусах без перебільшення намерзали бурульки, і якийсь час ми переміщались від пабу до пабу. Втім, навіть в такий мороз я зацінив всю красу Прибалтики, нафоткати всі визначні місця столиць Естонії і Латвії та спробувати місцевої кухні. Дуже хотілось би туди повернутись влітку, чи хоча б при плюсовій температурі.
 В п'ятницю після обіду ми повернулись до Вільнюсу. Я покинув компанію, з якою ми наколесили 1400 км за останні пару днів, і приєднався до іншої, яка лише в цей день прилетіла. Температура повітря вже піднялась до -8, але для хлопців це теж було неймовірно холодно. Та і не було у них потрійних шкарпеток, подвійних рукавиць і трьох светрів, довелось гуляти з ними теж від пабу до пабу. А коли чогось подібного поряд не було, то час від часу заходили в аптеки, супермаркети і книгарні, аби погрітись. За цей вечір ми Вільнюс практично і не подивились, але попереду було ще два дні. До речі, одна з кімнат нашої квартири в Вільнюсі, за дуже помірний прайс.  Ранок суботи, досить швидко доїжджаєм до місця проведення турніру, в цей день у нас має бути дві гри. Як я вже писав, близько 25 киян приїхали на турнір, з них вдалося зібрати дуже сильну футбольну команду. Решта займалась звичним для себе ділом - фанатіла за своїх). Загалом в турнірі приймали участь 20 команд. Сконто (Рига, Латвія), Lietuvos Rytas (фанати баскетбольного клубу з Вільнюсу, ворогують з Жальгірісом і в останній момент заявились замість дніпропетровського Дніпра), Шяуляй і власне Жальгіріс - це були наші суперники по групі. В інших групах грали львівські Карпати, ще дві команди з Латвії (Металургс і Даугава) та 12 литовських команд, про деякі з яких я навіть ніколи раніше не чув. Наша група вважалась самою сильною, а перший матч довелося зіграти з господарями турніру, фанатами Жальгіріса. | ||
|
| ||
Ще не встиг закінчитись наш черговий футбольний турнір, як вже кілька осіб думали про те, що варто відвідати майбутній турнір у Кракові на знак солідарності з приїздом поляків до Києва. Пройшло кілька місяців, як хлопці з Хутніка вже запрошують нас на свій 6-й турнір. Одразу було зрозуміло, що цей турнір, скоріш за все, двіж омине стороною, оскільки з поляками ніхто зв’язок не підтримує, окрім деяких представників руху. Про це було навіть сказано в одному з інтерв’ю у попередніх номерах, та й для двіжу це люди нові. Не менш важливими факторами були також турнір з футболу у Литві та виїзд до Валенсії, які припадали майже на цей самий проміжок часу. Але попри все це та інші чинники, троє наших вирішує все ж таки їхати до Кракова і везти команду. Згодом ще 7-8 хлопців збирались разом з нами їхати, але події в країні, робота та інші проблеми за час підготовки документів відсіяли всіх. І знову нас тільки троє.
 Настрій стрімко падає, нервуємо, але все-таки вирішуємо, що навіть втрьох, але ми поїдемо попри все! Згодом до нас долучається четвертий гравець, який підтвердив наміри відвідати турнір з дівчиною. Але чотири людини - це теж мало, за регламентом - на полі 5+1... Час ще був, агітували хлопців безперервно, але всі виїзні вже запланували інші заходи. З часом ми згадали, що представники деяких контор наразі навчаються у Польщі, і для них приїхати на турнір не складає жодних проблем. Таким чином, нас вже нараховувалось шестеро, це означало, що команда, хоч і без замін, але є! Через інші контори пробиваємо, що ще є люди, які також належать до руху і навчаються там. Так нас вийшло разом з граючими і підтримкою десятеро. Дорога. Внаслідок роботи, навчання ми їхали окремо парами, напряму автобусами Київ-Краків. До речі, деякі знайомі з інших польських рухів одразу, як побачили афішу турніру, почали нам писати попередження, що нас можуть ловити по трасі їх двіжі. Це у них є нормою, та й накрити хохлів, як виявилось, багато хто не проти))) Тим більше, вони думали, що ми будемо разом їхати одним басом. Насправді один поїхав за 3 дні, двоє за 2, і ще двоє за день. Кожен їхав з якимись пригодами... Ми їхали за 2 дні до турніру... Спочатку їхали по графіку, але вже проїхавши місто Житомир, яке викликало у нас неадекватні коментарі)), ми, як на зло, поламались. Простояли хвилин 40, розуміємо, що вже мабуть будемо спізнюватись, але це був тільки початок. У Львівській області наш бас зупинили мусора і протримали хвилин 30-40 без жодних причин. Далі, як виявилось, дорога до кордону в Краківець в аварійному стані - на трасі просто насипана купа землі та каміння і стоїть пост міліції зі зброєю та в екіпіруванні. Довелось їхати в об'їзд селами, в яких дорога вузька, і дві машини не можуть розминутись. Такою дорогою нам довелось повзти ще годину, загалом вже години на дві затримувались. Кордон. Наші прикордонники доволі швидко всіх пропустили, а от польська сторона уважно видивлялась документи із серйозними лицями. Вибірково запитували про наявність коштів, страхування, броні житла, у нас теж це перевірили. Проходячи перед нами, один з польських прикордонників спіткнувся і на весь салон вигукнув "Куууурва", що спровокувало сміх у деяких і відчуття того, що ми вже нарешті у Польщі. Далі на душі вже було спокійною, чекали на приїзд до вокзалу і зустріч з польськими друзями та одним з наших, який того дня вже прибув. Дорогою проїжджали такі міста як Тарнув, Жешув, де написами назв команд та банд зайняті кожна стіна, стовп, все обклеєно стікерами. Одразу видно, хто в місті хазяїн. | ||
Розходились ми з друзями о четвертій ранку з Майдану, а ввечері 19 лютого вже сиділи у літаку до Ларнаки…. Ніколи не гадав, що на виїзді футбол буде на другому плані, адже всі думки були про невеселі події на Майдані у Києві та долю тих людей, котрі віддавали своє життя за Свободу країни.
У середу після обіду з’явилась інфа від УЄФА, що матч Ліги Європи 1/16 фіналу між командами Динамо Київ – Валенсія відбудеться у місті Нікосія (столиця Кіпру) у зв’язку з напруженими подіями у Києві. Їхати було вирішено одразу, добре, що в мене та мого друга Д-е були відкриті мультивізи, ну а нашому постійному співучаснику плюшевому ведмедю Віталіку, вона не потрібна була:). | ||
|
| ||
| ||
Про матч між ультрас Динамо і Шахтаря я дізнався, ще будучи на виїзді в Іспанію. Думав, це якась чергова недолуга акція фан-клубу, але коли поспілквався зі знайомими, то стало зрозуміло, що все серйозно. На гру з кротами готувався банер "Воля України або смерть", але на гру фанатів він був куди доречнішим. Заходячи на трибуну, навіть люди з основи були трохи в ступорі і постіно питали: хто це все організував? У багатьох навіть спочатку було певне нерозуміння типу: а що, і арбітри будуть? І рахунок на табло виведуть? Ого диви, на табло навіть лого двіжу нашого... І лікарі є, і купа журналістів з камерами, навіть продаж чаю і хот-догів на вході на сектори працює. В якості стюартів на вході до арени та на доріжках були хлопці та дівчата з нашого двіжу.
Арбітра попросили зробити тайми по 44 хвилин, щоб в сумі вийшло цікаве число. Відзначу також, що на гру приїхало чоловік 13 з Вільнюса, а один з них навіть судив матч на боковій лінії. Вони їхали, звичайно ж, на матч основних команд. Але так вийшло навіть краще). Шкода лише одне, що приводом для таких матчів є сумні приводи...
Сам матч закінчився бойовою нічиєю 1:1, але результат у такому випадку, звичайно ж, не головне. Гадаю, хлопці на все життя запам'ятають свій вихід в якості гравців на головну арену країни. Після матчу до глядачів та команд із словами вдячності за підтримку звернулися Сергій Павліченко та наш легендарний капітан Олександр Шовковський, потім було спільне фото на згадку.
| ||
|
| ||
Реальний початок чемпіонату для київських вболівальників відтягувався раз за разом. Перенос домашньої єврокубкової гри з Валенсією до Кіпру через революційні події у Києві лише вдарив по команді, яка, втративши потужну домашню підтримку, з тих єврокубків швиденько вилетіла. Європейським чиновникам було невтямки, як у ті пломеніючі дати лютого футбольний поєдинок, а особливо перемога київського клубу, могла б допомогти Майдану.
Натомість, замість першого матчу весни - матчу з Шахтарем було проведено матч Єдності хохлів з фанатами донецького клубу, а офіційний матч зсунули подалі у календар, чи то потураючи УЄФА і їх закликам «забезпечити безпеку», чи то надаючи допомогу Шахтарю в боротьбі за чемпіонство. Склалося так, що перша домашня гра Динамо на «Олімпійському» з Таврією, домашньою не була. Поєдинок із сімферопольською командою проводився на фоні драматичних подій у Криму. Через неможливість провести матч у столиці АРК, кияни запропонували для поєдинку власну арену. Тому де-юре це був виїзний поєдинок. Фанати Динамо не могли лишатися осторонь і не відреагувати на безглузду агресію Путіна. Перші, хто зустрівся з цією агресією, були моряки ВМСУ, тому на початок матчу для їх підтримки було піднято модульне шоу, що зображувало прапор Військово-Морських Сил України. Зазвучав гімн України, який напівпорожній стадіон виконав найкращим чином. Лицьовий банер було замінено на чорний з тризубом та холодноярським гаслом «Воля України або смерть». Над банером замайоріли синьо-жовті та червоно-чорні прапори. На верхньому ярусі було розгорнуто текстівку «Крим – це Україна». Посеред першого тайму над головами фанатів з’явилася скромна текстівка «ПТН ПНХ», що символізувала відношення киян до відроджувача СРСР. Акомпанементом до текстівки трибуна щоразу видавала «Путін підарас». Після матчу до трибун підійшов воротар Рибка, який після збору, що передував матчу, взяв слово і висловив сподівання, що стосунки між нами та ним, пустоголовим пі...ном, з часом нормалізуються. Будемо мати на увазі та матимемо надію, що Рибка порозумнішає. | ||
|
| ||
В сучасних реаліях на матчі дивишся інакше, і чекаєш їх, здається, більше. Попри те, що домашній матч із Запоріжжям можна назвати невибагливим, шиза йшла щиро, від душі, бо народу хотілось відключити ненадовго стрічку випуску новин в очах один одного, відпочити і з завзяттям продемонструвати свою позицію… На трибуні було вивішено банер, присвячений вшануванню пам’яті військовослужбовця, загиблого в Криму: «Прапорщик Кокурін. Він загинув за Україну».
На вишці перебував новий споук, і рядами на початку матчу пробіг невеличкий гомін. Були різнобої, але сили Перунові були милостиві, і рать нормально поставилась до несподіванки. Заряджали деякі трохи забуті, як виявилось, заряди, та пробували нові. Постійно відчувався зв'язок між споукменом та сектором, барабан чули слухняно, і шиза пішла злагоджена, приємна фанатському серцю. Плюс нашого часу, якщо можна так сказати, в загальній еволюції: майорять червоно-чорні та жовто-блакитні прапори, потроху чутно спів патріотичних пісень: «Гей, січ іде» та «Ой, у лузі червона калина». Гасла «Велика, єдина, соборна Україна» та «Крим - це Україна», заохочення до «Хто не скаче - той москаль» звучали від душі. Перекличка «Слава Україні!» з центральними секторами, до якої приєднувались запорожці, декілька разів не вщухала. Диктор НСК сам вже «заряджає» аж до «Україна - понад усе», так скоро і москалів на леза садити почне :) За покликом емоцій на цей раз палке вітання миршавому насліднику імперії із сусідньої країни та його посібникам зароджувалось декілька разів одноголосно, причому набувало значної підтримки. Виходить, біда навчить шизіти весь стадіо. На гостьовій трибуні, до речі, було близько 50 осіб. Поруч із традиційними банерами, гості вивісили державну символіку, прапор ВМСУ, а також червоно-чорний стяг. Із запоріжцями, як і з Таврією, на знак єдності ми здійснили перекличку «Запоріжжя-Київ». Комфортно і вільно почувалось на трибунах, бо прийшло підтримати команду близько чотирнадцяти з лишком тисячі чоловік. Тільки під кінець першого тайму наша команда згадала, що в ворота суперника час вже й забити, тому прилетів гол в гостьову роздягальню. У другому таймі справи пішли жвавіше, а загалом у грі були як гострі, так і незрозумілі моменти. Згодом на віражі пролунали «Червона рута» і «Вдруг, как в сказке», які сприймались трохи по-іншому, ніж зазвичай. Звісно, веселий день віддав надії ночі, і почались непогані «танці». Приємніше рахувати синці від таких подій, аніж від інакших... Цікаве виконання державного гімну приблизно на 88-й хвилині у поєднанні з голом від одного чорношкірого легіонера та радістю від рахунку 4:0. Звісно, голи Гусєва спостерігати було приємніше. Домашній матч із запорізьким Металургом можна охарактеризувати, як відпочинок, що поєднується з войовничим запалом в очах, душевною шизою та готовністю до будь-яких подій. Сподіваємось, на нас в майбутньому очікують лише приємні емоції. Слава Украні! | ||
|
| ||
| ||
Одне з найбільших міст України - Дніпропетровськ - розташоване на крутих берегах Дніпра в місці впадіння в нього великої лівої притоки — р. Самари.
У гирлі Самари в XI—XIII столітті знаходилось торгівельно-ремісниче місто, яке загинуло в 1240 р. в числі перших під час навали татаро-монгол. За іншими припущеннями, тут з IX століття розташовувався племінний центр уличів — м. Пересічень, мешканці якого після XIII століття перебралися на іншу сторону Самари, де заснували торгівельне містечко Самар.
На початку XV століття литовці витіснили татар з Правобережжя Дніпра, однак вже із середини століття кримські хани та ногайці, які облаштувалися в Приазов'ї, намагаються повернути втрачені землі, і це їм частково вдається. Кордон між Великим князівством Литовським і Кримським ханством проходить по Дніпру і далі на схід — по Самарі — тобто по території сучасного Дніпропетровська. У цей час через татарські набіги населення дуже скоротилося, відтянулося на північний захід, а за регіоном закріпилася назва Дике Поле. Відродження краю почалося з XVI століття — після становлення Запорізького козацтва та заснування Січі нижче по Дніпру, яка стала перепоною на шляху татарських загонів на північ. У 1635 році польська влада для контролю над переміщеннями неспокійних козаків побудувала на першому Дніпровському порозі фортецю Кодак і поставила там гарнізон з наймитів. Згодом фортеця була адміністративним центром Кодацької паланки (округу) Запоріжжя. При фортеці згодом утворилася слобода. Зараз це село Старий Кодак на південній околиці міста із залишками земляних валів (фортеця була зрита після провалу військової кампанії Петра I за умовами Прутського договору з турками 1711 р.). Землі Запоріжжя знову потрапили під контроль татар, однак правом на зруйнований Кодак та околиці вони незабаром поступилися Речі Посполитій. Після війни з Османською імперією 1735—1739 рр. контроль над краєм набула Росія. Однак кордон з Кримським ханством проходив всього лише в 100 км на південь, що заважало освоєнню краю. У 1764 році на частині земель Запорізьких козаків була утворена Новоросійська губернія з центром у м. Кременчук. Власне Єкатеринослав (назва Дніпропетровська до 1929 р. на честь Катерини II) належить до міст, які виникли під час колонізації південно-українських земель Російською імперією. Для управління вже освоєними землями був необхідний адміністративний центр, яким і повинен був стати Єкатеринослав, закладений Г. Потьомкіним в 1777 р. в місці злиття річок Самари та Кільчені (в районі нинішнього Новомосковська), як губернське місто. Пізніше це поселення було назване Єкатеринославом I, Лівобережним, коли наказом Катерини II від 22 січня 1784 року місто перенесли на більш високий правий берег Дніпра. Офіційною датою заснування є 1787 рік, коли Катерина II під час подорожі по знов придбаним південним землям заклала перший камінь у будівництво Преображенського собору. Павло I після смерті Катерини II в 1797 р. перейменував Єкатеринослав у Новоросійськ. Однак у 1802 році до міста повертається початкова назва, і він стає центром великої Єкатеринославської губернії.  Населення міста поступово збільшується: якщо в 1804 році тут мешкало 6 389 чоловік, то до 1853 року — 13 011 чоловік. У 1838 році почала випуск перша газета міста — «Катеринославські губернські відомості». До 1862 року в місті було 315 кам'яних і 3060 дерев'яних будинків, крім суконної фабрики, діяв ряд маленьких заводів: цегляних, чавуноливарних, свічкових, миловарних, салотопних та шкіряних. В 1873 році на лівий берег прийшла залізнична гілка від Харкова через Синельниково, а через 11 років відбулося відкриття мосту через Дніпро та вокзалу в самому Єкатеринославі (на правому березі Дніпра). Залізнична дорога зв'язала Донбас (Ясинувата) з Кривбасом. Після відкриття в районі Кривого Рогу залізорудних, а в Донбасі - вугільних родовищ, почався бурхливий промисловий розвиток Катеринославського краю та його центру. У місті та його околицях за активної участі французького та німецького капіталу з'явилося кілька металургійних заводів (які успішно діють по цей день). Локомотивне депо Єкатеринослава стало найбільшим на півдні країни. Місто стало зростати за рахунок утворення біля заводів робочих селищ. Населення різко зросло, в основному, за рахунок мігрантів — з 22 816 чоловік в 1865 р. до 121 216 в 1897 р. | ||
 Набережна
Офіційно набережна Дніпропетровська вважається найдовшою в Європі (її довжина понад 20 км), про що не втомлюються нагадувати різні путівники. Насправді набережна, хоч і є однією магістраллю, складається з 3 частин: Набережна Заводська, Набережна ім. Леніна і Набережна Перемоги. Найбільш цікавою і відомою є Набережна ім. Леніна. Знаходиться вона в центрі міста і найбільш облаштована для прогулянок і відпочинку. Уже в найперших проектах міста набережній відводилося особливе місце. Передбачалося , що місто буде "відкритим до річки" . Насправді все виявилося інакше: на березі Дніпра довгий час був склад лісоматеріалів, якісь промислові приміщення, склади тощо. Появі нормальної набережної також перешкоджали розливи річки під час весняного паводку. Тільки після будівництва ДніпроГЕС ця проблема була вирішена за рахунок можливості регулювання рівня води у водосховищі . У 30-х роках минулого століття знову з'явилися проекти споруди набережної. До війни встигли виконати деякі підготовчі роботи і побудувати ряд споруд на захід від сучасного Центрального мосту (це передусім напівкруглі сходи до води). Наприкінці 50-х, коли постала необхідність реконструкції міської каналізації і вздовж берегової лінії було прокладено єдиний колектор для каналізації, водопроводу, газопроводу, теплотраси та кабелів різного призначення, будівництво набережної відновилося, і до кінця 60-х - початку 70-х вона набула нинішні обриси. Для зведення дамби використали металургійні відходи заводу ім. Петровського, на той час на підприємстві накопичилося понад десять мільйонів кубометрів шлаку? і вони стали основою берегової лінії.  Побудована набережна складалася з трьох звичних складових: одна або дві пішохідних доріжки вздовж річки, проїжджа частина і зелена зона між першими двома елементами. У центральній частині набережної пішохідна доріжка ділиться на дві тераси: верхня і нижня , яка знаходиться безпосередньо біля води. У 2005-2007 рр. була проведена капітальна реконструкція набережної: замість асфальту покладена тротуарна плитка, побудовані нові доріжки, оновлена зелена частина вулиці, замінено освітлення і виконаний капітальний ремонт проїжджої частини. Як результат, дніпропетровська набережна тепер стала не тільки найдовшою в Європі , але й однією з найбільш упорядкованих. Парк ім. Т. Г. Шевченка
Парк культури та відпочинку ім. Т. Г. Шевченка — центральний парк Дніпропетровська. Адреса: пл. Шевченка. Ділиться на берегову і острівну частини. Берегова частина: Літній театр, Палац Студентів ДНУ (колишній Потьомкінський палац), кілька ігрових майданчиків. На острів перекинуто пішохідний міст і підвісна канатна дорога (з вул. Дмитра Донського). На острові розташовані: Акваріум прісноводних риб, Дніпропетровський зоопарк, атракціони, кілька водно-спортивних клубів і баз, де можна взяти напрокат човен. У нижній частині острова розташовані пляжі. Вважається, що на Монастирському острові молився Апостол Андрій під час мандрівки до Києва. Тут був заснований молитовний будинок приблизно 950 року. Козаки вважали цю місцевість священною. 
Парк Лазаря Глоби
Парк імені Лазаря Глоби — центральний парк міста Дніпропетровська, розташований за адресою проспект Карла Маркса, 95. Парк є колишнім займищем запорожця Лазаря Глоби, на околиці тодішньої Половиці. Він перебрався сюди після продажу Григорію Потьомкину свого саду на горі, де зараз знаходиться Потьомкинський палац і парк Шевченка. Міська влада згодом облаштувала його у "Міський сад". Тут був викопаний став і спущена вода з Озерки. За радянської влади парк носив ім'я Валерія Чкалова. Тут постійно діють атракціони, кільцева дитяча залізниця (травень-вересень), картинг-центр, розташований в західній частині парку. У парковому ставку плавають лебеді, а у західній його частині розташований Літній театр. 
| ||
 Назви клубу: «БРІТ» - 1918-1925 рр., «Петровець» - 1925-1936 рр., «Сталь» - 1936-1949 рр., «Металург» - 1949-1961 рр., «Дніпро» - з 1961 року. Заснування команди. Перші роки. Команда була заснована у 1918 році під назвою «БРІТ» (Брянський робітничий індустріальний технікум) при ремісно-технічних класах, що готував кадри для Брянського металургійного заводу (з листопада 1922 року він зветься завод ім. Петровського). «БРІТ» брав участь у першості Катеринослава, яку виборювали також «Оріон», «Алькор» (чемпіон міста 1915-1917 рр.), «Штандарт», «Стадіон» (чемпіон 1918 року) і «Задніпров'я». Після громадянської війни футбольне життя в Катеринославі повноцінно відновилося в 1923 році. «БРІТ» взяв участь в осінній першості міста й став чемпіоном, перемігши у фіналі «Робітфак». Повторити успіх у наступному році команді не вдалося. 9 травня 1925 року заводчани вперше зустрілися з командою іншого міста - московською “Трьохгоркою”, що представляла Московський бавовняний комбінат «Трьохгорна мануфактура». Москвичі перемогли 2:1. У ті роки завод імені Петровського вийшов в авангард металургії СРСР, і разом з прогресом в основній діяльності на підприємстві активно розвивалися спортивні секції. В 1925 році на заводі був заснований робочий спортивний клуб «Петровець», до відомства якого перейшла футбольна команда. Уже під новою назвою колектив став переможцем весняної першості Дніпропетровська 1927 року. У фіналі був переможений беззастережний лідер міського футболу останніх років «Желдор» з рахунком 2:1. Цей успіх був повторений через вісім років, а могутній імпульс розвитку колективу додала організація клубної першості СРСР. В 1-му чемпіонаті СРСР, що відбувся навесні 1936 року, взяли участь колективи лише трьох найбільших міст країни - Москви, Ленінграда й Києва. Дніпропетровську надали лише два місця: «Динамо» стало єдиним українським представником у групі «Б», а в групі «Г» взяла участь «Сталь». Хочемо уточнити, що «Сталь», яка брала участь у прем'єрних чемпіонатах СРСР 1936 року (весняному і осінньому), представляла трубопрокатний завод імені Леніна. А попередник «Дніпра» взяв старт у союзних чемпіонатах в 1937 році. В 1936 ж році «Сталь», яка відстоювала честь заводу ім. Петровського, грала в першості України серед колективів фізкультури, а також у першому розіграші Кубка СРСР. У стартовому матчі цього турніру в 1/64 фіналу на своєму полі вона перемогла команду Баранівського порцелянового заводу з рахунком 10:0. Ця перемога дотепер залишається найбільшою для «Дніпра» у кубкових змаганнях. Лише за піввіку цей результат був повторений, коли розгрому зазнав елістинський «Уралан». У 1936 році відбулася ще одна значна подія в клубній історії. У липні в центрі міста був відкритий стадіон «Сталь», згодом перейменований на «Металург». У товариському матчі-відкритті в присутності 25 тисяч глядачів «Сталь» зустрілася з першим чемпіоном СРСР - московським «Динамо». Дніпропетровська команда, хоч і поступилася 2:4, чинила столичним футболістам гідний опір. У своєму дебютному чемпіонаті в 1937 році «Сталь» зайняла 9-е місце в групі «Г». Дніпропетровці досить рівно виступали як вдома, так і в гостях. В наступні роки регламент проведення чемпіонату та Кубка країни постійно змінювався, через що «Сталь» була змушена грати переважно в кубковому турнірі. Тут в 1939 році «Сталь» відзначилася перемогою 3:2 над московським «Металургом» - однією з найсильніших команд СРСР того часу. Цей успіх вкупі із вдалими виступам на обласному рівні дозволив дніпропетровцям стартувати в другому ешелоні союзного чемпіонату - у групі «Б», де «Сталь» посіла 15-е місце серед 23-х команд. Післявоєнні роки. В червні 1945 року в Дніпропетровську було відремонтовано стадіон «Металург», з цього і почалося відродження «Сталі». Команда почала свої виступи у другій групі чемпіонату СРСР, зайнявши послідовно 12-те, 4-те та 2-ге місця. Після значного скорочення групи «Б» вже під назвою «Металург» дніпряни провели три роки у статусі аматорської команди. У 1953 році команда відновила свої виступи у чемпіонаті СРСР, виступаючи протягом майже десяти років досить нерівно. Але слід відзначити досягнення 1954 року – вихід до півфіналу Кубка СРСР (нагадаємо, що в тому ж розіграші першою з українських команд Кубок виграло київське «Динамо»).  Наприкінці 1961 року в історії команди відбулася значна подія – її було передано на баланс Південного машинобудівного заводу, і команда отримала нинішню назву – «Дніпро». У 1963 році внаслідок розширення вищого дивізіону до 38 команд «Дніпро» почав виступати у другій групі класу «А». Тричі поспіль команда посідала 8-ме місце, а у 1967-му була вже четвертою у своїй групі. Відзначимо відкриття у 1966 році нового стадіону «Метеор». 30 серпня «Дніпро» у першій грі на новій арені обіграв з рахунком 3:1 ярославський «Шинник», а перед рідними вболівальниками вперше з’явився 19-річний півзахисник Роман Шнейдерман, який згодом став багаторічним капітаном «Дніпра» і чиє досягнення – 360 матчів у чемпіонаті – залишається неподоланим і досі. З іменем стадіону «Метеор» пов’язані всі значні досягнення «Дніпра», на цьому стадіоні команда виступала до осені 2008 року. | ||
Стадіон було побудовано в 2008 році, він є головною ареною ФК «Дніпро» і вважається однією з кращих арен в Україні. Місткість - 34000 місць. Стадіон можна розділити на дві частини: так звані "холодні" та "теплі" зони. "Холодна зона" - це південна, східна і північна трибуни на бетонних конструкціях. На цих секторах глядачі сидять на індивідуальних сидіннях, що складаються. Усі глядацькі місця вкриті прозорим навісом на металевих конструкціях. "Тепла зона" - це, іншою мовою, VIP-корпус. Сюди входять трибуна для VIP-персон, розрахована на 293 місця, офіси для спонсорів, роздягальні команд, приміщення для лікарського обстеження гравців і суддів, приміщення для проходження допінг-контролю, медпункт, тренажерна зала, сауна з кімнатою відпочинку, басейн, масажні кабінети, прес-ложа, закриті кабіни для теле-і радіорепортажів, музей клубу, ресторан, буфети для коментаторів і персоналу, торговельні точки.
 На стадіоні дуже гарна акустика - одна людина спокійно може бути почута на протилежній трибуні, не кажучи вже про цілу торсиду. Огляд теж просто чудовий практично з будь-якої точки на трибунах. Великий кут нахилу секторів сприяє візуальному перформансу, але слеми є небезпечними. Крім того, ультрас Дніпра вже на кількох матчах підвішували свої полотна до даху. На парканах під секторами досить зручно розташовувати лицьові банери, правда це не стосується кутового гостьового сектору. За воротами знаходиться сітка.  Із залізничного вокзалу до стадіону можна дістатись маршруткою 109 (від Пузатої хати). Якщо перейти на площу Островського, то звідти до арени можна доїхати трамваями 4 та 7. Зупинка трамваю справа від МакДональдсу біля мосту. З автовокзалу: маршрутка 30 прямує до стадіону "Дніпро". Але краще перейти до залізничного вокзалу, так буде зручніше. Гостьовий сектор має свій власний вхід зі сторони парковок (Західна трибуна), тому не намагайтесь ломитись на стадіон разом з усіма глядачами...  | ||
Я думаю, більшість читачів і так чудово знайомі з двіжем Дніпра, принаймні, у багатьох там є знайомі, і можна при бажанні розпитати детально про історію двіжу. Тому буду писати коротко. В березні 2012-го дніпряни відсвяткували 30-річчя свого фанатського двіжу, відповідно, за ці вже 32 роки дуже багато цікавого було. Свого часу дніпряни мали непогані стосунки з пітерським Зенітом, дружили з Запоріжжям і навіть носили червоно-жовті кольори. Ось, наприклад, фото сектору в 1996-му.
 Страшилки розповідають про матчі в Дніпропетровську, коли наприкінці 80-х в гості регулярно приїжджав московський Спартак. На допомогу дніпрянам приїжджали фанати Динамо, а м'ясо поводило себе в гостях дуже неадекватно. Час іде, багато що змінюється, але дружба Дніпра з фанатами Динамо тільки міцнішає. Довгий час дніпряни дружать і з Карпатами. Останніми роками до списку друзів можна віднести ще хлопців з Севастополя, щоправда, лише тих, які стоять на проукраїнських позиціях. А також фанатів Верес Рівне, у яких вже давно нема клубу.  Найзапекліший ворог - Металіст Харків, причому ворожнеча тягнеться вже дуже давно. Також не ладять дніпряни з кротами, Запоріжжям і деякими меншими двіжами типу Ворскли чи Кривбасу. В протистоянні з Харковом дніпряни довгий час були суттєво сильнішими за опонентів, доходило навіть до того, що сбг на виїзді розганяли марші хорів, але в 2011-му (здається) році в Харкові МКГ замутили підставу - запросили на махач фанатів Спартака, багато дніпрян тоді потрапило до лікарні. Після цього хорі ще дуже довго намагались приховати цей факт, але потім таки зізнались... А забиви між хорями і дніпрянами з того часу більше не відбуваються, кожен боїться підстави від опонентів. За останні пару років були лише невеликі теми в місті і тотальна ненависть на трибунах. Втім, революція в Україні змогла на деякий час примирити навіть таких запеклих ворогів.  Дніпряни не часто створюють масштабні банери, значно частіше на їх трибуні можна побачити модульні шоу. Також окремої уваги заслуговують стосунки фанатів з футболістами - в Дніпропетровську ультрас мають хороший контакт з гравцями вже досить довгий час. 
| ||
Виїзди до одних з друзів із тріади Київ-Дніпро-Львів завжди були дуже масовими і насиченими різноманітними акціями, матчами фанів та перфоменсом, хоча траплялися і певні проблеми, пов’язані здебільшого з потраплянням на гостьовий сектор та спілкуванням з міліцією. З часу крайнього виїзду киян до Дніпропетровська пройшло вже майже півтора роки, тому багато людей вже з нетерпінням очікують на чергові відвідини міста на Дніпрі. Як хохли проводили там час у минулі роки ми розповідаємо далі.
2008 рік, березень Центральний матч туру чекали всі: в Дніпропетровську квитки на трибуни розкупили задовго до появи реклами матчу в місті, кияни, в свою чергу, дізнавшись, що фан-клуб виділяє всього 3-4 автобуси, розкупили всі квитки на потяги до Дніпропетровська ще тижні за два до матчу. Матч тоді відбувався ще на стадіоні «Метеор». Виникали певні побоювання, що кияни не заповнять 2 виділені сектори, але вони не справдились: на сектор втиснулось набагато більше тисячі чоловік, з них чоловік 800 пробило виїзд своїми силами. Пасажири будуть все життя згадувати той день, коли випадково взяли квиток на потяг з фанатами. На одній станції серед ночі вихід динамівських фанів на перекур на перон кількістю чоловік 150 завершився масовим спаленням фаєрів і перевертанням на бік проїжджаючого мимо трактора. Не дивлячись на початок березня, погода сприяла прогулянкам по місту, парках, багато фанів підходило до нової «Дніпро-Арени», яка в той час ще добудовувалась.  Кияни почали шизіти ще за кілька хвилин до початку гри, дніпропетровці в цей же час готували своє шоу на вихід команд. На початку матчу дніпряни показали величезний банер з зображенням ладді, оформлений прапорцями в кольори клубу по боках, на борту ладді запалили фаєра і стробоскопи, які не так часто використовують в наших краях. Динамівці ж оформили трибуну біло-синіми прапорами і підписом "colours of winners". Потім кияни продемонстрували банер із зображенням дніпропетровської ладді із Святославом на борту та написом "Ты будь всегда со мной, товарищ мой!", згодом це полотно віддали дніпрянам, і вони розтягли його у себе на секторі (сектори киян та дніпрян на тому матчі були розташовані майже поруч). Ще один банер киян вітав трьох володарів золотого м'яча (Бєланова, Блохіна і Шевченко) і підписом "Пишаємось!". Після того, як Дніпро ледь не забив гол, один з дніпропетровців вибіг на поле - він не очікував, що його просто повалять на землю і почнуть бити. Це викликало реакцію на секторі дніпрян, кілька чоловік прорвались на допомогу хлопцю, решта ж висловлювали невдоволення запаленням димів і метанням їх на бігові доріжки, в хід пішли і стробоскопи, які було заплановано використати у шоу в другому таймі. Кияни теж трохи нагнітали ситуацію, жбурляючи сидіння в міліцію і запалюючи дими. Прохання диктора припинити безлад не допомагали. Не лишилась без підтримки і ситуація в Сербії - кияни розтягли великий прапор Сербії і підпис до нього приблизно такого змісту: "Косово є Сербія, Крим є українським" і влаштували перекличку з дніпрянами "Косово - Сербія".  На початку другого тайму дніпряни підняли 400 великих і 1000 маленьких прапорців кольорів клубу, а під кінець гри влаштували фаєр-шоу з 25 фаєрів і 40 стробоскопів. Слід зазначити, що весь матч супроводжували переклички між фанами обох команд "Слава Україні - героям слава!", "Днепр - Киев", "Киев - Днепр - алкоголь" і т.д., а коли матч закінчився, кияни ще довго скандували "Дніпропетровськ!", щоб підтримати своїх друзів, засмучених поразкою. | ||
Цей обережний чолов’яга одразу погодився на інтерв’ю для нашого журналу. Втім, просив не писати його фанатське прізвисько, та і фотографій своїх не прислав. І взагалі, на трибуні він ніколи не лізе в перші ряди, не привертає до себе уваги, але при цьому вже майже 30 років душею і серцем разом з Динамо. Знайомтесь, сьогодні в клубі 100+ Олексій М-і.
Почнемо нашу розмову із традиційного питання – коли вперше побував на стадіоні? Коли я дізнався, що буду давати інтерв’ю, одразу довелося багато чого згадати. Напевно, я тоді був ще зовсім маленький, точно рік не пам’ятаю. Вже у більш свідомому віці разом з батьком був на декількох матчах сезону 1985-86, років 12 мені тоді було. Ну і вже зовсім свідомо з хлопцями з району ходив у 1988 році. То ти добре пам’ятаєш той старий, 11-й сектор на Республіканському стадіоні? Звичайно, пам’ятаю, я ходив туди. Коли туди потрапляєш, відчуваєш, так би мовити, культурний шок. Мене, в першу чергу, привабило організоване, гучне вболівання за «Динамо». Ходив туди 2-3 роки, потім почав катати виїзди. Формально, перший виїзд у мене був в 1991-му, в Запоріжжя, цей виїзд був ще за радянських часів. Але я себе не відношу до того покоління 80-х. Можна вважати, що я почав катати з 1992-го, вже за часів незалежності. Щось цікаве пригадаєш з того виїзда в Запоріжжя? Ну все було «по повній програмі» - приїзд, ОФ, який він був за тих часів. Приїхали дніпряни (запоріжці, до речі, перший сезон у вищій лізі грали), приймали мусора. Дорога з пересадками, вписками, тобто абсолютно вся романтика. Мені сподобалось, після того ще у Москву з’їздив, на «Торпедо», це був останній виїзд при Союзі. Потім вже катав по Україні. Ти казав, що зараз у тебе 113 виїздів? Так, 113. Тільки за «Динамо»? Ні, декілька виїздів за збірну було, Мінськ, ну і, звичайно, незабутній виїзд у 1999-му до Москви. Зрозуміло, що кількість виїздів певним чином позитивно характеризує людину – відданість клубу тощо, але не сказав би, щоб ця кількість була для мене самоціллю. Те ж стосується «золотих сезонів». А був у тебе «золотий сезон»? Та ні, навіть не наближався. За часів СРСР досить мало людей пробивали «золотий». Зараз зовсім інше «Динамо», інше відношення до команди… Який виїзд найбільше запам’ятався? Звичайно, не один такий був. Шепетівку варто згадати, ту ж Охтирку. Згаданий вже 1999-й на збірну. Ну і 2003 рік, Одеса. Тоді один автобус був, по всіх параметрах пам’ятний, і за складом, і будній день ще був, і як до міста пробирались. Перемога меншою кількістю людей була над жидами. Формально 100-й виїзд у тебе в Маріуполь був… Так, хоча спочатку я його рахував, як 98-й. Теж цікаво було, прямого потягу назад не було, тому їхали спочатку «собакою» Маріуполь-Ясинувата, там і почали відзначати.  Питання про закордонні виїзди. Були в тебе такі? Ну, крім згаданої Москви у 1999-му? Та наче і не було, хіба що Бухарест у 2006-му. Відмінний виїзд) Румунія, вважай, не закордон?) Ну так, близький досить. Ти, випадково, не був в тому автобусі, який не пускали на стадіон? Ні, я в іншому був. | ||
| ||
| ||
|
Долучайся до команди "Святослава" та твори журнал разом з нами! Стосовно допомоги пиши Вконтакті юзеру Dexter 73 (лінк). До нових зустрічей!
З.І. Передрук матеріалів з даного журналу дозволяється лише з дозволів редакції. Якщо дані якогось абонементу будуть опубліковані в Інтернеті у вільному доступі, доступ до журналу по даному абонементу буде заблоковано. З повагою, WBC. | ||
|
